Постанова

від 30.11.2023 по справі 517/312/20

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/5982/23

Справа № 517/312/20

Головуючий у першій інстанції Гончар І. В.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30.11.2023 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів: Дришлюка А.І., Сегеди С.М.,

при секретарі: Узун Н.Д.,

за участю: ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 ,

переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Фрунзівського районного суду Одеської області від 22 березня 2023 року у справі за позовом адвоката Салманової Фатіми Акберівни в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Державний нотаріус Захарівської районної державної нотаріальної контори Одеської області Романова Ірина Сергіївна, про визнання договору дарування домоволодіння і заповіту недійсним, -

в с т а н о в и в:

06 липня 2020 року адвокат Салманова Фатіма Акберівна в інтересах ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа: Державний нотаріус Захарівської районної державної нотаріальної контори Одеської області Романова Ірина Сергіївна, про визнання договору дарування домоволодіння і заповіту недійсним, та з урахуванням уточненої позовної заяви від 06 серпня 2020 року,просила суд;

визнати недійсним договір дарування домоволодіння укладений 27 серпня 2008 року з однієї сторони ОСОБА_4 (дарувальник) та з другої сторони ОСОБА_5 (обдарований). Договір дарування зареєстровано в реєстрі за №1805, посвідченого приватним нотаріусом Романовою І.С. домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами за номером АДРЕСА_1 та складається з чотирьох житлових кімнат, що позначені на плані «1-2» площею 4.7 кв.м, «1-3» площею 17.7 кв.м, «1-4» площею 13.7 кв.м, «1-5» площею 6.9 кв.м, а також передпокій «1-1» площею 5.0 кв.м, сіни «1» площею 2.3 кв.м, сіни «П» площею 5.5 кв.м, сіни «ІП» площею 2.6 кв.м, сіни «ІV» площею 8.4 кв.м, та господарські будівлі: сіни «а», сараї «Б»,«Д»,«Ж»,«Е», літня кухня «Г» вбиральня «З», погріб «К», огорожа 1, замощення 1, колодязь П. Загальна площа складає 157.4 кв.м;

визнати недійсним заповіт від 27 серпня 2008 року, який зареєстровано в реєстрі за №1804, посвідченим Романовою І.С. приватним нотаріусом Фрунзівського районного нотаріального округу Одеської області на земельну ділянку загальною площею 4,8698 га, державний акт серії ОД №031055 виданий 25.12.2003, кадастровий номер 51252551100:01:001:0085 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва з земель колишнього КСП «Нива», масив 31, ділянка НОМЕР_1 на території Захарівської (колишня назва Фрунзівської) селищної ради Захарівського (колишня назва Фрунзівського) району Одеської області, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача ОСОБА_4 після її смерті відкрилась спадщина у вигляді земельної ділянки загальною площею 4,8698 га та домоволодіння знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Спадкоємцями за законом першої черги на момент смерті ОСОБА_4 були: позивач ОСОБА_1 та його брат ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Позивач отримати свідоцтво на спадщину не зміг, оскільки 05 жовтня 2017 року Захарівською державною нотаріальною конторою Романовою І.С. була винесена постанова про відмову вчинення нотаріальних дій в якій вказано, що свідоцтво про право на спадщину за законом видати не можливо у зв`язку з пропуском встановленим законом строку на прийняття спадщини та не можливості підтвердити родинні відносини спадкодавцем з відсутністю правовстановлюючих документів. Позивач вказує, що при житті його мати у 2006 році повідомила, що у неї зникли документи на вищевказану земельну ділянку, документ на житловий будинок та свідоцтво про народження позивача. Дані документи вкрала невістка ОСОБА_6 та ці документи виявилися на момент складання заповіту і договору дарування на його брата ОСОБА_5 , даний факт підтвердила сама ОСОБА_6 , розмова була записана на диск. Пізніше позивач дізнався про існування договору дарування від 27 серпня 2008 року на житловий будинок, де дарувальником була мати позивача ОСОБА_4 , а обдаровуваним був ОСОБА_5 та про існування заповіту від 27.08.2008 ОСОБА_4 на користь його брата. Вважає, що підпис в договорі дарування та заповіті не є матері позивача, тому його права були порушенні, а матір позивача ввели в оману.

17 серпня 2020 року відповідач ОСОБА_3 надав суду відзив на позовну заяву, у якому просив суд відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що позивач не вважається таким, що прийняв спадщину своєї матері, оскільки не проживав разом із нею на час відкриття спадщини, що встановлено рішенням суду від 16 травня 2018 року. Позивачем не надано доказів того, що спадщина його матері була прийнята іншими спадкоємцями та вони надали письмову згоду на те, щоб він як спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини. Знаючи з дня смерті матері 17 січня 2009 року про існування оспорюваного ним її заповіту, позивач звернувся з позовом про його недійсність у червні 2020 року, тобто з пропуском встановленого законом трирічного строку позовної давності.

Позивач ОСОБА_1 та його представник, адвокат Салманова Фатіма Акберівна, у судовому засідання вимоги позовної заяви підтримали в повному обсязі та просили їх задовольнити.

Відповідач ОСОБА_3 у судове засідання не з`явився, надавши суду заяву у якій вказав, що позовні вимоги не визнає повністю, справу просить розглядати за його відсутності до повного її завершення (а.с. 153, т. 2).

Третя особа: Державний нотаріус Захарівської районної державної нотаріальної контори Одеської області Романова Ірина Сергіївна, у судове засідання не з`явилася, надавши до суду лист, в якому просить позовну заяву ОСОБА_1 залишити без задоволення та розглядати справу за її відсутності (а.с. 131, т. 2).

Рішенням Фрунзівського районного суду Одеської області від 22 березня 2023 року у задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Державний нотаріус Захарівської районної державної нотаріальної контори Одеської області Романова Ірина Сергіївна про визнання договору дарування домоволодіння і заповіту недійсним відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

ОСОБА_3 та державний нотаріус Захарівської районної державної нотаріальної контори Одеської області Романова І.С. в судове засідання до апеляційного суду не з`явились, про розгляд справи повідомлені належним чином та завчасно, про що свідчать рекомендовані повідомлення про отримання ними судових повісток. Заяви про відкладення розгляду справи не надходило.

17 жовтня 2023 року від державного нотаріуса Захарівської районної державної нотаріальної контори Одеської області Романової І.С. надійшла заява про розгляд справи без її участі.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Крім того, Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

У частинах1та 2статті 367ЦПК Українизазначено,що судапеляційної інстанціїпереглядає справуза наявнимив нійі додатковоподаними доказамита перевіряєзаконність іобґрунтованість рішеннясуду першоїінстанції вмежах доводівта вимогапеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до змісту статей 1216, 1217ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно статей 1233, 1234 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення встановлені статтею1247 ЦК України, згідно з якою загальними вимогами до форми заповіту є складання заповіту в письмовій формі із зазначенням місця та часу його складання, заповіт повинен бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно дочастини четвертої статті 207цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними устаттях 1251-1252цього Кодексу.

За змістом частини четвертої статті 207 ЦК України якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Статтею1257 ЦК Українивизначено вичерпний перелік підстав визнання правочину недійсним, а саме: складання заповіту особою, яка не мала на це права; з порушення вимог щодо його оформлення та посвідчення; якщо при складанні заповіту волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

У статтях 1268, 1269 ЦК України зазначено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою-четвертою статті 1273 цього Кодексу. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Згідно частини 2 статті 719 ЦК України договір дарування нерухомості речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Відповідно до вимог статті202 ЦК Україниправочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Стаття 204 ЦК України регламентує принцип презумпції правомірності правочину, за змістом якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Правомірний правочин є підставою виникнення та підтвердженням наявності цивільних прав та обов`язків (частини 2 статті 11 ЦК України).

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (стаття 203 ЦК України).

Згідно статті 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Судом першої інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в смт. Фрунзівка Фрунзівського району Одеської області померла мати позивача ОСОБА_4 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , виданого повторно на підставі актового запису №15, складеного 19 січня 2009 року Фрунзівським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області (а.с 38, т. 1).

Після смерті спадкодавця відкрилася спадщина у вигляді права власності на земельну ділянку площею 4.8698 га, кадастровий номер: 5125255100:01:001:0085 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, масив НОМЕР_3 , ділянка НОМЕР_1 , розташованої на території Фрунзівської селищної ради, яка належала ОСОБА_4 на підставі Державного акта на право приватної власності на землю від 25.12.2003 ІІІ-ОД 031055Ю що підтверджується копією витягу з державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-5105809342018 від 25.01.2018 та копію державного акту серії ІІІ-ОД №031055 (а.с. 22, 128-129, т. 1) та житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальна площа 157.4 кв.м, житлова площа 43.0 кв.м, площа земельної ділянки 6 054 кв.м та який 18 вересня 2008 року перейшов у власність ОСОБА_5 на підставі договору дарування ВКР №799550, реєстр 1850, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №175755835 від 31.07.2019 та копією технічного паспорта на житловий будинок (а.с. 35, 41-42, т. 1).

Родинні відносини позивача та спадкодавця підтверджуються свідоцтвом про народження ОСОБА_7 , серія НОМЕР_4 , актовий запис про народження №65 (а.с. 36, т. 1).

Спадкоємцями за законом першої черги на момент смерті ОСОБА_4 були позивач та його брат ОСОБА_5 .

За життя спадкодавець ОСОБА_4 ( ОСОБА_8 ) склала:

договір дарування житлового будинку від 28.08.2008 на користь ОСОБА_5 (Обдарований), згідно якого дарувальник передала безоплатно у власність, а обдарований прийняв в дар, належний дарувальнику на праві особистої приватної власності житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами за номером АДРЕСА_1 (а.с. 11, т. 1) та;

заповіт від 27.08.2008, згідно якого ОСОБА_4 призначила спадкоємцем належного їй на праві особистої приватної власності майна, що складається з земельної ділянки площею 4,87 гектарів, що розташована на території Фрунзівської селищної ради Фрунзівського району Одеської області, масив НОМЕР_3 , ділянка № НОМЕР_1 , яка надана для ведення товарного сільськогосподарського виробництва ОСОБА_5 (а.с. 25, т. 1).

Позивач у позовній заяві зазначив, що при житті ОСОБА_5 йому нічого не казав та між ними була домовленість, коли ОСОБА_5 отримує спадщину, то поділить половину вартості отриманої спадщини.

Згідно свідоцтва про смерть серії НОМЕР_5 , виданого повторно Фрунзівським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області 10.09.2017, актовий запис №109, ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 37, т. 2).

Постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 05 жовтня 2017 року, ОСОБА_9 , державний нотаріус Захарівської районної державної нотаріальної контори Одеської області відмовила позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті матері ОСОБА_4 , оскільки позивач не проживав і не був зареєстрований разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини; не підтвердив документально факт родинних відносин, оскільки свідоцтво про народження, яке видане повторно 10 листопад 2015 року відділом записів громадянського стану державної адміністрації Григоріопільського району ПМР (органом самопроголошеної республіки) та відсутні правовстановлюючі документи на вищевказане спадкове майно (а.с. 14-15, т. 1).

Рішенням Фрунзівського районного суду Одеської області від 16 травня 2018 року по справі №517/71/18, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 від імені якого на підставі довіреності діє Андрусишин І.Д., до Захарівської селищної ради Захарівського району Одеської області, третя особа ОСОБА_3 про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, встановлення факту родинних відносин та визнання права власності в порядку спадкування за законом було відмовлено (т. 1, а.с. 32-34).

Позивачем додано до матеріалів справи роздруківку діалогу нібито між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 та додано диск аудіозапису із діалогом між двома ніби то вище вказаними особами з приводу земельної ділянки (а.с. 12-13, 57, т. 1).

Суд,не прийняв до уваги надану позивачемроздруківку діалогу нібито між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 та диск аудіозапису з діалогом між двома ніби то вище вказаними особами, оскільки відповідне клопотання позивачем про проведення фоноскопічної експертизи заявлено не було, тому суду не можливо встановити між якими саме особами відбувається цей діалог.

З витребуваної судом копії спадкової справи №61/2011 до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 вбачається, що син спадкодавця ОСОБА_3 , звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_5 . Дружина спадкодавця ОСОБА_6 та син спадкодавця ОСОБА_10 звернулися до нотаріальної контори із заявами про відмову від прийняття спадщини. ОСОБА_3 було видано свідоцтво про право на спадщину за законом, яка складається з: 1/4 частки квартири за номером АДРЕСА_2 .

Також у спадковій справі №61/2011 наявна заява позивача ОСОБА_1 про прийняття спадщини після смерті брата ОСОБА_5 та заява ОСОБА_1 адресована Управлінню Юстиції Одеської області щодо неправомірності дій нотаріуса.

Відповідно до пояснень завідувача районної державної нотаріальної контори Романової І.С. на заяву громадянина ОСОБА_1 щодо оформлення спадщини від 26.05.2020 за №342/02-14 наявного в матеріалах спадкової справи вбачається, що ОСОБА_1 в нотаріальну контору не звертався ні особисто, ні через представника, і факти викладені в його заяві не відповідають дійсності і по суті є вигадкою те, що начебто нотаріус його не прийняв.

При цьому, зі слів спадкоємців першої черги спадкодавця ОСОБА_5 їй стало відомо, що вони знаходяться в гострому конфлікті з позивачем, з приводу спадкового майна; на видану частку спадкового майна (частку квартири) він не претендує, а тільки на домоволодіння та земельну ділянку. Нотаріусу раніше це не було відомо, документів на майно вона не бачила, кому належить вказане майно їй невідомо (а.с. 69-127, т. 1).

Стаття 1257 ЦК України передбачає вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, в якій передбачено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Таке ж положення міститься і у частині третій статті 203 ЦК України, за якою волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

Із змісту наведених норм вбачається, що дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

29 липня 2020 року позивачем подано до суду клопотання про призначення почеркознавчої експертизи, в якому він просив повести почеркознавчу експертизу по договору дарування житлового будинку від 27.08.2008 та заповіту від 27.08.2008 (а.с. 132-136).

Ухвалою Фрунзівського районного суду Одеської області від 19.08.2020 призначено судово посмертну почеркознавчу експертизу (а.с. 185-186, т. 1)

Згідно листа Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз (ОНДІСЕ) від 11.01.2021 за №20-5293 вбачається, що 06 листопада 2020 року на адресу суду було скеровано лист щодо залишення ухвали від 21 серпня 2020 року без виконання судово-почеркознавчої експертизи, оскільки у встановлений нормативним актом термін (Інструкція про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затверджена наказомМіністерства юстиції України від 08.10.1998 за №53/5 (в чинній редакції), не були виконанні вимоги заявлені у клопотанні експерта про надання додаткових матеріалів, а також не проведена оплата вартості рахунку №20-5293/41 та матеріали цивільної справи №517/312/20 були повернуті (а.с. 217, т. 1).

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про судову експертизу», судова експертиза це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об`єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду.

Згідно ст. 7-1 Закону України «Про судову експертизу», підставою проведення судової експертизи є відповідне судове рішення чи рішення органу досудового розслідування, або договір з експертом чи експертною установою якщо експертиза проводиться на замовлення інших осіб.

Пунктом 1.2.1 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року №53/5(у редакції наказу Міністерства юстиції України від 26 грудня 2012 року №1950/5) передбачено, що одним з основних видів (підвидів) експертизи є почеркознавча експертиза.

Відповідно до п.п. 1.1 Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених Наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року №53/5, основними завданнями почеркознавчої експертизи є ідентифікація виконавця рукописного тексту, обмежених за обсягом рукописних записів (літерних та цифрових) і підпису. Об`єктом почеркознавчої експертизи є почерковий матеріал, в якому відображені ознаки почерку певної особи у тому обсязі, в якому їх можна виявити для вирішення поставлених завдань. Для проведення почеркознавчих досліджень рукописних записів та підписів надаються оригінали документів.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 12 ЦПК України).

З огляду наведеного вбачається, що суд відповідно до приписів ч. 5 ст. 12 ЦПК України сприяв позивачу в реалізації ним прав, передбачених цим Кодексом (зокрема у доведенні його обґрунтувань, шляхом проведення почеркознавчої експертизи), проте останній таким правом у процесуальний спосіб не скористався, не надавши експерту додаткових матеріалів та не провів оплату вартості рахунку.

19 лютого 2021 року позивачем надано до суду письмове пояснення до уточненої позовної заяви вказавши, що договір дарування та заповіт не був підписаний його матір`ю за підставами, що в графі підпис матері в заповіті від 27.08.2008 і договору дарування від 27.08.2008 вказана « ОСОБА_4 », а в свідоцтві про смерть та в паспортних документах значиться як « ОСОБА_4 » (а.с. 219-220, т. 1).

07 лютого 2023 року від завідувача Захарівської районної державної нотаріальної контори Одеської області до суду надійшло заперечення на позов, з якого вбачається, що 27 серпня 2008 року ОСОБА_9 , на той час як приватним нотаріусом Фрунзівського районного нотаріального округу Одеської області за реєстровим №1804 було посвідчено заповіт громадянки ОСОБА_4 , по якому вона заповідала земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 4.87 га ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Вказана громадянка особисто звернулася до нотаріуса, особисто своєю рукою підписувала обидва примірники заповіту, її підпис на заповіті зазначений у вигляді написання прізвища. Крім того, в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій у графі 7 вона також у якості підпису зазначала своє прізвище.

Цього ж дня громадянка ОСОБА_4 подарувала своєму сину ОСОБА_5 житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Договір даруванняжитлового будинку було посвідчено ОСОБА_9 , приватним нотаріусом Фрунзівського районного нотаріального округу Одеської області за реєстровим №1805. На вказаному договорі, заявах та у графі 7 реєстру для реєстрації нотаріальних дій вказана громадянка також власноручно розписувалася шляхом написання свого прізвища.

Перед посвідченням заповіту та договору нотаріусом було встановлено волю громадянки ОСОБА_4 , її дійсні наміри, зокрема вона просила все «переписати» на її сина ОСОБА_11 : і хату і землю. У зв`язку з чим їй було пояснено, що земельні ділянки сільськогосподарського призначення під дією мораторію на відчуження землі, тому вона вирішила посвідчити заповіт на земельну ділянку.

Крім того, слід вказати на те, що на момент вчинення вказаних нотаріальних дій громадянці ОСОБА_4 виповнилося 87 років, але не зважаючи на такий поважний вік вона розуміла значення своїй дій, керувала ними, добре чула, бачила, сама підписувала документи, хоча і дуже нешвидко, тому посвідчення заповіту та договору зайняло значний проміжок часу.

Вказаний заповіт був записаний в алфавітну книгу обліку заповітів, підпису заповідача там не передбачено формою книги.

Також заповіт та договір дарування житлового будинку були записані в алфавітну книгу до загального реєстру, підписів сторін договору та заповідача не передбачено формою. Алфавітна книга обліку договорів відчуження нерухомого майна не була передбачена номенклатурою справ приватного нотаріуса.

При цьому, на посвідченні ветерана війни - учасника війни, що було видано ОСОБА_4 22 грудня 1996 року Фрунзівським УПСН, є власноручний підпис ОСОБА_4 , який виконаний у вигляді написання прізвища, і візуально повністю співпадає з її підписами на договорі, заявах, заповіті та в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій (копія вказаного посвідчення зберігається в матеріалах спадкової справи).

Також зазначила, що твердження ОСОБА_1 , які викладені у його позовній заяві, про те, що:

у власника домоволодіння ОСОБА_4 «пропали», тобто зникли правовстановлюючі документи на будинок, є надуманими, оскільки в день посвідчення договору дарування домоволодіння та заповіту ОСОБА_12 прибула до нотаріальної контори з вказаними документами;

твердження про те, що підписи ОСОБА_4 на договорі дарування домоволодіння та на заповіті зроблені не нею, а іншою особою, є невірним, помилковим і таким, що не відповідає дійсності, оскільки ОСОБА_12 сама особисто без допомоги написала свій підпис на всіх примірниках документів (двох примірниках договору дарування, двох примірниках заповіту, заявах, підписи у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій). Підписання вказаних документів іншою людиною за ОСОБА_4 виключено.

Тому, вважає такі нотаріальні дії як посвідчення заповіту 27 серпня 2008 року нею, на той час як приватним нотаріусом Фрунзівського районного нотаріального округу Одеської області за реєстровим №1804 та цього ж дня за реєстровим №1805 договору дарування домоволодіння громадянки ОСОБА_4 , такими, що здійснені відповідно до чинного законодавства, з дотриманням усіх вимог щодо встановлення особи, її внутрішньої волі та власноручного підписання документів.

Також повідомила, що приватна нотаріальна діяльність нотаріуса Романової Ірини Сергіївни припинена 24 грудня 2008 року (копія з наказу Головного управління юстиції в Одеській області від 24 грудня 2008 року за №734-од додається) (а.с. 131-132, т. 2).

