Постанова

від 13.12.2023 по справі 910/61/22

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"13" грудня 2023 р. Справа№ 910/61/22

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Алданової С.О.

суддів: Корсака В.А.

Шапрана В.В.

при секретарі судового засідання Алчієвій І.В.

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Громадської організації "Військово-мисливське товариство "Південь"

на рішення Господарського суду міста Києва від 29.08.2023

у справі № 910/61/22 (суддя: Зеленіна Н.І.)

за позовом Громадської організації "Військово-мисливське товариство "Південь"

до 1) Кіровоградської обласної ради

2) Кіровоградського обласного управління лісового та мисливського господарства

3) Громадської організації "Товариство мисливців і рибалок "Сапсан"

про визнання незаконним та скасування рішення від 06.12.2013, визнання недійсним договору від 20.12.2013

ВСТАНОВИВ:

Громадська організація "Військово-мисливське товариство "Південь" звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Кіровоградської обласної ради, Кіровоградського обласного управління лісового та мисливського господарства та Громадської організації "Товариство мисливців і рибалок "Сапсан" про визнання незаконним та скасування рішення Кіровоградської обласної ради № 546 від 06.12.2013 "Про надання мисливських угідь у користування ГО "ТМР "Сапсан" та визнання недійсним договору про умови ведення мисливського господарства № 32 від 20.12.2013, укладеного між Кіровоградським обласним управлінням лісового та мисливського господарства та ГО "ТМР "Сапсан".

Рішенням Господарського суду міста Києва від 10.08.2022, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2022, позов задоволено у повному обсязі; визнано незаконним та скасовано рішення Кіровоградської обласної ради № 546 від 06.12.2013 "Про надання мисливських угідь у користування ГО "ТМР "Сапсан"; визнано недійсним договір про умови ведення мисливського господарства № 32 від 20.12.2013, укладений між Кіровоградським обласним управлінням лісового та мисливського господарства та ГО "ТМР "Сапсан".

Постановою Верховного суду від 12.04.2023 касаційну скаргу ГО "ТМР "Сапсан" задоволено частково; постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2022 та рішення Господарського суду міста Києва від 10.08.2022 у справі № 910/61/22 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

За результатами нового розгляду рішенням Господарського суду міста Києва від 29.08.2023 у справі № 910/61/22 у задоволенні позовних вимог Громадської організації "Військово-мисливське товариство "Південь" до Кіровоградської обласної ради, Кіровоградського обласного управління лісового та мисливського господарства, Громадської організації "Товариство мисливців і рибалок "Сапсан" про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору - відмовлено повністю.

Приймаючи рішення у даній справі, місцевий господарський суд зазначив, що станом на день прийняття додаткової угоди від 11.10.2010 року Товариство військових мисливців та рибалок Збройних сил України Кіровоградського гарнізону не могло вважатися належним користувачем господарських угідь, оскільки не відповідало приписам ст. 1 Закону України "Про мисливське господарство та полювання". Зауважив, що доказів уповноваження Товариства військових мисливців та рибалок Збройних сил України Кіровоградського гарнізону та Кіровоградська гарнізонна організація Товариства військових мисливців і рибалок Збройних сил України діяти від свого імені в інтересах юридичної особи, або діяти в інтересах юридичної особи, матеріали справи не містять. Звернув увагу на те, що на момент звернення позивача до суду з даним позовом, строк дії договору про умови ведення мисливського господарства від 21.01.2008 є таким, що закінчився.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, ГО "Військово-мисливське товариство "Південь" звернулась до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 29.08.2023 у справі № 910/61/22 та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити; визнати незаконним та скасувати рішення Кіровоградської обласної ради № 546 від 06.12.2013 "Про надання мисливських угідь у користування ГО "ТМР "Сапсан" та визнати недійсним договір про умови ведення мисливського господарства № 32 від 20.12.2013, укладений між Кіровоградським обласним управлінням лісового та мисливського господарства та ГО "ТМР "Сапсан".

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки суду не відповідають обставинам справи, що суд прийняв рішення всупереч обставинам, які були встановлені в рішенні суду, яке набрало законної сили, в іншій справі. Зокрема скаржник вказує на те, що рішення Кіровоградської обласної ради від 23.11.2012 № 391 є протиправним, тобто не діє з моменту його прийняття, і такий протипраний акт порушив права та охоронювані законом інтереси позивача ГО «ВМТ «Південь», а тому позивач мав право продовжувати користуватись мисливськими угіддями. Наголошує, що Південна регіональна організація ТВМР ЗС України погоджувалась і уповноважувала голову Ради Кіровоградської гарнізонної організації Канчуру А.А. на укладення договорів в її інтересах, використовуючи печатку Кіровоградської гарнізонної Ради. Підкреслює, що у справі № 910/254/20 суди прийшли до висновку про те, що протиправне припинення права користування мисливськими угіддями внаслідок прийняття рішення № 391 від 23.11.2012 порушувало права саме ГО «ВМТ «Південь». Зауважує, що у позивача були обґрунтовані сумніви у неупередженості судді місцевого господарського суду, а тому остання мала задовольнити подану позивачем заяву про відвід судді.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29.09.2023 апеляційна скарга у справі № 910/61/22 передана на розгляд колегії суддів у складі: Алданова С.О. (головуючий), Шапран В.В., Руденко М.А.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 02.10.2023 апеляційну скаргу Громадської організації "Військово-мисливське товариство "Південь" на рішення Господарського суду міста Києва від 29.08.2023 у справі № 910/61/22 було залишено без руху та надано строк 10 днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху для усунення недоліків.

