Постанова

від 30.10.2023 по справі 509/3511/22

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/6950/23

Справа № 509/3511/22

Головуючий у першій інстанції Кочко В.К.

Доповідач Карташов О. Ю.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30.10.2023 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Карташова О.Ю.

суддів: Коновалової В.А., Стахової Н.В.

за участю секретаря судового засідання Мокана В.В.

учасники справи:

позивач ОСОБА_1

відповідач Миколаївський заклад загальної середньої освіти Овідіопольської селищної Ради Одеського району Одеської області

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 07 червня 2023 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Миколаївського закладу загальної середньої освіти Овідіопольської селищної Ради Одеського району Одеської області про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

30.08.2022 ОСОБА_1 звернулася із позовною заявою у якої вказала, що з 1998 року вона за безстроковим трудовим договором працювала вчителем з музичного мистецтва у Миколаївської загальноосвітньої школі.

В зв`язку з отриманням пенсії за віком з нею 18.06.2021 року, на підставі діючого законодавства, був укладений контракт (строковий трудовий договір) тривалістю на один рік строком до 18.06.2021 року.

14.06.2022 року вона була ознайомлена з наказом №45-к від 14.06.2022 року про її звільнення з роботи в зв`язку із закінченням строку дії укладеного з нею контракту.

Вважає що звільнення відбулося незаконно так як вона просила надати їй відпустку повної тривалістю у 56 днів, однак їй надали частину відпустки, а частину компенсували грішми, а також в зв`язку з тим, що їй при звільненні несвоєчасно видали трудову книжку.

Оскільки вона намагалася вирішити питання поновлення на роботі мирним шляхом, то вона пропустила місячний строк на подання позовної заяви про поновлення на роботі, що є поважною причиною пропуску строку на подання позовної заяви, а тому позивачка просила суд поновити строк на звернення до суду.

Також позивачка вказала, що рішенням Конституційного суду України від 07.02.2023 була визнана неконституційною норма Закону «Про повну загальну середню освіту» за якою з вчителями-пенсіонерами повинно укладатися лише строкові трудові договори, що є підставою для скасування оскарженого наказу про її звільнення.

У заяві про збільшення позовних вимог, яка була подана до суду 25.05.2023 року ОСОБА_1 додала вимогу про стягнення компенсації за 11 днів невикористаної відпустки.

Остаточно, за наслідками розгляду справи, позивачка просила суд постановити рішення яким визнати незаконним та скасувати наказ №45-к від 14.06.2022 про її звільнення з посади вчителя музичного мистецтва Миколаївського ЗЗСО, поновити її на цієї посаді, стягнути з Миколаївського ЗЗСО на її користь 2298,78 гривень компенсації за 11 днів невикористаної відпустки та стягнути з Миколаївського ЗЗСО судові витрати без вказівки їх видів та розміру.

Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 07 червня 2023 року у прийнятті заяви ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог, стягнення з Миколаївського ЗЗСО на її користь 2298,78 гривень компенсації за 11 днів невикористаної відпустки, відмовлено.

Зазначена ухвала ОСОБА_1 в апеляційному порядку не оскаржена.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 07 червня 2023 року ухвалено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Миколаївського закладу загальної середньої освіти Овідіопольської селищної Ради Одеського району Одеської області про визнання наказу про звільнення №45-к від 14.06.2022 недійсним, його скасування та поновлення на роботі - відмовити.

Рішення суду мотивовано тим, що на день укладення та день закінчення строку дії трудового договору норма ч.2 ст.22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» була чинною, оскаржений наказ є правомірним.

Рішення Конституційного Суду України від 07.02.2023 року про визнання норми ч. 2 ст. 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» неконституційною не може бути розповсюджена на трудові договори, які припинили свою дію до дати визнання неконституційними норм права за приписами яких вони були укладені.

Також суд зазначив, що позивачка не надала доказів того що за два місяці до закінчення строку трудового договору подавала роботодавцю заяви про продовження строку дії контракту і сторони з цього приводу вели перемовини.

Оскільки контракт обмежений погодженою обома сторонами кінцевою датою його дії, то суд погодився з думкою відповідача, що не має значення на який день випало закінчення строку дії контракту - робочий, святковий чи вихідний день.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що надання позивачці відпустки тривалістю у 24 дні з виплатою їй грошової компенсації за інші дні відпустки не є порушенням законодавства, а формальна незгода позивачки з тривалістю наданою їй відпустки не являється підставою для визнання незаконним оскарженого наказу про її звільнення та поновлення її на роботі.

Крім того, суд зазначив, що позивачка пропустила місячний строк позовної давності, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову, а тому суд вважає за необхідне відмовити в задоволенні позивачці вимог про скасування наказу №45-к від 14.06.2022 з підстав пропуску строку для звернення до суду. Оскільки позовні вимоги про поновлення на роботі є похідними від вимог про скасування наказу, то і в задоволенні цих вимог також слід відмовити.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просила скасувати рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 07 червня 2023 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

Представник відповідача Миколаївського закладу загальної середньої освіти Овідіопольської селищної Ради Одеського району Одеської області Батурін С.Є. надіслав відзив на апеляційну скаргу у якому просить скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Пояснення учасників справи

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_2 надав усні пояснення по суті справи, доводи скарги підтримали, зазначивши при цьому, що рішення суду першої інстанції є помилковим, а також прийнятим з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Представник відповідача Миколаївського закладу загальної середньої освіти Овідіопольської селищної Ради Одеського району Одеської області Батурін С.Є. у судове засідання не з`явився, надав заяву про розгляд справи за його відсутності.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

18.06.2021року ОСОБА_1 та Миколаївське ЗЗСО уклали «Контракт (трудовий строковий договір)». Контракт був укладений у відповідності вимог діючої на той час частини 2 ст. 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» згідно якої педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років.

Наказом №45-к «Про звільнення вчителя ОСОБА_1 » від 14.06.2022 позивачка була звільнена з роботи в зв`язку із закінченням строкового трудового договору - контракту з виплатою звільненій грошової компенсації за невикористану річну відпустку за період роботи з 01.09.2021 по 16.06.2022.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція апеляційного суду

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду приходить до наступного.

Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).

Згідно з положенням частини третьої статті 13 ЦПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Застосовані норми права та мотиви, з яких виходить апеляційний суд

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

За приписами частини першої та третьої статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Згідно зі статтею 23 КЗпП України трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладають у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи або умов її виконання, або інтересів працівника, та в інших випадках, визначених законодавчими актами.

16 січня 2020 року прийнято Закону України «Про повну загальну середню освіту» № НОМЕР_1 , яким визначено правові, організаційні та економічні засади функціонування і розвитку системи загальної середньої освіти.

Абзацом 3 частини другої статті 22 цього Закону визначено, що педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років.

Підпунктом 2 пункту 3 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про повну загальну середню освіту» передбачено, що до 01 липня 2020 року керівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти зобов`язані припинити безстрокові трудові договори з педагогічними працівниками таких закладів освіти, яким виплачується пенсія за віком, з одночасним укладенням з ними трудових договорів строком на один рік. У разі незгоди з продовженням трудових відносин на умовах строкового трудового договору педагогічні працівники, яким виплачується пенсія за віком, звільняються згідно з пунктом 9 частини першої статті 36 КЗпП України. Після закінчення строку трудового договору з такими педагогічними працівниками можуть укладатися строкові трудові договори відповідно до абзацу третього частини другої статті 22 цього Закону.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення його строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення.

У вказаній нормі права передбачено підставу припинення трудового договору, що укладався на певний строк, а саме: у тих випадках, коли трудовий договір укладався до настання певного факту, такий договір вважається укладеним на певний строк. Тому настання обумовленого факту є підставою для припинення трудового договору у зв`язку з закінченням строку.

Припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви або якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового трудового договору він уже виявив. Коли написав заяву про прийняття на роботу за строковим трудовим договором. У цей час він виразив і волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який він був укладений. Власник також не зобов`язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України.

Закінчення строку трудового договору (контракту) припиняє трудові відносини тоді, коли вимогу про звільнення заявила одна зі сторін трудового договору працівник чи власник або уповноважений ним орган. При такому волевиявленні однієї зі сторін друга сторона не може перешкоджати припиненню трудових відносин.

Припинення строкового трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви або якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового трудового договору він уже виявив, коли продовжив правовідносини із роботодавцем за строковим трудовим договором. Власник також не зобов`язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України. Такий правовий висновок навів Верховний Суд у своїй постанові від 13 січня 2020 року у справі № 607/18957/18.

Частиною 1 ст. 76 ЦПК України встановлено, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч. 1 ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Відповідно доч.1,2ст.80ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування . Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1ст.81ЦПК Українивстановлено,що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Приписами ч. 1 ст. 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно ч.3ст.89ЦПК України суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За таких обставин, апеляційний суд вважає, що установивши, що між сторонами був укладений трудовий договір на визначений контрактом строк, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що між сторонами у справі діяв строковий трудовий договір, факт укладення якого підтверджено як власноручно написаною заявою позивачки, в якій остання особисто вказувала строк цього договору, так і наказом про прийняття на роботу, тобто позивачка усвідомлювала строковість характеру трудових відносин в момент їх виникнення та могла передбачити можливість настання наслідків у вигляді звільнення з роботи у зв`язку із закінченням терміну дії строкового трудового договору, тому звільнення позивачки з роботи у зв`язку з закінченням строку дії трудового договору на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України є правомірним.

До того ж, позивачка не надала доказів того що за два місяці до закінчення строку трудового договору подавала роботодавцю заяви про продовження строку дії контракту і сторони з цього приводу вели перемовини.

Апеляційний суд зазначає, що при звільнення працівника з роботи у зв`язку з закінченням строку дії трудового договору на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України, не є визначальним критерієм наявністьу працівника переважного права на залишення на роботі.

Крім цього, укладення або неукладення нового строкового трудового договору з працівником є дискреційними повноваженнями роботодавця, оскільки ст. 22 ЗУ «Про повну загальну середню освіту» визначено право, а не обов`язок керівника на укладення строкових трудових договорів.

У зв`язку із цим, позовні вимоги про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі не підлягають задоволенню за їх необґрунтованістю.

При цьому, як правильно зазначив місцевий суд, незгода позивачки з тривалістю наданою їй відпустки не являється підставою для визнання незаконним оскарженого наказу про її звільнення та поновлення її на роботі.

Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги про дискримінаційний підхід керівництва навчального закладу при вирішенні питання про продовження трудових відносин з позивачкою.

Стаття 2-1 КЗпП України забороняє будь-яку дискримінацію у сфері праці, зокрема, порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання.

Згідно з ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінація це ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. За змістом ст. 5 вказаного Закону формами дискримінації є: пряма дискримінація, непряма дискримінація, підбурювання до дискримінації, пособництво у дискримінації та утиск.

Позивачкою до позову не надано доказів, а зі змісту позовних вимог не вбачається, що її обмежено у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, що відповідно до ЗУ «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» можна вважати дискримінацією, а також не надано суду належних та допустимих доказів того, що з боку відповідача вчинено стосовно неї дії, які мають ознаки прямої дискримінації чи утиску.

Погодившись укласти строковий трудовий договір, що відбулось в рамках діючого законодавства, ОСОБА_1 висловила на це свою волю.

Щодо застосування рішення Конституційного Суду України.

Так, Рішенням Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 у справі за конституційним поданням 56 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу третього частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року № 462-ІХ, визнано неконституційним. Указана обставина не може бути підставою для скасування Верховним Судом ухвалених у цій справі судових рішень, оскільки у рішенні зазначено, що абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» визнаний неконституційним, утрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

Згідно із правовим висновком, викладеним в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19, встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення передусім як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності.

На момент ухвалення Конституційним Судом України рішення від 07 лютого 2023 року, яке позивач просить застосувати, трудові правовідносини між сторонами по справі вже припинились, відтак дія рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року у справі № 1-5/2020 не може поширюватися на спірні правовідносини, оскільки вони виникли і закінчилися до його ухвалення.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 16 червня 2023 року справа № 466/6062/21 провадження № 61-3756св23.

Щодо строків позовної давності.

Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції послався на те, що з позовнимивимогами проскасування наказута поновленняна роботіпозивачка звернуласячерез дваз половиноюмісяці післяйого отримання-30.08.2022р.,тобто зпропуском строку,встановленого ст.233КЗпП,відтак пропуск позивачем місячного строку позовної давності є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову, а тому суд вважає за необхідне відмовити в задоволенні вимог про скасування наказу №45-к від 14.06.2022 з підстав пропуску строку для звернення до суду, а оскільки позовні вимоги про поновлення на роботі є похідними від вимог про скасування наказу, то і в задоволенні цих вимог також слід відмовити.

Проте, апеляційний суд вважає, що такі висновки місцевого суду є помилковими.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Вказаний строк застосовується судом незалежно від наявності заяви відповідача про застосування такого строку, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 9 ЦК України норми цього Кодексу у трудових спорах можуть застосовуватися лише субсидіарно, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Тоді як строки звернення до суду у КЗпП України передбачені окремо.

Між тим відповідно до п. 1 Глави ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України, який набрав чинності 02.04.2020, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені ст. 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236, з подальшими змінами, з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), з 19 грудня 2020 р. до 30 червня 2023 року продовжено на всій території України дію карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211.

Беручи до уваги вищевказані положення постанови Кабінету Міністрів України, встановлений на території України карантин з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), діє з 12.03.2020 року до 30.06.2023 року, а позивач звернулася до суду 30.08.2022 року, тобто в період дії карантину.

Також, є слушними доводи апеляційної скарги, щодо неправильного застосування судом строків позовної давності для відмови в позові.

Так, згідно до правових висновків у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц; від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц; від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц; від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80); від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61); № 522/2201/15-ц (пункт 62) та№ 522/2110/15-ц (пункт 61); від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71); від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134); від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51), зазначено, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто вперш ніж застосувати позовну давність суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє в позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Щодо дати звільнення.

Установлено, що ОСОБА_1 звільнена з роботи у неділю 10.07.2022 року, що був вихідним днем.

У рішенні, суд першої інстанції зазначив, що оскільки контракт обмежений погодженою обома сторонами кінцевою датою його дії, то суд погоджується з думкою відповідача, що не має значення на який день випало закінчення строку дії контракту - робочий, святковий чи вихідний день.

Відповідно до частини третьої статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті). А також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Рішенням Конституційного Суду України від 04 вересня 2019 року № 6-р(ІІ)2019 в справі № 3-425/2018(6960/28) у справі за конституційною скаргою ОСОБА_3 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 КЗпП України визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини третьої статті 40 КЗпП України. Конституційний Суд України зазначив, що положеннями частини третьої статті 40 КЗпП України закріплені гарантії захисту працівника від незаконного звільнення, що є спеціальними вимогами законодавства, які мають бути реалізовані роботодавцем для дотримання трудового законодавства. Однією з таких гарантій, зокрема, сформульована у законодавстві заборона роботодавцю звільняти працівника, який працює за трудовим договором і на момент його звільнення є тимчасово непрацездатним або перебуває у відпустці. Отже, непоширення такої вимоги на трудові правовідносини за контрактом є порушенням гарантій захисту працівників від незаконного звільнення та ставить їх у нерівні умови порівняно з працівниками інших категорій. Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини третьої статті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на всі трудові відносини.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі № 205/4196/18 зазначено, що в разі порушення гарантії, передбаченої частиною третьою статті 40 КЗпП України, негативні наслідки слід усувати шляхом зміни дати звільнення позивача, визначивши датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності (відпустки).

Отже, у зв`язку з наведеним, апеляційний суд вважає за необхідне змінити дату звільнення ОСОБА_1 , на підставі наказу Миколаївського закладузагальної середньоїосвіти Овідіопольськоїселищної РадиОдеського районуОдеської областівід 14.06.2022 року №45-к «Про звільнення вчителя ОСОБА_1 », з 10.07.2022 року на 11.07.2022 року.

Щодо відшкодування витрат на правничу допомогу.

Згідно з положеннями статті 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини.

Пунктом 3.2 Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 (у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу) передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Чинне цивільне - процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, у тому числі, гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом робами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини шостої статті 137 ЦПК України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

У частині третій статті 141 ЦПК України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Тобто, ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.

Відповідно до частини п`ятої статті 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року, справа № 922/1964/21, провадження № 12-14гс22, дійшла висновку, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.

Судом встановлено, що розмір понесених відповідачем судових витрат підтверджений договором про надання правової допомоги, розрахунком суми гонорару та квитанцією до прибуткового касового ордеру про сплату адвокату гонорару за надання ним правової допомоги, які містяться у матеріалах справи.

В апеляційній скарзі позивач незгодна з рішенням суду про стягнення правничих витрат з підстав, що суд першої інстанції не звернув на увагу, а стягнув з позивача 5000 грн судових витрат, які не поніс у відповідності до чинного законодавства відповідач Миколаївський ЗЗСО, а понесла фізична особа ОСОБА_5 , яка не була стороною у справі, і яка у відповідності до чинного законодавства та Статуту, займаючи посаду керівника бюджетної установи, не маючи самостійної бухгалтерії не мала права розраховуватись готівковими коштами від імені закладу.

Згідно відповіді Відділу освіти Овідіопольської селищної Ради №01-12- 4/400 від 17.08.2023 року, у штаті ЗЗСО та у відділі освіти, відсутня посада фахового юриста, який міг би представляти інтереси цієї юридичної особи у судах.

Тому, колегія суддів вважає, що судові витрати об`єктивно були викликані обставинами що склалися і реально були понесені в інтересах Миколаївського ЗЗСО, правомірність таких дій підтверджено Міністерством фінансів України у листі №11220-16-83/5675 від 26.02.19 р.

Відповідно до ст. 1160 ЦК України, особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, має право вимагати від цієї особи відшкодування фактично зроблених витрат, якщо вони були виправдані обставинами, за яких були вчинені дії.

З врахуванням вищенаведеного, колегія суддів вважає, що розмір витрат за надану адвокатом Маркітан П.В. правничу допомогу, визначений судом першої інстанції в розмірі 5000 грн, відповідає критерію реальності адвокатських витрат - їхньої дійсності та необхідності, а також критерію розумності їхнього розміру.

Крім того, представником відповідача заявлені вимоги щодо відшкодування витрат на правничу допомогу понесених у суді апеляційної інстанції у розмірі 2500 грн.

На підтвердження зазначених витрат надано договір про надання правової допомоги, розрахунок суми гонорару та квитанція до прибуткового касового ордеру про сплату адвокату гонорару за надання ним правової допомоги.

Проте, ураховуючи наведене, колегія суддів, на підставі вимог статей89,137,141 ЦПК України,надав оцінку співмірності витрат на професійну правничу допомогу зі складністю справи, часом, витраченим адвокатами на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатами послуг та виконаних робіт, вважає за необхідне стягнути з позивачки витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2000 гривень.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України).

Керуючись ст. 367, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст. 376, ст. 384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Овідіопольського районногосуду Одеськоїобласті від07червня 2023рокускасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.

Змінити дату звільнення ОСОБА_1 на підставі наказу Миколаївського закладузагальної середньоїосвіти Овідіопольськоїселищної РадиОдеського районуОдеської областівід 14.06.2022 року №45-к «Про звільнення вчителя ОСОБА_1 » з 10.07.2022 року на 11.07.2022 року.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути зі ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь Миколаївського закладу загальної середньої освіти Овідіопольської селищної Ради Одеського району Одеської області (ЄДРПОУ 34312192) 5000 гривень судових витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги наданої у суді першої інстанції та 2000 гривень судових витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги наданої у апеляційному суді.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення.

Касаційна скарга може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.

Головуючий О.Ю. Карташов

Судді В.А. Коновалова

Н.В. Стахова