Постанова

від 06.12.2023 по справі 183/4922/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 грудня 2023 року

м. Київ

справа № 183/4922/20

провадження № 61-6018св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Міністерство внутрішніх справ Головного управління міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області Новомосковського міського відділу (з обслуговування м. Новомосковська та Новомосковського району), ліквідаційна комісія Головного управління міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровської області, Головне управління національної поліції в Дніпропетровській області, Дніпропетровська обласна прокуратура, Державна казначейська служба України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 березня 2023 року, прийняту у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Демченко Е. Л., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства внутрішніх справ Головного управління міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області Новомосковського міського відділу (з обслуговування м. Новомосковська та Новомосковського району) (далі - Новомосковський МВ ГУ МВС України в Дніпропетровській області), ліквідаційної комісії Головного управління міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровської області (далі - ліквідаційна комісія ГУ МВС України в Дніпропетровській області), Головного управління національної поліції в Дніпропетровській області (далі - ГУ НП в Дніпропетровській області), Дніпропетровської обласної прокуратури, Державної казначейської служби України (далі - ДКС України), в якій просив суд відшкодувати майнову та моральну шкоду, завдану внаслідок необґрунтованого кримінального переслідування, у розмірі 14 000 000,00 грн.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 19 липня 2004 року прокуратурою м. Новомосковська відносно нього було порушено кримінальну справу за ознаками злочинів, передбачених частиною другою статті 342, частиною другою статті 345 Кримінально кодексу України (далі - КК України). 07 листопада 2005 року постановою заступника прокурора м. Новомосковська відносно нього порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 296 КК України. Постановою старшого слідчого прокуратури м. Новомосковська від 20 листопада 2005 року зазначені кримінальні справи об`єднано в одне провадження та присвоєно єдиний № 33049047.

Ухвалою Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 серпня 2011 року із зазначеної кримінальної справи виділено матеріали кримінальної справи за обвинуваченням ОСОБА_1 за частиною першою статті 296 КК України та направлено для проведення додаткового розслідування.

23 лютого 2016 року слідчим слідчого відділу Новомосковського відділення поліції Головного управління Національно поліції за результатами проведення досудового розслідування кримінальне провадження відносно нього перекваліфіковано на частину першу статті 125 КК України.

25 серпня 2016 року слідчим слідчого відділу Новомосковського відділення поліції Головного управління Національно поліції прийнято рішення про закриття кримінального провадження у зв`язку з відсутністю складу кримінально правопорушення, що свідчить про незаконність кримінального переслідування відносно нього.

ОСОБА_1 зазначив, що внаслідок необґрунтованого кримінального переслідування, що полягало у незаконному порушенні кримінальної справи щодо нього, незаконному пред`явленні йому обвинувачення, триманні під вартою, йому завдано моральної шкоди, яка полягала у тому, що працівники правоохоронних органів здійснювали щодо нього катування. Він постійно перебував у стресах, пов`язаних з переживаннями, почуттями скривдженої честі та репутації, тривоги за своє майбутнє, життєвої невизначеності. Ці переживання призвели до появи хронічних хвороб, сприяли різкій актуалізації типових вікових змін. У зв`язку із притягненням до кримінальної відповідальності він втратив роботу та досі перебуває на обліку в центрі зайнятості. Внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності та тривалого перебування під вартою йому було завдано душевних страждань, які, зокрема, полягали у руйнуванні життєвих планів, розриві всіх соціальних зв`язків, негативному впливі на честь, гідність та ділову репутацію.

Таким чином, ОСОБА_1 вважав, що на підставі Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» йому має бути відшкодовано майнову та моральну шкоду.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 жовтня 2022 року, ухваленим у складі судді Бєсєди Г. В., у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 22 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 жовтня 2022 року залишено без змін.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що у позивача не виникло право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених вимогами статті 2 Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», оскільки кримінальне провадження відносно нього було закрито на підставі пункту 7 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), у зв`язку з відмовою потерпілого від обвинувачення у кримінальному провадженні.

