Рішення

від 23.11.2023 по справі 466/370/23

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ЛЬВОВА

Справа № 466/370/23

Провадження № 2/466/941/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 листопада 2023 року м. Львів

Шевченківський районний суд м. Львова

в складі: головуючого судді Ковальчука О.І.

з участю секретаря Коновал Х.В.

позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

представника відповідача ПАТ «Ірокс» Олійник А.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державного реєстратора Уличненської сільської ради Дрогобицького району Львівської області Кочуми Олесі Сергіївни, ПАТ «Ірокс», третя особа Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради про скасування рішення державного реєстратора та скасування державної реєстрації права власності

ВСТАНОВИВ :

06.01.2023 року ОСОБА_1 звернулася до Шевченківського районного суду м. Львова з позовом до Державного реєстратора Уличненської сільської ради Дрогобицького району Львівської області Кочуми Олесі Сергіївни, ПАТ «Ірокс», третя особа Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради про скасування рішення державного реєстратора та скасування державної реєстрації права власності, в якому просить суд ухвалити рішення, яким скасувати рішення державного реєстратора Кочуми Олесі Сергіївни Уличненської сільської ради Дрогобицького району Львівської області від 22.01.2019 року про державну реєстрацію квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , згідно якого власником вказаного майна визнано ПрАТ «Ірокс» та скасувати державну реєстрацію права власності від 28.01.2019 року за реєстраційним номером 175 161 264 6101 державного реєстратора Кочуми Олесі Сергіївни.

В обґрунтування своїх позовних вимог покликається на те, що 03.05.2007 року між ОСОБА_1 та ЗАТ «Ірокс» укладено контракт, який є трудовим договором. Відповідно до розділу 4 «Матеріальне і соціальне побутове забезпечення працівника», ЗАТ «Ірокс» за виконувані позивачкою функціональні обов`язки, передбачені умовами даного контракту, зобов`язаний передати у власність позивачці двокімнатну квартиру загальною площею 56,63кв.м.

30.09.2008 року ЗАТ «Ірокс» та позивачка підписали акт приймання - передачі житлових приміщень. Згідно з актом ЗАТ «Ірокс» передає у власність двокімнатну квартиру.

12.01.2012 року між ЗАТ «Ірокс» та позивачкою погоджено внести зміни №1 до контракту від 03.05.2007 року, відповідно до яких було змінено номер квартири, тобто встановлена нова адреса АДРЕСА_2 .

Пунктом 2.1 контракту передбачено, що працівник додатково виконує такі постійні функції і обов`язки: щотижнево повинен відпрацювати на об`єкті житлового будинку різноробочим 21 годину, включаючи вихідні. А в місяць сумарно 84 години і являється внеском в рахунок оплати загальної площі двокімнатної квартири по АДРЕСА_3 .

Працівник зобов`язується відпрацювати зазначену кількість годин особисто, а також включати відпрацювання годин членами своєї сім`ї. Вартість відпрацьованих 84 години становить 950грн.1 місяць, і являється проплатою (внеском) працівника з 0,24кв.м. загальної площі.

Пунктом 4.1 контракту передбачено, що роботодавець за виконувані працівником функціональні обов`язки та обов`язки, передбачені умовами даного контракту, зобов`язаний передати у власність працівника визначену у контракті двокімнатну квартиру по акту прийому-передачі на протязі 90 днів з моменту здачі будинку в експлуатацію 30.09.2008 року, власність на квартиру працівника оформляється свідоцтвом про право власності, після отримання квартири, вказаної в контракті, що підтверджується підписанням сторонами акту прийому-передачі та оформлення права власності на квартиру, працівник зобов`язується продовжувати трудові відносини із роботодавцем до 03.11.2019 року.

Пунктом 6.2 контракту передбачено, що цей контракт припиняється, зокрема, після закінчення терміну дії контракту.

Всі умови контракту позивачка виконала, і це підтверджується зокрема рішенням апеляційного суду у справі №464/4462/19, що набрало законної сили 09 лютого 2021 року. Таким чином, обставини та резолютивна частина судового рішення у справі №464/4462/19 має преюдиційне значення для даного позову. Незважаючи на ці обставини ПрАТ «Ірокс» в цинічній формі вчиняє дії, спрямовані на реєстрацію речового права на квартиру АДРЕСА_4 на себе ще задовго до закінчення контракту та в періоді декретної відпустки, оскільки 10 березня 2016 року у позивачки народився син.

Згідно мотивувальної частини судового рішення від 15 квітня 2021 року при розгляді справи №461/7972/20 про право на реєстрацію місця проживання у АДРЕСА_2 , Шевченківський районний суд також встановив та визнав доведеними вище перелічені обставини щодо приналежності житлової квартири АДРЕСА_4 за позивачкою.

Так, згодом дане рішення було скасоване апеляційним судом, але суть обставин встановлених у першій інстанції апеляційним судом не спростовані. Отже, можна вважати, що при розгляді справи 380/17511/22 обставини справи 461/7972/20 поза межами резолютивної частин носять преюдиційний характер.

