Постанова

від 01.02.2024 по справі 914/2503/22

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"01" лютого 2024 р. Справа №914/2503/22

Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючої суддіОрищин Г.В.,

суддівГалушко Н.А.

Желіка М.Б.

секретар судового засідання Костерева О.А.

розглянувши апеляційну скаргу Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації 06.12.2023

на рішення Господарського суду Львівської області від 09.11.2023 (повний текст рішення складено 20.11.2023, суддя Мазовіта А.Б)

у справі № 914/2503/22

за позовом Керівника Франківської окружної прокуратури м. Львова в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації

до відповідача Національної академії наук України

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Карпатського відділення Інституту геофізики ім. С. І. Субботіна Національної академії наук України

про скасування державної реєстрації права,

за участю представників:

прокурор Винницька Л.М.,

від позивача не з`явились,

від відповідача не забезпечили участь в режимі ВКЗ,

від третьої особи Пастернак П.І.

06.10.2022 керівник Франківської окружної прокуратури м. Львова звернувся до Господарського суду Львівської області в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації з позовом до Національної академії наук України про скасування державної реєстрації прав.

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що за відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за Національною академією наук України зареєстровано право власності на будинок на вул. Горбачевського, 19 у м. Львові, а також на земельну ділянку за цією адресою з кадастровим номером 4610136900:03:001:0049 площею 0,3893 га. 13.09.2017 на вищевказану ділянку за Карпатським відділенням Інституту геофізики ім. С.І.Субботіна Національної академії наук України було зареєстровано право постійного користування. Водночас, спірна земельна ділянка відноситься до земель історико-культурного призначення, оскільки на такій знаходиться пам`ятка архітектури місцевого значення. Відповідно до норм Земельного кодексу України розпорядження землями історико-культурного призначення належало до повноважень Кабінету Міністрів України, а з урахуванням змін до земельного законодавства, на даний час таким органом є Львівська обласна державна адміністрація. Всупереч встановленому порядку, речове право на вказану ділянку зареєстровано за відповідачем, який не є органом виконавчої влади, уповноваженим розпоряджатися землями державної власності історико-культурного призначення. Таким чином, прокурор просив суд скасувати державну реєстрацію права державної власності Національної академії наук України на земельну ділянку з кадастровим номером 4610136900:03:001:0049 площею 0,3893 га на вул. Горбачевського, 19 у м. Львові, яка проведена 27.08.2013.

Господарський суд Львівської області в рішенні від 09.11.2023 у даній справі в задоволенні позовних вимог керівника Франківської окружної прокуратури м. Львова в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації про скасування державної реєстрації права відмовив, з огляду на:

- недоведеність прокурором, яке право позивача порушене, невизнане або оспорюється відповідачем з огляду на належний обсяг повноважень у Національної академії наук України щодо управління наданим їй у користування державним майном;

- чинний Державний акт на право постійного користування землею серії ІІ-ЛВ №000508 від 25.11.1998, на підставі якого за Національною академією наук України зареєстроване право державної власності на спірну земельну ділянку;

- приписи ч. 1 ст. 92 Земельного кодексу України щодо правомочностей землекористувача, якому надано право постійного користування земельною ділянкою.

З ухваленим рішенням не погодився прокурор та оскаржив його в апеляційному порядку, оскільки вважає, що судом не враховано, що подаючи позов в інтересах держави, не можна говорити лише про матеріальне благо держави, адже відновлення законності є не менш вагомим чинником у демократичному суспільстві, основним покликанням якого є насамперед недопущення порушення закону у майбутньому.

Прокурор звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що Національна академія наук України та Карпатське відділення Інституту геофізики ім. С. І. Субботіна є науковими, неприбутковими, державними організаціями, відтак вказані юридичні особи не є органами держаної влади, органами місцевого самоврядування чи іншими суб`єктами владних повноважень. За змістом ст. 3 Закону України «Про управління об`єктами державної власності», який визначає Національну академію наук України як суб`єкта управління об`єктами державної власності, визначено, що дія цього Закону не поширюється на управління об`єктами власності Українського народу, визначеного ч. 1 ст. 13 Конституції України. Всупереч вимог ст. 80, 84 Земельному кодексу України, реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку здійснено за Національною академією наук України, яка не є органом виконавчої влади, уповноваженим розпоряджатись землями державної власності історико-культурного чи будь-якого іншого призначення.

Державна реєстрація права державної власності на спірну земельну ділянку за Національною академією наук України на підставі акта про право на постійне користування земельною ділянкою Карпатським відділенням Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна перешкоджає здійсненню своїх повноважень Львівській обласній державній адміністрації відповідно до ст. 19 Конституції України. Таким чином, у даному спорі наявний законний і порушений інтерес Львівської обласної державної адміністрації як єдиного органу, визначеного державою, на здійснення права власності від імені держави. Прокурор вказує, що після скасування державної реєстрації права державної власності за Національною академією наук України на спірну земельну ділянку, її законний власник Львівська обласна державна адміністрація зможе реалізувати своє право власника у здійсненні реєстрації в силу вимог закону і відсутність попереднього запису про державну реєстрацію прав на вказану земельну ділянку за позивачем.

Скориставшись своїм правом, наданим ст. 263 ГПК України, відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечив проти задоволення апеляційної скарги, зазначив про безпідставність та необґрунтованість заявлених позовних вимог з огляду на те, що у питанні визначення суб`єкта, який уповноважений від імені держави управляти та розпоряджатися земельними ділянками, що перебувають у користуванні (віданні) НАН України та підпорядкованих їй установ, підприємств і організацій, необхідно в першу чергу керуватися положеннями Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, національних галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу» та Закону України «Про управління об`єктами державної власності», а не положеннями ЗК України, так як вищезазначені закони прийняті пізніше, більше детальніше та конкретніше регулюють відносини управління та розпорядження землями НАН України та є спеціальними по відношенню до ЗК України.

Виконуючи встановлені спеціальним законодавством повноваження, НАН України забезпечує реалізацію прав держави як власника цих об`єктів, пов`язаних з ефективним їх використанням та розпорядженням, у тому числі права на укладення договорів про встановлення права забудови земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні Карпатського відділення Інституту геофізики ім. С.І.Суботіна НАН України. Таким чином, на думку відповідача, чинне законодавство України та статут НАН України дозволяє відповідачу здійснювати управління та розпорядження об`єктами майнового комплексу НАН України (зокрема земельними ділянками та іншим нерухомим майном, що перебуває у користуванні Карпатського відділення, у тому числі здійснювати передачу їх в користування (оренду).

На переконання відповідача обраний прокурором спосіб захисту прав шляхом скасування державної реєстрації права державної реєстрації права державної власності сам собою не призводить до ефективного відновлення порушеного права, оскільки форма власності на спірну земельну ділянку у будь-якому разі залишиться державною, враховуючи відсутність попереднього запису про державну реєстрацію прав на вказану земельну ділянку за позивачем, останній автоматично не набуде статусу органу, якому надано право розпорядження вказаною земельною ділянкою, а тому є неналежним способом захисту права.

Отож, недоведення позивачем суб`єктивного матеріального права та охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, відсутність факту порушення або оспорення відповідного права виключає можливість застосування судового захисту в обраний позивачем спосіб.

Процесуальний хід розгляду даної справи відображений у відповідних ухвалах Західного апеляційного господарського суду.

В дане судове засідання прибув прокурор та представник третьої особи, представник відповідача клопотав перед судом про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції, однак через технічні причини не зміг доєднатися до судового засідання.

З огляду на ту обставину, що ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду, у відповідності до ч. 5 ст. 197 ГПК України, несе учасник справи, який подав відповідну заяву, враховуючи позицію відповідача, наведену у відзиві на апеляційну скаргу, судова колегія дійшла висновку про можливість розглянути апеляційну скаргу за відсутності з`єднання з представником відповідача.

Заслухавши пояснення прокурора та представника третьої особи, розглянувши матеріали справи, оцінивши подані сторонами докази на відповідність їх фактичним обставинам і матеріалам справи, судова колегія вважає, що підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення відсутні, з огляду на наступне:

Рішенням Виконавчого комітету Львівської обласної ради народних депутатів №227 від 17.07.1990 будинок за адресою вул. Крилова (у 1993 році вул. Крилова перейменована на вул. Горбачевського), 19 у м. Львові включено до Переліку пам`яток архітектури місцевого значення Львівської області та надалі наказом Міністерства культури України від 18.01.2021 №14 включено до Реєстру пам`яток місцевого значення (охоронний №4276-Лв).