Крім того, позивачем не надано суду доказів неправомірних дій посадових осіб органів дізнання, прокуратури та суду, завдання позивачу шкоди, а також причинного зв`язку між шкодою та неправомірними діями посадових осіб органів дізнання, прокуратури та суду, оскільки будь-яких рішень, які набрали законної сили, та якими встановлено неправомірність дій (бездіяльності) та/або рішень посадових осіб органу досудового розслідування та прокуратури у кримінальному провадженні не приймалось.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У квітні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 березня 2023 року і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції в іншому складі суду.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що постанова суду апеляційної інстанції підлягає обов`язковому скасуванню на підставі пункту 2 частини першої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у зв`язку із тим, що у справі приймав участь суддя, якому було заявлено відвід, який судом не було розглянуто. ОСОБА_1 вважає, що суддя Деркач Н. М. впливала на винесення рішення судом апеляційної інстанції.

Підставою касаційного оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 22 березня 2023 року заявник зазначає порушення норм процесуального права, зокрема, в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У червні 2023 року ліквідаційна комісія ГУ МВС України в Дніпропетровській області подала відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, оскільки постанова суду апеляційної інстанції прийнята з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги є безпідставними у зв`язку з тим, що оскаржувана постанова ухвалена у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Демченко Е. Л. та Макарова М. О.

Також, ОСОБА_1 не надано суду доказів того, що суддя Деркач Н. М. впливала на винесення рішення судом апеляційної інстанції.

У липні 2023 року Дніпропетровська обласна прокуратура подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходили.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2023 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

У травні 2023 року заявник у встановлений судом строк усунув недоліки касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У червні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

19 липня 2004 року прокуратурою м. Новомосковська порушено кримінальну справу № 33049047 за ознаками злочинів, передбачених частиною другою статті 342, частиною другою статті 345 КК України.

07 листопада 2005 року прокуратурою м. Новомосковська порушено кримінальну справу № 33059080 відносно ОСОБА_1 за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 296 КК України.

Постановою старшого слідчого прокуратури м. Новомосковська від 20 листопада 2005 року зазначені кримінальні справи об`єднано в одне провадження та присвоєно єдиний № 33049047.

Ухвалою Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 січня 2006 року в кримінальній справі ОСОБА_1 , обвинуваченому у скоєнні злочинів, передбачених частиною другою статті 342, частиною другою статті 345, частиною першою статті 296 КК України, обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, який діяв відносно нього до 25 січня 2007 року включно.

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 січня 2006 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, ухвалу Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 січня 2006 року про обрання останньому запобіжного заходу у виді тримання під вартою залишено без змін.

Тобто, запобіжний захід у виді тримання під вартою обирався ОСОБА_1 в кримінальній справі, за вчинення злочинів, передбачених частиною другою статті 342, частиною другою статті 345 та частиною першою статті 296 КК України.

У кримінальній справі відносно ОСОБА_1 , обвинуваченого у скоєнні злочинів, передбачених частиною другою статті 342, частиною другою статті 345 та частиною першою статті 296 КК України, 19 січня 2006 року складений слідчим прокуратури м. Новомосковська обвинувальний висновок, який затверджено прокурором м. Новомосковська та справу направлено до Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області для розгляду по суті.

Вироком Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 25 січня 2007 року ОСОБА_1 визнано винним у скоєнні злочинів, передбачених частиною другою статті 345, частиною другою статті 342 КК України та призначено йому покарання за частиною другою статті 342 КК України у вигляді 6 місяців позбавлення волі, за частиною другою статті 345 КК України у вигляді 1 року 26 днів позбавлення волі. На підставі статті 70 КК України, застосовуючи принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, остаточно призначено ОСОБА_1 покарання у вигляді 1 року 26 днів позбавлення волі. У строк позбавлення волі зараховано час знаходження під вартою з 30 грудня 2005 року до 25 січня 2007 року включно. Запобіжний захід ОСОБА_2 до набрання вироком законної сили змінено з тримання під вартою на підписку про невиїзд, звільнивши його в залі суду, у зв`язку з відбуттям строку покарання.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 липня 2009 року вирок Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 25 січня 2007 року скасовано та справу направлено на новий судовий розгляд до Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області.

