Рішення

від 09.11.2023 по справі 914/2503/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09.11.2023 Справа № 914/2503/22

Господарський суд Львівської області у складі судді Мазовіти А.Б. за участю секретаря судового засідання Прокопів І.І., розглянув матеріали позовної заяви

за позовом: керівника Франківської окружної прокуратури м. Львова в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації, м. Львів

до відповідача: Національної академії наук України, м. Київ

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Карпатського відділення Інституту геофізики ім. С.І.Субботіна Національної академії наук України, м. Львів

про: скасування державної реєстрації прав

за участю представників:

прокурор: Максимовська С.С. - прокурор;

від позивача: не з`явився;

від відповідача: Подлящук О.П. - представник;

від третьої особи: Пастернак П.І. - адвокат

Обставини розгляду справи.

06.10.2022 на розгляд Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява керівника Франківської окружної прокуратури м. Львова в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації, м. Львів до Національної академії наук України, м. Київ про скасування державної реєстрації прав.

Ухвалою суду від 11.10.2022 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 14.11.2022.

07.11.2022 через канцелярію суду від Національної академії наук України надійшов відзив на позовну заяву (вх. №23021/22 від 07.11.2022).

14.11.2022 через канцелярію суду від прокурора надійшла відповідь на відзив (вх. №23624/22 від 14.11.2022).

В підготовчому засіданні 14.11.2022 було оголошено перерву до 05.12.2022.

23.11.2022 через канцелярію суду від Національної академії наук України надійшло клопотання про долучення документів (вх. №23021/22 від 23.11.2022).

30.11.2022 через канцелярію суду від прокурора надійшла заперечення на заяву про застосування наслідків спливу позовної давності (вх. №24645/22 від 30.11.2022).

30.11.2022 через канцелярію суду від Львівської обласної державної адміністрації надійшла відповідь на відзив (вх. №24659/22 від 30.11.2022).

30.11.2022 через канцелярію суду від Національної академії наук України надійшли пояснення на відповідь на відзив (вх. №24613/22 від 30.11.2022).

02.12.2022 через канцелярію суду від прокурора надійшло клопотання про залучення третьої особи (вх. №3956/22 від 02.12.2022).

Ухвалою від 05.12.2022 суд продовжив строк підготовчого провадження на тридцять днів, відклав підготовче засідання на 05.01.2023, залучив до участі у справі Карпатське відділення Інституту геофізики ім. С.І.Субботіна Національної академії наук України як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача.

06.12.2022 через канцелярію суду від прокурора надійшло клопотання про долучення судової практики (вх. №25124/22 від 06.12.2022).

В підготовчому засіданні 05.01.2023 було оголошено перерву до 23.01.2023.

23.01.2023 через канцелярію суду від третьої особи надійшли пояснення щодо предмету спору (вх. №1534/23 від 23.01.2023) та клопотання про витребування доказів (вх. №1536/23 від 23.01.2023).

Ухвалою від 23.01.2023 суд задовольнив клопотання третьої особи про витребування доказів, витребував в Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради матеріали реєстраційної справи щодо земельної ділянки з кадастровим номером 4610136900:03:001:0049 по вул. Горбачевського, 19 у м. Львові, відклав підготовче засідання на 09.02.2023.

07.02.2023 через канцелярію суду від прокурора надійшли додаткові пояснення (вх. №3150/23 від 07.02.2023).

Ухвалою від 09.02.2023 суд відклав підготовче засідання на 27.02.2023.

09.02.2023 на адресу суду від Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради надійшли матеріали реєстраційної справи (вх. №2436/23 від 09.02.2023).

23.02.2023 через канцелярію суду від Національної академії наук України надійшло клопотання про долучення документів (вх. №4777/23 від 23.02.2023).

Ухвалою від 27.02.2023 суд відклав підготовче засідання на 16.03.2023.

Ухвалою від 16.03.2023 суд відклав підготовче засідання на 03.04.2023.

27.03.2023 через канцелярію суду від прокурора надійшло клопотання про долучення документів (вх. №7539/23 від 27.03.2023).

Ухвалою від 03.04.2023 суд відклав підготовче засідання на 01.05.2023.

З огляду на те, що за результатами підготовчого провадження було вирішено усі необхідні завдання, сторонами подані усі докази, які доводять обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, суд ухвалою від 01.05.2023 закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті на 25.05.2023.

Ухвалою від 25.05.2023 суд відклав судове засідання на 19.06.2023.

Ухвалою від 19.06.2023 суд відклав судове засідання на 29.06.2023.

21.06.2023 через канцелярію суду від Львівської обласної державної адміністрації надійшло клопотання про розгляд справи без участі представника позивача (вх. №15458/23 від 21.06.2023).

У зв`язку із тимчасовою непрацездатністю судді Мазовіти Андрія Богдановича, судове засідання, призначене на 29.06.2023, не відбулось.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 04.07.2023 призначено судове засідання на 20.07.2023.

Ухвалою від 20.07.2023 суд відклав судове засідання на 28.08.2023.

Ухвалою від 28.08.2023 суд відклав судове засідання на 11.09.2023.

Ухвалою від 11.09.2023 суд відклав судове засідання на 28.09.2023.

25.09.2023 через канцелярію суду від прокурора надійшли додаткові пояснення (вх. №23169/23 від 25.09.2023).

Ухвалою від 28.09.2023 суд відклав судове засідання на 19.10.2023.

В судовому засіданні 19.10.2023 було оголошено перерву до 09.11.2023.

20.10.2023 через канцелярію суду від прокурора надійшли письмові тези виступу в судових дебатах (вх. №25512/23 від 20.10.2023).

Заяв про відвід суду не поступало.

Суть спору та правова позиція сторін.

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за Національною академією наук України зареєстровано право власності на будинок на вул. Горбачевського, 19 у м. Львові, а також земельна ділянка за цією адресою з кадастровим номером 4610136900:03:001:0049 площею 0,3893 га. 13.09.2017 на вищевказану ділянку за Карпатським відділенням Інституту геофізики ім. С.І.Субботіна Національної академії наук України було зареєстровано право постійного користування. Водночас, спірна земельна ділянка відноситься до земель історико-культурного призначення, оскільки на такій знаходиться пам`ятка архітектури місцевого значення. Відповідно до норм Земельного кодексу України розпорядження землями історико-культурного призначення належало до повноважень Кабінету Міністрів України, а з урахуванням змін до земельного законодавства, на даний час таким органом є Львівська обласна державна адміністрація. Всупереч встановленому порядку, речове право на вказану ділянку зареєстровано за відповідачем, який не є органом виконавчої влади, уповноваженим розпоряджатися землями державної власності історико-культурного призначення. Таким чином, прокурор просив суд скасувати державну реєстрацію права державної власності Національної академії наук України на земельну ділянку з кадастровим номером 4610136900:03:001:0049 площею 0,3893 га по вул. Горбачевського, 19 у м. Львові, яка проведена 27.08.2013.

В судових засіданнях представник відповідача проти позову заперечив з підстав, викладених у відзиві на позов. Зокрема, зазначив, що прокурором не доведено, які саме права та охоронювані законом інтереси порушено. Також зазначив, що згідно чинного законодавства Національна академія наук України наділена відповідними повноваженнями щодо управління державним майном, яке передано їй у користування. Водночас, як ствердив відповідач, положення Земельного кодексу України про те, що розпоряджатися земельними ділянками державної власності в межах м. Львова може виключно Львівська обласна державна адміністрація, суперечить положенням Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, національних галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу», а оскільки вказаний закон набрав чинності пізніше, ніж кодекс, а також його норми є спеціальним у питані регулювання земельних відносин за участю відповідача, застосуванню підлягають саме норми закону, а не кодексу. Щодо повноважень відповідача реєструвати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності держави на земельну ділянку, то така була здійснена у відповідності до вимог чинного законодавства, без порушень прав позивача. Додатково зазначив, що позов подано з пропущенням строку позовної давності, з огляду на що просив застосувати наслідки спливу позовної давності.

В судових засіданнях представник третьої особи проти позову заперечив з підстав, викладених у письмових поясненнях щодо предмету спору. Зокрема, зазначив що прокурор не обґрунтував в чому ж полягає порушення інтересів держави, а також необхідність їх захисту. Також прокурор не навів достатніх обґрунтувань існування порушення або загрози порушення інтересів держави та не довів, що захист інтересів у цій сфері (державної реєстрації речових прав на нерухоме майно) не здійснює або не належним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до повноважень якого віднесені відповідні повноваження. Додатково зазначив, що недоведення позивачем суб`єктивного матеріального права та охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, відсутність факту порушення або оспорювання відповідного права, виключає можливість застосування судового захисту в обраний позивачем спосіб. Із позовної заяви вбачається, що позивачем не доведено, які саме його права та охоронювані законом інтереси порушено. Також прокурором та позивачем пропущено строк звернення з даним позовом до суду.

У процесі розгляду справи суд встановив наступне.

Рішенням Виконавчого комітету Львівської обласної ради народних депутатів №227 від 17.07.1990 будинок за адресою вул. Крилова (у 1993 році вул. Крилова перейменована на вул. Горбачевського), 19 у м. Львові включено до Переліку пам`яток архітектури місцевого значення Львівської області та надалі наказом Міністерства культури України від 18.01.2021 №14 включено до Реєстру пам`яток місцевого значення (охоронний №4276-Лв).

25.11.1998 на підставі рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів №275 від 22.05.1998 Науково-дослідному центру аерокосмічної інформації і екологічного моніторингу при Інституті кібернетики ім. В.М. Глушкова було видано Державний акт на право постійного користування землею серії ІІ-ЛВ №000508 на земельну ділянку площею 0,3893 га для виробничих потреб і обслуговування будинку на вул. Горбачевського, 19 у м. Львові. Вказаний акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №60.

Постановою Бюро Президії Національної академії наук України №313 від 12.12.2008 Науково-дослідний центр аерокосмічної інформації і екологічного моніторингу при Інституті кібернетики ім. В.М. Глушкова було припинено.

Розпорядженням Президії Національної академії наук України №42 від 02.02.2009 «Про передачу Карпатському відділенню Інституту геофізики ім. С.І.Субботіна НАН України виробничих площ, будинків і споруд Науково-дослідного центру аерокосмічної інформації і екологічного моніторингу НАН України та Національного космічного агентства України при інституті кібернетики ім. В.М. Глушкова НАН України» вирішено передати на баланс Карпатського відділення Інституту геофізики ім. С.І.Субботіна НАН України наступні об`єкти: будинок №19 за адресою: м. Львів, вул. Горбачевського, 19, площею 1 900 кв.м та земельну ділянку за адресою: м. Львів, вул. Горбачевського, 19, площею 0,39 га.

Рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №36989199 від 26.06.2012 за державою в особі Національної академії наук України зареєстровано право державної власності на будинок №19, літ «А-3» за адресою: м. Львів, вул. Горбачевського, 19, загальною площею 768,9 кв.м на підставі рішення Господарського суду Львівської області від 30.01.2012 у справі №5015/7252/11.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 30.01.2012 у справі №5015/7252/11 встановлено, що при виготовленні тексту розпорядження №42 від 02.02.2009 було допущено технічну описку, яка полягає у помилковому зазначенні площі будинку № 19 по вул. Горбачевського в загальному розмірі 1900 кв.м. Натомість, матеріалами справи було підтверджено, що площа будинку становить 768,9 кв.м.

На підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №5377119 від 28.08.2013 за Національною академією наук України зареєстровано право державної власності на земельну ділянку за адресою: м. Львів, вул. Горбачевського, 19, площею 0,3893 га (кадастровий номер 4610136900:03:001:0049).

Відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №37128119 від 18.09.2017 на підставі акта на право постійного користування землею №ІІ-ЛВ000508 від 25.11.1999, акта приймання-передачі №451 від 21.07.2009, розпорядження президії НАН України №42 від 02.02.2009 за Карпатським відділенням Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України зареєстровано право постійного користування вказаною земельною ділянкою.

Дослідивши представлені суду докази, заслухавши пояснення прокурора, представників сторін та третьої особи, суд вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню з огляду на наступне.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (частина друга статті 15 ЦК України).

Однак, наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації встановленого права. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права (інтересу), але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав (інтересів) має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Тобто, захисту підлягає наявний законний і порушений (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) такого інтересу та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушений інтерес, і чи цей інтерес порушено відповідачем.

Захисту підлягають не теоретичні або примарні права, а права практичні та ефективні. При цьому, відсутність порушеного права (інтересу) встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

У постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.10.2019 у справі № 910/6642/18 зроблено висновок про стадійність захисту права, зокрема вказано на те, що під час вирішення господарського спору суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорення відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Відповідно до ст. 14 Конституції України, ст. 1 Земельного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Згідно ст. 1 Закону України «Про землеустрій» цільове призначення земельної ділянки - використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до ст. 19 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на 9 категорій: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

У відповідності до ст. 54 Конституції України культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Згідно з преамбулою Закону України «Про охорону культурної спадщини» об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою. Охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 150 ЗК України до особливо цінних земель відносяться зокрема землі історико-культурного призначення.

Як встановлено судом, на земельній ділянці з кадастровим номером 4610136900:03:001:0049 за адресою м. Львів, вул. Горбачевського, 19 знаходиться житловий будинок, який є пам`яткою архітектури місцевого значення згідно рішення Виконавчого комітету Львівської обласної ради народних депутатів №227 від 17.07.1990.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об`єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти (об`єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

Пам`яткою культурної спадщини є об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (не включення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.

Частиною першої статті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» з метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам`яток, їх комплексів (ансамблів), історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій навколо них мають встановлюватися зони охорони пам`яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару.

Стаття 2 Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначає види об`єктів культурної спадщини, серед яких археологічні, історичні, об`єкти архітектури та містобудування, ландшафтні.

Відповідно до статей 53 та 54 Земельного кодексу України до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.

Землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини» землі, на яких розташовані пам`ятки, історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, належать до земель історико-культурного призначення, включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної та містобудівної документації.

При цьому, умовою належності земельної ділянки до такої категорії земель є розташування на ній об`єктів, визначених статтями 53, 54 ЗК України, ст. 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини».

Зважаючи на імперативність правової норми, передбаченої у ч. 1 ст. 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини», земельна ділянка належить до земель історико-культурного призначення за фактом знаходження на ній споруди (будівлі), яка є пам`яткою архітектури.

Водночас, відповідно ч. 1 ст. 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають, зокрема, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності.

Згідно ст. 1 Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, національних галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу» Національна академія наук України є вищою державною науковою організацією України, яка організовує і здійснює фундаментальні та прикладні наукові дослідження, а також координує проведення фундаментальних досліджень у наукових установах та організаціях України.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, національних галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу» майновий комплекс Національної академії наук України та майновий комплекс національних галузевих академій наук складають усі матеріальні та нематеріальні активи (далі - об`єкти майнового комплексу), що обліковуються на балансах Національної академії наук України та на балансах відповідних національних галузевих академій наук і організацій, віднесених до відання Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, і які закріплені державою за Національною академією наук України та за національними галузевими академіями наук в безстрокове користування, або придбані за рахунок бюджетних коштів, а також коштів від фінансово-господарської діяльності та/або набуті іншим шляхом, не забороненим законом.

Частиною 1 ст. 3 Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, національних галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу» встановлено, що Національна академія наук України, здійснюючи повноваження з управління об`єктами майнового комплексу Національної академії наук України, забезпечує реалізацію прав держави як власника цих об`єктів, пов`язаних з ефективним їх використанням та розпорядженням у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Згідно ч. 2 ст. 3 Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, національних галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу» Національна академія наук України зокрема створює, реорганізовує, ліквідовує організації, що перебувають у віданні Національної академії наук України, виступає засновником підприємств із змішаною формою власності, дає дозвіл організаціям, що віднесені до відання Національної академії наук України, на створення підприємств, до статутних фондів яких передаються належні їм майнові права; надає дозвіл на безоплатну передачу майна, яке перебуває на балансі однієї організації, на баланс іншої організації, які віднесені до відання Національної академії наук України; здійснює інші повноваження з управління, передбачені законодавством України, щодо об`єктів державної власності, які належать до майнового комплексу Національної академії наук України.

Як встановлено судом, за Науково-дослідним центром аерокосмічної інформації і екологічного моніторингу при інституті кібернетики ім. В.М.Глушкова Національної академії наук України було закріплено земельну ділянку з кадастровим номером 4610136900:03:001:0049 площею 0,3893 га за адресою м. Львів, вул. Горбачевського, 19 на підставі Державного акту на право постійного користування землею серії ІІ-ЛВ №000508 від 25.11.1998. Надалі Національною академією наук України Науково-дослідний центр аерокосмічної інформації і екологічного моніторингу при інституті кібернетики ім. В.М.Глушкова було припинено, а вищевказану ділянку передано Карпатському відділенню Інституту геофізики ім. С.І.Субботіна Національної академії наук України. Вказаний Державний акт станом на дату розгляду даної справи є чинним.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Частиною першою статті 16 ЦК України та ч. 2 ст. 4 ГПК України унормовано, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

У рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 у справі №1-10/2004 зазначено, що поняття «охоронюваний законом інтерес» слід розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб, які не суперечать Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Таким чином, правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів.

У позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування (ч. 1 ст. 162 ГПК України). Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Виходячи з наведеного, позивач самостійно визначає та обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і, залежно від встановленого, вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.

Здійснивши оцінку доказів, поданих прокурором, суд вважає, що останнім не доведено, яке право позивача порушене, невизнане або оспорюється відповідачем з огляду на належний обсяг повноважень у Національної академії наук України щодо управління наданим їй у користування державним майном, чинний Державний акт на право постійного користування землею серії ІІ-ЛВ №000508 від 25.11.1998 та приписи ч. 1 ст. 92 Земельного кодексу України щодо правомочностей землекористувача, якому надано право постійного користування земельною ділянкою.

Додатково суд вважає за необхідне зазначити, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність на рівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, зокрема, у цивільних (господарських) відносинах, розглядається як поведінка держави у цих відносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава (зокрема цивільних, господарських), органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов`язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11 (провадження № 12-160гс18, пункти 6.21, 6.22; від 26.02.2019 у справі № 915/478/18 (провадження №12-245гс18, пункти 4.19, 4.20).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що і в судовому процесі, зокрема у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанова від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18 (провадження № 14-36цс19, пункт 35). Такий же висновок справедливий щодо господарського процесу.

Отже, під час розгляду спору в суді фактичною стороною у справі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган.

Здійснення органом державної влади реєстрації права державної власності на об`єкт нерухомого майна (в тому числі, й на земельну ділянку) не створює права державної власності держави в особі саме цього органу окремо і таких наслідків чинне законодавство не містить (п.6.7 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 23.08.2023 у справі №914/84/22). У цій справі прокурор, діючи в інтересах держави в особі уповноваженого органу державної влади, просив скасувати державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку, припинивши речове право, а саме право державної власності, спрямовуючи вимоги держави проти неї самої в особі іншого органу, який, хоч і зареєстрував речове право, однак в цьому випадку власних прав та обов`язків щодо спірної земельної ділянки не набув.

Виходячи з наведеного, суд повторно наголошує на недоведеності прокурором порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача по справі (Львівської обласної державної адміністрації) виходячи з незмінності форми власності земельної ділянки - державної, а також з огляду на те, що позивач є державним органом, а відповідач - державною установою, тобто по суті має місце спір держави з державою щодо майна, яке перебуває у державній власності.

Водночас, у правовідносинах, які склалися між сторонами, суд не наділений повноваженнями на захист права, порушення якого може виникнути у майбутньому.

У статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод встановлено право людини на доступ до правосуддя, а відповідно статтею 13 Конвенції на ефективний спосіб захисту прав.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №359/3373/16-ц від 23.11.2021 зазначено, що як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Водночас, застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункти 43, 89) і в подальшому системно впроваджені у практику Верховного Суду (ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18.12.2019 у справі № 372/1684/14-ц).

Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 48/340 (пункт 6.30), від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 (пункт 4.17), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц (пункт 70).

Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави, заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але остання не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

З огляду на викладене, володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння, як складова права власності, неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння, як складова права власності на нерухоме майно, завжди належить власникові майна.

Заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку чи ні.

Набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи нерухомого майна.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Зазначені висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц (пункти 95-98), від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 (пункти 85, 86, 115), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74).

Таким чином, належним відповідачем за позовом про витребування від особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то саме віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21.08.2019 у справі №911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункти 38, 39), від 22.01.2020 у справі №910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74).

Відповідно до статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» за результатом розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор на підставі прийнятого ним рішення про державну реєстрацію прав вносить відомості про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав. Таким чином, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав. З відображенням таких відомостей у Державному реєстрі прав рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію. Отже, вимога про скасування такого рішення після внесення на його підставі відповідних відомостей до Державного реєстру прав не відповідає належному способу захисту.

Такий правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 04.09.2018 у справі №915/127/18 (пункт 5.17), від 29.05.2019 у справі №367/2022/15-ц (пункт 74), від 05.10.2022 у справі №922/1830/19 (пункт 8.1), від 20.06.2023 у справі №633/408/18 (пункт 11.9).

Пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 100), від 30.01.2020 у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29)).

У зв`язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку у своїй постанові від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158 гс18, пункт 5.17), де зазначалося про можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності як належного способу захисту права або інтересу.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76).

Зважаючи на наведене, обраний прокурором спосіб захисту прав шляхом скасування державної реєстрації права державної власності сам собою не призводить до ефективного відновлення порушеного права, оскільки форма власності на вищевказану земельну ділянку у будь-якому разі залишиться державною, враховуючи відсутність попереднього запису про державну реєстрацію прав на вказану земельну ділянку за позивачем, останній автоматично не набуде статусу органу, якому надано право розпорядження вказаною земельною ділянкою, а тому є неналежним способом захисту права.

Беручи до уваги вищенаведене, суд вважає, що з урахуванням фактичних обставин справи, підстав для застосування судом наслідків пропуску позивачем позовної давності немає.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Частиною 2 статті 86 ГПК України передбачено, що жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оскільки спір виник з вини прокурора, судові витрати по розгляду справи в відповідно до ст. 129 ГПК України необхідно покласти на прокурора.

З огляду на викладене, керуючись ст.ст. 4, 74, 76, 77, 78, 79, 86, 129, 233, 236, 237, 241, 326, 327 ГПК України, суд

В И Р І Ш И В:

1. В задоволенні позову керівника Франківської окружної прокуратури м. Львова в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації відмовити.

2. Судові витрати покласти на прокурора.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 241 ГПК України та може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду протягом 20 днів з дня складення повного судового рішення.

В судовому засіданні 09.11.2023 оголошено вступну та резолютивну частину рішення. Повне рішення складено 20.11.2023.

Суддя Мазовіта А.Б.