Постанова

від 20.12.2023 по справі 489/3243/19

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

20.12.23

22-ц/812/1167/23

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 489/3243/19

Провадження № 22-ц/812/1167/23

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 грудня 2023 року Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах :

головуючого Темнікової В.І.,

суддів Крамаренко Т.В., Тищук Н.О.,

із секретарем судового засідання Голощаповою А.О.,

за участю представника позивачки ОСОБА_1 ,

відповідача ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 23 лютого 2023 року, ухвалене під головуванням судді Коваленка І.В. в приміщенні того ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя, -

В С Т А Н О В И В :

У червні 2019 року позивачка ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом, після уточнення якого остаточно просила в порядку поділу спільного майна подружжя:

- залишити за нею право власності: на житловий будинок та земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер 4810136900:04:082:0002, за адресою: АДРЕСА_1 ; транспортний засіб «HYUNDAI 130», 2012 року випуску, номер шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , а відповідачу залишити право власності на квартиру АДРЕСА_2 ;

- визнати за нею право власності 50 % обсягу корпоративних прав, які існують на момент поділу, а саме: в Товаристві з обмеженою відповідальністю «ІТС» (далі ТОВ «ІТС») частка статутного капіталу 40 % та в Товаристві з обмеженою відповідальністю Морське агентство «ІСМА» (далі ТОВ Морське агентство «ІСМА») частка в статутному капіталі 45 %, а також право на отримання частини доходів, отриманих відповідачем від володіння корпоративними правами в ТОВ «ІТС» за період з 1998 року по 2020 рік та від володіння корпоративними правами в ТОВ Морське агентство «ІСМА» за період з 2001 року по 2020 рік.

Позовні вимоги ОСОБА_4 обґрунтовані тим, що 11 вересня 1998 року між нею та відповідачем ОСОБА_2 був укладений шлюб, який зареєстрований Центральним відділом актів реєстрації цивільного стану Миколаївського міського управління юстиції (Свідоцтво про шлюб, серія НОМЕР_3 ).

В період шлюбу у них народився син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження НОМЕР_4 , виданим повторно 23.06.2015 Міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану ММУЮ, а також син ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження НОМЕР_5 , виданим повторно 21.10.1998 відділом запису актів про народження Виконкому Миколаївської міської ради, який на даний час не має самостійного заробітку, навчається за денною формою навчання на першому курсі факультету народних інструментів кафедри баяна і акордеону Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського (термін навчання з 01.09.2018 по 30.06.2022).

З березня 2019 року сторони перестали проживати разом. Відповідач залишив їх спільне місце проживання - житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 . уникає зустрічей з дітьми. Діти залишились на утриманні позивачки.

На теперішній час у Ленінському районному суді розглядається цивільна справа № 3245/19 за заявою позивачки про розірвання шлюбу між сторонами.

У період шлюбу сторонами було спільно набуте майна. Будь-якої домовленості між ними щодо поділу спільно набутого майна або укладеного шлюбного договору не існує.

Ринкова вартість майна, що підлягає поділу між подружжям визначена звітами з незалежної оцінки ринкової вартості, а саме станом на 20.03.2020р. вартість житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 становить 568 000,00 грн; вартість квартири АДРЕСА_2 становить 812 460,00 грн; вартість транспортного засобу марки «HYUNDAI 130» 2012 року випуску становить 151981,00 грн.

Також відповідач є засновником наступних юридичних осіб: ТОВ «ІТС» (код 23397431) з часткою у статутному капіталі - 40% (3752,00 грн.); ТОВ «Морське агентство «ІСМА» (код 554) з часткою у статутному капіталі - 45 % (5310,00 грн.).

За спільною згодою сторін та за бажанням дитини їх спільна неповнолітня дитина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , після розірвання шлюбу залишається проживати із позивачкою. Також на утриманні позивачки залишається повнолітня дитина сторін - ОСОБА_6 , який через навчання на денній формі навчання у вищому навчальному закладі не має самостійного заробітку.

Тому позивачка вважає наявними підстави для визнання вказаних вище обставин такими, шо мають істотне значення і дають можливість, враховуючи інтереси дітей, які станом на теперішній час, за спільною згодою сторін, залишаються на утриманні позивачки і залишаться з нею проживати після розірвання шлюбу, відступити від засади рівності часток подружжя у спільному майні.

Посилаючись на положення ст. 60, 69,70 СК України, ст. 325, 368, 370, 372 ЦК України, ст. 3,19, 76, 81, 95, 175, 177, 179 ЦПК України просила задовольнити позов.

У вересні 2020 року відповідач ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до позивачки, в якому просив в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ним право власності на:

- 1/2 частку житлового будинку літ. А., загальною площею 60,8кв.м, житловою 43,7кв.м. та частку новоствореного житлового будинку, реконструйованого з літньої кухні літ. «Б» та прибудови літ. «Б», «Б1», загальною площею 250кв.м., з належними до них господарськими будівлями та спорудами, а також частину земельної ділянки (кадастровий номер 4810136900:04:082:0002), площею 0,1 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 ;

- частку легкового автомобіля «HYUNDAI 130» 2012 року випуску, номер шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ;

- частку обладнання сонячної електростанції - сонячний фотоелектричний модуль Longi Solar LR-72-345w, - Fronius SYMO 15,0-3-M (15 кВт. 3 фази/2 трека); Електролічильник багатофункціональний Itron FCE-6000 (5/100 A) кл.1, - модем Sparklet PS 485), а також право вимоги на частку прибутку отриманого від продажу електричної енергії за зеленим тарифом за договором купівлі-продажу від 01.01.2019 №СГ/17 та договором постачання електроенергії №12415312 від 01.01.2019, укладених між ОСОБА_4 і ТОВ «Миколаївська енергопостачальна компанія», починаючи з 14.06.2019.

