Постанова

від 09.11.2023 по справі 910/2334/22

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"09" листопада 2023 р. Справа№ 910/2334/22

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко О.В.

суддів: Станіка С.Р.

Шаптали Є.Ю.

за участю секретаря судового засідання Сабалдаш О.В.

за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання від 09.11.2023

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Рікард» на рішення Господарського суду Київської області від 28.03.2023 (повний текст рішення складено 31.07.2023)

у справі № 910/2334/22 (суддя Саванчук С.О.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Рікард»

до Публічного акціонерного товариства «Родовід Банк»

за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб

про визнання права власності

В С Т А Н О В И В :

У грудні 2022 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Рікард» (далі - ТОВ «ФК «Рікард», позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» (далі - ПАТ «Родовід Банк», відповідач) про визнання права власності.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач набув спірне право на земельні ділянки за договором купівлі-продажу майнових прав щодо нерухомого майна, які є відмінними від права власності від 16.11.2021, що укладений між ним та відповідачем, проте, праву власності позивача перешкоджає арешт, що накладений на спірне нерухоме майно.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.02.2022 вказану позовну заяву передано за виключною підсудністю до Господарського суду Київської області.

Рішенням Господарського суду Київської області від 28.03.2023 у задоволенні позову відмовлено повністю. Крім того, повернуто Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Рікард» з державного бюджету 698,92 грн судового збору, що надмірно сплачений.

Не погоджуючись з ухваленим рішенням суду першої інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Рікард» 11.08.2023 (згідно поштового трекера на конверті) звернулося до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, у якій просить суд скасувати рішення Господарського суду Київської області від 28.03.2023 у справі № 910/2334/22 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Просив поновити строк на апеляційне оскарження.

В обґрунтування апеляційної скарги, скаржник вказав, що місцевий господарський суд, не повно та не об`єктивно з`ясував усі фактичні обставини справи, не дослідив і не надав правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам, а тому, на думку скаржника, рішення суду про відмову у задоволенні позову прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню. За доводами скаржника, позов підлягає задоволенню.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 910/2334/22 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В. судді: Станік С.Р., Шаптала Є.Ю.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 18.08.2023 витребувано у Господарського суду Київської області матеріали справи № 910/2334/22. Відкладено вирішення питань, пов`язаних з рухом апеляційної скарги, які визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України, за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Рікард» на рішення Господарського суду Київської області від 28.03.2023 у справі № 910/2334/22.

07.09.2023 до Північного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи № 910/2334/22.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 11.09.2023 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Рікард» на рішення Господарського суду Київської області від 28.03.2023 у справі № 910/2334/22, справу призначено до розгляду на 09.11.2023.

Щодо клопотання скаржника про поновлення пропущеного строку подання апеляційної скарги у даній справі, суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки, повний текст рішення суду від 28.03.2023 було складено та підписано 31.07.2023 то на дату звернення скаржника з даною апеляційною скаргою, строк на апеляційне оскарження пропущено не було, а тому відсутні підстави для його поновлення.

Відзив на апеляційну скаргу, ані відповідач, ані третя особа не подали.

У судове засідання 09.11.2023 з`явилися представники позивача, відповідача та третьої особи.

Представник позивача у судовому засіданні надав суду апеляційної інстанції свої пояснення по справі в яких, підтримав вимоги апеляційної скарги на підставі доводів, зазначених у ній, просив її задовольнити, рішення Господарського суду Київської області від 28.03.2023 скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.

Представник відповідача та третьої особи у судовому засіданні також надав суду свої пояснення по справі в яких, заперечив проти доводів, викладених у апеляційній скарзі та просив у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

У відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Згідно до ч.1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.

Колегія суддів апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду слід залишити без змін з наступних підстав.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, та перевірено судом апеляційної інстанції, 16.09.2021 відповідно до рішення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Родовід Банк» Караченцева А.Ю. відбулись відкриті електронні торги (аукціон) за лотом GL22N020567, до якого включені, зокрема, майнові права на нерухоме майно, а саме: на земельні ділянки у кількості 4 одиниці, що знаходяться в Бориспільському районі Київської області.

