Рішення

від 03.11.2023 по справі 927/1164/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

Іменем України

03 листопада 2023 року м. Чернігівсправа № 927/1164/23 Господарський суд Чернігівської області у складі судді Шморгуна В. В., розглянувши матеріали справи у порядку спрощеного позовного провадження

За позовом: Керівника Козелецької окружної прокуратури,

вул. Євгена Лоскота, 1, смт Козелець, Чернігівська область, 17000, в інтересах держави в особі

позивача-1: Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях,

код ЄДРПОУ 43173325, пр-т Голосіївський, 50, м. Київ, 03039

позивача-2: Міністерства освіти і науки України,

код ЄДРПОУ 38621185, пр-т Перемоги, 10, м. Київ, 01135

до відповідача-1: Фізичної особи підприємця Божок Олени Віталіївни, ІПН НОМЕР_1 , АДРЕСА_1

до відповідача-2: Остерського фахового коледжу будівництва та дизайну,

код ЄДРПОУ 01355708, вул. 8 Березня, 7-а, м. Остер, Чернігівський район, Чернігівська область, 17044

Предмет спору: про визнання недійсним договору оренди та зобов`язання повернути нежитлове приміщення,

ПРЕДСТАВНИКИ СТОРІН:

не викликались,

ВСТАНОВИВ:

Керівник Козелецької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях та Міністерства освіти і науки України звернувся до суду з позовом до Фізичної особи підприємця Божок Олени Віталіївни, у якому прокурор просить суд:

- визнати недійсним договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, від 18.04.2016 №64-16 із змінами, внесеними договором про внесення змін від 03.05.2019, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Чернігівській області, правонаступником якого є Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях, та Фізичною особою-підприємцем Божок Оленою Віталіївною;

- зобов`язати Фізичну особу-підприємця Божок Олену Віталіївну повернути Остерському фаховому коледжу будівництва та дизайну за актом приймання-передачі нерухоме майно нежитлове приміщення площею 22,2 кв. м першого поверху будівлі гуртожитку, розташованого за адресою: вул. Незалежності, 50, м. Остер, Чернігівський район, Чернігівська область.

Процесуальні дії у справі.

30.08.2023 від прокурора на електронну пошту суду надійшло клопотання про залучення до участі у справі як співвідповідача Остерського фахового коледжу будівництва та дизайну та про розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

Ухвалою суду від 04.09.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін; залучено до участі у справі як співвідповідача - Остерський фаховий коледж будівництва та дизайну.

Також ухвалою суду від 04.09.2023 встановлено відповідачу п`ятиденний строк з дня отримання ухвали для подання до суду та іншим учасникам справи у разі наявності заперечень проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, заяви із обґрунтуванням своїх заперечень щодо такого розгляду та встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті, зокрема, відповідачам п`ятнадцятиденний строк з дня отримання ухвали для подання до суду та іншим учасникам справи відзиву на позов з доданими до нього документами.

Відповідно до поштового повідомлення про вручення ухвалу суду від 04.09.2023 відповідачі отримали 08.09.2023, а отже, останнім днем строку для подання відповідачами заперечень проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження є 13.09.2023, для подання відзиву - 25.09.2023.

Заперечень проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження у встановлений строк до суду не надходило.

08.09.2023 позивач-1 через підсистему «Електронний суд» подав до суду письмові пояснення, у яких не підтримує заявлені прокурором позовні вимоги та просить відмовити у їх задоволенні.

Суд долучив письмові пояснення позивача-1 до матеріалів як такі, що стосуються підстав звернення прокурора в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях.

20.09.2023, тобто у встановлений суд строк, відповідач-2 подав до суду відзив на позовну заяву, у якому просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

Суд долучив до матеріалів справи відзив відповідача-2 на позов з доданими до нього документами як такий, що поданий у порядку та строк, встановлені ГПК України та судом, а спір вирішується з його урахуванням.

20.09.2023 від прокурора на електронну пошту суду надійшло не підписане ЕЦП клопотання про закриття провадження у справі.

21.09.2023 від прокурора на електронну пошту суду надійшло підписане ЕЦП клопотання про закриття провадження у справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України у зв`язку з відсутністю предмету спору.

Ухвалою суду від 26.09.2023 клопотання Козелецької окружної прокуратури про закриття провадження у справі, яке 20.09.2023 надійшло на електронну пошту суду, повернуто заявнику без розгляду; відмовлено у задоволенні клопотання Козелецької окружної прокуратури про закриття провадження у справі, яке 21.09.2023 надійшло на електронну пошту суду.

05.10.2023 позивач-2 через підсистему «Електронний суд» подав додаткові письмові пояснення у справі, у яких погоджується із клопотанням прокурора та просить його задовольнити у разі надання акта про передачу-приймання орендованих нежитлових приміщень.

09.10.2023 до суду засобами поштового зв`язку надійшли аналогічні письмові пояснення позивача-2.

