Ухвала

від 07.12.2023 по справі 922/735/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

07 грудня 2023 року

м. Київ

cправа № 922/735/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

за участю представників:

позивача - Голуб Є. В.,

третьої особи - Басарт Л. А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.08.2023 (судді: Пуль О. А. - головуючий, Крестьянінов О. О., Шевель О. В.) і рішення Господарського суду Харківської області від 12.06.2023 (суддя Буракова А. М.) у справі

за позовом керівника Лозівської місцевої прокуратури Харківської області

до Лозівської районної державної адміністрації Харківської області, Головного управління Держгеокадастру у Харківській області та Фермерського господарства "Яровіт-2018",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Лозівська міська рада,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - ОСОБА_1 ,

про визнання незаконними та скасування розпоряджень, недійсними договорів оренди землі, зобов`язання повернути земельну ділянку,

В С Т А Н О В И В:

Керівник Лозівської місцевої прокуратури Харківської області (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Лозівської районної державної адміністрації Харківської області (далі - Лозівська РДА), Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - ГУ Держгеокадастру) та Фермерського господарства "Яровіт-2018" (далі - ФГ "Яровіт-2018") про: 1) визнання незаконними та скасування розпоряджень Лозівської РДА від 18.11.2011 № 395 (далі - розпорядження № 395) та від 26.09.2012 № 405 (далі - розпорядження № 405); 2) визнання недійсними договорів оренди від 03.10.2013 (далі - оспорювані договори), укладених між Головним управлінням Держземагенства у Харківській області (далі - ГУ Держземагентства) та ОСОБА_1 , з одночасним скасуванням державної реєстрації, а саме щодо земельної ділянки площею 59,3133 га, кадастровий номер 6323983500:03:000:0006, земельної ділянки площею 49,6933 га, кадастровий номер 6323983500:04:000:0001, земельної ділянки площею 14,6974 га, кадастровий номер 6323983500:11:000:0008, які розташовані за межами населених пунктів на території Новоіванівської сільської ради Лозівського району; 3) зобов`язання ФГ "Яровіт-2018" та ОСОБА_1 повернути державі в особі ГУ Держгеокадастру вказані земельні ділянки.

На обґрунтування позову прокурор послався на порушення вимог законодавства при передачі спірних земельних ділянок в оренду, а саме вимог статей 122, 123, 124, 134 Земельного кодексу України, статей 1, 2, 7, 8, 14 Закону України "Про фермерське господарство" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), оскільки на час звернення із заявою про надання в оренду спірних земельних ділянок ОСОБА_1 вже був власником та керівником фермерських господарств (Фермерського господарства "Святовіт-2011" (далі - ФГ "Святовіт-2011"), Фермерського господарства "Святовіт-2013" (далі - ФГ "Святовіт-2013"), Фермерського господарства "Пінгала" (далі - ФГ "Пінгала")), у користуванні яких уже перебували земельні ділянки, які раніше були отримані ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства; у заяві про надання в оренду земельних ділянок не зазначено дані щодо членів сім`ї, з числа яких ОСОБА_1 планував в подальшому створити фермерське господарство; не підтверджено наявності в нього необхідної матеріально-технічної бази для обробітку такої площі землі (найманих працівників, сільськогосподарської техніки тощо), відсутня зареєстрована за ОСОБА_1 сільськогосподарська техніка для обробітку землі такої значної площі. Вказані обставини, на думку прокурора, свідчать про отримання ОСОБА_1 в оренду додаткових земельних ділянок для ведення фермерського господарства з метою уникнення проведення обов`язкових земельних торгів, не для створення нового фермерського господарства, а для розширення площ земель, які уже перебувають у користуванні існуючих фермерських господарств.

Відповідачі проти позову заперечували та просили застосувати позовну давність.

Справа господарськими судами розглядалася неодноразово.

При первісному розгляді справи рішенням Господарського суду Харківської області від 28.10.2020, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 11.02.2021, у позові відмовлено повністю.

Місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, не установив порушень вимог земельного законодавства при видачі оспорюваних розпоряджень та наданні у користування ОСОБА_2 спірних земельних ділянок.

Постановою Верховного Суду від 16.03.2023 зазначені постанова та рішення скасовані, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав допущення судами попередніх інстанцій порушення норм матеріального і процесуального права та неповноти судового дослідження.