Також просив визнати право вимоги на отримання частини доходів, отриманих позивачкою від володіння 50% у статутному капіталі Приватного підприємства «Метеор-ЮГ» (далі ПП «Метеор-Юг») з 14.06.2019.

Крім того, просив виділити йому у власність наступне майно: мотоблок «Pubert», вартістю 10500 гривень; бензогенератор «Eisemann - 8200 гривень; КШМ «Макіта» - 3000 гривень; перфоратор «Макіта» - 3000 гривень; зварювальний інвертор «SSVA-270» - 6000,00 грн.; пристрій н/а для інвертора «SSVA-270», залишковою вартістю 3000 гривень; електричну дриль «Макіта», вартістю 2500 гривень; хлібопічку «Panasonik», вартістю 2100 гривень; пилосос миючий «Thomas» - 2800 гривень; мийку високого тиску «Karcher» - 3000 гривень; повітряний компресор «Vitals» - 4000 гривень; електричну пилку «Фіолент» - 2000 гривень; електричний рубанок «Фіолент» - 1500 гривень; інверторний кондиціонер «Toshiba-13» - 7800 гривень. На загальну суму 59400 гривень.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, відповідач зазначив, що в період шлюбу з 11 вересня 1998 року у спільну сумісну власність подружжя за спільні кошти ними набуто нерухоме та рухоме майно, зокрема, індивідуальний житловий будинок з будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 загальною площею 60,8кв. м., житловою - 43,7кв. м. придбаний у період шлюбу відповідно договору купівлі - продажу № 1399 від 17.07.2003 року зареєстрований за спільною згодою сторін на ім`я відповідача ОСОБА_4 .

В період проживання з позивачкою за їх спільною згодою, зазначений будинок було реконструйовано, зокрема літню кухню, позначену на плані забудови літ. Б та Б-1 було реконструйовано та створено новий житловий будинок, у результаті чого було якісно змінено його характеристики щодо загальної та житлової площі, яка склала більше 250кв. м. Будівництво було закінчено у 2016 році, підведено усі належні комунікації і у цей же період будинок був заселений членами їх родини, оскільки житловий будинок літ. А став аварійним та небезпечним для проживання. Вартість новоствореного житлового будинку на момент подачі позову складає не менше 3000000 грн. З метою реєстрації реконструйованого будинку він неодноразово пропонував позивачці провести відповідні дії щодо належної реєстрації реконструйованого будинку, але постійно отримував відмовки щодо цього.

Починаючи з березня 2019 року позивачка створила неможливі умови для його проживання у зазначеному будинку, влаштовуючи безпричинні, безпідставні сварки, влаштовувала провокації, направлені на застосування фізичної сили або бійки, надсилає йому погрози шляхом передачі повідомлень на смартфон по месенджеру і в повідомленнях.

У квітні 2019 року скориставшись його відсутністю позивачка змінила замки на воротах, вхідних дверях до житлових приміщень реконструйованого житлового будинку, а з кінця 2019 року без згоди членів родини, зокрема без згоди відповідача засилила в будинок сторонню особу, відмовившись надати ключі від встановлених нею замків, та не пускає його до дітей та житлового будинку.

Крім того, позивачка, утримуючи правовстановлюючі та технічні документи створює перешкоди для належного оформлення введення в експлуатацію зазначеного новоствореного будинку. Відповідачем подано позовну заяву до суду про усунення перешкод у користуванні спільним сумісним майном та вселення. 12 серпня 2020 року Ленінським районним судом м. Миколаєва відкрито провадження у справі № 489/3706/20 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення.

Зазначений вище будинок розташовано на земельній ділянці - кадастровий номер 4810136900:04:082:0002 площею 0,1 га, яку виділено з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 відповідно до державного акту серії ЯИ 259761 від 14.04.2010 року про право власності на земельну ділянку надану на підставі рішення Миколаївської міської ради № 36/62 від 04.09.2009 року зареєстрована за спільною згодою сторін на ОСОБА_4 , та була виділена в інтересах їх сім`ї.

Крім наведеного нерухомого майна, у спільну сумісну власність ними придбано рухоме майно, побутові механічні, електротехнічні засоби та обладнання сонячної електростанції на суму 789091,30 грн.

Сумарна вартість всього спільно нажитого майна як рухомого так і нерухомого майна складає 3789091,30 грн.

Сторонами булопридбано обладнання сонячноїелектростанції,що підтверджуєтьсядоговором заставивід 11жовтня 2018року,за якимобладнання електростанціїє забезпеченнямвиконання договорупозики від02квітня 2018року, договором позики № 5 від 02 квітня 2018 року з ТОВ МА «ІСМА», відповідно п. 2 якого сума споживчої позики за договором позики становить 382700,00 грн. Згідно п. 2.2. договору позика є поворотною та безвідсотковою. Строк дії договору до 01 квітня 2068 року. Позику було взято в інтересах сім`ї для ведення домашнього господарства та отримання прибутку від експлуатації сонячної електростанції, тому, в силу ч.4 ст.65 СК України створює обов`язки для другого з подружжя, оскільки він укладений в інтересах сім`ї.

Відповідно до листа ТОВ «МИКОЛАЇВСЬКА ЕЛЕКТРОПОСТАЧАЛЬНА КОМПАНІЯ» № 01- 17/2066 від 26.06.2020 р., позивачкою, як власником домоволодіння по АДРЕСА_1 , з указаним підприємством 01.01.2019 року укладено договір про постачання електричної енергії № 12415312 та укладено договір про купівлю - продаж електричної енергії за «зеленим» тарифом від 01.01.2019 р. №СГ/174.

У зв`язку з фактичним припиненням шлюбних стосунків з березня 2019 року, упродовж з 01.01.2019 року по теперішній час сонячна електростанція використовується виключно в інтересах позивачки, так як плата від реалізації умов договору про купівлю продаж електричної енергії за «зеленим» тарифом від 01.01.2019 р. № СГ/174 надходить на її картковий рахунок, розмір якої йому не повідомляється.

Крім того, вони є засновниками низки юридичних осіб частка кожного у яких є суттєвою.

Так, підприємство ТОВ Морське агентство «ІСМА» було зареєстроване у період їх шлюбу, а тому позивачка має право вимагати права отримання на частки доходів згідно його частки у статутному капіталі підприємства.

Позивачка є одним із засновників ПП «Метеор-Юг», частка в статному капіталі якого в неї складає 50%, тому він вправі вимагати отримання частки її доходів, отриманих нею згідно частки в статутному капіталі цього підприємства.

Засновником ТОВ «ІТС» відповідач став задовго до реєстрації шлюбу з позивачкою, тому в силу п. 1 ч.1 ст. 57 СК України позивачка не може претендувати на отримання частки доходів від його корпоративних прав в цьому підприємстві.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 22 грудня 2020 року об`єднано в одне провадження справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя зі справою за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, та присвоєно об`єднаній справі №489/3243/19.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 23 лютого 2023 року зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково.

У порядку поділу спільного майна подружжя:

- визнано за ОСОБА_2 право власності:

на частку легкового автомобіля «HYUNDAI І30» 2012 року випуску, номер шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ;

на частку обладнання сонячної електростанції - Сонячний фотоелектричний модуль Longi Solar LR-72-345w, - Fronius SYMO 15,0-3-M (15 кВт. 3 фази/2 трека); Електролічильник багатофункціональний Itron FCE-6000 (5/100 A) кл.1, - модем Sparklet PS 485);

ви на частину прибутку, отриманого ОСОБА_4 від продажу електричної енергії за зеленим тарифом за договором купівлі-продажу від 01.01.2019 №СГ/17 та договором постачання електроенергії №12415312 від 01.01.2019, укладених між ОСОБА_4 та ТОВ «Миколаївська енергопостачальна компанія», починаючи з 14.06.2019.

У іншій частині позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. У задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя відмовлено. Розподілені судові витрати у справі.

Ухвалюючи рішенняу справі,суд першоїінстанції виходивіз того,що згідно свідоцтвапро одруженнясерії НОМЕР_6 шлюб міжсторонами був зареєстрований11.09.1998. Рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 31.08.2020 у справі № 489/2673/20 шлюб між сторонами розірвано.

Від шлюбу сторони мають спільних дітей - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

На підставі договору купівлі-продажу від 17.07.2003, зареєстрованого в реєстрі за № 2399, позивачка придбала будинок за адресою: АДРЕСА_1 , який складається з житлового будинок літ. «А», загальною площею 60,8кв.м., житловою площею 43,7кв.м. з господарськими будівлями та спорудами. Право власності на вказаний будинок оформлено на позивачку, що підтверджується Свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 07.10.2011, серії СЕА № 271114, та Витягом про державну реєстрацію прав, виданим Миколаївським міжміським бюро технічної інвентаризації від 17.10.2011, серії СЕВ № 627201.

Із Технічного паспорту на житловий будинок від 10.08.2011 вбачається, що в ньому міститься відмітка «Самочинно збудовано» із переліком здійснених добудов до спірного житлового будинку, а саме: літня кухня літ. «Б» збільшена в розмірі на 42кв.м; прибудова до літньої кухні літ. «Б1», площа збільшена 48,4кв.м; сарай літ. «К», площа забудови 13,5кв.м; сарай літ. «Н», площа забудови 13,6кв.м., які оформлено розпорядженням адміністрації Ленінського району виконкому Миколаївської міської ради від 29.08.2011 № 538-р.

Позивачка наполягає, що ремонт і поліпшення в житловому будинку були зроблені нею за власний рахунок, на підтвердження чого надала копії договорів, квитанцій про оплату за послуги, актів приймання - передачі виконаних робіт за адресою спірного будинку за період 2019 - 2020 роки.

Відповідач наполягає на тому, що житловий будинок було реконструйовано на новостворений житловий будинок, в наслідок чого було якісно змінено його характеристики щодо загальної та житлової площі, яка склала більше 250кв.м., будівництво закінчено в 2016 році.

Судом першої інстанції було встановлено, що на час звернення сторін до суду спірний житловий будинок є реконструйованим з відповідною добудовою, проте будь-яких належних доказів щодо правомірності такої реконструкції та державної реєстрації об`єкта нерухомості в його перебудованому вигляді сторонами не надано.

Наведені обставини унеможливлюють поділ між сторонами спірного житлового будинку, оскільки будинок не є тотожним за технічними характеристиками на момент набуття його у власність, а самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності й не може бути предметом поділу між подружжям. У зв`язку із цим, суд першої інстанції дійшов висновку, що в задоволенні позовних вимог сторін щодо поділу житлового будинку слід відмовити.

Судом також було встановлено, що на підставі рішення Миколаївської міської ради від 04.09.2009 № 36/62 позивачці ОСОБА_4 було надано у власність земельну ділянку площею 1000 кв.м. для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 . Відповідно до Державного акту на право власності на земельну ділянку від 09.04.2010, власником земельної ділянки площею 0,1000 га, кадастровий номер 4810136900:04:082:0002, розташованої по АДРЕСА_1 є позивачка ОСОБА_4 .

Проаналізувавши положення ст. 61 СК України в редакції (в редакції станом на дату прийняття рішення Миколаївської міської ради від 04.09.2009 № 36/62 про виділення ОСОБА_4 спірної земельної ділянки), правовий висновок по застосуванню норм Закону України «Про внесення змін до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя» від 11 січня 2011 року, зроблений в постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року в справі № 1311/832/12 (провадження№ 61-6409св18), від 12 листопада 2018 року в справі № 753/6139/14-ц (провадження № 61-27342св18) і від 12 червня 2019 року в справі № 409/1959/15-ц (провадження № 61-14257св18)», ч.1 ст. 120 ЗК України (в редакції на дату надання ОСОБА_4 земельної ділянки), правовий висновок Великої Палати Верховного Суду сформульований у постанові від 24.04.2019 у справі № 2-3392/11 (провадження № 14-105цс19) та у постанові Верховного Суду від 25.02.2019 у справі № 199/2099/17 (провадження № 61-35533св18), суд дійшов висновку, що оскільки у задоволенні позовних вимог щодо поділу житлового будинку слід відмовити, то підстави для поділу земельної ділянки між сторонами також відсутні.

Розглядаючивимоги проподіл квартири АДРЕСА_2 ,суд дійшоввисновку,що спірна квартирабула наданавідповідачу дореєстрації шлюбу, якчлену житлово-будівельногокооперативу длябудівництва тана тойчас пайовівнески булиповність сплачені. Наявними у справі доказами підтверджується, що пайові внески за спірну квартиру були повністю сплачені до набуття ОСОБА_2 членства в кооперативі, яку було передано йому для будівництва, тобто до реєстрації шлюбу між сторонами, що підтверджується архівним витягом з рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 27.02.1998 № 104 про затвердження рішення загальних зборів членів ЖБК «Рубн-3» від 11.12.1997 про прийом у члени кооперативу ОСОБА_2 для будівництва двокімнатної квартири, довідкою ЖБК «Рубін-3» від 07.07.2020 № 17, зі змісту якої вбачається, що пайові внески за будівництво двокімнатної квартири АДРЕСА_2 були внесені в повному обсязі на 01.06.1997 ОСОБА_7 .

Право власності на квартиру згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 30.07.2010, серії НОМЕР_7 , та Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданим Миколаївським міжміським бюро технічної інвентаризації 10.08.2010, зареєстровано за відповідачем.

Так як матеріали справи не містять доказів сплати будь-якої суми пайових внесків за спірну квартиру у період перебування сторін у шлюбі зі спільних коштів подружжя, відповідно квартира АДРЕСА_2 є особистою власністю відповідача, так як набута ним до реєстрації шлюбу з позивачкою, а тому суд дійшов висновку, що вона поділу не підлягає. При цьому суд звернув увагу, що в даному випадку не має значення коли саме було зареєстровано право власності на спірну квартиру.

Також судом встановлено, що в період шлюбу, на підставі договору купівлі-продажу № 26/10/82 від 26.10.2012 на ім`я позивачки було придбано автомобіль «HYUNDAI І30» GD 1.6 CRDI Express, вартістю 210300,00 грн. (свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу від 15.11.2012, серії НОМЕР_8 ). В свідоцтві про реєстрацію транспортного засобу міститься відмітка про право керування автомобілем ОСОБА_2 .

Факт набуття транспортного засобу транспортного засобу в період шлюбу та те, що він є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, сторонами не оспорюється. Так як згоди щодо поділу цього майна сторони не досягли, відповідно транспортний засіб підлягає поділу на засадах рівності часток як майно, що є спільною сумісною власністю подружжя.

Також в період шлюбу було придбано обладнання сонячної електростанції, потужністю 15 кВт/год, яке встановлено за адресою спірного житлового будинку, що підтверджується договором поставки № 18/04-04/2 від 04.04.2018, укладеним між ТОВ СП «АПС» лтд та ОСОБА_2 , специфікацією № 1 від 04.04.2018 до договору поставки від 04.04.2018, видатковою накладною № РН-026 від 08.10.2018, договором застави від 11.10.2018, укладеним між ТОВ Морське агентство «ІСМА» та ОСОБА_2 , згідно якого обладнання сонячної електростанції передано в заставу ТОВ МА «ІСМА» в якості забезпечення зобов`язань ОСОБА_2 , що виникають з договору позики від 02.04.2018.

Із відповіді ТОВ «Миколаївська електропостачальна компанія» від 26.06.2020 № 01-17/2066 вбачається, що між ТОВ «Миколаївська електропостачальна компанія» та власником житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 укладено договір про постачання електричної енергії постачальником універсальних послуг від 01.01.2019 № 12415312, що узгоджується із положеннями ПРРЕЕ. Також із споживачем, як власником приватного господарства, укладено договір про купівлі-продаж електричної енергії за «зеленим» тарифом від 01.01.2019 № СГ/174.

Отже судом встановлено, що обладнання сонячної електростанції було придбане ОСОБА_2 у період шлюбних відносин між сторонами та встановлено за адресою спільного їх проживання ( АДРЕСА_1 ), де після фактичного припинення шлюбних відносин проживає лише позивачка ОСОБА_4 .

Враховуючи встановлені обставини, суд дійшов висновку, що вказане обладнання є спільною сумісною власністю подружжя, частки в якому сторін є рівними, оскільки іншого не встановлено судом.

Так як дохід від використання сонячної електростанції після припинення шлюбних відносин отримує позивачка, що останньою не спростовано, відповідно відповідач має право на частину доходів, отриманих позивачкою від продажу електричної енергії за період, починаючи після фактичного припинення сторонами шлюбних відносин, який вказано відповідачем у зустрічному позові.

Згідно Витягам з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, відповідач є одним із засновників ТОВ Морське агенство «ІСМА», код ЄДРПОУ: 31268554, державна реєстрація створення якого була проведена 11.01.2001 та ТОВ «ІТС», код ЄДРПОУ: 23397431, державна реєстрація створення якого була проведена 15.11.1996, а позивачка є одним із засновників ТОВ «Метеор-Юг», код ЄДРПОУ: 32507247, державна реєстрація створення якого була проведена 22.05.2003.

Державна реєстрація створення ТОВ «ІТС», одним із засновників якого є відповідач, проведена 15.11.1996, тобто до укладення між сторонами шлюбу. Доказів того, що внески до статутного капіталу цього підприємства були зроблені за рахунок спільних коштів сторін або їх розмір збільшився за рахунок їх спільних коштів, як подружжя, матеріали справи не містять. У зв`язку із цим, суд погодився із доводами відповідача, що позивачка не може вимагати отримання частки доходів від корпоративних прав ТОВ «ІТС», оскільки вони не можуть бути віднесені до об`єкта спільної сумісної власності подружжя.

Щодо іншихпідприємств (ТОВМорське агентство«ІСМА» та ПП«Метеор-Юг»),то їхстворення ідержавна реєстраціямала місцев періодперебування сторінв шлюбі.Однак,заявляючи вимогищодо належноговказаним підприємстваммайна,сторони відповіднодо ч.1ст.51ЦПК Українине заявляликлопотання прозалучення цихпідприємств, на права та обов`язки яких може вплинути рішення у справі, до участі у справі відповідачами, що є на думку суду підставою для відмови в задоволенні позовів у вказаній частині вимог.

Позовні вимоги про поділ придбаного за спільні кошти подружжя майна, а саме: мотоблоку «Pubert», вартістю 10500 гривень; бензогенератора «Eisemann» - 8200 гривень; садового подрібнювача «Viking» - 3000,00 грн.; КШМ «Фіолент» - 2000 гривень; КШМ «Макіта» - 3000 гривень; перфоратора «Фіолент» - 2500 гривень; перфоратора «Макіта» - 3000 гривень; зварювального інвертора «SSVA-270» - 6000 гривень; зварювального інвертора «GYS» - 2000 гривень; пристрою н/а для інвертора «SSVA-270» - 3000 гривень; електричної дрилі «Макіта», вартістю 2500 гривень; смарт телевізора Samsung 32» - 5000 гривень; холодильника «Samsung 32», двох камерного - 6000 гривень; кухонних меблів з вбудованою технікою: газовою панеллю і електродуховою шафою «Kaiser», посудомийною машиною «Ariston», електричною витяжкою «Vens» - 17500 гривень; хлібопічки «Panasonik», вартістю 2100 гривень; пилососу миючого «Thomas» - 2800 гривень; пилососу «Philips» - 2000 гривень; парогенератора «Karcher» - 1000 гривень; мийки високого тиску «Karcher» - 3000 гривень; повітряного компресора «Vitals» - 4000 гривень; електричної пилки «Фіолент» - 2000 гривень; електричного рубанку «Фіолент» - 1500 гривень; інверторного кондиціонеру «Toshiba-10» - 6000 гривень; інверторного кондиціонеру «Toshiba-13» - 7800 гривень.; предметів домашнього вжитку: кухонний посуд, сантехнічні вироби придбані за час спільного проживання на суму 20000 гривень, суд вважав недоведеними, так як крім наведеного в позові переліку майна із зазначенням його вартості, визначеної відповідачем на власний розсуд, суду не надано жодного доказу на підтвердження існування такого майна, його ідентифікації, періоду придбання та реальної вартості, на що також вказувала позивачка у відзиві на зустрічний позов.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги за первісним позовом ОСОБА_4 задоволенню не підлягають, а зустрічний позов ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню.

Не погодившись із вказаним рішенням суду в частині відмови у задоволенні вимог зустрічного позову про визнання за ОСОБА_2 у порядку поділу спільного майна подружжя права власності на частку житлового будинку за адресою : АДРЕСА_1 , та частку земельної ділянки з кадастровим номером 4810136900:04:082:0002, площею 0,1 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 , відповідач через свого представника звернувся до суду з апеляційною скаргою.

В апеляційній скарзі не погоджується з висновком суду про те, що оскільки на час звернення сторін до суду спірний житловий будинок є реконструйованим з відповідною добудовою, проте будь-яких належних доказів щодо правомірності такої реконструкції та державної реєстрації об`єкта нерухомості в його перебудованому вигляді сторонами не надано, то таке самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу між подружжям з посиланням суду на подібний висновок, який міститься у постанові Верховного Суду від 15.04.2020 в справі № 307/3957/14-ц), а також про те, що наведені обставини унеможливлюють поділ між сторонами спірного житлового будинку, оскільки будинок не є тотожним за технічними характеристиками на момент набуття його у власність.

Проаналізувавшиположення ст.60,63,70СК України, абзацу 1 ч. 2 ст. 372 ЦК України, правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), зазначає, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Апелянт вказує, що спірний житловий будинок було придбано подружжям у період шлюбу, за спільні кошти та для потреб сім`ї. Іншого позивачкою не доведено. Тому це майно є спільним сумісним майном сторін та підлягає поділу між ними у рівних частинах.

З матеріалів справи вбачається, що спірний будинок готовий до експлуатації, будівництво його фактично закінчене, він експлуатується за своїм функціональним призначенням. З 2019 року між сторонами постійно виникають конфлікти з приводу цього майна, в зв`язку із чим до теперішнього часу самовільна перебудова позивачкою в установленому законом порядку не оформлена, що позбавляє апелянта можливості реалізувати своє право на його поділ. При цьому апелянтом заявлено вимогу про поділ набутого у шлюбі майна не шляхом поділу його в натурі, а шляхом визначення ідеальних часток у цьому майні.

На думку апелянта, суд першої інстанції, не прийняв до уваги правові висновки, викладені Верховним Судом України у постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16 та у постановах Верховного Суду від 03 грудня 2018 року у справі № 525/511/16-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 158/2404/13-ц, від 18 серпня 2021 року у справі № 359/3859/17, щодо можливості визнання об`єкту незавершеного будівництва, зведеного за час шлюбу, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток.

В той же час, посилання суду першої інстанції на висновки Верховного Суду у постанові від 15 квітня 2019 року у справі № 307/3957/14-ц, на думку апелянта, не можуть бути враховані, оскільки у справі № 307/3957/14-ц предметом спору був поділ в натурі придбаного за договором дарування та зареєстрованого за одним із подружжя будинку, згодом реконструйованого. Отже, правовідносини у вказаних справах не є тотожними правовідносинам, з яких виник спір у справі, що переглядається.

За такого, враховуючи що самовільна перебудова не приймається в експлуатацію і право власності на неї не оформлюється не з вини апелянта, оскільки право власності на житловий будинок зареєстровано тільки за позивачкою, а наявність самовільного будівництва позбавляє останнього можливості реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу нерухомого майна в натурі, апелянт вважає, що суд першої інстанції зробив неправильний висновок про відсутність правових підстав для визначення ідеальних часток сторін у праві спільної власності сторін на це майно.

Не погоджуєтьсятакож звисновком провідсутність підставдля розподілуземельної ділянкиплощею 1000кв.м. (кадастровий № 4810136900:04:082:0002), яку на підставі рішення Миколаївської міської ради від 04.09.2009 № 36/62 було надано у власність позивачці для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 і яка відповідно до Державного акту на право власності на земельну ділянку від 09.04.2010, є її власником.

Проаналізувавши положенняп.5ч.1ст.57СК України,правовий висновок, зроблений в постановах Верховного Суду від 20.06.2018 в справі № 1311/832/12 (провадження № 61-6409св18), від 12.11.2018 в справі № 753/6139/14-ц (провадження № 61-27342св18) і від 12.06.2019 в справі № 409/1959/15-ц (провадження № 61-14257св18)» щодо правового режиму приватизованої земельної ділянки в різні періоди часу, ч.1 ст. 120 ЗК України, правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі № 2-3392/11, а також у постанові Верховного Суду від 25.02.2019 у справі № 199/2099/17 про те, що земельна ділянка, одержана особою в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Втім, якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, тоді у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою, переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди відповідно до статті 120 ЗК України 2001 року, статті 377 ЦК України.

Таким чином, враховуючи що на спірній земельній ділянці площею 0,1000 га, кадастровий номер 4810136900:04:082:0002 знаходиться житловий будинок, що є спільною сумісною власністю сторін, то у разі поділу будинку до апелянта переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку. Тому є підстави для визнання за апелянтом права власності на 1 /2 частку цього майна.

Таким чином, на думку апелянта, розглядаючи справу в частині поділу між сторонами спірних житлового будинку та земельної ділянки, суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин та прийняв незаконне судове рішення.

Невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права, відповідно до п. п. З, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставами для скасування рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині з ухваленням нового судового рішення про задоволення зустрічного позову в цій частині.

В судовому засіданні відповідач та його представник підтримали доводи апеляційної скарги, просили її задовольнити, надавши пояснення аналогічні змісту апеляційної скарги.

Представник позивачки не визнав доводи апеляційної скарги, просив залишити її без задоволення, а рішення суду-без змін.

Інші учасники процесу до судового засідання не з`явилися, про час і місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно зі ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ст.263 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин ( ст. 264 ЦПК України).

Приймаючи остаточнерішення усправі,колегія суддіввраховує те,що рішеннясуду оскарженовідповідачем тількив частинівирішення позовнихвимог щодо поділу між сторонами спірних житлового будинку та земельної ділянки, в іншій частині рішення суду апелянтом не оскаржується. Не оскаржене воно в цій частині в установленому законом порядку також іншими учасниками справи.

Згідно п.15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24 жовтня 2008 року «Про практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується. Даний правовий висновок неодноразово повторювався в і постановах Верховного Суду.

Тому рішеннясуду підлягає апеляційномуперегляду тількив частинівирішення позовнихвимог про поділу між сторонами спірних житлового будинку та земельної ділянки, в іншій частині вирішення позовних вимог рішення суду апеляційним судом не переглядається взагалі.

Переглядаючи рішення суду в оскаржуваній частині в межах доводів апеляційної скарги, надаючи оцінку зібраним у справі доказам, визначаючи юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, колегія суддів погоджується з висновком суду щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог в частині розподілу між сторонами спірних житлового будинку та земельної ділянки, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У частині другій цієї статті визначається перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів, одним з яких, зокрема, є визнання права (пункт 1).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції, відповідно до статті 1 якого передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення частини першої цієї статті дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а частина друга цієї статті визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом уведення в дію «законів». Більше того, верховенство права як один з фундаментальних принципів демократичного суспільства є наскрізним принципом усіх статей Конвенції (див. рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах: від 20 травня 2010 року «Україна-Тюмень» проти України» (заява № 22603/02); від 25 червня 1996 «Амюр проти Франції» (Amuur v. France); «Колишній Король Греції та інші проти Греції» (Former King of Greece and Others v. Greece), № 25701/94, § 79, ECHR 2000-XII; «Малама проти Греції» (Malama v. Greece), № 43622/98, § 43, ECHR 2001-II).

Стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За правилами статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ч.1ст.70 СК України).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно зі статтями 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

У ст. 321 ЦК України закріплено конституційний принцип непорушності права власності. За частинами першою та другою цієї статті ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

За вимогами частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Згідно з вимогами статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (стаття 190 цього Кодексу). До речей як складової поняття майна, зокрема нерухомих, відповідно до положень статті 181 ЦК України належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Права та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України).

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

У частині другій статті 372 ЦК України вказано, що в разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Набуття права власності на об`єкти незавершеного будівництва визначено у статті 331 ЦК України. За змістом частини другої цієї статті право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

У постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року в справі № 307/3957/14-ц вказано, що: «самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу між подружжям (подібний висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 04 грудня 2013 року № 6-130цс13, у постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 587/1186/18).

Отже, за змістом статей 316, 317 ЦК України право власності це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але у межах, передбачених законом, здійснення особою самочинного будівництва відповідно до частини другої статті 376 ЦК України не породжує в неї права власності на таке майно, відтак виключає це майно із цивільного обороту, а тому не може бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами статей 364, 367 ЦК України.

За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Таким чином, виходячи зі змісту цієї норми самочинним є будівництво об`єкта нерухомого майна за наявності будь-якої з умов, зазначених у ній.

Отже, відсутність дозволу на будівництво, проєкта або порушення умов, передбачених у цих документах, тягне визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.

Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього, як на об`єкт нерухомості (частина друга статті 376 ЦК України).

Слід зазначити, що в розумінні частини першої статті 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об`єкт, а й об`єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови вже існуючого об`єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки в результаті таких дій об`єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності.

Таким чином, норма частини першої статті 376 ЦК України підлягає застосуванню й до випадків самочинної реконструкції об`єкта нерухомості, у результаті якої об`єкт набуває нових якісних характеристик (зміна конфігурації, площі та кількості приміщень, втручання в несучі конструкції, улаштування дверних прорізів у капітальних стінах тощо).

При цьому за змістом частини першої статті 376 ЦК України правила про самочинне будівництво і його наслідки поширюються на всі випадки будівництва (реконструкції) всіх типів будівель, споруд та іншого нерухомого майна.

Інструкція щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об`єктів нерухомого майна, затверджена наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України 18 червня 2007 року № 55, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 06 липня 2007 року за № 774/14041, визначає порядок проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток житлових будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна, крім земельних ділянок, та застосовується суб`єктами господарювання, які здійснюють технічну інвентаризацію об`єктів нерухомого майна при підготовці проектних документів щодо можливості проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток об`єктів нерухомого майна.

Згідно з пунктом 2.3 зазначеної Інструкції не підлягають поділу об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об`єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону.

Висновок про те, що самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу зробив і Верховний Суд України у постановах від 04 грудня 2013 року у справі № 6-130цс13 та від 30 вересня 2015 року у справі № 6-286цс15, а також Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду у постановах від 06 березня 2019 року у справі № 361/4685/17 (провадження № 61-44133св18), від 15 квітня 2020 року у справі № 307/3957/14-ц (провадження № 61-43540св18), від 03 червня 2020 року у справі № 722/1882/16-ц (провадження № 61-39287св18), від 16 березня 2021 року у справі № 562/542/19 (провадження № 61-14468св20), від 15 листопада 2021 року у справі № 279/790/18 (провадження № 61-5368св20), від 17 листопада 2021 року у справі № 182/4522/19 (провадження № 61-19065св20), від 16 лютого 2022 року у справі № 495/6053/19 (провадження № 61-1694св21), від 09 березня 2023 року у справі № 127/28862/21 (провадження № 61-9283св22) та ін.

Послідовна і судова практика Великої Палати Верховного Суду стосовно висновку про те, що особа не набуває права власності на самочинне будівництво (постанови від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 (провадження № 14-445цс16) та від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № № 14-8цс21)).

Відповідно до вимог статей 328 та 329 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.

За змістом зазначених норм матеріального права до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію. Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання.

Саме про таке застосування зазначених норм права йде мова у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19, яка у цій постанові також відступила від висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16, на який посилається апелянт, про те, що оскільки спірний об`єкт незавершеного будівництва збудований за час шлюбу за спільні кошти подружжя та є об`єктом спільної сумісної власності подружжя; будівництво його закінчено й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не приймається до експлуатації і право власності на нього не оформлюється з вини відповідача; позивачка позбавлена можливості здійснити вказані дії, що перешкоджає їй реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу зазначеного майна, є підстави для визнання за позивачкою права на частину спірного об`єкта незавершеного будівництва.

Суд відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У даній справі судом встановлені обставини про те, що в період шлюбу на ім`я позивачки був придбаний за договором купівлі-продажу від 17.07.2003 будинок загальною площею 60,8кв.м., житловою площею 43,7кв.м. з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . В договорі зазначено, що на земельній ділянці розташовано: житловий кам`яний будинок житловою площею 43.7кв.м., зазначений на плані літ. А-1; літня кухня кам`яна - літ.Б; тамбур до літньої кухні кам`яний- літ. б; літня кухня саманна - літ. Ж; вбиральня цегляна - літ. Е; альтанка дерев`яна піт. Л; сарай кам`яний - літ. В; сарай дерев`яний - літ. Г; огорожі та споруди l,2,3,4,I, тамбур до літньої кухні кам`яний літ.б. Вказаний житловий будинок, знаходиться у стані, який є повністю придатний для використання житла за цільовим призначенням, візуально оглянутий покупцем до підписання договору, недоліків чи дефектів на момент огляду виявлено не було.

В подальшому подружжям були самовільно збільшені в розмірах літня кухня літ. Б на 42кв.м; прибудова до літньої кухні літ. Б1 площею забудови 48,4кв.м; сарай літ. К площа забудови 13,5кв.м; сарай літ. Н площа забудови 13,6кв.м., які розпорядженням адміністрації Ленінського району виконкому Миколаївської міської ради № 538-р від29.08.2011р. були прийняті у експлуатацію та на ім`я позивачки було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 07.10.2011р.

Проте,в подальшомулітня кухняліт.Б та прибудовадо літньоїкухні літ.Б1були зновусамочинно переобладнанів житловийбудинок загальноюплощею 270,5кв.м,житловою-165,7кв.м,який натехнічному паспортістаном на06грудня 2023р.позначений літ.Б2.Також самочиннобуло переобладнанонавіс літ.М всарай літ.М тасамочинно збудованосарай літ.У.Загальна площадомоволодіння зарахунок самочинногобудівництва булазбільшена на270,5кв.м.,що свідчитьпро те,що даніоб`єкти будівництваза адресою АДРЕСА_1 , є самочинним будівництвом.

Про це ж свідчить і постанова №28 по справі про адміністративне правопорушення від 17.06.2021р. щодо притягнення позивачки до адміністративної відповідальності за ч.4 ст.96 КУпАП з накладенням адміністративного штрафу у розмірі 5950грн.

Те, що дані об`єкти є самочинно збудованими сторони також не оспорюють.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до вимог ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно зі ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на судовий захист. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їхнього порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Стаття 12 ЦК України передбачає, що особа вільно, на власний розсуд обирає способи захисту цивільного права. Способи захисту цивільних прав та інтересів передбачені ст. 16 ЦК України. Так під способами захисту суб`єктивних цивільних прав та інтересів розуміють закріплені законом матеріально - правові заходи примусового характеру, за допомогою яких суд здійснює поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав чи інтересів та вплив на правопорушника. Підставами позову згідно зі ст. 175 ЦПК України, які суд не може змінити без згоди позивача, є обставини, якими він обґрунтовує його вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу, а предметом позову, є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Як убачаєтьсяз позовноїзаяви,з якоювідповідач звернувсядо суду,він просивздійснити поділспільного майнаподружжя тавизнати заним правовласності на1/2частку житловогобудинку літ.А.,загальною площею60,8кв.м,житловою 43,7кв.м.та на 1/2 частку новоствореного житлового будинку реконструйованого з літньої кухні літ. «Б» та прибудови до літньої\ кухні літ. «Б» літ. «Б1», загальною площею 250кв.м., з належними до них господарськими будівлями та спорудами.

Томув межахзаявлених позовнихвимог,а такожз урахуваннямправової позиції,викладеної впостанові Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19, суд дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання за відповідачем права власності на 1/2 частину новоствореного житлового будинку реконструйованого з літньої кухні літ. «Б» та прибудови до літньої кухні літ. «Б» літ. «Б1».

В апеляційній скарзі відповідач, на чому він особливо акцентував увагу в суді апеляційної інстанції, вже не просить визнати за ним право власності на 1/2 частку новоствореного житлового будинку реконструйованого з літньої кухні літ. «Б» та прибудови до літньої кухні літ. «Б» літ. «Б1», проте просить визнати право власності на 1/2 частку житлового будинку літ. А., загальною площею 60,8кв.м, житловою 43,7кв.м. з господарськими будівлями та спорудами.

В судовомузасіданні відповідачта йогопредставник уточнили,що до господарських будівель та споруд, які підлягають розподілу слід віднести всі будівлі і споруди, в тому числі і новостворені.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У частинах першій та другій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Проте,матеріали справине містятьдоказів,що домоволодіння,до складуякого входитьжитловий будинокліт.А.,загальною площею60,8кв.м,житловою 43,7кв.мразом з господарськими будівлями та спорудами, які прийняті в експлуатацію згідно з розпорядженням адміністрації Ленінського району виконкому Миколаївської міської ради № 538-р від 29.08.2011р., все зберіглося після реконструкції в незмінному стані на теперішній час.

Крім того, відповідно до ст. 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

В п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.07.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» зазначено, що вирішуючи питання про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК щодо обов`язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Отже, за загальнимправилом майно,що єоб`єктомправа спільноїсумісної власностіподружжя,ділиться міжними першза всев натурі.Визнання за рішеннямсуду прававласності наідеальні часткиподружжя вцьому майнібез йогореального поділу,з залишенняммайна уїх спільнійчастковій власності,можливо заумови,що данемайно,в томучислі інерухоме,є неподільноюріччю, реально неможе бутиподілене міжними відповіднодо їхчасток і подружжяне досяглизгоди наотримання одниміз нихгрошової компенсації,або уразі зверненнядо судуз відповіднимзазначеним вищепозовом жоден із подружжя не вчинив дій щодо внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Втой жечас вматеріалах справивідсутні належніта допустимідокази,зокрема,висновок експертизи,що домоволодіння, до складу якого входить житловий будинок літ. А., загальною площею 60,8кв.м, житловою 43,7кв.м, який складається з 4 житлових кімнат, кухні, тамбуру та коридору, разом з господарськими будівлями та спорудами, які прийняті в експлуатацію згідно з розпорядженням адміністрації Ленінського району виконкому Миколаївської міської ради № 538-р від 29.08.2011р., є неподільною річчю та не може бути розподілений між подружжям відповідно до їх часток.

За такого, вимоги відповідача про визнання права власності на 1/2 частку житлового будинку літ. А., загальною площею 60,8кв.м, житловою 43,7кв.м. з господарськими будівлями та спорудами є передчасними і як наслідок необґрунтованими.

З урахуванням викладеного, висновок суду про те, що наведені обставини у їх сукупності унеможливлюють поділ між сторонами спірного житлового будинку шляхом визнання за кожним із подружжя права власності на частину, оскільки будинок не є тотожним за технічними характеристиками на момент набуття його у власність, а самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності й не може бути предметом поділу між подружжям. У зв`язку із цим, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що в задоволенні позовних вимог сторін щодо поділу житлового будинку слід відмовити.

Дійшовши висновку про відсутність правових підстав для поділу житлового будинку між подружжям, суд правомірно також відмовив у поділі земельної ділянки, на якій він розташований, оскільки дана земельна ділянка як передана позивачці за процедурою її приватизації є її особистою власністю і окремо від поділу житлового будинку не підлягає самостійному розподілу між подружжям.

Приймаючи остаточне рішення у справі, суд апеляційної інстанції враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, N 303-A, § § 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland, N 49684/99, § 2)).

З урахуванням викладеного, розглядаючи справу в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, а також враховуючи, що інші доводи апеляційної скарги містять суб`єктивне тлумачення апелянтом як обставин справи, так і норм діючого законодавства, направлене на переоцінку доказів, яким суд першої інстанції дав належну правову оцінку, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що судом першої інстанцій правильно встановлені фактичні обставини справи і застосовано норми матеріального та процесуального права, які підлягали застосуванню, у зв`язку з чим, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду в оскаржуваній частині без змін.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 23 лютого 2023 року в частині вирішення позовних вимог про розподіл житлового будинку та земельної ділянки залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках, передбачених статтею 389 ЦПК України.

Головуючий:

Судді:

Повний текст постанови складено 21 грудня 2023 року