Суд залишив письмові пояснення позивача-2 без розгляду, оскільки вони стосуються клопотання прокурора про закриття провадження у справі, яке вже було вирішено судом.

Відповідно до ч. 5, 7 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п`яти днів з дня отримання відзиву.

Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін до суду не надходило.

Згідно з ч. 2 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.

Відповідно до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Короткий зміст позовних вимог та узагальнені доводи учасників справи.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспорюваний договір укладений з порушенням вимог законодавства, зокрема, положень Закону України «Про освіту», оскільки спірне нежитлове приміщення площею 22,2 кв. м на першому поверсі будівлі гуртожитку, що перебуває на балансі Остерського фахового коледжу будівництва та дизайну, передано в оренду відповідачу-1 для здійснення торгівлі непродовольчими товарами, пов`язану з роздрібною торгівлею жіночим одягом і взуттям, що не пов`язано з навчальним процесом або обслуговуванням учасників освітнього процесу. Отже, за висновком прокурора, наявні обставини для визнання недійсним такого договору на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України та повернення об`єкта оренди його балансоутримувачу.

Позивач-2 не підтримує позовних вимог прокурора.

Відповідач-1 відзиву на позов у встановлений строк до суду не подав.

Згідно з ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Відповідно до ч. 4 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього.

Оскільки відповідач-1 не подав відзив у встановлений судом строк, справа вирішується за наявними у ній матеріалами.

Відповідач-2 у поданому відзиві заперечує проти позовних вимог та просить відмовити у їх задоволенні, оскільки оспорюваний договір був достроково припинений 31.08.2023, тобто предмет спору був відсутнім ще до відкриття провадження у справі.

Інших заяв по суті у встановлений строк до суду не надходило.

Обставини, які є предметом доказування у справі. Докази, якими сторони підтверджують або спростовують наявність кожної обставини, яка є предметом доказування у справі.

Регіональне відділення Фонду державного майна України по Чернігівській області, правонаступником якого є Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях (далі Регіональне відділення), звернулось до Міністерства освіти і науки України (далі Міністерство) з листом від 31.12.2015 №07-04-04474, у якому повідомило про надходження заяви від ФОП Шевченко О. В. щодо надання в оренду нерухомого майна нежитлового приміщення площею 22,2 кв. м першого поверху будівлі гуртожитку, що знаходиться за адресою: Чернігівська область, Козелецький район, м. Остер, вул. Незалежності, 50, та перебуває на балансі Остерського коледжу будівництва та дизайну, для здійснення торгівлі непродовольчими товарами та просило надати висновки щодо умов укладення договору або про відмову в його укладенні (т. 1 а.с. 102).

Міністерство, враховуючи пропозиції Комісії з майнових питань підприємств, установ та організацій, що належить до сфери управління Міністерства освіти і науки України (протокол №2 від 02.02.2016), надало дозвіл №1/11-2152 від 23.02.2016 на передачу зазначеного нежитлового приміщення, з метою здійснення торгівлі непродовольчими товарами терміном до 3-х років (т. 1 а.с. 103).

18.04.2016 між Регіональним відділенням (далі Орендодавець) і ФОП Шевченко О. В. (далі - Орендар) укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, №64-16 (далі Договір оренди) (т. 1 а.с. 84-86).

Відповідно до п. 1.1 Договору оренди Орендодавець передає, а Орендар приймає у строкове платне користування без права передачі в суборенду та приватизації державне нерухоме майно - нежитлове приміщення площею 22,2 кв. м першого поверху будівлі гуртожитку, що знаходиться за адресою: Чернігівська область, Козелецький район, м. Остер, вул. Незалежності, 50, та перебуває на балансі Остерського коледжу будівництва та дизайну (далі Балансоутримувач).

У п. 1.2 Договору оренди визначено, що майно передається в оренду для здійснення торгівлі непродовольчими товарами.

Орендар вступає у строкове платне користування Майном у термін, указаний у Договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього Договору та акта приймання-передавання Майна (п. 2.1 Договору оренди).

Цей договір укладено строком на 2 роки 364 дні, що діє з 18.04.2016 до 16.04.2019 (п. 10.1 Договору оренди).

Вказане нежитлове приміщення було передано в оренду відповідачу-1 для здійснення торгівлі непродовольчими товарами на підставі акта приймання-передачі від 18.04.2016 (т. 1 а. с. 87).

09.02.2018 між Орендодавцем та Орендарем укладено договір про внесення змін до Договору оренди, відповідно до якого змінено прізвище орендаря на Божок на підставі свідоцтва про шлюб (т. 1 а.с. 88).

03.05.2019 між Орендодавцем та Орендарем укладено договір про внесення змін до Договору оренди, у п. 1 якого зазначено вважати продовженим Договір оренди строком на 2 роки 364 дні: з 17.04.2019 до 15.04.2022. Вказаний договір погоджено Балансоутримувачем - Остерським коледжем будівництва та дизайну.

