Рішення

від 13.11.2023 по справі 922/2690/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.11.2023м. ХарківСправа № 922/2690/23

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Лавровой Л.С.

при секретарі судового засідання Ломакіній О. В.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до 1) ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ) 2) ОСОБА_3 ( АДРЕСА_3 ) третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю «ТРАНСТЕХ ЛІМІТЕД» (Україна, 61070, Харківська область, місто Харків, вулиця Рудика, будинок 4, ідентифікаційний код особи 31645173) про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі за участю представників:

позивача - не з`явився

відповідачів - не з`явилися

третьої особи - не з`явився

ВСТАНОВИВ:

До Господарського суду Харківської області звернулася ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та просить суд:

1. Визнати недійсним Договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі учасника Товариства з обмеженою відповідальністю «ТРАНСТЕХ ЛІМІТЕД»;

2. Визнати недійсним Акт приймання-передачі майна;

3. Визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на житлові будинки;

4. Відновити становище, яке існувало до порушення прав позивача.

Ухвалою суду від 23.06.2023 подану позовну заяву було залишено без руху, відповідно до ст. 174 ГПК України надано позивачу час на усунення недоліків.

03.07.2023 до Господарського суду Харківської області надійшла заява (вх. № 17115) представника позивача про усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою суду від 05.07.2023 прийнято позовну заяву до розгляду в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання по справі призначено на 31.07.2023 о 10:20, встановлено сторонам строк на подання заяв по суті справи.

28.07.2023 за вх. 19990 до суду від ОСОБА_2 надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначається, що при укладанні договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі відповідачі не зазначили про перебування у шлюбі за для економії часу та грошей і не мали на меті порушити чиїсь права, а тому відповідач просив суд відмовити у задоволенні позову.

28.07.2023 за вх. 19996 від позивача надійшли письмові пояснення на виконання вимог ухвали суду від 05.07.2023 щодо уточнення прохальної частини позовної заяви із зазначенням ідентифікуючих реквізитів договору купівлі-продажу та акту приймання-передачі майна, про недійсність яких заявлено вимоги.

Підготовче засідання відкладалося з 31.07.2023 по 28.08.2023, з 28.08.2023 по 02.10.2023.

Ухвалою від 02.10.2023 було закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 23.10.2023 р. о 10:45. Засідання відкладалося з 23.10.2023 по 13.11.2023.

У призначене судове засідання сторони своїх представників не направили.

Від позивача та першого відповідача надійшли клопотання про розгляд справи без їх участі (вх. 28764, 28769).

З матеріалів справи вбачається, що ухвала суду про повідомлення другого відповідача про дату і час розгляду справи була надіслана відповідачу, але не була отримана у зв`язку з відсутністю адресата, про що свідчить довідка АТ «Укрпошта» (номер поштового відправлення 0600230157976).

Згідно з пунктом 4 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.

Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених ст. 202 ГПК України.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 202 ГПК України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

Відповідно до ч. 9 ст. 165 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

З огляду на викладене, суд вважає, що учасникам справи було створено належні умови для підготовки до розгляду справи, надання заяв по суті справи та доказів в обґрунтування своїх вимог або заперечень, тому є підстави для розгляду справи за наявними в справі матеріалами.

Розглянувши матеріали справи, оцінивши надані докази та викладені доводи, судом встановлено наступне.

До Господарського суду Харківської області звернулася ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 за яким просила суд визнати недійсним Договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі учасника Товариства з обмеженою відповідальністю «ТРАНСТЕХ ЛІМІТЕД», визнати недійсним Акт приймання-передачі майна, визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на житлові будинки, відновити становище, яке існувало до порушення прав позивача.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначає, що 21 лютого 2017 року громадянин ОСОБА_2 , володіючи 100 висотками Статутного капіталу, та громадянин ОСОБА_3 уклали Договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі учасника Товариства з обмеженою відповідальністю «ТРАНСТЕХ ЛІМІТЕД» (надалі - Договір), згідно з яким ОСОБА_4 , продавець, передав у власність, а Покупець, ОСОБА_3 , прийняв у власність частку, а саме 1.049 відсотків в статутному капіталі ТОВ «ТРАНСТЕХ ЛІМІТЕД`Ю продаж цієї частки відбувся за 10486.78 грн. Згідно з пунктом 4 Договору Продавець, ОСОБА_2 стверджує, що на час набуття та продажу частки у статутному капіталі він не перебував в законному шлюбі. Згідно з пунктом 5 Договору Покупець, ОСОБА_3 , також стверджує, що не перебуває в законному шлюбі.

Позивачка наголошує, що на момент набуття права власності на предмет продажу (частку в статутному капіталі) та укладання Договору громадянин ОСОБА_4 перебував у законному шлюбі зі позивачкою, ОСОБА_1 , зареєстрованому 27 січня 1996 року, відповідно до Свідоцтва про одруження: серія: НОМЕР_2 . Укладання Договору пройшло без її згоди і без її відома. Громадянин ОСОБА_3 , за твердженням позивачки, на момент укладення Договору також перебував у шлюбі. На думку позивачки, контрагенти за Договором, Покупець, ОСОБА_3 та Продавець, ОСОБА_2 у пунктах 4 та 5 надали хибні відомості щодо свого цивільного стану, а саме, перебуваючи в шлюбі, стверджували, що не перебувають і уклали Договір без згод другого з подружжя.

Позивачка вважає вищенаведене фактом недобросовісних дій з боку Покупця та Продавця та порушенням її прав та інтересів.

Також, позивачка зазначала, що контрагент за Договором, а саме Покупець, ОСОБА_3 не знав і не міг знати, що передане за договором майно, а саме частка у статутному капіталі, перебувало у спільній сумісній власності та відчужувалося без згоди і відома другого з подружжя.

23 лютого 2017 року відповідно до Протоколу № 2 Загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «ТРАНСТЕХ ЛІМІТЕД» (надалі - Товариство) Відповідачі, як єдині учасники Товариства, затвердіти вихід ОСОБА_3 зі складу Товариства з виплатою належної йому частки майном Товариства, а саме: житловий будинок літ. «В-1», загальною площею 45.1 кв. метри, що знаходиться за адресою, АДРЕСА_4 та житловий будинок літ. «Б-1», загальною площею 35 кв. метри, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 . які належали Товариству на праві приватної власності.

9 серпня 2019 року Товариство та ОСОБА_3 уклали Акт приймання-передачі майна (далі - Акт), згідно з яким Товариство передало, а ОСОБА_3 прийняв вказане у Протоколі № 2 майно, а саме два житлових будинки. Пізніше на підставі Акту та Протоколу № 2 ОСОБА_3 здійснив державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, а саме зареєстрував право власності на вказані житлові будинки.

Відповідно до ст. 65 Сімейного Кодексу України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Частки кожного з подружжя у спільній сумісній власності є невизначеними, але презюмується, що вони є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю. За загальним правилом, дії одного з подружжя щодо володіння та розпорядження спільним майном розглядаються як дії подружжя, адже майно Належить подружжю на праві власності без визначення часток, тому розпорядження здійснюється в обсязі майна загалом, а не його окремі частки. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя, крім випадків, коли договір виходить за межі дрібного побутового, а цс договори, які потребують нотаріального посвідчення або державної реєстрації, згода на укладання яких надається у письмовому вигляді.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у його постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 Верховний Суд відступив від висновку, згідно з яким частка у статутному капіталі суб`єкта господарювання, яка придбана за спільні кошти подружжя, не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та може бути відчужена одним із них без згоди іншого, шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи контрагента за таким договором або того з подружжя, хто уклав договір. Також Верховний Суд сформував позицію, що дружина, чоловік має право на звернення, до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним Договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі учасника Товариства з обмеженою відповідальністю «ТРАНСТЕХ ЛІМІТЕД», визнати недійсним Акт приймання-передачі майна, визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на житлові будинки, відновити становище, яке існувало до порушення прав позивача.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням правових підстав позовних вимог і викладених сторонами доводів та заперечень, суд виходить з наступного.

За змістом абзацу першого частини першої статті 80 Цивільного кодексу України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

Юридична особа може бути створена шляхом об`єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу (частини перша, друга статті 81 Цивільного кодексу України).

Згідно статті 80 Господарського кодексу України до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Згідно із частиною першою статті 83 Цивільного кодексу України юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.

За змістом статті 140 ЦК України товариством з обмеженою відповідальністю є засноване однією або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділено на частки. Особливості діяльності товариств з обмеженою відповідальністю встановлюються Законом України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю".

Згідно статті 12 України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" розмір статутного капіталу товариства складається з номінальної вартості часток його учасників, виражених у національній валюті України. Розмір частки учасника товариства у статутному капіталі товариства може додатково визначатися у відсотках. Розмір частки учасника товариства у відсотках повинен відповідати співвідношенню номінальної вартості його частки та статутного капіталу товариства.

Згідно даних реєстру юридичних осіб Товариство з обмеженою відповідальністю «ТРАНСТЕХ ЛІМІТЕД» створено 14.12.2001, його власником є ОСОБА_2 , який володіє 100% статутного капіталу.

Відповідно до свідоцтва про одруження НОМЕР_3 шлюб між позивачкою та першим відповідачем зареєстровано 27.01.1996.

Таким чином, ТОВ «ТРАНСТЕХ ЛІМІТЕД» було створено під час перебування першого відповідачу в шлюбі з позивачкою та у матеріалах справи відсутні докази того, що вкладення до статутного капіталу товариства було здійснено за рахунок особистого майна першого відповідача.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст.60 СК). Аналогічні положення закріплені в частинах 1, 3 ст.368 ЦК.

Вказані норми закону встановлюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 07.10.2021 у справі № 922/3059/16, від 24.05.2017 у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 06.02.2018 у справі № 235/9895/15-ц, від 05.04.2018 у справі № 404/1515/16-ц, а також Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17.

Отже, частка у статутному капіталі Товариства перебувала у спільній сумісній власності подружжя.

Згідно із частинами першою, третьою статті 167 Господарського кодексу України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Питання відчуження часток та виходу члена зі складу учасників товариства врегульоване Статутом Товариства та Законом України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю".

Згідно статті 21 цього Закону учасник товариства має право відчужити свою частку (частину частки) у статутному капіталі товариства оплатно або безоплатно іншим учасникам товариства або третім особам. Статутом товариства може бути встановлено, що відчуження частки (частини частки) та надання її в заставу допускається лише за згодою інших учасників. Відповідне положення може бути внесене до статуту або виключене з нього одностайним рішенням загальних зборів учасників, у яких взяли участь всі учасники товариства.

Учасник товариства має право відчужити свою частку (частину частки) у статутному капіталі лише в тій частині, в якій вона є оплаченою (ч.3).

За змістом ст.11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно з частинами першою та другою статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов`язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов`язку щодо першої сторони. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору. До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

Згідно зі ст. 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

У відповідності до ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Положеннями статті 204 Цивільного кодексу України унормовано, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 2-1383/2010 зроблено висновок, що стаття 204 Цивільного кодексу України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Отже, в силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується, відповідно обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України визначено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктивного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Отже, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору (договорів) недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними, а також наявність у позивача порушеного права чи інтересу в результаті укладення спірного правочину (правочинів).

Підставою позову по даній справі є укладення договору щодо розпорядження майном, що перебуває у спільній сумісній власності подружжя, чоловіком без згоди дружини.

За змістом частин першої, другої статті 355 Цивільного кодексу України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Частиною першою статті 2 Сімейного кодексу України встановлено, що цей Кодекс регулює, зокрема, сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям.

Якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім`ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин (стаття 8 Сімейного кодексу України).

Згідно з положеннями глав 7 та 8 Сімейного кодексу України власність у сім`ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.

Статтею 60 Сімейного кодексу України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 Сімейного кодексу України).

Об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага (ст.177 Цивільного кодексу України).

Частиною першою ст.190 Цивільного кодексу України визначено, що майном як особливим об`єктом вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Отже, в розумінні ст.190 Цивільного кодексу України, частка в статутному капіталі є майном, як особливим об`єктом цивільних прав.

Відповідно до ст.62 Сімейного кодексу України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За приписами ст.63 Сімейного кодексу України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частинами першою, третьою статті 368 Цивільного кодексу України визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частинами першою, другою та третьою статті 65 Сімейного кодексу України встановлено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до частини першої, абзацу першого частини другої статті 369 Цивільного кодексу України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

Тобто, якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою з ним.

Тлумачення наведених норм, що визначають порядок розпорядження майном, яке перебуває у спільній сумісній власності подружжя, свідчить, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується (схожий за змістом висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 916/2813/18).

Така презумпція може бути спростована, і один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

З моменту внесення грошових коштів чи іншого майна як вкладу до статутного капіталу таке майно втрачає ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя (близький за змістом висновок щодо правового режиму майна подружжя, переданого до статутного капіталу викладено в постанові Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі № 6-61пс13, який згодом був також підтриманий Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2021 у справі № 916/2813/18).

Тобто в разі передання подружжям свого майна для здійснення підприємницької діяльності шляхом участі одного з них у заснуванні товариства з обмеженою відповідальнісю зазначене майно стає власністю такого товариства, а подружжя набуває право на частку в статутному (складеному) капіталі цього товариства, яка стає замінником відповідного корпоративного вкладу.

Згідно із частиною першою статті 317 Цивільного кодексу України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину.

Водночас пунктом 6 статті 3 Цивільного кодексу України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 Цивільного кодексу України та частини другої статті 65 Сімейного кодексу України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.

З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.

Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Подібні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16. Водночас із зазначеної постанови випливає, що для визнання договору недійсним суду слід також встановити недобросовісність того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна.

Суд враховує, що положення частини другої статті 369 Цивільного кодексу України та частини другої статті 65 Сімейного кодексу України з урахуванням пункту 6 статті 3 Цивільного кодексу України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним.

Отже можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи контрагента за таким договором (правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 916/2813/18).

Але у даному випадку позивачем не доведено, а судом не встановлено недобросовісність покупця та продавця під час укладення оспорюваного правочину.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 916/2813/18 зазначається, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (п. 8.65 Постанови).

Однак, як вбачається із позовної заяви, позивачка, з одного боку зазначаючи про недобросовісність відповідачів, з іншого сама ж стверджує, що контрагент за Договором, а саме Покупець, ОСОБА_3 не знав і не міг знати, що передане за договором майно, а саме частка у статутному капіталі, перебувало у спільній сумісній власності та відчужувалося без згоди і відома другого з подружжя (перший абзац другої сторінки позовної заяви).

Обмежившись повідомленням про факт укладання відповідачами правочину, позивачка не навела належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів на підтвердження недобросовісності другого відповідача, а зазначивши про його необізнаність під час укладення правочину про перебування першого відповідача в шлюбі - сама спростувала твердження про недобросовісність другого відповідача.

Оскільки можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором (п. 8.67 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 916/2813/18) і жодних доказів недобросовісності не було наведено позивачем - тому суд не вбачає наявності достатніх підстав для задоволення позову.

Також, суд враховує правову позицію, викладену Верховним Судом в постанові від 14 червня 2023 року по справі № 686/26335/21, а саме, що звертаючись з вимогою про застосування наслідків недійсності правочину шляхом зобов`язання кожної із сторін договору повернути іншій в натурі те, що вона отримала на виконання правочину, позивачка повинна була довести, що така реституція можлива станом на час розгляду справи (п. 78 Постанови).

Враховуючи встановлені обставини, позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню з огляду на їх необґрунтованість.

З урахуванням відмови в задоволенні позову та приписів ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по сплаті судового збору по даній справі не підлягають покладенню на відповідача.

Керуючись ст. ст. 202, 216, 234 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

Відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Рішення може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складення його повного тексту. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду подається в строки та в порядку визначеному ст.ст. 256, 257 ГПК України.

Повне рішення складено "17" листопада 2023 р.

Суддя Л.С. Лаврова