Рішення

від 04.10.2023 по справі 910/7870/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

04.10.2023Справа № 910/7870/23Господарський суд міста Києва у складі судді Андреїшиної І.О., за участю секретаря судового засідання Березовської С.В., розглянувши матеріали господарської справи

За позовом Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (вул. Хрещатик, 10, м. Київ, 01001, ідентифікаційний код 19020407)

до Релігійної організації "Релігійна Громада Воскресіння Христового Української Православної Церкви у Деснянському районі м. Києва" (02183, місто Київ, проспект Ватутіна, 30а, кв. 122; ідентифікаційний код 23697067)

третя особи, яка не заявляє самостійних вимог, щодо предмета спору на стороні позивача Ритуальна служба Спеціалізоване комунальне підприємство "Спецкомбінат ПКПО" (01054, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 47/14, ідентифікаційний код 03358475)

про виселення з орендованого майна,

Представники учасників судового процесу:

Від позивача: Ястребова І.Г.

Від відповідача: Кострубіцький А.М., Шмонденко Д.В.

Від третьої особи: Чехоєва Н.М.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Департамент комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) звернувся до Релігійної організації "Релігійна Громада Воскресіння Христового Української Православної Церкви у Деснянському районі м. Києва" про виселення з орендованого майна, зокрема, з нежитлових приміщень загальною площею 220,07 кв. м, що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Крайня 3.

Господарський суд міста Києва ухвалою від 25.05.2023 залишив позов без руху, надав строк для усунення недоліків позову у встановлений спосіб.

01.06.2023 від позивача засобами поштового зв`язку надійшли матеріали на виконання вимог ухвали суду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.06.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, постановлено розгляд справи № 910/7870/23 здійснювати у порядку загального позовного провадження; залучено до участі у справі Ритуальну службу Спеціалізоване комунальне підприємство "Спецкомбінат ПКПО" третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог, щодо предмета спору на стороні відповідача, призначено підготовче засідання на 05.07.2023.

У засіданні суду 05.07.2023 представник відповідача повідомив, що 03.07.2023 ним направлено до суду відзив на позовну заяву, надав копію відзиву для огляд у судовому засіданні, також повідомив, що має намір подати до суду додаткові документи у справі.

Третя особа участь свого представника у засідання суду 05.07.2023 не забезпечила, про дату та час судового розгляду повідомлялася належним чином.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.07.2023 відкладено підготовче засідання на 16.08.2023.

05.07.2023 через відділ діловодства від відповідача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи документів.

13.07.2023 засобами поштового зв`язку від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.

19.07.2023 засобами поштового зв`язку від позивача надійшла відповідь на відзив.

Також 25.07.2023 від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, які залучено до матеріалів справи.

Представниками сторін у засіданні суду 16.08.2023 надано усні пояснення щодо можливості закриття підготовчого провадження та про призначення справи до розгляду по суті.

Третя особа участь свого представника у засідання суду 16.08.2023 не забезпечила, про дату та час судового розгляду повідомлялася належним чином.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.08.2023 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 27.09.2023.

Судове засідання у справі №910/7870/23, призначене на 27.09.2023, знято з розгляду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.09.2023 судове засідання у справі № 910/7870/23 призначено на 04.10.2023.

03.10.2023 через відділ діловодства суду від відповідача надійшло клопотання про долучення документів до матеріалів справи.

Представник позивача та третьої особи у судовому засіданні 04.10.2023 підтримали заявлені позовні вимоги.

Представники відповідача проти задоволення позовних вимог заперечили у повному обсязі.

04.10.2023 у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

27.11.2019 між Департаментом комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі- позивач, орендодавець), Релігійною організацією "Релігійна Громада Воскресіння Христового Української Православної Церкви у Деснянському районі м. Києва" (далі - відповідач, орендар) та Ритуальною службою Спеціалізоване комунальне підприємство "Спецкомбінат ПКПО" (далі - балансоутримувач) був укладений договір про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду (нова редакція договору про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 28 жовтня 2016 року № 809-2), відповідно до умов якого орендар прийняв в оренду нерухоме майно, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, а саме нежитлову будівлю загальною площею 220,07 кв. м. (далі - об`єкт оренди), яке знаходиться в м. Києві, по вул. Крайня, З, для розміщення релігійної організації (п. 1.1 договору).

Відповідно до п. 2.1. договору об`єктом оренди є нежитловий будинок загальною площею 220,07 кв. м, згідно з викопіюванням з поповерхового плану, що складає невід`ємну частину договору про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 28 жовтня 2016 року № 809-2.