За результатами проведення відкритих електронних торгів (аукціону), що були оформлені протоколом електронного аукціону № GFD001-UA-20210910-15529 від 16.09.2021, переможцем електронного аукціону стало Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Рікард».

Між позивачем (переможцем електронного аукціону) та відповідачем укладений договір купівлі-продажу майнових прав щодо нерухомого майна, які є відмінними від права власності, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мисан В.І. 16.11.2021 року та зареєстрованого в реєстрі за №1009.

За умовами пункту 1.1 договору купівлі-продажу майнових прав щодо нерухомого майна, які є відмінними від права власності від 16.11.2021, відповідач передає у власність позивачу, а позивач приймає у власність майнові права щодо нерухомого майна:

1) майнові права на земельну ділянку площею 5,6003 га, кадастровий номер 3220886700:07:003:0049, цільове призначення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, що розташована за адресою: Київська область, Бориспільський район, Сеньківська сільська рада за ціною 115760,00 грн.;

2) майнові права на земельну ділянку площею 5,331 га, кадастровий номер 3220886700:07:003:0050, цільове призначення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, що розташована за адресою: Київська область, Бориспільський район, Сеньківська сільська рада за ціною 110160,00 грн.;

3) майнові права на земельну ділянку площею 5,2385 га, кадастровий номер 3220886700:07:003:0051, цільове призначення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, що розташована за адресою: Київська область, Бориспільський район, Сеньківська сільська рада за ціною 108280,00 грн.;

4) майнові права на земельну ділянку площею 5,6005 га, кадастровий номер 3220886700:07:003:0020, цільове призначення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, що розташована за адресою: Київська область, Бориспільський район, Сеньківська сільська рада за ціною 115760,00 грн.

Відповідно до платіжного доручення № 631 від 05.10.2021, що міститься в матеріалах справи, позивачем було сплачено 496554,38 грн.

Право власності у продавця (відповідача) на спірні земельні ділянки за кадастровими номерами 3220886700:07:003:0049; 3220886700:07:003:0050; 3220886700:07:003:0051; 3220886700:07:003:0020 виникло на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 28.12.2009, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Байдик Т.М. та зареєстрованого в реєстрі за №2620.

Відповідно до інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, земельних ділянок за кадастровими номерами 3220886700:07:003:0049; 3220886700:07:003:0050; 3220886700:07:003:0051; 3220886700:07:003:0020 відсутні відомості про власника в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстрі прав власності.

Натомість в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна наявний запис про арешт зазначених земельних ділянок на попереднього власника ОСОБА_1 на підставі постанови про накладення арешту на майно б/н від 23.05.2011, старшого слідчого в ОВС ГСУ МВС України Харкевич В.І.

Позивач зазначає, що на момент накладення арештів на нерухоме майно, 23.05.2011, зазначені вище земельні ділянки належали на праві власності відповідачу. Крім того, 13.12.2013 відповідачу було відмовлено у державній реєстрації прав у зв`язку із наявністю обтяжень на вищезазначені земельні ділянки, що підтверджується рішеннями державного реєстратора прав на нерухоме майно №9042685 від 13.12.2013, №9042250 від 13.12.2013, №9043669 від 13.12.2013, №9044112 від 13.12.2013.

Позивач також вказує, що відповідач звертався до Господарського суду Київської області (справа №911/3527/20) з позовною заявою до Головного слідчого управління національної поліції України про усунення перешкоди у користуванні права власності на земельні ділянки, зокрема, скасувати арешт на зазначені земельні ділянки. За результатами розгляду даної справи, відповідачу відмовлено у прийнятті заяви до розгляду у зв`язку із порушенням правил підсудності (ухвала Господарського суду Київської області від 14.12.2020 у справі №911/3527/20; постанова Північного апеляційного господарського суду від 23.03.2021 у справі №911/3527/20 та постанова Верховного Суду від 16.08.2021 у справі №911/3527/20), оскільки такий спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, а належить до юрисдикції кримінального судочинства.

Як під час розгляду справи у суді першої інстанції, так і під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції, позивач зауважує, що відповідно до положень статті 328 Цивільного кодексу України, право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлена судом. Зважаючи на те, що на момент укладення договору купівлі-продажу майнових прав щодо нерухомого майна, які є відмінними від права власності, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мисан В.І. 16.11.2021, відсутнє будь-яке судове рішення, яке б спростовувало правомірність набуття Публічним акціонерним товариством «Родовід Банк» права власності на зазначені вище земельні ділянки, відповідач був власником земельних ділянок задовго до того, як на земельні ділянки був накладений арешт, можна дійти висновку, що відповідач вважався законним власником земельних ділянок і вправі був розпоряджатися ними на власний розсуд.

Позивач посилається на статтю 190 Цивільного кодексу України, яка визначає майно особливим об`єктом, яким вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Окремо вказано, що майнові права є неспоживчою річчю та визнаються речовими правами. Майновими правами визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги. Позивач відзначає, що у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод об`єктами права власності можуть бути, у тому числі, «легітимні очікування» та «майнові права» (судові рішення Європейського суду з прав людини: рішення від 23.10.1991 у справі «Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії», заява № 12742/87; ухвала від 13.12.1984 щодо прийнятності заяви S. v. the United Kingdom, № 10741/84).

Позивач відзначає, що відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Таким чином, позивач вбачає наявність у нього права в судовому порядку набути право власності на відповідне нерухоме майно, а саме: земельні ділянки за кадастровими номерами 3220886700:07:003:0049; 3220886700:07:003:0050; 3220886700:07:003:0051; 3220886700:07:003:0020.

Заперечуючи проти позову, відповідач вказав, що позовні вимоги про набуття спірного права на земельні ділянки за договором купівлі-продажу майнових прав щодо нерухомого майна, є відмінним від права власності за договором від 16.11.2021, що укладений між ним та відповідачем. Проте, праву власності позивача перешкоджає арешт, який накладений постановою старшого слідчого в особливо важливих справах ГСУ МВС України від 23.05.2011 у межах кримінального провадження на підставі положень Кримінального процесуального кодексу України 1960 року. При цьому, відповідач враховуючи приписи ст. 392 ЦК України не заперечує майнові права позивача щодо спірного нерухомого майна (земельних ділянок), які є відмінними від права власності, вказує, що таке право відповідачем ніколи не оспорювалось, а тому на його думку, він є неналежним відповідачем у даному спорі, в контексті обраного позивачем способу захисту.

У свою чергу Фонд гарантування вкладів фізичних осіб зазначає, що наразі триває процедура виведення з ринку Акціонерного Товариства «Родовід Банк» шляхом ліквідації. У той же час, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб наголошує, що відповідач зберігає свою правосуб`єктність юридичної особи та є самостійним суб`єктом господарювання до завершення процедури його ліквідації та внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб звернув увагу на те, що він не є правонаступником відповідача, а лише здійснює з 22.04.2022 визначені Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» повноваження під час здійснення ліквідації.

Відповідно до статті 190 Цивільного кодексу України, майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

У частині 1 статті 316 Цивільного кодексу України визначається, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Як вірно вказав суд першої інстанції, позивач звернувся із позовом про визнання права власності на відповідне нерухоме майно, а саме: земельні ділянки за кадастровими номерами 3220886700:07:003:0049; 3220886700:07:003:0050; 3220886700:07:003:0051; 3220886700:07:003:0020 на підставі статті 392 Цивільного кодексу України.

Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 Цивільного кодексу України слід враховувати, що за змістом вказаної статті судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку, зокрема у визначений спосіб, є наявність підтвердженого належними доказами права власності особи щодо майна, право власності на яке оспорюється або не визнається іншою особою, а також підтверджене належними доказами порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно з боку відповідача.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 05.03.2019 у справі №917/377/17.

Крім того, позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку із наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб.

Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13.07.2022 у справі №645/6151/15-ц.

Враховуючи зазначені приписи норм права та правові висновки суду касаційної інстанції, колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з висновком суд першої інстанції, що у даній справі позивачем не було надано суду докази, які б підтверджували заперечення чи спір з боку відповідача щодо права власності на спірні земельні ділянки.

Відповідно до вимог статті 14 Господарського процесуального кодексу України, яка встановлює диспозитивність господарського судочинства, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Частиною 1 статті 45 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що сторонами в судовому процесі є позивач і відповідач.

У той же час, суд при розгляді справи має виходити зі складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів.

У статті 162 Господарського процесуального кодексу України визначено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.

Належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом. Тобто, відповідач - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у справі для відповіді за пред`явленими вимогами.

Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 16.12.2020 у справі №278/1258/16-ц та від 25.11.2020 у справі №233/1950/19.

При цьому, як вірно зазначив суд першої інстанції, пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному Господарським процесуальним кодексом України. Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно із специфікою спірних правовідносин), суд відмовляє у задоволенні позову. Таким чином, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі №905/386/18 та від 13.10.2020 №640/22013/18.

Щодо неналежного способу захисту, колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає наступне.

Пункт 1 частини 1 статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначає, що державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Отже, за змістом наведеної норми, державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Як вірно вказав суд першої інстанції та зазначалось вище, відповідач набув право власності на спірні земельні ділянки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 28.12.2009. Цей договір є дійсним та не оскаржувався. Отже, на момент укладення між позивачем та відповідачем договору купівлі-продажу майнових прав щодо нерухомого майна, які є відмінними від права власності від 16.11.2021, відповідач був законним власником спірних земельних ділянок. Разом з тим, відповідач не зміг здійснити державну реєстрацію прав спірних земельних ділянок через їх арешт, накладений на попереднього власника - ОСОБА_1 на підставі постанови про накладення арешту на майно б/н від 23.05.2011, старшого слідчого в ОВС ГСУ МВС України Харкевич В.І.

Судом встановлено, що відповідач звертався до Господарського суду Київської області з позовною заявою до Головного слідчого управління Національної поліції України про усунення перешкоди права власності на земельні ділянки шляхом скасування арешту на земельні ділянки. Ухвалою Господарського суду Київської області від 14.12.2020 відмовлено у відкритті провадження за даною позовною заявою. Дана ухвала залишена без змін як постановою Північного апеляційного господарського суду від 23.03.2021 так і постановою Верховного Суду від 16.08.2021. Відмовляючи у відкритті провадження у вказаній справі, суди виходили з того, що оскільки у позовній заяві позивачем заявлені вимоги про скасування арешту майна, що накладений у кримінальному провадженні, то, така позовна заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, а питання про скасування арешту може бути вирішено в порядку кримінального судочинства.

Відповідно до положень частини 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування. Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно, спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Як правильно вказав суд першої інстанції, зазначені правові позиції неодноразово висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду і Верховним Судом та узагальнено викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі №903/1030/19.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Європейський суд з прав людини указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, також, залежить від характеру скарги заявника. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).

Таким чином, як вірно зазначив суд першої інстанції, під ефективним засобом (способом) захисту слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

До того ж, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, по захист якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Такі висновки, зокрема, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто, забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Аналогічні висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18, від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, від 16.02.2021 у справі №910/2861/18.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У справах "Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії" від 29.11.1991 (Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland), заява №12742/87 й "Федоренко проти України" від 01.06.2006, заява №25921/02 Європейський суд з прав людини констатував, що відповідно до прецедентного права органів, які діють на підставі Конвенції, право власності може бути "наявним майном", або коштами, уключаючи позови, для задоволення їх позивач може обґрунтувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

У межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме: в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як наявне майно, так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймі законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності" (пункт 74 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Фон Мальтцан та інші проти Німеччини" від 02.03.2005 (Von Maltzan and Others v. Germany), заяви №71916/01, №71917/01 та №10260/02. Суд дійшов висновку, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися "активом".

В іншій справі "NKM v. Hungary" від 14.05.2013, скарга №66529/11, Європейський суд з прав людини зазначив, що "правомірні очікування" підлягають захисту як власне майно і майнові права.