Ухвалою Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 серпня 2011 року із зазначеної кримінальної справи виділено матеріали кримінальної справи за обвинуваченням ОСОБА_1 за частиною першою статті 296 КК України та направлено для проведення додаткового розслідування.

Під час проведення досудового розслідування щодо вчинення ОСОБА_1 злочину, передбаченого частиною першою статті 296 КК України, матеріали внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 120160403500054 та 17 лютого 2016 року в кримінальному провадженні розпочато досудове розслідування відповідно до КПК України в редакції від 19 листопада 2012 року.

23 лютого 2016 року слідчим слідчого відділу Новомосковського відділу поліції Головного управління Національної поліції за результатами проведення досудового розслідування у вказаному кримінальному провадженні, кримінальне правопорушення, вчинене ОСОБА_1 , передбачене частиною першою статті 296 КК України, перекваліфіковано на частину першу статті 125 КК України.

Постановою слідчого відділу Новомосковського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області від 25 серпня 2016 року кримінального провадження № 12015040350000542 від 17 лютого 2016 року за частиною першою статті 125 КК України закрито, у зв`язку з встановленням відсутності складу кримінального правопорушення на підставі пункту 2 частини першої статті 284 КПК України.

У мотивувальній частині цієї постанови встановлено, що до слідчого відділу Новомосковського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області надійшла заява від потерпілого ОСОБА_3 , в якій останній просить закрити кримінальне провадження у зв`язку із віднесенням до категорії приватного обвинувачення, так як подальшого розслідування не бажає та претензій до ОСОБА_1 не має.

Відповідно до статті 477 КПК України відмова потерпілого у кримінальних провадженнях у формі приватного обвинувачення являється беззаперечною підставою для закриття кримінального провадження.

У кримінальній справі за обвинуваченням ОСОБА_1 у скоєнні злочинів, передбачених частиною другою статті 342, частиною другою статті 345 КК України, неодноразово ухвалювались та скасовувались судові рішення.

Останній раз, ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року виправдувальний вирок Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2018 року у справі № 185/3888/13 відносно ОСОБА_1 , у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 342, частиною другою статті 345 КК України, скасовано, справу направлено на новий судовий розгляд до того ж суду.

Ухвалою Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 вересня 2022 року справа № 185/3888/13 призначалася до розгляду на 07 листопада 2022 року в приміщенні Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області.

Синельниківським міськрайонним судом Дніпропетровської області справа № 185/3888/13 призначалась до розгляду неодноразово, останньою постановою Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 вересня 2023 року кримінальну справу за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 342, частиною другою статті 345 КК України, направлено до Дніпровського апеляційного суду для вирішення питання про визначення підсудності за Новомосковським міськрайонним судом Дніпропетровської області.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій не повною мірою відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

ОСОБА_1 , висловлюючи свої доводи щодо відшкодування йому майнової та моральної шкоди, завданої протиправними діями і процесуальними рішеннями органів досудового розслідування, вказував на незаконне переслідування, порушення кримінальної справи, пред`явлення обвинувачення, тримання під вартою, перебування під слідством та судом.

Як на правову підставу для задоволення своїх вимог, позивач посилався на вимоги статей 23, 1167, 1176 ЦК України та на Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивача не виникло право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених вимогами статті 2 Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», оскільки кримінальне провадження відносно нього було закрито на підставі пункту 7 частини першої статті 284 КПК України, у зв`язку з відмовою потерпілого від обвинувачення у кримінальному провадженні.

