Рішення

від 21.11.2023 по справі 910/9782/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

21.11.2023Справа № 910/9782/20

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд"

до Київської міської ради,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача:

1. Товариства з обмеженою відповідальністю та іноземними інвестиціями "Санворд-Україна",

2. Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації),

3. Товариства з обмеженою відповідальністю "Санворд Київ";

про визнання незаконним і скасування рішення, визнання права на оформлення в оренду земельної ділянки.

Суддя Мандриченко О.В.

Секретар судового засідання Рябий І.П.

Представники:

Від позивача: Безносик А.О., адвокат, ордер серії АІ № 1288609 від 06.10.2022;

Від відповідача: Поліщук М.В., уповноважена особа;

Від третьої особи 1: не з`явилися;

Від третьої особи 2: Васильєва С.М., уповноважена особа;

Від третьої особи 3: Груба Д.І., адвокат, ордер серії АІ № 1377715 від 10.04.2023.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд" (далі - ТОВ "Транселектромонтажбуд", позивач) звернулося до суду з позовом до Київської міської ради (далі - відповідач, орендодавець) про: визнання незаконним та скасування рішення від 29.04.2010 №610/4048 "Про розірвання договору оренди земельної ділянки від 28.07.2000 №63-6-00003" (далі - спірне рішення); визнання за позивачем права на оформлення в оренду земельної ділянки по вул. Зрошувальна, 17 у Дарницькому районі м. Києва розміром 2,8339 га, кадастровий номер: 8000000000:63:324:010 (далі - спірна земельна ділянка) для експлуатації та обслуговування адміністративного будинку та виробничо-складських приміщень у межах, які перенесені в натуру (на місцевість).

Позов мотивований тим, що спірне рішення порушує принцип єдності юридичної долі орендованої земельної ділянки й розташованих на ній об`єктів нерухомості, закріплений у статті 120 Земельного кодексу України (далі також - ЗК України), статті 377 Цивільного кодексу України (далі також - ЦК України), та порушує права позивача як нового власника нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці та придбаного позивачем у Закритого акціонерного товариства "Транселектромонтаж" (далі також - ЗАТ "Транселектромонтаж").

Рішенням Господарського суду міста Києва від 10.12.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.04.2021, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Верховного Суду від 18.08.2021 рішення судів попередніх інстанцій скасовані з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.02.2022, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 01.02.2023, позов задоволений. Визнано незаконним та скасовано спірне рішення. Визнано за позивачем право на оформлення в оренду спірної земельної ділянки.

Постановою Верховного Суду від 25.05.2023 частково задоволено касаційні скарги Київської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "Санворд Київ" (далі також - третя особа 3), скасовано постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.02.2023 та рішення Господарського суду міста Києва від 07.02.2022 у справі № 910/9782/20, а справу № 910/9782/20 направлено на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.06.2023, справа № 910/9782/20 передана для розгляду судді Мандриченку О. В.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.06.2023 прийнято справу № 910/9782/20 до свого провадження суддею Мандриченко О.В. та призначено підготовче засідання на 04.07.2023.

До господарського суду 13.06.2023 від Товариства з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд" надійшли письмові пояснення, з урахуванням вказівок, викладених у постанові Верховного Суду від 25.05.2023.

03.07.2023 від Товариства з обмеженою відповідальністю "Санворд Київ" до господарського суду надійшли письмові пояснення з урахуванням постанови Верховного Суду від 25.05.2023.

Від Київської міської ради 11.07.2023 до господарського суду надійшли письмові пояснення з урахуванням постанови Верховного Суду від 25.05.2023.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.09.2023 закрито підготовче провадження та призначено справу № 910/9782/20 до судового розгляду по суті на 24.10.2023.

У судових засіданнях 24.10.2023 та 07.11.2023 судом оголошувалися перерви.

Під час розгляду спору по суті у судовому засіданні 21.11.2023 представник позивача позовні вимоги підтримав та просив позов задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні 21.11.2023 проти позовних вимог заперечував, у задоволенні позову просив відмовити.

У судовому засіданні 21.11.2023 представник Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) надав пояснення по суті спору.

Представник Товариства з обмеженою відповідальністю "Санворд Київ" у судовому засіданні 21.11.2023 надав пояснення по суті спору.

Представники Товариства з обмеженою відповідальністю та іноземними інвестиціями "Санворд-Україна" (далі також - третя особа 1) у судове засідання 21.11.2023 не з`явилися, про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином.

Суд вказує, що представники третьої особи 1 у раніше призначені судові засідання не з`являлися, про дату, час та місце їх проведення повідомлялися судом належним чином, ухвали суду отримували, про що свідчать наявні в матеріалах справи повідомлення про вручення.

Згідно з частиною 1, 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Судом, враховано, що в силу вимог пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням пунктом 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

З огляду на наведене та з урахуванням того, що неявка представників третьої особи 1 не перешкоджає всебічному, повному та об`єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

21.11.2023 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Пунктом 8 рішення Київської міської ради від 23.09.1999 № 27/529 "Про оформлення права користування земельними ділянками" оформлено дочірньому підприємству "Транселектромотаж" право тимчасового довгострокового користування на умовах оренди строком на 24 роки земельною ділянкою площею 2,83 га для експлуатації та обслуговування адміністративного будинку та виробничо-складських приміщень на вул. Зрошувальній, 17 у Дарницькому районі у зв`язку з передачею на баланс дочірнього підприємства основних фондів відповідно до реєстру від 1997 року за рахунок земель, відведених згідно з рішеннями виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 19.05.1959 № 787 "Про відвод тресту "Променергоавтоматики" земельної ділянки під будівництво промислово-складської бази в Дарницькому районі" та від 02.10.1972. № 1563 "Про закріплення за Київським управлінням механізації №428 Міністерства монтажних та спеціальних робіт УРСР земельної ділянки по вул. Ремонтній у Дарницькому районі".

14.06.2000 між Київської міською радою (як орендодавцем) та Дочірнім підприємством "Транселектромонтаж" (як орендарем), правонаступником якого є ЗАТ "Транселектромонтаж", був укладений договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаковим В.З. 14.06.2000 за реєстровим № 1910 та зареєстрований Київським міським управлінням земельних ресурсів, про що зроблено запис від 28.07.2000 за № 63-6-00003 у книзі записів державної реєстрації договорів (далі - договір оренди земельної ділянки).

За умовами п. 1 вищевказаного договору, орендодавець, на підставі рішення Київради від 23.09.1999 за № 27/529, передає, а орендар приймає у оренду на 24 (двадцять чотири) роки земельну ділянку, місце розташування якої вул. Зрошувальна, 17 (сімнадцять) у Дарницькому районі м. Києва, розміром 2,8339 (дві цілих і вісім тисяч триста тридцять дев`ять десятитисячних) га для експлуатації та обслуговування адміністративного будинку та виробничо-складських приміщень у межах, які перенесені в натуру (на місцевість) і зазначені на плані, що є невід`ємною частиною цього договору.

Сторони погодили, що договір набуває чинності з дня його державної реєстрації у Київській міській державній адміністрації (п. 14 договору оренди земельної ділянки).

Таким чином, строк оренди за вищевказаним договором оренди земельної ділянки спливав 28.07.2024.

Проте, у п. 13 договору оренди земельної ділянки його сторони також погодили, що дія цього договору припиняється, зокрема, у випадку його дострокового розірвання за згодою сторін.