Отже, із тексту договору дарування житлового будинку від 27.08.2008 вбачається, що під час нотаріального посвідчення цього договору дарувальник передав обдарованому у власність житловий будинок. Сторони усвідомлювали, що цим актом підтверджено передачу будинку обдаровуваному. Вимоги законодавства щодо змісту, значення й правових наслідків правочину, що укладається сторонами, їм роз`яснено нотаріусом. Сторони підтвердили, що мають необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення сторін вільне і відповідає їх внутрішній волі, договір спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним, не суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, правочин вчинено не під впливом помилки, обману, насильства, тяжкої обставини, правочин не є фіктивним або удаваним.

Позивачем не доведено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі, доказів на підтвердження того, що правочин, вчинений внаслідок обману чи помилки щодо природи правочину стороною позивача суду не надано, тому відсутні підстави для визнавання заповіту від 27.08.2008 недійсним.

Призначена судом відповідно до ухвали суду 19 серпня 2020 року судова посмертна почеркознавча експертиза не була проведена з вини позивача, оскільки останнім не були виконанні вимоги заявлені у клопотанні експерта про надання додаткових матеріалів, а також не проведена оплата вартості рахунку, що дає підстави вважати твердження позивача, які викладенні у позові надуманими, невірними, помилковими та необгрунтованими, тому підстави для визнання заповіту та договору дарування домоволодіння недійсними відсутні.

Враховуючи викладене, а також приймаючи до уваги те, що всупереч вимогам процесуального закону позивачем не надано суду достатніх та достовірних доказів, які б поза розумним сумнівом свідчили про недійсність договору дарування домоволодіння та заповіту, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про безпідставність, необґрунтованість та недоведеність позовних вимог, у зв`язку з чим у задоволенні позову слід відмовити.

Посилання позивача ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки суд позбавив його можливості скористатися правами для доказування його позиції по справі та безпідставно не врахував, що вчиненням оспорюваних правочинів порушено права та законні інтереси, не приймаються до уваги, виходячи з наступного.

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною 1та 2статті 13ЦПК Українипередбачено,що судрозглядає справине інакшеяк зазверненням особи,поданим відповіднодо цьогоКодексу,в межах заявленихнею вимогі напідставі доказів,поданих учасникамисправи абовитребуваних судому передбаченихцим Кодексомвипадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістомстатей 12та 81ЦПК Україницивільне судочинствоздійснюється назасадах змагальностісторін. Учасникисправи маютьрівні праващодо здійсненнявсіх процесуальнихправ таобов`язків,передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У статті76ЦПК Українизазначено,що доказамиє будь-якідані,на підставіяких судвстановлює наявністьабо відсутністьобставин (фактів),що обґрунтовуютьвимоги ізаперечення учасниківсправи,та іншихобставин,які маютьзначення длявирішення справи. Цідані встановлюютьсятакими засобами: 1)письмовими,речовими іелектронними доказами; 2)висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними єдокази,які містятьінформацію щодопредмета доказування. Предметомдоказування єобставини,що підтверджуютьзаявлені вимогичи запереченняабо маютьінше значеннядля розглядусправи іпідлягають встановленнюпри ухваленнісудового рішення. Сторонимають правообґрунтовувати належністьконкретного доказудля підтвердженняїхніх вимогабо заперечень. Судне бередо розглядудокази,що нестосуються предметадоказування. Судне бередо увагидокази,що одержаніз порушеннямпорядку,встановленого законом. Обставинисправи,які зазаконом маютьбути підтвердженіпевними засобамидоказування,не можутьпідтверджуватися іншимизасобами доказування. Достовірнимиє докази,на підставіяких можнавстановити дійсніобставини справи. Достатнімиє докази,які усвоїй сукупностідають змогудійти висновкупро наявністьабо відсутністьобставин справи,які входятьдо предметадоказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленомустаттею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_1 не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, в тому, що оспорюваний заповіт та договір дарування спірного майна укладений з порушенням чинного законодавства, що порушує його права. Й навпаки, відповідачем надані належні та достовірні докази, якими спростовуються підстави позову.

Так, заповіт, як односторонній правочин, має відповідати загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів.

Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником тощо).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри (пункт 60 постанови Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі №291/1352/20 (провадження №61-11047св23)).

Обґрунтовуючи позов, позивач ОСОБА_1 стверджував, що його матір ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , не підписувала оспорювані заповіт та договір дарування спірного майна.

Ухвалою Фрунзівського районного суду Одеської області від 19 серпня 2020 року призначено судово посмертну почеркознавчу експертизу (а.с. 185-186, т. 1)

Проте, призначена судова посмертна почеркознавча експертиза не була проведена з вини позивача ОСОБА_1 , оскільки останнім не були виконанні вимоги заявлені у клопотанні експерта про надання додаткових матеріалів, а також не проведена оплата вартості рахунку, що свідчить про ухилення позивача від участі в експертизи у експертизи та у відповідності до положень статті 109 ЦПК України надало суду обґрунтоване право відмовити у визнанні факту того, що матер позивача не підписувала оспорювані заповіт та договір дарування спірного майна.

Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно доКонституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановленіКонституцієюта законами України. Суд застосовує при розгляді справКонвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, у пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскарженому судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з того, що у справі, яка розглядається сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній сказі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанцій.

Розглядаючи аналогічний спір, Верховний Суд у постанові від 18 березня 2020 року у справі №521/4056/18 (провадження №61-17206св19) виходив з наступного: «Відповідно до статей1233 1236ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини.

ЦК Українипроголошує принцип свободи заповіту, відповідно до якого заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Крім того, він може без зазначення будь-яких причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини перша статті 81 ЦПК України).

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що при укладенні заповіту волевиявлення ОСОБА_4 було вільним, відповідало її внутрішній волі, оскільки вона бажала залишити все своє майно своєму онуку ОСОБА_2, підстав з яких оспорюваний заповіт необхідно визнати недійсним ОСОБА_1 не доведено, а тому суди попередніх інстанцій правомірно відмовили у задоволенні позову».

За таких підстав, колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_13 не надано суду належні, достовірні та достатні доказами на підтвердження того, що при укладенні заповіту та договору дарування волевиявлення ОСОБА_4 не було вільним та не відповідало її внутрішній волі та те, що правочини укладені з порушенням вимог діючого законодавства.

Вирішуючи питання правомірності правочину, Верховний Суд у постанові від 20 березня 2019 року у справі №521/19976/16 (провадження №61-39392св18 виходив з наступного: «при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 15 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист порушеного цивільного права. За наслідками розгляду такогоспору судом має бути з`ясовано питання про спростування презумпції правомірності правочину і встановлено не лише наявність підстав, визначених законом, для визнання правочину недійсним, але й визначено,чи булопорушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому саме полягає вказане порушення, що має істотне значення для вирішення питання про наявність чи відсутність порушеного права особи, за захистом якого вона звернулася до суду».

«Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі, належним позивачем. При цьому обов`язком позивача є доведення/ підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів. Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові» (постанова Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі №1527/13038/12 (провадження №61-8204св20).

Колегія суддів упевнена, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що укладеними правочинами не порушені права та законні інтереси позивача ОСОБА_1 на спадкове майно, яке залишилось після смерті його матері.

Крім того,з матеріаліввбачається,що позивач ОСОБА_1 вважається таким,що неприйняв спадщинупісля смертіматері ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується рішенням Фрунзівського районного суду Одеської області від 16 травня 2018 року по справі №517/71/18, щ набрало законної сили 30 жовтня 2018 року.

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, застосовуючи Конвенцію про захистправ людиниі основоположнихсвобод та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що законних підстав для визнання недійними оспорюваних заповіту та договору дарування не встановлено. Таким чином, позивачем ОСОБА_14 в судовому засіданні не доведено належним чином те, що відповідач порушує його права на спадкове майно, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України його право не підлягає захисту судом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Отже, судпершої інстанціївсебічно,повно таоб`єктивно з`ясувавобставини,які маютьзначення дляправильного вирішеннясправи, дослідивв судовомузасіданні усідокази,які є усправі,з урахуваннямїх переконливості,належності ідопустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та обґрунтовано виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні заявлених позовних вимог.

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11Конвенції (див. вищепункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про задоволення позову немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Фрунзівського районного суду Одеської області від 22 березня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 11 грудня 2023 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

А.І. Дришлюк

С.М. Сегеда