Рішення

від 21.11.2023 по справі 759/10858/23

СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ун. № 759/10858/23

пр. № 2/759/3623/23

21 листопада 2023 рокуСвятошинський районний суд м. Києва в складі:

головуючого-судді: Шум Л.М.

за участю секретаря: Мовчана О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві позов ОСОБА_1 до Закритого акціонерного товариства «Українська будівельна компанія» про захист прав споживачів,

В С Т А Н О В И В:

У червні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Закритого акціонерного товариства «Українська будівельна компанія», в якому просила стягнути на її користь з відповідача пеню в розмірі 959540,13 грн.

В обґрунтування позову посилалась на те, що між нею та відповідачем укладено Договір купівлі-продажу майнових прав на квартиру № 7-23-210 від 26.09.2014р., за умовами якого відповідач зобов`язався здійснити будівництво Будинку в цілому, здійснити всі будівельні, пусконалагоджувальні та інші роботи; виконати всі необхідні дії для забезпечення своєчасного прийняття будинку в експлуатацію; забезпечити прийняття в експлуатацію закінченого будівництва Будинку та передати будинок під заселення, а у випадку прострочення відповідачем терміну прийняття Будинку в експлуатацію більш, ніж на один календарний місяць, відповідач сплачує позивачці пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення від фактично сплаченої суми ціни продажу майнового права.

Позивачка зазначила, що нею в повному обсязі виконані умови Договору з урахуванням укладених додаткових угод, однак, відповідачем умови Договору з урахуванням укладених додаткових угод не виконано: до теперішнього часу Будинок не здано в експлуатацію, квартиру та технічний паспорт на неї позивачці не передано, а тому, на її думку, відповідач, який допустив порушення договірних зобов`язань, має сплатити на її користь пеню у визначеному Договором розмірі.

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 15.06.2023 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Запропоновано відповідачу подати відзив на позовну заяву, позивачу роз`яснено право подати відповідь на відзив та відповідачу - право на подання заперечень на відповідь на відзив.

Відповідач направив до суду відзив на позовну заяву, в якому просив у задоволенні позову відмовити в повному обсязі, посилаючись на його безпідставність.

Разом з відзивом позивач також подав заяву із запереченнями проти розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження та просив розглядати справу за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою від 17.07.2023 року суд здійснив перехід з розгляду справи в порядку спрощеного провадження в розгляд справи за правилами загального позовного провадження та заміну засідання для розгляду справи по суті підготовчим засіданням. Призначив підготовче судове засідання на 25.09.2023 року. Запропонував учасникам справи подати суду додаткові пояснення та докази по суті справи.

Від позивачки до матеріалів справи надійшла відповідь на відзив, а також клопотання про долучення додаткового доказу - копії Договору про спільну діяльність (простого товариства) від 21.11.2011 року.

Відповідач подав до суду заперечення на відповідь на відзив.

У заявах по суті сторони виклали свої позиції (вимоги та заперечення) по суті спору.

Ухвалою від 25.09.2023 року суд закрив підготовче провадження у справі та призначив справу до судового розгляду по суті.

Після закриття підготовчого провадження від відповідача надійшли додаткові пояснення по справі.

В судовому засіданні представники сторін докладно виклали свої позиції по суті спору, відповіли на поставлені запитання та навели обґрунтування своїх позицій, підтримавши доводи, викладені у поданих заявах по суті.

Суд, заслухавши представників сторін, розглянувши подані документи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, приходить до висновку, що позов підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 26.09.2014 року між сторонами було укладено Договір купівлі-продажу майнових прав на квартиру № 7-23-210 (далі - Договір), відповідно до п.1.1 якого відповідач (Сторона-2) зобов`язується передати позивачці (Сторона-1) у власність Майнове право на квартиру, що знаходиться у житловому багатоквартирному будинку з вбудованими та прибудованими нежитловими приміщеннями, що споруджується на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_2 , відповідно проектної документації, щодо якої отримано позитивний Висновок комплексної державної експертизи № 00-0206-11/ЕК від 22.09.2011р. та експертний звіт № 00-0277-14/ЦБ від 9.09.2014р., і позначений на схемі Генерального плану за № 7, а позивачка (Сторона-1) зобов`язується сплатити відповідачу ціну продажу майнового права згідно з умовами цього Договору та прийняти майнове право.

Під майновим правом сторони визначили майнове право на отримання у власність новозбудованої квартири, характеристики якої визначені і цьому Договорі, що передбачає право Сторони-1- позивачки ОСОБА_1 після прийняття будинку в експлуатацію та його технічної інвентаризації і за умови сплати Стороною-1позивачки ОСОБА_1 ціни продажу майнового права, набути у власність квартиру з оформленням та реєстрацією права власності на квартиру.

Згідно з п.1.4 Договору відповідач зобов`язався здійснити будівництво Будинку в цілому, здійснити всі будівельні, пусконалагоджувальні та інші роботи; виконати всі необхідні дії для забезпечення своєчасного прийняття будинку в експлуатацію; забезпечити прийняття в експлуатацію закінченого будівництва Будинку та передати будинок під заселення.

В п.1.5 Договору визначено характеристики квартири: номер квартири - 210, загальна проектна площа - 67,57 кв.м, житлова проектна площа - 38,60 кв.м, номер поверху - 23, кількість кімнат - 2.

Термін прийняття будинку в експлуатацію - 2 квартал 2016 року (з 1.04.2016р. по 31.07.2016р.) (п.1.7 Договору).