Крім того, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, підставою відмови у позові зазначив і те, що позивачем не надано суду доказів неправомірних дій посадових осіб органів дізнання, прокуратури та суду, завдання позивачу шкоди, а також не доведено причинного зв`язку між шкодою та неправомірними діями посадових осіб органів дізнання, прокуратури та суду, оскільки будь-яких рішень, які набрали законної сили, та якими встановлено неправомірність дій (бездіяльності) та/або рішень посадових осіб органу досудового розслідування та прокуратури у кримінальному провадженні не приймалось.

Однак, колегія суддів Верховного Суду не може погодитися з такими висновками, з огляду на таке.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відмову у позові за двома взаємовиключними підставами, а саме:

- позивач не мав права на відшкодування майнової та моральної шкоди, оскільки кримінальне провадження відносно нього було закрито на підставі пункту 7 частини першої статті 284 КПК України, у зв`язку з відмовою потерпілого від обвинувачення у кримінальному провадженні, що не є реабілітуючою обставиною;

- позивач не надав доказів неправомірних дій посадових осіб органів дізнання, прокуратури та суду, завдання позивачу шкоди, а також не довів наявності причинного зв`язку між шкодою та неправомірними діями посадових осіб органів дізнання, прокуратури та суду.

Крім того, суд першої інстанції, на що не звернув уваги суд апеляційної інстанції, невірно зазначив підстави закриття кримінального провадження, оскільки з постанови про закриття кримінального провадження від 25 серпня 2016 року вбачається, що кримінальне провадження закрито на підставі пункту 2 частини першої статті 284 КПК України у зв`язку з встановленням відсутності в діянні складу кримінального правопорушення.

Практика Європейського Суду з прав людини свідчить про те, що на базі положень статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод створено самостійне право потерпілого від арешту або затримання на відшкодування шкоди.

Згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Відповідно до частини п`ятої статті 9, частини шостої статті 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, статті 38 Декларації прав і свобод людини та громадянина, частини п`ятої статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, хто став жертвою арешту, затримання, засудження, має право на відшкодування шкоди.

Право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди за рахунок держави закріплено в статтях 56, 62 Конституції України, у Законі України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» та в статтях 1167, 1176 ЦК України.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно з пунктом 2 частини другої статті 1167 ЦК України, якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт, то моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала.

У частинах першій та другій статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» визначено, що відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках: постановлення виправдувального вироку суду; встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати; закриття справи про адміністративне правопорушення.

Перелік підстав, за наявності яких виникає право на відшкодування моральної та матеріальної шкоди відповідно до вимог Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», є вичерпним.

Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» пов`язує виникнення у конкретного реабілітованого громадянина право на відшкодування шкоди зі складним юридичним складом, яке включає в себе підстави виникнення шкоди, завданої незаконними діями, та умовами виникнення права на його відшкодування.

Тобто право на відшкодування виникає лише у разі повної реабілітації особи, про що зазначається в пункті 3 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41.

Така судова практика є незмінною, про що зазначено в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 522/2493/18 (провадження № 14-195цс21).

Закриття кримінального провадження можливе лише при наявності хоча б однієї з підстав, вичерпний перелік яких міститься в законі.

Підстави закриття кримінального провадження поділяються на реабілітуючі та нереабілітуючі.

Реабілітуючі - це ті, які свідчать про повну невинуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, що їй інкримінується, тягнуть за собою зняття з неї підозри, відновлення її доброго імені, гідності та репутації, а також відшкодування (компенсація) шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю.

Закриття кримінального провадження з реабілітуючої підстави можливе за умови, якщо в ході розслідування встановлені як сам факт вчиненого діяння, так і наявність у ньому складу кримінального правопорушення, але відсутні достатні докази, що вказують на вчинення цього діяння саме підозрюваним.

Висновок про непричетність особи до вчинення кримінального правопорушення може бути зроблений у результаті достовірного встановлення невинуватості підозрюваного (обвинуваченого) (наприклад, при підтвердженні його алібі) або вичерпання можливостей для збирання додаткових доказів і тлумачення сумнівів щодо винуватості на його користь згідно з принципом презумпції невинуватості.