Але перед всім вище, 10 жовтня 2016 року у позивачки народився син, відповідно вона пішла у декретну відпустку, яка тривала 11 березня 2019 року.

19 травня 2018 року, тобто в періоді відпустки по догляду за дитиною, ПрАТ «Ірокс» в односторонньому порядку, всупереч зобов`язань прописаних в контракті, ухвалив протокол що був підставою для виникнення права власності з наступним оформленням таких дій, а саме: 22 січня 2019 року Державний реєстратор Кочума Олеся Сергіївна, Уличненської сільської ради Дрогобицького району ухвалила рішення про державну реєстрацію квартири АДРЕСА_5 , згідно якого власником вказаного майна визнано ПрАТ «Ірокс».

28 січня 2019 року за реєстраційним номером 175 161 264 6101 ОСОБА_3 квартиру зареєструвала за ПрАТ «Ірокс».

15 квітня 2021 року при розгляді справи №461/7972/20 Шевченківським районним судом м.Львова на предмет реєстрації місця проживання у АДРЕСА_2 , представник ПрАТ «Ірокс» Думич Н.Б. долучила до матеріалів справи доказ у формі витягу з реєстру речових прав на нерухоме майно (номер інформаційної довідки 245 3833, сформована 22 лютого 2021 року), де вказано, що квартира

АДРЕСА_4 не перебуває у будь-якій формі власності, зокрема у власності ПрАТ «Ірокс».

13 вересня 2022 року позивачка у справі випадково натрапила на інший витяг з Державного реєстру, звідки і довідалася про своє порушене майнове право.

Таким чином позивачка вважає за необхідне викласти наступні міркування.

Державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Так, згідно справи Львівського окружного адміністративного суду №380/12181/21, у якому вказана квартира АДРЕСА_6 , встановлено такі обставини, серед яких заначено, що 12 секційному будинку по АДРЕСА_3 не присвоєно адреси.

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно здійснюється на підставі ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі по тексту-Закон) та Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень відповідно до постанови КМУ від 25 грудня 2015 року №1127. Пунктом 77 (чинним на час спірних правовідносин) передбачено, що державна реєстрація права власності на об`єкт нерухомого майна будівництво якого здійснюється із залученням коштів фізичних та юридичних осіб або у результаті діяльності житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу, проводиться за заявою власника такого майна або за умови уповноваженого власником такого майна на підставі договору - за заявою особи, що залучала кошти фізичних та юридичних осіб, у порядку, передбаченому пунктами 30-34 цього Порядку.

У разі коли державна реєстрація права власності здійснюється на окреме індивідуальне визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо), розміщене в об`єкті нерухомого майна, будівництво якого завершено та який прийнято в експлуатацію після 1 січня 2013 року, особою що залучала кошти фізичних та юридичних осіб, відповідним кооперативом з метою забезпечення державної реєстрації права власності кожного окремого власника нерухомого майна можуть бути подані для долучення до Державного реєстру прав (тобто основою для реєстрації об`єкта нерухомості є здача будинку в експлуатацію, а будинок АДРЕСА_3 не був належно зданий у експлуатацію): документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси (крім державної реєстрації права власності на реконструйований об`єкт нерухомого майна).

Пунктами 1 та 2 ч.3 ст. Закону встановлено обов`язок державного реєстратора встановлювати відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідальність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину. З яким закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації, а також обовязок перевіряти документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення державної реєстрації та приймає відповідні рішення.

Згідно рішення у справі №466/3867/17 (проголошене 15 березня 2018) вбачається, що ні адреси буд. АДРЕСА_3 , ні належної здачі в експлуатацію ПрАТ «Ірокс» не проведено.

Крім того, як вказує позивач, Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», чітко передбачено підстави для відмови у проведенні реєстрації. Звідси, з аналізу наведених вище судових рішень та Закону вбачається, що державний реєстратор при реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_4 не могла володіти належними документами, оскільки такої адреси у м.Львові фактично немає, немає належної здачі в експлуатацію будинку.

Окремо позивач зазначає, що згідно рішення суду у цивільній справі 461/7972/20 (законної сили набрало 18 жовтня 2021 року) вбачається, що квартира була невід`ємним елементом судового контракту, на виконання такого контракту ПрАТ «Ірокс» користувався працею позивачки та зобов`язувався передати їй квартиру у власність. Згідно цього ж рішення вимоги контракту позивачкою виконані у повному обсязі.

Таким чином, протокол від 19 травня 2018 року, що був підставою для оформлення реєстраційних дій, по своїй суті є нікчемним правочином. Звідси висновок, якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача.

За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні норми матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи (ч.5 ст.216 ЦК України).

Відповідно суд має підстави скасувати свідоцтво про право власності за наслідком нікчемності протоколу від 19 травня 2018 року.

Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушеного приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Отже, позивач просить захистити своє майнове право.

Крім того, згідно ст.24 Закону, однією із підстав для відмови в державній реєстрації прав є подані документи для реєстрації, що не відповідають вимогам, встановленим цим Законом. Відсутність адреси новоствореної будівлі та належної здачі в експлуатацію очевидно мала не залишатися поза увагою реєстратора. У свою чергу ПрАТ «Ірокс» не мав права представляти документи реєстратору для оформлення у свою користь квартири АДРЕСА_4 .