25.11.1998 на підставі рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів №275 від 22.05.1998 Науково-дослідному центру аерокосмічної інформації і екологічного моніторингу при Інституті кібернетики ім. В.М. Глушкова було видано Державний акт на право постійного користування землею серії ІІ-ЛВ №000508 на земельну ділянку площею 0,3893 га для виробничих потреб і обслуговування будинку на вул. Горбачевського, 19 у м. Львові. Вказаний акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №60.

Постановою Бюро президії Національної академії наук України від 12.12.2008 № 313 «Про реорганізацію Науково-дослідного центру аерокосмічної інформації і екологічного моніторингу при Інституті кібернетики ім. В. М. Глушкова НАН України та НКА України» припинено діяльність юридичної особи Науково-дослідного центру аерокосмічної інформації і екологічного моніторингу при Інституті кібернетики ім. В. М. Глушкова НАН України та НКА України (далі - центр), розташованого за адресою: 79044, м Львів вул. Горбачевського, 19 (код ЄДРПОУ 02772238) шляхом його реорганізації - приєднання до Державного малого підприємства «Геофізичне моделювання (ГЕОМОД)»; встановлено: - вважати Державне мале підприємство «Геофізичне моделювання (ГЕОМОД)» правонаступником центру; - покласти на Карпатське відділення Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України науково-методичне керівництво діяльністю Державного малого підприємства «Геофізичне моделювання ГЕОМОД)».

Розпорядженням Президії Національної академії наук України №42 від 02.02.2009 «Про передачу Карпатському відділенню Інституту геофізики ім. С.І.Субботіна НАН України виробничих площ, будинків і споруд Науково-дослідного центру аерокосмічної інформації і екологічного моніторингу НАН України та Національного космічного агентства України при інституті кібернетики ім. В.М. Глушкова НАН України» вирішено передати на баланс Карпатського відділення Інституту геофізики ім. С.І.Субботіна НАН України, зокрема, будинок №19 за адресою: м. Львів, вул. Горбачевського, 19, площею 1900 м2 та земельну ділянку за адресою: м. Львів, вул. Горбачевського, 19, площею 0,39 га.

Рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №36989199 від 26.06.2012, на підставі рішення Господарського суду Львівської області від 30.01.2012 у справі №5015/7252/11, за державою в особі Національної академії наук України було зареєстровано право державної власності на будинок №19, літ «А-3» за адресою: м. Львів, вул. Горбачевського, 19, загальною площею 768,9 м2. Водночас, вказаним судовим рішенням було виправлену допущену в тексті розпорядження №42 від 02.02.2009 технічну описку, яка полягала у помилковому зазначенні площі будинку № 19 по вул. Горбачевського 1900 м2 на правильну площу 768,9 м2.

Згодом, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за №5377119 від 28.08.2013, за Національною академією наук України зареєстровано право державної власності на земельну ділянку за адресою: м. Львів, вул. Горбачевського, 19, площею 0,3893 га (кадастровий номер 4610136900:03:001:0049).

Відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за №37128119 від 18.09.2017 на підставі акта на право постійного користування землею №ІІ-ЛВ000508 від 25.11.1999, акта приймання-передачі №451 від 21.07.2009, розпорядження президії НАН України №42 від 02.02.2009 за Карпатським відділенням Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України зареєстровано право постійного користування вказаною земельною ділянкою.

За результатами вивчення прокуратурою матеріалів щодо державної реєстрації речового права на земельну ділянку за адресою: м. Львів, вул. Горбачевського, 19, площею 0,3893 га прокурор встановив, що вказана земельна ділянка знаходиться в межах території, віднесеної до історичного ареалу м. Львова, на ній знаходиться пам`ятка культурної спадщини місцевого значення, що, в силу вимог Закону України «Про охорону культурної спадщини», є підставою для віднесення такої до земель історико-культурного призначення, відповідно до особливо цінних земель. За твердженням прокурора спірна земельна ділянка набута у власність неуповноваженою особою, що позбавляє правомочностей власника щодо неї, а її фактичне цільове призначення суперечить визначеному законом.

З метою виконання вимог ст. 23 Закону України «Про прокуратуру 11.12.2020, 15.12.2020, 18.10.2021 та 28.07.2022 Львівською обласною прокуратурою було скеровано відповідні листи до Львівської обласної державної адміністрації з інформуванням про факт виявленого порушення, наявність підстав для застосування прокурором заходів представницького характеру та запропоновано вжити такі заходи самостійно.

У відповідь на вказані повідомлення прокурора обласна державна адміністрація листом від 12.02.2021 повідомила, що про виявлені порушення їй стало відомо лише з листа прокурора, а заходи реагування самостійно не вживались.

На повторно скерований 28.07.2022 лист щодо інформування про вжиті заходи та вирішення питання про повернення у державну власність в особі Львівської обласної державної адміністрації спірної земельної ділянки, останньою 09.08.2022 надано відповідь, з якої вбачається про неможливість ініціювання нею виправлення помилки в державних реєстрах, у зв`язку з тим, що речові права на вказану земельну ділянку зареєстровано за Національною академією наук України, від вирішення вказаного питання в судовому порядку самостійно, позивач усунувся.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу, що слугувало підставою для звернення прокурора з даним позовом до суду.

У відповідності з пунктами 1, 3 частини першої статті 129 Конституції України, основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Приписами ч. 1 ст. 4 ГПК України встановлено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права (інтересу), але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав (інтересів) має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Тобто, захисту підлягає наявний законний і порушений (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) такого інтересу та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушений інтерес, і чи цей інтерес порушено відповідачем. Захисту підлягають не теоретичні або примарні права, а права практичні та ефективні. При цьому, відсутність порушеного права (інтересу) встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Приписами ч. 1 ст. 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Однак, наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації встановленого права. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права (інтересу), але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав (інтересів) має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявний законний і порушений (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) такого інтересу та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушений інтерес, і чи цей інтерес порушено відповідачем. Захисту підлягають не теоретичні або примарні права, а права практичні та ефективні. При цьому, відсутність порушеного права (інтересу) встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 14.10.2019 у справі № 910/6642/18 виснував, що суд, під час вирішення господарського спору, з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорення відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Відповідно до ст. 14 Конституції України, ст. 1 Земельного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

За змістом ст. 1 Закону України «Про землеустрій» цільове призначення земельної ділянки - використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.

Землі України, у відповідності до ст. 19 Земельного кодексу України, за основним цільовим призначенням поділяються на 9 категорій: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Стаття 54 Конституції України визначає, що культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Згідно з преамбулою Закону України «Про охорону культурної спадщини» об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою. Охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 150 ЗК України до особливо цінних земель відносяться зокрема землі історико-культурного призначення.

Як встановлено судом першої інстанції та не заперечується сторонами, на земельній ділянці з кадастровим номером 4610136900:03:001:0049 за адресою м. Львів, вул. Горбачевського, 19 знаходиться житловий будинок, який є пам`яткою архітектури місцевого значення згідно рішення Виконавчого комітету Львівської обласної ради народних депутатів №227 від 17.07.1990.

Об`єктом культурної спадщини, за змістом до ст. 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини», є визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти (об`єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

Пам`яткою культурної спадщини є об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (не включення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» з метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам`яток, їх комплексів (ансамблів), історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій навколо них мають встановлюватися зони охорони пам`яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару.

Стаття 2 Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначає види об`єктів культурної спадщини, серед яких археологічні, історичні, об`єкти архітектури та містобудування, ландшафтні.

До земель історико-культурного призначення, у відповідності до ст. 53 та 54 Земельного кодексу України, належать землі, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.

Землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини» землі, на яких розташовані пам`ятки, історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, належать до земель історико-культурного призначення, включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної та містобудівної документації.

Водночас, умовою належності земельної ділянки до такої категорії земель є розташування на ній об`єктів, визначених статтями 53, 54 ЗК України, ст. 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини». Отже, з аналізу вказаних норм слідує, що земельна ділянка належить до земель історико-культурного призначення за фактом знаходження на ній споруди (будівлі), яка є пам`яткою архітектури.

Частина 1 ст. 92 Земельного кодексу України визначає, що право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку є правом постійного користування земельною ділянкою.

Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають, зокрема, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності.

За змістом ст. 1 Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, національних галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу» Національна академія наук України є вищою державною науковою організацією України, яка організовує і здійснює фундаментальні та прикладні наукові дослідження, а також координує проведення фундаментальних досліджень у наукових установах та організаціях України.

Майновий комплекс Національної академії наук України та майновий комплекс національних галузевих академій наук складають усі матеріальні та нематеріальні активи (далі - об`єкти майнового комплексу), що обліковуються на балансах Національної академії наук України та на балансах відповідних національних галузевих академій наук і організацій, віднесених до відання Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, і які закріплені державою за Національною академією наук України та за національними галузевими академіями наук в безстрокове користування, або придбані за рахунок бюджетних коштів, а також коштів від фінансово-господарської діяльності та/або набуті іншим шляхом, не забороненим законом (ч. 2 ст. 2 Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, національних галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу»).

Норми статті 3 Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, національних галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу» визначають, що Національна академія наук України, здійснюючи повноваження з управління об`єктами майнового комплексу Національної академії наук України, забезпечує реалізацію прав держави як власника цих об`єктів, пов`язаних з ефективним їх використанням та розпорядженням у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Національна академія наук України, зокрема, створює, реорганізовує, ліквідовує організації, що перебувають у віданні Національної академії наук України, виступає засновником підприємств із змішаною формою власності, дає дозвіл організаціям, що віднесені до відання Національної академії наук України, на створення підприємств, до статутних фондів яких передаються належні їм майнові права; надає дозвіл на безоплатну передачу майна, яке перебуває на балансі однієї організації, на баланс іншої організації, які віднесені до відання Національної академії наук України; здійснює інші повноваження з управління, передбачені законодавством України, щодо об`єктів державної власності, які належать до майнового комплексу Національної академії наук України.

Матеріали справи свідчать, що за Науково-дослідним центром аерокосмічної інформації і екологічного моніторингу при інституті кібернетики ім. В.М.Глушкова Національної академії наук України було закріплено земельну ділянку з кадастровим номером 4610136900:03:001:0049 площею 0,3893 га за адресою м. Львів, вул. Горбачевського, 19 на підставі Державного акта на право постійного користування землею серії ІІ-ЛВ №000508 від 25.11.1998. Згодом, Національною академією наук України Науково-дослідний центр аерокосмічної інформації і екологічного моніторингу при інституті кібернетики ім. В.М.Глушкова було припинено, а означену ділянку передано Карпатському відділенню Інституту геофізики ім. С.І.Субботіна Національної академії наук України.

Доказів визнання недійсним чи скасування Державного акта на право постійного користування землею серії ІІ-ЛВ №000508 від 25.11.1998 учасниками справи не заявлено та не подано, в матеріалах справи такі докази відсутні.

З врахуванням наведеного, земельна ділянка з кадастровим номером 4610136900:03:001:0049 площею 0,3893 га за адресою м. Львів, вул. Горбачевського, 19 перебувала у державній власності та входила до складу об`єктів майнового комплексу Національної академії наук України, а відтак, саме Національна академія наук України, у відповідності до приписів ч. 1 ст. 3 Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, національних галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу», була уповноважена забезпечувати реалізацію прав держави як власника вказаної земельної ділянки.

Отож, Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ІІ-ЛВ № 000508 від 25.11.1998 був належною підставою для реєстрації 27.08.2013 державним реєстратором прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції Величком Андрієм Степановичем права державної власності Національної академії наук України на земельну ділянку площею 0,3893 га, кадастровий номер 4610136900:03:001:0049, яка знаходиться за адресою: Львівська обл., м. Львів, вул. Горбачевського, 19 для будівництва та обслуговування будівель і споруд закладів науки.

Дослідивши матеріали справи та наявні в ній докази, які свідчать про перебування спірної земельної ділянки у власності Національної академії наук України, як частини майнового комплексу, враховуючи чинність Державного акта на право постійного користування земельною ділянкою від 25.11.1998 ІІ-ЛВ № 000508 та приписи ст. 92 Земельного кодексу України, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що наведені прокурором доводи та подані на їх підтвердження докази не підтверджують порушення, невизнання чи оспорення відповідачем прав позивача.

У випадку, коли держава вступає у цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, зокрема, у цивільних (господарських) відносинах, розглядається як поведінка держави у цих відносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава (зокрема цивільних, господарських), органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов`язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах ( постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №5023/10655/11 та від 26.02.2019 у справі №915/478/18).

Таким чином, в судовому процесі, зокрема у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Такий же висновок справедливий щодо господарського процесу. Відтак, здійснення органом державної влади реєстрації права державної власності на об`єкт нерухомого майна (в тому числі, й на земельну ділянку) не створює права державної власності держави в особі саме цього органу окремо і таких наслідків чинне законодавство не містить.

З наведеного слідує, що під час розгляду спору в суді фактичною стороною у справі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган.

В даній справі прокурор, діючи в інтересах держави в особі уповноваженого органу державної влади, просить скасувати державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку, припинивши речове право, а саме право державної власності, спрямовуючи вимоги держави проти неї самої в особі іншого органу, який, хоч і зареєстрував речове право, однак в цьому випадку власних прав та обов`язків щодо спірної земельної ділянки не набув.

З врахуванням наведеного, беручи до уваги встановлені колегією суддів в мотивувальній частині цього рішення обставин справи, в тому числі незмінність форми власності земельної ділянки державну, а також з огляду на те, що позивач є державним органом, а відповідач державною установою, суд дійшов висновків про те, що у даному випадку по суті має місце спір держави з державою щодо майна, яке перебуває у державній власності, що, в свою чергу, слугує додатковим доказом недоведеності прокурором та позивачем порушення, невизнання чи оспорення відповідачем прав позивача.

Варто зауважити, що у правовідносинах, які склалися між сторонами, суди не наділені повноваженнями на захист права, порушення якого може виникнути у майбутньому.

У статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод встановлено право людини на доступ до правосуддя, а відповідно статтею 13 Конвенції на ефективний спосіб захисту прав.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі Чахал проти Об`єднаного Королівства Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Враховуючи наведене, суд зазначає, що суб`єкт порушеного права, зазвичай, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Водночас, застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача. Відповідної правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду в постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння).

Відтак, відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи.

Таким чином, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави, заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але остання не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

З огляду на викладене, володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння, як складова права власності, неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння, як складова права власності на нерухоме майно, завжди належить власникові майна.

Заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності на неї є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку чи ні.

Набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи нерухомого майна.

Відповідно до правової позиції, наведеної у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

В такому випадку належним відповідачем за позовом про витребування від особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то саме віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Для такого витребування майна з чужого незаконного володіння оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

З огляду на викладене, суд звертає увагу на те, що, у відповідності до ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», за результатом розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор на підставі прийнятого ним рішення про державну реєстрацію прав вносить відомості про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав. Відтак, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав. З відображенням таких відомостей у Державному реєстрі прав рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію.

З наведеного випливає, що вимога про скасування такого рішення після внесення на його підставі відповідних відомостей до Державного реєстру прав не відповідає належному способу захисту.

Водночас, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права ( постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц та від 30.01.2020 у справі № 19/028-10/13).

У зв`язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку у своїй постанові від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, де зазначалося про можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності як належного способу захисту права або інтересу.

Беручи до уваги наведене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, що відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду наведеній у постановах від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 та від 22.06.2021 у справі № 200/606/18.

Підсумовуючи наведене, беручи до уваги встановлені в мотивувальній частині постанови обставини справи та висновки суду, судова колегія зазначає, що обраний прокурором в інтересах держави в особі позивача спосіб захисту шляхом скасування державної реєстрації права державної власності не призведе до ефективного відновлення порушеного права держави в особі позивача, позаяк форма власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4610136900:03:001:0049 у будь-якому разі залишиться державною, а враховуючи відсутність попереднього запису про державну реєстрацію прав на спірну земельну ділянку за позивачем, останній автоматично не набуде статусу органу, якому надано право розпорядження вказаною земельною ділянкою, а тому є неналежним способом захисту права.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи те, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення вимог апеляційної скарги та скасування рішення Господарського суду Львівської від 09.11.2023 у справі № 914/2503/22.

Відповідно до ст.129 ГПК України судовий збір покладається на скаржника.

Керуючись ст. 129, 269, 273, 275, 276, 282, 284 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні вимог апеляційної скарги Львівської обласної прокуратури відмовити.

Рішення Господарського суду Львівської області від 09.11.2023 у справі №914/2503/22 залишити без змін.

Судові витрати покласти на скаржника.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення.

Справу повернути в Господарський суд Львівської області.

Повний текст постанови складено 13.02.2024.

Головуючий суддяГ.В. Орищин

суддяН.А. Галушко

суддяМ.Б. Желік