За результатами нового розгляду справи, рішенням Господарського суду Харківської області від 12.06.2023 в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Аргументуючи судове рішення, місцевий господарський суд виходив із встановлених обставин правомірності надання ОСОБА_2 спірних земельних ділянок в оренду для ведення фермерського господарства. За висновками суду ОСОБА_1 у заяві до Лозівської РДА відповідно до умов діючого на той час законодавства належним чином обґрунтував необхідність одержання землі визначеної ним площі з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства та наявності техніки для її обробітку; на час отримання спірних земельних ділянок на підставі оспорюваних розпоряджень ОСОБА_1 не був у складі засновників (членів) ФГ "Святовіт-2011", ФГ "Святовіт-2013" та ФГ "Пінгала" та не отримував у користування земельні ділянки для ведення фермерського господарства поза конкурсною процедурою; після отримання спірних земельних ділянок ОСОБА_1 створено та здійснено державну реєстрації ФГ "Яровіт-2018", та, відповідно, дотримано вимоги закону в частині цільового призначення землі. Водночас суд зазначив, що положеннями Закону України "Про фермерське господарство" не передбачено застережень щодо максимального чи мінімального розміру земельної ділянки, яка може бути надана громадянину для ведення фермерського господарства, а також щодо відсутності обмежень кількості таких ділянок; зміст статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" не свідчить про необхідність надання однієї земельної ділянки або земельних ділянок, що розташовані суміжно.

За відсутності порушень вимог закону при наданні та отриманні в орендне користування спірних земельних ділянок, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Разом із тим суд зауважив, що обраний прокурором спосіб захисту не призведе до захисту прав та законних інтересів держави, оскільки вимоги прокурора про зобов`язання ФГ "Яровіт-2018" та ОСОБА_1 повернути у віддання держави в особі ГУ Держгеокадастру спірні земельні ділянки не можуть бути задоволені, позаяк із 27.05.2021 право власності на спірні земельні ділянки перейшло до територіальної громади в особі Лозівської міської ради.

Оскільки в позові слід відмовити з підстав його необґрунтованості, то місцевий господарський суд відхилив заяви відповідачів про застосування позовної давності.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 17.08.2023 рішення Господарського суду Харківської області від 12.06.2023 залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з мотивами місцевого господарського суду про відмову у позові.

Не погоджуючись із рішенням та постановою суду апеляційної інстанції, заступник керівника Харківської обласної прокуратури звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 12.06.2023 і постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.08.2023 у цій справі та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Скаржник вважає оскаржені судові рішення незаконними, прийнятими з неправильним застосуванням судами норм матеріального права, а саме статей 7, 12 Закону України "Про фермерське господарство", статей 116, 118, 121, 123, 134 Земельного кодексу України, та порушенням норм процесуального права, а саме статей 11, 13, 14, 73- 74, 76- 79, 98, 86, 104, 236, 316 Господарського процесуального кодексу України, стверджує про невідповідність висновків судів обставинам справи.

Як на підставу касаційного оскарження прокурор посилається на положення пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме (1) застосування статей 123, 134 Земельного кодексу України, статей 1, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство" без врахування висновків щодо застосування цих норм, викладених у постановах Верховного Суду України від 03.02.2016 у справі № 6-2902цс15, від 11.05.2016 у справі № 6-2903цс15, від 18.05.2016 у справі № 6-248цс16, у постановах Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 314/3881/15-ц, від 25.09.2019 у справі № 397/30/17, від 29.01.2020 у справі № 927/83/19, від 20.02.2020 по справі № 297/616/17, від 25.03.2020 у справі № 357/2418/15-ц, від 30.06.2020 у справі № 665/2508/16-ц, від 27.08.2020 у справі № 922/1948/19, від 17.09.2020 у справі № 917/1416/19, від 16.03.2023 у справі № 922/735/19 та у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц, від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19; (2) застосування статей 73-79 Господарського процесуального кодексу України без урахування висновку щодо застосування цих норм, викладених у постановах Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18, від 21.08.2020 у справі № 904/2357/20. На думку скаржника, суди попередніх інстанцій всупереч положенням частини 1 статті 316 Господарського процесуального кодексу України не врахували обов`язкових вказівок, вміщених у постанові Верховного Суду від 16.03.2023 у цій справі № 922/735/19, якою справу було направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Зокрема, скаржник звертає увагу на те, що у заяві до Лозівської РДА ОСОБА_1 не обґрунтував необхідності одержання землі такої значної площі з урахуванням можливості її обробітку, перспектив діяльності фермерського господарства, а також не підтвердив наявності ресурсів для залучення найманих працівників та оренди сільськогосподарської техніки. На думку прокурора, в порушення статей 14, 76- 79, 86 Господарського процесуального кодексу України суди попередніх інстанцій безпідставно не взяли до уваги надані прокурором докази відсутності намірів у ОСОБА_1 використовувати спірні земельні ділянки для ведення фермерського господарства. Крім того, ОСОБА_1 на момент отримання спірної земельної ділянки вже здійснював діяльність з ведення фермерських господарств у складі ФГ "Святовіт-2011", ФГ "Святовіт-2013" та ФГ "Пінгала", тобто реалізував своє право на створення фермерського господарства та отримання у зв`язку з цим земельних ділянок на пільгових умовах поза конкурсною процедурою.