Відповідно до п.1.6 Договору після прийняття будинку в експлуатацію, його технічної інвентаризації та за умови сплати Стороною-1позивачкою ОСОБА_1 ціни продажу майнового права Сторона-2 зобов`язана протягом 30 календарних днів передати Стороні-1позивачці ОСОБА_1 квартиру за актом прийому-передачі, а також технічний паспорт на квартиру.

Згідно з п.2.1 Договору ціна продажу майнового права складає 662186,00 грн., включаючи ПДВ у розмірі 110364,33 грн.

Відповідно до п.4.1 Договору за невиконання або неналежне виконання своїх обов`язків Сторони несуть відповідальність згідно з чинним законодавством України та цим Договором.

Зокрема, у п.4.6 Договору визначено, що у випадку прострочення Стороною-2 (відповідачем) терміну прийняття Будинку в експлуатацію, зазначеного в п.1.7 цього Договору, більш, ніж на один календарний місяць, Сторона-2 сплачує Стороні-1позивачці ОСОБА_1 пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення від фактично сплаченої Стороною-1 позивачкою ОСОБА_1 суми ціни продажу майнового права, зазначеної в п.2.1 цього Договору.

Згідно з п.9.1, 9.2 Договору цей Договір набирає чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками обох Сторін і діє до моменту виконання Сторонами всіх обов`язків. Цей Договір припиняється після повного виконання Сторонами своїх зобов`язань.

Відповідно до Додаткової угоди № 1 від 18.06.2015р. до Договору Сторони домовились замінити Майнове право на отримання у власність новозбудованої квартири АДРЕСА_3 і позначений на схемі генерального плану за № 7, на інше Майнове право, а саме: Майнове право на отримання у власність новозбудованої квартири АДРЕСА_4 і позначений на схемі генерального плану за № 9.

Сторони домовилися внести зміни в п.1.5 Договору в частині характеристики квартири та викласти відповідний абзац цього пункту у такій редакції: «характеристики квартири: номер квартири - 237, загальна проектна площа - 79,99 кв.м, житлова проектна площа - 41,23 кв.м, номер поверху - 25-26, кількість кімнат - 3».

Крім того, Сторони домовилися викласти п.2.1 Договору у новій редакції: «ціна продажу майнового права складає 823646,00 грн., включаючи ПДВ у розмірі 137274,33 грн., яка на момент підписання Договору еквівалентна 38043,69 доларам США відповідно до курсу НБУ на момент підписання даного Договору, а саме: 21,65 грн. за 1 долар США».

Разом з тим, у даній Додатковій угоді Сторони домовилися, що грошові кошти, сплачені за Ціну продажу майнового права по Договору, а саме - 662186,00 грн. згідно з платіжним дорученням враховуються в якості часткової оплати Ціни продажу майнового права на отримання у власність новозбудованої квартири АДРЕСА_4 і позначений на схемі генерального плану за № 9.

Водночас Сторони домовилися викласти п.1.7 Договору у новій редакції: «Термін прийняття будинку в експлуатацію - 1 квартал 2017 року (з 1.01.2017р. по 31.03.2017р.)».

Відповідно до Додаткової угоди № 2/17 від 3.01.2017р. Сторони домовилися викласти п.1.7 Договору у новій редакції: «Термін прийняття будинку в експлуатацію - 2 квартал 2017 року (з 1.04.2017р. по 31.07.2017р.)».

Згідно з довідкою ЗАТ «Українська будівельна компанія» від 3.01.2017р., підписаною генеральним директором та головним бухгалтером ЗАТ «Українська будівельна компанія», позивачка сплатила 100 % вартості майнових прав на квартиру АДРЕСА_5 і позначений на схемі генерального плану за АДРЕСА_6 , відповідно до умов Договору купівлі-продажу майнових прав № 7-23-210 від 26.09.2014р. та згідно Додаткової угоди № 1 від 18.06.2015р. у розмірі 823646,00 грн., включаючи ПДВ.

Отже, позивачкою в повному обсязі виконані умови Договору з урахуванням укладених додаткових угод.

Разом з тим, судом встановлено, що до теперішнього часу будинок не здано в експлуатацію, квартиру та технічний паспорт на неї позивачці не передано.

Вказані обставини сторонами в судовому засіданні не оспорювались.

В судовому засіданні, заперечуючи проти позовних вимог, відповідач зазначив, що будівництво будинку є повністю завершеним і до нього подаються комунальні послуги, вважав, що права позивачки не порушені. Зауважив, що введення будинку в експлуатацію не є зобов`язальною умовою, а є однією з характеристик об`єкта будівництва. Вказав, що відповідач не є замовником будівництва, а тому не міг прийняти будинок в експлуатацію. Крім того, звертає увагу на те, що стягнення пені в даному випадку є неможливим, оскільки пеня є забезпеченням виключно грошового зобов`язання. Також просив застосувати строк позовної давності.

Відповідно до ст.509 ЦК України зобов`язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст.629 ЦК України).

При цьому цивільним законодавством закріплено пріоритет умов, визначених сторонами у договорі, що кореспондується з положеннями статей 6, 627 ЦК України щодо свободи договору.

Як встановлено судом, сторони погодили термін прийняття будинку в експлуатацію - 2 квартал 2017 року (з 1.04.2017р. по 31.07.2017р.), а разі недотримання (прострочення) цього терміну більш, ніж на один календарний місяць, ЗАТ «Українська будівельна компанія» зобов`язалося сплачувати позивачці пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення від фактично сплаченої позивачкою суми.

Згідно зі ст.ст.526, 530, 610, ч.1 ст.612 ЦК України зобов`язання повинне виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

Одним з видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Як указано вище, відповідач порушив свої зобов`язання. Так, станом на час звернення з даним позовом до суду будинок за адресою: АДРЕСА_2 , позначений на схемі генерального плану за № 9 (9 черга будівництва) не введений в експлуатацію.

Відповідно до чч.1, 2 ст.614 ЦК України особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.

Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання.

Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст.611 ЦК України).

Згідно із ч.1 ст.549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Отже, відповідач, який допустив порушення договірних зобов`язань, має сплатити на користь позивачки пеню у визначеному п.4.6 Договору розмірі.

Суд відхиляє доводи відповідача щодо неможливості стягнення пені у зв`язку з тим, що спірне зобов`язання не є грошовим, з огляду на наступне.

Відповідно до ч.3 ст.6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Таким чином, заборона відступу у договорі від положень актів цивільного законодавства має бути безпосередньо зазначена в тексті конкретної правової норми цивільного законодавства.

Відповідачем не наведено будь-якої норми права, яка б містила в собі пряму заборону (безпосередню вказівку на неможливість) застосування пені за порушення негрошового зобов`язання, адже положення ст.549 ЦК України містять лише вказівку на один з видів зобов`язань, за порушення яких можливе застосування пені. Проте нормами даної статті Цивільного кодексу України не заперечується можливість застосування пені і до інших видів зобов`язань, в тому числі негрошових, якщо сторони домовились про це у відповідному договорі.

Відповідно до ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Матеріали справи не містять доказів того, що укладений між сторонами Договір оскаржувався відповідачем та визнавався недійсним повністю чи у відповідній частині.

Також будь-якою нормою закону даний Договір прямо не встановлений як недійсний повністю чи у відповідній частині.

У зв`язку з цим даний Договір є чинним і підлягає обов`язковому виконанню сторонами, а його невиконання призводить до застосування негативних наслідків, в тому числі й тих, які сторони добровільно погодили, укладаючи цей Договір.

До того ж у п.10.3 Договору зазначено, зокрема, що укладення Договору відповідає інтересам сторін, волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі, умови Договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін.

Отже, відповідач повністю усвідомлював суть і зміст взятих на себе договірних зобов`язань та встановленої відповідальності за їх невиконання, на яку добровільно погодився при укладанні Договору.

У зв`язку з цим суд погоджується з доводами позивачки про те, що нормами законодавства не заборонено сторонам у договорі самостійно визначити відповідальність у вигляді пені також і за порушення негрошового зобов`язання, оскільки з урахуванням принципу свободи договору, встановленого ст.ст.6, 627 ЦК України, сторони не були позбавлені права добровільно установити в договорі такий вид відповідальності як пеня за порушення відповідачем терміну прийняття Будинку в експлуатацію.

Відтак, вимоги позивачки про стягнення пені є обґрунтованими та відповідають умовам укладеного між сторонами договору.

Суд перевірив доданий до позову розрахунок пені та встановив, що він проведений вірно, помилок у застосуванні формул чи арифметичних правил при розрахунку не встановлено.

Водночас відповідачем не надавались до суду будь-які заперечення щодо самого розрахунку, його неправильності чи неповноти.

Будь-яких обставин, що мають істотне значення для зменшення пені, відповідач не наводив, відповідні доводи в заявах по суті не зазначав.

У зв`язку з цим суд приймає наданий позивачкою розрахунок пені як належний.

Щодо доводів відповідача стосовно відсутності обов`язку введення будинку в експлуатацію суд зазначає наступне.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» замовник будівництва - це фізична чи юридична особа, яка має у власності чи користуванні одну чи декілька земельних ділянок або у власності чи управлінні будівлю/споруду і має намір щодо виконання підготовчих та/або будівельних робіт.

Судом встановлено, що відповідач у договорі взяв на себе обов`язок здійснити будівництво Будинку і забезпечити прийняття його в експлуатацію.

Отже, відповідач мав намір щодо виконання будівельних робіт та вчинення дій щодо прийняття його в експлуатацію.

Такі обов`язки відповідач взяв на себе добровільно та усвідомлено і це відповідало його намірам і внутрішній волі (п.1.4, 10.3 Договору).

В судовому засіданні представник відповідача пояснив, що будинок не введено в експлуатацію у зв`язку з тим, що не оформлено права на землю. Однак, які конкретні дії вчинено відповідачем на виконання умов договору щодо забезпечення введення будинку в експлуатацію, в тому числі й стосовно оформлення прав на землю, відповідач не зазначив.

В матеріалах справи міститься копія договору про спільну діяльність (простого товариства) № 18/10-805 від 21.11.2011 року, укладеного між ТОВ «Київський домобудівний комбінат № 1, ЗАТ «Українська будівельна компанія» та ТОВ «Укрспецбудмонтаж-2» (далі - договір про спільну діяльність), який взято на облік ДПІ у Дарницькому районі м. Києва за № 1168-11 від 30.11.2011р.

Відповідач вважав, що даний договір є неналежним доказом, оскільки не підтверджує обставин справи, проте факт його укладання, зміст цього договору та його чинність ані в заявах по суті, ані в додаткових поясненнях, ані під час розгляду справи в судовому засіданні відповідач не заперечував.

Згідно з цим договором про спільну діяльність ТОВ «Київський домобудівний комбінат № 1, ЗАТ «Українська будівельна компанія» та ТОВ «Укрспецбудмонтаж-2» зобов`язались спільно діяти для досягнення спільної мети - «Будівництва житлових багатоквартирних будинків системи «СВД» для подальшого повторного застосування з вбудованими та прибудованими приміщеннями по АДРЕСА_2 » (п.1.1 договору про спільну діяльність).