Відповідний дозвіл на продовження Договору оренди був наданий Міністерством (№1/11-3758 від 15.04.2019) на підставі звернення Регіонального відділення від 21.02.2019 №07-04-00618 (т. 1 а.с. 104).

Наказом Міністерства освіти і науки України від 19.11.2021 №1259 затверджено статут Остерського фахового коледжу будівництва та дизайну у новій редакції, у п. 1.4 якого зазначено, що згідно з Наказом Міністерства освіти і науки України від 04.03.2020 №356 Остерський коледж будівництва та дизайну перейменовано у Остерський фаховий коледж будівництва та дизайну (т. 1 а.с. 114-116).

Листом від 31.01.2022 №37 Остерський фаховий коледж будівництва та дизайну звернувся до Міністерства та просив надати дозвіл на продовження Договору оренди ФОП Божок О. В. для торгівлі непродовольчими товарами (одяг, взуття) терміном на 5 років (т. 1 а.с. 106).

Міністерство освіти і науки України, враховуючи пропозиції Комісії з майнових питань підприємств, установ та організацій, що належить до сфери управління Міністерства освіти і науки України (протокол №4 від 17.05.2022), надало дозвіл №1/5453-22 від 23.05.2022 на продовження терміну дії Договору оренди з метою торгівлі непродовольчими товарами (одяг, взуття) строком до 5-ти років (т. 1 а.с. 108).

Відповідного правочину щодо продовження дії Договору оренди між сторонами укладено не було.

Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, видами економічної діяльності ФОП Божок О. В. є: 47.17 роздрібна торгівля одягом у спеціалізованих магазинах (основний); 47.72 роздрібна торгівля взуттям і шкіряними виробами у спеціалізованих магазинах; 47.75 - роздрібна торгівля косметичними товарами та туалетними приналежностями в спеціалізованих магазинах.

31.08.2023, після подання прокурором позовної заяви до суду, але до відкриття провадження у справі, між позивачем-1 та відповідачами укладено договір, яким розірвано Договір оренди за взаємною згодою сторін з дати повного звільнення об`єкта оренди і підписання акта повернення майна з оренди Орендодавцем, Балансоутримувачем та Орендарем.

31.08.2023 позивачем-1 та відповідачами підписано акт повернення з оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, відповідно до якого відповідач-1 (Орендар) повернув відповідачу-2 (Балансоутримувачу) майно, яке було предметом Договору оренди.

Оцінка суду.

Щодо підстав представництва інтересів держави прокурором в даній справі.

Статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі «Ф.В. проти Франції» (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява 61517/00, пункт 27).

Водночас, існує категорія справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі «Менчинська проти Російської Федерації» (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку позицію (у неофіційному перекладі):

«Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».

При цьому ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо Суд вирішує - наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.

Враховуючи викладене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України, щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах, не може тлумачитися розширено.

Відтак прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Положення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України «Про прокуратуру».

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави».

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 26.07.2018 у справі № 926/1111/15, від 08.02.2019 у справі № 915/20/18).

Відповідно до ч. 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Згідно з ч. 4, 7 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі 912/2385/18.

Як вбачається з матеріалів позовної заяви, останню прокурором подано в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях та Міністерства освіти і науки України у зв`язку із невиконанням ним своїх обов`язків щодо захисту інтересів держави у суді.

Прокурор вважає, що інтереси держави у даному випадку полягають у недопущенні незаконного, нецільового використання приміщення закладу освіти, загрозі збереження його матеріально-технічної бази, а також забезпечення належних умов для навчання, фізичного, психічного, соціального, духовного та інтелектуального розвитку здобувачів освіти; порушення вимог законодавства під час передачі в оренду майна освітнього закладу має наслідком порушення інтересів держави у сфері освіти.

Щодо підстав представництва інтересів держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» суб`єктом управління об`єктами державної власності є, у тому числі, Фонд державного майна України.

Пунктом 32 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» визначено, що уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань організовують контроль за використанням орендованого державного майна.

Згідно зі ст. 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендодавцями є, зокрема, Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо єдиних майнових комплексів, нерухомого майна (будівель, споруд, їх окремих частин), а також майна, що не увійшло до статутного капіталу, що є державною власністю (крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, а також майна, що належить закладам вищої освіти та/або науковим установам, що надається в оренду науковим паркам та їхнім партнерам, та інших випадків, передбачених галузевими особливостями оренди майна).

Відповідно до п. 1, 3, 4.5 Положення про Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях, затвердженого наказом Фонду Державного майна України від 12.08.2019 №810, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях є територіальним органом Фонду державного майна України (далі - Фонд), що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, оцінки, використання та відчуження державного майна, управління об`єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об`єктів державної власності, що належать до сфери його управління.

Завданням регіонального відділення є реалізація повноважень Фонду, зокрема, державної політики у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об`єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об`єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності.