Незалежно від того, яка з вказаних обставин привела до закриття кримінального провадження на цій підставі, таке рішення повністю реабілітує особу і не дає приводу вважати її залишеною під підозрою.

Стала судова практика свідчить про те, що закриття кримінального провадження щодо фізичної особи з реабілітуючих підстав є підтвердженням незаконності дій органів досудового розслідування, які в судовому порядку додатково не потрібно такими визнавати, та надає право фізичній особі на відшкодування шкоди в розмірах і порядку, передбаченому Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15 (провадження № 14-342цс18), від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17 (провадження № 14-4цс19), від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 (провадження № 14-514цс19) та інші).

Нереабілітуючі підстави означають, що відносно особи зібрано достатньо доказів для підозри у вчиненні кримінального правопорушення, однак у силу певних обставин кримінальне провадження щодо цієї особи виключається.

Правова позиція щодо відсутності передбачених Законом підстав для відшкодування моральної шкоди особі, кримінальне провадження відносно якої було закрито з нереабілітуючих підстав, неодноразово висловлювалось судом касаційної інстанції.

Так, Верховний Суд виснував, що звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності, внаслідок застосування закону про амністію, декриміналізацією, відмовою потерпілого від обвинувачення не може бути підставою для відшкодування моральної шкоди на підставі статті 1176 ЦК України та Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (постанови Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 463/1380/15-ц (провадження № 61-18982св18); від 06 березня2019 року у справі № 161/10842/15-ц (провадження № 61-20009св18); від 23 жовтня 2019 року у справі № 646/1591/18 (провадження № 61-10065ск19); від 18 листопада 2020 року у справі № 199/7894/19 (провадження № 61-4206св20); від 14 липня 2021 року у справі № 766/8892/17 (провадження № 61-3345св21), від 03 травня 2023 року у справі № 686/14821/21 (провадження № 61-6545св22) та інших).

Тобто Верховний Суд неодноразово та послідовно робив висновки щодо застосування норм права при розгляді справ про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями прокуратури та суду, й вказані висновки застосовуються судами при розгляді подібних спорів.

У справі, що переглядається, встановлено, що постановою слідчого відділу Новомосковського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області від 25 серпня 2016 року кримінальне провадження № 12015040350000542 від 17 лютого 2016 року за частиною першою статті 125 КК України закрито на підставі пункту 2 частини першої статті 284 КПК України у зв`язку з встановленням відсутності в діянні складу кримінального правопорушення.

Отже, закриття кримінального провадження № 12015040350000542 від 17 лютого 2016 року за частиною першою статті 125 КК України є реабілітуючою обставиною для ОСОБА_4 .

Однак, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 161/10842/15-ц (провадження № 61-20009св18) Верховний Суд, погоджуючись з висновками судів попередніх інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог щодо відшкодування моральної шкоди, вважав, що позивач не має права на відшкодування матеріальної та моральної шкоди на підставі Закону, оскільки його не було повністю реабілітовано за вчинення злочинів, зокрема, за частиною другою статті 149, частиною третьою статті 303 КК України виправдано, у межах цієї ж кримінальної справи засуджено за вчинення злочинів, передбачених частиною другою статті 28, частиною другою статті 303, частиною третьою статті 357 КК України, однак звільнено від покарання у зв`язку із закінченням строків давності, тобто з нереабілітуючих підстав. При цьому, Верховний Суд в зазначеній поставі вказав, що кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням статті 5 Конвенції має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування. Проте заявник, вимагаючи компенсацію за позбавлення його свободи, в межах цієї або іншої судової справи не надав докази, які б свідчили про незаконність такого обмеження волі. У справі немає даних про те, що суд, санкціонуючи тримання під вартою позивача, вказав на незаконність такого обмеження волі або порушення процедури затримання. Також відсутні докази, що позивач оскаржував своє взяття або тримання під вартою і компетентний суд встановив його незаконність. При цьому, у справі, яка переглядається, позивач також не ставив питання щодо законності взяття та тримання його під вартою, тобто безпосередньо чи опосередковано, позивач не довів факт незаконного обмеження свободи, який би надав право на компенсацію, передбачену статтею 5 Конвенції, отже доводи касаційної скарги не спростовують висновки судів про відсутність передбачених Законом підстав для відшкодування шкоди.