Спільна діяльність сторін із будівництва комплексу згідно з цим договором іменується як «Спільний проект». Земельна ділянка належить ТОВ «Київський домобудівний комбінат № 1 на праві оренди згідно з договором оренди землі від 12.08.2011р. ТОВ «Київський домобудівний комбінат № 1 забезпечує ЗАТ «Українська будівельна компанія» як забудовнику можливість використання земельної ділянки для створення та використання будівельного майданчика з метою виконання зобов`язань за даним договором (п.1.3 договору про спільну діяльність).

Також вказаним договором про спільну діяльність передбачено, що сторони за взаємною згодою визначили, що керівником Спільного проекту є ЗАТ «Українська будівельна компанія», яке вважається забудовником (замовником) (п.1.5 договору про спільну діяльність).

ЗАТ «Українська будівельна компанія» діятиме від всіх сторін договору з метою ведення їх спільних справ та стає керівником Спільного проекту. На підставі цього договору ЗАТ «Українська будівельна компанія» уповноважена діяти від сторін цього договору у відносинах з третіми особами, вчиняти від їх імені відповідні правочини. З підписанням цього договору вважається, що ТОВ «Київський домобудівний комбінат № 1 та ТОВ «Укрспецбудмонтаж-2» надали згоду на вчинення від імені всіх сторін цього договору на правах керівника Спільного проекту кожного правочину, що стосується ведення спільних справ і випливатиме з цього договору (п.1.5.1 договору про спільну діяльність).

Правом підписання документів (заяв, договорів, актів тощо), що складатимуться (укладатимуться) керівником Спільного проекту (ЗАТ «Українська будівельна компанія») з метою ведення спільних справ сторін наділений уповноважений представник ЗАТ «Українська будівельна компанія» (п.1.5.3 договору про спільну діяльність).

Повноважне представництво сторін, керівництво спільним проектом, розпорядження його фінансовими коштами та товарно-матеріальними цінностями, ведення спільних справ протягом всього строку дії цього Договору і у разі його можливого продовження здійснює ЗАТ «Українська будівельна компанія» (п.4.1-4.3, 5.4.1 договору про спільну діяльність).

Крім того, п.5.4.5 договору про спільну діяльність передбачено, що ЗАТ «Українська будівельна компанія», в тому числі як керівник Спільного проекту, має право готувати, підписувати і подавати будь-які документи, а також вчиняти будь-які юридично значимі дії, необхідні для прийняття Комплексу в експлуатацію та оформлення і реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, а також отримувати сертифікати про відповідність збудованих об`єктів у Комплексі проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил, подавати заяву про одержання такого сертифікату, оскаржувати відмову у його видачі, готувати та підписувати акт готовності об`єктів Комплексу до експлуатації, погоджувати з відповідними органами участь у прийнятті закінчених будівництвом об`єктів в експлуатацію тощо (п.5.4.6 - 5.4.12 договору про спільну діяльність).

Згідно з п.16.3.5 договору про спільну діяльність підписанням цього договору ТОВ «Київський домобудівний комбінат № 1» зобов`язується надати відмову від права користування земельною ділянкою кожного разу за вимогою ЗАТ «Українська будівельна компанія» для обслуговуючої організації, на яку вкаже ЗАТ «Українська будівельна компанія».

Таким чином, відповідач мав не тільки обов`язки щодо будівництва Будинку та вчинення ряду дій щодо забезпечення введення його в експлуатацію, а й прямі можливості для цього, включаючи забезпечення будівництва земельною ділянкою, отримання документації щодо введення в експлуатацію, організацію відповідного процесу тощо.

Однак, як встановлено в ході розгляду справи, відповідач не вчинив всіх дій, необхідних для введення Будинку в експлуатацію, в тому числі не оформив прав на землю (що в судовому засіданні підтвердив представник відповідача).

Згідно з доданим відповідачем договором оренди земельної ділянки від 12.08.2011 року, укладеним між Київською міською радою та ТОВ «Київський домобудівний комбінат № 1» (орендодавець), орендодавець приймає в оренду земельну ділянку по АДРЕСА_2 розміром 2,6985 га; цільове призначення - для будівництва та експлуатації житлових багатоквартирних будинків системи СВД з вбудованими та прибудованими приміщеннями. Земельна ділянка не має недоліків, що можуть перешкоджати її цільовому використанню (п.1.1, 2.1, 2.3 договору оренди).

Договір укладено на 5 років (п.3.1 договору оренди), тобто до 2016 року. Однак, з того часу, тобто протягом більш як 7 років, будь-яких дій щодо продовження строку дії цього договору відповідач, як керівник Спільного проекту, не вчинив. Проте відповідач не оформив новий договір оренди земельної ділянки і як орендар, незважаючи на наявні можливість, права та повноваження, хоча це було необхідним для введення будинку в експлуатацію, що підтвердив представник відповідача в судовому засіданні.

Також з даного договору оренди вбачається, що директором ТОВ «Київський домобудівний комбінат № 1» та ЗАТ «Українська будівельна компанія» є одна і та сама особа - ОСОБА_2 .

Таким чином, доводи відповідача про те, що він не має права, обов`язку чи можливості вчиняти дії, направлені на введення Будинку в експлуатацію, неспроможні та спростовуються вищенаведеним.

Той факт, що відповідач не вчинив будь-яких дій для оформлення прав на земельну ділянку чи будь-яких інших дій, які необхідні для забезпечення введення Будинку в експлуатацію, свідчить про порушення відповідачем в цій частині умов укладеного з позивачкою Договору, адже обов`язки щодо проведення всіх необхідних дій та робіт (будівельних, пусконалагоджувальних та інших) відповідач добровільно взяв на себе та зобов`язався нести відповідальність за їх невиконання.

При цьому укладаючи з позивачкою Договір і беручи на себе зобов`язання вчинити відповідні дії, відповідача мав усвідомлювати необхідність отримання ним дозвільних та інших документів, необхідних для виконання ним обов`язків за Договором. Відтак, беручи на себе відповідні зобов`язання, відповідач автоматично взяв обов`язок вчинити всі необхідні та достатні дії, направлені на виконання такого зобов`язання, а тому їх невчинення свідчить про порушення відповідачем взятих на себе обов`язків.

У зв`язку з цим неотримання відповідачем необхідних дозвільних документів та незабезпечення оформлення прав на землю, що за позицією самого відповідача є причиною невведення Будинку в експлуатацію (невчинення ним дій щодо забезпечення введення Будинку в експлуатацію), не може бути підставою для звільнення відповідача від встановленої добровільно сторонами в Договорі відповідальності, оскільки необхідність вчинити дії, направлені на отримання необхідних дозволів та прав, охоплюється обов`язками відповідача, встановленими п.1.4 укладеного між сторонами Договору.

Згідно з ч.1 ст.627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст.6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Суд зазначає, що жодною нормою цивільного законодавства не встановлено прямої заборони укладання договору, за умовами якого одна із сторін бере на себе обов`язки здійснити будівництво та вчинити дії, направлені на введення об`єкта в експлуатацію, незалежно від того, чи має така особа відповідні дозвільні та інші необхідні для цього документи станом на день укладення такого договору, адже відповідна сторона не позбавлена права отримати такі дозволи і документи і після укладення договору на виконання його умов у межах взятих зобов`язань.

Відтак, відповідач, укладаючи з позивачкою Договір, бажав настання тих юридичних наслідків, які витікають з узятих ним обов`язків, а тому не може в подальшому посилатись на невиконання цих обов`язків через неотримання певних дозволів, документів, прав тощо, адже, беручи на себе обов`язки, які апріорі передбачають необхідність вчинення відповідних дій, відповідач мав усвідомлювати свій обов`язок вчинити такі дії, у зв`язку з чим подальше посилання відповідача на відсутність у нього певних дозволів, прав та документів, які він мав би отримати в межах виконання своїх договірних обов`язків, свідчить про неналежне виконання ним відповідних обов`язків та, відповідно, не може бути підставою для звільнення від встановленої в Договорі відповідальності за їх невиконання.

Більш того, така позиція відповідача свідчить про суперечливість його поведінки, яка не відповідає його попереднім діям, здійснюваним в момент укладення Договору на конкретних умовах з певними конкретно визначеними обов`язками та відповідальністю за їх порушення, на які відповідач, укладаючи Договір, добровільно погоджувався та не оскаржував відповідних положень Договору протягом всього строку його дії.

Суд зазначає, що договір, як законний інструмент врегулювання правовідносин між учасниками цивільного обороту, не може використовуватись задля досягнення протиправної мети, реалізуючи в такий спосіб «право на зло», адже одними з основних засад цивільного законодавства є, зокрема, справедливість та добросовісність (п.6 ч.1 ст.3 ЦК України).

Отже, враховуючи конкретні обставини даної справи, попередню поведінку відповідача на стадії укладання Договору (добровільне укладення Договору із взяттям на себе конкретних обов`язків та відповідальності за їх невиконання), слід погодитись з позицією позивачки про те, що відповідач не може у разі виникнення спору посилатись на можливість невиконання певних обов`язків за договором та уникати відповідальності за невиконання таких обов`язків, на виконання яких він погоджувався при укладанні договору та бажав настання юридичних наслідків від існування таких обов`язків при укладанні договору.

Подальше заперечення відповідачем правомірності покладення на себе відповідних обов`язків та відповідальності за їх невиконання, які він добровільно на себе прийняв при укладанні договору, свідчить про мету відповідача ухилитись в такий спосіб від виконання цих обов`язків на шкоду позивачці, що слід вважати порушенням принципу добросовісності відповідача як учасника цивільних правовідносин, є проявом зловживання правом та є неприпустимим відповідно до приписів ст.13 ЦК України.

Водночас безпідставними є й доводи відповідача про те, що введення будинку в експлуатацію не є зобов`язальною умовою, а є однією з характеристик об`єкта будівництва, оскільки в даному конкретному випадку умовами укладеного між Сторонами Договору (п.1.4) прямо передбачено саме обов`язок відповідача здійснити будівництво Будинку в цілому, здійснити всі будівельні, пусконалагоджувальні та інші роботи; виконати всі необхідні дії для забезпечення своєчасного прийняття будинку в експлуатацію; забезпечити прийняття в експлуатацію закінченого будівництва Будинку та передати будинок під заселення.

Отже, в даному випадку відповідні дії передбачені як предмет Договору, з приводу якого сторони вступили у договірні відносини, на підставі яких між ними виникли відповідні зобов`язання.

Щодо посилання відповідача на правові позиції Верховного Суду у постановах від 5.08.2019р. у справі № 369/12103/16-ц, від 17.10.2018р. у справі № 757/39364/15-ц суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У зв`язку з цим для можливості врахування при розгляді справи того чи іншого висновку щодо застосування норм права, викладеного в постановах Верховного Суду, першочерговим є дослідження подібності правовідносин, в межах яких застосовується певна правова норма, оскільки саме лише посилання Верховного Суду на відповідну норму права при розгляді іншої справи ще не є висновком щодо застосування цієї норми.

Дійсно, згідно з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 12.10.2021 року по справі № 233/2021/19, у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів (п.31 вказаної постанови).

Тому з метою з`ясування питання щодо можливості чи неможливості застосування правових позицій Верховного Суду у постановах, наведених відповідачем, суд з використанням відкритої та загальнодоступної інформації Єдиного державного реєстру судових рішень проаналізував обставини, встановлені у відповідних постановах Верховного Суду, на предмет їх подібності з обставинами, які встановлені у справі, що розглядається, а також порівняння правовідносин, що виникли між сторонами у справах, на які посилається відповідач, з правовідносинами, що є спірними у даній справі.

У справі № 369/12103/16-ц було встановлено, що між сторонами укладено попередній договір про майбутню купівлю-продаж нерухомого майна, що мало відбутись після введення будинку в експлуатацію. Оскільки на час звернення до суду будинок ще не введено в експлуатацію, то і обов`язок щодо купівлі-продажу за попереднім договором не виник.

У справі № 757/39364/15-ц судами встановлено, що відповідач виконав взяті на себе зобов`язання щодо передачі майнових прав позивачу як покупцеві після сукупного настання подій - введення будинку в експлуатацію, отримання Сертифіката відповідності закінченого будівництвом об`єкта та повного розрахунку покупцем з компанією після обмірів бюро технічної інвентаризації. Позивачем виконано свої зобов`язання зі сплати вартості майнових прав лише 13 серпня 2015 року, однак апеляційний суд стягнув з товариства пеню за період з 31 липня 2014 року по 22 грудня 2014 року, тобто за період, коли зобов`язання позивача не були виконані. Тому в указаний період у відповідача не виникло обов`язку передати позивачу майнові права на квартиру, у зв`язку з чим відсутні підстави для стягнення пені.

Щодо справи № 369/16544/18, то в Єдиному державному реєстрі судових рішень відсутня постанова Верховного Суду по даній справі, тому посилання відповідача на цю справу безпідставне, адже в силу ч.4 ст.263 ЦПК України обов`язковим для суду є врахування висновків у інших подібних справах щодо застосування правових норм, які зроблені лише Верховним Судом.

Щодо справи № 369/12096/19, то Верховний Суд у цій справі не робив будь-яких висновків про застосування норм права, натомість ухвалою від 30.09.2020 року у відкритті касаційного провадження відмовив у зв`язку з тим, що касаційну скаргу подано на судові рішення у малозначній справі, що не підлягають касаційному оскарженню.

Таким чином, судом встановлено, що спірні правовідносини, за яких у постановах Верховного Суду, наведених відповідачем, сформульовані висновки, не є подібними до спірних правовідносин у справі, що розглядається. Тобто спірні правовідносини у наведених відповідачем прикладах є різними з правовідносинами у даній справі, а обставини, встановлені судами у вказаних справах, відрізняються від обставин даної справи.

У зв`язку з цим висновки, зроблені Верховним Судом у наведених відповідачем прикладах, не можуть бути застосовані у даній справі як нерелевантні до спірних правовідносин.

Водночас суд вважає за можливе застосувати правові висновки, наведені у постанові Верховного Суду від 18.02.2021р. у справі № 753/5602/18, у якій розглядалось аналогічне питання - щодо стягнення пені з того самого відповідача (ЗАТ «Українська будівельна компанія») за прострочення зобов`язання щодо строків введення будинку в експлуатацію і правовідносини у вказаній справі є подібними до спірних правовідносин у справі, що розглядається.

У цій постанові Верховний Суд дійшов висновку про можливість стягнення із ЗАТ «Українська будівельна компанія» пені у зв`язку з порушенням останнім взятих зобов`язань щодо введення будинку в експлуатацію в обумовлені договором строки, залишивши в силі рішення судів першої та апеляційної інстанції, якими відповідну пеню стягнуто з відповідача.

Також суд відхиляє доводи відповідача про те, що у нього ще не виник обов`язок, передбачений п.1.6 Договору щодо передачі позивачці квартири, оскільки не настали обставини, обов`язкові для виникнення цього обов`язку.

Суд зауважує, що позивачка в обґрунтування своїх позовних вимог не посилалась на порушення відповідачем обов`язку, встановленого в п.1.6 Договору щодо передачі їй квартири і це не було підставою позову.

Згідно з позовною заявою позивачка посилається на порушення відповідачем п.1.4, 1.7 Договору щодо прострочення терміну введення Будинку в експлуатацію і саме через це просить стягнути з відповідача передбачену Договором пеню, а не через непередання їй квартири.

Той факт, що фактичне будівництво, як стверджує відповідач, завершено та до Будинку надаються комунальні послуги, сам по собі не свідчить про належне виконання відповідачем умов договору щодо введення Будинку в експлуатацію та не є підставою для звільнення відповідача від відповідальності, передбаченої Договором.

Водночас невведення Будинку в експлуатацію фактично унеможливлює й подальше набуття позивачкою права власності на проінвестоване нею житло відповідно до її майнових прав.

Крім того, обов`язки відповідача вчинити ряд дій за Договором згідно з п.1.4, 1.7 породжує відповідні права позивачки, а невиконання відповідачем визначених у Договорі обов`язків порушує такі права.

Відтак, твердження відповідача про відсутність порушених прав позивачки безпідставні і такі доводи відповідача не спростовують тверджень позивачки про порушення відповідачем договірних обов`язків, передбачених п.1.4, 1.7 Договору, саме за які (а не за порушення п.1.6 Договору як помилково вказує відповідач) позивачка і просить застосувати до відповідача відповідальність у вигляді пені.

Щодо заяви відповідача про застосування позовної давності.