З врахуванням вищевикладеного, змушена звернутися до суду.

Позивач ОСОБА_1 та її представник в судовому засіданні позовні вимоги підтримали повністю, давши пояснення аналогічні тим, що викладені в позовній заяві. Просили позовну заяву задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача ПАТ «Ірокс» Олійник А.Р. в судовому засіданні позов заперечила, підтримавши письмовий відзив, долучений до матеріалів справи. Просила у задоволенні позову відмовити.

Відповідач державний реєстратор Кочума О.С. в судове засідання не з`явилася повторно, хоча належним чином повідомлялася про час та місце розгляду справи, що стверджується відмітками у журналі реєстрації вихідної кореспонденції, відзив відповідачем до суду подано не було, а тому оскільки в матеріалах справи достатньо доказів для розгляду справи без її участі, суд вважає за можливе провести розгляд справи на підставі наявних доказів.

Представник третьої особи у судове засідання не з`явився повторно з невідомих суду причин, хоча належним чином повідомлявся про час та місце розгляду справи.

Заслухавши пояснення позивача, представника позивача, представника відповідача, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Згідно з положеннями ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Судом встановлено та підтверджено письмовими доказами, що 03.05.2007 року між ОСОБА_1 та ЗАТ «Ірокс» укладено контракт, який є трудовим договором.

Контрактом визначено, що працівник має виконувати свої обов`язки, передбачені посадовою інструкцією і цим контрактом (п.1.6).

Оплата за виконання працівником своїх трудових обов`язків за контрактом здійснюється роботодавцем шляхом виплати працівнику заробітної плати та зарахування цієї заробітної плати, як проплату житлової площі за виконувану роботу в розмірі 550грн. щомісячно і відповідає проплаті 0,14кв.м. загальної площі двокімнатної квартири по АДРЕСА_3 (п.1.7).

Пунктом 2.1 контракту передбачено, що працівник додатково виконує такі постійні функції і обов`язки: щотижнево повинен відпрацювати на об`єкті житлового будинку по АДРЕСА_3 різноробочим 21 годину, включаючи вихідні, а в місяць сумарно 84 години і являється внеском в рахунок оплати загальної площі двокімнатної квартири по АДРЕСА_3 .

Працівник зобов`язується відпрацювати зазначену кількість годин особисто, а також включаючи відпрацювання годин членами своєї сім`ї. Вартість відпрацьованих 84 годин становить 950грн. за 1 місяць, і являється проплатою (внеском) працівника за 0,24кв.м. загальної площі квартири.

Виконання робіт фіксується в табелі обліку використання робочого часу роботодавця за підписом уповноважених на це осіб.

Відповідно до розділу 4 «Матеріальне і соціально-побутове забезпечення працівника», ЗАТ «Ірокс» за виконувані ОСОБА_1 функціональні обов`язки та обов`язки, передбачені умовами даного контракту, зобов`язаний передати у власність ОСОБА_1 двохкімнатну квартиру АДРЕСА_7 , загальною площею 56,63кв.м, що складається з двох житлових кімнат, кухні, ванни, туалету та підвалу по Акту прийому-передачі протягом 90 днів з моменту здачі будинку в експлуатацію 30.09.2008 року. Власність на квартиру ОСОБА_1 оформлюється Свідоцтвом на право власності. Загальна власність зазначеної двохкімнатної квартири площею 56,63кв.м становить 229238,00грн. Після отримання квартири, вказаної в контракті, що підтверджується підписанням сторонами Акту прийому-передачі та оформлення права власності на квартиру, ОСОБА_1 зобов`язується продовжувати трудові відносини із ЗАТ «Ірокс» до 03.11.2019 року (а.с.33-35).

12.01.2012 року між ЗАТ «Ірокс» та ОСОБА_1 погоджено внести зміни №1 до Контракту від 03.05.2007 року, відповідно до яких було змінено номер квартири з АДРЕСА_8 , а також продовжено строк дії контракту до 03.02.2020 року (а.с.36).

Згідно Свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого 08.04.2016 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Новороздільського міського управління юстиції у Львівській області, у позивача народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.37).

Вищенаведені обставини встановлені також рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 15.04.2021 року по справі №461/7972/20, яким позов ОСОБА_1 задоволено та визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , право на реєстрацію місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.27-30).

Постановою Львівського апеляційного суду від 18.10.2021 року, рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 15 квітня 2021 року скасовано та ухвалено нову постанову, якою відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні її позову до Приватного акціонерного товариства «Ірокс» та Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради про визнання за позивачкою та її малолітнім сином, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , права на реєстрацію місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.31-32).

Крім того, з рішення Сихівського районного суду м. Львова від 26.02.2020 вбачається, що в період з 06.11.2006р. по 31.07.2019р. позивач ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з відповідачем ПрАТ «ІРОКС». Так, 03 травня 2007 року між ЗАТ «ІРОКС», правонаступником прав та обов`язків якого є ПрАТ «ІРОКС», в особі генерального директора ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено контракт, який є трудовим договором, за яким працівник зобов`язується виконувати роботи на посаді інженера кошторисника, а роботодавець зобов`язується створювати необхідні умови для роботи працівника, виплачувати грошову винагороду і надавати соціально-побутові блага.

