Постанова

від 15.11.2023 по справі 295/4780/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 295/4780/20

провадження № 61-11222св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Житомирського апеляційного суду від 10 липня 2023 року в складі колегії суддів: Микитюк О. Ю., Григорусь Н. Й., Борисюка Р. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на частку спільного майна,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на частку спільного майна.

Позовну заяву обґрунтовувала тим, що з 2002 року вона перебувала у фактичних шлюбних стосунках з відповідачем, а з 04 вересня 2003 року до 09 січня 2020 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі. Протягом 2002 - 2006 років за їхні спільні кошти збудовано житловий будинок, який розташований на АДРЕСА_1 (далі - житловий будинок). Оскільки земельна ділянка, на якій знаходиться цей житловий будинок, належала ОСОБА_2 , то право власності на новозбудований житловий будинок також зареєстровано за ним. 18 червня 2007 року ОСОБА_2 продав 52/100 частки цього житлового будинку своєму брату ОСОБА_3 .

Позивач зазначала, що 48/100 частки спірного житлового будинку є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, проте між нею та відповідачем виник спір щодо цього нерухомого майна, оскільки колишній чоловік заперечує її право власності на 1/2 частку спірного майна.

Уточнивши позовні вимоги, позивач просила суд:

- визнати 48/100 частки житлового будинку з надвірними будівлями, загальною площею 110,90 кв. м, житловою площею 41,0 кв. м, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя;

- визнати за нею право власності на 1/2 частку 48/100 частки спірного житлового будинку;

- визнати за нею право власності на частину земельної ділянки, кадастровий номер 1810136300:01:015:0005, загальною площею 0,0946 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , пропорційно виділеній їй частці житлового будинку.

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Богунський районний суд м. Житомира рішенням від 04 серпня 2021 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 30 червня 2022 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що переважна більшість робіт із будівництва спірного будинку здійснена до укладення шлюбу між сторонами, на час укладення шлюбу такий будинок мав статус об`єкта незавершеного будівництва. Позивач не надала суду належних доказів того, що за рахунок спільних трудових чи грошових затрат або її затрат істотно збільшилася вартість спірного житлового будинку та не надала доказів, що за рахунок її коштів здійснювалося будівництво вказаного житлового будинку.

Верховний Суд постановою від 18 травня 2023 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задовольнив частково.

Постанову Житомирського апеляційного суду від 30 червня 2022 року скасував, справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова касаційного суду мотивована тим, що ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право власності на житловий будинок 25 вересня 2006 року, що свідчить про те, що він набув право власності на спірний житловий будинок у період перебування у шлюбі з позивачем. Тому на житловий будинок поширюється презумпція спільної сумісної власності подружжя, а тому позивач не зобов`язана доводити наявність права спільної сумісної власності на зазначене майно, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Тому, встановивши, що право власності на житловий будинок набуте відповідачем у період перебування у шлюбі з позивачем, суди попередніх інстанцій не навели у своїх судових рішеннях обґрунтованих мотивів, якими саме доказами, наданими стороною відповідача, спростовується презумпція спільності майна сторін щодо цього будинку.

З метою правильного вирішення спору судам необхідно було першочергово встановити, якими доказами відповідач спростовує презумпцію спільної сумісної власності майна, і лише після встановлення таких обставин надавати оцінку істотності збільшення вартості спірного майна внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.

Під час нового розгляду Житомирський апеляційний суд постановою від 10 липня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив.

Скасував рішення Богунського районного суду м. Житомира від 04 серпня 2021 року і ухвалив нове судове рішення про задоволення позову.

Визнав 48/100 ід. часток житлового будинку з надвірними будівлями, який розташований у АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя.

Визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину від 48/100 ід. часток спірного житлового будинку з надвірними будівлями.

Визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 500 кв. м, на якій розташовані 48/100 ід. часток житлового будинку з надвірними будівлями.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 26 274,50 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що станом на день укладення шлюбу йому належав на праві власності об`єкт незавершеного будівництва, про вартість та ступінь готовності такого об`єкта до експлуатації.