Від Лозівської РДА надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач вважає, що у задоволенні касаційної скарги слід відмовити у зв`язку з її безпідставністю і необґрунтованістю, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі залишити без змін.

Від ФГ "Яровіт-2018" надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому господарство заперечило проти доводів касаційної скарги, просило залишити без задоволення касаційну скаргу як необґрунтовану, а оскаржені у справі судові рішення - без змін.

ГУ Держгеокадастру також подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, а судові рішення у справі без змін як законні та обґрунтовані. Водночас відповідач просив розглядати справу без участі свого представника з урахуванням доводів, викладених у відзиві на касаційну скаргу.

Від ГУ Держгеокадастру надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності представників управління, з урахуванням доводів, наведених ГУ Держгеокадастру у відзиві на касаційну скаргу.

З метою повного, всебічного, об`єктивного розгляду справи, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду цієї справи у розумний строк, тобто такий, що є необхідним для виконання процесуальних дій і вирішення справи з метою забезпечення належного судового захисту.

Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, 11.10.2011 ОСОБА_1 звернувся до Лозівської РДА із заявою від 01.10.2011 про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення у користування земельних ділянок, загальною площею 126,04 га, розташованих на території Новоіванівської сільської ради Лозівського району, для подальшого її отримання в оренду для ведення фермерського господарства.

Розпорядженням Лозівської РДА від 18.10.2011 № 395 надано ОСОБА_2 дозвіл на розроблення проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок площами 49,69 га, 17,0 га та 59,35 га, за рахунок земель сільськогосподарського призначення, що перебувають у запасі на території Новоіванівської сільської ради Лозівського району Харківської області, для ведення фермерського господарства на умовах оренди.

У подальшому розпорядженням Лозівської РДА від 26.09.2012 № 405 затверджено проєкти землеустрою щодо відведення земельних ділянок в оренду громадянину ОСОБА_2 для ведення фермерського господарства за рахунок земель запасу на території Новоіванівської сільської ради Лозівського району Харківської області; надано громадянину ОСОБА_2 в оренду терміном на 50 років для ведення фермерського господарства земельну ділянку площею 14,6974 га, земельну ділянку площею 49,6933 га та земельну ділянку площею 53,3133 га за рахунок земель запасу сільськогосподарського призначення (рілля) на території Новоіванівської сільської ради за межами населеного пункту.

03.10.2013 між ГУ Держземагенства (орендодавець) та ОСОБА_1 укладено три договори оренди землі, за умовами яких орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне користування земельні ділянки сільськогосподарського призначення, які знаходяться за межами населеного пункту на території Новоіванівської сільської ради Лозівського району Харківської області, а саме земельну ділянку, кадастровий номер 6323983500:11:000:0008, площею 14,6974 га; земельну ділянку, кадастровий номер 6323983500:04:000:0001, площею 49,6933 га; земельну ділянку, кадастровий номер 6323983500:03:000:0006, площею 59,3133 га.

У пункті 8 цих договорів передбачено, що договір укладено на 50 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію.

Відповідно до пункту 14 оспорюваних договорів земельна ділянка передається в оренду для ведення фермерського господарства.

Як свідчить інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, право оренди на спірні земельні ділянки зареєстровано 22.10.2013 (індексні номери рішень 7045696, 7063387, 7072912).

17.09.2018 зареєстровано ФГ "Яровіт-2018" (код 42477057), що підтверджується відомостями в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про проведення державної реєстрації юридичної особи.

Попередні судові інстанції установили та підтверджено матеріалами справи, що до заяви ОСОБА_1 про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення у користування спірних земельних ділянок, розташованих на території Новоіванівської сільської ради Лозівського району, для подальшого їх отримання в оренду для ведення фермерського господарства, було додано копію паспорта та ідентифікаційного коду, копію документа про наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі, викопіювання з проєкту організації території земельних ділянок, тобто схеми місцерозташування земель.