Наказом ПрАТ «ІРОКС» №85-К від 31 липня 2019 року, за підписом генерального директора ПрАТ «ІРОКС» ОСОБА_5 , позивача ОСОБА_1 , інженера кошторисника, звільнено з 31.07.2019 року у зв`язку з прогулом без поважних причин, на підставі п.4 ст.40 КЗпП України, за період з 29.07.2019 року по 30.07.2019 року. Підставою зазначено: табель обліку робочого часу; акт про відсутність на робочому місці 29.07.2019р.; акт про відсутність на робочому місці 30.07.2019р.; службова записка ОСОБА_6 ; службова записка ОСОБА_7 ; акт відмови дачі пояснень ОСОБА_1 щодо відсутності на роботі. З зазначеним наказом позивач ОСОБА_1 ознайомлено 06.08.2019р., що стверджується її підписом.

Так, вказаним рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 26.02.2020 по справі №464/4462/19, у задоволенні позову ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства «ІРОКС» про поновлення на роботі відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року, рішення Сихівського районного суду м. Львова від 26 лютого 2020 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним і скасовано наказ генерального директора приватного акціонерного товариства «ІРОКС» №85-к від 31 липня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 за прогул на підставі п.4 ст.40 КЗпП України. Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді інженера-кошторисника в приватному акціонерному товаристві «ІРОКС» з 31 липня 2019 року. Стягнуто з приватного акціонерного товариства «ІРОКС» у користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 136480 (сто тридцять шість тисяч чотириста вісімдесят) гривень 96 копійок з вирахуванням з цієї суми при виплаті обов`язкових платежів та зборів.

Вказаною постановою встановлено лише факт того, що позивач дійсно була відсутня на роботі 29 та 30 липня 2019 року, однак, її відсутність пов`язана з погіршенням стану здоров`я, а отже, вона була відсутня на роботі з поважних причин, що підтверджується зазначеним вище документом медичної установи, тому правових підстав для звільнення позивача з роботи за прогул немає. У зв`язку з наведеним, наказ №85-к від 31.07.2019 року про звільнення ОСОБА_1 за прогул на підставі п.4 ст.40 КЗпП України є незаконним і підлягає скасуванню.

10.02.2021 на виконання постанови Львівського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року у справі №464/4462/19, позивача ОСОБА_1 було поновлено на роботі та того ж дня звільнено у зв`язку з закінченням строку дії контракту від 03.05.2007 року, відповідно до п.2 ст. 36 КЗпП України, адже змінами №1 від 12.01.2012 року до Контракту від 03.05.2007 року, строк дії контракту було продовжено лише до 03.02.2020 року.

Так, з Довідки ПАТ «Ірокс» №47 від 23.03.2023 року вбачається, що ОСОБА_1 починаючи з 03.05.2007 року по теперішній час не проводила оплат за квадратні метри квартири АДРЕСА_4 на умовах п. 1.7 Контракту від 03.05.2007 року. Також бухгалтерією не проводились відрахування із заробітної плати, яка виплачувалась в повному розмірі. Крім того, умови пп. а п. 2.1 Контракту від 03.05.2007 року також не були виконані ОСОБА_1 , адже протягом дії цього контракту ОСОБА_1 не відпрацювала різноробочим на об`єкті житлового будинку по АДРЕСА_3 , жодної години. З огляду на викладене, ОСОБА_1 не виконала належним чином усіх умов контракту від 03.05.2007 року, а тому правові підстави вважати, що спірна квартира АДРЕСА_4 , належить ОСОБА_1 відсутні (а.с.77).

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 29.09.2022 року, квартира АДРЕСА_4 22.01.2019 року зареєстрована державним реєстратором Уличненської сільської ради Дрогобицького району Львівської області Кочума О.С. на підставі протоколу від 19.05.2018 року за ПАТ «Ірокс» (а.с.24-26).

Відповідно до ч. 4, 5 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.

Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.

Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

З огляду на викладене та відповідно до положення частини четвертої ст. 82 Цивільного процесуального кодексу України, суд приходить до переконання, що рішення судів, на які посилається позивач як на такі, що мають преюдиційне значення для вказаної справи, не містять преюдиційних фактів, встановлених рішеннями суду, що набрали законної сили.

Крім того, не можливо погодитись з твердженням позивача про те, що рішенням суду у справі №461\7972\20 встановлено виконання ОСОБА_1 контракту 03.05.2007 року в повному обсязі, оскільки рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 15.04.2021 року по справі №461/7972/20 не містить таких висновків та в подальшому скасоване постановою Львівського апеляційного суду від 18.10.2021 року.