У зв`язку з перебуванням у відпустці судді Руденко М.А., яка входить до складу колегії суддів і не є суддею-доповідачем, відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.10.2023 для розгляду апеляційної скарги у даній справі визначено колегію суддів у складі: Алданова С.О. (головуючий), Шапран В.В., Корсак В.А.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 23.10.2023 справу № 910/61/22 за апеляційною скаргою Громадської організації "Військово-мисливське товариство "Південь" на рішення Господарського суду міста Києва від 29.08.2023 прийнято до провадження визначеним складом суду; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Громадської організації "Військово-мисливське товариство "Південь" на рішення Господарського суду міста Києва від 29.08.2023 у справі № 910/61/22; розгляд апеляційної скарги Громадської організації "Військово-мисливське товариство "Південь" на рішення Господарського суду міста Києва від 29.08.2023 у справі № 910/61/22 призначено на 27.11.2023, яке у подальшому було відкладено на 13.12.2023; запропоновано учасникам судового процесу подати відзив, заперечення на апеляційну скаргу та інші заяви/клопотання протягом 10 днів з дня отримання даної ухвали.

23.11.2023 на адресу суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач 3 просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Свої доводи обґрунтовує тим, що правопорередник не був зареєстрований як юридична особа, а тому неможливий і перехід суб`єктивних прав і обов`язків до правонвступника. Підкреслює, що позивач посилається на судові рішення в інших справах та встновлені цими рішеннями обставини, однак вони стосуються іншого предмета спору і не можуть бути застосовані при вирішенні даного спору. Зауважує, що позивач звернувся до суду після істотного спливу часу з дати передачі мисливських угідь до ГО «ТМР «Сапсан» і вина останнього в цьому відсутня, що у свою чергу порушує принцип правової визначеності і в будь-якому випадку є неефективним та несправедливим у відношенні до відповідача 3 як добросовісного набувача прав на користування угіддями.

Представник позивача в судовому засіданні 13.12.2023 вимоги апеляційної скарги підтримав, просив рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Представник відповідача 3 в судовому засіданні 13.12.2023 проти вимог апеляційної скарги заперечував, просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Представники відповідачів 1 та 2 в судове засідання 13.12.2023 не з`явились, про час та місце судового розгляду повідомлялись у встановлений процесуальним законодавством спосіб, що підтверджується наявними в матеріалах справи довідками про доставку електронного документа.

Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 120 ГПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.

За змістом ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Суд апеляційної інстанції з метою дотримання прав сторін на судовий розгляд справи упродовж розумного строку, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, враховуючи те, що явка представників сторін обов`язковою не визнавалась, а участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, зважаючи на відсутність обґрунтованих клопотань про відкладення розгляду справи, дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності представників відповідачів 1 та 2, які належним чином повідомлені про судовий розгляд справи в апеляційному порядку.

Відповідно до ст. 269, ч. 1 ст. 270 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. У суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених при перегляді справ в порядку апеляційного провадження.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши представлені докази в їх сукупності, заслухавши пояснення присутніх представників учасників справи, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, Північний апеляційний господарський суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, Рішенням Кіровоградської обласної ради від 14.11.1997 №105 (на підставі Положення про мисливське господарство та порядок здійснення полювання, внесених змін і доповнень до нього, ст. 15 Закону України "Про тваринний світ", з метою поліпшення ведення мисливського господарства і збереження тваринного світу області) вирішено, зокрема:

- надати мисливські угіддя у користування Товариству військових мисливців та рибалок Збройних Сил України Кіровоградського гарнізону з правом ведення мисливського господарства і користування тваринним світом терміном на 15 років згідно з додатками 2-4;

- запропонувати користувачам мисливських угідь відповідно до п. 10 Положення про мисливське господарство та порядок здійснення полювання заключити з Державним лісогосподарським об`єднанням "Кіровоградліс" договір про умови ведення мисливського господарства;

- Державному лісогосподарському об`єднанню "Кіровоградліс" періодично проводити перевірку правильності ведення мисливського господарства користувачами угідь і у разі грубих або систематичних порушень ставити питання про вилучення мисливських угідь з користування в установленому законом порядку.

Додатком №4 до вказаного рішення за Товариством військових мисливців та рибалок Збройних Сил України Кіровоградського гарнізону закріплено (з правом ведення мисливського господарства і користування тваринним світом) Андрусівське мисливське господарство з наступним розташуванням: Світловодський район: від с. Велика Андрусівка по автодорозі до с. Глинськ, від с. Глинськ по автодорозі до с. Федірки, від с. Федірки по межі Знам`янського району до межі Черкаської області в створі с. Градиськ Полтавської області, від с. Градиськ Полтавської області по воді Кременчуцького водосховища до кам`яного кар`єра, включаючи острови Рибачий, Воронцовський, Кінський і інші безіменні, від кам`яного кар`єра до с. Велика Андрусівка по автодорозі Світловодськ-Чигирин, до повороту на автодорогу Велика Андрусівка - Глинськ; загальна площа - 34000 га.