Основним завданнями регіонального відділення є, зокрема, здійснення контролю у сфері передачі державного майна в оренду та користування.

З урахуванням наведеного, органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах є Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях, яке на місцевому рівні реалізує державну політику у сфері оренди, використання та управління об`єктами державної власності.

З матеріалів справи вбачається, що прокурор звертався до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях з листами від 09.09.2022 №2059ВИХ-22, від 24.07.2023 №50-75-2709вих-23, у якому повідомив про виявлені порушення законодавства при укладенні спірного договору оренди, а також просив повідомити про вжиті заходи щодо усунення виявлених порушень, насамперед звернення з позовом до суду про визнання спірного договору недійсним.

Регіональне відділення у листі від 27.07.2023 №51-13.01-1294 повідомило прокурора, що не вбачає підстав для звернення до суду про визнання Договору оренди недійсним.

Крім того, позивачем-1 до суду надані письмові пояснення, у яких він не підтримує позовні вимоги прокурора.

У п. 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 зазначено, що при вирішенні питання про необхідність звернення до суду з позовом компетентний орган може діяти в умовах конфлікту інтересів - коли порушення інтересів держави, про яке стверджує прокурор, може бути пов`язане з раніше вчиненими протиправними діями цього органу чи бездіяльністю.

Для врахування цих обставин стаття 55 ГПК України передбачає такі правила:

- якщо особа, яка має процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених позовних вимог, суд залишає заяву без розгляду, крім позову про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, поданого власником (учасником, акціонером) цієї юридичної особи в її інтересах, а також позову прокурора в інтересах держави;

- відмова компетентного органу від поданого прокурором в інтересах держави позову (заяви), подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє прокурора права підтримувати позов (заяву) і вимагати розгляду справи по суті.

Отже, непідтримання компетентним органом позову, поданим в його особі, не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим, оскільки невжиття цим органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Щодо підстав представництва інтересів держави в особі Міністерства освіти і науки України.

Відповідно до п. 1 Положення про Міністерство освіти і науки України, затвердженого Постановою КМУ від 16.10.2014 №630 (далі Положення) МОН є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах освіти і науки, наукової, науково-технічної діяльності, інноваційної діяльності в зазначених сферах, трансферу (передачі) технологій, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю закладів освіти, підприємств, установ та організацій, які надають послуги у сфері освіти або провадять іншу діяльність, пов`язану з наданням таких послуг, незалежно від їх підпорядкування і форми власності.

МОН відповідно до покладених на нього завдань здійснює управління об`єктами державної власності, що належать до сфери його управління (п.п. 89 п. 4 Положення).

Згідно з п. 1.16 Статуту Остерського фахового коледжу будівництва та дизайну коледж є юридичною особою публічного права, що заснований на державній власності, здійснює свою діяльність на засадах неприбутковості і є бюджетною установою, що належить до сфери управління Міністерства освіти і науки України.

Отже, Міністерство освіти і науки України є компетентним державним органом - суб`єктом управління спірним нежитловим приміщенням державного навчального закладу.

З матеріалів справи вбачається, що прокурор звертався до Міністерства освіти і науки з листом від 12.04.2023 №54-75-1369ВИХ-23, у якому повідомив про виявлені порушення законодавства при укладенні спірного договору оренди, а також просив повідомити чи будуть Міністерством вживатись заходи щодо захисту інтересів держави в суді.

Тобто прокурором було повідомлено позивача-2 про виявлені порушення та необхідність вжиття заходів представницького характеру для захисту законних інтересів держави.

У листі від 16.05.2023 №1/6893-23 Міністерство повідомило, що ним було надано дозвіл щодо продовження Договору оренду з метою розміщення торгівельного об`єкту з продажу непродовольчих товарів; у разі виявлення ознак можливого вчинення протиправних дій посадовими особами, Міністерство просило вжити заходів, спрямованих на захист інтересів держави та недопущення втрати державного майна.

Підставою реалізації прокурором представницьких функцій стала усвідомлена пасивна поведінка позивача-2 як органу, який здійснює управління спірним майном, і у разі виявлення порушень законодавства має право звернутись до суду щодо захисту порушених інтересів, однак цього не зробив.

У порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор повідомив позивачів про намір подати позов в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях та Міністерства освіти і науки України про визнання недійсним спірного договору та про зобов`язання звільнити орендоване приміщення.

За таких обставин у їх сукупності, суд дійшов висновку про доведення з боку прокурора бездіяльності Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях та Міністерства освіти і науки України, як підстави для звернення органу прокуратури до суду за захистом інтересів держави та про наявність підстав для звернення прокурора з цим позовом до суду.

Щодо визнання недійсним Договору оренди.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частина 1 ст. 638 Цивільного кодексу України встановлює, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно з ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Статтею 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

За змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

У розумінні наведених норм оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (такий правовий висновок викладено в пункті 54 постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17).

Організаційні відносини, пов`язані з передачею в оренду майна державних підприємств, установ та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності (далі - підприємства), їх структурних підрозділів та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в державній та комунальній власності; урегульовано Законом України «Про оренду державного та комунального майна» (тут і далі, чинного на момент укладення оспорюваного договору).

Згідно зі статтею 4 вказаного Закону орендодавцями є, зокрема, Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутного (складеного) капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що є державною власністю, крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих академій наук, а також майна, що належить вищим навчальним закладам та/або науковим установам, що надається в оренду науковим паркам та їхнім партнерам.

Відповідно до ч. 1-4 ст. 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» фізичні та юридичні особи, які бажають укласти договір оренди, направляють заяву, проект договору оренди, а також інші документи згідно з переліком, що визначається Фондом державного майна України (далі - матеріали), відповідному орендодавцеві, зазначеному у статті 5 цього Закону.

У разі надходження до орендодавця заяви про оренду цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу, нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутного (складеного) капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), орендодавець за умови відсутності заборони на передачу майна в оренду у п`ятиденний строк після дати реєстрації заяви надсилає копії матеріалів органу, уповноваженому управляти відповідним майном.

Орган, уповноважений управляти державним майном, розглядає подані йому матеріали і протягом п`ятнадцяти днів після їх надходження надсилає орендодавцеві висновки про умови договору оренди або про відмову в укладенні договору оренди.

Орендодавець протягом п`яти днів після погодження умов договору оренди з органом, уповноваженим управляти відповідним майном (у випадках, передбачених цим Законом, - органом Антимонопольного комітету України), а в разі якщо заява про оренду майна не потребує узгодження (щодо оренди окремого індивідуально визначеного майна, крім нерухомого), протягом 15 днів після дати її реєстрації розміщує в офіційних друкованих засобах масової інформації та на веб-сайтах орендодавців оголошення про намір передати майно в оренду або відмовляє в укладенні договору оренди і повідомляє про це заявника.

Протягом 10 робочих днів після розміщення оголошення орендодавець приймає заяви про оренду відповідного майна.

Протягом трьох робочих днів після закінчення строку приймання заяв орендодавець своїм наказом ухвалює рішення за результатами вивчення попиту на об`єкт оренди. У разі якщо подано лише одну заяву, конкурс на право оренди не проводиться і договір оренди укладається із заявником.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 28 3 Закону України «Про вищу освіту» коледж - галузевий вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету, академії чи інституту, що провадить освітню діяльність, пов`язану із здобуттям ступенів молодшого бакалавра та/або бакалавра, проводить прикладні наукові дослідження. Коледж також має право здійснювати підготовку фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста.

Державну політику у сфері вищої освіти визначає Верховна Рада України, а реалізують Кабінет Міністрів України та центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки (частина 1 статті 3 Закону України «Про вищу освіту»).

Відповідно до Положення про Міністерство освіти і науки України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 630 від 16.10.2014, Міністерство освіти і науки України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах освіти і науки, наукової, науково-технічної діяльності, інноваційної діяльності в зазначених сферах, трансферу (передачі) технологій, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю закладів освіти, підприємств, установ та організацій, які надають послуги у сфері освіти або провадять іншу діяльність, пов`язану з наданням таких послуг, незалежно від їх підпорядкування і форми власності; здійснює управління об`єктами державної власності, що належать до сфери його управління.

Як встановив суд, відповідач-1 звернувся до позивача-1 з заявою щодо надання в оренду спірного нерухомого майна, яке перебуває на балансі у відповідача-2, для здійснення торгівлі непродовольчими товарами. Зі свого боку позивач-1 як орендодавець спірного нерухомого майна звернувся до Міністерства освіти і науки України як органу, уповноваженого управляти цим майном, для надання відповідних висновків щодо укладення договору оренди. Міністерство надало дозвіл на передачу в оренду спірного державного майна з метою здійснення торгівлі непродовольчими товарами.

18.04.2016 між позивачем-1 та відповідачем-1 укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, №64-16, за умовами якого відповідачу-1 надано у строкове платне користування без права передачі в суборенду та приватизації державне нерухоме майно - нежитлове приміщення площею 22,2 кв. м першого поверху будівлі гуртожитку, що знаходиться за адресою: Чернігівська область, Козелецький район, м. Остер, вул. Незалежності, 50, та перебуває на балансі Остерського коледжу будівництва та дизайну, для здійснення торгівлі непродовольчими товарами.

У п. 10.1 Договору оренди визначено термін його дії до 16.04.2019, який надалі був продовженим до 15.04.2022 на підставі Договору про внесення змін від 03.05.2019.

До закінчення терміну дії Договору оренди були вчинені певні дії щодо його продовження, у тому числі отримано дозвіл від Міністерства, однак аукціону щодо продажу права продовження договору оренди спірного нежитлового приміщення проведено не було та відповідного правочину між сторонами не укладено.

Разом з тим, 27.05.2022 Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову № 634 «Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану».

Відповідно до пункту 5 зазначеної постанови Кабінету Міністрів України договори оренди державного та комунального майна, строк дії яких завершується у період воєнного стану, вважаються продовженими на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану, крім випадку, коли балансоутримувач з урахуванням законодавства, статуту або положення балансоутримувача про погодження уповноваженим органом управління, до сфери управління якого належить балансоутримувач, за 30 календарних днів до дати закінчення договору оренди повідомив орендодавцю та орендарю про непродовження договору оренди з підстав, визначених статтею 19 Закону. Норма щодо продовження договору, встановлена цим пунктом, не застосовується до договорів, щодо яких рішення про їх продовження прийнято на аукціоні і аукціон оголошено до дати набрання чинності цією постановою. Для продовження договору оренди на строк, передбачений цим пунктом, заява орендаря та окреме рішення орендодавця не вимагаються.

У разі коли граничний строк для подання заяви про продовження договору оренди припадає на період воєнного стану, цей строк продовжується на строк воєнного стану та три місяці з дати його припинення чи скасування (абзац 6 пункту 5 Постанови КМУ № 634 від 27.05.2022).

Правовий аналіз наведених нормативних приписів вказаної Постанови дає підстави для висновку, що автоматичне продовження договорів оренди державного та комунального майна, строк дії яких закінчується під час дії воєнного стану, починається з 24.02.2022, за таких умов:

- строк дії відповідних договорів завершується у період воєнного стану;

- відсутнє повідомлення балансоутримувача, з урахуванням законодавства, статуту або положення балансоутримувача про погодження уповноваженим органом управління, направленого за 30 календарних днів до дати закінчення договору оренди, орендодавцю та орендарю про непродовження договору оренди з підстав, визначених статтею 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна».

- рішення про продовження договорів оренди не прийнято на аукціоні, який оголошено до дати набрання чинності цією постановою.

Отже, вказаними положеннями нормативно-правового акта, який набув чинності 01.06.2022, на орендодавця державного та комунального майна покладено обов`язок забезпечити продовження та припинення договорів оренди відповідно до пункту 5 цієї Постанови, починаючи з 24.02.2022. Тобто має місце надання зворотної сили нормативно-правовому акту в часі (ретроактивна дія) шляхом прямої вказівки про це в такому нормативно-правовому акті, і такий темпоральний прояв не суперечить принципу, вираженому в статті 58 Конституції України, оскільки ретроактивна дія вказаної Постанови уточнює початкові наміри законодавця забезпечити правову визначеність орендаря в умовах воєнного стану, який запроваджено в Україні з 24.02.2022.

Враховуючи те, що термін дії спірного Договору оренди закінчився 15.04.2022, тобто у період дії воєнного стану, відсутність відповідних повідомлень про непродовження договору оренди з підстав, визначених статтею 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», спірний Договір оренди вважається продовженим, починаючи з 24.02.2022 на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану, в силу імперативних приписів пунктів 5, 16 цієї Постанови, без заяви орендаря та окремого рішення орендодавця.

Разом з тим, після подання прокурором позовної заяви до суду, але до відкриття провадження у справі, Договір оренди був розірваний відповідно до укладеного між позивачем-1 та відповідачами договору від 31.08.2023.

При цьому суд враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 27 листопада 2018 року, ухваленій у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18), яка зазначила: «Оскільки предметом спору у справі є недійсність договору і такий договір визнається недійсним з моменту вчинення, укладення сторонами додаткової угоди про припинення такого договору та повернення майна не може розцінюватися як підстава для припинення провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору (пункт 1-1 частини першої статті 80 ГПК України у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного рішення). Розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову. Звідси апеляційний суд обґрунтовано розглянув позов прокурора про недійсність договору оренди спірних приміщень, незважаючи на те, що ця угода припинена за домовленістю сторін».

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі №924/1220/17.

Частиною 2 ст. 18 Закону України «Про освіту» (туті і далі, в редакції, чинній на момент укладення Договору оренди) визначено, що навчальні заклади, які засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного навчального закладу.

Статтею 61 цього ж Закону встановлено, що фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування.

Згідно з частиною четвертою статті 61 Закону України «Про освіту» майно навчальних закладів може використовуватись як додаткове джерело фінансування цих закладів шляхом отримання доходів від надання в оренду приміщень.

У підпункті 2 пункту 8 постанови Кабінету Міністрів України від 27 серпня 2010 року № 796 «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності» вказано, що навчальні заклади мають право надавати інші послуги, зокрема, надання в оренду будівель, споруд, окремих тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується у освітній, навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.

Частиною 1 ст. 63 Закону України «Про освіту» передбачено, що матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством, а в ч. 5 цієї статті встановлено, що об`єкти освіти і науки, що фінансується з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов`язані з навчальним та з науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

Таким чином, об`єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти.

Мета правової норми, викладеної в ч. 5 ст. 63 Закону України «Про освіту», полягає у недопущенні такого використання майна об`єкта освіти, яке за зовнішніх, об`єктивних, явних ознак буде суперечити призначенню такого об`єкта з огляду на характер діяльності закладу освіти.

Отже, виходячи зі змісту вищенаведених правових положень, в якості додаткових джерел фінансування навчальних закладів законом передбачається можливість залучати, у тому числі доходи від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання. Проте надання в оренду таких приміщень, споруд, обладнання, що тимчасово не задіяні, дозволяється лише за цільовим призначенням, за умови, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.

З матеріалів справи вбачається, що спірне орендоване приміщення, яке знаходиться на балансі Остерського фахового коледжу будівництва та дизайну та яке є об`єктом освіти, передавалося у строкове платне користування для здійснення орендарем торгівлі непродовольчими товарами, тобто для господарської діяльності останнього, і жодним чином не може вважатися використанням його за цільовим призначенням, що суперечить ст. 63 Закону України «Про освіту».

При цьому невикористання відповідачем-2 спірного приміщення не надає права передачі цих приміщень в оренду не за визначеним чинним законодавством цільовим призначенням навчального закладу, а відповідно до профілю власної виробничої діяльності, з метою торгівлі непродовольчими товарами.

Враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку, що при укладенні спірного договору порушено норми ч. 5 ст. 63 Закону України «Про освіту», оскільки спірне приміщення використовувалось не за визначеним чинним законодавством цільовим призначенням навчального закладу, а з метою господарської діяльності відповідача-1, пов`язаної з торгівлею непродовольчими товарами.

Отже, зважаючи на викладене та наведені положення законодавства, суд доходить висновку про укладення оспорюваного договору оренди з порушенням вимог закону, а і відтак і про наявність підстав для визнання його недійсним відповідно до положень статей 203, 215 Цивільного кодексу України.

Щодо визначення відповідачем у справі Остерського фахового коледжу будівництва та дизайну суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ст. 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу, зокрема, фізичні і юридичні особи (частина перша статті 45 ГПК України).

Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача як сторони у справі, а також зміст позовних вимог (пункти 2, 4 частини третьої статті 162 ГПК України).

Отже, визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена в постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, провадження № 14-61цс18, пункт 41).

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 70), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18, пункт 66), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19, пункт 27), від 09 лютого 2021 року у справі № 635/4741/17 (провадження № 14-46цс20, пункт 33.2). Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача.

В силу положень ст. 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред`явлена однією зі сторін правочину або заінтересованою особою, права яких були порушені укладенням спірного правочину.

Відповідно до ч. 1 ст. 53 ГПК України у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду в інтересах інших осіб, державних чи суспільних інтересах та брати участь у цих справах.

Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), позивачем у справі може бути в передбачених законом випадках - прокурор, державний та інший орган, а також будь-яке підприємство, установа, організація, фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Таким чином, у разі, якщо позов про визнання недійсним правочину подано прокурором чи заінтересованою особою, відповідачами у справі повинні бути сторони спірного правочину.

Аналогічний по своїй суті правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 19.10.2016 у справі №912/627/15-г.

Разом з тим, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі №469/1044/17 (п.38) зазначено, що за певних обставин прокурор може звертатися до суду в інтересах держави і в особі органу місцевого самоврядування, зокрема тоді, коли цей орган є стороною правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. Оскільки таку позовну вимогу вправі заявити, зокрема, будь-яка сторона правочину, відповідний орган як така сторона може бути позивачем. У такій ситуації прокурор для представництва інтересів держави в особі компетентного органу як сторони правочину має продемонструвати, що цей орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист відповідних інтересів, не реагуючи на повідомлення прокурора про наявність підстав для звернення до суду (абз. 3 ч. 4 ст. 23 Закону «Про прокуратуру»).

Прокурор визначив позивачем Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях як одну із сторін оспорюваного правочину, що за висновком суду є правомірним, а відповідачами орендаря та балансоутримувача.

Обґрунтовуючи підстави для визначення відповідачем Остерського фахового коледжу будівництва та дизайну, прокурор зазначив, що він є балансоутримувачем спірного майна, погодив акт приймання-передачі цього майна та договір про внесення змін до Договору оренди від 03.05.2019, а відтак вважає його стороною оспорюваного правочину, який має певні права та обов`язки за цим договором.

Відповідно до ч. 2 ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (у редакції, чинній на момент укладення Договору оренди) укладений сторонами договір оренди в частині істотних умов повинен відповідати типовому договору оренди відповідного майна. Типові договори оренди державного майна розробляє і затверджує Фонд державного майна України, типові договори оренди майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, затверджують відповідно Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування.

Наказом Фонду державного майна України від 23.08.2000 № 1774 затверджено Типовий договір оренди індивідуально визначеного майна (нерухомого та іншого майна), що належить до державної власності (далі Типовий договір).

У преамбулі Типового договору визначено, що сторонами цього договору є Орендодавець та Орендар.

Зі змісту Договору оренди вбачається, що він сформований на підставі Типового договору та був укладений між двома сторонами - Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях (Орендодавцем) та ФОП Божок О. В. (Орендарем).

За нормами Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (у редакції, чинній на момент укладення Договору про внесення змін від 03.05.2019) до складу суб`єктів орендних правовідносин входили орендодавець та орендар.

Внесення Балансоутримувача до такого складу з наділенням йому відповідних повноважень відбулось лише з 27.12.2019 після набрання чинності нової редакції Закону України «Про оренду державного та комунального майна».

Таким чином, погодження Балансоутримувачем акта приймання-передачі майна та Договору про внесення змін до Договору оренди не робить його автоматично стороною цього правочину.

Отже, суд доходить висновку, шо Остерський фаховий коледж будівництва та дизайну не є стороною оспорюваного правочину, а відтак він не може бути відповідачем у цій справі.

Щодо зобов`язання відповідача-1 повернути спірне приміщення.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Прокурор просить зобов`язати відповідача-1 повернути балансоутримувачу спірне нежитлове приміщення, передане за Договором оренди, що є наслідком визнання цього договору недійсним.

Однак, як встановив суд, 31.08.2023, після подання прокурором позовної заяви до суду, але до відкриття провадження у справі, позивачем-1 та відповідачами підписано акт повернення з оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, відповідно до якого відповідач-1 (Орендар) повернув відповідачу-2 (Балансоутримувачу) майно, яке було предметом Договору оренди.

Пунктом 2 ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарський суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

Господарський суд закриває провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору, зокрема, у випадку припинення існування предмета спору (наприклад, сплата суми боргу, знищення спірного майна, скасування оспорюваного акта державного чи іншого органу тощо), якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань.

Закриття провадження у справі на підставі зазначеної норми ГПК України можливе в разі, коли предмет спору існував на момент виникнення останнього та припинив існування в процесі розгляду справи. Якщо ж він був відсутній і до порушення провадження у справі, то зазначена обставина тягне за собою відмову в позові, а не закриття провадження у справі.

Предмет спору - це об`єкт спірних правовідносин, щодо якого виник спір між позивачем і відповідачем. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Предметом даного спору, зокрема, є нежитлове приміщення, щодо якого виник спір.

Оскільки розгляд справи розпочинається лише з відкриття провадження у справі, а не з часу направлення позову до суду, юридичне значення для визначення відсутності спору у призмі ст. 231 Господарського процесуального кодексу України має саме момент постановлення ухвали про відкриття провадження, а не період між надсиланням позовної заяви і відкриттям провадження у справі.

З огляду на те, що відповідач-1 повернув балансоутримувачу спірне нежитлове приміщення до відкриття провадження у справі, суд доходить висновку, що в частині цієї позовної вимоги суд не може закрити провадження, а лише відмовити у позові.

Висновки суду.

Доказами у справі, відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків (ч. 2 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Інші докази та пояснення учасників справи судом до уваги не приймаються, оскільки не спростовують вищевикладені висновки суду.

За змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах «Трофимчук проти України», «Серявін та інші проти України» обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Судом було вжито усіх заходів для забезпечення реалізації сторонами своїх процесуальних прав та з`ясовано усі питання, винесені на його розгляд.

За наведених у їх сукупності обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Щодо судових витрат.

Згідно частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається в спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Оскільки за висновком суду визнаний недійсним Договір оренди був підписаний внаслідок неправомірних дій усіх сторін в однаковій мірі, як Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях, так і ФОП Божок О. В., суд вважає, що судові витрати мають бути покладені на позивача-1 та відповідача-1 у рівних частинах у повному сплаченому прокурором обсязі.

Керуючись ст. 42, 73-80, 86, 129, 165, 233, 236-238, 240, 241, 252 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

В И Р І Ш И В:

1. Позов задовольнити частково.

2. Визнати недійсним договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, від 18.04.2016 №64-16 із змінами, внесеними договором про внесення змін від 03.05.2019, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Чернігівській області, правонаступником якого є Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях, та Фізичною особою-підприємцем Божок Оленою Віталіївною.

3. Стягнути з Фізичної особи підприємця Божок Олени Віталіївни (ІПН НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на користь Чернігівської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 02910114, вул. Князя Чорного, 9, м. Чернігів, 14000) 2 684,00 грн витрат зі сплати судового збору.

4. Стягнути з Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях (код ЄДРПОУ 43173325, пр. Голосіївський, 50, м. Київ, 03039) на користь Чернігівської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 02910114, вул. Князя Чорного, 9, м. Чернігів, 14000) 2 684,00 грн витрат зі сплати судового збору.

5. У решті позову відмовити.

Накази видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду у строки, визначені ст. 256 Господарського процесуального кодексу України.

Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень: http://reyestr.court.gov.ua/.

Суддя В. В. Шморгун