У постанові Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 369/6194/16-ц (провадження № 61-31859св18) зазначено про відсутність підстав для відшкодування шкоди на користь позивача, оскільки у останнього не виникло право на відшкодування шкоди у зв`язку із відсутністю фактів незаконного засудження або тримання під вартою. Позивач будучи фактично притягнутим до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених частиною першою статті 14, частиною другою статті 258, частиною першою статті 258-2, частиною першою статті 263 КК України був звільнений від кримінальної відповідальності лише за вчинення злочинів передбачених статтями 258, 258-2 КК України, однак за вчинення злочину передбаченого частиною першою статті 263 КК України справу було направлено прокурору для організації додаткового розслідування, тому позивач у зв`язку з цим не був повністю реабілітований. При цьому, Верховний Суд звертав увагу на те, що позивач, вимагаючи компенсації за незаконне його засудження та тримання під вартою, в межах цієї або іншої судової справи не надав доказів, які б свідчили про незаконність такого обмеження волі, оскільки в справі немає даних про те, що ухвалою апеляційного суду, якою було скасовано вирок та в частині кримінальну справу направлено на досудове розслідування було вказано на незаконність обмеження волі позивача або порушення процедури його затримання. Також відсутні докази, що позивач оскаржував своє взяття або тримання під вартою і компетентний суд встановив його незаконність.

З матеріалів справи, що переглядається в касаційному порядку, вбачається, що у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_1 у скоєнні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 342, частиною другою статті 345 КК України, неодноразово ухвалювались та скасовувались судові рішення і на даний час кримінальне провадження ще не розглянуте.

Отже, одним із основних елементів, які підлягають встановленню та вирішенню під час розгляду цієї справи, є визначення належності способу захисту прав позивача, зокрема, чи є відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду ефективним способом захисту його прав, з огляду на те, що він не був повністю реабілітований за вчинення декількох кримінальних правопорушень. Зокрема, за частиною першою статті 125 КК України кримінальне провадження закрито на підставі пункту 2 частини першої статті 284 КПК України (у зв`язку з встановленням відсутності в діянні складу кримінального правопорушення), а за частиною другою статті 342, частиною другою статті 345 КК України, у межах цього ж кримінального провадження, справа ще не розглянута.

Тобто позивач, будучи фактично притягнутим до кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 125 КК України, частиною другою статті 342, частиною другою статті 345 КК України, був звільнений від кримінальної відповідальності лише за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 125 КК України, однак кримінальне провадження по обвинуваченню позивача у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 342, частиною другою статті 345 КК України, ще перебуває на розгляді в суді, тому позивач не є повністю реабілітованим.

Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду вважає, що у позивача не виникло право на відшкодування майнової та моральної шкоди, оскільки відсутні визначені Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» підстави для такого відшкодування, оскільки позивач не був повністю реабілітований, тому наявні підстави для відмови у задоволенні позову саме з цих підстав.

Щодо доводів касаційної скарги про обов`язкове скасування постанови суду апеляційної інстанції на підставі пункту 2 частини першої статті 411 ЦПК України, то колегія суддів Верховного Суду не приймає їх до уваги, з огляду на те, що справа судом апеляційної інстанції розглядалася у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Демченко Е. Л., Макарова М. О.

Суддя Деркач Н. М. не входила до складу цієї колегії, а тому не могла впливати на прийняття оскаржуваної постанови, крім того, ОСОБА_1 не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження своїх доводів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 412 ЦПК України).

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дослідили усі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надали їм належну оцінку, однак в частині визначення підстав відмови у позові неправильно застосували норми матеріального права до спірних правовідносин.

За таких обставин оскаржені судові рішення слід змінити в мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 жовтня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 березня 2023 року змінити, з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові, а в іншій частині залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець