Окрема думка

від 02.01.2024 по справі 243/8726/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Ситнік О. М.

щодо постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 грудня 2023 року у справі № 243/8726/21 (провадження № 61-8237св23)

за позовом ОСОБА_1 до Краматорської районної державної адміністрації Донецької області, Фермерського господарства «Марія-05»(далі - ФГ «Марія-05»), Святогірської міської військової адміністрації Краматорського району Донецької області про визнання недійсним і скасування розпорядження, визнання недійсним договору оренди землі та припинення державної реєстрації права оренди

за касаційною скаргою ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 15 грудня 2022 року в складі судді Хаустової Т. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 травня 2023 року в складі колегії суддів Бондар Я. М., Зубакової В. П., Остапенко В. О.

У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, у якому зазначив, що 27 жовтня 1992 року на підставі рішення Долинської ради народних депутатів Слов`янського району Донецької області ОСОБА_1 надано у довічне успадковуване володіння земельну ділянку площею 50 га в межах згідно з планом для організації фермерського господарства, що підтверджується державним актом, зареєстрованим у Книзі записів державних актів на право довічного успадковуваного володіння землею за № 61.

З метою отримання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та подальшого внесення відомостей до Державного земельного кадастру про земельну ділянку, ОСОБА_1 звернувся із клопотанням до Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області, на яке отримав лист від 25 вересня 2019 року за № П-5089/0-1754/0/37-19 про те, що згідно з Інформаційною довідкою міськрайонного управління у Слов`янському районі та м. Слов`янськ Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області від 22 серпня 2019 року № 739/259-19 витребувана земельна ділянка площею 50 га перебуває в оренді ФГ «Марія-05» за договором оренди землі від 05 липня 2011 року № 142420004000105.

Для отримання роз`яснень щодо передачі спірної земельної ділянки в оренду третій особі, ОСОБА_1 звернувся із заявою до Слов`янської районної державної адміністрації Донецької області (далі - Слов`янська РДА), на яку отримав відповідь від 27 грудня 2019 року № 484/П-12-0477-1.1/11-4 про те, що 05 липня 2011 року між Слов`янською РДА та громадянином ОСОБА_3 на підставі розпорядження голови райдержадміністрації від 01 червня 2011 року № 271 «Про передачу земельних ділянок в оренду громадянину ОСОБА_3 » укладено договір оренди земельної ділянки, який зареєстрований у відділі Держкомзему в Слов`янському районі Донецької області 05 липня 2011 року за № 142420004000105. За договором ФГ «Марія-05» передано в користування на умовах оренди земельну ділянку з кадастровим номером 1424281500:03:000:0268, загальною площею 99,3012 га ріллі із земель сільськогосподарського призначення (запасу) державної власності для ведення фермерського господарства на території Долинської сільської ради Слов`янського району Донецької області.

Позивач звернувся з заявою про розірвання договору оренди від 05 липня 2011 року до Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області, на яку отримав відповідь від 02 квітня 2020 року № П-187/0-85/6-20 про те, що договір оренди земельної ділянки може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Позивач вважав, що розпорядження голови Слов`янської РДА від 01 червня 2011 року за № 271 «Про передачу земельних ділянок в оренду громадянину ОСОБА_3 » суперечить положенням чинного законодавства України, оскільки на час його прийняття частина земельної ділянки перебувала на праві довічного успадковуваного володіння у ОСОБА_1 , жодного рішення до про вилучення або припинення його права на земельну ділянку не приймалося, а також позивач добровільно не відмовлявся від користування зазначеною земельною ділянкою.

Позивач просив суд:

- визнати недійсним та скасувати розпорядження голови Слов`янської РДА від 01 червня 2011 року за № 271 «Про передачу земельних ділянок в оренду громадянину ОСОБА_3 »;

- визнати недійсним договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1424281500:03:000:0268, площею 99,3012 га, укладений між Слов`янською РДА та ОСОБА_3 , який зареєстрований у відділі Держкомзему в Слов`янському районі Донецької області 05 липня 2011 року за № 142420004000105;

- припинити речове право, зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 38201550 за ФГ «Марія-05», яке виникло на підставі договору оренди землі від 05 липня 2011 року.

15 грудня 2022 року рішенням Слов`янського міськрайонного суду Донецької області у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції керувався тим, що позивач надав державний акт № 61, який є недійсним, оскільки його видано поза межами чинного на той час законодавства, земельну ділянку за ним передано в незаконний спосіб, за правом, яке не було передбачено чинним на той час законодавством, а отже і державна реєстрація такого акта є недійсною.

ОСОБА_1 є неналежним позивачем у цій справі, оскільки після створення ним Сільськогосподарського фермерського господарства «Павлик» (далі - СФГ «Павлик») до останнього перейшло право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, яке отримав для ведення такого господарства його засновник ОСОБА_1 , а тому саме це господарство як юридична особа повинно бути позивачем у справі.

Позивач обрав неефективний спосіб захисту, оскільки ефективним способом захисту в цій справі є позов про усунення перешкод у користуванні належним позивачу майном.

Станом на дату прийняття оскаржуваного розпорядження від 01 червня 2011 року № 271 спірна земельна ділянка не перебувала у власності, користуванні чи в оренді СФГ «Павлик», оскільки право власності на спірну земельну ділянку не зареєстровано ні за ОСОБА_1 ні за СФГ «Павлик», тому спірна земельна ділянка могла передаватися в оренду іншим особам і відсутні підстави для визнання недійсним договору оренди спірної земельної ділянки, оскільки він є укладеними з додержанням вимог статті 15 Закону України «Про оренду землі».

02 травня 2023 року постановою Дніпровського апеляційного судуапеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 15 грудня 2022 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що державний акт № 61 видано ОСОБА_1 поза межами чинного на той час законодавства, земельну ділянку за ним передано у незаконний спосіб, за правом, яке не передбачено законом, а отже і державна реєстрація такого акта є недійсною.

Також апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що відсутні підстави для визнання недійсним договору оренди спірної земельної ділянки, оскільки він укладений з додержанням вимог законодавства. Суд врахував, що на час прийняття розпорядження від 01 червня 2011 року № 271 «Про передачу земельних ділянок в оренду громадянину ОСОБА_4 » спірна земельна ділянка не перебувала у власності, користуванні чи в оренді СФГ «Павлик», оскільки право власності на спірну земельну ділянку не зареєстровано за ОСОБА_1 або за СФГ «Павлик», відповідно спірна земельна ділянка могла бути переданою в оренду іншим особам.

Апеляційний суд не погодився з висновком суду першої інстанції про те, що позивач ОСОБА_1 є неналежним позивачем у справі, оскільки, як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, СФГ «Павлик» на підставі рішення Господарського суду Донецької області від 26 вересня 2007 року в справі № 5/28б ліквідовано у зв`язку з визнанням його банкрутом, однак, суд зазначив, що такий висновок суду першої інстанції не вплинув на законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення.

31 травня 2023 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 15 грудня 2022 року, постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 травня 2023 року та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 квітня 2023 року в справі № 757/15335/18, від 16 червня 2022 року в справі № 601/1860/20, від 01 серпня 2019 року в справі № 703/333/17, у постанові Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року в справі № 6-2824цс15, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року в справі № 487/10128/14, від 08 вересня 2021 року в справі № 9901/315/20, від 20 листопада 2019 року в справі № 368/54/17 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).

Державний акт № 61 на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, який був виданий на підставі рішення Долинської сільської ради народних депутатів Слов`янського району Донецької області від 27 жовтня 1992 року, у судовому порядку не оскаржувався, скасований не був та не визнаний незаконним, а отже є чинним, як і є чинним право ОСОБА_1 на довічне успадковуване володіння земельною ділянкою в розмірі 50 га ріллі та 10 га для випасання худоби в селі Богородичне Слов`янського району (урочище «Коритне»).

13 грудня 2023 року постановою колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного судуу складі Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задоволено частково. Рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 15 грудня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 травня 2023 рокузмінено, викладено їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 15 грудня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 травня 2023 року залишено без змін.

Постанова мотивована тим, що аналіз змін у земельному законодавстві свідчить про наявність певної правової колізії, у тому числі щодо розмежування різних правових конструкцій, як то право постійного користування та право довічного успадковуваного володіння.

Хоч дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка б дозволяла припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним (постанови Верховного Суду від 29 вересня 2021 року в справі № 328/1788/19 (провадження № 61-19271св20), від 04 серпня 2021 року в справі № 187/1493/19 (провадження № 61-5199св21), від 30 серпня 2023 року в справі № 313/1192/20 (провадження № 61-3206св23)).

Встановивши, що ОСОБА_1 на підставі рішення Долинської сільської ради народних депутатів Слов`янського району Донецької області від 27 жовтня 1992 року була надана земельна ділянка у довічне успадковуване володіння в розмірі 50 га ріллі для ведення фермерського господарства, та на підставі цього рішення видано державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею за № 61, які є чинними і в установленому законом порядку недійсними не визнавалися, суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та помилково виснували, що державний акт є нікчемним.

З такими висновками колегії суддів погоджуюся.

Разом з тим, колегія суддів виснувала, що після постановлення ухвали Господарського суду Донецької області від 26 вересня 2007 року про ліквідацію СФГ «Павлик» як юридичної особи та внесення запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань про припинення зазначеного господарства, припинилося і право користування такою земельною ділянкою.

З припиненням права постійного користування землею СФГ «Павлик» на підставі пункту «в» частини першої статті 141 Земельного кодексу (далі - ЗК України) усі абсолютні права (право власності) на спірну земельну ділянку поновлюються у її попереднього власника (держави або територіальної громади). Як наслідок, з поверненням земельної ділянки та прав на неї (поновлення прав) до відповідного власника належний орган державної влади або місцевого самоврядування, виконуючи функцію розпорядника землі, має право розпоряджатися вказаною земельною ділянкою.

З припиненням СФГ «Павлик» у зазначеної юридичної особи припинилося право постійного користування земельною ділянкою, а правонаступництва не відбулося, тому позивач жодних суб`єктивних цивільних права на спірну земельну ділянку не набув. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильний висновок про відмову у задоволенні позову, однак помилилися щодо мотивів такої відмови.

З такими висновками колегії суддів не погоджуюся, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку.

Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

У РішенніКонституційного Суду України від 11 листопада 2004 року № 16-рп/2004 закріплено, що Конституція України прямо встановлює заборону протиправного позбавлення власника права власності. Непорушність цього права означає передусім невтручання будь-кого у здійснення власником своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження майном, заборону будь-яких порушень прав власника щодо його майна всупереч інтересам власника та його волі.

Закони, інші нормативно-правові акти, які визначають порядок реалізації встановлених Конституцією України та міжнародними договорами прав і свобод людини і громадянина, в тому числі порядок набуття права власності, не повинні звужувати, заперечувати чи в будь-який інший спосіб обмежувати ці права і свободи. Порядок безоплатної передачі у приватну власність земельних ділянок державної та комунальної власності не повинен встановлювати обмеження щодо виникнення права у громадян (абзац п`ятий підпункту 5.5 пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005).

УРішенні від 05 червня 2019 року № 3-р(І)/2019 Конституційний Суд України закріпив, що хоча право власності не є абсолютним, тобто може бути обмежене, однак втручання у це право може здійснюватися лише на підставі закону з дотриманням принципу юридичної визначеності та принципу пропорційності, який вимагає досягнення розумного співвідношення між інтересами особи та суспільства. При обмеженні права власності в інтересах суспільства пропорційними можуть вважатися такі заходи, які є менш обтяжливими для прав і свобод приватних осіб з-поміж усіх доступних для застосування заходів.

Будь-яке втручання органу влади у безперешкодне володіння майном повинне бути «законним», позбавлення майна можливе лише «на умовах, передбачених законом» (рішення Європейського суду з прав людини від 06 листопада 2008 року у справі «Ісмаїлов проти Росії»).

ОСОБА_1 набув право власності на спірну земельну ділянку у жовтні 1992 року.

Стаття 6 ЗК України (в редакції від 13 березня 1992 року) передбачала, що громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для, зокрема, ведення селянського (фермерського) господарства. Передача земельних ділянок у власність громадян провадиться місцевими Радами народних депутатів відповідно до їх компетенції за плату або безплатно. Безплатно земельні ділянки передаються у власність громадян для, зокрема, ведення селянського (фермерського) господарства у межах середньої земельної частки, що обчислюється у порядку, передбаченому цією статтею.

Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України (у чинній редакції) правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Зміст права власності полягає у тому, що власникові належать права: 1) володіння; 2) користування; 3) розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України (у чинній редакції)).

За частиною першою статті 319 ЦК України (у чинній редакції) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

У статті 141 ЗК України (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) було визначено такий перелік підстав припинення права користування земельною ділянкою:

а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;

б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом;

в) припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій;

г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;

ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

д) систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Зазначений у статті 141 ЗК України перелік підстав припинення права користування земельною ділянкою був вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягав, оскільки сама стаття не містила посилання на існування інших, не зазначених у ній підстав для припинення права власності на земельну ділянку.

Ні пункт «в», ні інші пункти статті 141 ЗК України не містять такої підстави припинення права користування земельною ділянкою як банкрутство фермерського господарства.

Селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією(частина друга статті 2 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 року (далі - Закон № 2009-XII; тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Тобто Селянське (фермерське) господарство не є державним чи комунальним підприємством, установою та організацією, що виключає застосування пункту «в» статті 141 ЗК України у разі припинення діяльності фермерського господарства.

Законом № 2009-XII у частинах другій - п`ятій статті 2 передбачено, що членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об`єдналися для роботи в цьому господарстві. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, в тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою). Селянське (фермерське) господарство може бути створено однією особою. Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник або особа, яка є його правонаступником. На ім`я голови селянського (фермерського) господарства видається відповідно державний акт на право приватної власності на землю, державний акт на право постійного користування землею. З ним укладається договір на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди. Складаються також інші документи відповідно до законодавства України.

Згідно зі статтею 4Закону № 2009-XII право на створення селянського (фермерського) господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив таке бажання, має документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, та пройшов конкурсний відбір. Земельні ділянки громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства передаються у приватну власність і надаються в користування, в тому числі на умовах оренди.

Відповідно до статті 6 цього Закону для ведення селянського (фермерського) господарства можуть передаватися у приватну власність або надаватися у користування земельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 50 га ріллі і 100 га усіх земель, у місцевостях з трудонедостатніми населеними пунктами, визначеними Кабінетом Міністрів України, - 100 га ріллі. Конкретні розміри земельних ділянок громадян, які ведуть селянське (фермерське) господарство, у межах норм, передбачених частиною першою цієї статті, визначають районні, міські, в адміністративному підпорядкуванні яких є район, Ради народних депутатів диференційовано, з урахуванням регіональних особливостей, спеціалізації та можливостей ефективного використання наданих земель. Для створення раціональних за розмірами селянських (фермерських) господарств громадяни України, які ведуть таке господарство, можуть додатково орендувати земельні ділянки для виробничих цілей. Розмір земельної ділянки, що надається в оренду, обумовлюється договором оренди. Земельні ділянки громадян, які ведуть селянське (фермерське) господарство, поділу не підлягають.

Згідно зі статтею 29 Закону № 2009-XII діяльність селянського (фермерського) господарства припиняється у разі: 1) рішення членів селянського (фермерського) господарства про припинення його діяльності; 2) припинення права власності на землю, права користування земельною ділянкою у випадках, передбачених статтями 27 і 28 ЗК України; 3) визнання селянського (фермерського) господарства неплатоспроможним (банкрутом); 4) якщо не залишається жодного члена селянського (фермерського) господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства.

Можна зробити висновок, що стороною правовідносин із надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства є фізична особа, яка бажає створити фермерське господарство, а в подальшому продовжити діяльність такого господарства на наданій у постійне користування земельній ділянці, оскільки таке надання земельної ділянки є свого роду пільговою умовою отримання в користування земельної ділянки громадянином поза межами загального порядку, який передбачає набуття таких прав лише на конкурентних засадах.

Це підтверджується і тим, що самостійною підставою для припинення діяльності фермерського господарства є припинення права користування земельною ділянкою. І ця підстава перерахована окремо від визнання фермерського господарства банкрутом, оскільки при визнанні юридичної особи банкрутом не звертається стягнення на майно, що перебуває у його користуванні.

Зазначений висновок підтверджується і положеннями статті 395 ЦК України, яка передбачає перелік видів речових прав на чуже майно, якими є :

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.

При цьому зазначені права на чужі речі - це самостійні речові права, які надають уповноваженій за ними особі право обмеженого користування певною річчю або їх сукупністю для визначеної мети та у певних межах. Для прав на чуже майно характерними є такі ознаки: їх абсолютний характер; реалізація принципу слідування; реалізація принципу переваги, який надає суб`єкту речового права перевагу перед суб`єктами зобов`язального права реалізувати своє право; перехід права власності на майно до іншої особи не є підставою для припинення речових прав інших уповноважених осіб на це майно.

Право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право (статті 22 ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року).

ОСОБА_1 надав державний акт на право довічного успадкування володіння земельну ділянку площею 50 га в межах згідно з планом землеволодіння, виданий на підставі рішення Долинської ради народних депутатів Слов`янського району Донецької області 27 жовтня 1992 року та зареєстрований у Книзі записів державних актів на право довічного успадковуваного володіння землею за № 61 (а. с. 15, т. 1). Межі спірної земельної ділянки були визначені в натурі (а. с. 15, т. 1, зворот).

Крім того, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України суд повинен діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суд не наділений повноваженнями встановлювати нові норми права, а лише тлумачити та застосовувати їх.

Звертаю увагу, що жодним нормативним актом не передбачено можливість припинення права користування земельною ділянкою фізичною особою, якій вона надана для ведення фермерського господарства, внаслідок визнання банкрутом такого фермерського господарства, оскільки право власності на земельну ділянку як було, так і залишилося у держави, а право користування - у фізичної особи. Банкрут, з припиненням його діяльності, втрачає право користування земельною ділянкою.

Ураховуючи обсяг прав фізичної особи, якій була передана земельна ділянка для ведення фермерського господарства, обсяг прав членів фермерського господарства, беручи до уваги підстави для припинення права користування земельною ділянкою та специфіку створення, існування та припинення фермерського господарства, необхідно зробити висновок, що земельна ділянка для ведення фермерського господарства надається лише і виключно фізичній особі - громадянину, фактично на пільгових, позаконкурентних засадах. При передачі земельної ділянки у постійне користування, строк такого користування не обмежується.

У даному випадку таке постійне користування було ще і успадкованим, тобто користувач земельною ділянкою мав практично такий же обсяг правомочностей щодо земельної ділянки, як і власник, за виключенням права відчуження земельної ділянки третім особам.

Необхідно врахувати пільгове набуття права користування земельною ділянкою, специфіку створення та режиму майна фермерського господарства, що дає підстави підсумувати, що після припинення діяльності фермерського господарства право на земельну ділянку надану у постійне чи тимчасове користування для ведення фермерського господарства переходить до фізичної особи, якій була передана земельна ділянка для ведення фермерського господарства.

Такий висновок є логічним, послідовним і відповідає тим завданням, які держава вирішувала при встановленні такого виду діяльності фізичної особи - громадянина, як ведення фермерського господарства.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong et Lonnroth c. Suede) будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Серков проти України» (пункти 42-44) ЄСПЛ зазначив, що національне законодавство має відповідати вимозі «якості» закону, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні.

У рішенні від 26 вересня 2005 року у справі «Салов проти України» ЄСПЛ зауважив, що однією з вимог, яка постає з вислову «передбачений законом», є передбачуваність відповідних заходів. Та чи інша норма не може вважатися «законом», якщо її не сформульовано з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку: він повинен мати можливість (за необхідності й належної правової допомоги) передбачити наслідки, до яких може призвести певна дія.

Відповідно до підпункту 5.4 пункту 5 Рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 у справі про постійне користування земельними ділянками із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженість трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.

За результатами перегляду справи в касаційному порядку колегія суддів у складі Касаційного цивільного суду мала касаційну скаргу представника позивача задовольнити, судові рішення попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нову постанову про задоволення позову.

Суддя О. М. Ситнік