Вартість об`єкта оренди, згідно із затвердженим « 19» серпня 2019 року висновком про вартість майна станом на « 31» травня 2019 року становить: за 1 кв.м. 11 768,98 грн, всього 2 590 000,00 грн (п. 2.2. договору).

Згідно з п.3.1. договору орендна плата визначена на підставі методики розрахунку орендної плати за майно територіальної громади міста Києва, яке передається в оренду, затвердженої рішенням Київської міської ради від 21 квітня 2015 року № 415/1280 (в редакції рішення Київської міської ради від 06 грудня 2018 року № 253/6304) та становить без ПДВ за базовий місяць розрахунку вересень 2019 року: 00 грн 97 коп. за 1 кв.м орендованої площі, що в цілому складає: 214 грн 31 коп. двісті чотирнадцять грн. 31 коп. Якщо договір укладено на строк, що перевищує три роки, розмір орендної плати за базовий місяць розрахунку переглядається кожні три роки і доводиться до орендаря листом за підписом уповноваженої особи орендодавця.

Відповідно до п.3.7. договору оренди, орендна плата сплачується орендарем незалежно від наслідків господарської діяльності орендаря щомісячно не пізніше 15 числа поточного місяця за поточний місяць.

Згідно з п. 4.2.19 договору орендар зобов`язаний після припинення дії цього договору протягом 3 календарних днів передати майно по акту приймання-передачі підприємству-балансоутримувачу. Акт приймання-передачі об`єкта підписується відповідним орендодавцем, орендарем та підприємством-балансоутримувачем. У разі невиконання цього пункту орендар сплачує неустойку у подвійному розмірі орендної плати.

Згідно з п. 7.5 Договору у разі закінчення/припинення дії цього Договору або при його розірванні орендар зобов`язаний за актом приймання-передачі повернути об`єкт підприємству-балансоутримувачу у стані, не гіршому, ніж в якому перебував об`єкт на момент передачі його в оренду, з урахуванням усіх здійснених орендарем поліпшень, які неможливо відокремити від об`єкта без заподіяння йому шкоди, з урахуванням зносу за період строку дії договору оренди.

Відповідно до п. 9.1 договору, він є укладеним з моменту підписання його сторонами і діє з 27.11.2019 до 25.11.2022.

Визначене в договорі оренди нерухоме майно було передано відповідачу 27.11.2019, що підтверджується актом приймання - передачі нерухомого майна, підписаного трьома сторонами, який є додатком до договору про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду № 809 від 25.10.2012.

08.09.2022 орендар звернувся до орендодавця та балансоутримувача листом №062/8064 щодо продовження договору на новий строк.

29.09.2022 орендодавець направив лист №062/05-12-3956 балансоутримувачу, в якому просив розглянути лист орендаря щодо продовження терміну дії договору оренди від 27.11.2019 № 809-3.

За твердженням позивача, 21.10.2022 балансоутримувач повідомив орендарю та орендодавцю листом № 249-398 про непродовження вищезгаданого договору у зв`язку з необхідністю використання приміщення ритуального залу, що на Лісовому кладовищі у місті Києві, для власних потреб.

Орендодавець направив орендарю лист від 01.11.2022 № 062/05-16-4438, у якому висловив відсутність наміру щодо продовження терміну дії договору, у зв`язку з чим повідомив орендарю про необхідність після закінчення терміну дії договору звільнити нежитлові приміщення та передати будинок балансоутримувачу за актом приймання-передачі.

Оскільки відповідач орендоване приміщення не звільнив, листом від 07.03.2023 № 062/05-19- 1127 орендодавець звернувся до орендаря та направив для підписання в 3-х примірниках акт приймання-передачі (повернення) нерухомого майна - нежитлового будинку № 3 на вул. Крайній у м. Києві, загальною площею 220,07 кв. м.

Балансоутримувач надіслав позивачу лист від 22.03.2023 № 249-130, в якому зазначив, що неодноразово звертався до орендаря щодо звільнення приміщення та повернення його за актом приймання-передачі, але станом на 22.03.2023 нежитловий будинок ритуального залу, який знаходиться на території Лісового кладовища по вул. Крайній, 3, у м. Києві не повернуто балансоутримувачу, тому просив орендодавця здійснити заходи в судовому порядку, спрямовані на виселення орендаря із зайнятого приміщення.

Позивач у позовній заяві зазначає, що незважаючи на припинення терміну дії договору та не продовження на новий строк, відповідач не звільнив й продовжує використовувати приміщення, порушуючи при цьому право власника майна володіти, користуватися, розпоряджатися своїм майном.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, орендодавцеь посилається на те, що термін дії договору закінчився 25.11.2022, відповідач приміщення добровільно не звільнив, займає їх безпідставно та підлягає виселенню з нежитлових приміщень загальною площею 220,07 кв. м, яке знаходиться в м. Києві по вул. Крайня, 3.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, враховуючи наступне.