Заявляючи про застосування позовної давності, відповідач вважав, що строк давності про стягнення пені у даному випадку сплив 1.09.2018 року, а якщо брати до уваги дату з якої позивачка розпочала нарахування пені - 12.03.2019 року, то річний строк позовної давності закінчився 12.03.2020 року. При цьому відповідач вважає, що запроваджений карантин не міг вплинути на перебіг позовної давності, оскільки він закінчився ще до запровадження карантину.

Суд вважає такі доводи безпідставними з огляду на наступне.

Як встановлено судом, позивачкою заявлено вимоги про стягнення пені у зв`язку з порушенням відповідачем своїх договірних зобов`язань. Таке порушення розпочалось з 1.08.2017 року (тобто з наступного дня після граничного строку введення Будинку в експлуатацію, передбаченого п.1.7 Договору з урахуванням змін, внесених до нього Додатковими угодами).

Згідно з п.4.6 Договору визначено, що у випадку прострочення відповідачем терміну прийняття Будинку в експлуатацію, зазначеного в п.1.7 цього Договору, більш, ніж на один календарний місяць, Сторона-2 сплачує Стороні-1 пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення від фактично сплаченої Стороною-1 суми ціни продажу майнового права, зазначеної в п.2.1 цього Договору.

Відтак, право на нарахування пені виникає після спливу одного календарного місяця після граничного терміну введення Будинку в експлуатацію, передбаченого Договором (31.07.2017 року), тобто з 1.09.2017 року.

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відтак, право формулювати позовні вимоги та їх обсяг належить лише позивачу.

Як вбачається з позовної заяви, позивачка заявила вимоги про стягнення пені лише за період з 12.03.2019р. по 4.06.2023р., тому суд розглядає питання щодо можливості стягнення пені лише за цей період.

Як встановлено судом, порушення зобов`язання, у зв`язку з яким ставиться питання про стягнення пені, розпочалось з 1.08.2017 року та на день ухвалення даного судового рішення не припинилось.

Отже, допущене відповідачем порушення зобов`язання є триваючим.

Триваюче правопорушення - це правопорушення, пов`язане з тривалим, неперервним невиконанням обов`язків, передбачених Договором. Тобто, триваючі правопорушення характеризуються тим, що особа, яка вчинила якісь певні дії чи бездіяльність, перебуває надалі у стані безперервного продовження цих дій (бездіяльності). Така поведінка безперервно порушує умови Договору протягом певного часу і увесь цей час винний безперервно вчиняє правопорушення у вигляді невиконання покладених на нього обов`язків. Триваюче правопорушення припиняється лише у випадку усунення стану, за якого об`єктивно існує відповідне правопорушення, шляхом належного виконання своїх зобов`язань.

Такі висновки ґрунтуються на положеннях ст.ст.526, 599 ЦК України, згідно з якими зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Оскільки Договірні зобов`язання відповідача до теперішнього часу належним чином не виконані, то відповідні зобов`язання не припинені до теперішнього часу.

Враховуючи викладене, пеня нараховується в разі порушення зобов`язання до тих пір, поки зобов`язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов`язання, законом не обмежується. Тобто пеня може нараховуватись протягом усього періоду прострочення договірного зобов`язання.

Оскільки пеня нараховується за кожен день прострочення, то позовна давність до вимог про її застосування обчислюється окремо за кожний день прострочення. Право на подання позову про стягнення такої пені виникає щодня до моменту припинення зобов`язання.

У зв`язку з цим хибним є довід позивача про те, що строк позовної давності сплив 1.09.2018 року чи 12.03.2020 року, оскільки такий строк обчислюється окремо щодо кожного дня існування порушення і протягом періоду дії порушення нарахування пені не припиняється.

В даній справі встановлено, що позивачка заявляє вимоги про стягнення пені, починаючи з 12.03.2019 року по 4.06.2023 року (день звернення з позовом до суду).

Відповідно до п.1 ч.2 ст.258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Водночас відповідно до п.12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Вперше карантин було встановлено з 12.03.2020 року до 22.05.2020 року згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Постановою Кабінету Міністрів України від 20.05.2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» карантин було продовжено до 22.06.2020 року.

В подальшому карантин було продовжено шляхом внесення змін до вказаної постанови - до 31.07.2020 року.

В наступному карантин продовжувався до 19.12.2020 року (Постанова Кабінету Міністрів України від 22.07.2020 року № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» із внесеними змінами).

Постановою Кабінету Міністрів України від 9.12.2020 року № 1236 (із внесеними змінами) «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» встановлено строк дії карантину - з 19.12.2020 року до 30.06.2023 року.

Тобто станом на день звернення з позовом до суду строк дії карантину був чинним.

Пунктом 12 Прикінцеві та перехідні положення ЦК України (за яким під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину) доповнено із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» № 540-IX від 30.03.2020 року, який набув чинності з 2.04.2020 року.

Виходячи із взаємозв`язку норм права, які були прийняті органом законодавчої влади в Україні під час дії карантину, введеного Урядом України у зв`язку із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), цілей, з метою яких ці норми впроваджені, а також з метою недопущення безпідставного звуження прав учасників цивільних правовідносин, суд дійшов висновку, що п.12 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України щодо продовження під час карантину строків загальної і спеціальної позовної давності, передбачених статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, підлягає застосуванню у тому випадку, коли строк позовної давності не сплив на момент встановлення карантину на території України (12.03.2020 року).

Закон № 540-ІХ передбачив, що моментом, з якого продовжується позовна давність (у тому числі передбачена ст.258 ЦК України), є запровадження карантину відповідно до Постанови № 211, тобто 12.03.2020 року. А тому у разі, якщо сплив позовної давності мав би настати з 12.03.2020 року, а позивачка звернулась до суду після цього моменту, але до закінчення карантину, позовна давність не може вважатись пропущеною, а суд не має підстав для застосування ст.267 ЦК України (наслідки спливу позовної давності). Аналогічний підхід до тлумачення п.12 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України застосовано в постанові Верховного Суду від 25.08.2021 року у справі № 914/1560/20.

Закон № 540-ІХ містить пряму вказівку про продовження позовної давності на строк дії карантину, який відповідно до Постанови № 211 починається саме з 12.03.2020 року.

При цьому правовий режим та суспільно-економічні наслідки карантину, що виник через пандемію COVID-19 та тривав з 12.03.2020 року до 2.04.2020 року (до набрання чинності Законом № 540-ІХ), фактично не відрізнялись від тих, що існували після зазначеної дати.

У зв`язку із цим відсутні підстави пов`язувати можливість продовження позовної давності саме з датою набрання чинності Законом №540-ІХ, а не з датою введення карантину, адже аналіз того, як у Законі № 540-ІХ сформульовано зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України стосовно продовження строків, а саме «під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України», вказує на те, що ця норма пов`язує момент, з якого вважатимуться продовженими строки, зокрема позовна давність, не з моментом набрання чинності цим Законом, а лише з обставиною дії встановленого Кабінетом Міністрів України карантину.

Отже, строк, визначений ст.258 ЦК України, є продовженими відповідно до Закону № 540-ІХ у разі, якщо його закінчення припадає на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України.

Відтак, в межах заявлених позовних вимог нарахування пені за період з 12.03.2019 року по 4.06.2023 року є таким, що вчинено в межах строку позовної давності, і такий строк станом на день звернення з позовом до суду позивачкою не пропущений.

Стосовно посилань відповідача на положення ст.5 ЦК України суд зазначає, що згідно з нормами цієї статті акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

До запровадження карантину правовідносини щодо продовження строків позовної давності у зв`язку з дією карантину іншими актами законодавства не регулювались і таке регулювання запровадилось лише Законом № 540-ІХ, яким до ЦК України внесено відповідні зміни.

При цьому застосування цих змін до періоду, який починається саме від початку дії карантину (12.03.2020 року), вказує не на зворотну дію п.12 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України, а на буквальне застосування цієї норми, положення якої прямо приписують продовження строків давності на весь період дії карантину, а не на певну частину цього періоду, яка починається з дня набрання чинності Законом № 540-ІХ.

Це означає, що з набранням чинності п.12 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України строк позовної давності ретроспективно продовжився на строк з 12.03.2020 року по день завершення чи скасування карантину. Тобто вказана норма містить безпосередньо в собі строк застосування її положень, а тому у суду відсутні підстави для обмеженого її застосування.

Позиція відповідача щодо застосування п.12 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України фактично є її довільним тлумаченням, яке не відповідає точному змісту цієї норми, а тому судом відхиляється з наведених вище підстав.

З урахуванням викладеного суд вважає, що позовні вимоги позивачки щодо стягнення пені є законними та обґрунтованими, тоді як доводи відповідача вказаних вимог не спростовують.

У зв`язку з цим позовні вимоги щодо стягнення з відповідача пені підлягають задоволенню.

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно зі ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); робота - це діяльність виконавця, результатом якої є виготовлення товару або зміна його властивостей за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 21); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).

Враховуючи наведені дефініції, суд вважає, що в межах спірних правовідносин позивачка є споживачем робіт, які мають бути виконані відповідачем.

Відповідно до ч.3 ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.

У зв`язку з цим судовий збір підлягає стягненню з відповідача на користь держави.

Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу суд зазначає наступне.

Відповідно до п.2 ч.2 ст.137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Згідно з ч.8 ст.141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

У позовній заяві зазначено орієнтовний розмір судових витрат позивачки, пов`язаних з даною справою, який складається з витрат на професійну правничу допомогу згідно з п.2.3.6 Договору про надання правової допомоги від 26.05.2023р.

Крім того, у позовній заяві прямо зазначено, що позивачка повідомляє, що остаточний розмір її судових витрат може бути змінений, а докази такого будуть нею подані протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду в порядку, визначеному ч.8 ст.141 ЦПК України.

Отже, фактично позивачка до закінчення судових дебатів у тексті позовної заяви письмово повідомила суд про подання доказів щодо витрат на професійну правничу допомогу протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду.

У зв`язку з цим питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу наразі не розглядається, оскільки за наявності заяви позивачки, зробленої до закінчення судових дебатів, про подання доказів щодо вказаних витрат протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду дане питання підлягає окремому розгляду в порядку, передбаченому для ухвалення додаткового рішення.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст.3, 15, 258, 526, 549, 599, 610, 611, 629, п.12 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України, ст.ст.12, 13, 76-82, 89, 141, 229, 258-259, 263-265, 273, 352, 354-355 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Закритого акціонерного товариства «Українська будівельна компанія» про захист прав споживачів- задовольнити частково.

Стягнути із Закритого акціонерного товариства «Українська будівельна компанія» (ідентифікаційний код юридичної особи: 23728595) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) пеню в розмірі 959540,13 грн.

Стягнути із Закритого акціонерного товариства «Українська будівельна компанія» (ідентифікаційний код юридичної особи: 23728595) на користь держави судовий збір в розмірі 1073,60 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі в електронній формі у порядку, визначеному законом, - у випадку наявності у особи офіційної електронної адреси, або рекомендованим листом з повідомленням про вручення - якщо така адреса відсутня.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів.

Повний текст рішення складено 27.11.2023р.

Суддя: Л.М. Шум