Положеннями статей 316, 317, 319, 321 Цивільного кодексу України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб; зміст права власності становлять права володіння, користування та розпорядження власником належним йому майном, які власник реалізує на власний розсуд; право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 190 Цивільного кодексу України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Згідно з частиною 2 статті 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» майновими правами, які можуть оцінюватися, визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги.

Отже, майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Відтак, майнове право на нерухоме майно як об`єкт цивільних прав - це обумовлене право набуття в майбутньому права власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права.

Такого правового висновку, зокрема, дійшов Верховний Суд України у постанові від 30.01.2013 у справі № 6-168цс12.

Отже, колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з висновками суду першої інстанції, що у даній справі, позивач має право на отримання права власності на спірні земельні ділянки, після усунення перешкод у вигляді накладеного на них арешту. Тож, належним способом захисту порушеного права для позивача є саме усунення перешкод у користуванні та розпоряджанні спірними земельними ділянками шляхом скасування накладеного на них арешту.

Враховуючи вищевикладене та висновки Великої Палати Верховного Суду викладені зокрема у постанові від 06.07.2022 у справі №914/2618/16 де суд касаційної інстанції зазначив, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові, колегія суддів апеляційного господарського суду вражає, що судом першої інстанції правомірно було відмовлено у задоволенні позову у даній справі, оскільки позивачем було обрано неналежний спосіб захисту своїх порушених прав.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року).

Згідно з ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» від 23.06.1993).

Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов`язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.

У Рекомендаціях R (84) 5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно принципів цивільного судочинства, що направлені на удосконалення судової системи, наголошується на тому, що суд повинен, принаймні в ході попереднього засідання, а якщо можливо, і протягом всього розгляду, відігравати активну роль у забезпеченні швидкого судового розгляду, поважаючи при цьому права сторін, в тому числі і їх право на неупередженість. Зокрема, він повинен володіти повноваженнями proprio motu, щоб вимагати від сторін пред`явлення таких роз`яснень, які можуть бути необхідними; вимагати від сторін особистої явки, піднімати питання права; вимагати показань свідків, принаймні в тих випадках, коли мова йде не тільки про інтереси сторін, що беруть участь у справі, тощо. Такі повноваження повинні здійснюватися в межах предмета розгляду.

Обов`язок доказування, встановлений статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до статті 2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п. 33 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б. В. проти Нідерландів» від 27.10.1993).

У відповідності до ст. 42 ГПК України учасники справи користуються рівними процесуальними правами. Учасники справи мають право подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи.

Відповідно до ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Отже, виходячи з вищевикладеного, як в суді першої інстанції так і в суді апеляційної інстанції позивачем не було подано належних та переконливих доказів на підтвердження заявленого позову. Судова колегія звертає увагу, що доводи та заперечення викладені у апеляційній скарзі позивача на рішення суду першої інстанції не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи судом апеляційної інстанції.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що рішення господарського суду Київської області від 28.03.2023 прийняте після повного з`ясування обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, а також у зв`язку з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, є таким що відповідає нормам закону.

Таким чином, в задоволенні апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Рікард» в межах зазначених в ній доводів слід відмовити, а оскаржуване рішення господарського суду Київської області від 28.03.2023 - залишити без змін.

Судові витрати розподіляються відповідно до вимог ст. 129 ГПК України.

Керуючись ст. ст. 76-79, 86, 129, 233, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Рікард» на рішення Господарського суду Київської області від 28.03.2023 у справі № 910/2334/22 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 28.03.2023 у справі № 910/2334/22- залишити без змін.

3. Судовий збір за подачу апеляційної скарги залишити за скаржником.

4. Матеріали справи № 910/2334/22 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у господарських справах, яким є Верховний Суд, шляхом подачі касаційної скарги в порядку, строки та випадках, визначених ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст підписано 11.12.2023 після виходу судді з відпустки.

Головуючий суддя О.В. Тищенко

Судді С.Р. Станік

Є.Ю. Шаптала