Пунктом 15 договору оренди земельної ділянки визначено, що перехід права власності на земельну ділянку до третьої особи не є підставою для зміни умов або розірвання цього договору.

Реорганізація юридичної особи - орендаря є підставою для перегляду умов цього договору оренди за вимогою орендодавця (п. 16 договору оренди земельної ділянки).

Відповідно до плану земельної ділянки, яка надається в оренду, кадастровий номер вказаної земельної ділянки 63324010.

26.03.2010 на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна, укладеного з ЗАТ "Транселектромонтаж", посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Маковецькою О.А. та зареєстрованого в реєстрі за № 462 (далі також - договір купівлі-продажу), ТОВ "Транселектромонтажбуд" набуло у власність нерухоме майно, а саме майновий комплекс загальною площею 3654,80 кв.м., розташований за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17, що складається з: головного корпусу та адміністративно-побутового приміщення, боксів ремонтних, будівлі ремонтного цеху, будівлі матеріального складу, будівлі панельної збірної, прохідної диспетчерської та напівпідземного складу ПММ.

Пунктом 1.5. договору купівлі-продажу визначено, що об`єкт належить продавцю на праві колективної власності на підставі свідоцтва про право власності на майновий комплекс серія МК № 010004030, виданого Головним управлінням з питань майна 10 серпня 2001 року на підставі наказу від 10 серпня 2001 року 526-В та реєстраційного посвідчення, виданого Київським міським бюро технічної інвентаризації 04 жовтня 2001 року, про що записано в реєстрову книгу № 10з-32 за реєстровим № 715-з.

Згідно з п. 1.8 договору купівлі-продажу, до ТОВ "Транселектромонтажбуд" перейшло право користування на земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:63:324:010) площею 2,8339 га, на якій розташоване вищевказане нерухоме майно, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для ЗАТ "Транселектромонтаж" договором оренди земельної ділянки, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаковим В.З. 14.06.2000 за реєстровим № 1910 та зареєстрованим Київським міським управлінням земельних ресурсів, про що зроблено запис від 28.07.2000 за № 63-6-00003 у книзі записів державної реєстрації договорів.

29.04.2010 Київською міською радою було прийнято рішення № 610/4048 "Про розірвання договору оренди земельної ділянки від 28.07.2000 № 63-6-00003" (далі - спірне рішення), яким зазначений договір оренди землі був розірваний за взаємною згодою сторін. Вказане рішення, як зазначено у його преамбулі, було прийняте за результатами розгляду звернення ЗАТ "Транселектромонтаж" від 01.04.2010 № 12/2, у зв`язку з відчуженням нерухомого майна, адміністративного будинку та складських приміщень за договором купівлі-продажу.

Позивач вказує, що він є законним землекористувачем земельної ділянки по вул. Зрошувальна, 17 з кадастровим номером 8000000000:63:324:010.

При розгляді судової справи № 910/1566/19 позивачеві стало відомо, що рішенням Київської міської ради від 29.04.2010 № 610/4048 "Про розірвання договору оренди земельної ділянки від 28.07.2000 №63-6-00003" розірвано за згодою сторін договір оренди земельної ділянки від 28.07.2000 № 63-6-00003, укладений між Київською міською радою та Закритим акціонерним товариством "Транселектромонтаж" на підставі рішення Київської міської ради від 23.09.1999 № 27/529 "Про оформлення права користування земельними ділянками".

ТОВ "Транселектромонтажбуд" вважає рішення Київської міської ради від 29.04.2010 № 610/4048 "Про розірвання договору оренди земельної ділянки від 28.07.2000 № 63-6-00003" незаконним та таким, що прийнято з порушенням норм земельного та цивільного законодавства, що є підставою для його скасування.

Звертаючись до суду з даним позовом та вказуючи на незаконність спірного рішення, ТОВ "Транселектромонтажбуд" посилалось на те, що спірне рішення Київської міської ради порушує принцип єдності юридичної долі орендованої земельної ділянки й розташованих на ній об`єктів нерухомості, закріплений ст. 120 Земельного кодексу України та ст. 377 Цивільного кодексу України.

У свою чергу, заперечуючи проти обґрунтованості заявлених позовних вимог, Київська міська рада вказувала, що:

- спірне рішення було прийняте за результатами розгляду відповідного звернення орендаря - ЗАТ "Транселектромонтаж", вказаний договір оренди земельної ділянки був розірваний за взаємною згодою сторін, що не суперечить приписам законодавства;

- позивач, як новий власник нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці, орендованій попереднім власником такого майна, не вчиняв жодних дій, спрямованих на оформлення його права користування такою земельною ділянкою;

- Київська міська рада не порушувала та не оспорювала прав позивача на оренду земельної ділянки, натомість до виникнення ситуації, в якій на переконання позивача порушено його право на користування земельною ділянкою, призвела саме бездіяльність, допущена позивачем;

- позивачем обраний неналежний спосіб захисту його прав;

- матеріли справи не містять доказів про оплату позивачем орендної плати за користування земельною ділянкою;

- вказаний у наданому позивачем договорі купівлі-продажу від 26.03.2010, кадастровий номер земельної ділянки, на якій знаходиться його нерухомість, не може доказом, який ідентифікує вказану земельну ділянку, оскільки останній структурний елемент у кадастровому номері містить лише три цифри, тоді як він має бути чотиризначними визначати земельну ділянку у межах кадастрового кварталу;

- сплив строку позовної давності для позовних вимог, заявлених позивачем в межах даного спору.

Третя особа 3, надаючи пояснення по суті спору, зокрема вказує, що:

- Товариство з обмеженою відповідальністю "Санворд Київ" є власником нерухомого майна, що розташоване на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:63:324:0230 і такі обставини не підлягають доказуванню, оскільки є преюдиційними;

- відсутній такий об`єкт цивільних прав як "земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:63:324:010";

- відсутнє у позивача права користування земельною ділянкою;

- позивачем порушено вимоги законодавства, які регулюють порядок переходу прав на земельну ділянку у зв`язку з відчуженням нерухомого майна, що знаходиться на такій земельній ділянці;

- позивачем пропущено строк позовної давності, а судами не встановлено обставин, які перешкоджали своєчасно звернутись до суду, що виключає можливість задоволення позовних вимог.

Проаналізувавши матеріали справи та пояснення представників учасників справи, суд не вбачає правових підстав для задоволення позовних вимог, зважаючи на наступне.

Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Так, суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (ч. 1 ст. 21 Цивільного кодексу України).

Зі змісту наведеної норми вбачається, що підставою для визнання незаконним оспорюваного акту є його невідповідність актам цивільного законодавства та, водночас, порушення ним цивільних прав або інтересів відповідної особи - позивача.

У силу ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями ст. 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлено, що право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування;

Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Відповідні ради здійснюють від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності (ч. 1 ст. 10, ч. 5 ст. 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Зокрема, за вимогами п. 34 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання регулювання земельних відносин, які частиною 1 статті 2 Земельного кодексу України визначені як суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Частиною 1 ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду (ч. 5 ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Відповідно до ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно з положеннями ст. 84 Земельного кодексу України, у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Частиною 2 ст. 83 Земельного кодексу України встановлено, що у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

Стаття 14 Конституції України закріплює, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (ст. 317 Цивільного кодексу України).

Згідно з ч. 1 ст. 123 Земельного кодексу України, надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 1 ст. 122 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Приписами п.п. а), б), в) ч. 1 ст. 9 Земельного кодексу України встановлено, що до повноважень Київської міської ради у галузі земельних відносин на її території належить: розпорядження землями територіальної громади міста; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу тощо.

За змістом ч. 1 ст. 12 Земельного кодексу України, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до вказаного Кодексу, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу та здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства.

З огляду на зазначені вище норми, право розпорядження земельними ділянками комунальної власності в межах території міста Києва належить до повноважень Київської міської ради.

Частиною 3 ст. 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" також встановлено, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Відповідно до ч. 1 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

За приписами ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо органом чи посадовою особою не встановлено пізніший строк введення цих актів у дію (ч. 5 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Пунктом 34 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлено, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради підлягають вирішенню відповідно до закону питання регулювання земельних відносин.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 116 Земельного кодексу України, набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Статтею 124 Земельного кодексу України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 Земельного кодексу України, підставами припинення права користування земельною ділянкою, зокрема, є добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці.

За приписами ст. 31 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін.

Як раніше вказувалося судом, 14.06.2000 між Київської міською радою (як орендодавцем) та Дочірнім підприємством "Транселектромонтаж" (як орендарем), правонаступником якого є ЗАТ "Транселектромонтаж", був укладений договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаковим В.З. 14.06.2000 за реєстровим № 1910 та зареєстрований Київським міським управлінням земельних ресурсів, про що зроблено запис від 28.07.2000 за № 63-6-00003 у книзі записів державної реєстрації договорів (далі - договір оренди земельної ділянки).

Пунктом 13 договору оренди земельної ділянки визначено, що дія цього договору припиняється, зокрема, у випадку його дострокового розірвання за згодою сторін.

Відповідно до плану земельної ділянки, яка надається в оренду, кадастровий номер вказаної земельної ділянки 63324010.

29.04.2010 Київською міською радою було прийнято рішення № 610/4048 "Про розірвання договору оренди земельної ділянки від 28.07.2000 № 63-6-00003, яким зазначений договір оренди землі був розірваний за взаємною згодою сторін. Вказане рішення, як зазначено у його преамбулі, було прийняте за результатами розгляду звернення ЗАТ "Транселектромонтаж" від 01.04.2010 № 12/2, у зв`язку з відчуженням нерухомого майна, адміністративного будинку та складських приміщень за договором купівлі-продажу.

Підставою для прийняття вказаного рішення було звернення ЗАТ "Транселектромонтаж" від 01.04.2010 № 12/2.

Позивач вказує, що матеріали справи не містять доказів існування та підтвердження надходження вказаного листа ЗАТ "Транселектромонтаж" на адресу відповідача.

Згідно зі ст. 73, 74Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Судом встановлено, що управління правового забезпечення діяльності Київської міської ради листом від 20.07.2020 № 08/230-1103 звернулося до Управління документообігу та аналізу кореспонденції Київської міської ради в якому просило останнього надати лист Закритого акціонерного товариства "Транселектромонтаж" від 01.04.2010 № 12/2.

Суд вказує, що листом Управління документообігу та аналізу кореспонденції Київської міської ради від 20.07.2020 № 08/236-40 повідомило Управління правового забезпечення діяльності Київської міської ради, що копію листа (звернення) Закритого акціонерного товариства "Транселектромонтаж" від 01.04.2010 № 12/2, управління документообігу та аналізу кореспонденції Київської міської ради не має змоги надати, оскільки під час масових акцій громадського протесту в Україні з 21 листопада 2013 року по 21 лютого 2014 року (Революції гідності) у приміщенні Київської міської ради на вул. Хрещатик, 36 були знищені документація, майно та техніка, яка знаходилася в кабінетах Київської міської ради.

За змістом ч. 3 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Суд вказує, що обставина, яка вказана у листі від 20.07.2020 № 08/236-40, а саме те, що під час масових акцій громадського протесту в Україні з 21 листопада 2013 року по 21 лютого 2014 року (Революції гідності) у приміщенні Київської міської ради на вул. Хрещатик, 36 були знищені документація, майно та техніка, яка знаходилася в кабінетах Київської міської ради є загальновідомою, а відтак не потребує доказування.

Більш того, суд вказує, що відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд вказує, що докази щодо дійсного існування листа (звернення) Закритого акціонерного товариства "Транселектромонтаж" від 01.04.2010 № 12/2, надані відповідачем є більш вірогідними.

Так суд зазначає, що позивачем не надано суду жодного належного, допустимого та більш вірогідного доказу на підтвердження тої обставини, що листа (звернення) Закритого акціонерного товариства "Транселектромонтаж" від 01.04.2010 № 12/2, на підставі якого прийнято спірне рішення, не існувало.

А відтак, суд таке твердження позивача відхиляє, як законодавчо необґрунтоване та безпідставне.

Також суд вказує, що як вбачається з матеріалів справи, Управління правового забезпечення діяльності Київської міської ради листом від 20.07.2020 № 08/230-1104 звернулося до Управління організаційного та документального забезпечення діяльності Київської міської ради в якому просило останнього надати матеріали, на підставі яких прийнято спірне рішення.

В свою чергу, Управління організаційного та документального забезпечення діяльності Київської міської ради листом від 28.07.2020 № 08/231-93вих надало копії наявних документів в архіві секретаріату Київської міської ради, а саме: лист депутата Київської міської ради Кримчака С. О., від 07.04.2010 № 29/279/1927-20; проект рішення Київської міської ради "Про розірвання договору оренди земельної ділянки від 28.07.2020 № 63-6-00003".

Позивач стверджує, що проект рішення Київської міської ради "Про розірвання договору оренди земельної ділянки від 28.07.2020 № 63-6-00003" в порушення Регламенту Київської міської ради, затвердженого рішенням Київської міської ради від 01.07.2008 № 8/8 "Про затвердження Регламенту Київської міської ради" не містить погодження голови профільної постійної комісії Київської міської ради або висновку відповідної комісії та управління правової експертизи проектів рішень та розпоряджень секретаріату Київської міської ради.

З цього приводу суд вказує, що в матеріалах справи наявна копія проекту рішення Київської міської ради "Про розірвання договору оренди земельної ділянки від 28.07.2020 № 63-6-00003", з якої вбачається, що проект спірного рішення погоджено начальником управління правової експертизи проектів рішень та розпоряджень Київради Ярмолюк А. М.

Також в матеріалах справи наявна пояснювальна записка до проекту спірного рішення, яка складена та підписана секретарем Постійної комісії Київради з питань земельних відносин, містобудування та архітектури Кримчак С.

З врахуванням викладеного, суд вказує, що твердження позивача в цій частині є законодавчо необґрунтованими, безпідставними та такими, що спростовуються матеріалами справи.

Суд вказує, що у відповідності до положень ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).

Проте, за змістом ч. 1 ст. 651 Цивільного кодексу України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Так, у п. 13 договору оренди земельної ділянки сторони погодили, що дія цього договору припиняється, зокрема, у випадку його дострокового розірвання за згодою сторін.

Таким чином, сторони договору, виражаючи власне волевиявлення вчинили спільні дії щодо розірвання договору оренди земельної ділянки, за наслідком вчинення яких, Київська міська рада прийняла спірне рішення, дія договору оренди земельної ділянки від 14.06.2000, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаковим В.З. за реєстровим № 1910 та зареєстрованого Київським міським управлінням земельних ресурсів, про що зроблено запис від 28.07.2000 за № 63-6-00003 у книзі записів державної реєстрації договорів, була достроково припинена шляхом його розірвання за згодою сторін.