Так, позивач заперечує доводи відповідача ПрАТ «Ірокс», що були викладені у довідці №47 від 23.03.2023 щодо того, що нею не було відпрацьовано різноробочим на об`єкті житлового будинку по АДРЕСА_3 жодної години. На підтвердження своїх заперечень позивач долучила копії табелів обліку використання робочого часу з травня 2007 року по серпень 2015 року, в яких вказано про значний обсяг відпрацьованих годин ОСОБА_1 як різноробочою.

Однак, вказане не відповідає дійсності в повній мірі, адже долучені табелі обліку робочого часу засвідчують лише відпрацьований ОСОБА_1 час за основним місцем праці на посаді інженера-кошторисника, що зафіксовано в табелі в графі «Посада» навпроти прізвища та ініціалів позивача. Крім того, у вказаних табелях зафіксовано, що позивач не працювала жодного вихідного дня, що підтверджується проставленими позначками «В» в графі чисел місяця, в яких були вихідні чи святкові дні (а.с.143-242).

Окрім того, відповідно до п. 1.7 Контракту від 03.05.2007 року, оплата за виконання Працівником своїх трудових обов`язків за контрактом здійснюється Роботодавцем шляхом виплати Працівнику заробітної плати та зарахування цієї зарплати, як проплату житлової площі за виконану роботу в розмірі 550,00 грн. щомісячно і відповідає проплаті 0,14 м кв. загальної площі двохкімнатної квартири АДРЕСА_9 .

Згідно з пп. а п. 2.1 Контракту від 03.05.2007 року, Працівник додатково виконує такі постійні функції і обов`язки: щотижнево відпрацювати на об`єкті житлового будинку по АДРЕСА_3 різноробочим 21 годину, включаючи вихідні дні, а в місяць сумарно 84 години і являється внеском в рахунок оплати загальної площі двохкімнатної квартири АДРЕСА_9 .

Працівник зобов`язується відпрацювати зазначену кількість годин особисто, а також включаючи відпрацювання годин членами своєї сім`ї. Вартість відпрацьованих 84 годин становить 950,00 грн за 1 місяць, і являється проплатою (внеском) Працівника за 0,24 м.кв. загальної площі вищезазначеної квартири.

Виконання робіт фіксується в табелі обліку використання робочого часу Роботодавця за підписом уповноважених на це осіб.

Згідно з п. 4.1 Контракту від 03.05.2007, з врахуванням змін №1 до контракту від 12.01.2012, Роботодавець за виконувані позивачем функціональні обов`язки та обов`язки, передбачені умовами даного контракту, зобов`язаний передати у власність ОСОБА_1 двохкімнатну квартиру АДРЕСА_10 , загальною площею 57,80 кв.м, що складається з двох житлових кімнат, кухні, ванни, туалету та підвалу №33 площею 2,5 м.кв по Акту прийому-передачі протягом 90 днів з моменту здачі будинку в експлуатацію 30.09.2008 року. Власність на квартиру ОСОБА_1 оформлюється Свідоцтвом на право власності.

Загальна вартість зазначеної двохкімнатної квартири площею 57,80 кв.м становить 233 974,40 грн. Після отримання квартири, вказаної в контракті, що підтверджується підписанням сторонами Акту прийому-передачі та оформленням права власності на квартиру, ОСОБА_1 зобов`язується продовжувати трудові відносини із ЗАТ «Ірокс» до 03 лютого 2020 року.

Вартість за 1 м2 загальної площі вказаної вище квартири, за взаємною згодою Сторін, встановлюється в розмірі 4048,00 грн. і є остаточною і зміні та перегляду Сторонами не підлягає. Щомісячно Роботодавцем зараховується Працівникові 0,38 м.кв. загальної площі згаданої квартири, як сумарна оплата в розмірі 1500,00 грн. за виконану роботу, передбачену пп. 1.7, пп. а п. 2.1 даного контракту.

Тобто, умовами контракту від 03.05.2007 року передбачалось, що вартість квартири мала сплачуватись протягом дії контракту одночасно двома способами: шляхом сплати 550 грн/ міс за 0,14м.кв. зі заробітної плати, отриманої за основним місцем праці на посаді інженера-кошторисника та шляхом відпрацювання додатково позивачем чи членами її сім`ї різноробочим 84 год. на місяць, що мало бути проплатою (внеском) Працівника у розмірі 950 грн за 0,24м.кв.

Тобто, щомісячно, починаючи з 03.05.2007 року по 03.02.2020 року (152 місяці) позивач мала сплачувати (550грн.) та відпрацьовувати (950грн.) за квартиру 1500 грн., що мало зараховуватись в оплату боргу за 0,38м.кв. загальної площі спірної квартири.

Таким чином мало бути погашено загальну вартість квартири площею 57,8м.кв. в розмірі 233974,40 грн.: 57,8м.кв. х 4048 грн/м.кв. = 233 974,4 грн.; 152 міс х 0,38м.кв./міс = 57,76м.кв., проте таких відомостей суду не надано.

Окрім того, позивач у своїх поясненнях визнавала той факт, що з вересня 2015 року перебувала у декретній відпустці та не могла брати участь у будівництві як різноробоча.

Інших доказів щодо виконання позивачем ОСОБА_1 належним чином усіх умов контракту від 03.05.2007 року, суду не надано.

