Рішення

від 19.12.2023 по справі 128/680/21

ВІННИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 128/680/21

РІШЕННЯ

Іменем України

19 грудня 2023 року м. Вінниця

Вінницький районний суд Вінницької області

в складі:

головуючого судді Бондаренко О.І.

секретаря судового засідання Літневської А.Р.

за участю:

представника особи, в інтересах

якої подано позов ОСОБА_1

представника юридичної

особи, в інтересах якої подано позов ОСОБА_2

представника відповідача та

третьої особи ОСОБА_3

представників третіх осіб Ризванюка А.П.,

Поліщук О.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу за позовною заявою керівника Вінницької окружної прокуратури - Кубика Д., в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах - Вінницької обласної державної адміністрації, Центрально - Західного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства, Міністерства внутрішніх справ України до ОСОБА_4 , треті особи Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України», казенне науково - виробниче об`єднання «Форт» МВС України, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області, ОСОБА_5 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою шляхом її повернення, -

В С Т А Н О В И В:

Керівник Вінницької місцевої прокуратури - Кубик Д., в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах - Вінницької обласної державної адміністрації, Вінницького обласного управління лісового та мисливського господарства, Міністерства внутрішніх справ України звернувся до Вінницького районного суду Вінницької області з позовною заявою до ОСОБА_4 , треті особи Державне підприємство «Вінницьке лісове господарство», казенне науково - виробниче об`єднання «Форт» МВС України, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області, ОСОБА_5 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою шляхом її повернення, мотивуючи тим, що Вінницькою місцевою прокуратурою під час виконання функцій, покладених законодавством на органи прокуратури, встановлені порушення вимог закону при розпорядженні землями державної власності.

Так, виявлено факт порушення вимог земельного законодавства під час передачі в приватну власність земельної ділянки державної власності, яка включає в себе землі лісового фонду та інші відкриті землі за рахунок земель запасу (колишній кар`єр) на території Бохоницької сільської ради Вінницького району Вінницької області.

Наказом Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 19.06.2015 № 2-635/20-15-сг надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою проекту відведення земельної ділянки площею 0,9 га, яка розташована на території Бохоницької сільської ради Вінницького району, для ведення особистого селянського господарства.

Наказом Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 26.08.2015 № 2-3241/20-15-сг затверджено документацію із землеустрою та надано земельну ділянку площею 0,9000 га кадастровий номер 0520680500:01:005:003 у власність ОСОБА_5 для ведення особистого селянського господарства.

В подальшому, державним реєстратором реєстраційної служби Вінницького районного управління юстиції Вінницької області Бадюк О.В. зареєстровано право власності на вказану земельну ділянку, номер запису про право власності 10987426 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 24045138 від 31.08.2015 за ОСОБА_5 .

Згодом, 14.12.2020 ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу відчужив земельну ділянку ОСОБА_4 .

Разом з тим, встановлено, що Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області не мало повноважень на розпорядження земельними ділянками, що увійшли до земельної ділянки площею 0,9000 га кадастровий номер 0520680500:01:005:003, оскільки вказані землі не були землями сільськогосподарського призначення.

Отже, право державної власності на спірну земельну ділянку не могло припинитися внаслідок прийняття наказу ГУ Держгеокадастру області, яке відповідно до своєї компетенції не було наділене повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками лісового фонду (лісами).

Відповідно до ч. 4 ст. 122 Земельного кодексу України Центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положення ст.ст. 13, 14 Конституції України визначають, що земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Згідно зі ст. 19 Земельного кодексу України за основним цільовим призначенням земель виділяють, зокрема, землі сільськогосподарського призначення, землі житлової та громадської забудови та землі лісового фонду. Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.

Відповідно до ст. 20 Земельного кодексу України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

У відповідності до ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Разом з тим, встановлено, що спірна земельна ділянка була сформована, в т.ч. за рахунок земель лісогосподарського призначення, та була передана у приватну власність всупереч вимог закону з огляду наступне.

Згідно ст. 8 Лісового кодексу України передбачено, що у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності.

За змістом положень ст. 55 Земельного кодексу України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

Відповідно до ст. 84 Земельного кодексу України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт «ґ» ч. 4 ст. 84 Земельного кодексу України).

Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для заліснення (ст. 56 Земельного кодексу України).

Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства (ст. 57 Земельного кодексу України, ч. 1 ст. 17 Лісового кодексу України).

За загальним правилом, визначеним у ч. 4 ст. 84 Земельного кодексу України, до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, серед іншого, і землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначеним цим Кодексом.

Відповідно до ст. 5 Лісового кодексу України до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства.

Статтями 7, 8 Лісового кодексу України визначено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. У державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

Відповідно до ст. 12 зазначеного Кодексу громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів.

Отже, стосовно земель лісогосподарського призначення закон установлює пріоритет державної, комунальної власності на землю над приватною і, крім того, прямо забороняє органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади передавати в приватну власність ліси та землю відповідного цільового призначення поза складом угідь селянських, фермерських та інших господарств, або й у складі цих угідь, якщо площа ділянки більше, ніж 5 га.

Однак, встановлено, що частина спірної земельної ділянки, що була передана у приватну власність ОСОБА_5 , яку він відчужив ОСОБА_4 , в силу положень ст.ст. 19, 57, 84 Земельного кодексу України та ст. 5 Лісового кодексу України, відноситься до земель державної власності лісогосподарського призначення та використовується для ведення лісового господарства в порядку, визначеному Лісовим кодексом України.

Зазначене підтверджується наступним.

25 червня 2001 року на підставі рішення Бохоницької сільської ради Вінницького району від 08 грудня 2000 року 12 сесія 3 скликання у постійне користування Державному підприємству «Вінницьке лісове господарство» надано земельну ділянку площею 280 га на території Бохоницької сільської ради Вінницького району для ведення лісового господарства та видано державний акт на право постійного користування землею ІІ-ВН № 001459.

В подальшому розпорядженням Вінницької обласної державної адміністрації № 985 від 26.12.2016 надано дозвіл Державному підприємству «Вінницьке лісове господарство» на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості), які знаходяться в постійному користуванні цього підприємства загальною площею 14875,80 га на території окремих територіальних громад Вінницького, Калинівського, Жмеринського, Тиврівського районів, за межами населених пунктів, для ведення лісового господарства та пов`язаних з ним послуг.

Пунктом 2 вказаного розпорядження вказано Державному підприємству «Вінницьке лісове господарство»: 1) замовити виготовлення технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості); 2) зареєструвати земельні ділянки в Державному земельному кадастрі; 3) виконувати обов`язки землекористувача відповідно до вимог статті 96 Земельного кодексу України.

На виконання вказаного розпорядження на підставі звернення ДП «Вінницьке лісове господарство» фахівцями державного підприємства «Вінницький науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» виконано роботи щодо складання технічної документації щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Державним кадастровим реєстратором відділу у Вінницькому районі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області Скрипник О.І. рішенням № РВ-0500268312017 від 16.02.2017 відмовлено у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру за зверненням ДП «Вінницьке лісове господарство», у зв`язку з невідповідністю електронного документа установленим вимогам, а саме: наявність перетину ділянок з ділянкою 0520680500:01:005:003, площа співпадає на 0,9554%.

Також встановлено, що до складу земельної ділянки 0520680500:01:005:003 площею 0,9000 га, яку надано Головним управлінням Держгеокадастру області у власність ОСОБА_5 увійшла земельна ділянка ДП «Вінницьке лісове господарство» площею 0,2919 га, що підтверджується наданою ДП «Вінницьке лісове господарство» план схемою перетину ділянки земель ДП «Вінницьке лісове господарство» з іншою ділянкою площею 0,90 га.

Тобто, встановлено, що при наданні Головним управлінням Держгеокадастру області у власність ОСОБА_5 земельної ділянки площею 0,9 га не було враховано, що частина земельної ділянки, якою розпорядилося Головне управління Держгеокадастру області належить до земель для ведення лісового господарства.

Пунктом 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України визначено, що до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції регламентує процедуру їх виготовлення.

Отже, системний аналіз наведених норм законодавства дозволяє дійти висновку про те, що при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» Лісового кодексу України.

