Рішення

від 11.12.2023 по справі 922/3860/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11.12.2023м. ХарківСправа № 922/3860/23

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Жигалкіна І.П.

при секретарі судового засідання Кісельовій С.М.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Фізичної особи ОСОБА_1 , смт. Високий, Харківська обл до Товариства з обмеженою відповідальністю "Комерційний центр охорони здоров`я 911", смт. Килиничі, Харківська обл. про стягнення 778 547,02 грн за участю представників:

позивача - Козаченко В.В.

відповідача - Гофельд Г.С.

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа ОСОБА_1 (Позивач) звернулася до Господарського суду Харківської області 30 серпня 2023 року із позовною заявою про: - стягнення з Відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Комерційний центр охорони здоров`я 911" заборгованість у розмірі 778 547,02грн (де: - заборгованість зі сплати орендних платежів за Договором оренди нежитлових приміщень №1 від 22.10.2020 в розмірі 17 142,86грн; - заборгованість зі сплати фактичних витрат, пов`язаних з утриманням приміщення в розмірі 6 879,43грн; - пеню за прострочення сплати орендних платежів за Договором у розмірі 2 324,85 грн; - відсотки за користування грошовими коштами у розмірі 1 166,89 грн; - інфляційні збитки в розмірі 7 899,31 грн; - штраф за підтверджений факт нецільового використання приміщення у розмірі 20 000,00 грн; - неустойка у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення повернення майна у розмірі 723 133,68 грн);

- зобов`язання Відповідача привести приміщення за адресою: м. Харків, вул. Ахсарова, 18 в той стан, в якому воно було на момент укладання Договору оренди нежитлового приміщення №1 від 22.10.2020;

- стягнення суми судових витрат.

Ухвалою від 04 вересня 2023 року прийнято позов до розгляду, відкрито провадження у справі №922/3860/23, розгляд якої вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження з повідомленням сторін та призначенням підготовчого засідання на 03 жовтня 2023 року о 10:15.

Суд, своєю ухвалою від 19 жовтня 2023 року по справі №922/3860/23 закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті в судовому засіданні на "09" листопада 2023 р. о 11:00.

Ухвалою від 07.12.2023 повідомлено учасників справи, що долучено до матеріалів справи подану представником Позивача заяву (вх. № 33793 від 07.12.2023) та те, що судове засідання у справі відбудеться 11 грудня 2023 року о(б) 13:00 год.

Представник Позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримує та просить суд задовольнити їх у повному обсязі. Надав до суду заяву (вх. №35311), яку суд долучає до матеріалів справи.

Представник Відповідача проти позовних вимог заперечує, вважає їх безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню. Надав до суду заперечення (вх. 33933) щодо стягнення витрат на правничу допомогу.

Частинами 2, 3 статті 120 ГПК України передбачено, що суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.

Суд звертає увагу на те, що розумність строків розгляду справи судом є одним із основних засад (принципів) господарського судочинства (пункт 10 частини третьої статті 2 ГПК України).

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) неодноразово вказував на необхідність дотримання принципу розумності тривалості провадження.

Так, у рішення "Вергельський проти України" ЄСПЛ вказав, що розумність тривалості провадження має оцінюватися у світлі конкретних обставин справи та з урахуванням таких критеріїв, як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів.

Враховуючи вищевказане суд вважає, що учасники процесу були належним чином повідомлені судом про розгляд спору за їх участю. В той же час, вони не були позбавлені можливості скористатися вільним доступом до електронного реєстру судових рішень в Україні, в силу статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень" та ознайомитися з ухвалами Господарського суду Харківської області та визначеними у ній датами та часом розгляду даної справи та забезпечити представництво його інтересів в судових засіданнях.

Суд приймає до уваги, що сторонам були створені належні умови для надання усіх необхідних доказів, надано достатньо часу для підготовки до судового розгляду справи.

В ході розгляду даної справи Господарським судом Харківської області, у відповідності до п. 4 ч. 5 ст. 13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строків, встановлених ГПК України.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.

Суд зазначає, що ним були здійснені заходи щодо належного повідомлення всіх учасників процесу стосовно розгляду справи та надання до суду відповідних доказів, заперечень (за наявності), щодо вказівки на незгоду з будь-якою із обставин викладених у вимогах сторони процесу.

Так, процесуальні документи у цій справі направлялись всім учасникам судового процесу.

Згідно зі ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Таким чином, оскільки судом вчинені всі необхідні визначені процесуальним законом вимоги щодо повідомлення сторін, суд визнає, що сторони були належним чином повідомлені про розгляд справи, як того вимагають приписи ст.ст.120, 242 ГПК України, однак не скористався своїми правами на подання пояснень, доказів, заперечень на позов та участь у судовому засіданні.

Таким чином, вбачається, що всім учасникам справи надано можливість для висловлення своєї правової позиції по суті позовних вимог, а також судом надано сторонам достатньо часу для звернення із заявами по суті справи та з іншими заявами з процесуальних питань.

З`ясувавши всі фактичні обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги, всебічно та повно дослідивши докази, які містяться в матеріалах справи, господарський суд установив такі обставини.

Як встановлено судом та не заперечується учасниками справи, між ФОП Безбородих Оленою Миколаївною (Орендодавець) та ТОВ «Комерційний центр охорони здоров`я 911» (ТОВ «КЦОЗ 911»/ Орендар) укладено Договір оренди нежитлового приміщення №1 від 22 жовтня 2020 року (далі - Договір), відповідно до якого (п. 1.1 Договору) Орендодавець передає, а Орендар приймає в тимчасове платне користування нежитлове приміщення 1-го поверху № 3-1, 3-2, 3-3, 3-4, 3-5, 3-6, 3-7, 3-10, 3-11, що знаходиться в житловому будинку літ. «А-9» за адресою: АДРЕСА_1 . Орендодавцем було передано Орендареві майно, що підтверджується Актом прийому-передачі приміщення за Договором оренди нежитлового приміщення №1 від «22» жовтня 2020 року.

Відповідно до п. 4 вказаного Акту, приміщення незастережних недоліків, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначення зазначеного в Договорі, немає, і підлягає переданню орендареві згідно з умовами Договору.

Як зазначає Позивач, з початку 2021 року ТОВ «КЦОЗ 911» затримував оплату оренди, комунальних платежів, несвоєчасно передав показання лічильників, однак дані питання були вирішені в досудовому порядку шляхом сплати боргу та пені.

23 вересня 2021 року була проведена державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця Безбородих О.М. за її рішенням.

22 грудня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений Договір дарування нежитлових приміщень, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Горішним Є.В.

Відповідно до статті 770 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов`язки наймодавця. З огляду на це, ОСОБА_2 став правонаступником наймодавця за Договором, укладеним між ФОП Безбородих Оленою Миколаївною та ТОВ «КЦОЗ».

Про даний факт Відповідача було повідомлено листом від 23 грудня 2021 року, а також подальшим листуванням, рахунками.

18 серпня 2023 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений Договір дарування нежитлових приміщень, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харитоновою Я.М., відповідно до якого ОСОБА_2 передав безоплатно у власність ОСОБА_1 дарунок нежитлові приміщення 1-го поверху № 3-1, 3-2, 3-3, 3-4, 3-5, 3-6, 3-7, 3-10, 3-11 (офіс), що знаходиться в житловому будинку літ. «А-9» за адресою: АДРЕСА_1 .

Твердження Позивача, що зобов`язання з Договору не припинились навіть після припинення (23 вересня 2021 року) підприємницької діяльності ФОП Безбородих Олени Миколаївни, обґрунтовуючи це практикою. Припинення підприємницької діяльності до звернення з позовом не є перешкодою для розгляду справи в порядку господарського судочинства, адже спірні правовідносини в даному випаду виникли саме щодо виконання Договору, укладеного між суб`єктами господарської діяльності. Зазначена правова позиція також викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18), від 13.02.2019 у справі №910/8729/18 (провадження №12- 294гс18), від 25.06.2019 у справі №904/1083/18 (провадження №12-249гс18), від 09.06.2019 у справі №127/23144/18 (провадження №14-460цс19).

Позивачем було направлено на адресу Відповідача повідомлення, підписане 23.12.2021р., про зміну сторони договору та дострокове розірвання договору оренди, яким повідомляє, що на підставі Договору дарування нежитлових приміщень від 22.12.2021 зазначені приміщення. Також було повідомлено, що на підставі п. 9.39 Договору оренди нежитлових приміщень від 22.10.2020, Орендодавцем прийнято рішення про дострокове розірвання зазначеного Договору, визначивши останнім днем оренди 24.02.2022.

Позивач зазначає, що умова Договору, сторони передбачили певні умови, так у відповідності до п. 6.2. Договору, Орендар зобов`язаний утримувати Приміщення, що орендуються, у належному технічному та санітарному стані.

Пунктом 1.4. Договору передбачено, що метою користування Приміщенням є влаштування комерційного центру охорони здоров`я.

Згідно з п. 9.1.1. Договору термін дії Договору припиняється на вимогу Орендодавця в разі, якщо Орендар користується приміщенням не відповідно до його цільового призначення.

Крім того, п. 9.3. передбачено, що термін дії Договору припиняється достроково Орендарем або Орендодавцем, повідомивши один одного в письмовій формі не пізніше ніж за два місяці, але не раніше ніж через 12 місяців після укладення Договору.

Позивач посилається на порушення Орендарем норм передбачених ч. 2 ст. 776 ЦК України щодо розумності строків капітального ремонту. Отже майно було передано Орендареві 22 жовтня 2020 року, однак ремонт триває більше двох років, що порушує принцип розумності строків. Орендодавець вказує, що майно весь цей час знаходилось в занедбаному стані та не використовувалось за своїм цільовим призначенням.

Відповідно до п.п. 5.2., 5.3. Договору, один раз на місяць в робочий час Орендодавець має право здійснювати перевірку порядку використання Орендарем Приміщення, у відповідності до умов Договору, повідомивши про це за 3 (три) робочі дні.

Орендодавець провів 09 лютого 2022 року огляд приміщень з застосуванням фотофіксації (копії повідомлення про проведення перевірки порядку використання Орендарем приміщення від 04.02.2022, акту огляду приміщень від 09.02.2022 року з фотографіями стану приміщень до укладення Договору оренди і фотографіями на момент огляду 09.02.2022 року додані Позивачем та знаходяться в матеріалах справи, т. 1 а.с. 57 - 70), де було встановлено наступне: - Приміщення знаходиться в занедбаному стані; - Приміщення переобладнано та не відповідає технічному паспорту, який було складено перед передачею приміщення в оренду; - В приміщенні відсутня стеля; - В приміщенні відсутня електрофурнітура (вимикачі то розетки), електропроводка в приміщенні знаходиться в неналежному технічному стані, дроти електропроводки не прикріплені належним чином; - Відсутні двері в санвузлі; - Встановлено відсутність охоронної сигналізації та датчиків руху; - Відсутні пластикові заглушки ревізійних вікон на теплових рамках; - Було встановлено, що пломба на лічильнику електропостачання була змінена з невідомих причин без повідомлення власника.

Позивач зазначає, що з огляду було встановлено, про відсутність використання приміщення за цільовим призначенням, визначеним п. 1.4. Договору. Та за яким цільовим призначенням використовується дане приміщення, неможливо. У приміщенні відсутні ознаки ведення господарської діяльності, а саме медичного центру, а також відсутні ознаки надання медичних послуг населенню.

На думку Позивача, TOB «КЦОЗ 911», як Орендар, порушило вимоги п.п. 6.1, 6.2. Договору, щодо обов`язку використовувати приміщення у відповідності до мети оренди, визначеної у п. 1.4. цього Договору, а також обов`язку утримувати приміщення, що орендуються у належному технічному та санітарному стані.

Керуючись п. 9.1.1. Договору та спираючись на п. 1 ч. 1 ст. 783 ЦК України, відповідно до якого наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, якщо наймач володіє та/або користується річчю всупереч договору або призначенню речі, а також, зважаючи на той факт, що Орендаря було повідомлено листом від 23 грудня 2021 року про дострокове розірвання Договору, 16 лютого 2022 року ТОВ «КЦОЗ» було додатково повідомлено про дострокове розірвання Договору зі звільненням нежитлових приміщень до 24 лютого 2022 року.

Останнім днем оренди було визначено 24 лютого 2022 року, після чого «ТОВ КЦОЗ 911» повинні були забезпечити передачу приміщень уповноваженій особі Безбородих Євгенії Віталіївні, проте такі вимоги орендодавця були проігноровані Орендарем. Крім того, Орендарем порушено свої зобов`язання щодо сплати орендних та комунальних платежів у строк, порядку та розмірі, що встановлені Договором з січня 2022 року і до 24 лютого 2022 року.

Оскільки Орендарем не виконано вимоги Орендодавця, останній був вимушений звернутися до суду за захистом своїх порушених прав.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.

Вказаний договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов`язань, а саме: майново-господарських зобов`язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов`язковим для виконання сторонами.

При цьому, зобов`язання в силу вимог ст. 525,526 Цивільного кодексу України має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог даного Кодексу і інших актів законодавства. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Аналогічна за змістом норма міститься у ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України.

Як встановлено ч. 1 ст. 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Згідно з ч. 6 ст. 283 Господарського кодексу України до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язаний передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором (ч. ч. 1, 5 ст. 762 ЦК України).

Орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності (ч. 1 ст. 286 ГК України).

Згідно з ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Як зазначалося вище по тексту рішення, відповідно до розділу 4. Орендна плата та порядок розрахунків, узгоджена сторонами орендна плата, що становить 20000 (двадцять тисяч гривень) 00 копійок без ПДВ на місяць, сплачується лише на підставі наданого орендодавцем рахунку до 15-ого числа поточного календарного місяця в безготівкової формі на поточний рахунок Орендодавця, вказаний у рахунку Орендодавця. А також фактичні витрати Орендаря, пов`язані з утриманням Приміщень.

Так, Орендар не сплатив Орендодавцю орендну плату у розмірі 17 142,86 грн, а також комунальні послуги відповідно до рахунку від 04 лютого 2022 року суму боргу у розмірі 6 879,43 грн. (шість тисяч вісімсот сімдесят дев`ять гривень 43 копійки), що складає загальну суму 24 022,29 грн. (двадцять чотири тисячі двадцять дві гривні 29 копійок).

Відповідачем, не надано до суду доказів на підтвердження оплати орендних платежів у повному обсязі та оплат за утримання приміщень, у строки визначені договором.

Згідно ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно з ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно із частиною 1, 4 статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.

Відповідно до статей 525, 526, 530 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, у встановлений строк (термін) його виконання та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, одностороння відмова від виконання зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається.

Приписами статті 525 ЦК України та частини 7 статті 193 ГК України унормовано, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з статтею 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Зазначені положення законодавства вказують, що коли одна із сторін за умовами договору взяла на себе певні зобов`язання, то інша сторона вправі очікувати, що такі будуть виконані належним чином у встановлені строки. У разі ж коли така сторона порушила умови договору, зобов`язання вважається не виконаним. Тобто однією із основних умов виконання зобов`язання є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов`язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов`язання. Строк (термін) виконання зобов`язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.

Верховний Суд у постанові від 01.03.2021 у справі № 180/1735/16-ц слушно зазначив, що принцип належного виконання зобов`язання полягає в тому, що виконання має бути проведене, зокрема у належний строк (термін).

Як вбачається з матеріалів справи, то згідно погодженого між сторонами договору у розділі 8 встановлено відповідальність сторін. Так, сторона, що порушила або неналежним чином виконала обов`язки, несе відповідальність встановлену Договором і діючим законодавством України.

Враховуючи вищевказані обставини, відсутність у матеріалах справи доказів, які б спростовували наявність заборгованості Відповідача перед Позивачем, а також доказів, які б свідчили про здійснення остаточного та повного розрахунку за оренду майна, саме до звернення останнього до Господарського суду Харківської області, а отже суд дійшов висновку, що позовна вимога про стягнення з Відповідача крім основної заборгованості за оренду, підлягає також стягнення пені за прострочення сплати орендних платежів за Договором у розмірі 2324,85 грн, відсотків за користування грошовими коштами у розмірі 1 166,89 грн та інфляційних збитків в розмірі 7 899,31 грн. Щодо зазначених позовних вимог, суд зазначає наступне.

Частиною 2 ст. 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом ст.ст. 524, 533-535 ЦК України, грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку.

Грошовим слід вважати будь-яке зобов`язання, що складається, у тому числі, з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.

Таким чином, будь-яке зобов`язання, яке зводиться до сплати грошей, є грошовим (зазначене відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 01.10.2014 № 6-113цс14).

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку ст. 625 ЦК України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Суд, ознайомившись із розрахунком Позивача, щодо нарахування заявлених з Відповідача сум пені, відсотків за користування грошима та інфляційних втрат приходить до висновку, що дане нарахування несуперечить вимогам вищезазначених вимог законодавства.

Стосовно позовних вимог щодо сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення та спалти штрафу за нецільове використання орендованого приміщення, суд зазначає наступне.

Так, чинним законодавством передбачено правові наслідки припинення договору оренди визначаються приписами ЦК України щодо регулювання договору найму.

У частині 1 статті 785 ЦК України передбачено, що в разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Згідно із частиною 1 статті 762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов`язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку і обов`язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 ЦК України, статей 283, 284, 286 ГК України. Із припиненням договірних (зобов`язальних) відносин за договором оренди у наймача (орендаря) виникає новий обов`язок - негайно повернути наймодавцеві річ.

Після спливу строку дії договору оренди невиконання чи неналежне виконання обов`язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов`язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за частиною 2 статті 785 ЦК України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов`язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.

Такий правовий висновок викладено у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19.

Згідно із частиною 2 статті 785 ЦК України, на підставі якої заявлено позовні вимоги про стягнення неустойки у цій справі, якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

За змістом статей 610-612 ЦК України невиконання зобов`язання у погоджений сторонами в договорі строк є порушенням зобов`язання, що зумовлює застосування до боржника наслідків, установлених договором або законом.

Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника встановлених законом негативних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов`язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов`язку нового додаткового обов`язку, що узгоджується з нормами статті 610 ЦК України та статті 216 ГК України.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки (пункт 3 частини 1 статті 611 ЦК України).

Законодавець у частині 1 статті 614 ЦК України визначив, що особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання.

Таким чином, для застосування наслідків, передбачених частиною 2 статті 785 ЦК України, необхідною є наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила зобов`язання, відповідно до вимог статті 614 ЦК України. При цьому для застосування відповідальності, передбаченої цією нормою, важливим є встановлення наявності в орендаря можливості передати майно, що було предметом оренди, та умисного невиконання ним цього обов`язку. Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 914/4238/15, від 24.04.2018 у справі № 910/14032/17, від 09.09.2019 у справі № 910/16362/18, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19, а також у постанові Верховного Суду від 08.05.2018 у справі № 910/1806/17.

Так, суд зазначає, що Позивач не довів у своїх посиланнях на наявні обставини викладені у позові, надані у підтвердження докази, наявність вини (умислу або необережності) Відповідача з несвоєчасного повернення орендованого майна за період, починаючи саме з 25.02.2022 по 29.08.2023. Позивачем не доведено, що орендар мав можливість передати майно, що було предметом оренди, але умисно цього обов`язку не виконав.

Подібні за змістом правові висновки викладено Верховним Судом у постановах від 02.05.2018 у справі № 906/1302/16, від 03.07.2019 у справі № 922/2340/16, у постанові Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 922/2340/16.

Неустойка, стягнення якої передбачено частиною 2 статті 785 ЦК України, є самостійною формою майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, яка застосовується у разі (після) припинення договору - якщо наймач не виконує обов`язку щодо негайного повернення речі, і є належним способом захисту прав та інтересів орендодавця після припинення договору, коли користування майном стає неправомірним. Для притягнення орендаря, що порушив зобов`язання, до зазначеної відповідальності необхідна наявність вини (умислу або необережності) відповідно до вимог статті 614 ЦК України.

Отже, яким би способом в договорі не регламентувалися правовідносини між сторонами у разі невиконання (несвоєчасного виконання) наймачем (орендарем) обов`язку щодо повернення речі з найму (оренди) з її подальшим користуванням після припинення договору, що відбулося у спірних правовідносинах, проте ці правовідносини не можуть врегульовуватись іншим чином, ніж визначено частиною 2 статті 785 ЦК України (зокрема, з установленням для наймача (орендаря) будь-якого іншого (додаткового) зобов`язання, окрім того, що передбачений частиною другою статті 785 ЦК України).

Таким чином суд дійшов висновку, що здійснені Позивачем розрахунки щодо суми позивних вимог, не відповідають наведеній позиції та правовому регулюванню, встановленому частиною 2 статті 785 ЦК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.04.2021 у справі №910/11131/19.

Саме власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (частина перша статті 317 Цивільного кодексу України), які він може реалізовувати на власний розсуд. Тобто лише власник має право на визначення юридичної долі свого майна, у тому числі й шляхом надання майна іншим особам, а також повернення (вилучення) цього майна від відповідних суб`єктів.

Аналогічна правова позиція викладена у пункті 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 910/12224/17.

Крім того, суд звертає увагу на те, що Позивач посилається на встановлення факту, згідно Акту від 09.02.2022, де представником орендодавця визначено нецільове використання об`єкта оренди. Проте, в цьому ж Акті визначено, що "у приміщенні відсутні ознаки ведення господарчої діяльності".

При цьому до суду не було надано відповідних доказів, з яких вбачається, що Відповідач здійснював свою підприємницьку діяльність в орендованому приміщенні та в супереч мети оренди (п. 1.4. Договору). Проте, як вбачається з матеріалів справи поданих Позивачем, суд дійшов до висновку, що спірне приміщення знаходиться на стадії капітального ремонту, а отже не може вважатися за ознакою нецільового призначення.

А також суд звертає увагу, що відповідно до статті 19 ЦК України особа має право на самозахист свого цивільного права від порушень і протиправних посягань. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства. Водночас частина друга статті 13 ЦК України встановлює загальне правило, що при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.

При цьому суд звертає увагу, що Позивачем не надано доказів вчинення ним дій встановлених ст. 19 ЦК України і це також не підтвердження матеріалами справи.

Відповідно до вимог частини 1 статті 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно частини 1 статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до статті 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту статті 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Аналогічна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами 1,2,3 статті 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання, в першу чергу, національного законодавства та оцінки національними судами (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010 року).

Питання справедливості розгляду не обов`язково постає у разі відсутності будь-яких інших матеріалів на підтвердження отриманих доказів, слід мати на увазі, що у разі, якщо доказ має дуже вагомий характер і якщо відсутній ризик його недостовірності, необхідність у підтверджувальних доказах відповідно зменшується (рішення Європейського суду з прав людини у справі Яременко проти України, no. 32092/02 від 12.06.2008 року).

Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Враховуючи те, що суд задовольнив позов повністю, у відповідності ст.129 Господарського процесуального кодексу України, витрати щодо сплати судового збору підлягають стягненню пропорційно задоволеним позовним вимогам.

У частині 3 статті 126 ГПК України передбачено, що для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Як вбачається з наявних доказів, 18 серпня 2023 року між Позивачем та адвокатом Козаченко В.В. укладено договір про надання правничої допомоги (надалі «Договір»). Відповідно до предмету Договору (розділ 1 Договору) Клієнт доручає, а Адвокат приймає на себе зобов`язання надавати юридичну допомогу в обсязі та гна умовах, передбачених Договором.

У відповідності до умов п. 4.1. Договору, за правову допомогу, надану згідно Договору, Клієнт сплачує Адвокату винагороду в розмірі, визначеному укладеною додатковою угодою до цього Договору. Пунктом 2 Додаткової угоди до Договору про надання правової допомоги від 18.08.2023, сторони погодили, що послуга адвоката здійснюється за наступними цінами:

- усна консультація з вивчення документів - 5000,00 грн;

- підготовка аналітичної довідки щодо питань правозастосування з урахуванням актуальної судової практики - 6000,00 грн;

- складання клопотання про забезпечення позову - 3000,00 грн;

- складання позовної заяви - 25000,00 грн;

- участь в судовому розгляді справи в суду першої інстанції - 32000,00 грн.

Досліджуючи надані представником Позивача докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, суд прийшов до наступного висновку.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою. Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу, у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 цього ГПК України). Витрати, понесені стягувачем в даній справі на професійну правничу допомогу адвоката, не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже розмір таких витрат має відповідати критерію розумної необхідності таких витрат. За приписами статті 126 Господарського процесуального кодексу України, суд, при розподілі судових витрат, в тому числі витрат на правничу допомогу адвокатом, має виходити з конкретних особливих обставин справи, з доказів, поданих заявником, клопотання про розподіл судових витрат, які можуть свідчити про підставність різних сум коштів, що потрачені заявником на правничу допомогу. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 4 стаття 126 ГПК України). У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 5 статті 126 ГПК України). Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 6 статті 126 ГПК України).

Судом враховується, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта, зокрема, з огляду на положення частини 6 статті 126 ГПК України. Тобто, за наявності заперечень іншої сторони суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Верховний Суд у постанові від 20 листопада 2018 року у справі № 910/23210/17 звертає увагу, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта. Водночас, як зазначає Верховний Суд у постановах від 20 листопада 2018 року у справі № 910/23210/17, від 13 лютого 2019 року у справі № 911/739/15, для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок позивача має бути встановлено, що його позов не підлягає задоволенню, а за наявності заперечень позивача щодо співмірності заявленої суми компенсації також має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати відповідача були необхідними, а їх розмір є розумним і виправданим. Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені, з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Здійснюючи розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу між сторонами спору, господарський суд має враховувати результат розгляду спору, умови договору про надання правничої допомоги, укладеного між стороною спору та адвокатом (адвокатським об`єднанням, бюро), обсяги наданих стороні як клієнту послуг правничої допомоги щодо представництва її інтересів в суді під час розгляду справи. Відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N19336/04).

Отже, необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи. Даний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду у справі № 910/8682/18 від 14 листопада 2018 року від якого Об`єднана палата у Постанові від 03 листопада 2019 року у справі № 922/445/19 не відступила через відмінність у нормативно-правовому регулюванні.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Досліджуючи надані представником Позивача докази на підтвердження витрат на професійну (правничу) допомогу, суд доходить висновку, що наданих доказів достатньо для встановлення факту надання адвокатом професійної правничої допомоги Позивачеві у даній справі.

Враховуючи зазначене, суд вважає, що витрати ФО Безбородих О.М. на правничу допомогу підлягають розподілу.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи (пункт 1 частини 2 статті 126 цього Кодексу).

Витрати, понесені Позивачем в даній справі на правничу допомогу адвоката, не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже розмір таких витрат має відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

Водночас, суд відзначає, що для включення всієї суми гонору у відшкодування за рахунок позивача, відповідно до положень статті 126 ГПК України, має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати заявника були необхідними, а розмір цих витрат є розумним та виправданим. Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який тим не менш, повинен ґрунтуватися на більш чітких критеріях, визначених у частині 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності цим критеріям заявлених витрат.

Відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Водночас, під час вирішення питання про розподіл судових витрат, господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7, 9 статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Зазначена позиція суду щодо застосування статті 129 ГПК України узгоджується із позицією Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеною у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, та позицією касаційного господарського суду, викладеною у постанові від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1785/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 908/374/19, від 25 червня 2019 року.

Суд вкотре звертає увагу, що згідно із усталеною практикою Європейського суду з прав людини, у тому числі в рішенні від 28 листопада 2002 року "Лавентс проти Латвії" (Lavents v. Latvia) за заявою N 58442/00 щодо судових витрат, зазначено що за статтею 41 Конвенції суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму. При цьому, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Отже, необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи. Даний правовий висновок встановлений у постанові Верховного Суду у справі № 910/8682/18 від 14 листопада 2018 року від якого об`єднана палата у постанові від 03 листопада 2019 року у справі №922/445/19 не відступила через відмінність у нормативно-правовому регулюванні.

При визначенні суми відшкодування суд виходить з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Таким чином, враховуючи конкретні обставини справи, суд, детально проаналізувавши всі докази, зважаючи на зазначені положення законодавства, враховуючи принципи розумності та пропорційності розміру витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення заяви представника Позивача про розподіл судових витрат і стягнення з Відповідача витрат на професійну правничу допомогу у загальному розмірі 50000,00 грн.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 12, 13, 73, 74, 76-79, 91, 129, 232, 233, 236 - 241 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Комерційний центр охорони здоров`я 911" (код ЄДРПОУ 42767421; місцезнаходження: Україна, 61026, Харківська обл., Харківський р-н, смт Кулиничі, вул. Сьомої Гвардійської армії, 14) на користь Фізичної особи ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; місцезнаходження: АДРЕСА_2 ; адреса для листування: 61070, м. Харків, а/с 434) загальну заборгованість у розмірі 35 413,34 грн (де: - заборгованість зі сплати орендних платежів за Договором оренди нежитлових приміщень №1 від 22.10.2020 в розмірі 17 142,86грн;

- заборгованість зі сплати фактичних витрат, пов`язаних з утриманням приміщення в розмірі 6 879,43грн;

- пеню за прострочення сплати орендних платежів за Договором у розмірі 2324,85 грн;

- відсотки за користування грошовими коштами у розмірі 1 166,89 грн;

- інфляційні збитки в розмірі 7 899,31 грн), суму судового збору (пропорційно задоволеним вимогам) у розмірі 531,20 грн, а також суму витрат на правничу допомогу у розмірі 50000,00грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю "Комерційний центр охорони здоров`я 911" (код ЄДРПОУ 42767421; місцезнаходження: Україна, 61026, Харківська обл., Харківський р-н, смт Кулиничі, вул. Сьомої Гвардійської армії, 14) привести приміщення за адресою: м. Харків, вул. Ахсарова, 18 в той стан, в якому воно було на момент укладання Договору оренди нежитлового приміщення №1 від 22.10.2020.

В іншій частині позовних вимог щодо стягнення 743 133,68 грн (де: - штраф за підтверджений факт нецільового використання приміщення у розмірі 20 000,00 грн;

- неустойка у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення повернення майна у розмірі 723 133,68 грн), а також в частині витрат на правничу допомогу - відмовити.

Повне рішення складено "21" листопада 2023 р.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 Господарського процесуального кодексу України та з урахуванням пункту 17.5 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України.

СуддяІ.П. Жигалкін