Згідно пункту 1 частини 2 статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно ст. 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (ст. 611 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).

Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором оренди нерухомого майна.

Частина 1 статті 759 ЦК України передбачає, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Приписами ч. 1 ст. 283 ГК України визначено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Відповідно до статті 193 ГК України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Зазначене також кореспондується зі статтями 525, 526 ЦК України відповідно до яких зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до п. 9.4. договору оренди даний договір припиняється в разі:

- ліквідації орендодавця або орендаря;

- невиконання або систематичного неналежного виконання істотних умов договору;

- закінчення строку, на який його було укладено;

- приватизації об`єкта оренди орендарем (за участю орендаря);

- банкрутства орендаря;

- загибелі об`єкта;

- у разі смерті орендаря (якщо орендарем є фізична особа);

- в інших випадках, передбачених законом.

Згідно з п. 9.7. договору для продовження дії договору на новий строк орендар звертається до орендодавця за три місяці до закінчення строку дії цього договору із заявою про продовження договору на новий строк. До заяви додається новий звіт з незалежної оцінки об`єкта, як передбачено пунктом 4.2.20 цього договору.

У разі неотримання орендодавцем заяви орендаря і звіту з незалежної оцінки об`єкта протягом двох місяців з дати закінчення граничного строку для їх надання орендодавець зобов`язаний направити орендарю повідомлення про припинення цього договору. Зазначене повідомлення повинно бути направлено не пізніше одного місяця після закінчення строку дії договору.

У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення цього договору або зміну його умов після закінчення строку його дії протягом одного місяця договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором.

Зазначені дії оформляються відповідним договором, який є невід`ємною частиною цього договору.

Разом з тим, судом встановлено, що об`єктом оренди є майно, яке належить до комунальної власності та обліковується на балансі Ритуальної служби Спеціалізоване Спеціалізоване комунальне підприємство "Спецкомбінат ПКПО" на праві господарського відання, тому на спірні правовідносини поширюються положення Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Під час укладення договору оренди сторони керувалися Законом України від 10.04.92 N 2269-XII "Про оренду державного та комунального майна".

27.12.2019 набрав чинності Закон України від 03.10.2019 N 157-IX "Про оренду державного та комунального майна", який введено в дію 01.02.2020, та відповідно до пункту 2 Перехідних положень якого на правовідносини щодо продовження договору оренди після 01.07.2020 поширюється дія саме цього Закону.

Враховуючи те, що спірний договір оренди укладено сторонами на термін з 27.11.2019 27.11.2022, тому суд дійшов висновку, що до спірних правовідносин при вирішенні питання продовження договору оренди підлягають застосуванню норми Закону N 157-IX.

Указом Президента України від 24.02.2022 N 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, з 24.02.2022 в Україні введено воєнний стан строком на 30 діб, строк якого в подальшому був неодноразово продовжений Указами Президента України від 14.03.2022 N 133/2022, від 18.04.2022 N 259/2022, від 17.05.2022 N 341/2022, від 12.08.2022 N 573/2022 та від 16.11.2022 N 2738-IX. Зокрема, Указом від 16.11.2022 N 2738-IX дію воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 21.11.2022 строком на 90 діб, тобто, до 19.02.2023.

Отже, закінчення строку спірного договору оренди (27.11.2022) припало на час дії воєнного стану в Україні.

Водночас, у зв`язку із запровадженням воєнного стану в Україні, Верховною Радою Законом від 01.04.2022 N 2181-IX внесено зміни до Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 157-IX та доповнено пунктом 6-1, яким унормовано, що під час дії воєнного стану Кабінет Міністрів України може встановити інші правила передачі в оренду державного та комунального майна, ніж ті, що передбачені цим Законом, зокрема щодо: продовження договору оренди, шляхом запровадження можливості автоматичного продовження договорів оренди, строк дії яких закінчується під час дії воєнного стану, на строк до припинення чи скасування та на чотири місяці після припинення чи скасування воєнного стану.

На виконання вказаних законодавчих приписів Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 27.05.2022 N 634 "Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану", яка набрала законної сили 01.06.2022.

У пункті 5 Постанови N 634 від 27.05.2022 визначено, що договори оренди державного та комунального майна, строк дії яких завершується у період воєнного стану, вважаються продовженими на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану, крім випадку, коли балансоутримувач з урахуванням законодавства, статуту або положення балансоутримувача про погодження уповноваженим органом управління, до сфери управління якого належить балансоутримувач, за 30 календарних днів до дати закінчення договору оренди повідомив орендодавцю та орендарю про непродовження договору оренди з підстав, визначених статтею 19 Закону. Для продовження договору оренди на строк, передбачений цим пунктом, заява орендаря та окреме рішення орендодавця не вимагаються.

У разі, коли граничний строк для подання заяви про продовження договору оренди припадає на період воєнного стану, цей строк продовжується на строк воєнного стану та три місяці з дати його припинення чи скасування (абзац 6 пункту 5 постанови КМУ N 634 від 27.05.2022).

Відповідно до пункту 16 постанови КМУ N 634 від 27.05.2022 орендодавцям державного та комунального майна забезпечити нарахування орендної плати орендарям згідно з пунктом 1 цієї постанови, а також продовження та припинення договорів оренди відповідно до пункту 5 цієї постанови, починаючи з 24.02.2022.

Правовий аналіз наведених нормативних приписів зазначеної постанови дає підстави для висновку, що автоматичне продовження договорів оренди державного та комунального майна, строк дії яких закінчується під час дії воєнного стану, починається з 24.02.2022, за таких умов:

- строк дії відповідних договорів завершується у період воєнного стану;

- відсутнє повідомлення балансоутримувача, з урахуванням законодавства, статуту або положення балансоутримувача про погодження уповноваженим органом управління, направленого за 30 календарних днів до дати закінчення договору оренди, орендодавцю та орендарю про непродовження договору оренди з підстав, визначених статтею 19 Закону N 157-IX.

При цьому суд, у питанні критеріїв вибору та особливостей застосування вказаного нормативно-правового акта в залежності від набрання ним чинності та його дії на момент виникнення спірних правовідносин, виходить з такого.

Приписами частини першої статті 58 Конституції України унормовано, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Зокрема, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.97 N 1-зп, від 09.02.99 N 1-рп/99, від 05.04.2001 N 3-рп/2001, від 13.03.2012 N 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

При цьому положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватися на закони та інші нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте, надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті (Рішення Конституційного Суду України від 09.02.99 N 1-рп/99).

Таким чином, залежно від порядку набрання чинності нормативно-правовим актом, може бути застосовано декілька способів його дії у часі. Зокрема, як зазначено в пункті 2 Рішення Конституційного Суду України від 09.02.99 N 1-рп/99, перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися 1) негайно (безпосередня дія); 2) шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма); 3) шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).

Під зворотною (ретроактивною) дією акта цивільного/господарського законодавства розуміється поширення його дії на відносини, що виникли до набрання ним чинності.

Системний аналіз викладеного дає змогу виокремити два випадки зворотної дії норм цивільного/господарського законодавства: 1) коли акт законодавства пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність; 2) якщо законодавець встановлює спеціальні випадки зворотної дії актів законодавства.

Отже, за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

Закріплення названого принципу є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (рішення Конституційного Суду України від 13.05.97 у справі N 1-зп/1997).

Водночас, цивільне/господарське законодавство не забороняє застосування нових положень зі зворотною силою, але виключно тоді, коли зворотна дія цих актів, по-перше, встановлена в них самих, а, по-друге, якщо темпоральний прояв не суперечить принципу, вираженому в статті 58 Конституції України щодо застосування до події, факту того закону (нормативно-правового акта), під час дії якого вони настали або мали місце.

З огляду на викладене та враховуючи вимоги пункту 16 постанови КМУ N 634 від 27.05.2022, господарський суд визнає, що вказаними положеннями нормативно-правового акта, який набув чинності 01.06.2022, на орендодавця державного та комунального майна покладено обов`язок забезпечити продовження та припинення договорів оренди відповідно до пункту 5 цієї Постанови, починаючи з 24.02.2022. Тобто, має місце надання зворотної сили нормативно-правовому акту в часі (ретроактивна дія) шляхом прямої вказівки про це в такому нормативно-правовому акті, і такий темпоральний прояв не суперечить принципу, вираженому в статті 58 Конституції України, оскільки ретроактивна дія вказаної Постанови уточнює початкові наміри законодавця забезпечити правову визначеність орендаря в умовах воєнного стану, який запроваджено в Україні з 24.02.2022.

Аналогічна правові висновки містяться в постанові Верховного Суду 917/565/22 від 12.04.2023.

Отже, враховуючи встановлені судом обставини, зокрема, що строк дії спірного договору оренди закінчився 25.11.2022, тобто, у період дії воєнного стану, а також приписи постанови КМУ N 634 від 27.05.2022, суд дійшов висновку про те, що у спірних правовідносинах відсутні передумови для виселення відповідача з орендованого приміщення під час дії воєнного стану з підстав, визначених у пункті 5 вказаної Постанови, оскільки такий договір вважається продовженим, починаючи з 24.02.2022 на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану, в силу імперативних приписів пунктів 5, 16 цієї Постанови, без заяви орендаря та окремого рішення орендодавця.

Обгрунтовуючи позовні вимоги, орендодавець посилається на те, що балансоутримувач надіслав листа від 21.10.2022 №240-398 на адресу орендодавця та орендаря про не продовження договору оренди.

Проте господарський суд не приймає дану обставину як доведену, оскільки в матеріалах справи відсутній доказ направлення цього листа як орендодавцю, так і орендарю.

Що стосується отримання зазначеного листа орендарем, то балансоутримувач звернув увагу суду на те, що цей лист містить відмітку про отримання цього листа наглядачем - отцем Олександром. Проте докази того, що зазначена особа вправі була отримувати від імені відповідача будь-які документи чи інформацію, господарському суду не надано.

Баласоутримувач у судовому засіданні при розгляду справи по суті заявив, що у нього є поштова квитанція про направлення 25.10.2022 орендарю листа від 21.10.2022 № 240-398, проте про такий доказ ані позивач, ані відповідач не повідомляли і не заявляли суду на стадії підготовчого провадження, і навіть під час розгляду справи по суті не просили цей доказ залучити до матеріалів справи і надати йому оцінку.

При цьому представник відповідача проти цього доказу - поштової квитанції -заперечив, посилаючись на те, що з неї не вбачається, що саме було направлено і за якою адресою балансоутримувачем.

Враховуючи, що наведений доказ відсутній у матеріалах справи, то господарський суд не вправі надавати йому оцінку і враховувати при прийнятті рішення.

Слід також зауважити, що відсутні і докази надсилання зазначеного листа балансоутримувачем орендодавцю. При цьому твердження позивача щодо дати отримання листа нарочно містило різну інформацію і різні дати отримання.

Отже, неможливо дійти однозначного і беззаперечного висновку про те, що балансоутримувачем було дотримано вимоги щодо надіслання за 30 календарних днів до дати закінчення договору оренди повідомлення про непродовження договору оренди.

Враховуючи наведене, з огляду на приписи постанови КМУ № 634 від 27.05.2022, господарський суд дійшов висновку, що договір оренди між сторонами є продовженим на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану, тому підстави виселяти відповідача з орендованого приміщення відсутні, а отже - позов задоволенню не підлягає.

Частиною першою статті 5 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Положення ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України визначають способи захисту цивільних прав та інтересів. До таких способів віднесено, зокрема, примусове виконання обов`язку в натурі, присудження до виконання обов`язку в натурі.

Водночас, обов`язок орендаря повернути орендодавцеві об`єкт оренди, тобто фактично виселитись з орендованого приміщення, у разі припинення договору найму передбачено ст. 785 ЦК України та умовами укладеного між сторонами договору.

Згідно з приписами статей 78-79 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993р. Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів»).

Згідно і ст. 17 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику суду як джерело права.

Суд зазначає, що, навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення від 1 липня 2003 р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", заява N 37801/97, п. 36).

У п.50 рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.2010 "Справа "Трофимчук проти України"" (Заява N 4241/03) зазначено, що Суд повторює, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору щодо фактів оцінку, яку їм було надано в межах національного провадження. Крім того, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (див. рішення від 27 жовтня 1993 року у справі "Домбо Беєер B. V. проти Нідерландів", п. 31, Series A, N 274).

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

Інші доводи та заперечення сторін судом розглянуті та відхилені як такі, що на результат вирішення спору - відмову у задоволенні позову з наведених вище підстав, впливу не мають.

Відповідно до частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на позивача.

Керуючись ст.ст. 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 254 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

У позові відмовити повністю.

Позивач - Департамент комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (вул. Хрещатик, 10, м. Київ, 01001, ідентифікаційний код 19020407)

Відповідач - Релігійна організація "Релігійна Громада Воскресіння Христового Української Православної Церкви у Деснянському районі м. Києва" (02183, місто Київ, проспект Ватутіна, 30а, кв. 122; ідентифікаційний код 23697067)

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, щодо предмета спору на стороні позивача - Ритуальна служба Спеціалізоване комунальне підприємство "Спецкомбінат ПКПО" (01054, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 47/14, ідентифікаційний код 03358475)

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.

Повний текст рішення складено 16.10.2023

Суддя І.О. Андреїшина