Правовий статус земельної ділянки, що увійшла до складу земельної ділянки, наданої у власність ОСОБА_5 як такої, що належить до земель лісогосподарського призначення та перебувала в постійному користуванні ДП «Вінницький лісгосп» встановлено на підставі матеріалів, зокрема, і лісовпорядкування: 1) планшет № 4 лісовпорядкування, 2) проект організації та розвитку лісового господарства, 3) Державний акт на право постійного користування землею, у додатку - план зовнішніх меж землекористування, 4) відомості Технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) ДП «Вінницьке лісове господарство» для ведення лісового господарства і пов`язаних з ним послуг за межами населеного пункту на території Бохоницької сільської ради, 5) Акт обстеження земельної ділянки від 23.03.2020.

Таким чином, належність частини спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення посвідчується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування Державного підприємства «Вінницьке лісове господарство», узгоджується з висновками ВП ВС викладеними у постанові від 23.10.2019 у справі №488/402/16-ц та з висновками Апеляційного суду Київської області у постанові від 25.04.2018 у справі №366/1487/17 та відповідає правовому висновку висловленому Верховим судом України у справах № 6-224цс14 від 21.01.2015, № 6-50цс15 від 01.07.2015 року.

Вказане беззаперечно свідчить, що частина наданої у власність земельної ділянки належала до земель державної власності, перебувала у постійному користуванні ДП «Вінницьке лісове господарство» та відносилась до земель державного лісового фонду.

Відповідно до ч.5 ст. 116 Земельного кодексу України надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Згідно зі статтею 3 Земельного кодексу України земельні відносини, які виникають при використанні лісів, регулюються також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать Земельного кодексу України.

Водночас у пункті 2 статті 5 Лісового кодексу України передбачено, що правовий режим земель лісогосподарського призначення визначається нормами земельного законодавства.

Відтак, застосування норм земельного і лісового законодавства при визначенні правового режиму земель лісогосподарського призначення повинно базуватись на пріоритетності норм земельного законодавства перед нормами лісового законодавства, а не навпаки.

Оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин має визначатися згідно з нормами земельного законодавства та лісового законодавства - у частині використання й охорони лісового фонду (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14).

Порядок вилучення земельних ділянок врегульовано ст. 149 Земельного кодексу України, відповідно до якої земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Частиною 6 статті 149 Земельного кодексу України передбачено, що обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті.

Пунктом 5, частини 1 статті 31 Лісового кодексу України передбачено, що обласні державні адміністрації у сфері лісових відносин у межах своїх повноважень на їх території передають у власність, надають у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельні лісові ділянки площею до 1 гектара, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення та припиняють права користування ними.

Обласні державні адміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті.

Отже, згідно з наведеними приписами вилучення для нелісогосподарських потреб спірної земельної ділянки державної власності, що віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП«Вінницький лісгосп», і передання у приватну власність такої ділянки належало до повноважень Вінницької обласної державної адміністрації.

За інформацією Вінницької обласної державної адміністрації від 31.03.2020 № 01.01-67/2273 встановлено, що обласна державна адміністрація не надавала згоду на вилучення частини земельної ділянки лісогосподарського призначення, яка на праві постійного користування перебуває у ДП «Вінницьке лісове господарство» та частини земельної ділянки, іншого призначення, яка на праві постійного користування перебуває у Казенному науково-виробничому об`єднанні «Форт» МВС України, для подальшої їх передачі у приватну власність.

Зважаючи на викладене, Головне управління Держгеокадастру області не наділено повноваженнями щодо вилучення, зміни цільового призначення і надання у власність земель лісогосподарського призначення державної власності.

Отже, встановлено, що у даному випадку рішення про передачу у власність земельної ділянки лісогосподарського призначення прийнято неуповноваженим на це органом - Головним управлінням Держгеокадастру у Вінницькій області, тоді як повноваження по розпорядженню частиною спірної земельної ділянки державної власності належали Вінницькій обласній державній адміністрації.

Відсутність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення повноважного органу державної влади - Вінницької ОДА - означає, що держава як власник волю на відчуження цієї ділянки не виявляла.

Земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею - без прийняття ним відповідного рішення.

Таким чином, оскільки держава в особі Вінницької ОДА не розпорядилася земельною ділянкою у передбачений законом спосіб, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області відчужила її без вираження на це волі власника.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 7.11.2018, справа № 488/6211/14-ц, вказала, що відсутність спрямованого на відчуження майна рішення повноважного органу державної влади означає, що власник волю на відчуження цього майна не виявляв (див. пункти 62-64 цієї постанови).

Необхідною передумовою виникнення права приватної власності на земельну ділянку державної чи комунальної власності має бути рішення про передання у приватну власність цієї ділянки, прийняте відповідним органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування, які діють від імені власника (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-53цс12). Тому, відсутність у даній справі такого рішення держави в особі Вінницької ОДА як уповноваженого органу означає, що відчуження земельної ділянки відбулось без вираження волі власника.

Прийняття органами державної влади або місцевого самоврядування рішення про передачу земель державної власності лісогосподарського призначення у власність для інших цілей ніж визначені законом, позбавляє Український народ загалом (ст. 13 Конституції України) правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права користування на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. ст. 14, 19 Конституції України).

Крім того, встановлено, що при вибутті у приватну власність спірної земельної ділянки всупереч ч. 4 ст. 20 Земельного кодексу України, ст. 57 Лісового кодексу України вибуття відбулося без дотримання встановленого законом порядку отримання згоди на вилучення земельної ділянки у постійного користувача, без отримання висновку органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

Так, ч. 1 ст. 57 Лісового кодексу України визначено, що зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до Земельного кодексу України.

Крім того, згідно ч.3 ст. 57 Лісового кодексу України зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища.

Відповідно до ч.ч. 1, 4 ст. 20 Земельного кодексу України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Однак, відповідно до інформації Вінницького обласного управління лісового та мисливського господарства від 23.12.2020 № 02-19/1300 та ДП «Вінницьке ЛГ» від 21.12.2020 № 12-1/890 встановлено, що обласне управління та постійний лісокористувач ДП «Вінницьке ЛГ» не надавало згоди на вилучення із постійного користування із зміною цільового призначення земельної ділянки лісогосподарського призначення площею 0,9 га на території Бохоницької сільської ради Вінницького району для передачі її у приватну власність ОСОБА_5 .

Основною рисою земель лісогосподарського призначення є призначення цих земель саме для ведення лісового господарства, що за змістом статті 63 Лісового кодексу України полягає в здійсненні комплексу заходів щодо охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 Земельного кодексу України).

Отже, однією з основних особливостей правового режиму земель лісогосподарського призначення є нерозривний зв`язок їх використання із лісокористуванням, що з огляду на незаконну зміну цільового призначення спірної земельної ділянки несе пряму загрозу знищення наявних лісових насаджень та унеможливить здійснення належних заходів по їх захисту та відновленню.

Відповідно до ст. 21 Земельного кодексу України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною.

Таким чином, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області при прийнятті наказу від 26.08.2015 № 2-3241/20-15-сг, яким передано у власність ОСОБА_5 земельну ділянку площею 0,9000 га із кадастровим номером 0520680500:01:005:0003 на території Бохоницької сільської ради Вінницького району, за межами населеного пункту, до складу якої увійшла частина земельної ділянки - площею 0,2919 га, що входить до складу земель наданих для ведення лісового господарства ДП «Вінницьке лісове господарство» на території Бохоницької сільської ради, вийшло за межі визначених законом повноважень, оскільки вирішення питання вилучення земель лісового фонду державної власності та зміна їх цільового призначення не належало до компетенції Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області.

Реалізація відповідним органом виконавчої влади правомочностей щодо об`єктів державної власності, зокрема, розпорядження майном всупереч положень, передбачених законом, не може бути оцінено як вираження волі держави (постанови Верховного Суду України від 25.01.17 (справа № 3-1533гс16), від 05.10.16 (справа № 3-604гс16) та від 15.03.17 (справа № 3-1515гс16).

Натомість, надання у приватну власність земель лісового фонду для ведення особистого селянського господарство без вилучення земель лісового фонду у постійного користувача у порядку та спосіб визначені законом, а також за відсутності передбачених законом підстав для перебування у приватній власності земель вказаної категорії, суперечить вимогам законодавства, зокрема ст.ст. 19, 54, 55, 57, 84, 116, 149 Земельного кодексу України, ст.ст. 1, 3, 5, 8, 17 Лісового кодексу України, призвело до вибуття спірної земельної ділянки з державної власності всупереч встановленому законом порядку.