Таким чином, позивачем не подано суду належних доказів на підтвердження своїх вимог.

Разом з тим, щодо обраного позивачем способу захисту, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до статті 55 Конституції України, кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободу від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 5 ЦПК України встановлено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Вирішуючи спір, суд повинен дати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу позивача на момент його звернення до суду.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Вказане з урахуванням положень спосіб захисту, який позивач може обрати, а суд застосувати при здійсненні судочинства у будь-якому випадку має бути ефективним, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням, дозволяє забезпечити реальне поновлення в порушених правах.

При цьому правильне застосування зазначеної процесуальної норми не призведе до виходу за межі позовних вимог та порушення принципу диспозитивності. Для правильного визначення в рішенні суду іншого способу захисту повинні бути наявними одночасно три умови: а) жоден визначений законом або договором спосіб захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу, з огляду на обставини даної конкретної справи, не забезпечує ефективного захисту або поновлення такого права, свободи, інтересу позивача: б) позивач в позові просить суд застосувати інший конкретний спосіб захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу; в) визначений позивачем інший спосіб захисту не суперечить закону.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено право на ефективний засіб юридичного захисту, а саме, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини та судових рішень Верховного Суду рішення судів мають бути зрозумілими, ефективними і такими, що підлягають виконанню.

«Ефективний засіб правового захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).

Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, що не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Таким чином, Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі «ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ» констатував: «50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A N 18).

Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою.

У статті 3 ЦК України зазначені загальні засади цивільного законодавства, якими є: 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність та розумність.

Також у вказаному нормативному акті передбачено підстави виникнення цивільних прав та обов`язків. Зокрема, у статті 11 вказано, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події.

У загальних положеннях про зобов`язання передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (стаття 509 ЦК України).

Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Також наголошено про необхідність виконання зобов`язання належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України).

У частині першій статті 527 ЦК України передбачено, що боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Згідно зі статтею 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За положеннями статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

У частині першій статті 179 ЦК України надано визначення речі як предмета матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки.

Зазначено про їх поділ на нерухомі та рухомі (стаття 181 ЦК України) і що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Також у статті 182 цього Кодексу передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Стаття 190 ЦК України визначає майно особливим об`єктом, яким вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Окремо вказано, що майнові права є неспоживчою річчю та визнаються речовими правами.

З аналізу вказаних норм можна зробити висновок, що у ЦК України визначення майнового права відсутнє, оскільки у статті 190 ЦК України міститься вказівка лише про те, що майнові права є неспоживчою річчю і визнаються речовими правами. При цьому не викликає сумніву, що майнові права є об`єктом цивільних правовідносин.

Майновими правами визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (абзац третій частини другої статті 3 Закону України від 12 липня 2001 року № 2658-ІІІ «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність»).

У теорії цивілістики під майновими правами розуміється: 1) у широкому значенні речового права суб`єктивне цивільне право як таке, що стосується майнових цінностей і має грошову оцінку, наприклад, право власності на похідні права, зобов`язальні права (права з договорів, що укладаються з приводу передання майна у власність або користування), майнові права інтелектуальної власності, корпоративні права, тощо; 2) у вузькому значенні - як суб`єктивне право, яке здатне бути самостійним об`єктом обороту; тобто у разі передання майнового права набувач отримує його як можливість претендування на майно або вчинення власних дій відносно майна.

Крім того, вказане питання було предметом дослідження як у рішеннях ЄСПЛ, так і Верховного Суду України та Верховного Суду.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном» (пункт 98 рішення ЄСПЛ щодо прийнятності заяви у справі «Броньовські проти Польщі», заява № 31443/96; пункт 22 рішення ЄСПЛ від 10 березня 2011 року у справі «Сук проти України», заява № 10972/05; пункт 74 рішення ЄСПЛ «Фон Мальтцан та інші проти Німеччини» від 02 березня 2005 року, заяви № 71916/01, 71917/01 та 10260/02).

У контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції об`єктами права власності можуть бути, у тому числі, «легітимні очікування» та «майнові права» (рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1991 року у справі «Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії», заява № 12742/87; ухвала ЄСПЛ від 13 грудня 1984 року щодо прийнятності заяви S. v. the United Kingdom, № 10741/84).

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення від 01 червня 2006 року у справі «Федоренко проти України» (№ 25921/02) ЄСПЛ вказав, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована ЄСПЛ і в справі «Стреч проти Сполучного Королівства», заява № 44277/98).

В іншій справі «Н.К.М. проти Угорщини» (NKM v. Hungary, скарга № 66529/11) у рішенні від 14 травня 2013 року ЄСПЛ зазначив, що «правомірні очікування» підлягають захисту як власне майно і майнові права.

У постанові від 30 січня 2013 року № 6-168цс12 Верховний Суд України визначив майнове право як «право очікування», яке є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав.

Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому.