У цій заяві ОСОБА_1 просив Лозівську РДА надати йому дозвіл на виготовлення проєкту відведення земельної ділянки площею 126,04 га, яка розташована на території Новоіванівської сільської ради за межами населеного пункту для отримання її у подальшому в оренду для ведення фермерства. Він також вказував, що має на меті створити фермерське господарство у складі його членів із метою вирощування зернових та технічних культур; для обробітку земельної ділянки він має трактор, комбайн, причіпну техніку, автомобіль, що надасть йому можливість належним чином обробляти земельну ділянку вказаного розміру.

ОСОБА_1 закінчив у 2001 році Харківський державний аграрний університет ім. В. В. Докучаєва і отримав повну вищу освіту за спеціальністю "Агрономія" та здобув кваліфікацію вченого агронома (диплом серії НОМЕР_1 від 29.03.2001).

У 1997 році ОСОБА_1 отримав посвідчення тракториста - машиніста, згідно з яким йому надано право на керування тракторами колісними класу до 20 кН включно і гусеничними класу до 30 кН включно; самохідними зерно- і кукурудзо- збиральними машинами (посвідчення ТП АК 584424). Також наявне посвідчення водія ОСОБА_1 з усіма відкритими категоріями.

Згідно зі свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2 у власності ОСОБА_1 знаходиться автомобіль марки ГАЗ, модель - 3307, тип - вантажний бортовий-С. Відповідно до свідоцтва про реєстрацію машини серії № НОМЕР_3 у власності ОСОБА_1 також перебуває комбайн зернозбиральний марки ДОН-1500А, 1991 року випуску.

15.09.2011 між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір № 15/09-2011 оренди трактору ХТЗ-150К-09 (свідоцтво про реєстрацію машини серії НОМЕР_4 від 08.06.2011).

01.10.2011 між ТОВ "Дігріма" та ОСОБА_1 укладено договір № 01/10-2011 оренди трактору МТЗ-82.1.26 (свідоцтво про реєстрацію машини серії НОМЕР_5 від 23.09.2011).

Також між ТОВ "Дігріма" та ОСОБА_1 02.06.2012 укладено договір № 02/06-2012 оренди трактору МТЗ-82.1.26, заводський номер НОМЕР_6 , д/н НОМЕР_7 .

Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ОСОБА_1 з липня 2003 року був зареєстрований як підприємець, у тому числі з видом діяльності 01.61. "Допоміжна діяльність у рослинництві". Цей клас включає сільськогосподарську діяльність, яку здійснюють за винагороду або на основі контракту (передпосівну підготовку полів; сівбу та садіння сільськогосподарських культур; оброблення сільськогосподарських культур; оприскування сільськогосподарських культур, у тому числі, з повітря; обрізання плодових дерев і виноградників; пересаджування рису, розсаджування та прополювання буряку; збирання врожаю; боротьбу зі шкідниками (у тому числі із кролями), пов`язану із сільським господарством); підтримку угідь у належному сільськогосподарському й екологічному стані; експлуатацію сільськогосподарського зрошувального устаткування. Також ОСОБА_1 був зареєстрований як підприємець, у тому числі з видами діяльності 77.11. "Надання в оренду автомобілів і легкових автотранспортних засобів" та 49.41. "Вантажний автомобільний транспорт".

Щодо родинних відносин ОСОБА_1 , то він має двох братів - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , кожен із яких має вищу освіту, водійські права майже з усіма категоріями, що підтверджується матеріалами справи.

Суди також з`ясували, що зі схеми розташування земельних ділянок станом на 2023 рік убачається, що спірні земельні ділянки знаходяться у межах Новоіванівської сільської ради Лозівського району Харківської області, дві з яких розташовані поряд і між ними розміщена лише балка біля населеного пункту Страсне та багаторічні зелені насадження, а інша земельна ділянка - неподалік; при цьому, щоб звільнити ці ділянки від коріння, чагарників, бур`янів, садових будиночків і господарських будівель та сміття ОСОБА_2 знадобився певний час, у зв`язку з чим між взяттям земельних ділянок в оренду та створенням фермерського господарства також минув деякий час.

Водночас, як уже зазначалося та це установили суди, ОСОБА_1 після отримання в оренду спірних земельних ділянок створив та здійснив державну реєстрацію ФГ "Яровіт-2018".

Вважаючи незаконним отримання ОСОБА_1 спірних земельних ділянок, прокурор звернувся до суду з позовом до Лозівської РДА, ГУ Держгеокадастру та ФГ "Яровіт-2018" про визнання недійсними та скасування розпоряджень Лозівської РДА № 395 і № 405; визнання недійсними договорів оренди від 03.10.2013, укладених між ГУ Держземагентства та ОСОБА_1 , з одночасним скасуванням державної реєстрації, а також зобов`язання ФГ "Яровіт-2018" та ОСОБА_1 повернути державі в особі ГУ Держгеокадастру вказані земельні ділянки.

У задоволенні вимог заявленого позову прокурора суди попередніх інстанцій відмовили.

Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам попередні судові інстанції виходили із того, що відповідно до частини 1 статті 22 Земельного кодексу України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

Статтею 31 Земельного кодексу України встановлено, що землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Громадяни - члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю).

Частинами 1, 2 статті 93 Земельного кодексу України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об`єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Частинами 1, 3 статті 124 Земельного кодексу України визначено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами 2, 3 статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.

Згідно із частиною 2 статті 134 Земельного кодексу України не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах), зокрема, земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва.

Відповідно до частин 2, 3 статті 123 Земельного кодексу України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки. У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Отже, стаття 123 Земельного кодексу України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати не передбачені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу.

Разом з тим відносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням фермерських господарств, регулюються, крім Земельного кодексу України, Законом України "Про фермерське господарство", який є спеціальним нормативно-правовим актом.

Частинами 1, 2, 4 статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" передбачено, що для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради. У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі. Перелік документів, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві, затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної аграрної політики. Заяву громадянина про надання земельної ділянки у власність або в оренду районна або міська державні адміністрації або орган місцевого самоврядування розглядають у місячний строк і в разі її задоволення дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельних ділянок розробляється за рахунок Українського державного фонду підтримки фермерських господарств. Проект відведення земельної ділянки погоджується та затверджується відповідно до закону. У разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства питання вирішується судом.

При вирішенні спору про правомірність надання та використання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягає порядок, визначений статтею 7 Закону України "Про фермерське господарство" як спеціальною щодо статті 123 Земельного кодексу України. Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19.

За змістом статей 1, 7, 8 Закону України "Про фермерське господарство" заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити сукупність передбачених частиною 1 статті 7 цього Закону відомостей і обставин. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен дати оцінку обставинам і відомостям, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, у тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів. За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого типу - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. Разом із тим відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб`єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов`язковою процедурою - без проведення земельних торгів.

Такі правові висновки є усталеними у судовій практиці суду касаційної інстанції та викладені, зокрема у постановах Верховного Суду України від 03.02.2016 у справі № 6-2902цс15, від 11.05.2016 у справі № 6-2903цс15, від 18.05.2016 у справі № 6-248цс16, Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 314/3881/15-ц, Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц.

Відповідно до статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом та має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності правочину).

Урахувавши норми законодавства, яке регулює спірні правовідносини, зазначену судову практику, дослідивши обставини справи, зокрема й щодо підстав та порядку отримання ОСОБА_1 спірних земельних ділянок, та наявні у справі докази, попередні судові інстанції установили, що при зверненні до Лозівської РДА Пуга Д. М. дотримався вимог закону та обґрунтував необхідність отримання спірних земельних ділянок визначеної площі з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства та наявності техніки для обробітку землі та вирощування сільськогосподарських культур; отримавши спірні земельні ділянки в оренду з метою створення фермерського господарства ОСОБА_1 створив ФГ "Яровіт-2018", яке вирощувало зернові та технічні культури, сплачувало орендну плату, тобто використовувало земельні ділянки за цільовим призначенням для ведення фермерського господарства.

Зважаючи на встановлені обставини та наявні у справі докази, суди відхилили протилежні доводи прокурора про відсутність намірів у заявника та його неспроможність використовувати спірні земельні ділянки для ведення фермерського господарства.

Разом із тим господарські суд першої та апеляційної інстанцій установили та це підтверджується матеріалами справи, що у 2007 році земельні ділянки для створення ФГ "Пінгала" отримані іншою особою, а ОСОБА_1 лише з 05.03.2013 набув майнове право засновника ФГ "Пінгала". Земельні ділянки, якими користується ФГ "Святовіт-2011", також надані іншій особі - ОСОБА_5 за розпорядженнями Лозівської РДА від 17.01.2011 № 10, від 07.06.2011 № 205 і договорами оренди від 03.10.2011 та передані в оренду ФГ "Святовіт-2011" 19.03.2012 на підставі відповідних додаткових угод, тоді як ОСОБА_1 став членом вказаного фермерського господарства лише 02.11.2011 (тобто вже після звернення до Лозівської РДА із заявою про отримання спірних земельних ділянок). Щодо ФГ "Святовіт-2013", то право оренди земельної ділянки для створення цієї юридичної особи зареєстровано за ОСОБА_1 19.03.2014 на підставі договору оренди від 29.12.2012 та розпорядження Близнюківської РДА від 13.11.2012 № 1312. У зв`язку з цим суди попередніх інстанцій відхилили доводи прокурора про те, що на час звернення до уповноваженого органу за отриманням спірних земельних ділянок ОСОБА_1 вже здійснював діяльність з ведення фермерських господарств у складі ФГ "Святовіт-2011", ФГ "Пінгала" та ФГ "Святовіт-2013".

Таким чином, суди попередніх інстанцій у наведеному випадку не установили порушення встановленої законом процедури набуття права оренди на спірні земельні ділянки для ведення фермерського господарства з огляду на що дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Оскільки суди в позові відмовили з підстав його необґрунтованості, а суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, то суди відхилили заяви відповідачів про застосування позовної давності.

Відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Як уже зазначалося, скаржник звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою на судові рішення у справі, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

У кожному випадку порівняння правовідносин та їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

Разом із тим зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

При цьому слід виходити також із того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Колегія суддів суду касаційної інстанції відхиляє твердження скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень висновків щодо застосування статей 123, 134 Земельного кодексу України, статей 1, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство", викладених у постановах Верховного Суду України від 03.02.2016 у справі № 6-2902цс15, від 11.05.2016 у справі № 6-2903цс15, від 18.05.2016 у справі № 6-248цс16, у постановах Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 314/3881/15-ц, від 25.09.2019 у справі № 397/30/17, від 29.01.2020 у справі № 927/83/19, від 20.02.2020 по справі № 297/616/17, від 25.03.2020 у справі № 357/2418/15-ц, від 30.06.2020 у справі № 665/2508/16-ц, від 27.08.2020 у справі № 922/1948/19, від 17.09.2020 у справі № 917/1416/19, та у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц, від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19, оскільки, як свідчить зміст оскаржених судових рішень у справі, що переглядається, правові висновки, викладені у цих постановах та на які посилається скаржник у касаційній скарзі були враховані судами попередніх інстанцій, які дослідивши обставини справи та наявні у ній докази, зокрема й щодо підстав та порядку отримання ОСОБА_1 спірних земельних ділянок, надавши оцінку доводам сторін, виконавши обов`язкові вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 16.03.2023 у цій справі, не установили обставин порушення вимог закону при передачі спірних земельних ділянок в оренду для ведення фермерського господарства у зв`язку з чим дійшли висновку про відмову у позові.

Разом із тим колегія суддів суду касаційної інстанції не бере до уваги посилання скаржника на неврахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 16.03.2023 у справі № 922/735/19, якою попередньо ухвалені судові рішення у цій справі були направлені на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди при новому розгляді цієї справи виконали обов`язкові вказівки, наведені у вказаній постанові суду касаційної інстанції, про що свідчить зміст оскаржених судових рішень.

Крім того, Верховний Суд зазначає, що наведені у касаційній скарзі прокурора доводи щодо неврахування висновку, викладеного в постановах Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18, від 21.08.2020 у справі № 904/2357/20 щодо застосування статей 73- 79 Господарського процесуального кодексу України (стосовно стандарту доказування), фактично зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в позові та спрямовані на необхідність переоцінки доказів та встановлення інших обставин, що, з огляду на положення частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції.

Верховний Суд звертає увагу на те, що суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19).

У свою чергу, Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).

За таких обставин колегія суддів вважає, що місцевий та апеляційний господарські суди оцінили подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності та взаємного зв`язку у їх сукупності. Суди попередніх інстанцій дали оцінку поданим сторонами доказам у їх сукупності, що відповідає положенням частин 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України.

Водночас колегія суддів суду касаційної інстанції звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (що визначено), покладається на скаржника.

З огляду на зазначене підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу, не знайшла підтвердження.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.08.2023 і рішення Господарського суду Харківської області від 12.06.2023 у справі № 922/735/19.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.08.2023 і рішення Господарського суду Харківської області від 12.06.2023 у справі № 922/735/19 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак