Постанова

від 26.10.2023 по справі 753/24473/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Головуючий у суді першої інстанції Гусак О.СМ.

Єдиний унікальний номер справи № 753/24473/21

Апеляційне провадження № 22-ц/824/12422 /2023

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 жовтня 2023 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Мережко М.В.,

суддів - Поліщук Н.В., Соколової В.В.,

секретар - Олешко Л.Ю.

Розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 05 жовтня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа ОСОБА_3 , про визнання права власності на спільне сумісне майно подружжя та вселення.

Заслухав доповідь судді апеляційного суду, дослідив матеріали справи, перевірив доводи апеляційної скарги, -

В с т а н о в и в :

Позивачка ОСОБА_2 30 листопада 2021 року звернулась до суду з вказаним позовом .

Позовні вимоги мотивувала тим, що 20 жовтня 1990 року між нею та відповідачем було укладено шлюб. У шлюбі народився син ОСОБА_3 - ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Дарницького районного суду м.Києва від 17 січня 2011 року шлюб між сторонами було розірвано.

Позивачка та відповідач, перебуваючи у шлюбі, 27 травня 1996 року придбали нерухоме майно, а саме - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Квартира була придбана у день продажу однокімнатної квартири, яка була значно меншою за площею від спірної квартири, яка належала відповідачу. Для придбання нової квартири подружжя додало до отриманої суми спільні заощадження. Відповідно до договору купівлі-продажу від 27 травня 1996 року, посвідченого державним нотаріусом Першої Київської державної нотаріальної контори Румянцевою І.А. право власності на 1/3 частку вказаної квартири належить відповідачу, а 2/3 їх сину.

До 2021 року позивачка могла вільно користуватися квартирою. Факт обмеження її в користуванні житлом підтверджується численними зверненнями позивачки до правління ЖБК «Шовковик-12».

Позивачка зазначає, що вона зареєстрована у вказаній квартирі, відповідно до вимог законодавства має право на частину спільного майна подружжя, та право користування цим житлом.

З урахуванням викладеного у прохальній частині позову просила:

- визнати за нею право власності на 1/6 частку квартири за адресою: АДРЕСА_1 у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя,

- усунути ОСОБА_2 перешкоди у користуванні вказаною квартирою шляхом її вселення до квартири.

Представник відповідача 16 лютого 2022 року подала клопотання про витребування доказів з посиланням на те , що відповідач категорично не погоджується з вимогами позивача, заперечує проти задоволення позову та витребування доказів є необхідним для спростування доводів, викладених в позовній заяві. Також представником зазначено, що з метою доведення того факту, що спірна квартира купувалась виключно за грошові кошти відповідача, які він отримав від продажу особистої квартири, необхідно отримати відомості про належність квартири за адресою: АДРЕСА_2 на праві приватної власності ОСОБА_1 та підстав її відчуження ним у 1996 році.

Представник відповідача подала відзив на позовну заяву відповідно до якого просить відмовити в задоволені позовних вимог. Зазначає, що частина спірної квартири, на яку претендує позивачка, є особистою власністю відповідача, оскільки придбана за його кошти, жодних доказів на підтвердження протилежного позивачем не надано. Звернула увагу суду на те, що позивачка у спірній квартирі не проживала з моменту розірвання шлюбу та виїхала з неї самостійно.

Позивачка надала відповідь на відзив, у якій не погоджувалась з доводами викладеними представником відповідача у відзиві. Зазначила, що квартира була придбана нею з відповідачем та вона також була присутня при укладенні договору купівлі-продажу, коштів від продажу особистого майна відповідача було не достатньо для придбання спірної квартири та її тимчасовий переїзд до іншого приміщення був наслідком бажання надати сину можливість пожити самостійно та отримувати додаткові кошти на власні потреби. Необхідності звертатись до суду раніше не було, оскільки позивачка мала можливість користуватись квартирою.

Від представника відповідача 12 серпня 2022 року до суду надійшли заперечення , у яких зазначено, що позивачка не надала жодних належних та допустимих доказів на підтвердження наявності у сторін спільних коштів на придбання квартири. Із позову вбачається, що спір виник ще у 2015 році, коли позивачка не бажала надати дозвіл синові на користування спірною квартирою та позивачка пропустила позовну давность. Сторона відповідача вважає, що позивачка висловлює претензії до свого сина, а її доводи є безпідставними.

До суду надійшли заперечення на заяву про застосування строків позовної давності від представника позивача - адвоката Тетері І.А., відповідно до яких позивачка дізналась про порушення свого права власності у 2021 році.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 05 жовтня 2022 року позов задоволено.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/6 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Вселено ОСОБА_2 у квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 3240 грн.

Не погоджуючись з рішенням суду відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову .

У скарзі посилався на порушення норм матеріального права і процесуального права, вважає що суд неповно з`ясував всі обставини справи. Суд не дав належної оцінки договорам купівлі-продажу квартир, з яких слідує, що квартира є особистою приватною власністю ОСОБА_1 . Крім того, позивачка про порушення свого права користування квартирою дізналася ще у 2015 році, коли були замінені замки, і виник спір із сином щодо користування квартирою.

Постановою Верховного Суду від 21 червня 2023 року скасовано ухвалу Київського апеляційного суду від 20 лютого 2023 року про відмову у відкритті апеляційного провадження і справу передано до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

У відзиві на апеляційну скаргу, позивачка ОСОБА_2 зазначила, що рішення суду є законним та обґрунтованим, судом досліджені всі обставини справи і надана правова оцінка доказам, які надали сторони, доводи апеляційної скарги є безпідставними.

Відповідно до ст. 43 ЦПК України, особи, які беруть участь у справі зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки.

Відповідно до ст.ст. 128-131 ЦПК України сторони були своєчасно повідомлені про день та час розгляду справи на 26 жовтня 2023 року за адресами, які зазначені в матеріалах справи. Сторони та їх представники приймали участь у розгляді справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість:

1) керує ходом судового процесу;

2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;

3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;

4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;

5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Суд першої інстанції встановив, що 20 жовтня 1990 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб, актовий запис № 2778, що підтверджується свідоцтвом про шлюб (а.с.10).

Під час перебування у шлюбі в сторін народився син ОСОБА_3 (а.с.11).

Заочним рішенням Дарницького районного суду м.Києва від 17 січня 2011 року шлюб між позивачем та відповідачем розірвано (а.с.13).

ОСОБА_1 на праві власності належала 1/2 частина квартира за адресою: АДРЕСА_2 . Вказане нерухоме майно відчужене ним на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 27 травня 1996 року (а.с. 110-111) .

В той же день, 27 травня 1996 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , в особі законного представника ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу посвідчений державним нотаріусом Першої київського державної нотаріальної контори Румянцевою І.А., відповідно до якого до ОСОБА_1 зареєстровано право власності на 1/3, а за ОСОБА_3 на 2/3 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.12).

З огляду на те, що права та обов`язки щодо спірної квартири виникли до 01 січня 2004 року правовий режим цієї квартири регулюється законодавством, чинним до цієї дати.

Згідно ст. 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Відповідно до статті 16 Закону України «Про власність» та статті 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності подружжя.

Аналогічні положення містяться у Сімейному Кодексі України.

Відповідно до частини першої статті 60 Сімейного Кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка закріплені у статті 57 Сімейного Кодексу України.

Норми Сімейного Кодексу України встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

Зокрема, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 57 Сімейного Кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 Сімейного Кодексу України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Таким чином, статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями як час набуття майна та кошти, за які таке майно набуте (джерело набуття).

У позовній заяві та відповіді на відзив позивачка посилалась на те, що 1/3 частина квартири придбана у шлюбі за кошти отримані відповідачем від продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2 , яка належала йому та сину ОСОБА_3 у рівних частках, та за кошти, які набуті сторонами у шлюбі.

Доводи відповідача про те, що право власності на 1/3 частку спірної квартири він набув за особисті кошти і це підтверджується протоколом про наміри від 29 квітня 1996 року, укладеного між відділом нерухомості юридичної фірми "ДЕ-ЮРЕ" як гарантом, продавцем ОСОБА_1 та покупцем ОСОБА_5 , в якому сторони домовились щодо продажу квартири за адресою: АДРЕСА_3 до 17 травня 1996 року за ціною 2 090 000 000 крб, а відповідно до договору купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 ціна квартири становить 2 432 000 000 крб, спростовуються наявними в матеріалах справи доказами .

Договір посвідчений приватним нотаріусом Румянцевою І.А. та зареєстрований 27 травня 1996 року під № 25-1506, свідчить про те, що продаж квартири за адресою: АДРЕСА_2 був здійснений за суму 30 000 000 крб. (а.с. 11).

Відповідно до договору посвідченого приватним нотаріусом Румянцевою І.А. та зареєстрованим від 27 травня 1996 року під № 25-1504, квартири за адресою АДРЕСА_1 , була придбана ОСОБА_1 за суму 188 000 000 крб (а.с. 12).

Таким чином, 1/3 частина спірної квартири, яка оформлена на ОСОБА_1 коштувала 62 666 666, 67 крб (188 000 000 : 3), а розмір коштів, які він отримав від продажу квартири становила 30 000 000 крб. При цьому слоід зауважити , що 1\2 частина квартири ,яка була продана належала синові, а відтак 1/2 частина грошей від продажу квартири належить ОСОБА_3 .

З огляду на положення норм КпШС України та Сімейного Кодексу України, де презюмуєтсься право спільної сумісної власності подружжя на майно придбане під час шлюбу, суд першої інстанції дійшов цілком обгрунгтованого висновку що право власності на 1/3 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 є спільним, оскільки набуто відповідачем під час укладеного з позивачкою шлюбу та за спільно набуті у шлюбі кошти.

Будь-яких доказів, що квартира була продана за іншу ціну, і коштів від продажу квартири вистачило для придбання спірної квартири, відповідач суду не надав. Не надано таких доказів і до апеляційної скарги.

Виходячи з принципу рівності часток у спільному майні подружжя суд вважав, що 1/3 частина квартира є спільним майном подружжя, а тому кожному з них належить по 1/6 частині квартири. Апеляційний суд погоджується з такими висновками.

У постанові Верховного Суду від 28 квітня 2022 року (справа № 334/815\21) зазначено, що невизнання відповідачем позову щодо усунення перешкод у користуванні квартирою та заперечення проти вселення позивача свідчить про існування між співвласниками неприязних стуснів і порушення житлових прав одного і співвласників спірного житла , а саме позивачки . Саме звернення позивача до суду із відповідним позовом про усунення перешкод у користуванні власністю свідчать про наявність таких перешкод.

Статтею 47 Конституції України закріплено право кожного громадянина на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, осягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Відповідно до ст. 60 Сімейного Кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (ч. 1 ст. 61 Сімейного Кодексу України).

Згідно зі ст. 63 цього Кодексу дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 Сімейного Кодексу України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Отже, аналізуючи наведені вище норми суд прийшов до правильного висновку про те, що діє презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку.

Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з ст. 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом (ч. 4 ст. 311 ЦК України).

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 2 ст. 81 ЦПК України).

Відповідно до ч. ч. 5, 6 ст. 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

З огляду на вказане , правильним є висновок суду ,що факт придбання спірного майна у період шлюбу є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя, поки не буде встановлено протилежного, а відтак позивачка як співвласник не може втратити право користування таким майном (постанова Верховного Суду справа № 725/1776/18). Приписи ст, ст. 60, 69,70 Сімейного Кодексу України свідчать про презумпцію спільності власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин необхідних для спростування презумпції покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідачем не надано доказів, що спірне майно є його особистою власністю.

У частині другій статті 72 Сімейного Кодексу України та пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Верховний Суд у справі № 6-258цс15 зазначив, що неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Початок перебігу такого строку відповідно до частини першої статті 261 ЦК України починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У заяві про застосування позовної давності представник відповідач ОСОБА_6 вказує на те, що спір щодо вказаної квартири виник ще у 2015 році, коли позивачка не бажала надати дозвіл синові на користування квартирою, стверджуючи про те, що близько п`яти років, її син вирішив, що те, майно яке вони купували ще всередині 90-х років із його батьком, вже не повинно мати до неї жодного відношення, бо по-перше, її імені немає у договорі, по-друге, у 2010 році при вирішенні позову про розірвання шлюбу вона не заявляла вимог про розподіл майна подружжя, по-третє, на його думку вона вже мала майно житло у селі із її другим чоловіком, а по-четверте він хотів здати його в оренду.

Позиція відповідача про початок обчислення позовної давності з 2015 року не узгоджується із практикою Верховного Суду та матеріалами справи, оскільки до цього часу позивачка зареєстрована у вказаній квартирі, вимог про визнання її такою, що втратила право користування вказаною квартирою відповідач та інший співвласник ОСОБА_3 не ставили.Крім того ,позивачка зазначає ,що до 2021 року , поки у квартирі не було змінено замки, вона вільно нею користувалася .

На підвердження порушення свого права користуватися квартирою у 2021 року позивачка надає свої звернення до голови правління ЖБК "Шовковик-12" від 2 та 16 вересня 2021 року та звернення до начальника Дарницького УП ГУНП у м. Києві від 20 вересня 2021 року (а.с. 19-23).

У справі № 219/10470/17 Верховний Суд дійшов висновку, що початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 Сімейного Кодексу України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 Сімейного Кодексу України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 Сімейного Кодексу України). Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду у справах № 584/1319/16, № 203/304/17.

З огляду на встановлені обставини , суд першої інстанції правильно вважав,що підстави для застосування позовної давності відсутні.

Разом із тим, позивач в силу презумпції спільності майна подружжя, яку відповідач у встановленому законом порядку не спростував, мала з часу придбання спірної квартири та на час пред`явлення позову має таке право на частину спірної квартири, а тому у порядку заявлених нею вимог згідно ст. 391 ЦК України таке право підлягає захисту з часу його порушення,шляхом вселення ОСОБА_2 до квартир за адресою: АДРЕСА_1 .

Доводи апеляційної скарги не спростовують вказаних висновків суду першої інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, відповідно до ст. 367 ЦПК України, колегія суддів вважає рішення законним та обґрунтованим, постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, відповідає фактичним обставинам справи, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення.

Керуючись ст.ст. 365, 367,369,374,375,381 - 384 ЦПК України, суд, -

П о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м.Києва від 05 жовтня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини судового рішення з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено 31 жовтня 2023 року.

Головуючий

Судді