А відтак, враховуючи все вищенаведене, судом не встановлено невідповідність спірного рішення Київської міської ради № 610/4048 від 29.04.2010 вимогам чинного законодавства, а відтак відсутні підстави для визнання його незаконним та скасування.

Також суд вважає за необхідне зазначити наступне.

26.03.2010 на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна, укладеного з ЗАТ "Транселектромонтаж", посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Маковецькою О.А. та зареєстрованого в реєстрі за № 462, ТОВ "Транселектромонтажбуд" набуло у власність нерухоме майно, а саме майновий комплекс загальною площею 3654,80 кв.м., розташований за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17, що складається з: головного корпусу та адміністративно-побутового приміщення, боксів ремонтних, будівлі ремонтного цеху, будівлі матеріального складу, будівлі панельної збірної, прохідної диспетчерської та напівпідземного складу ПММ.

Згідно з п. 1.8 договору купівлі-продажу, до ТОВ "Транселектромонтажбуд" перейшло право користування на земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:63:324:010) площею 2,8339 га, на якій розташоване вищевказане нерухоме майно, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для ЗАТ "Транселектромонтаж" договором оренди земельної ділянки, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаковим В.З. 14.06.2000 за реєстровим № 1910 та зареєстрованим Київським міським управлінням земельних ресурсів, про що зроблено запис від 28.07.2000 за № 63-6-00003 у книзі записів державної реєстрації договорів.

Тобто, у п. 1.8. вказаного договору сторони погодили, що до позивача переходить право користування на земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:63:324:010) площею 2,8339 га.

Глава 15 Земельного кодексу України передбачає можливість користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, на підставі права постійного користування або на підставі права оренди.

Право оренди земельної ділянки визначено у ч. 1 ст. 93 Земельного кодексу України як засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Аналогічне визначення закріплено також у статті 1 Закону України "Про оренду землі", згідно зі ст. 13 якого договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін (ч. 3 ст. 31 Закону України "Про оренду землі").

Водночас згідно з частиною 3 статті 7 Закону України "Про оренду землі" до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.

Статтею 120 Земельного кодексу України також передбачено, що в разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Аналогічні положення закріплені в статті 377 Цивільного кодексу України. Відповідно до частини 1 зазначеної норми до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Верховний Суд неодноразово звертав увагу (зокрема, у наведених у касаційній скарзі постановах від 04.12.2018 у справі №910/18560/16, від 05.09.2018 у справі №904/9027/17) на те, що чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який знаходить свій вияв, зокрема, у правилах статті 120 Земельного кодексу України, статті 377 Цивільного кодексу України.

Так, аналіз положень наведених норм дає підстави для висновку про те, що у разі переходу права власності на майно, розташоване на орендованій земельній ділянці, до нового власника з моменту набуття права власності на це майно переходить право оренди земельної ділянки, на якій знаходиться вказане майно, в тому самому обсязі та умовах, які були у попереднього власника.

Отже, з моменту набуття права власності на нерухоме майно особа, яка стала новим власником такого майна, одночасно набуває права оренди земельної ділянки, на якій розташоване це майно, у зв`язку з припиненням права власності на нього та, відповідно, припиненням права користування попереднього власника земельною ділянкою, на якій це майно розміщене, згідно з частиною 2 статті 120 Земельного кодексу України.

Тобто особа, яка набула права власності на це майно фактично стає орендарем земельної ділянки, на якій воно розміщене, у тому ж обсязі та на умовах, як і у попереднього власника. При цьому договір оренди цієї земельної ділянки щодо попереднього її користувача (попереднього власника нерухомого майна) припиняється відповідним договором, на підставі якого новим власником набуто право власності на розташоване на цій земельній ділянці майно, отже договір не підлягає розірванню.

Верховний Суд наголошував, що в разі переходу права власності на нерухомість заміна орендаря земельної ділянки у відповідному чинному договорі оренди землі відбувається автоматично, в силу прямої норми закону, не залежно від того, чи відбулося документальне переоформлення орендних правовідносин шляхом внесення змін у договір стосовно орендаря, оскільки переоформлення лише формально відображає те, що прямо закріплено в законі (постанова Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №910/20774/17).

Також Верховний Суд звертав увагу, що право попереднього власника або користувача припиняється в силу прямої вказівки закону без припинення у цілому договору оренди земельної ділянки, відповідно, новий власник об`єкта нерухомості, якому переходить право оренди, набуває права оренди за чинним договором оренди, а не у порядку повторного надання земельної ділянки, тобто має місце заміна сторони у зобов`язанні. При цьому якщо внаслідок відчуження нерухомого майна, розташованого на орендованій земельній ділянці, відчужувач повністю вибуває з орендних правовідносин за відповідним договором оренди, його подальші дії як їх учасника, спрямовані на припинення цих правовідносин, зокрема підписання правочину про припинення відповідного договору оренди, не тягнуть настання правових наслідків для нового власника майна як орендаря земельної ділянки. Відповідно до ч. 1 ст. 604 Цивільного кодексу України, зобов`язання припиняється за домовленістю сторін. Отже, правочин з припинення договору оренди, вчинений відчужувачем нерухомого майна, який на час його вчинення не є орендарем земельної ділянки за цим договором, тобто не є стороною у відповідному зобов`язанні, не припиняє зобов`язання за договором оренди для нового власника нерухомого майна, не припиняє його права та обов`язки як орендаря (постанови Верховного Суду від 04.06.2019 у справі №914/1925/18, від 17.11.2020 у справі №904/5968/19).

Як вказувалося судом, відповідачем, на виконання договору оренди земельної ділянки, передано ЗАТ "Транселектромонтаж" земельну ділянку за кадастровим номером 63324010, що вбачається з плану земельної ділянки, яка надається в оренду.

Проте, в матеріалах справи міститься копія витягу з автоматизованої системи ведення земельного кадастру м. Києва, наданого листом Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 26.03.2010 № 1270, відповідно до якого станом на 26 березня 2010 місце розташування об`єкту нерухомості (будівлі, споруди): м. Київ, р-н Дарницький, вул. Зрошувальна, 17, документи, що посвідчують право користування земельною ділянкою - договір оренди від 28.07.2000 № 63-6-00003, кадастровий номер - 8000000000:63:324:010, площа земельної ділянки 28 339 кв.м.

Однак суд зазначає, що вказаний витяг з автоматизованої системи ведення земельного кадастру м. Києва від 26.03.2010 № 1270 не може бути прийнятий судом як належний та допустимий доказ наявності у земельної ділянки вказаного кадастрового номера з огляду на наступне.

Пунктом 11 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Державний земельний кадастр" № 3613-VI від 07.07.2011 було передбачено, що враховуючи особливий статус міста Києва як столиці України та з метою збереження створеної за кошти міського бюджету автоматизованої системи ведення Державного земельного кадастру в м. Києві, встановити, що до 1 січня 2020 року ведення Державного земельного кадастру в місті Києві в обсязі, який згідно із цим Законом здійснюється територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у районі, місті, здійснюється виконавчим органом Київської міської ради. Відомості, необхідні для ведення Державного земельного кадастру, передаються безоплатно центральному органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Вказані норми набрали чинності з дня, наступного за днем опублікування вказаного Закону та вже в редакції Закону України "Про Державний земельний кадастр" від 08.08.2012 вказана норма була виключена. Таким чином виконавчий орган Київської міської ради у 2011 та 2012 роках мав повноваження з ведення Державного земельного кадастру в місті Києві.

Натомість наданий позивачем витяг з автоматизованої системи ведення земельного кадастру м. Києва видано 26.03.2010, тобто в той час, коли суб`єкт, що його видав не мав жодних повноважень на ведення Державного земельного кадастру в місті Києві та видачу витягів з нього.

Натомість, відповідно до ст. 204 Земельного кодексу України (в редакції від 16.03.2010, яка діяла станом на час видачі вищевказаного витягу), державний земельний кадастр ведеться уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Порядок ведення державного земельного кадастру встановлюється законом.

Відповідно до положень п. 3 та 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 12.01.1993 № 15 "Про порядок ведення державного земельного кадастру" (в редакції від 13.01.2010, яка діяла на час видачі вищевказаного витягу) Державний земельний кадастр ведеться за єдиною для України системою на базі нормативних документів, затверджуваних Держкомземом.

Державний земельний кадастр ведеться Держкомземом та його територіальними органами, які здійснюють його формування, ведення, збереження і забезпечують доступ до відповідної інформації органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Адміністратором автоматизованої системи державного земельного кадастру є Державне підприємство "Центр державного земельного кадастру".

Відповідно до пункту 31 Порядку ведення Поземельної книги, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 09.09.2009 № 1021 (в редакції від 30.12.2009, яка діяла на час видачі вищевказаного витягу), відомості з Поземельної книги надаються територіальним органом Держкомзему за місцем розташування земельної ділянки у вигляді витягу з Поземельної книги - документа, який свідчить про наявність запису у відповідному розділі Поземельної книги чи про відсутність такого запису, або інформаційної довідки за формами, встановленими Держкомземом.

Відповідно до пунктів 1.4., 4.1. 4.7., 5.1., 5.2. наказу Державного комітету України із земельних ресурсів від 15.02.2010 № 168 (діяв на час видачі вищевказаного витягу та укладення позивачем договору купівлі-продажу), земельним ділянкам при їх формуванні, земельним ділянкам, утвореним у результаті поділу чи об`єднання інших земельних ділянок, присвоюються нові кадастрові номери. При цьому, попередні кадастрові номери отримують статус архівних і в подальшому не використовуються. Формування кадастрових номерів земельних ділянок, які утворюються вперше, здійснюється територіальними органами Держкомзему. Кадастровий номер земельної ділянки вважається присвоєним з моменту відкриття Поземельної книги на відповідну земельну ділянку. Відкриття Поземельної книги здійснюється структурним підрозділом філії Центру ДЗК шляхом внесення кадастрового номера земельної ділянки та дати відкриття Поземельної книги у відповідні поля на титульному аркуші, що посвідчується підписом начальника міської філії Центру ДЗК або керівника структурного підрозділу філії Центру ДЗК та скріплюється печаткою. Поземельна книга відкривається у день державної реєстрації та видачі документа, що посвідчує право на земельну ділянку. Про присвоєння кадастрового номера земельній ділянці відповідний структурний підрозділ філії Центру ДЗК видає витяг з державного реєстру земель за встановленою формою. Видача витягу з державного реєстру земель про присвоєння кадастрового номера земельній ділянці у разі звернення громадян та юридичних осіб здійснюється одночасно з видачею документа, що посвідчує право на земельну ділянку. Формування кадастрових номерів земельних ділянок, які на момент набрання чинності цим наказом надані у власність (користування) та не мають кадастрових номерів, здійснюється територіальними органами Держкомзему. Для формування та присвоєння кадастрового номера земельній ділянці, яка на момент набрання чинності цим наказом надана у власність (користування) та не має кадастрового номера, власник (користувач) такої земельної ділянки або уповноважена ним особа подає до територіального органу Держкомзему за місцем знаходження земельної ділянки заяву про присвоєння кадастрового номера земельної ділянки.

Відповідно до пункту 1.2. Порядку присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам, затвердженого наказом Держкомзему від 15.02.2010 №168, який був чинним на укладання договору купівлі-продажу нерухомого майна від 26.03.2010 №462, кадастровий номер земельної ділянки - це індивідуальний цифровий код (номер) земельної ділянки, що не повторюється на території України, який формується під час проведення кадастрової зйомки, відображається на кадастровому плані земельної ділянки та документації із землеустрою та присвоюється їй при здійсненні державної реєстрації. Кадастровий номер зберігається за земельною ділянкою протягом усього часу її існування, забезпечує унікальність ідентифікації земельної ділянки в державному земельному кадастрі і державному реєстрі земель, та зазначається на чергових кадастрових планах, у відомостях автоматизованої системи державного земельного кадастру, документах, що посвідчують право на земельну ділянку, договорах, угодах, витягах, охоронних зобов`язаннях, свідоцтвах, повідомленнях та довідках.

Пунктом 2.1. зазначеного Порядку передбачено, що присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам, закріплено, що кадастровий номер земельної ділянки складається з 4 структурних елементів, що відокремлюються знаком «:» та загалом складається з 19 цифр.

Таким чином, враховуючи наведене, суд вказує що станом на 26.03.2010 Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) не мало жодних повноважень щодо внесення будь-яких записів, відкриття розділів у Поземельній книзі, присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам, на ведення Державного земельного кадастру та на видачу будь-яких витягів з Державного земельного кадастру.

Суд також зазначає, що не надавались Головному управлінню земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) такі повноваження ні Законом України "Про столицю України - місто-герой Київ", ні Законом України "Про місцеві державні адміністрації", ні Законом України "Про місцеве самоврядування", ні Земельним кодексом України, ні Положенням про Головне управлінню земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), що було затверджено рішенням Київської міської ради № 182/342 від 19.12.2002, ні рішенням Київської міської ради № 18/18 від 23 травня 2002 року "Про питання управління земельними ресурсами в місті Києві".

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що вказаний витяг з автоматизованої системи ведення земельного кадастру м. Києва не може бути належним та допустимим доказом присвоєння кадастрового номера 8000000000:63:324:010, земельній ділянці, яка була передана Київською міською радою в оренду ЗАТ "Транселектромонтаж".

При цьому суд вказує, що інших доказів, які б підтверджували те, що земельній ділянці, яка була передана в оренду ЗАТ "Транселектромонтаж" Київською міською радою та яка мала кадастровий номер 63324010, відповідно до плану земельної ділянки, яка надається в оренду, присвоювався кадастровий номер 8000000000:63:324:010 позивачем не надано.

Крім цього суд також зазначає, що відповідно до усталених правових висновків Верховного Суду, наведених зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17, постанові Верховного Суду від 24.05.2018 у справі № 922/2391/19, на які посилаються обидва скаржники, преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Судом враховані фактичні обставини, встановлені у рішенні Господарського суду міста Києва від 11.11.2019 у справі № 910/1566/19, залишеному без змін постановами Північного апеляційного господарського суду від 06.05.2020 та Верховного Суду від 24.09.2020.

Суд вказує, що, зокрема, судами було встановлено, що при виконанні робіт з інвентаризації земель, які виконувались КП "Київський інститут земельних відносин" у 2015-2016 роках, були сформовані тільки ті ділянки, на які фактичні користувачі надали необхідні документи та забезпечили доступ до земельних ділянок.

У кварталі 63:324 були лише два користувачі, в тому числі, ТОВ ІІ "Санворд-Україна", що надали копії установчих документів та документів щодо правового статусу майна. При проведенні кадастрової зйомки та в подальшому формуванні земельної ділянки 63:324:0230 враховувались відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, щодо якого проводилась державна реєстрація права, та лист-підтвердження ТОВ ІІ "Санворд-Україна" від 06.12.2016 № 109 про майнову належність на тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на вказаній земельній ділянці.

В результаті виконаних робіт КП "Київський інститут земельних відносин" було встановлено, що в межах кварталу 63:324, обмеженого вул. Зрошувальна та вул. Ремонтна у Дарницькому районі м. Києва, на одну земельну ділянку (код 63:324:0010) на звернення ЗАТ "Транселектромонтаж" рішенням Київської міської ради від 29.04.2010 № 610/4048 припинено право користування земельною ділянкою, у зв`язку з відчуженням нерухомого майна за договором купівлі-продажу. На частину вищезгаданої земельної ділянки власник придбаних будівель ТОВ ІІ "Санворд-Україна" надав правовстановлюючі документи на об`єкти нерухомого майна, що дало можливість сформувати земельну ділянку (код 63:324:0230).

Також у рішенні Господарського суду міста Києва від 11.11.2019 у справі № 910/1566/19 вказується, що доводи позивача про те, що він є власником нерухомого майна на спірній земельній ділянці та суміжним землекористувачем спірної земельної ділянки, спростовуються, зокрема, постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.01.2019 у справі № 7/74, якою залишені без змін ухвала Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 20.08.2018 та ухвала Господарського суду Дніпропетровської області від 21.02.2006, на підставі яких TOB II "Санворд Україна" набуло право на нерухоме майно, розташоване за адресою: вул. Зрошувальній, 17 у Дарницькому районі Києва.

У зазначеному рішенні встановлено, що згідно даних автоматизованої системи Державного земельного кадастру, які містяться у відкритому доступі на сайті Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру http://map.land.gov.ua/kadastrova-karta, спірна земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:63:324:0230 на момент її державної реєстрації межувала лише із земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:63:324:0021 (яка є сформованою відповідності до статей 79, 79-1 Земельного кодексу України), орендарем якої з 12.07.2007 є ТОВ "Блюз". Інші зареєстровані у встановленому законодавством порядку земельні ділянки із оформленими правами (власності чи користування) на них, які межували б із земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:63:324:0230 на Публічній кадастровій карті були відсутні. Доказів наявності в Державному земельному кадастрі земельної ділянки, користувачем якої є ТОВ "Транселектромонтажбуд", у формі витягу з Державного земельного кадастру позивачем суду не надано, в матеріалах справи такий витяг відсутній.

Таким чином рішенням Господарського суду міста Києва від 11.11.2019 у справі № 910/1566/19, яке залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.05.2020 та постановою Верховного Суду від 24.09.2020 встановлено, позивачем (Товариством з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд") не доведено належними та допустимими доказами, що він є землекористувачем земельної ділянки, яка є суміжною зі спірною земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:63:324:0230.

Вказаний у наданому позивачем договорі купівлі-продажу від 26.03.2010 кадастровий номер земельної ділянки 8000000000:63:324:010, на якій знаходиться нерухомість позивача, доказом, який ідентифікує земельну ділянку, бути не може, оскільки останній структурний елемент у вказаному кадастровому номері містить лише три цифри, тоді як він має бути чотиризначним номером і визначати земельну ділянку в межах кадастрового кварталу.

Викладене встановлено у постанові Північного апеляційного господарського суду від 06.05.2020 по справі № 910/1566/19, залишеній без змін постановою Верховного Суду від 24.09.2020 у вказаній справі.

Так у вказаному рішенні вказано, що оскільки можливість обрання речового права (титулу) на земельну ділянку, яка знаходиться у державній чи комунальній власності, належить власнику нерухомості, тож ініціатива в оформленні земельних правовідносин має виходити саме від нього. Така ініціатива реалізується власником нерухомості шляхом звернення до органів, які за законом мають право розпоряджатися землею.

Утім, як вірно встановив суд першої інстанції, з моменту набуття права власності на майновий комплекс, позивач не звертався до Київської міської ради із заявою про передачу йому в оренду земельною ділянки, і жодних дій щодо оформлення права користування землею, або оформлення іншого титулу на землю не вчиняв.

Крім цього, згідно з статтею 1 Закону України "Про державний земельний кадастр" державна реєстрація земельної ділянки полягає у внесенні до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера. Кадастровий номер земельної ділянки - індивідуальна, що не повторюється на всій території України, послідовність цифр та знаків, яка присвоюється земельній ділянці під час її державної реєстрації і зберігається за нею протягом усього часу існування.

Згідно статті 16 Закону України "Про державний земельний кадастр" земельній ділянці, відомості про яку внесені до Державного земельного кадастру, присвоюється кадастровий номер. Кадастровий номер земельної ділянки є її ідентифікатором у Державному земельному кадастрі. Система кадастрової нумерації земельних ділянок є єдиною на всій території України. Структура кадастрових номерів земельної ділянки визначається Кабінетом Міністрів України. Кадастрові номери земельних ділянок зазначаються у рішеннях органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування про передачу цих ділянок у власність чи користування, зміну їх цільового призначення, визначення їх грошової оцінки, про затвердження документації із землеустрою та оцінки земель щодо конкретних земельних ділянок. Кадастровий номер скасовується лише у разі скасування державної реєстрації земельної ділянки. Зміна власника чи користувача земельної ділянки, зміна відомостей про неї не є підставою для скасування кадастрового номера. Скасований кадастровий номер земельної ділянки не може бути присвоєний іншій земельній ділянці. Інформація про скасовані кадастрові номери земельних ділянок зберігається у Державному земельному кадастрі постійно.

Вказаний у наданому позивачем договорі купівлі-продажу від 26.03.2010 кадастровий номер земельної ділянки, на якій знаходиться нерухомість позивача, доказом, який ідентифікує земельну ділянку, бути не може, оскільки останній структурний елемент у кадастровому номері містить лише три цифри, тоді як він має бути чотиризначним номером і визначати земельну ділянку у межах кадастрового кварталу.

Верховний Суд у постанові від 18.08.2021 у справі № 910/9782/20, направляючи справу на новий розгляд, також викладав обставини, встановлені у справі №910/1566/19 та зазначив, що ТОВ "Санворд Київ" у письмових поясненнях доводило, що оскільки на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:63:324:010 були розташовані об`єкти нерухомого майна й інших юридичних осіб (не лише позивача), згідно з приписами статті 120 ЗК України перехід прав на таку земельну ділянку міг бути здійснений лише після виділення її частини (на якій розташоване лише майно позивача) та присвоєння їй окремого кадастрового номера. Проте під час розгляду справи суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної правової оцінки наведеним доводам третьої особи, не дослідивши їх відповідність фактичним обставинам щодо наявності чи відсутності на момент укладення договору купівлі-продажу на спірній земельній ділянці певного нерухомого майна, яке не було придбано позивачем на підставі зазначеного договору.

Суд вказує, що ним вище встановлено, що лише ТОВ ІІ "Санворд-Україна" надав правовстановлюючі документи на об`єкти нерухомого майна, що дало можливість сформувати земельну ділянку (код 63:324:0230).

В свою чергу суд зазначає, що можливість обрання речового права (титулу) на земельну ділянку, яка знаходиться у державній чи комунальній власності, належить власнику нерухомості, тож ініціатива в оформленні земельних правовідносин має виходити саме від нього. Така ініціатива реалізується власником нерухомості шляхом звернення до органів, які за законом мають право розпоряджатися землею.

Утім, як встановлено рішенням Господарського суду міста Києва від 11.11.2019 у справі № 910/1566/19, з моменту набуття права власності на майновий комплекс, позивач не звертався до Київської міської ради із заявою про передачу йому в оренду земельною ділянки, і жодних дій щодо оформлення права користування земельною ділянкою або виділення з земельної ділянки її частини (на якій розташоване лише майно позивача), або оформлення іншого титулу на землю не вчиняв.

Крім цього, згідно з статтею 1 Закону України "Про державний земельний кадастр", державна реєстрація земельної ділянки полягає у внесенні до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера. Кадастровий номер земельної ділянки - індивідуальна, що не повторюється на всій території України, послідовність цифр та знаків, яка присвоюється земельній ділянці під час її державної реєстрації і зберігається за нею протягом усього часу існування.

Згідно статті 16 Закону України "Про державний земельний кадастр", земельній ділянці, відомості про яку внесені до Державного земельного кадастру, присвоюється кадастровий номер. Кадастровий номер земельної ділянки є її ідентифікатором у Державному земельному кадастрі. Система кадастрової нумерації земельних ділянок є єдиною на всій території України. Структура кадастрових номерів земельної ділянки визначається Кабінетом Міністрів України. Кадастрові номери земельних ділянок зазначаються у рішеннях органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування про передачу цих ділянок у власність чи користування, зміну їх цільового призначення, визначення їх грошової оцінки, про затвердження документації із землеустрою та оцінки земель щодо конкретних земельних ділянок. Кадастровий номер скасовується лише у разі скасування державної реєстрації земельної ділянки. Зміна власника чи користувача земельної ділянки, зміна відомостей про неї не є підставою для скасування кадастрового номера. Скасований кадастровий номер земельної ділянки не може бути присвоєний іншій земельній ділянці. Інформація про скасовані кадастрові номери земельних ділянок зберігається у Державному земельному кадастрі постійно.

Таким чином суд вказує, що з наведеного та з матеріалів справи вбачається, що ані орендодавець (Київська міська рада), ані позивач не надав доказів, які б свідчили про те, що було здійснено виділення з земельної ділянки її частини (на якій розташоване лише майно позивача) та присвоєно їй окремий кадастровий номер.

Доказів протилежного учасниками справи до суду не надано.

Також суд звертає увагу на постанову Верховного Суду від 18.11.2019 у справі № 341/1358/16-ц, в якій викладено висновок про те, що відповідно до статті 120 Земельного кодексу України редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, є кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з набуттям права власності на ці об`єкти. Укладення договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов`язане з переходом права на частину земельної ділянки, здійснюється після виділення цієї частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номера. Таким чином, для переходу права користування земельною ділянкою до нового власника об`єкта нерухомості необхідними умовами є: наявність права користування у колишнього власника об`єкта нерухомості та присвоєння земельній ділянці, яка перебуває у користуванні, окремого кадастрового номера.

Також суд звертає увагу на наступні висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16.

На час укладення спірного договору оренди земельної ділянки редакцію статей 120, 140 та 141 ЗК України було змінено. За змістом цих норм законодавець встановив імперативний припис щодо переходу права на земельну ділянку у разі набуття права на жилий будинок, будівлю або споруду та передбачив відповідну підставу для припинення права користування земельною ділянкою у випадку набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці. При цьому договір, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, має містити таку істотну умову, як кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку із набуттям права власності на ці об`єкти. Укладенню ж договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов`язане з переходом права на частину земельної ділянки, передує виділення цієї частини в окрему земельну ділянку (абзаци перший та другий частини шостої статті 120 ЗК України у чинній редакції). Отже, законодавство, яке діяло станом на час прийняття рішення № 394/8678 та укладення спірного договору оренди встановлювало правило, за яким перехід права на земельну ділянку до нового набувача жилого будинку, будівлі або споруди відбувається в силу прямого припису закону, незалежно від волі органу, який уповноважений розпоряджатися земельною ділянкою. Водночас в силу наведених вище положень земельного законодавства саме позивачам у справі належало вчинити необхідні дії щодо юридичного оформлення земельних правовідносин згідно із вимогами законодавства щодо наслідків переходу права власності на реалізовані будівлі та привести дані щодо земель, наданих у користування для розміщення і постійної діяльності військової частини, у відповідність з наявними документально підтвердженими відомостями про те, які землі, що обліковувались за військовим містечком, для потреб оборони не використовуються в силу правочину, який відбувся. Наведені вище земельно-правові та цивільно-правові норми встановлюють, що перехід майнових прав до іншої особи тягне за собою перехід до неї і земельних прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об`єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Розмір цієї частини земельної ділянки має визначатися на основі державних будівельних норм та санітарних норм і правил. Таким чином, особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості розташованого на ній. Набуття юридичними особами приватного права чи фізичними особами у визначеному законодавством порядку права приватної власності на будівлі, які належали до військового майна, створює правові підстави для переходу права на земельну ділянку до власника об`єкта нерухомості, розташованого на ній, у розмірі відповідно до положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України саме в силу правочину з придбання військового майна та автоматичного переходу права користування земельною ділянкою відповідно до принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Цим зумовлюється право власника такого об`єкта нерухомості вимагати оформлення у встановленому порядку свого права користування відповідною земельною ділянкою незалежно від отримання відмови уповноваженої особи від вказаних земель.

Суд звертає увагу на те, що за змістом ч. 3 ст. 13 Конституції України та ч. 4 ст. 319 Цивільного кодексу України, власність зобов`язує.

Разом з тим власність гарантує не лише права власників, а й зобов`язує, покладає на них певні обов`язки. (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 12 лютого 2002 року № 3-рп/2002 у справі за конституційним поданням 45 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про електроенергетику" (справа про електроенергетику).

Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності врахування принципу добросовісності (п. 6 ст. 3 Цивільного кодексу України) - стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (постанови Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17, від 28.09.2021 у справі № 918/1045/20 , від 11.08.2021 у справі № 909/436/20, від 06.10.2021 у справі № 925/1546/20).

Так, добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина заборони суперечливої поведінки, базується ще на римській максимі - ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці. В основі доктрини заборони суперечливої поведінки знаходиться принцип добросовісності.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 147/66/17 (провадження № 14-95цс20) зазначається, що принцип добросовісності передбачає, що сторони повинні діяти добросовісно під час реалізації своїх прав та передбаченого договором та/або законом виконання своїх зобов`язань. Введення в цивільне законодавство принципу добросовісності як одного з найбільш загальних і важливих принципів цивільного права є заходом, спрямованим на зміцнення моральних засад цивільно-правового регулювання. Саме з позиції моральності слід підходити до оцінки поведінки суб`єкта права як добросовісного або недобросовісного.

Суд вказує, що у постанові Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 вказується, що доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них». Доктрина «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки), в основі якої лежить принцип добросовісності, базується ще на римській максимі - «non concedit contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них (постанови Верховного суду від 28.04.2021 у справі № 910/9351/20, від 09.06.2021 у справі № 911/3039/19, від 08.09.2021 у справі № 910/10444/20).

Враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку про те, що позивач був зобов`язаний здійснити дії щодо належного оформлення права користування земельної ділянки, на якій розташоване його нерухоме майно, зокрема, і вчинити дії, спрямовані на виділення з земельної ділянки її частини (на якій розташоване лише майно позивача).

Крім цього суд вказує, що позивач стверджує що він є належним землекористувачем земельної ділянки, яка була передана Київською міською радою ЗАТ "Транселектромонтаж" за договором оренди земельної ділянки.

Як вбачається з вказаного договору, а саме з п. 2.1., за оренду земельної ділянки орендар сплачує орендодавцеві орендну плату у грошовій формі, незалежно від результатів своєї діяльності.

У п. 2.5. договору оренди земельної ділянки вказано строки оплати та реквізити, на які необхідно здійснювати таку оплату. Орендар зобов`язується уточнювати платіжні реквізити і назву отримувача орендної плати.

Проте матеріали справи не містять доказів того, що позивач, користуючись такою земельною ділянкою здійснював орендні платежі чи вчиняв дії направлені на здійснення такої плати.

Відповідно до п. 14.1.72. статті 14 Податкового кодексу України, земельний податок - обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (далі - податок для цілей розділу XII цього Кодексу).

За змістом п. 14.1.73. статті 14 Податкового кодексу України, землекористувачі - юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), які користуються земельними ділянками державної та комунальної власності: на праві постійного користування; на умовах оренди.

Суд вказує, що відповідно до листа Головного управління ДПС у м. Києві № 23577/5/26-25-04-02-05 від 03.08.2023, позивач станом на 28.07.2023 не подав податкові декларації по платі за землю (земельний податок та/або орендна плата) за земельну ділянку 8000000000:63:324:0010 за 2018-2023 роки до ДПІ у Дарницькому районі м. Києва.

Разом з цим у вказаному листі вказується, що станом на 28.07.2023 по Товариству з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд" по ДПІ у Дарницькому районі ГУ ДПС м. Києва за період з 2018 по 2023 відсутня сплата по земельному податку та/або орендна плата з юридичних осіб.

В свою чергу, як зазначає у своєму листі Головне управління ДПС у м. Києві, за позивачем не обліковується заборгованість зі сплати податків, зборів, інших загальнообов`язкових платежів, у тому числі по земельному податку та орендній платі з юридичних осіб.

Суд вказує, що з вказаного листа вбачається, що позивачем не здійснювалася сплата земельного податку та/або орендна плата як за земельну ділянку 8000000000:63:324:0010 так і взагалі.

Тобто позивачем не сплачувався земельний податок та/або орендна плата взагалі.

Щодо кадастрового номеру 8000000000:63:324:010, який вказаний у п. 1.8. договору купівлі-продажу, суд вказує наступне.

Відповідно до вказівки Державного комітету України по земельних ресурсів від 20.03.2002 №12 (чинна по 15.02.2010), наказу Державного комітету України із земельних ресурсів від 15 лютого 2010 року №168 (чинний по 14.05.2010), постанови Кабінету Міністрів України від 18 серпня 2010 року №749 (чинна по 01.01.2013) кадастровий номер, як унікальний номер земельної ділянки мав наступну структуру: ХХХХХХХХХХ (десятизначний код об`єкта адміністративно-територіального устрою України) : ХХ (двозначний номер кадастрової зони) : ХХХ (тризначний номер кадастрового кварталу) : ХХХХ (чотиризначний порядковий номер земельної ділянки).

В подальшому, починаючи з 01.01.2013 постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 № 1051 встановлено, що кадастровий номер, як унікальний номер земельної ділянки, складається з наступних елементів: НКЗ: НКК: НЗД, де НКЗ - дванадцятизначний номер кадастрової зони (максимальна кількість кадастрових зон становить 999999999999), в якому останні дві цифри відокремлюються від перших десяти двокрапкою; НКК - тризначний номер кадастрового кварталу в межах кадастрової зони (максимальна кількість кадастрових кварталів у межах кадастрової зони становить 999). НЗД - чотиризначний номер земельної ділянки в межах кадастрового кварталу (максимальна кількість земельних ділянок у межах кадастрового кварталу становить 9999.

Враховуючи наведені положення кадастровий номер який вказаний у п. 1.8. договору купівлі-продажу не міг бути присвоєний у такому вигляді - 8000000000:63:324:010 з тризначним порядковим номером земельної ділянки.

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 "Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України".

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмета і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову кореспондує зі способами захисту права. Під способами захисту права слід розуміти заходи, прямо передбачені законом з метою припинення оспорювання або порушення суб`єктивних цивільних прав та усунення наслідків такого порушення. Після з`ясування фактичних обставин суд може зробити висновок про відповідність заявленої матеріально-правової вимоги способам захисту права і про порушення охоронюваного законом інтересу позивача. У разі встановлення, що заявлені вимоги за своїм змістом не відповідають матеріально-правовим способам захисту права, суд приймає рішення про відмову у позові. Підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Так, право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, закріплено статтею 15 Цивільного кодексу України.

Право на захист виникає з певних підстав, якими виступають порушення цивільного права, його невизнання чи оспорювання.

Зміст конституційного права особи на звернення до суду за захистом своїх прав визначений статтею 16 Цивільного кодексу України.

Порушення права чи охоронюваного законом інтересу повинне мати об`єктивний характер і виражатися в позбавленні або зменшенні обсягу певних благ особи, права чи інтереси якої порушено, певних благ, які вона мала до порушення або справедливо очікувала набути у майбутньому.

Однак, дослідивши в сукупності наявні в матеріалах справи документи, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту порушення його прав чи інтересів зі сторони відповідача. При цьому задоволення позову не призведе до автоматичного виникнення у позивача права на оренду земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:63:324:010, адже:

- по-перше, Державний земельний кадастр не містить актуальних відомостей про земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:63:324:010;

- по-друге, таке право позивач може набути виключно в порядку, визначеному законодавством, вчинивши відповідні дії, що полягають у зверненні до Київської міської ради з заявою про надання в оренду відповідної земельної ділянки, отриманні позитивного рішення Київської міської ради на виділення земельної ділянки та укладенні договору оренди з Київською міською радою, як власником та орендодавцем земельної ділянки.

Щодо заяв відповідача та третьої особи 3 про застосування наслідків спливу строків позовної давності суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з положеннями ст. 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Водночас, пунктом 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" № 10 від 29.05.2013 роз`яснено, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі, коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Судом встановлено, що підстави для задоволення заявленого ТОВ "Транселектромонтажбуд" позову відсутні, тому суд відмовляє у задоволенні позову з підстав його необґрунтованості та не застосовує положення законодавства щодо позовної давності.

Згідно з частиною 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частинами 1, 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Як вказано в статті 76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України встановлено що, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

В статті 79 Господарського процесуального кодексу України вказано, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати у вигляді сплаченого судового збору підлягають покладенню на позивача.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України, у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97 від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", №49684/99 від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019 Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як законодавчо необґрунтовані та безпідставні.

Керуючись ст. 129, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду протягом 20 (двадцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 20.12.2023.

Суддя О.В. Мандриченко