Визначення майнового права як права очікування та повноваження власника таких прав надано у висновках Верховного Суду України, викладених у постановах від 30 січня 2013 року у справі № 6-168цс12, від 15 травня 2013 року у справі № 6-36цс13, від 04 вересня 2013 року у справі № 6-51цс13, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15, від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1920цс15, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15, від 02 грудня 2015 року у справах № 6-1502цс15 та № 6-1732цс15, від 10 лютого2016 року у справі № 6-2124цс15, від 16 березня 2016 року у справі № 6-290цс16, від 23 березня 2016 року у справі № 6-289цс16, від 30 березня 2016 року у справах № 6-3129цс15 та № 6-265цс16, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2994цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-503цс16, від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1111цс16.

Вказане свідчить про те, що громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, а також у тому, що набуте ними на законних підставах право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.

Частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

У частині другій статті 331 ЦК України вказано, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Статтею 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі -Закон № 1952-IV) визначено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі: рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 цього Закону).

Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17).

Також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 та від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 зроблено висновок про те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.

У пункті 78 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, встановлено, що для державної реєстрації права власності на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо), розміщене в об`єкті нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, власником такого майна подаються: документ, що підтверджує набуття у власність особою закріпленого за особою об`єкта інвестування, передбачений законодавством (інвестиційний договір, договір про пайову участь, договір купівлі-продажу майнових прав тощо); технічний паспорт на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо).

Захист прав на новостворене майно, прийняте в експлуатацію, в разі невизнання відповідачем прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист здійснюється на загальних засадах цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим, а саме: повинно реально відновлювати наявне порушене, оспорене або невизнане право, такий спосіб має відповідати характеру правопорушення та цілям судочинства та не може суперечити принципу верховенства права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Такий правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18.

У статті 392 ЦК України вказано, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Зі змісту статті 392 ЦК України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.

Суб`єктом вимог про визнання права власності може будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.

Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Спосіб захисту, передбачений статтею 392 ЦК України є різновидом загального способу захисту - визнання права, а тому його може бути використано в зобов`язальних відносинах за відсутності іншого, окрім судового, шляху відновлення порушеного права.

Тобто зазначений спосіб захисту як різновид загального способу захисту - визнання права може бути використаний не тільки в речово-правових відносинах, але й у зобов`язально-правових, так як сам по собі факт перебування осіб у тих чи інших відносинах, у тому числі договірних, не може перешкоджати застосуванню до цих відносин норм інститутів загальної частини цивільного права.

Способи захисту права, обрані позивачем та застосовані судом, повинні найбільш ефективно поновлювати порушені права, а специфіка інвестування в об`єкти будівництва та визначення новоствореного майна як об`єкта захисту права, відмінного від майнових прав на етапі укладення договорів про інвестування в будівництво, які мають різні назви, повинні тлумачитися на користь тієї особи, права якої порушено.

Практика визнання права власності на об`єкти нерухомості, розміщені у введених в експлуатацію будинках та спорудах, з огляду на відсутність у позивачів можливості оформити право власності в позасудовому порядку як ефективного способу захисту порушених прав підтримується й Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц (провадження № 14-606цс18), від 03 квітня 2019 року у справі № 1609/6643/12 (провадження № 14-107цс19), від 15 травня 2019 року у справі № 522/102/13-ц (провадження № 14-38цс19), від 29 травня 2019 року у справі № 1609/6645/12 (провадження № 14-220цс19), від 26 червня 2019 року у справі № 761/3428/15-ц (провадження № 14-268цс19).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зроблено висновки про те, що з урахуванням специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави, заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності. Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

З огляду на те, що у випадку набуття права власності на новостворене нерухоме майно саме інвестор набуває первинне право власності, на яке раніше не було і не могло бути зареєстроване право власності інших осіб, віндикація не може бути застосована.

Ефективним та належним способом захисту прав інвестора у такому випадку буде визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України.

У постановах від 12 листопада 2014 року у справі № 6-129цс14 та від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15 за позовами про визнання права власності на новостворене нерухоме майно Верховний Суд України зазначав, що захист майнових прав на новостворене майно, прийняте до експлуатації та оформлене (зареєстроване) на іншу особу, у разі невизнання цією особою прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства, зокрема на підставі статті 392 ЦК України.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц (провадження № 14-31цс20) вказала на те, що у тих випадках, коли об`єкт нерухомості вже збудований та прийнятий в експлуатацію, проте покупцем не отримані правовстановлюючі документи у зв`язку із порушенням продавцем за договором купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно, взятих на себе договірних зобов`язань щодо передання всіх необхідних документів для оформлення права власності на квартиру, вартість якої сплачена покупцем в повному обсязі, та у разі невизнання продавцем права покупця на цю збудовану квартиру може мати місце звернення до суду з вимогою про визнання за покупцем права власності на проінвестоване (оплачене) ним майно відповідно до положень статті 392 ЦК України.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2022 року в справі № 569/5998/19 (провадження № 61-4670св22) суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанції, що з урахуванням встановлення обставин про введення житлового будинку в експлуатацію та повної сплати пайового внеску, невизнане відповідачем право позивача на спірну квартиру підлягає захисту на підставі статті 392 ЦК України шляхом визнання за нею права власності на спірне нерухоме майно.

Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 29 вересня 2022 року у справі № 569/6078/19 (провадження № 61-3808св22), від 24 жовтня 2022 року у справі № 569/6033/19 (провадження № 61-3805св22), від 01 лютого 2023 року у справі № 569/6009/19 (провадження № 61-3803св22), а також від 04 квітня 2023 року у справі № 569/6011/19 (провадження № 61-3813св22).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Відтак, щодо позовних вимог позивача про скасування рішення державного реєстратора та скасування державної реєстрації права власності на спірну квартиру за ПрАТ «Ірокс», суд звертає увагу на наступне.

За змістом статей 3, 15, 16 ЦК України правовою підставою для звернення до суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що у такий спосіб буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Так, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц).

За змістом пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон України № 1952) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до статті 11 зазначеного Закону державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

У частині другій статті 26 Закону України №1952 було унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. Так, за змістом зазначеної норми у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.

Однак згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України № 1952 викладено у новій редакції.

Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України № 1952 (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, у розумінні положень наведеної норми у чинній редакції, на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України № 1952 у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав.

При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Викладене свідчить, що з 16 січня 2020 року, тобто як на час подання цієї позовної заяви, так і ухвалення судового рішення, такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права закон не передбачав, тому застосований позивачем такий спосіб судового захисту в практичному аспекті не зможе забезпечити і гарантувати позивачеві відновлення порушеного права, а отже неспроможний надати особі ефективний захист її прав.

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»), що і є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 12 листопада 2020 року у справі № 405/812/19, від 16 вересня 2020 року у справі № 352/1021/19, від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, відповідно до якої, належними способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав.

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що положення абзацу третього частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) адресовані насамперед суду, який, задовольняючи позов, зокрема, про скасування рішення державного реєстратора, має чітко визначитися з тим, кому саме і яке речове право внаслідок задоволення такого позову належить».

Тобто, стаття 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є публічною, процедурною нормою і не містить та й не може містити приватноправових способів захисту і одночасно та всупереч принципу диспозитивності зобо`язувати суб`єкта поєднувати позовні вимоги, яких приватно-правова норма не передбачає.

Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 01 лютого 2023 року у справі № 316/2082/19 (провадження № 61-17264св210).

Судовий захист повинен бути повним і відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту.

Такі висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду в пункті 63 постанови від 22 вересня 2020 року в справі № 910/3009/18 та пункті 50 постанови від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19.

Враховуючи викладене вище, на підставі встановлених судом фактичних обставин, суд доходить висновку, що невизнане відповідачем право позивачки на спірне майно підлягає захисту на підставі статті 392 ЦК України шляхом визнання за ОСОБА_1 права власності на спірне нерухоме майно, та скасування державної реєстрації права власності на квартиру за ПАТ «Ірокс».

Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно з вимогами ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Як вбачається з положень ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У відповідності до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Приписами п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов`язків … має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Зокрема, у п.33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 року у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

У п.26 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» та п.23 рішення ЄСПЛ у справі «Гурепка проти України» наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони гуртуються. Міра, до якої суд має виконати обв`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Справа "Серявін та інші проти України" № 4909/04 §58 ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Таким чином, виходячи із заявлених позовних вимог, встановлених обставин справи, системного аналізу положень чинного законодавства, суд дійшов висновку, що позов не підлягає до задоволення, оскільки викладенні в позові обставини справи нічим не підтверджуються та є безпідставними, а також з підстав обрання позивачем неефективного (неналежного) способу захисту.

Враховуючи вищевикладене, виходячи із принципу диспозитивності цивільного судочинства, визначеного ст. 13 ЦПК України, відповідно до якої суд розглядає справу лише в межах заявлених сторонами вимог і лише на підставі поданих ними доказів, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають до задоволення. В матеріалах справи відсутні докази, які б спростовували даний висновок суду.

Також, суд вважає за необхідне роз`яснити позивачу, що відмова в задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє її права заявити позов, обравши належний спосіб захисту її порушеного права, який призведе до поновлення прав позивача на спірне майно.

Відповідно до частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову, судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 76, 81, 82, 83, 89, 95, 141, 259, 263, 264, 265, 268, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ :

у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Державного реєстратора Уличненської сільської ради Дрогобицького району Львівської області Кочуми Олесі Сергіївни, ПАТ «Ірокс», третя особа Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради про скасування рішення державного реєстратора Кочуми Олесі Сергіївни від 22.01.2019 року про державну реєстрацію квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та скасування державної реєстрації права власності від 28.01.2019 року за реєстраційним номером 175 161 264 6101 державного реєстратора Кочуми Олесі Сергіївни - відмовити.

Позивач: ОСОБА_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідач: Державний реєстратор Уличненської сільської ради Дрогобицького району Львівської області Кочума Олеся Сергіївна, що знаходиться за адресою: Львівська область Дрогобицький район с. Уличне, вул, Центральна, 76.

Відповідач: ПАТ «Ірокс», що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Буйка, 17А.

Третя особа: Шевченківська районна адміністрація ЛМР, що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Липинського, 11.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення апеляційної скарги.

Повний текст судового рішення виготовлено 01 грудня 2023 року.

Суддя О. І. Ковальчук