Короткий зміст вимог та доводів наведених у касаційній скарзі

22 липня 2023 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Житомирського апеляційного суду від 10 липня 2023 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норми матеріального права, зокрема без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 24 січня 2020 року в справі № 910/10987/18, від 03 червня 2020 року в справі № 363/4852/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Суд апеляційної інстанції незаконно стягнув з відповідача як особи з інвалідністю ІІ групи судовий збір, а також вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права - пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у подібних правовідносинах.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував висновків Верховного Суду у цій справі, викладених у постанові від 18 травня 2023 року, та не навів мотивів про прийняття чи відхилення доказів, наданих відповідачем, які спростовують презумпції спільності майна, про які також вказував суд першої інстанції у своєму рішенні. Також суд не врахував покази свідків, які підтверджували те, що будинок був збудований ще у 1995 році і відповідач проживав у ньому зі своєю попередньою дружиною та дитиною.

У касаційній скарзі заявник посилається на архітектурно-планувальні завдання на проектування спірного двоквартирного житлового будинку, затвердженого начальником Головного управління містобудування та архітектури Житомирської міської ради від 09 грудня 2003 року, на довідку АТ «Житомиробленерго», на технічні умови на електрофікацію будинку від 28 вересня 1994 року, які, на його думку, підтверджують факт існування спірного будинку ще у 1995 році.

Вказує на те, що виготовлення проектної документації, її затвердження, видача свідоцтва про право власності на будинок 25 вересня 2006 року і подальша реєстрація права власності на нього і земельну ділянку не є доказами створення цього майна у шлюбі і, як наслідок, віднесення його до спільного майна подружжя.

Також зазначає, що суд апеляційної інстанції помилково здійснив поділ земельної ділянки, оскільки земельна ділянка в силу пункту 5 частини першої статті 57 СК України набута на підставі приватизації відповідачем і є його особистою приватною власністю.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 02 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Богунського районного суду міста Житомира.

Справа надійшла до Верховного Суду у серпні 2023 року.

Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 04 вересня 2003 року. Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 09 січня 2020 року шлюб між ними розірвано (т. 1 а. с. 14).

Рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради від 27 вересня 1990 року № 356 ОСОБА_2 надано у безстрокове користування земельну ділянку площею 500,0 кв. м, яка розташована на АДРЕСА_1 та призначена для будівництва житлового будинку (т. 1 а. с. 43-47).

Рішенням виконкому Житомирської міської ради від 14 серпня 2003 року № 471 ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення проекту щодо продовження будівництва двоквартирного житлового будинку на земельній ділянці на АДРЕСА_1 .

13 жовтня 2003 року затверджено технічні умови на будівництво двоквартирного спірного житлового будинку.

Відповідно до архітектурно-планувального завдання на проектування двоквартирного житлового будинку на АДРЕСА_1 , затвердженого начальником Головного управління містобудування та архітектури Житомирської міської ради 09 грудня 2003 року, на земельній ділянці за вказаною адресою знаходиться розпочатий будівництвом двоквартирний житловий будинок.

20 вересня 2005 року ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0946 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та призначена для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (т. 1 а. с. 7).

Рішенням виконкому Житомирської міської ради від 13 квітня 2006 року № 313 затверджено акт державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом двоквартирного житлового будинку АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 60).

25 вересня 2006 року виконкомом Житомирської міської ради на ім`я ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на спірний житловий будинок (т. 1 а. с. 6).

18 червня 2007 року ОСОБА_5 продав ОСОБА_3 52/100 частки спірного житлового будинку. Позивач надавала згоду ОСОБА_2 на відчуження зазначеного нерухомого майна (т. 1 а. с. 66, 67, 83).

Допитаний у судовому засіданні за клопотанням позивача свідок ОСОБА_6 надав показання про те, що в 2003-2004 роках стіни будинку були зведені та будинок накритий дахом із шиферу, вікна та двері в ньому вже були встановлені, підлоги не було, у ньому ніхто не проживав, подвір`я було не огороджене. На прохання батьків позивача в 2003-2004 роках він привозив будівельні матеріали, міжкімнатні двері, блоки для перегородок у будинку. Сторони спочатку проживали в батьків позивача в смт Черняхів, а в 2004-2005 роках переїхали проживати в будинок, який добудовувався.

Допитана в судовому засіданні за клопотанням позивача свідок ОСОБА_7 надала показання про те, що спочатку спірний будинок був не придатним для проживання, а потім весь час велося будівництво. До того, як у будинку стала проживати позивач, будинок представляв собою накриту дахом коробку, а з 2005 року, коли сторони стали проживати в ньому в облаштованій кімнаті на другому поверсі, там постійно проводилися роботи з його облаштування, зокрема в коридорі на підлозі було покладено плитку, зашито гіпсокартоном стелю, проведено воду в туалет і ванну, пізніше підведено гарячу воду, забетоновано подвір`я, де встановлено колодязь. Позивач купувала будівельні матеріали за свої кошти, так як відповідач після отриманої травми не працював, але він здійснював будівельні роботи.

Допитаний у судовому засіданні за клопотанням позивача свідок ОСОБА_8 надав показання про те, що в 2003 році він допомагав у будівництві будинку, який не був завершений будівництвом, і на той час у будинку ніхто не проживав. До одруження сторони проживали в будинку батьків позивача, а в спірному будинку була зведена коробка двоповерхового будинку, вікна та двері вже були встановлені, підлоги в кімнатах не було, а також ванни і туалету.

Допитана в судовому засіданні за клопотанням позивача свідок ОСОБА_9 надала показання про те, що до одруження сторін в 2003 році вони два роки проживали в батьків позивача. На АДРЕСА_1 вони будували житловий будинок, який у 2003 році вже був зведений та накритий дахом, у будинку веранди не було, вхідні двері встановлені тимчасові, стіни в будинку не штукатурені, для проживання була придатна одна кімната на другому поверсі. За час шлюбу сторони здійснювали в будинку внутрішні будівельні роботи з його облаштування. Провели в будинок газ і воду, зробили туалет. Коли дитині ОСОБА_10 виповнився 1 рік, вони переїхали проживати в будинок, де вже на той час було облаштовано дві кімнати.

Допитана в судовому засіданні за клопотанням відповідача свідок ОСОБА_11 надала показання про те, що спочатку відповідач та його брат отримали земельну діяльну, а потім за допомогою їхніх батьків побудували будинок на АДРЕСА_1 на два входи, який було зведено у 1990-х роках, у будинку були вікна і двері. У 1998 році ОСОБА_12 одружився та проживав із сім`єю у будинку, а після розірвання першого шлюбу одружився вдруге. У цьому будинку вона ніколи не була та що в ньому було всередині сказати не може. Газ до будинку було проведено в 1997 році.

Допитана в судовому засіданні за клопотанням відповідача свідок ОСОБА_13 надала показання про те, що вона є рідною сестрою відповідача та саме вона в 2001 році познайомила ОСОБА_12 з ОСОБА_14 . Зі своєю першою дружиною та їхньою дитиною ОСОБА_12 проживав у повністю збудованому спірному будинку з літа 1998 року до кінця 2000 року, так як в 1997 році в будинку обидва поверхи були облаштовані для проживання в ньому. У 2003 році він одружився з ОСОБА_14 , спочатку проживали в смт Черняхів, а в 2005 році вони заселилися в побудований будинок. Спочатку в будинку було пічне опалення, а потім проведено газ. На облаштування будинку позивач грошей не надавала. Під час спільного проживання з позивачем ними було перероблено опалення, зроблено туалет і проведено каналізація. Газ підведено до будинку в 1998 році. Будинок побудовано за кошти батьків відповідача.

Допитана в судовому засіданні за клопотанням відповідача свідок ОСОБА_15 надала показання про те, що вона є рідною сестрою відповідача та їй відомо, що будинок на АДРЕСА_1 побудовано їхніми батьками за належні їм кошти в період 1991-1996 роки на земельній ділянці, отриманій відповідачем. Старший брат спочатку проживав у тимчасовій споруді та оскільки його частина збудована швидше, він заселився в неї в 1996 році. Відповідач заселився в свою частину будинку в 1998 році з першою дружиною та двома дітьми, а після розірвання шлюбу залишився проживати в ньому сам. Одружившись із ОСОБА_14 , деякий час вони проживали в її батьків у смт Черняхів, а в подальшому переїхали в побудований будинок.

Допитаний у судовому засіданні за клопотанням відповідача свідок ОСОБА_3 надав показання про те, що він є рідним братом відповідача та йому відомо, що на АДРЕСА_1 в 1994 році залито фундамент під будинок, в 1995 році збудовано дерев`яний будинок, який в 1996 році обкладено цеглою. На початку 1997 року будинок побудований повністю, мав двері, вікна, дах і пічне опалення. Одружившись із своєю першою дружиною в 1996 році, відповідач проживав з нею в новому будинку. Через деякий час після одруження з позивачем у 2005 році вони приїхали проживати в будинок та весь час щось переробляли та доробляли в ньому. Він продав автомобіль та надав кошти на облаштування туалету і для проведення води в будинок. Капітального ремонту в будинку не проводили. До одруження вони спільно не проживали. Кошти на будівництво будинку надав його батько та він особисто витрачав кошти своєї сім`ї. У 2004 році провели опалення в будинку без участі позивача. Купівля-продаж будинку оформлена формально для розподілу будинку між ним і його братом.

Допитана в судовому засіданні за клопотанням відповідача свідок ОСОБА_16 надала показання про те, що будівництво будинку на АДРЕСА_1 розпочалося з 1994 року, а завершилося в 1996 році. Батько позивача привозив матеріали. У 1998 році відповідач одружився та він проживав у своїй половині будинку разом із своєю сім`єю. З 2005 року в будинку стала проживати позивач та з нею побудовано гараж на подвір`ї.

Допитана в судовому засіданні за клопотанням відповідача свідок ОСОБА_17 надала показання про те, що вона є дружиною рідного брата відповідача ОСОБА_3 та їй відомо, що спірний будинок почали будувати в 1994 році, а в 1996 році він був збудований. Будівництво здійснювали ОСОБА_12 , її чоловік та їхні батьки. У 1998 році ОСОБА_12 проживав у своїй частині разом із свою першою дружиною. Будинок не вводився в експлуатацію за відсутності коштів. Одразу після одруження сторони стали проживати в смт Черняхів у батьків ОСОБА_14 , а в 2005 році переїхали проживати в будинок. Земельна ділянка, на якій збудовано будинок, надана відповідачу за місцем роботи. За час проживання ОСОБА_14 в будинку жодних будівельних робіт проведено не було. На другому поверсі в будинку нею облаштовано третю кімнату, а дві інші вже були зроблені.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Постанова апеляційного суду не в повній мірі відповідає вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Положеннями статті 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте майно, набуте нею, ним до шлюбу, або майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, норми статей 57, 60 СК України встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 24 травня 2017 року в справі № 6-843цс17, Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Згідно зі статтями 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя.

Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.

Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена за її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Судам, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_2 не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що станом на день укладення шлюбу йому належав на праві власності об`єкт незавершеного будівництва, а також про вартість та ступінь готовності такого об`єкта до експлуатації.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції.

Судами встановлено, що 05 вересня 2006 року ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право власності на спірний житловий будинок, що свідчить про те, що відповідач набув право власності на спірний житловий будинок у період перебування у шлюбі з позивачем. За таких обставин, на спірний житловий будинок поширюється презумпція спільної сумісної власності подружжя, а тому позивач не зобов`язана доводити наявність права спільної сумісної власності на зазначене майно, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Оскільки відповідач заперечував проти визнання житлового будинку об`єктом спільної сумісної власності подружжя, то саме він повинен був довести, що спірне майно є його особистою власністю.

Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що відповідач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірний будинок є його особистою власністю та був збудований до реєстрації шлюбу з позивачем.

Посилання відповідача на докази як на спростування презумпції спільності майна подружжя, а саме: на архітектурно-планувальні завдання на проектування спірного двоквартирного житлового будинку, затверджені начальником Головного управління містобудування та архітектури Житомирської міської ради від 09 грудня 2003 року; на довідку АТ «Житомиробленерго»; на технічні умови на електрофікацію будинку від 28 вересня 1994 року, які, на його думку, підтверджують факт існування спірного будинку ще у 1995 році, правильно не прийняті апеляційним судом до уваги, оскільки вказані докази не підтверджують того, що станом на день укладення шлюбу йому належав на праві власності об`єкт незавершеного будівництва, а також не підтверджують вартість та ступінь його готовності до експлуатації.

Крім того, вказані докази та інші докази, надані відповідачем, а також покази свідків, не дають підстав вважати, що готовність спірного будинку з надвірними будівлями та спорудами станом на день укладення шлюбу з позивачем дозволяла здійснювати їх використання за своїм функціональним призначенням.

З урахуванням викладеного суд апеляційної інстанції, дослідивши належним чином докази у справі у їх сукупності, зокрема показання свідків, дійшов обґрунтованого висновку, що спірний житловий будинок є об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

ОСОБА_2 не спростував презумпцію права спільної сумісної власності подружжя, оскільки саме на нього покладено обов`язок її спростувати.

Доводи касаційної скарги щодо безпідставного неврахування судом апеляційної інстанції доказів, наданих відповідачем, та показів свідків, є необґрунтованими, оскільки суд надав належну оцінку всім доказам та показам свідків окремо і в сукупності з іншими доказами у справі, дійшов обґрунтованого висновку, що вони не підтверджують ступінь готовності спірного будинку та його вартості станом на день укладення шлюбу з позивачем, а також те, що готовність спірного будинку дозволяла в ньому проживати та використовувати його за своїм функціональним призначенням. Крім того, відповідач не надав доказів, що спірний будинок істотно не збільшився у своїй цінності після укладення шлюбу з позивачем.

Здійснені дії щодо проектування будівництва, оформлення дозвільних документів на будівництво та інші дії не надають відповідачеві право особистої власності на спірний житловий будинок, оскільки, ці дії не можуть вважатись завершенням будівництва, з яким закон пов`язує момент набуття права власності на нерухоме майно.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції помилково здійснив поділ земельної ділянки, на якій розташований спірний житловий будинок, оскільки земельна ділянка в силу пункту 5 частини першої статті 57 СК України набута на підставі приватизації відповідачем і є його особистою приватною власністю, не може бути прийнято колегією суддів до уваги з огляду на таке.

Пунктом 5 частини першої статті 57 СК України передбачено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Суди встановили, що спірна земельна ділянка набута відповідачем у порядку безоплатної приватизації.

Житловий будинок, який є спільною сумісною власністю подружжя, знаходиться на спірній земельній ділянці.

У постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року в справі № 686/9580/16 (провадження № 61-3478св18), зроблено висновок, що «земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою, переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України».

Відповідно до частини першої статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користування іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю, споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Згідно з частиною першою статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Системний аналіз змісту наведених норм статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України дає підстави для висновку про однакову спрямованість їх положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, відповідно до якого визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.

Враховуючи наведені положення норм матеріального права та встановлення у цій справі правового статусу будинку як спільної сумісної власності подружжя й, відповідно, визнання за сторонами права власності по 1/2 частці будинку, колегія суддів зазначає, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог щодо поділу земельної ділянки між колишнім подружжям.

Зважаючи на вищевикладене, дослідивши докази у справі та давши їм належну оцінку, врахувавши обставини справи, суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог та поділу спірного житлового будинку та земельної ділянки.

Доводи касаційної скарги не спростовує вказані висновки суду апеляційної інстанції.

Також колегія суддів не приймає до уваги доводи касаційної скарги про безпідставне стягнення апеляційним судом з відповідача на користь позивача судових витрат у розмірі 26 274,50 грн з огляду на таке.

Відповідно до частин першої та другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141, 142 ЦПК України.

У частині шостій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю.

Оскільки під час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій відповідач не вказував на те, що він є особою з інвалідністю ІІ групу та не надавав відповідних доказів на підтвердження цього, то у суду апеляційної інстанції не було підстав для звільнення ОСОБА_2 від сплати судових витрат.

Такі докази були надані ОСОБА_2 лише до касаційної скарги.

Однак, відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції на стадії перегляду справи в касаційному порядку не має повноважень приймати нові докази та долучати їх до матеріалів цивільної справи.

У зв`язку із зазначеним, відсутні підстави для скасування постанови апеляційного суду в частині стягнення з відповідача на користь позивача судового збору.

Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права - пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» не заслуговують на увагу, оскільки такі висновки існують та викладені в численних постановах Верховного Суду, зокрема у постановах від 08 вересня 2021 року в справі № 136/2125/19 (провадження № 61-515св21), від 06 листопада 2019 року в справі № 127/27038/16-ц (провадження № 61-32123св18).

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Керуючись статтями 400, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Житомирського апеляційного суду від 10 липня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді: С. О. Карпенко

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров

В. В. Пророк