01.02.2008 між Кіровоградським обласним управлінням лісного та мисливського господарства та Кіровоградською гарнізонною організацією ТВМР ЗС України укладено договір про умови ведення мисливського господарства, у п. 1.1 якого зазначено, що Рішенням Кіровоградської обласної ради від 14.11.1997 №105 надано Кіровоградській гарнізонній організації ТВМР ЗС України терміном до 14.11.2012 мисливські угіддя для ведення мисливського господарства загальною площею 34 тис. га, у тому числі лісові угіддя 4,04 тис. га, польові - 8,26 тис. га, водно-болотні - 21,70 тис. га.

Відповідно до п. 2.1 договору Кіровоградська гарнізонна організація ТВМР ЗС України має право у встановленому порядку, за згодою власників або користувачів земельних ділянок, зводити у мисливських угіддях необхідні будівлі і біотехнічні споруди, вирощувати кормові культури, створювати захисні насадження, проводити штучне обводнення, здійснювати інші заходи, пов`язані з веденням мисливського господарства, які не суперечать законодавству та інтересам власників або користувачів ділянок.

Згідно з п. 2.2 договору Кіровоградська гарнізонна організація ТВМР ЗС України зобов`язується, зокрема, використовувати мисливські угіддя відповідно до умов їх надання у користування та за призначенням; вести мисливське господарство на закріплених за ним мисливських угіддях з дотриманням вимог Закону України "Про тваринний світ", Закону України "Про мисливське господарство та полювання", інших нормативно-правових актів у галузі охорони та використання тваринного світу, ведення мисливського господарства.

Відповідно до п. 3 договору Кіровоградське обласне управління лісового та мисливського господарства має право:

- в міру необхідності, але не менше ніж один раз в три роки проводити перевірку виконання Кіровоградською гарнізонною організацією Товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України умов договору, його виробничої та фінансово-господарської діяльності в частині організації та ведення мисливського господарства, охорони та відтворення державного та мисливського фонду;

- в разі невиконання або порушення Кіровоградською гарнізонною організацією ТВМР ЗС України умов договору, попередити її про необхідність усунення порушень у визначений термін або заборонити використання державного фонду терміном до 3-х років;

- у разі систематичного невиконання Кіровоградською гарнізонною організацією ТВМР ЗС України умов договору подавати до Кіровоградської обласної ради матеріали про припинення користування мисливськими угіддями.

Рішенням Кіровоградської обласної ради від 18.08.2010 №917 вирішено внести зміни до Рішення від 14.11.1997 №105, зокрема, строк передачі в користування мисливських угідь встановлено на 30 років до 2027 року включно.

11.10.2010 між Кіровоградським обласним управлінням лісового та мисливського господарства та Товариством військових мисливців та рибалок Збройних Сил України Кіровоградського гарнізону укладено додаткову угоду до договору, якою встановлено строк дії договору до 14.11.2027.

Рішенням Кіровоградської обласної ради від 23.11.2012 №391, керуючись ч. 2 ст. 43 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", на підставі ст. 15 Закону України "Про тваринний світ", ст.ст. 1, 9, 23 Закону України "Про мисливське господарство та полювання" вирішено достроково припинити право користування мисливськими угіддями Товариству військових мисливців та рибалок ЗС України Кіровоградського гарнізону, яке надано згідно з рішенням обласної ради від 14.11.1997 №105; передати мисливські угіддя до державного мисливського резерву.

Рішенням Кіровоградської обласної ради №546 від 06.12.2013 "Про надання мисливських угідь у користування Громадській організації "Товариство мисливців і рибалок "Сапсан" вирішено надати у користування Громадській організації "Товариство мисливців і рибалок "Сапсан" з правом ведення мисливського господарства і користування тваринним світом строком на 15 років мисливські угіддя загальною площею 31 487,76 га, розташовані на території Світловодського району Кіровоградської області.

20.12.2013 між Кіровоградським обласним управлінням лісового та мисливського господарства та Громадською організацією "Товариство мисливців і рибалок "Сапсан" було укладено договір про умови ведення мисливського господарства №32, відповідно до умов якого рішенням двадцять п`ятої сесії Кіровоградської обласної ради шостого скликання від 6 грудня 2013 року №546, мисливські угіддя загальною площею 31 487,76 га, з яких лісових мисливських угідь - 4 002,90 га, польових мисливських угідь - 5 188,78 га, водноболотних мисливських угідь - 22 296,08 га, надані в користування з правом ведення мисливського господарства і користування тваринним світом громадській організації "Товариство мисливців і рибалок "Сапсан" терміном на 15 років до 6 грудня 2028 року включно.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.09.2020 у справі №910/254/20, залишеним без змін постановами Північного апеляційного господарського суду від 20.04.2021 та Верховного Суду від 15.09.2021, визнано протиправним та скасовано Рішення Кіровоградської обласної ради від 23.11.2012 №391 "Про дострокове припинення права користування мисливськими угіддями Товариством військових мисливців і рибалок Збройних Сил України Кіровоградського гарнізону".

Листом №7 від 21.10.2021 позивач звернувся до Кіровоградської обласної ради, в якому просив вжити заходів для поновлення права Громадської організації "Військово-мисливське товариство "Південь". У відповідь, остання листом № 01-29/438-1 від 23.11.2021 повідомила про прийняття висновків №71 від 17.11.2021.

Листом №03-58/2043 від 08.11.2021 Кіровоградське обласне управління лісового та мисливського господарства повідомило позивача, що рішення не містить положень про втрату громадською організацією "Товариство мисливців і рибалок "Сапсан" права на користування мисливськими угіддями, відсутні положення про розірвання договору про умови ведення мисливського господарства.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначає, що оскільки рішення Кіровоградської обласної ради від 23.11.2012 № 391 "Про дострокове припинення права користування мисливськими угіддями Товариством військових мисливців і рибалок Збройних Сил України Кіровоградського гарнізону визнано протиправним та скасовано, тобто воно є таким, що не діє з 23.11.2012, договір про умови ведення мисливського господарства від 01.02.2008 року, укладений між Кіровоградським обласним управлінням лісового та мисливського господарства та Кіровоградською гарнізонною організацією ТВМР ЗС України є чинним, тому передання цих же мисливських угідь в користування Громадською організацією "Товариство мисливців і рибалок "Сапсан" є незаконним та порушує права позивача на користування мисливськими угіддями. За таких підстав, просить суд визнати протиправним та скасувати рішення Кіровоградської обласної ради №546 від 06.12.2013 "Про надання мисливських угідь у користування Громадській організації "Товариство мисливців і рибалок "Сапсан", визнати недійсним договір про умови ведення мисливського господарства №32 від 20.12.2013, укладений між Кіровоградським обласним управлінням лісового та мисливського господарства та Громадською організацією "Товариство мисливців і рибалок "Сапсан".

Як вже зазначалось, рішенням Господарського суду міста Києва від 10.08.2022 у справі № 910/61/22, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2022, позов задоволено у повному обсязі. Визнано незаконним та скасовано рішення Кіровоградської обласної ради № 546 від 06.12.2013 "Про надання мисливських угідь у користування ГО "ТМР "Сапсан". Визнано недійсним договір про умови ведення мисливського господарства №32 від 20.12.2013, укладений між Кіровоградським обласним управлінням лісового та мисливського господарства та ГО "ТМР "Сапсан". Судові витрати покладено на відповідачів.

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій та передаючи справу на новий розгляд, Верховний Суд зазначив, що суди, пославшись на висновки судів у справі № 910/254/20 щодо правонаступництва позивача стосовно Південного регіону Товариства військових мисливців і рибалок Збройних Сил України, належним чином не перевірили обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, та які входять до предмета доказування у даному спорі, а саме, щодо наявності порушених прав та обов`язків позивача за договором про умови ведення мисливського господарства від 01.02.2008 (в редакції Додаткової угоди від 11.10.2010), і зокрема, чи входило ТВМР ЗС України Кіровоградського гарнізону до Південного регіону Товариства військових мисливців і рибалок Збройних Сил України та якими доказами це підтверджується; чи діяло ТВМР ЗС України Кіровоградського гарнізону в інтересах юридичної особи, до структури якої входило, укладаючи договір про умови ведення мисливського господарства від 01.02.2008, та на якій правовій підставі; чи виникли права та обов`язки у ТВМР ЗС України Кіровоградського гарнізону за вказаним договором з урахуванням приписів статей 80, 91 Цивільного кодексу України щодо правоздатності, або ж у юридичної особи, до складу якої, за твердженням позивача, ТВМР ЗС України Кіровоградського гарнізону входило як відокремлений підрозділ, враховуючи приписи частин четвертої і п`ятої статті 95 Цивільного кодексу України.

Окрім того, Верховний Суд зазначив, що судами попередніх інстанцій не надано належної правової оцінки доводам відповідача-3 щодо врахування добросовісної поведінки як позивача, так і відповідача протягом всього періоду з моменту виникнення права на захист порушеного права (права на позов) і до моменту звернення з позовом, зважаючи на характер спірних правовідносин, особливості їх нормативного регулювання, надані сторонам права та покладені на них обов`язки, та з урахуванням встановлених обставин щодо звернення позивача з позовом у справі № 910/254/20 лише 03.01.2020, тобто через один рік та три місяці після прийняття постанови Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 811/2600/13-а, а отже доведеності поважності причин такого пропуску строку.

Надаючи оцінку висновкам суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до протоколу установчої конференції Військово-мисливського товариства Одеського військового округу від 04.03.1992 було вирішено реорганізувати Військово-мисливське товариство Одеського військового округу в "Південний регіон Товариства військових мисливців і рибалок України".

Згідно виписки з протоколу Позачергової конференції мисливців ЗСУ від 21.01.1993 до складу Південної регіональної ради Військово-мисливського товариства входить зокрема Кіровоградська гарнізонна рада.

Відповідно до Статуту Південного регіону Товариства військових мисливців та рибалок України (затверджений президією Центральної ради Товариства військових мисливців та рибалок України, протокол від 10.09.1993 №13 та зареєстрований Управлінням юстиції Одеської обласної державної адміністрації, свідоцтво №25 від 28.12.1993) Південний регіон Товариства мисливців та рибалок України є добровільною громадською організацією в складі Товариства військових мисливців та рибалок України, яка об`єднує мисливців та рибалок військовослужбовців, в тому числі в запасі і відставці, робітників і службовців ЗСУ та членів їх сімей; Південний регіон Товариства військових мисливців та рибалок України є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в банках, печатку, штампи, бланки та інші реквізити. Гарнізонні організації Південного регіону Товариства створюються за територіальної ознакою.

Із розподільчого акту від 03.02.1994 вбачається, що комісія уклала розподільчий акт про перехід майна та фінансових ресурсів (прав та обов`язків) колишнього Військово-мисливського товариства Збройних сил СРСР, який знаходиться на території України, у власність Товариства військових мисливців та рибалок України як єдиного належного правонаступника згадуваного, зокрема, станом на 01.01.1992. Майно та фінансові ресурси (права та обов`язки), зазначені в даному акті, переходять Товариству військових мисливців та рибалок України у день підписання акту.

Згідно виписки із протоколу конференції Південної регіональної організації Товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України від 14.06.1996, Кіровоградську гарнізонну раду перейменовано на Товариство військових мисливців та рибалок Збройних Сил України Кіровоградського гарнізону.

Як встановлено судами при первісному розгляді, рішенням Кіровоградської обласної ради від 14.11.1997 №105 вирішено надати мисливські угіддя у користування Товариству військових мисливців та рибалок Збройних Сил України Кіровоградського гарнізону з правом ведення мисливського господарства і користування тваринним світом терміном на 15 років згідно з додатками 2-4.

Відповідно до витягу з протоколу конференції Південної регіональної організації Товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України від 23.09.1999, Товариство військових мисливців та рибалок Збройних Сил України Кіровоградського гарнізону перейменовано на Кіровоградську гарнізонну організацію Товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України, яка входить до складу Південної регіональної організації Товариства військових мисливців та рибалок Збройних сил України.

Як вбачається із статуту Південної регіональної організації Товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України, затвердженого у новій редакції Управлінням юстиції Одеської області від 14.03.2000, Південна регіональна організація Товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України (Південна регіональна організація) - це добровільна громадська, некомерційна організація, яка є місцевим осередком Товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України (Товариство). Південна регіональна організація є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в банках, печатку, та інші реквізити. Південна регіональна організація діє, зокрема, на території Кіровоградської області і має у своєму складі, зокрема, Кіровоградську гарнізонну організацію Південної регіональної організації.

Відповідно до п. 1.1 Статуту Громадської організації "Військово-мисливське товариство "Південь", затвердженого 20.11.2008 та зареєстрованого 09.09.2010, Громадська організація "Військово-мисливське товариство "Південь" створена шляхом перейменування Південної регіональної організації Товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України.

Згідно з п. 4.17 Статуту організація має у своєму складі Кіровоградську обласну організацію ГО "ВМТ "Південь" та Андрусівське мисливське господарство.

Кіровоградська гарнізонна рада Південного регіону Товариства військових мисливців та рибалок України, Товариство військових мисливців і рибалок Збройних Сил України Кіровоградського гарнізону, Кіровоградська гарнізонна організація Товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України не затверджували статутів чи положень, не були зареєстровані як юридичні особи.

Разом з тим, Товариство військових мисливців і рибалок Збройних Сил України Кіровоградського гарнізону, перейменоване у Кіровоградська гарнізонна організація Товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України, входило до структури Південної регіональної організації Товариства військових мисливців і рибалок Збройних сил України, що підтверджується копіями наведених вище статутів та витягів з протоколів.

Як було вірно встановлено судом першої інстанції, стороною договору від 01.02.2008 є Кіровоградська гарнізонна організація Товариства військових мисливців і рибалок Збройних сил України. У той же час, стороною додаткової угоди до договору від 11.10.2010 вказано Товариство військових мисливців і рибалок Збройних Сил України Кіровоградського гарнізону.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про мисливське господарство та полювання" користувачами мисливських угідь є спеціалізовані мисливські господарства, інші підприємства, установи та організації, в яких створені спеціалізовані підрозділи для ведення мисливського господарства з наданням в їх користування мисливських угідь.

Статтею 21 вказаного Закону передбачено, що ведення мисливського господарства здійснюється користувачами мисливських угідь. Не допускається користування мисливськими тваринами ведення мисливського господарства без оформлення відповідних документів у встановленому цим Законом порядку. Умови ведення мисливського господарства визначаються у договорі, який укладається між центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства, і користувачами мисливських угідь.

Рішенням №917 та додатковою угодою від 11.10.2010 визначено користувачем мисливських угідь - Товариство військових мисливців та рибалок Збройних сил України Кіровоградського гарнізону.

Поряд з цим у тексті додаткової угоди від 11.10.2010 відсутні посилання на те, що Товариство військових мисливців та рибалок Збройних сил України Кіровоградського гарнізону виступало представником будь-якої юридичної особи, та не визначено, що дане Товариство діє на підставі Статуту.

Викладене спростовує доводи апелянта про те, що під час підписання договору від 01.02.2008 та додаткової угоди до нього, Канчура А.О. діяв від імені та в інтересах Південної регаонільної організації ТВМР ЗС України на підставі виданої йому довіреності.

Як вбачається з матеріалів справи, 23.09.1999 Товариство військових мисливців та рибалок Збройних Сил України Кіровоградського гарнізону перейменовано на Кіровоградську гарнізонну організацію Товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України.

Отже, станом на день укладення додаткової угоди відомості про таку юридичну особу як Товариство військових мисливців та рибалок Збройних сил України Кіровоградського гарнізону у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань були відсутні. Також відсутні дані про затвердження Статуту Товариства військових мисливців та рибалок Збройних сил України Кіровоградського гарнізону. Будь-які відомості на підтвердження існування структурного підрозділу, який укладаючи додаткову угоду до договору діяв від імені юридичної особи - матеріали справи не містять.

З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що станом на день укладення додаткової угоди від 11.10.2010 року Товариство військових мисливців та рибалок Збройних сил України Кіровоградського гарнізону не могло вважатись належним користувачем господарських угідь, оскільки не відповідало приписам ст. 1 Закону України "Про мисливське господарство та полювання".

При цьому, положеннями наведених вище статутів не передбачено повноважень гарнізонних організацій на укладення договорів.

Поряд з викладеним колегія суддів звертає увагу на те, що чинним на момент виникнення спірних правовідносин законодавством не передбачена можливість громадської організації із місцевим статусом (оскільки діє в межах регіону) мати місцеві осередки, філії або представництва.

Доказів реєстрації Товариства військових мисливців та рибалок Збройних сил України Кіровоградського гарнізону чи то Кіровоградську гарнізонну організацію Товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України, як юридичної особи, чи навіть як філії - матеріали справи не містять.

Як передбачено п. 4.10 статуту Південної регіональної організації Товариства військових мисливців та рибалок Збройних сил України, гарнізонні організації, які не є юридичними особами, зобов`язані легалізуватися в установленому порядку.

Доказів такої легалізації матеріали справи не містять.

Окрім того, положенням Статуту не передбачено право гарнізонної організації вчиняти юридично значимі дії в інтересах Південної регіональної організації Товариства військових мисливців та рибалок Збройних сил України.

Відповідно до ст. 80 ЦК України, юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Статтею 91 ЦК України передбачено, що юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії). Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Відповідно до ч. 2 ст. 203 ЦК України, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Виходячи із наведених приписів цивільного законодавства, ні у Товариства військових мисливців та рибалок Збройних сил України Кіровоградського гарнізону, ні у Кіровоградської гарнізонної організації Товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України не було необхідного обсягу цивільної правоздатності для укладення договору та додаткової угоди до договору та набуття прав та обов`язків за таким договором, оскільки вони не були (зареєстровані) легалізовані в установленому законом порядку.

Таким чином, місцевий господарський суд прийшов до вірного висновку про те, що у відповідності до положень статей 80, 91, 95 ЦК України у позивача не виникало прав та обов`язків за договором про умови ведення мисливського господарства від 01.02.2008 та додатковою угодою від 11.10.2010.

При цьому, посилання апелянта на рішення Верховного Суду у справі № 910/2392/23 колегією суддів оцінюється критично, з огляду на наступне.

Згідно ч. 1 ст. 326 Господарського процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Обставинами справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, є юридичні факти, що призвели до виникнення спірного правовідношення, настання відповідальності або інших наслідків, тобто такі факти, з якими норми матеріального права пов`язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов`язків суб`єктів спірного матеріального правовідношення.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб`єктний склад спору. Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 24.05.2018 у справі № 922/2391/16).

Преюдицію утворюють лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що відображується в мотивувальній частині судового акта. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивостей преюдиціальності. Також преюдиціальні факти слід відрізняти від оцінки іншим судом певних обставин.

Важливим видається те, що обставини, встановлені у першій справі, що є преюдиційною, мають належати до предмета доказування, тобто їх встановлення має бути необхідне для вирішення тієї справи. Оскільки предмет доказування спочатку визначається підставами позову, а потім обґрунтовується нормами матеріального права, які підлягають застосуванню при вирішенні спору, то питання про те, чи належав певний факт до предмета доказування, є питанням права, а не факта.

Питання факта це питання про те, чи була наявна/відсутня певна обставина, що має значення для вирішення певного спору. Фактичні обставини встановлюються через доказування. Доказування дає змогу відтворити той чи інший фрагмент дійсності в асортименті значущості для справи (предмет доказування). Юридична ж кваліфікація фактичних обставин здійснюється через співвіднесення певної обставини з певними юридичними нормами. Отже, юридичний факт - це передбачена нормами права конкретна життєва обставина (дія, подія), котра є підставою для настання певних юридичних наслідків. Життєвий факт набуває ознак юридичного внаслідок юридичної кваліфікації, правозастосування. Таким чином, юридичний (правовий) факт - це той же самий життєвий факт, але в контексті наявності його правової регламентації.

Аналогічний висновок щодо застосування статті 75 ГПК України викладено у постанові Верховного Суду від 16.12.2020 у справі №914/554/19.

У контексті наведеного, колегія суддів зауважує, що висновки Верховного Суду в частині необхідності залучення ГО "ВМТ "Південь" у справі № 910/2392/22 в якості відповідача, а не як третьої особи без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - не створює преюдиційних обставин при вирішенні даного спору, з урахуванням наявних в матеріалах справи № 910/61/22 доказів на підтвердження правових позицій кожної із сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

У статті 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно зі статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05.06.2018 у справі №338/180/17), саме тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (див. mutatis mutandis висновки у пунктах 72-76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц).

Вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити (така ж правова позиція викладена у постанові колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.06.2019 у справі №910/6642/18).

В силу вимог частини 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Стаття 215 Цивільного кодексу України передбачає, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ч. 1).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3).

Вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити (правовий висновок викладений у Постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 903/249/20).

Самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці останні не доведуть, що цими діями порушуються їхні права (правова позиція Верховного Суду, викладена у постановах від 04.12.2019 у справі №910/15262/18, від 11.02.2020 у справі №922/1159/19, об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17).

Тобто саме на позивача покладений обов`язок обґрунтувати свої вимоги поданими до суду доказами, тобто довести, що його права та інтереси порушуються укладанням спірного договору, а тому потребують захисту.

Отже, за змістом вищенаведених правових норм визнанню правочину недійсним має передувати встановлення судом наявності порушення прав та інтересів позивача, який не є стороною цього правочину, а в разі відсутності такого порушення в позові має бути відмовлено.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 тощо.

Відтак, правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи".

Для вирішення питання про визнання недійсним правочину, оспорюваного заінтересованою особою, правове значення має встановлення впливу наслідків вчинення такого правочину на права та законні інтереси цієї особи. У такому випадку важливим є врахування того, що таке звернення заінтересованої особи до суду з позовом про визнання недійсним договору є направленим на усунення несприятливих наслідків для цієї особи (недопущення їх виникнення у майбутньому), пов`язаних з вчиненням такого правочину (правовий висновок наведений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, постанові Великої палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 910/23097/17).

Суд звертає увагу, що недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (правовий висновок викладений у постановах об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17, від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17, постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20).

Виходячи з наведених норм, при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення.

Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Таким чином, суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність / відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення / захисту в обраний спосіб.

Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 912/1856/16 та від 14.05.2019 у справі № 910/11511/18.

За приписами ч.ч. 5, 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 щодо "порушеного права", за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним". Поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" має один і той же зміст.

У цьому Рішенні Конституційного Суду України надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині зазначеного Рішення Конституційного Суду України.

У даному випадку судом першої інстанції вірно встановлено фактичну відсутність у позивача порушеного відповідачами права, що унеможливлює надання йому примусового судового захисту та зумовлює відмову у задоволенні позову.

Судова колегія звертає увагу на те, що статтею 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину.

Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто, таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права і обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Отже, в разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постановах від 23.01.2018 по справі №203/2612/13-ц, від 19.06.2018 по справі №5023/3905/12, від 16.04.2019 по справі №916/1171/18.

При цьому, колегією суддів враховується, що предметом позову є визнання незаконними та скасування рішення Кіровоградської обласної ради № 546 від 06.12.2013 і визнання недійсним договору про умови ведення мисливського господарства № 32 від 20.12.2013, тобто з моменту виникнення спірних правовідносин минуло майже 10 років.

Надаючи оцінку доводам апелянта щодо протиправності відмови у відводі судді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, позивач вказує на те, що суддя Господарського суду міста Києва безпідставно обмежувала Громадську організацію "Військово-мисливське товариство "Південь" у доступі до правосуддя під час розгляду справи, оскільки неодноразово залишала без задоволення клопотання про проведення судових засідань у режимі відеоконференції; окрім того, відмовляючи у задоволенні клопотань про проведення судових засідань у режимі відеоконференції суддя наражала на небезпеку представників сторін.

Підстави для відводу (самовідводу) судді визначає стаття 35 Господарського процесуального кодексу України.

Так, згідно зі ст. 35 ГПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо:

1) він є членом сім`ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім`ї або близький родич цих осіб) сторони або інших учасників судового процесу, або осіб, які надавали стороні або іншим учасникам справи правничу допомогу у цій справі, або іншого судді, який входить до складу суду, що розглядає чи розглядав справу;

2) він брав участь у справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, адвокат, секретар судового засідання, або надавав стороні чи іншим учасникам справи правничу допомогу в цій чи іншій справі;

3) він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи;

4) було порушено порядок визначення судді для розгляду справи;

5) є інші обставини, які викликають сумнів у неупередженості або об`єктивності судді.

Суддя підлягає відводу (самовідводу) також за наявності обставин, встановлених статтею 36 цього Кодексу.

До складу суду не можуть входити особи, які є членами сім`ї, родичами між собою чи родичами подружжя.

Незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу.

Стаття 36 ГПК України встановлює недопустимість повторної участі судді у розгляді справи.

Колегія суддів зауважує, що право подавати заяву про відвід судді є однією з гарантій законності здійснення правосуддя і об`єктивності та неупередженості розгляду справи. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплені основні процесуальні гарантії, якими може скористатися особа при розгляді її цивільного позову в національному суді, серед яких - розгляд справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Бочан проти України" суд нагадує, що "безсторонність", в сенсі п. 1 статті 6, має визначатися відповідно до суб`єктивного критерію, на підставі особистих переконань та поведінки конкретного судді у конкретній справі - тобто, жоден з членів суду не має проявляти будь-якої особистої прихильності або упередження, та об`єктивного критерію - тобто, чи були у судді достатні гарантії для того, щоб виключити будь-які легітимні сумніви з цього приводу. Відповідно до об`єктивного критерію має бути визначено, чи наявні факти, що можуть бути перевірені, які породжують сумніви щодо відсутності безсторонності судів. У цьому зв`язку навіть зовнішні ознаки мають певне значення. Ключовим питанням є питання довіри, яку суди в демократичному суспільстві мають вселяти суспільству і, перш за все, сторонам у процесі.

У рішенні у справі "Олександр Волков проти України" зазначено наступне. Як правило, безсторонність означає відсутність упередженості та необ`єктивності. Згідно з усталеною практикою Суду існування безсторонності для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції повинно встановлюватися згідно з: суб`єктивним критерієм, врахувавши особисті переконання та поведінку конкретного судді, тобто чи мав суддя особисту упередженість або чи був він об`єктивним у цій справі, та об`єктивним критерієм, іншими словами, шляхом встановлення того, чи забезпечував сам суд та, серед інших аспектів, його склад, достатні гарантії для того, щоб виключити будь-який обґрунтований сумнів у його безсторонності. Проте між суб`єктивною та об`єктивною безсторонністю не існує беззаперечного розмежування, оскільки поведінка судді не тільки може викликати об`єктивні побоювання щодо його безсторонності з точки зору стороннього спостерігача (об`єктивний критерій), а й може бути пов`язана з питанням його або її особистих переконань (суб`єктивний критерій). Отже, у деяких випадках, коли докази для спростування презумпції суб`єктивної безсторонності судді отримати складно, додаткову гарантію надасть вимога об`єктивної безсторонності. У цьому відношенні навіть вигляд має певну важливість - іншими словами, "має не лише здійснюватися правосуддя - ще має бути видно, що воно здійснюється". Адже йдеться про довіру, яку в демократичному суспільстві суди повинні вселяти у громадськість. Насамкінець, концепції незалежності та об`єктивної безсторонності тісно пов`язані між собою та залежно від обставин можуть вимагати спільного розгляду.

Відвід - це процесуальний інститут, що містить умови, за яких особа не може брати участі у конкретній справі. Відвід судді в господарському процесі як правова категорія - це висловлена в письмовій формі недовіра колегії господарського суду на підставі особистих переконань та поведінки конкретного судді у конкретній справі внаслідок виявлення будь-якої особистої прихильності чи упередженості, заявлена учасником розгляду конкретної справи.

Заява про відвід судді місцевого господарського суду зводиться до незгоди з процесуальним рішеннями судді щодо відмови у призначенні судового засідання в режимі відеоконференції.

Колегія суддів зауважує, що наведені вище обставини не можуть бути підставою для відводу, оскільки незгода з процесуальними рішеннями судді не є підставою для відводу судді та не свідчить про його упередженість.

Крім того, у випадку незгоди учасника судового процесу з процесуальними діями та рішеннями судді, він не позбавлений права на оскарження судового рішення у встановленому законом порядку з включенням таких заперечень. При цьому, відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України правомірність, повнота та об`єктивність прийнятого судового рішення, вірне застосування норм матеріального чи процесуального права, оцінка доказів, є предметом дослідження у відповідному апеляційному або касаційному провадженні.

До того ж, винесення ухвали про розгляд справи в режимі відеоконференції є правом суду.

Колегія суддів також наголошує на тому, що сама лише наявність сумнівів стосовно об`єктивності судді під час розгляду справи дійсно надає право учаснику справи заявити відвід такому судді. Однак, на переконання апеляційного суду, такий відвід повинен бути достатньо вмотивованим та містити підстави його заявлення.

Таким чином, з огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що наведені у заяві представника Громадської організації "Військово-мисливське товариство "Південь" Свиди К.В. про відвід судді Зеленіної Н.І. від розгляду справи №910/61/22 не свідчать про наявність підстав, передбачених приписами статті 35 Господарського процесуального кодексу України, з якими обумовлюється можливість відводу судді від розгляду справи, а зводяться лише до незгоди із процесуальним рішенням судді.

Також, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що викладена в апеляційній скарзі незгода з іншими процесуальними рішеннями суду першої інстанції, зокрема щодо відмови у відкладенні розгляу справи, не може слугувати підставою для скасування законного та обгрунтованого рішення суду.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частинами 1-3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у частині 1 статті 74 ГПК України.

Отже, за загальним правилом, обов`язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. При цьому доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості. Розподіл між сторонами обов`язку доказування визначається предметом спору.

Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.

Згідно з статетею 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд апеляційної інстанції, серед іншого, враховує, що відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994, серія A, № 303-A, п. 29).

Частиною 5 статті 236 ГПК України визначено, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки суду не відповідають обставинам справи, що суд прийняв рішення всупереч обставинам, які були встановлені в рішенні суду, яке набрало законної сили, в іншій справі, - не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи в апеляційному порядку.

За таких обставин, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду вважає, що місцевим господарським судом належним чином досліджено обставини справи та надано цим обставинам відповідну правову оцінку, рішення Господарського суду міста Києва від 29.08.2023 у справі № 910/61/22 відповідає фактичним обставинам справи, не суперечить чинному законодавству України, а тому передбачених законом підстав для зміни чи скасування оскаржуваного рішення в розумінні приписів ст. 277 ГПК України не вбачається. Скаржником не наведено переконливих аргументів у відповідності з нормами чинного законодавства, щодо спростування висновків суду першої інстанції.

Судові витрати зі сплати судового збору, що були понесені стороною в суді апеляційної інстанції, в порядку ст. 129 ГПК України, покладаються на апелянта (позивача у даній справі).

Керуючись ст. ст. 129, 269, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. ст. 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Громадської організації "Військово-мисливське товариство "Південь" на рішення Господарського суду міста Києва від 29.08.2023 у справі № 910/61/22 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 29.08.2023 у справі № 910/61/22 - залишити без змін.

3. Судові витрати, понесені стороною у зв`язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції, покласти на Громадську організацію "Військово-мисливське товариство "Південь".

4. Справу № 910/61/22 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, що передбачені ст.ст. 287-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 22.12.2023.

Головуючий суддя С.О. Алданова

Судді В.А. Корсак

В.В. Шапран