Постанова

від 16.10.2023 по справі 570/3667/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

16 жовтня 2023 року

м. Київ

справа № 570/3667/19

провадження № 61-6699св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Рівненського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року в складі колегії суддів: Хилевич С. В., Вейтас І. В., Ковальчук Н. М. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання правочинів недійсними,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання правочинів недійсними.

В обґрунтування своїх вимог зазначала, що 20 травня 2011 року між ОСОБА_2 в особі її повіреного ОСОБА_3 , який діяв на підставі нотаріально посвідченої довіреності, та нею укладено договори купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва та земельних ділянок, посвідчені приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу Олинцем В. П. та зареєстровані в реєстрі за № 937 та 941, відповідно до умов яких позивач набула у власність об`єкт незавершеного будівництва, а саме: житловий будинок АДРЕСА_1 , площею забудови 246,8 кв. м. з надвірними будівлями, земельну ділянку площею 0,10 га, кадастровий номер - 5624681500060000649, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, на якій розташований вказаний об`єкт незавершеного будівництва, а також земельну ділянку площею 0,119 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 5624681500060000650.

17 червня 2014 року між ОСОБА_2 в особі її повіреного ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено угоди про розірвання договору купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва та договору купівлі-продажу земельних ділянок, посвідчені приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу Олинцем В. П. та зареєстровані в реєстрі за № 1280 та № 1282.

Позивач зазначала, що угоди про розірвання договорів купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва та земельних ділянок є фіктивними правочинами, оскільки вчинені без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цими правочинами.

Вказувала на те, що на виконання укладених договорів купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва і земельних ділянок позивач зареєструвала за собою право власності та фактично вступила в користування придбаним майном, виготовила відповідні документи на об`єкти нерухомості. Однак, після укладення угод про розірвання договорів купівлі-продажу двостороння реституція не відбулася, покупець не повернув майно продавцю, а останній в свою чергу такого майна не прийняв. Тому жодних дій на виконання оспорюваних правочинів сторонами вчинено не було.

У зв`язку з чим позивач просила суд:

- визнати недійсною угоду про розірвання договору купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва від 17 червня 2014 року, укладену ОСОБА_2 в особі повіреного ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчену приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу Олинцем В. П. та зареєстровану в реєстрі за № 1280;

- визнати недійсною угоду про розірвання договору купівлі-продажу земельних ділянок від 17 червня 2014 року, укладену ОСОБА_2 в особі повіреного ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчену приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу Олинцем В.П. та зареєстровану в реєстрі за № 1282.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рівненський районний суд Рівненської області рішенням від 26 березня 2020 року позов задовольнив.

Визнав недійсною угоду про розірвання договору купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва, що укладена 17 червня 2014 року між ОСОБА_2 в особі повіреного ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчена приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу Олинцем В. П. та зареєстрована в реєстрі за № 1280.

Визнав недійсною угоду про розірвання договору купівлі-продажу земельних ділянок, що укладена 17 червня 2014 року між ОСОБА_2 в особі повіреного ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчена приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу Олинцем В. П. та зареєстрована в реєстрі за № 1282.

Стягнув із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1 536,80 грн судового збору.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із доведеності та обґрунтованості вимог позивача, оскільки укладення сторонами оспорюваних угод про розірвання договорів купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва та земельних ділянок не були спрямовані на реальне настання обумовлених ними правових наслідків, що суперечить вимогам закону і є підставою для визнання їх недійсними внаслідок їх фіктивності.

Крім того, суд врахував визнання позову ОСОБА_3 , тоді як ОСОБА_2 самоусунулася від вирішення справи, не отримувала судових повісток і документів, які направлялися їй судом, не реагувала на оголошення про розгляд справи на веб-сайті Рівненського районного суду Рівненської області. Такі дії відповідача суд розцінив як підтвердження доводів ОСОБА_1 про те, що жодна зі сторін не бажала настання наслідків, зазначених в угодах про розірвання договорів купівлі-продажу.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Рівненський апеляційний суд постановою від 11 квітня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Ковалевича С. П. задовольнив.

Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 26 березня 2020 року скасував. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.

Апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, а також зазначив, що ОСОБА_1 не надала об`єктивних і переконливих доказів того, що оспорювані правочини укладено без наміру створення правових наслідків, які ними обумовлювалися, тобто не довела своїх вимог про фіктивність угод щодо розірвання договорів купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва та земельних ділянок. Крім того, суд врахував, що позивач є стороною оспорюваних правочинів, а тому підписуючи оспорювані угоди, вона виявила своє волевиявлення на їх укладання. Також суд врахував, що ОСОБА_2 вчинено дії на виконання оспорюваних угод, а саме зареєстровано право власності на спірний об`єкт незавершеного будівництва та спірні земельні ділянки, у зв`язку з чим суд визнав безпідставними доводи позивача про невчинення жодних дій на виконання оспорюваних правочинів в порядку реституції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

02 травня 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Рівненського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на пункти 1 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Також в касаційній скарзі заявник посилається на пункт 2 частини першої статті 411 ЦПК України, та вказує на те, що в ухвалені оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції брав участь суддя, якому позивач під час розгляду справи у судовому засіданні усно заявив про наявність у нього підстав для самовідводу, у зв`язку з тим, що він входив до складу колегії суддів цього суду, в якій брав участь представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 . Однак суд самоусунувся від виконання, покладеного на нього обов`язку щодо вирішення питання наявності чи відсутності підстав для самовідводу головуючому судді Хилевичу С. В.

Крім того, заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції в порушення норм частини другої статті 358 ЦПК України, помилково поновив строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та відкрив апеляційне провадження у справі після спливу більше як двох років з дня набрання рішення суду законної сили.

Також заявник не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, у зв`язку з їх недоведеністю. Вказує на те, що після купівлі спірних об`єктів нерухомості, а також після укладення оспорюваних угод про розірвання договорів купівлі-продажу, позивач протягом 12 років користувалася ними, здійснювала їх утримання, забезпечувала їх належний стан, а також проживала у спірному будинку, на підтвердження чого вона надала суду апеляційної інстанції належні докази, однак суд у порушення норм процесуального права вилучив їх з матеріалів справи та повернув позивачу. Зазначає, що відповідач не надала жодних доказів про наявність наміру у сторін оспорюваних угод розривати договори купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва та земельних ділянок, що свідчить про фіктивність оспорюваних правочинів, що підтверджується тим, що укладення угод про розірвання договорів купівлі-продажу було здійснено через декілька днів після того, як позивач 04 червня 2014 року вийшла заміж за ОСОБА_3 (повіреного та рідного брата ОСОБА_2 , який і підписував вказані угоди про розірвання договорів купівлі-продажу).

Крім того, зазначає, що ОСОБА_2 після укладення оспорюваних правочинів протягом п`яти років не вчиняла ніяких дій на їх виконання, що також свідчить про фіктивність оспорюваних угод.

Доводи інших учасників справи

У липні 2023 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому посилається на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, а висновки суду апеляційної інстанції - законними та обґрунтованими. Вказує на те, що укладаючи оспорювані правочини, вона не мала умислу на укладення фіктивних правочинів та бажала настання правових наслідків після їх укладення, що свідчить про здійснення нею державної реєстрації свого права власності на спірні об`єкти нерухомості 10 червня 2019 року, тобто до подання ОСОБА_1 позову у цій справі. ОСОБА_2 не заперечує користуванням позивачем спірним майном, у зв`язку з тим, що ОСОБА_1 була дружиною її брата ОСОБА_3 , якому вона залишила майно у володіння, оскільки сама була на заробітках за кордоном. Тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

У липні 2023 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, посилаючись на безпідставність доводів касаційної скарги.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Рівненського районного суду Рівненської області.

Зупинено дію постанови Рівненського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року до закінчення її перегляду у касаційному порядку.

У червні 2023 року витребувана цивільна справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 20 травня 2011 року між ОСОБА_2 в особі її повіреного ОСОБА_3 , який діяв на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу Олинцем В. П. 19 травня 2011 року за реєстраційний номером 926, та ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений цим же нотаріусом та зареєстрований в реєстрі за № 937, відповідно до умов якого позивач набула у власність об`єкт незавершеного будівництва - житловий будинок АДРЕСА_1 площею забудови 246,8 кв. м з надвірними будівлями, що розташований на земельній ділянці площею 0,10 га, кадастровий номер 5624681500060000649, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку (а. с. 10, 11).

Відповідно до пункту 4 договору купівлі-продажу сторони підтвердили факт повного розрахунку за проданий незавершений будівництвом житловий будинок.

Того ж дня між ОСОБА_2 в особі її повіреного ОСОБА_3 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу Олинцем В. П. та зареєстрований в реєстрі за № 941, згідно з умовами якого ОСОБА_1 набула у власність земельну ділянку загальною площею 0,219 га, з яких: 0,10 га - для будівництва та обслуговування житлового будинку, кадастровий номер 5624681500060000649; 0,119 га - для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 5624681500060000650, що розташовані на території с. Бармаки Великожитинської сільської ради Рівненського району Рівненської області (а. с. 12, 13).

Факт повного розрахунку підтверджено умовами пункту 4 зазначеного договору.

08 вересня 2011 року Комунальним підприємством «Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації» проведено державну реєстрацію права власності на спірний незавершений будівництвом житловий будинок з надвірними будівлями на ім`я ОСОБА_1 (а. с. 15).

Перехід до ОСОБА_1 права власності на спірні земельні ділянки посвідчений приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу Олинцем В. М. шляхом проставляння відповідної відмітки на державному акті на право приватної власності на землю серії ІІ-РВ № 028328, який зареєстровано в Поземельній книзі 24 листопада 2011 року за реєстровим № 5624681500060000649301.

Після укладання 20 травня 2011 року договорів купівлі-продажу ОСОБА_1 вступила у володіння та користування придбаним майном, а також замовила та провела інженерно-геодезичні вишукування для будівництва житлового будинку, виготовила ескізний проект будинку та отримала у Відділі містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства Рівненської районної державної адміністрації будівельний паспорт на продовження незавершеного будівництва індивідуального житлового будинку та господарської будівлі (а. с. 16-19).

17 червня 2014 року між ОСОБА_2 в особі її повіреного ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладена угода про розірвання договору купівлі-продажу спірного об`єкта незавершеного будівництва, що посвідчена приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу Олинцем В. П. та зареєстрована в реєстрі за № 1280 (а. с. 8).

Також 17 червня 2014 року між ОСОБА_2 в особі її повіреного ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладена угода про розірвання договору купівлі-продажу земельних ділянок, посвідчена приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу Олинцем В. П. та зареєстрована в реєстрі за № 1282 (а. с. 9).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Постанова апеляційного суду відповідають вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзивах на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У вказаній справі предметом позову є визнання недійсними угод про розірвання договорів купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва та земельних ділянок, з підстав, передбачених статтею 234 ЦК України.

Статтею 655 ЦК України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини першої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

У разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються (частина друга статті 653 ЦК України).

Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 року в справі № 757/12646/16, від 28 лютого 2018 року у справі № 909/330/16, від 01 листопада 2018 року в справі № 910/18436/16, від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19.

Суди попередніх інстанцій встановили, що 17 червня 2014 року між ОСОБА_2 в особі її повіреного ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладені угоди про розірвання договорів купівлі-продажу спірного об`єкта незавершеного будівництва та земельних ділянок.

Спірні угоди підписані сторонами правочину, учасники договору досягли згоди з усіх істотних його умов, сторони володіли необхідним обсягом цивільної дієздатності, волевиявлення учасників договору було вільним та відповідало їх внутрішній волі.

У справі, яка переглядається, установлено, що ОСОБА_2 після укладання оспорюваних угод вчинила юридично значимі дії, а саме: 10 червня 2019 року ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченої угоди від 17 червня 2014 року про розірвання договору купівлі-продажу від 20 травня 2011 року спірного об`єкта незавершеного будівництва здійснила державну реєстрацію права власності на незавершене будівництво житлового будинку з надвірними будівлями. Також 29 липня 2019 року ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченої угоди від 17 червня 2014 року про розірвання договору купівлі-продажу земельних ділянок від 20 травня 2011 року зареєструвала за собою право власності на спірні земельні ділянки.

Тобто на виконання оспорюваних угод ОСОБА_2 вчинено дії з державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.

Крім того, ОСОБА_2 заперечувала фіктивність оспорюваних правочинів, а також вказувала на наявність у неї волевиявлення на настання правових наслідків,які обумовлювалися цими правочинами.

Суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що позивач не довела належними та допустимими доказами відсутність в учасників оспорюваного правочину наміру створити юридичні наслідки. ОСОБА_1 не надала об`єктивних і переконливих доказів про те, що оспорювані правочини укладено без наміру створення правових наслідків, які ними обумовлювалися, та не були спрямовані на реальне настання обумовлених ними правових наслідків. Тобто не довела своїх вимог про фіктивність угод щодо розірвання договорів купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва та земельних ділянок.

За таких обставин суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що угоди про розірвання договорів купівлі-продажу нерухомості відповідають внутрішній волі сторін цих правочинів.

Ураховуючи наведене, правильними є висновок суду апеляційної інстанції про недоведеність позивачем фіктивності оспорюваних правочинів, а тому немає правових підстав для визнання їх недійсними на підставі частини першої статті 234 ЦК України.

Доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновком суду апеляційної інстанції.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції самоусунувся від виконання, покладеного на нього обов`язку щодо вирішення питання наявності чи відсутності підстав для самовідводу головуючому судді Хилевичу С. В., у зв`язку з тим, що він входив до складу колегії суддів цього суду, в якій брав участь представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , не може бути прийнято колегією суддів до уваги, з огляду на таке.

Відповідно до статті 36 ЦПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо: він є членом сім`ї або близьким родичом (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім`ї або близький родич цих осіб) сторони або інших учасників судового процесу, або осіб, які надавали стороні або іншим учасникам справи правничу допомогу у цій справі, або іншого судді, який входить до складу суду, що розглядає чи розглядав справу; він брав участь у справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, адвокат, секретар судового засідання або надавав стороні чи іншим учасникам справи правничу допомогу в цій чи іншій справі; він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи; було порушено порядок визначення судді для розгляду справи; є інші обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об`єктивності судді.

До складу суду не можуть входити особи, які є членами сім`ї, родичами між собою чи родичами подружжя. Незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу.

Враховуючи вказані норми процесуального права, підстави для відводу (самовідводу) судді Хилевичу С. В. були відсутні, оскільки вказані заявником обставини не є перешкодою для участі цього судді у розгляді справи.

Крім того, колегія суддів враховує те, що у визначеному процесуальним законом порядку позивач не заявила відвід судді Хилевичу С. В. під час розгляду справи судом апеляційної інстанції, хоча не була позбавлена такої можливості, а тому ці доводи касаційної скарги не ґрунтуються на положеннях статей 36, 37 ЦПК України, отже, не дають підстав дійти висновку про порушення суддею апеляційної інстанції вказаних вимог закону.

Враховуючи викладене, заявником касаційної скарги не наведено підстав, передбачених статтею 36 ЦПК України для відводу (самовідводу) судді суду апеляційної інстанції.

Доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм частини другої статті 358 ЦПК України та помилкове поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та відкриття апеляційного провадження у справі після спливу більше як двох років з дня набрання рішення суду законної сили, не може бути прийнято колегією суддів до уваги, з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: 1) подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки; 2) пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.

Результат аналізу цієї правової норми дає підстави для висновку, що сплив річного строку з дня складення повного тексту судового рішення є підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження незалежно від причин пропуску строку на апеляційне оскарження, тобто законодавець імперативно встановив процесуальні обмеження для оскарження судового рішення зі спливом річного строку.

Виключенням з цього правила є подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученої до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, та пропуск строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.

Установлено, що апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції від 26 березня 2020 року подана у лютому 2023 року, тобто після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення. Апеляційна скарга подана стороною в справі - відповідачем ОСОБА_2 .

Аналіз матеріалів справи свідчить, що ОСОБА_2 не була повідомлена про розгляд справи у суді першої інстанції, участі у розгляді справи вона не брала. Всі направлені ОСОБА_2 повідомлення про судові засідання повернулися до суду без вручення адресату із відміткою «За закінченням терміну зберігання», а приписи ЦПК України як на момент ухвалення рішення, так і на момент розгляду справи Верховним Судом не дозволяють дійти висновку, що повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення «За закінченням терміну зберігання» є доказом належного інформування відповідача про час і місце розгляду справи.

Посилання позивача на те, що оскаржуване рішення суду першої інстанції було направлено відповідачу за зареєстрованою її адресою і повернулося до суду з відміткою «Адресат відсутній», що свідчить про належне повідомлення особи про рішення суду, не може бути прийнято колегією суддів до уваги.

Відповідно до пункту 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки, зокрема, про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.

За загальним правилом повернення поштового відправлення з відміткою «Адресат відсутній» - є належним повідомленням про місце, дату і час судового засідання, за умови, що цю адресу повідомила сторона, якій і направлялася це повідомлення.

Як вбачається з матеріалів суд направляв всю кореспонденцію ОСОБА_2 за зареєстрованим місцем її проживання, а саме: АДРЕСА_2 .

Проте Верховний Суд звертає увагу, що звертаючись з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції, ОСОБА_2 заявила клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження. Як на підставу поважності пропуску строку на апеляційне оскарження, відповідач посилалася на те, що у встановлений строк вона не мала можливості звернутися із апеляційною скаргою, оскільки не знала про існування цієї справи та оскаржуваного судового рішення, на підтвердження не проживання за зареєстрованою адресою, яка зазначена в позові, надала нотаріально посвідчену заява про те, що вона проживала за іншою адресою: АДРЕСА_3 .

При таких обставинах, на думку колегії суддів Верховного Суду, оскільки апеляційна скарга була подана особою, не повідомленою про розгляд справи, у суду апеляційної інстанції, з огляду на положення пункту 1 частини другої статті 358 ЦПК України, були відсутні підстави для застосування приписів частини другої статті 358 ЦПК України в частині неможливості відкриття/необхідності закриття апеляційного провадження з тих підстав, що апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що постанова суду апеляційної інстанції прийнята без додержання норм матеріального і процесуального права.

Переглянувши в касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанцій і не дають підстав вважати, що суд порушив норми матеріального чи процесуального права, то касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення - залишенню без змін.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Рівненського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко