Постанова

від 22.02.2024 по справі 922/2690/23

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 лютого 2024 року м. Харків Справа № 922/2690/23

Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Здоровко Л.М., суддя Бородіна Л.І., суддя Лакіза В.В.,

за участю секретаря судового засідання Бєлкіної О.М.,

представники сторін у судове засідання не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 (вх.№2736Х/2) на рішення Господарського суду Харківської області від 13.11.2023, ухвалене у приміщенні Господарського суду Харківської області суддею Лавровою Л.С., дата складання повного тексту рішення - 17.11.2023, у справі №922/2690/23

за позовом ОСОБА_1 , м. Харків,

до 1-го відповідача ОСОБА_2 , м. Богодухів, Харківська обл.,

2-го відповідача ОСОБА_3 , АДРЕСА_2

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю "Транстех Лімітед", місто Харків,

про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі

ВСТАНОВИВ:

До Господарського суду Харківської області звернулася ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в якому, з урахуванням поданих уточнень, просить суд:

1. Визнати недійсним договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "Транстех Лімітед" від 21.02.2017, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ;

2. Визнати недійсним акт приймання-передачі майна від 09.08.2019, складений ТОВ "Транстех Лімітед" в особі директора ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;

3. Визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на житлові будинки;

4. Відновити становище, яке існувало до порушення прав позивача.

В обґрунтуванні позовних вимог позивач посилається на те, що відповідачі уклали договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Транстех Лімітед" із вказівкою недостовірних обставин щодо не перебування кожного з них у шлюбі, у той час, як, за твердженням позивача, вона в момент укладення договору купівлі-продажу перебувала у шлюбі із 1-им відповідачем, і про укладення договору позивач не була обізнана.

Позивач посилається на те, що у подальшому був складений відповідний акт приймання-передачі майна від Товариства з обмеженою відповідальністю "Транстех Лімітед" 2-му відповідачу, і останній на підставі акту зареєстрував право власності на нерухоме майно, передане йому Товариством.

Позивач вважає вказані дії відповідачів недобросовісними та такими, що порушили права та інтереси позивача.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 13.11.2023 відмовлено в задоволенні позовних вимог з тієї підстави, що судом не встановлено недобросовісності дій покупця та продавця під час укладення оспорюваного правочину, і, як наслідок, підстав для визнання його недійсним.

Не погодившись з рішенням місцевого господарського суду, позивач звернулася до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Харківської області від 13.11.2023 скасувати і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції проігноровано той факт, що договір щодо розпорядження майном, яке перебувало у спільній сумісній власності подружжя, був укладений без згоди одного з подружжя.

Апелянт зазначає, що ОСОБА_3 також на момент укладення договору перебував у зареєстрованому шлюбі.

Апелянт вважає, що недобросовісні дії відповідачів призвели до позбавлення позивача на володіння, користування та розпорядження належним їй на праві спільної сумісної власності майном.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 28.12.2023 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Харківської області від 13.11.2023 у справі №922/2690/23; встановлено учасникам справи строк до 10.01.2024 для подання відзиву на апеляційну скаргу з доказами його надсилання апелянту; встановлено учасникам справи строк до 10.01.2024 для подання заяв і клопотань; призначено справу до розгляду "17" січня 2024 р. об 11:30год.

Відповідачі не скористалися правом надання відзиву на апеляційну скаргу та заяв і клопотань щодо суті спору.

У судовому засіданні Східного апеляційного господарського суду 17.01.2024 представник апелянта оголосила доводи апеляційної скарги.

Інші учасники справи своїм правом на участь у судовому засіданні не скористались.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду 17.01.2024 за клопотанням 1-го відповідача відкладено розгляд скарги на 14.02.2024 о 14:30год.

Учасники справи не скористались своїм правом на участь у судовому засіданні 14.02.2024; представники учасників у судове засідання не з`явились.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду 14.02.2024 за клопотанням представника апелянта відкладено розгляд скарги на 22.02.2024 об 11:30год.

21.02.2024 від апелянта надійшло клопотання про долучення додаткового доказу - нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_4 .

Як зазначає апелянт, акт приймання-передачі від 09.08.2019 було підписано представником ОСОБА_3 - ОСОБА_4 , яка у заяві надала пояснення, що 2-ий відповідач був обізнаний, що 1-ий відповідач на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу перебував у шлюбі із позивачем.

Апелянт посилається на те, що протягом тривалого часу здійснювались дії щодо пошуку місцезнаходження ОСОБА_4 , і одразу після того, як стало відомо, що остання перебуває на території Харківської області, одразу було складено заяву свідка.

22.02.2024 від позивача надійшли додаткові пояснення, зазначає, що укладення договору купівлі-продажу частки без згоди дружини учасника товариства і, як наслідок, подальше виведення майна з товариства призвело до порушення прав ОСОБА_1 як співвласника такого майна.

При цьому, як зазначає апелянт, обраний спосіб захисту призведе до відновлення права позивача на володіння та розпорядження майновими правами, часткою в спільному майні подружжя, що, у свою чергу, є необхідною передумовою для подальшого поділу спільного майна подружжя.

З огляду на викладене, просить розглянути справу за наявними в матеріалах справи документами та задовольнити апеляційну скаргу позивача.

Учасники справи не скористались своїм правом на участь у судовому засіданні 22.02.2024; представники учасників у судове засідання не з`явились.

Враховуючи, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду апеляційної скарги, представник апелянта висловила доводи і вимоги апеляційної скарги у судовому засіданні 17.01.2024, учасники справи були належним чином повідомлені про час, дату та місце судового засідання, їх явка не визнавалась судом обов`язковою, і неявка представників учасників справи у судове засідання 22.02.2024 не перешкоджає розгляду скарги, про що учасники справи були повідомлені ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 14.02.2024, з огляду на встановлений статтею 273 Господарського процесуального кодексу України строк розгляду скарги на рішення суду, колегія суддів вважає за можливе розглянути скаргу в даному судовому засіданні.

Вирішуючи питання прийняття наданого позивачем додаткового доказу - заяви свідка ОСОБА_4 , судова колегія виходить з такого.

Відповідно до статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Відповідно до положень статті 80 Господарського процесуального кодексу України, позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Отже, за загальним правилом, усі докази в обґрунтування своїх вимог та заперечень мають бути подані учасниками справи до суду першої інстанції, а до суду апеляційної інстанції додаткові докази подаються у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Позивач мала, належним чином користуючись своїми процесуальними правами, звертаючись до суду з позовної заявою підготувати усі необхідні, на її думку, докази в обґрунтування своїх вимог і додати їх до позовної заяви, або повідомити у позовній заяві про причини неможливості подання заяви свідка ОСОБА_4 у встановлений законом строк.

Однак, позивачем зазначеного здійснено не було.

До клопотання про подання додаткового доказу позивачем не надано жодного доказу в обґрунтування доводів щодо місцезнаходження ОСОБА_4 і, відповідно, неможливості подання заяви свідка суду першої інстанції.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції не приймає наданий позивачем додатковий доказ - заяву ОСОБА_4 і здійснює розгляд апеляційної скарги за наявними і поданими суду першої інстанції доказами.

Дослідивши матеріали справи, викладені в апеляційній скарзі доводи апелянта, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, відповідно до статті 269 Господарського процесуального кодексу України, яка передбачає, що суд апеляційної інстанції переглядає скаргу в межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Як встановлено місцевим господарським судом, згідно з даними реєстру юридичних осіб Товариство з обмеженою відповідальністю "Транстех Лімітед" створено 14.12.2001, його власником є ОСОБА_2 , який володіє 100% статутного капіталу.

21 лютого 2017 року ОСОБА_2 , володіючи 100 відсотками статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю "Транстех Лімітед" (далі - Товариство), та громадянин ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "Транстех Лімітед", за яким ОСОБА_2 , як продавець, передав у власність ОСОБА_3 , як покупця, частку - 1, 049 відсотків в статутному капіталі ТОВ "Транстех Лімітед"; продаж цієї частки відбувся за 10 486, 78грн.

Згідно з пунктом 4 договору купівлі-продажу, ОСОБА_2 стверджує, що на час набуття та продажу частки у статутному капіталі Товариства він не перебував в законному шлюбі.

Згідно з пунктом 5 договору купівлі-продажу ОСОБА_3 також стверджує, що не перебуває в законному шлюбі.

Судом першої інстанції встановлено, що на момент набуття права власності на предмет продажу (частку в статутному капіталі) та укладання договору купівлі-продажу громадянин ОСОБА_2 перебував у законному шлюбі з позивачкою, зареєстрованому 27 січня 1996 року, відповідно до свідоцтва про одруження НОМЕР_1 .

Отже, частка у статутному капіталі Товариства перебувала у спільній сумісній власності подружжя.

Позивач у позовній заяві зазначає, що контрагент за договором купівлі-продажу, а саме, ОСОБА_3 , як покупець, не знав і не міг знати, що передане за договором майно, а саме частка у статутному капіталі Товариства, перебувало у спільній сумісній власності та відчужувалося без згоди і відома другого з подружжя.

Як встановлено судом першої інстанції, 23 лютого 2017 року відповідно до протоколу №2 загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "Транстех Лімітед" відповідачі, як учасники Товариства, затвердили вихід ОСОБА_3 зі складу Товариства з виплатою належної йому частки майном Товариства, а саме: житловий будинок літ. "В-1", загальною площею 45, 1кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та житловий будинок літ. "Б-1", загальною площею 35кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , які належали Товариству на праві приватної власності.

09 серпня 2019 року Товариство та ОСОБА_3 склали акт приймання-передачі майна (далі - Акт), згідно з яким Товариство передало, а ОСОБА_3 прийняв вказане у Протоколі №2 майно, а саме два житлових будинки.

У подальшому ОСОБА_3 здійснив державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, а саме зареєстрував право власності на вказані житлові будинки.

Апеляційним господарським судом встановлено, що матеріали справи не містять і учасниками справи не надано копії Статуту Товариства у будь-якій редакції та доказів, що ОСОБА_3 на 21.02.2017, перебував у зареєстрованому шлюбі.

Згідно наданої позивачем копії протоколу №1 від 21.02.2017, на загальних зборах учасників Товариства, на яких був присутній єдиний учасник ОСОБА_2 та запрошений - ОСОБА_3 , було заслухано ОСОБА_2 , який повідомив про відчуження належної йому частки у статутному капіталі, що становить 1, 049%, яка у грошовому вигляді складає 10 486, 78грн на користь ОСОБА_3 згідно договору купівлі-продажу від 21.02.2017.

Також слухали ОСОБА_3 , який погодився увійти до складу учасників Товариства та запропонував частки учасників у статутному капіталі розподілити таким чином: ОСОБА_2 - 989 513, 22грн, що складає 98, 951% статутного капіталу, та ОСОБА_3 - 10 46, 78грн, що складає 1, 049% статутного капіталу.

Зазначені пропозиції було затверджено.

Згідно з пунктом 8 оскаржуваного договору купівлі-продажу, з моменту укладення цього Договору продавець втрачає відповідну частину своїх прав та обов`язків щодо Товариства. Право власності на частку до покупця переходить з дня державної реєстрації змін до Статуту Товариства (або викладення його в новій редакції), що пов`язані з відчуженням частки в статутному капіталі Товариства за цим Договором. Після державної реєстрації вищевказаних змін до установчих документів Товариства до покупця переходять відповідна частина прав та обов`язків, як учасника Товариства, що належали продавцю на момент укладення цього Договору.

У матеріалах справи наявна копія опису документів, що надаються Товариством державному реєстратору для проведення реєстраційної дії "Державна реєстрація змін до установчих документів юридичної особи" від 24.02.2017, однак, копії Статуту у новій редакції матеріали справи не містять.

Доказів визнання недійсними рішень загальних зборів Товариства, оформлених протоколами №1 від 21.02.2017 та №2 від 23.02.2017, матеріали справи також не містять.

Підставою для державної реєстрації права власності на зазначені вище два житлові будинки за ОСОБА_3 вказано акт приймання-передачі нерухомого майна б/н від 09.08.2019, видавник ОСОБА_3 /ТОВ "Транстех Лімітед"; протокол загальних зборів ТОВ "Транстех Лімітед" №2, виданий 23.02.2017, видавник ТОВ "Транстех Лімітед", засвідчений Жидєльовою А.Ю. приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області 23.02.2017 за №№859, 860, свідоцтво про право власності, серія та номер: 46453901, виданий 28.10.2015, видавник: Харківське міське управління юстиції.

Матеріали справи копії вказаного свідоцтва від 28.10.2015 про право власності Товариства на спірні житлові будинки не містять.

Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, суд апеляційної інстанції виходить з такого.

Згідно із частинами першою, третьою статті 167 Господарського кодексу України ( станом на дату виникнення спірних правовідносин), корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

За змістом статті 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно з частинами першою та другою статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до статті 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов`язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов`язку щодо першої сторони. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

Згідно зі статтею 627 Цивільного кодексу України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У відповідності до статті 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Положеннями статті 204 Цивільного кодексу України унормовано, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №2-1383/2010 зроблено висновок, що стаття 204 Цивільного кодексу України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Отже, в силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується, відповідно обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України визначено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктивного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Отже, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору (договорів) недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними, а також наявність у позивача порушеного права чи інтересу в результаті укладення спірного правочину (правочинів).

ОСОБА_1 звернулася до господарського суду із вимогою, зокрема, про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Транстех Лімітед" від 21 лютого 2017 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Підставою позову є укладення договору щодо розпорядження майном, що перебуває у спільній сумісній власності подружжя, чоловіком без згоди дружини.

За змістом частин першої, другої статті 355 Цивільного кодексу України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Частиною першою статті 2 Сімейного кодексу України встановлено, що цей Кодекс регулює, зокрема, сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям.

Якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім`ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин (стаття 8 Сімейного кодексу України).

Згідно з положеннями глав 7 та 8 Сімейного кодексу України власність у сім`ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.

Статтею 60 Сімейного кодексу України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 Сімейного кодексу України).

Об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага (стаття 177 Цивільного кодексу України).

Частиною першою статті 190 Цивільного кодексу України визначено, що майном як особливим об`єктом вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Отже, в розумінні статті 190 Цивільного кодексу України, частка в статутному капіталі є майном, як особливим об`єктом цивільних прав.

Відповідно до статті 62 Сімейного кодексу України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За приписами статті 63 Сімейного кодексу України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частинами першою, третьою статті 368 Цивільного кодексу України визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частинами першою, другою та третьою статті 65 Сімейного кодексу України встановлено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до частини першої, абзацу першого частини другої статті 369 Цивільного кодексу України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

Тобто, якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою з ним.

Тлумачення наведених норм, що визначають порядок розпорядження майном, яке перебуває у спільній сумісній власності подружжя, свідчить, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується (схожий за змістом висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі №916/2813/18).

Така презумпція може бути спростована, і один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

З моменту внесення грошових коштів чи іншого майна як вкладу до статутного капіталу таке майно втрачає ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя (близький за змістом висновок щодо правового режиму майна подружжя, переданого до статутного капіталу викладено в постанові Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі №6-61пс13, який згодом був також підтриманий Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2021 у справі №916/2813/18).

Тобто, в разі передання подружжям свого майна для здійснення підприємницької діяльності шляхом участі одного з них у заснуванні товариства з обмеженою відповідальністю зазначене майно стає власністю такого товариства, а подружжя набуває право на частку в статутному (складеному) капіталі цього товариства, яка стає замінником відповідного корпоративного вкладу.

Згідно із частиною першою статті 317 Цивільного кодексу України, права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину.

Водночас пунктом 6 статті 3 Цивільного кодексу України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 Цивільного кодексу України та частини другої статті 65 Сімейного кодексу України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

При цьому, наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.

З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.

Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Подібні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16. Водночас із зазначеної постанови випливає, що для визнання договору недійсним суду слід також встановити недобросовісність того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна.

Суд враховує, що положення частини другої статті 369 Цивільного кодексу України та частини другої статті 65 Сімейного кодексу України з урахуванням пункту 6 статті 3 Цивільного кодексу України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним. Отже можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи контрагента за таким договором (аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі №916/2813/18).

Колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що у даному випадку позивачем не доведено недобросовісності покупця під час укладення оспорюваного правочину.

Місцевим господарським судом правомірно зазначено, що у позовній заяві позивачка, з одного боку, зазначаючи про недобросовісність відповідачів, з іншого - сама ж стверджує, що ОСОБА_3 не знав і не міг знати, що передане за договором майно, а саме частка у статутному капіталі, перебувало у спільній сумісній власності та відчужувалося без згоди і відома другого з подружжя (перший абзац другої сторінки позовної заяви).

Обмежившись повідомленням про факт укладання відповідачами правочину, позивач не навела належних і допустимих доказів на підтвердження недобросовісності другого відповідача, а зазначивши про його необізнаність під час укладення правочину про перебування першого відповідача в шлюбі - сама спростувала твердження про недобросовісність другого відповідача.

Оскільки можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором (пункт 8.67 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі №916/2813/18) і жодних доказів недобросовісності не було доведено позивачем, тому суд не вбачає підстав для задоволення позову щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу.

Поряд з цим, судова колегія зазначає, що відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду відповідно до частини першої статті 16 Цивільного кодексу України.

У вказаній нормі матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду.

Позивач, звертаючись до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом на розгляд якого передано спір крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (аналогічний правовий висновок викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.09.2019 у справі № 924/831/17).

Суд звертає увагу, що позивач просить визнати недійсним вже виконаний договір купівлі-продажу частки Товариства, стороною якого вона не є.

У подальшому, Товариство та ОСОБА_3 склали акт приймання-передачі майна (далі - Акт), згідно з яким Товариство передало, а ОСОБА_3 прийняв вказане у Протоколі №2 майно, а саме два житлових будинки, ОСОБА_3 здійснив державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, а саме зареєстрував право власності на вказані житлові будинки.

При цьому, позивач не просить суд застосувати наслідки недійсності правочину (двосторонню реституцію).

Позивач у прохальній частині позовної заяви просить відновити становище, які існувало до порушення прав позивача.

Колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає, що застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим.

Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18 (пункт 63)).

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 Цивільного кодексу України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини 2 вказаної статті).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, визначений позивачем, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (п. 57), від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 (п. 40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц (п. 89), від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц (п. 7.23), від 15.09.2020 у справі №469/1044/17).

У позовній заяві позивач не конкретизує, яким чином та в який спосіб суд має відновити становище, яке існувало до порушення прав позивача.

І в позовній заяві позивач не зазначила, яке саме її право було порушено відповідачами.

Отже, позивачем обрано неналежний спосіб захисту порушеного права.

Лише у доводах апеляційної скарги та додаткових поясненнях, поданих суду апеляційної інстанції, позивач зазначила, що обраний спосіб захисту призведе до відновлення права позивача на володіння та розпорядження майновими правами, часткою в спільному майні подружжя, що, у свою чергу, є необхідною передумовою для подальшого поділу спільного майна подружжя.

Судова колегія зазначає, що визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу.

Аналогічні висновки викладено в пунктах 5.5- 5.8, 5.12, 5.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі №908/976/19.

Позивач просить визнати недійсним акт приймання-передачі майна від 09.08.2019, між ТОВ "Транстех Лімітед" та ОСОБА_3 , однак, колегія суддів зазначає таке.

Згідно з частинами 1-4 статті 202 Цивільного кодексу України, правочин - це дія особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Метою будь-якого правочину є досягнення певних юридичних наслідків, що мають істотне значення для сторін правочину.

Отже, правочин - це вольові, правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Надаючи оцінку акту приймання приймання-передачі майна суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що акт приймання-передачі майна від 09.08.2019 року є правочином, який підтверджує волевиявлення відповідачів, має юридичні наслідки - набуття та припинення права власності на нерухоме майно, а також стало підставою для державної реєстрації права власності, у зв`язку із передачею майна у власність 2-ого відповідача у якості повернення свого внеску до статутного капіталу.

Матеріали справи не містять доказів визнання недійсними загальних зборів учасників Товариства, оформлених протоколом №2 від 23.02.2017, на виконання якого був складений акт.

Такий двосторонній акт у цих правовідносинах свідчить про погоджену дію шляхом волевиявлення обох сторін цього двостороннього правочину на набуття певних цивільних прав та обов`язків.

І позивачем не наведено жодних підстав визнання акту приймання-передачі недійсним; апеляційним господарським судом, з огляду на недоведеність позивачем підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу, таких підстав не встановлено.

Щодо вимог позивача про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності 2-ого відповідача ОСОБА_3 на житлові будинки, судова колегія зазначає таке.

За змістом пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до статті 11 зазначеного Закону державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із Законом.

Відповідно до частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, яка діяла станом на дату звернення позивача з позовом до суду), у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

Однак, судова колегія зазначає, що у спірних правовідносинах сама по собі вимога про відновлення становища, яке існувало до порушення права позивача (позивачем навіть не обґрунтовано, за захистом якого порушеного права вона звернулась до суду із позовом) не є належним способом захисту порушеного права, оскільки, як зазначено вище, ОСОБА_1 не є власником спірного майна ( будівель); вимога про скасування рішення державного реєстратора за недоведеними підставами щодо незаконності набуття права власності на нерухоме майно не підлягає задоволенню.

Матеріали справи не містять правовстановлюючих документів на спірне нерухоме майно до укладення договору купівлі-продажу.

Засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом. У рішенні Європейського суду з прав людини від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" зазначено, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).

Однак, позивачем у спірних правовідносинах зазначеного здійснено не було, як і не було обґрунтовано, яке саме її порушене право внаслідок дій відповідачів має бути відновлено та яким чином має бути відновлено становище, що існувало до такого порушення.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Харківської області від 13.11.2023 у справі №922/2690/23 - без змін.

Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати апелянта зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта.

Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 273, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. 276, 282-284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Харківської області від 13.11.2023 у справі №922/2690/23 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття; порядок і строки оскарження постанови передбачені статтями 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 04.03.2024.

Головуючий суддя Л.М. Здоровко

Суддя Л.І. Бородіна

Суддя В.В. Лакіза