Рішення

від 28.09.2010 по справі 11/107-10

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

21036, м. Вінниця,  Хмельницьке шосе, 7  тел. 66-03-00, 66-11-31       http://vn.arbitr.gov.ua

І м е н е м     У к р а ї н и

РІШЕННЯ

28 вересня 2010 р.           Справа 11/107-10

за позовом   Державного підприємства «Управління промислових підприємств

                    Державної адміністрації залізничного транспорту України», м. Київ     

до                 приватного підприємця ОСОБА_1, м. Ладижин       

про               стягнення 37813,82 грн.

                                                                                            Суддя      В. Матвійчук

при секретарі судового засідання Т. Кармаліта, за участю представників:

від позивача            -  Ю. Князєва  за  довіреністю  № ЦУП-140 від 02.09.2010р.;

від  відповідача       -  не з’явився.

СУТЬ СПОРУ:

Заявлено позов про стягнення з приватного підприємця ОСОБА_1 заборгованості за договором поставки № 06/32 від 27.12.2006р. в загальному розмірі  37813,82 грн., з них: 7081,94 грн. –основний борг, 7714,74 грн. –пеня, 20380,90 грн. –інфляційні та 2636,24 грн. –3%  річних.

Позовні вимоги мотивовано тим, що у відповідності до умов договору позивач здійснював поставку продукції залізничним транспортом загального користування на умовах FСА з подальшим прямуванням продукції на адресу відповідача. Свої зобов’язання за договором позивачем виконані належним чином. Тоді як відповідач в порушення п. 6.1 договору, яким визначено порядок та умови розрахунку, не оплатив поставлений товар в повному обсязі і станом на час звернення до суду з позовом за останнім рахується заборгованість в розмірі 7 081,94 грн..

 Відповідач вимоги суду викладені в ухвалах  від 16.07.2010р. та 09.09.2010р. щодо надання витребуваних документів не виконав, явки уповноваженого представника в судові засідання не забезпечив.

При цьому, конверт з ухвалою про порушення провадження у справі адресований відповідачу повернуто на адресу суду, на якому міститься напис відділення поштового зв’язку наступного змісту: «За зазначеною адресою не проживає».

З метою належного повідомлення відповідача про час та місце розгляду справи, судом зобов’язано позивач встановити фактичне місцезнаходження відповідача та повідомити його про розгляд справи. Крім того, витребувано у державного реєстратора виконавчого комітету Ладижинської міської ради витяг щодо перебування фізичної особи –підприємця ОСОБА_1 в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

При розгляді справи 28.09.2010р. представником позивача подано 39 випуск обласної щотижневої громадсько-політичної газети від 23.09.2010р. «Нове МІСТО»в якому розміщено оголошення про те, що 28.09.2010р. о 12 год. 30 хв.   у приміщенні господарського суду Вінницької області у кімн. № 1116 призначений  розгляд справи  № 11/107-10.

Згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців ОСОБА_1 зареєстрований в ЄДР за місце проживанням: 24320, Вінницька область, м. Ладижин, вул. Слобода, 230. За вказаною адресою направлено і процесуальні документи прийняті судом при розгляді даної справи.

Також суд зважає та не, що згідно п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 02.06.2006 року за № 01-8/1228 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році», та п. 11 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2007 року за № 01-8/123 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році», до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Таким чином, суд вважає, що відповідач належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, а тому   вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами відповідно до положень ст. 75 ГПК України.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача,  оцінивши наявні докази на засадах всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, судом встановлено  наступне.

27 грудня 2006 року між Державним підприємством «Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту «України»(позивач, за договором Постачальник) та приватним підприємцем ОСОБА_1 (відповідач, за договором Покупець) укладено договір поставки № 06/32.

Відповідно до п. 1.1 договору Постачальник зобов’язується поставити та передати у власність, а Покупець прийняти і оплатити продукцію, найменування, кількість та ціни якої вказуються в Специфікації, яка є невід’ємною частиною договору.

Відповідно до п. 4.1 договору Постачальник здійснює поставку продукції залізничним транспортом загального користування на умовах FСА (франко-перевізник) станція відправлення згідно вимог ІНКОТЕРМС (ред. 2000р.) з подальшим прямуванням продукції на адресу Покупця.

26 березня 2007 року між сторонами підписано додаткову угоду № 1 про внесення змін до договору № 06/32 від 27.12.2006р..

З матеріалів справи випливає, що відповідачем зобов’язання за договором в частині проведення розрахунків не виконувались належним чином, через що за останнім рахується заборгованість в розмірі 7081,94 грн., яка поміж з тим визнається ним в акті звірки розрахунків від 01.10.2008р..

Стаття 11 Цивільного кодексу України вказує, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, передбачає договори та інші правочини.

Як зазначено в ст. 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідносини, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Таке ж положення містить і ст. 173 Господарського кодексу України, в якій зазначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Як вбачається із матеріалів справи предметом позову є стягнення боргу за поставлений товар  згідно договору поставки.

Відповідно до ст. 712 ЦК України за   договором  поставки  продавець  (постачальник),  який здійснює  підприємницьку  діяльність,  зобов'язується  передати  у встановлений   строк   (строки)  товар  у  власність  покупця  для використання його у підприємницькій діяльності або в інших  цілях, не пов'язаних з особистим,  сімейним,  домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною 2 ст. 712 ЦК України передбачено, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно ч. 1 ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений  інший строк оплати товару.

Матеріали справи свідчать, що позивачем виконувались свої зобов'язання по поставці товару належним чином. Однак, відповідач не виконав свого обов’язку щодо розрахунку з позивачем за отриманий товар у встановлені договором строки.

Згідно зі ст. 526 Цивільного кодексу України, ст. 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цих Кодексів, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України, ч. 7 ст. 193 Господарського кодексу України).

Відповідно до ст. 527 Цивільного кодексу України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Кожна зі сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги.

Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Зважаючи на викладене вище, суд дійшов висновку, що вимога позивача про стягнення боргу за договором в  розмірі 7081,94 грн. є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Судом також розглянуто вимогу позивача  про стягнення 7714,74 грн.  пені, 20380,90 грн.  інфляційних та  2636,24 грн.  3% річних.

Відповідно до ст. 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди.

Згідно з ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання .

Згідно ч.6 ст. 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано.

Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання (ч.1 ст. 230 ГК України).

Частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України передбачено, що у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому, розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконання частини зобов'язання, або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Відповідно до ч.1 ст.624 Цивільного кодексу України, якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.

Разом з тим, сторони в договорі поставки № 06/32 від 27.12.2006р.  не передбачили такого виду відповідальності за порушення зобов‘язання, як сплату пені. Таким чином, у суду відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог в частині стягнення пені в розмірі 7714,74 грн..

Відповідно до ч.1 ст.612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Оскільки відповідач не виконав зобов'язання у строк визначений у договорі,  він є боржником, що прострочив.

Згідно ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Перевіривши розрахунок   трьох відсотків річних та інфляційних втрат  за допомогою бази даних «Законодавство України», судом встановлено, що вказані суми  є обґрунтованими, а відтак підлягають задоволенню.

В силу ст. 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до ст.ст. 34, 43 Господарського процесуального кодексу України докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення для господарського суду не є обов’язковим.

За змістом статті 33 Господарського процесуального кодексу України, обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги і заперечення.

Враховуючи вищевикладене, позов підлягає частковому задоволенню з розподілом судових витрат за правилами ст. 49  ГПК України.    

Керуючись  ст.ст.43, 33, 43, 49, 82, 84, 85, 115 Господарського процесуального кодексу України, -

В И Р І Ш И В:

1.          Позов задоволити частково.

2.          Стягнути з приватного підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номерНОМЕР_1) на користь Державного підприємства «Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України»(03038, м. Київ, вул.. Івана Федорова, 32, код 24249750) 7081 (сім тисяч вісімдесят одну) грн. 94 коп. –боргу; 20 380 (двадцять тисяч триста вісімдесят) грн. 90 коп. –інфляційних втрат; 2636 (дві тисячі шістсот тридцять шість) грн.. 24 коп. –3% річних;  300 (триста) грн. 99 коп.  - витрат зі сплати державного мита та 187 (сто вісімдесят сім) грн. 85 коп.  –витрат за інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

3.          В позові в частині стягнення 7714,74 грн. пені відмовити.

4.          Наказ видати після набрання рішенням  законної сили.   

5.          Копію рішення направити сторонам.

                                                                           Рішення оформлено та підписано 01.10.2010р.

Суддя                                                         В. Матвійчук

віддрук. прим.:

1 - до справи

2- відповідачу - (АДРЕСА_1)