В даному випадку спірна земельна ділянка вибула з власності держави всупереч встановленого законом порядку.

Заволодіння приватною особою ділянкою лісогосподарського призначення всупереч вимогам чинного законодавства, без законного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу правом особи мирно володіти майном і конституційними правами всіх інших осіб на безпечне довкілля, не погіршення екологічної ситуації та використання власності не на шкоду суспільству.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 конституції України).

Надання у приватну власність земельної ділянки лісогосподарського призначення для особистого селянського господарства без припинення права користування ними у Державного підприємства «Вінницьке лісове господарство» або її вилучення, являється доказом порушення права власності держави на спірну земельну ділянку в силу вимог ст. 149 Земельного кодексу України.

З огляду на викладене, передача земель лісогосподарського призначення відбулося в порушення вимог ст.ст. 6, 14, 19 Конституції України, ст.ст. 20, 22, 56, 57, 84, 141, 142, 149 Земельного кодексу України, ст. 57 Лісового кодексу України, оскільки ліси взагалі не можуть передаватися у власність для сільськогосподарських цілей (за виключенням винятку, передбаченого ч. 2 ст. 56 Земельного кодексу України), а тому відведення спірної земельної ділянки у приватну власність є незаконним.

Земельна ділянка вибула з державної власності поза волею власника, оскільки відведення останньої у приватну власність здійснено всупереч встановленого законом порядку, зокрема, за відсутності згоди постійного лісокористувача, що дає підстави для пред`явлення вимог про витребування її із чужого незаконного володіння на користь держави.

Крім того, встановлено, що інша частина земельної ділянки, що увійшла до складу земельної ділянки, яку надано Головним управлінням Держгеокадастру у Вінницькій області у приватну власність ОСОБА_5 , на праві постійного користування належить казенному науково-виробничому об`єднанню «Форт» МВС України.

Згідно отриманої інформації та копій документів від казенного науково-виробничого об`єднання «Форт» від 30.07.2020 встановлено наступне.

Відповідно до Державного Акту на право постійного користування землею І-ВН № 003190 виданого 21.12.2001р. казенному підприємству науково-виробничому об`єднанню «Форт» у постійне користування надано земельну ділянку площею 4,6147 га для розміщення «Лабораторії по вивченню швидкісних вимірювань траекторії польоту куль при виробництві спецвиробів».

Земельна ділянка, що належить КНВО «Форт» МВС України і яка увійшла до складу земельної ділянки з кадастровим номером 0520680500:01:00:003, площею 0,9 га на території Бохоницької сільської ради Вінницького району, загальна площа ділянки КНВО «Форт» МВС України згідно витягів з матеріалів кримінальної справи № 127/14811/1, провадження №1-кп/127/1290/17 становить 0,4382 га.

Відповідно до пояснювальної записки до проекту відведення земельної ділянки казенному підприємству науково-виробничому об`єднанню «Форт» для розміщення «Лабораторії по вивченню швидкісних вимірювань траекторії польоту куль при виробництві спецвиробів» за рахунок земель запасу Бохоницької сільської ради Вінницького району встановлено, що земельна ділянка відноситься до земель іншого призначення. Код цільового використання 3.4.

Відповідно до ч. 5 ст. 122 Земельного кодексу України обласні державні адміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім визначених випадків.

Встановлено, що ОСОБА_5 звертався до казенного науково-виробничого об`єднання «Форт» МВС України із зверненням про надання згоди на вилучення частини земельної ділянки розміром 0,38 га із користування КНВО «Форт» МВС України. На вказане звернення ОСОБА_5 30.03.2015 № 1642 надано письмову відповідь про неможливість надання такої згоди, оскільки планується будівництво лабораторії, для будівництва якої і надано вказану землю, а також роз`яснено, що КНВО «Форт» МВС України є лише користувачем вказаної земельної ділянки, органом управління є Міністерство внутрішніх справ України і на підставі ч. 4 ст. 77 Господарського кодексу України «Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить.

Тобто, ОСОБА_5 було достеменно відомо, що вказана земельна ділянка не мала сільськогосподарське призначення і розпорядником вказаної земельної ділянки не було Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області.

Разом з тим, ОСОБА_5 отримав у приватну власність земельну ділянку площею 0,9 га для ведення особистого селянського господарства, до складу якої увійшла земельна ділянка лісового призначення, що на праві постійного користування надана ДП «Вінницьке лісове господарство» та частина земельної ділянки, що на праві постійного користування належала КНВО «Форт» МВС України, яку в подальшому він продав відповідачу на підставі договору купівлі-продажу, що вказує про відсутність у нього наміру отримати вказану земельну ділянку для власних потреб, а - задля отримання прибутку.

Відповідно до інформації Департаменту державного майна та ресурсів Міністерства внутрішніх справ України від 28.12.2020 № 44424/25-2020 встановлено, що Міністерство внутрішніх справ, як орган управління майном, не надавало згоду на вилучення чи зміну цільового призначення частини зазначеної земельної ділянки.

Отже, з огляду на викладене, зазначений наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області прийнято всупереч вимог 19 Конституції України, ст. ст. 15-2, 17, 20, 55, 56, 84, 122, 149 Земельного кодексу України, ст. ст. 5, 7, 8, 12, 31 Лісового кодексу України.

Відповідно до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 Земельного кодексу України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.

Таким чином, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об`єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Передача земель державної власності у приватну власність за умов заборони таких дій позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або постійного користувача в особі державного спеціалізованого підприємства правомочностей володільця землі в тому обсязі, який дозволяє його статус. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності та користування на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

За основним цільовим призначенням Земельний кодекс України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України).

Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України).

Відповідно до ст. 1 Лісового кодексу України усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 ЛК України).

З огляду на викладене, ліси і землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання земельних ділянок, що обумовлює беззаперечний підвищений суспільний інтерес до правильного застосування законодавства у даній сфері, що узгоджується з позицією Європейського суду з прав людини наведеною в п. 54 рішенні у справі «Трегубенко проти України».

Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України №318-р від 11.02.2010 з метою збереження об`єктів державної власності та недопущення здійснення неправомірних дій щодо заволодіння ними, Державний комітет із земельних ресурсів, центральні органи виконавчої влади та інших суб`єктів управління об`єктами державної власності, зобов`язано не допускати погодження документів, прийняття рішень, на підставі яких може здійснюватися відчуження з державної власності земельних ділянок, наданих у постійне користування державним підприємствам, установам та організаціям.

Крім того, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10.04.2008 №610-р зупинено прийняття рішень про надання згоди на вилучення земельних ділянок лісогосподарського призначення, їх передачу у власність та оренду із зміною цільового призначення, крім випадків, коли за умови обґрунтування неможливості реалізації альтернативних варіантів вирішення питання ділянки вилучаються і передаються у постійне користування та/або в оренду для будівництва, реконструкції та капітального ремонту залізничних ліній та автомобільних доріг загального користування, для розміщення кладовищ та за рішенням Кабінету Міністрів України для конкретно визначених цілей.

Закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок лісогосподарського призначення випадком такого передання замкнених земельних ділянок лісогосподарського призначення загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств (ч. 2 ст. 56 Земельного кодексу України та ч. 1 ст. 12 Лісового кодексу України).

Як неодноразово зазначалось Верховним Судом, заволодіння громадянами та юридичними особами землями лісового фонду, всупереч вимогам Земельного кодексу України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель лісового фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59, 56, 84 цього кодексу (висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 17.06.2020 у справі №642/2975/17, від10.06.2020 у справі №366/3242/17, від 27.05.2020 у справі №368/290/17, від 27.05.2020 у справі №363/1676/17).

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 Конституції України).

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України).

Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля (частина перша статті 50 Конституції України).

Таким чином, у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (пункт 127 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, пункт 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц).

Отже, надання земельної ділянки лісогосподарського призначення, з порушенням Земельного та Лісового кодексів України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі власник майна може звернутись до суду з негаторним позовом про зобов`язання повернути земельну ділянку, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки (постанова ВП ВС від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц).

Безвідплатне набуття ОСОБА_5 права власності на земельну ділянку державної власності, що мало наслідком подальше її відчуження, відбулось на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, який прийнято з численними порушеннями закону. У зв`язку з цим, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області не мало права відчужувати на користь особи спірну земельну ділянку, право власності на неї набуто останнім безпідставно, яку він в подальшому, а саме 14.12.2020, на підставі договору купівлі-продажу продав ОСОБА_4 . Тобто, знаючи (будучи третьою особою у справі, яка слухається у Вінницькому районному суді), що земельна ділянка є спірною відчужує її третій особі.

Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно ч.ч.2,3 ст. 152 Земельного кодексу України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, зокрема, відновленням стану земельної ділянки, який існував до порушення права.

При цьому, право власника земельної ділянки вимагати усунення порушення його прав на землю не обумовлюється обов`язковою наявністю попередньо складених актів перевірок чи протоколів про адміністративні правопорушення у сфері використання та охорони земель і дотримання вимог законодавства про охорону земель для звернення з відповідним позовом.

Згідно ст. 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання угоди недійсною, визнання недійсними рішень органів місцевого самоврядування, застосування інших, передбачених законом, способів.

Стаття 155 Земельного кодексу України визначає, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

За змістом ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 393 Цивільного кодексу України передбачено, що правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта.

Крім того, відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, та вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

В даному випадку спірна земельна ділянка вибула з державної власності всупереч встановленого законом порядку, а тому існують всі правові підстави для повернення земельної ділянки у державну власність.

Згідно з приписами ст. 373 Цивільного кодексу України, право власності на землю (земельну ділянку) набувається та здійснюється відповідно до закону.

За змістом статей 317, 318 Цивільного кодексу України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Вибуття всупереч встановленого законом порядку з державної власності земельної ділянки лісогосподарського призначення істотно суперечить інтересам держави, а органи до компетенції яких віднесені відповідні повноваження заходи для захисту інтересів держави не вживають протягом тривалого часу, що обумовлює необхідність звернення з даним позовом прокурору.

В силу положень статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто, їх діяльність має бути максимально повно і точно визначена, врегульована, регламентована з тим, щоб упередити можливість з будь-яких причин завдати шкоди особі, суспільству чи державі.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 27 лютого 2019 у справі № 761/3884/18, пункт 35, звертала увагу на те, що і в судовому процесі, зокрема у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава.

Держава як власник спірного майна делегувала Вінницькій обласній державній адміністрації повноваження щодо здійснення права власності від її (держави) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.

Тобто, воля держави як власника може виражатися лише в таких діях органу, які відповідають вимогам законодавства та інтересам держави.

Таким чином, здійснення Головним управлінням Держгеокадастру у Вінницькій області права власності, зокрема, розпорядження землею не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі держави, що дає підстави для витребування її на користь держави.

Вінницька обласна державна адміністрація, як власник (розпорядник) відповідних земель у розумінні ст.ст. 122, 149 ЗК України, будучи обізнаною про порушення інтересів держави в цій сфері (прокурором скеровано лист), не була ініціатором вжиття будь-яких заходів, спрямованих на відновлення порушених інтересів держави.

Зазначене свідчить про усвідомлену пасивну поведінку останньої та нездійснення захисту інтересів держави в цій сфері. Такий висновок узгоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 15.10.2019 у справі №903/129/18. Згідно з останньою сам факт незвернення до суду відповідного органу з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси держави, свідчить про те, що указаний орган неналежно виконує свої повноваження щодо повернення земельної ділянки, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.

Також Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 звернуто увагу на те, що розумність строку для самостійного вжиття позивачем заходів оцінюється з урахуванням можливості подальшого відчуження спірного майна, настання невідворотних наслідків, значимості судового захисту та інше.

Тобто, позиція Вінницької обласної державної адміністрації засвідчила невжиття ним упродовж розумного строку заходів на захист інтересів держави щодо розпорядження землями обмеженої оборотоздатності.

З метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді Вінницькою місцевою прокуратурою у 2020 році двічі надіслано на адресу Вінницької облдержадміністрації листи (копії надано в додатку) про порушення вимог законодавства, що допущені Головним управлінням Держгеокадастру у Вінницькій області при прийнятті спірного наказу, що протиправно дозволило приватизувати спірну ділянку.

Указані листи місцевої прокуратури містили також законодавчі обґрунтування повноважень облдержадміністрації на розпорядження цими ділянками від імені держави, а отже, юридичного обов`язку вживати заходи до їх повернення державі.

За результатами розгляду листа місцевої прокуратури від 27.03.2020 № 32/2751вих-20 Вінницька обласна державна адміністрація обмежилась повідомленням про ненадання нею згоди на вилучення вказаних земельних ділянок.

На повторний лист місцевої прокуратури від 08.12.2020 № 32-9329вих-20 обласна державна адміністрація повідомила листом від 25.01.2021 № 01.01-67/553, що заходи щодо припинення права користування земельною ділянкою кадастровий номер 0520680500:01:00:0003, в тому числі у судовому порядку не вживались, у зв`язку з обмеженими бюджетними призначеннями для сплати судового збору.

Тобто, встановлено причини, які перешкоджали захисту інтересів держави належним суб`єктом.

Разом з тим, позиція обласної державної адміністрації засвідчила не тільки той факт, що заходи на захист інтересів держави відносно спірної земельної ділянки в 2020 році та раніше ними не вживалися, а й викликала цілком обґрунтований сумнів у тому, що вони взагалі заплановані та/або проводитимуться у майбутньому.

При цьому, облдержадміністрацією усвідомлено проігноровано масштабність порушень і заподіяної шкоди землям, що належать до земель державного лісового фонду. Також не враховано настання можливих наслідків в разі подальшого відчуження ділянки 0520680500:01:00:0003, зміни її природних властивостей.

З урахуванням значної економічної привабливості земельної ділянки, у зв`язку з розміщенням її на землях державного лісового фонду, ОСОБА_5 , маючи правовстановлюючі документи на право власності на землю, 14.12.2020 відчужив земельну ділянку ОСОБА_4 .

Відповідно до ст. 28 Лісового кодексу України питання здійснення контролю за дотриманням лісового законодавства та питання збереження лісів покладено на центральні органи з питань лісового господарства у сфері лісових відносин та територіальні відділення цього органу на місцях.

Відповідно до п. 1 Положення про Державне агентство лісових ресурсів України, затвердженого Указом Президента України від 13.04.2011 № 458/2011 Державне агентство лісових ресурсів України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується КМУ через Міністра аграрної політики та продовольства України, входить до системи центральних органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері лісового та мисливського господарства.

Підпунктом 4 пункту 4 Положення передбачено, що Держлісагентство України здійснює державне управління в галузі ведення лісового і мисливського господарства, а також державного контролю за додержанням законодавства з ведення лісового господарства.

Згідно з вимогами ст. 7 Положення про Державне агентство лісових ресурсів України Агентство здійснює свої повноваження безпосередньо та через свої територіальні органи в АР Крим, областях, місті Києві та Севастополі.

Територіальним відділенням у Вінницькій області є Вінницьке обласне управління лісового та мисливського господарства.

У відповідності до ст. 28 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Будучи обізнаним про порушення інтересів держави в цій сфері, Вінницьке обласне управління лісового та мисливського господарства не вживало ефективних заходів, спрямованих на відновлення порушених інтересів держави. У відповіді на лист місцевої прокуратури Управління обмежилось повідомленням про ненадання згоди на вилучення частини вказаної земельної ділянки та повідомленням про причини не звернення до суду (у зв`язку з розглядом кримінального провадження (справа № 127/14811/17) в Касаційному кримінальному суді Верховного суду та недостатнім фінансуванням Державного підприємства «Вінницьке лісове господарство», що свідчить про пасивну поведінку останнього та нездійснення захисту інтересів держави в цій сфері.

Викладене вказує на усвідомлену пасивну поведінку уповноважених суб`єктів владних повноважень, свідчить про нездійснення ними захисту інтересів держави упродовж розумного строку та є підставою для пред`явлення цього позову прокурором в інтересах держави в особі Вінницької облдержадміністрації та Вінницького обласного управління лісового та мисливського господарства.

Відповідно до статуту Казенного науково-виробничого об`єднання «Форт» МВС України (далі - Об`єднання), встановлено, що Об`єднання належить до сфери управління Міністерства внутрішніх справ України.

Відповідно до інформації Департаменту державного майна та ресурсів Міністерства внутрішніх справ України від 28.12.2020 № 44424/25-2020 встановлено, що з метою захисту своїх інтересів КНВО «Форт» звернулося до Вінницького районного суду Вінницької області із позовною заявою від 29.06.2016 № 3503 до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області та третьої особи - ОСОБА_5 про визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 26.08.2016 № 2-3241/20-15-сг, яким земельну ділянку надано у приватну власність для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_5 .

У провадженні Вінницького районного суду перебуває цивільна справа № 128/3291/16-ц за позовом казенного науково-виробничого об`єднання «Форт» МВС України до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу.

Захист порушеного права має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача (пункт 57 постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17).

Хоча КНВО «Форт» звернувся до суду з позовною заявою, однак такий спосіб захисту порушених інтересів держави є очевидно неефективним з огляду на наступне.

За наслідками ознайомлення з матеріалами позовної заяви та матеріалами судової справи встановлено таке: у позовній заяві відсутні відомості про те, що до складу земельної ділянки, яка була надана у власність ОСОБА_5 , окрім земель КНВО «Форт» входить земельна ділянка лісового фонду; відсутні відомості щодо площ вказаних земельних ділянок; не залучено до справи Вінницьке обласне управління лісового та мисливського господарства і Державне підприємство «Вінницьке лісове господарство»; позовна вимога - визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області не відновить порушені права держави.

Крім того, відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 15.02.2021 встановлено, що спірна земельна ділянка площею 0,900 га з кадастровим номером 05201680500:01:005:0003 14.12.2020 зареєстрована за ОСОБА_4 на праві приватної власності. Підставою для державної реєстрації права власності зазначено договір купівлі-продажу від 14.12.2020, серія та номер 2950.

Заходи представницького характеру мають за мету відновлення правового порядку та становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на спірну земельну ділянку.

Враховуючи викладене вище, такий спосіб захисту порушених інтересів держави є неналежним.

За таких обставин належним та ефективним способом захисту порушених інтересів держави, що призведе до реального поновлення прав держави є передбачений статтею 391 ЦК України спосіб захисту - усунення перешкод у здійсненні власником прав користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до п. 3 ст. 1311 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до ст. 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду по справі №587/430/16-ц прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Відповідно ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року у справі №1-1/99 державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносин.

Порушення вимог земельного та лісового законодавства при вилученні із державної власності, зміні цільового призначення земельної ділянки лісогосподарського призначення, неуповноваженим державою на те органом, безумовно становить суспільний інтерес.

За таких обставин «суспільним», «публічним» інтересом звернення Вінницької місцевої прокуратури до суду з вимогою усунення перешкод у здійсненні державою права користування та розпоряджання своїм майном - земельною ділянкою є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - незаконного вибуття земель, в тому числі лісового фонду та безоплатної передачі у власність громадянина земельних ділянок і лісів із державної власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, лісів - національного багатства України та лісів як джерела задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.

«Суспільний», «публічний» інтерес в даному випадку полягає у відновленні правового порядку в частині відновленні становища, яке існувало до порушення вимог закону та права власності Українського народу на землю та ліси, захист такого права шляхом повернення в державну власність землі та лісів, що незаконно вибули з такої власності.

Стосовно дотримання вимог статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - стаття 1 Першого протоколу Конвенції) при зверненні Вінницької місцевої прокуратури до суду в інтересах держави, то слід зазначити наступне.

У спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина 3 статті 13, частина 7 статті 41, частина 1 статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини 1 статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. пункт 127 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц, пункт 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 № 183/1617/16, пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, пункт 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц).

Європейський суд з прав людини, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали Європейського суду з прав людини у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року).

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення(пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Так, у рішенні від 27 листопада 2007 року у справі «Гамер проти Бельгії» (Hamer v. Belgium, заява№ 21861/03) щодо зобов`язання заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, до якої застосовувалась заборона на будівництво, ЄСПЛ встановив:

Втручання у право заявниці на мирне володіння майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом і переслідувало мету контролю за використанням земельної ділянки відповідно до загальних інтересів шляхом приведення її у відповідність до плану землекористування, який визначав лісову зону, в якій будівництво не дозволялося (§ 77).

Стосовно пропорційності втручання, то питання захисту навколишнього середовища зумовлюють постійний і стійкий інтерес громадськості, а отже, і органів державної влади. Економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава має законодавство з цього питання (§ 79). Тому обмеження права власності були допустимими за умови, що між індивідуальними та колективними інтересами встановлений розумний баланс (§ 80).

Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та виконані будівельні роботи свідчили про те, що органи влади знали або повинні були знати про існування цього будинку протягом тривалого часу. А після того, як порушення було встановлене, сплинули ще п`ять років, перш ніж були пред`явлені звинувачення. Тим самим органи влади допомагали закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на захисті якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного припису про узаконення будівлі, побудованої у лісовій зоні. Окрім як шляхом приведення місця забудови до його первинного стану, ніякий інший спосіб захисту не був належним з огляду на беззаперечне втручання у цілісність лісової зони, в якій не дозволялась жодна забудівля (§ 83-86). З урахуванням цих підстав ЄСПЛ визнав втручання у право власності заявниці пропорційним (§ 88).

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку всіх сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування. За правилами статей 83, 84 Земельного кодексу України до земель державної та комунальної власності, які не можуть передаватися в приватну власність, віднесено землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Відповідно до частини другої статті 56 Земельного кодексу України громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Таке саме правило встановлене статтею 12 Лісового кодексу України.

Хоча набуття права власності на землю за формальними ознаками має вигляд законного, однак, за своїми зовнішніми ознаками спірна земельна ділянка не є землями сільськогосподарського призначення, оскільки вкрита деревами лісових порід, що складають єдиний лісовий масив.

Головним управлінням Держгеокадастру у Вінницькій області всупереч вимог земельного та лісового законодавство відведено в приватну власність земельну ділянку лісогосподарського призначення площею 0,2919 га, що увійшла до складу земельної ділянки площею 0,9000 га для ведення особистого селянського господарства, наданої ОСОБА_5 , яка в подальшому відчужена ним ОСОБА_4 .

Відповідно до акту обстеження земельної ділянки від 23.03.2020 встановлено, що цільове призначення земельної ділянки - ведення лісового господарства, перебуває у кварталі 25 виділу 5 Прибузького лісництва, відноситься до ІІ категорії земель для ведення лісового господарства, а саме -лісопаркова частина лісів зелених зон.

Як наслідок, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області під час надання та ОСОБА_5 під час набуття права приватної власності на дану ділянку, яку він відчужив ОСОБА_4 , з урахуванням існуючих заборон щодо відведення в приватну власність лісових земель, встановлених національним законодавством, могли та мали змогу усвідомлювати в силу об`єктивних ознак та характеристики спірної ділянки незаконність її відведення у приватну власність.

Проявивши розумну обачність, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області та ОСОБА_5 могли і повинні були знати про те, що частина земельної ділянки належить до земель лісогосподарського призначення.

Земельний кодексу України був доступним, чітким та передбачуваним. Тому немає підстав вважати, що існували перешкоди самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права ознайомитися із Земельним кодексом України та зробити висновки щодо режиму спірної земельної ділянки.

З огляду на вказане вони не могли не знати про те, де саме розміщена спірна ділянка, яке її призначення. Тому немає жодних підстав вважати, що неможливо було співвіднести чіткі законодавчі заборони з конкретним об`єктом на місцевості.

Вказане обмеження було доступним, чітким і зрозумілим, а наслідки його недотримання - передбачуваними.

В силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих, характерних для лісу (стаття 1 Лісового кодексу України) природних ознак (наявності лісової (деревної) рослинності) спірної земельної ділянки ОСОБА_5 знав або, проявивши розумну обачність, міг знати про те, що ліс і ділянка вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить його добросовісність під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів. Так само і ОСОБА_4 , купуючи у ОСОБА_5 спірну земельну ділянку, частина якої засаджена лісом та з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, міг та мав змогу усвідомлювати в силу об`єктивних ознак та характеристики спірної ділянки незаконність її відведення у приватну власність та усвідомлювати можливість у майбутньому вимоги власника земельної ділянки лісогосподарського призначення вимагати усунення перешкод у здійсненні права розпорядження своїм майном.

Також варто зауважити, що Стокгольмська Декларація, прийнята у 1972 році на Конференції Організації Об`єднаних Націй з навколишнього довкілля сформулювала принцип про те, що «Людина [повинна мати] має основне право на свободу, рівність і сприятливі умови життя в довкіллі, якість якого дозволяє вести гідне і процвітаюче життя, вона несе головну відповідальність за охорону і поліпшення довкілля на благо нинішнього і майбутніх поколінь». «Збереження і покращення якості оточуючого людину середовища є важливою проблемою, яка впливає на добробут народів та економічний розвиток усіх держав світу; це - вираз волі народів усього світу і обов`язок урядів усіх держав».

Орхуська Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, була погоджена Європейською економічною комісією ООН у 1998 році. Конвенція ратифікована у 40 країнах та Євросоюзом. Цей міжнародний договір визнає право «кожної людини нинішнього та прийдешніх поколінь на життя в навколишньому середовищі, сприятливому для її здоров`я та добробуту».

Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950) не містить екологічних прав. Але рішення Європейського суду формують судову практику, відповідно до якої визнається, що забруднення навколишнього середовища є причиною порушення основних прав громадян, як права на життя, на повагу до приватного та сімейного життя.

Так, у рішенні Європейського Суду з прав людини від 27.11.2007 у справі «Хаммер проти Бельгії» суд вирішив, що незважаючи на той факт, що навколишнє середовище прямо не захищене в Конвенції, проте саме по собі воно є цінністю, в якій як суспільство, так і державні органи мають живий інтерес. Економічні міркування і навіть право на власність, не мають виходити на перший план у питаннях охорони навколишнього середовища, зокрема, коли ця сфера законодавчо регулюється державою. Таким чином, державні органи зобов`язані діяти з метою захисту навколишнього середовища.

Оскільки ліси є невід`ємним елементом екосистеми, незаконне відчуження земель лісового фонду призводить до порушення прав усіх громадян на безпечне довкілля.

За таких обставин позов Вінницької місцевої прокуратури по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.

Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 372/2180/15-ц та Верховного Суду України від 16.12.2015 у справі № 6-2510ц15.

Право держави вимоги усунення перешкод у здійсненні нею права розпорядження своїм майном - земельною ділянкою, належну до земель лісогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи, яка в подальшому відчужила її передбачене у чинному законодавстві України.

Зазначене відповідає висновкам Європейського Суду з прав людини від 27.11.2007 у справі «Хамер проти Бельгії» (заява №21861/03), відповідно до якої основні права особи не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава прийняла законодавство з цього питання.

Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель і регламентування підстав для усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном - земельною ділянкою, є доступними, чіткими та передбачуваними.

Верховний Суд звертає увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками, держава може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина 3 статті 13, частина 7 статті 41, частина 1 статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини 1 статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (пункт 127 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, пункт 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 № 183/1617/16).

За таких обставин, «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокурора до суду з вимогою про повернення спірної земельної ділянки із власності ОСОБА_4 є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - зміни цільового призначення земель лісового фонду та передачі в приватну власність земель лісового фонду із державного власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, лісів - національного багатства України та лісів, як джерела задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення в державну власність земель лісогосподарського призначення, що незаконно вибули з такої власності.

Вказане є підставою для захисту інтересів держави органами прокуратури шляхом пред`явлення цього позову.

Зайняття спірної земельної ділянки з порушенням положень ЗК України та ЛК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, а також пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суд від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц). Власник земельної ділянки лісогосподарського призначення може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини та вимагаючи повернути таку ділянку.

Тому, повернення земельної ділянки лісового призначення державі слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки (схожі висновки вкладено у пункті 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц).

Враховуючи, що вказані вимоги є негаторними, вони можуть бути заявлені упродовж всього часу порушення прав законного володільця цієї ділянки.

Негаторний позов подається у випадках, коли власник має своє майно у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно його використовувати або розпоряджатися ним. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном. Предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом. Підставою негаторного позову є належне позивачу право користування і розпорядження майном, а також обставини, що підтверджують протиправні дії відповідача у створенні позивачу перешкод щодо здійснення цих правомочностей.

При цьому, однією з умов подання негаторного позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову.

Другою умовою застосування негаторного позову має бути відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, адже в разі наявності таких відносин власник здійснює захист порушеного права власності зобов`язально-правовими засобами (постанова Верховного Суду від 03.03.2020 у справі № 916/1657/18).

Наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 27.05.2015 у справі № 6-92цс15 та у постановах Верховного Суду від 21.08.2018 у справі № 910/19865/17 та від 23.10.2018 у справі № 914/2728/17, у яких зазначено, що передбачений статтею 391 ЦК України спосіб захисту - усунення перешкод у здійсненні власником прав користування та розпорядження своїм майном, підлягає застосуванню у тих випадках, коли між позивачем, який є власником майна, і відповідачем, який користується спірним майном, не існує договірних відносин щодо цього майна і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі договору, укладеного з позивачем.

У зв`язку з тим, що постійним користувачем частини спірної ділянки є ДП «Вінницьке лісове господарство», наявні підстави для його залучення підприємства як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача.

Відповідно до п. 1.1 статуту ДП «Вінницьке лісове господарство» - підприємство засноване на державній власності, створене відповідно до наказу Міністерства лісового господарства України від 31.10.1991 № 133 «Про організаційну структуру управління лісового господарства України» (далі - Орган управління майном) і координується Вінницьким обласним управлінням лісового та мисливського господарства.

У зв`язку з тим, що постійним користувачем іншої частини спірної ділянки є КНВО «Форт», наявні підстави для його залучення як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача.

Так як суд при вирішенні справи має встановити обставини незаконного вибуття земельної ділянки у власника (держави) на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, наявні підстави для залучення Управління у якості третьої особи.

Як первинного набувача права власності на вказану земельну ділянку, яка в подальшому відчужила її ОСОБА_4 до розгляду справи, як третю особу на стороні відповідача, необхідно залучити ОСОБА_5 .

Оскільки, відповідно до ст. ст. 13, 14 Конституції України, ст. ст. 177, 181, 324 Цивільного кодексу України земля та земельні ділянки є об`єктами цивільних прав, а держава і територіальні громади через свої органи беруть участь у земельних відносинах із метою реалізації цивільних та інших прав у приватноправових відносинах, указаний спір є приватноправовим та виник із відносин, урегульованих нормами цивільного права.

Відповідно до п. 7 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 3 від 01.03.2013 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ», земельні відносини, суб`єктами яких є фізичні чи юридичні особи, органи місцевого самоврядування, органи державної влади, а об`єктами - землі у межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї), регулюються земельним і цивільним законодавством на принципах забезпечення юридичної рівності прав їх учасників, забезпечення гарантій прав на землю.

Відповідно до цього спори, що виникають із земельних відносин, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб`єкта владних повноважень, згідно зі ст. 19 Цивільного процесуального кодексу України розглядаються у порядку цивільного судочинства.

За наведених обставин позивач звертається до суду з позовом, в якому просить Усунути перешкоди у здійсненні Вінницькою обласною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельною ділянкою площею 0,9 га з кадастровим номером 0520680500:01:005:0003, яка розташована на території Бохоницької сільської ради за межами населеного пункту, шляхом її повернення на користь держави в особі Вінницької обласної державної адміністрації із незаконного володіння ОСОБА_4 та стягнути понесені судові витрати.

Ухвалою судді від 20.07.2021 ухвалено вважати Вінницьку окружну прокуратуру органом, який представляє інтереси держави в даній цивільній справі.

Ухвалою судді від 20.07.2021 прийнято заяву про збільшення позовних вимог, в яких позивач просить визнати незаконним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 26.08.2015 № 2-3241/20-15-сг «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність»; усунути перешкоди у здійсненні Вінницькою обласною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельною ділянкою площею 0,9 га з кадастровим номером 0520680500:01:005:0003, яка розташована на території Бохоницької сільської ради за межами населеного пункту, шляхом її повернення на користь держави в особі Вінницької обласної державної адміністрації із незаконного володіння ОСОБА_4 та стягнути понесені судові витрати.

Ухвалою судді від 31.01.2022 прийнято заяву в.о. керівника Вінницької окружної прокуратури Семенюка В. про зміну предмета позову в даній цивільній справі, в якій позивач підтримує позовні вимоги згідно заяви про збільшення позовних вимог.

Ухвалою судді від 14.02.2023 замінено третю особу - Державне підприємство «Вінницьке лісове господарство» належною третьою особою - правонаступником, Державним спеціалізованим господарським підприємством «Ліси України».

Ухвалою судді від 21.02.2023 прийнято заяву керівника Вінницької окружної прокуратури - Є. Комаровського про уточнення позовних вимог в даній цивільній справі, згідно якої позивач підтримує позовну заяву в первісному об`ємі, до подання зазначення заяви, з врахуванням заяви про збільшення позовних вимог, прийнятої судом ухвалою від 20.07.2021.

Ухвалою судді від 03.08.2023 замінено особу, в інтересах якої пред`явлено позов - Вінницьке обласне управління лісового та мисливського господарства - правонаступником, Центрально - Західним міжрегіональним управлінням лісового та мисливського господарства.

На позовну заяву стороною відповідача, представником - адвокатом Грабік М.С. надано відзив, в якому відповідач вважає, що позовна не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Віндикаційний позов - це позов неволодіючого власника про витребування майна від незаконно володіючого невласника.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04.07.2018 р. у справі № 653/1096/16-ц указала, що предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, що незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Однією з обов`язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема, і тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, і який на момент подання позову не є власником цього майна, однак уважає себе таким (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 522/7636/14-ц).

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює в користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом має право вимагати усунути наявні перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від учинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямовано на усунення порушень прав власника, не пов`язаних із позбавленням його володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц).

З огляду на наведені визначення Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц зробила висновок, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного й негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

У постанові від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц Велика Палата Верховного Суду наголосила, що рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. З огляду на зазначене в разі задоволення вимоги власника про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння особи, за якою зареєстровано право власності на цю ділянку, суд витребовує останню на користь власника від указаної особи, а не зобов`язує таку особу повернути відповідну ділянку власникові.

Отже, захист судом порушеного права на підставі віндикаційного позову полягає в реєстрації за дійсним власником його права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Якщо право власності на нерухоме майно лишається зареєстрованим за дійсним власником, однак таке майно незаконно використовує інша особа, то потрібно звертатися не з віндикаційним, а з негаторним позовом, оскільки в такому разі усунення перешкод у користуванні власником своїм майном і буде ефективним способом захисту порушеного права, а рішення про витребування майна з чужого незаконного володіння не матиме жодного ефекту.

Отже, в даному випадку позивач обрав невірний спосіб захисту, оскільки звернувся із вимогами про усунення перешкод у користуванні та розпорядження земельною ділянкою до власника, який зареєстрував право власності належним чином.

Крім іншого, позивач просить суд визнати незаконним та скасувати наказом головного управління Держегеокадастру у Вінницькій області від 26.08.2015 №2-3241/20-15-сг, яким затверджено документацію із землеустрою та надано земельну ділянку площею 0,9000 га у власність ОСОБА_5 для ведення особистого селянського господарства.

Відповідно до статті 256 ЦК України, позовну давність визначено, як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є

звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою №14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №№ 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. При цьому згідно частини 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому встановлення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і застосування норм матеріального права, і правила обчислення позовної давності, і захист порушеного права.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Оскільки держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконних правових актів, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. При цьому, держава в такому випадку може нести ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних дій державних органів, зокрема шляхом укладання правочинів з порушенням вимог законодавства (аналогічна правова позиція викладена в Постановах Верховного Суду від 06 червня 2018 року по справі № 348/1237/15-ц, від 10 травня 2018 року по справі № 914/1708/17).

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Так, позивачу було відомо про існування оскаржуваного наказу ще у 2016 році, оскільки 22.04.2016 в ЄРДР зареєстроване кримінальне провадження №12016020000000145.

Наказ головного управління Держегеокадастру у Вінницькій області від 26.08.2015 №2- 3241/20-15-сг виступав доказом у даній кримінальній справі, що підтверджується вироком Вінницького міського суду від 27.12.2019.

В даному випадку позивач звернувся із позовом лише у 2021 році, тобто із пропущенням 3-х річного строку позовної давності.

На вказаний відзив позивачем надано відповідь, в якому сторона позивача зазначає, що у відзиві на позовну заяву відповідач вказує, що обрано невірний спосіб захисту та пропущено 3-річний строк позовної давності.

Однак у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршені екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України).

Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (пункт 127 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, пункт 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц).

Отже, надання земельної ділянки лісогосподарського призначення, з порушенням Земельного та Лісового кодексів України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі власник майна може звернутись до суду з негаторним позовом про зобов`язання повернути земельну ділянку, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки (постанова ВП ВС від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц).

Негаторний позов подається у випадках, коли власник має своє майно у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно його використовувати або розпоряджатися ним. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном. Предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом. Підставою негаторного позову є належне позивачу право користування і розпорядження майном, а також обставини, що підтверджують протиправні дії відповідача у створенні позивачу перешкод щодо здійснення цих правомочностей.

При цьому, однією з умов подання негаторного позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову.

Другою умовою застосування негаторного позову має бути відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, адже в разі наявності таких відносин власник здійснює захист порушеного права власності зобов`язально-правовими засобами (постанова Верховного Суду від 03.03.2020 у справі № 916/1657/18).

Наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 27.05.2015 у справі № 6-92цс15 та у постановах Верховного Суду від 21.08.2018 у справі № 910/19865/17 та від 23.10.2018 у справі № 914/2728/17, у яких зазначено, що передбачений статтею 391 ЦК України спосіб захисту - усунення перешкод у здійсненні власником прав користування та розпорядження своїм майном, підлягає застосуванню у тих випадках, коли між позивачем, який є власником майна, і відповідачем, який користується спірним майном, не існує договірних відносин щодо цього майна і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі договору, укладеного з позивачем.

Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно ч.ч.2,3 ст. 152 Земельного кодексу України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, зокрема, відновленням стану земельної ділянки, який існував до порушення права.

При цьому, право власника земельної ділянки вимагати усунення порушення його прав на землю не обумовлюється обов`язковою наявністю попередньо складених актів перевірок чи протоколів про адміністративні правопорушення у сфері використання та охорони земель і дотримання вимог законодавства про охорону земель для звернення з відповідним позовом.

Згідно ст. 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання угоди недійсною, визнання недійсними рішень органів місцевого самоврядування, застосування інших, передбачених законом, способів.

Враховуючи зазначене, доводи відповідача, що викладені у відзиві на позовну заяву є необґрунтованими.

В судовому засіданні прокурор відділу Вінницької окружної прокуратури - Черниш Г.М. в судовому засіданні уточнені позовні вимоги підтримала, мотивуючи їх обставинами, викладеними в позовній заяві, просила позов задоволити, зазначивши, крім іншого, що не можна погодитись із доводами третьої особи по справі щодо порушення у даному випадку ст. 1 Першого протоколу Конвенції щодо права на мирне володіння майном з огляду на наступне.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

Перший протокол Конвенції ратифікований Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і з огляду на приписи частини 1 статті 9 Конституції України, Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-ІV "Про міжнародні договори України; застосовується національними судами України як частина національного законодавства.

При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу Конвенції, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

У практиці ЄСПЛ напрацьовані три критерії, що їх слід оцінювати з тим, щоб зробити висновок, чи відповідає певний захід втручання у право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу Конвенції, а саме: втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям (у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Сєрков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014).

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Вибуття земельної ділянки лісогосподарського призначення з державної власності у приватну фактично позбавляє державу можливості володіти, користуватися та розпоряджатися об`єктом державної власності, позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю.

Правовий титул (правова підстава) виникнення речових прав володіння, користування, розпорядження об`єктами з обмежено оборотоздатністю визначається нормативними актами, що мають юридичну силу закону, зокрема Конституцією України, Земельним кодексом України, Законом України «Про приватизацію державного і комунального майна» тощо.

Саме законодавчими актами забороняється перебування певних об`єктів Українського народу, державної та комунальної власності у приватній власності. У свою чергу, неможливість існування у таких об`єктів приватного власника унеможливлює виникнення у них нового володільця.

Отже, ураховуючи правовий титул вказаних об`єктів у разі протиправної передачі їх у приватну власність, таке порушення необхідно розглядати як не пов`язане з позбавленням порушення права держави чи відповідної територіальної громади на володіння відповідним майном.

У даному випадку право власності держави на земельну ділянку лісогосподарського та іншого призначення установлене законом, а тому не потребує доказування правового титулу.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого Європейський суд з прав людини надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду».

Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Наявність «суспільного» інтересу прокурором викладено в позовній заяві.

Встановлено, що Вінницька обласна державна адміністрація, як розпорядник земель лісового призначення та іншого призначення, рішення про передачу вказаних земель не надавали, тобто встановлена відсутність волі власника/розпорядника землі на вибуття цієї землі, що фактично порушує право Українського народу.

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям об`єкта із державної власності, становлять суспільний публічний інтерес, а незаконність вибуття землі із державної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

В даній справі суспільним, публічним інтересом звернення прокурора до суду з вимогою усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження державною земельною ділянкою є задоволення суспільної потреби у відновленні законності та становища, яке існувало до порушення права державної власності.

Піддаючи аналізу пропорційність втручання з дотриманням основоположних принципів ст. 1 Першого протоколу Конвенції у справі «Хамер проти Бельгії» Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 27.11.2007 вперше зазначив, що навколишнє середовище, не будучи безпосередньо зазначеним у Конвенції, тим не менш являє собою цінність, в збереженні якої зацікавлені як суспільство, так і публічна влада і економічні імперативи та навіть деякі основні права не повинні превалювати над економічними міркуваннями, особливо якщо держава прийняла законодавство з цього питання.

Повернення у володіння держави незаконно переданої у власність земельної ділянки лісогосподарського призначення має легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбулося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

З огляду на вказане повернення майна в цьому випадку матиме підстави та буде законним, відповідатиме легітимній меті та переслідуватиме законний суспільний інтерес, оскільки спрямовано на поновлення порушеного права власника (держави).

При поверненні майна забезпечуватиметься також пропорційність, спірозмірність між метою (втручання у право особи) та інтересами суспільства як невід`ємною складовою та інструментом верховенства права.

У постанові від 14 листопада 2018 року, справа № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Право держави витребувати земельну ділянку, належну до об`єктів з обмеженою оборотоздатністю (землі природо-заповідного та водного фондів, лісогосподарського призначення), з огляду на доведену незаконність і безпідставність її передачі у користування фізичних осіб передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель і регламентування підстав для повернення майна є доступними, чіткими та передбачуваними.

Земля, віднесена спірним наказом ГУ Держгеокадастру до категорії земель із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, належала до земель лісогосподарського та іншого призначення. Тобто, фактично відбулась незаконна зміна цільового призначення землі та її безоплатна приватизація, що призвело до одержання вказаної земельної ділянки у власність і автоматичного її вибуття з числа земель державної власності.

Крім того, слід відмітити, що той факт, що в межах даної справи суд не вирішує питання про надання відповідачу компенсації у зв`язку із витребуванням об`єкта державної власності, не свідчить про порушення принципу пропорційності у разі задоволення позову про повернення у державну власність землі, яка вибула із такої власності незаконно, оскільки добросовісний власник, із власності якого майно витребовується, не позбавлений можливості відновити своє право на підставі статті 661 ЦК України, яка встановлює, що у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Тому, доводи третьої особи щодо неможливості повернення земельної ділянки через непропорційність втручання у права відповідача на мирне володіння своїм майном є необґрунтованими.

Таким чином, враховуючи обставини справи та зазначені правові норми, не вбачається невідповідності втручання держави у право власності громадянина критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном.

За таких обставин, результат розгляду судом даного позову прокурора по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного позбавлення майна, закладеним у статті 1 Першого протоколу Конвенції.

Верховний Суд у постанові від 21 лютого 2018 року у справі № 488/5476/14-ц зробив правовий висновок про те, що обґрунтованим та виправданим є втручання держави у право власності добросовісного набувача у разі встановлення факту незаконності надання спірної землі у власність першим набувачам і таке втручання є законним, здійснюється з метою задоволення «суспільного» і «публічного» інтересу і є пропорційним визначеним цілям.

Разом з тим, також потрібно врахувати, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у п.5.6 постанови від 16.04.2019 у справі № 910/3486/18 зазначив, що представництво прокурором у суді законних інтересів держави здійснюється у разі, якщо захист цих інтересів не здійснює, або неналежним чином здійснює відповідний орган. При цьому прокурор не зобов`язаний встановлювати причини, за яких позивач не здійснює захисту своїх інтересів.

Відповідно до положень п.п. 38-40 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 912/2385/18 від 26.05.2020 бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

У своїх поясненнях ОСОБА_5 в особі представника, адвоката Грабіка М.С. зазначає, що у вказаній справі вирок Вінницького міського суду від 27.12.2019 у справі № 127/14811/17 має преюдиційне значення, з посиланням на ч. 6 ст. 82 ЦПК України.

Разом з тим, звертаю увагу суду на наступне.

Так, вироком Вінницького міського суду від 27.12.2019 у справі № 127/14811/17 визнано невинуватою ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 364 Кримінального кодексу України та виправдано за відсутністю в її діянні складу кримінального правопорушення.

Разом з тим, вироком суду не спростовано належність спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення. В матеріалах справи такі докази відсутні.

Відсутність складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України не спростовує належність спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського та іншого призначення

Натомість, в ході розгляду вказаного кримінального провадження судом досліджувалися докази на підтвердження належності земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення і частини ділянки - до іншого призначення, які ніким не спростовано. Зокрема, це встановлено Вінницьким науково-дослідним та проектним інститутом землеустрою та оформлено у виді план-схеми земельної ділянки, що міститься в матеріалах справи № 127/14811/17.

Представник особи, в інтересах якої заявлено позов - Вінницької обласної державної адміністрації - Хомеренчук Ю.О. в судовому засіданні позовні вимоги підтримала, просила їх задоволити.

Представник особи, в інтересах якої заявлено позов Центрально - Західного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства в судове засідання не з`явився, попередньо надіславши суду заяву про розгляд справи в його відсутність, позовні вимоги підтримує повністю та просить їх задоволити.

Представник особи, в інтересах якої заявлено позов - Міністерства внутрішніх справ України - в судове засідання не з`явився, надіславши суду заяву про розгляд справи в його відсутність, зазначивши також, що позов підтримує в повному обсязі, вважає його цілком обґрунтованим у відповідності з чинним законодавством України, за наявними матеріалами та фактичними обставинами.

Представник відповідача ОСОБА_4 - адвокат Грабік М.С. в судовому засіданні пред`явлені позовні вимоги не визнав, заперечував щодо їх задоволення, посилаючись на обставини, викладені у відзиві на позовну заяву.

Представник третьої особи Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» - Ризванюк А.П. в судовому засіданні позицію Вінницької окружної прокуратури підтримав та просив задволити позов.

Представник третьої особи казенного науково - виробничого об`єднання «Форт» МВС України - Поліщук О.А. в судовому засіданні просила задоволити позов в повному обсязі, оскільки Наказ ГУ Держеокадастру був виданий незаконно і в свою чергу ОСОБА_4 також отримав земельну ділянку незаконно.

Представник третьої особи - Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області в судове засідання не з`явився, направивши суду пояснення на позовну заяву, вказавши, що земельна ділянка з кадастровим номером 0520680500:01:005:000с площею 0,9000 га була зареєстрована в Державному земельному кадастрі на підставі заяви про державну реєстрацію земельної ділянки та розробленого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кадастровий номер 0520680500:01:005:0003 площею 0,9000 га ОСОБА_5 для ведення особистого селянського господарства на території Бохоницької сільської ради, за межами населеного пункту. Розробник проекту - ТОВ «ЮЗС «Альянс». На підставі вищенаведеного проекту землеустрою Державним кадастровим реєстратором відділу у Вінницькому районі Головного управління 21.07.2015 земельна ділянка зареєстрована в Державному земельному кадастрі кадастровий номер 0520680500:01:005:0003 площею 0,90 га на території Бохоницької сільської ради, за межами населеного пункту.

З жовтня 2012 року та по даний час діє Порядок ведення Державного земельного кадастру, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.212 №1051.

Відповідно до пункту 4 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 №1051, ведення Державного земельного кадастру здійснює Держгеокадастр та його територіальні органи. Держателем Державного земельного кадастру є Держгеокадастр.

За приписами ст.1 Закону України «Про Державний земельний кадастр» державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами.

До складу Держгеокадастру та його територіальних органів входять державні кадастрові реєстратори, які здійснюють внесення відомостей до Державного земельного кадастру і надання таких відомостей в межах повноважень, визначених Законом України «Про Державний земельний кадастр» та Порядком.

Пункт 15 Порядку визначає, що документація із землеустрою та оцінки земель, яка є підставою для внесення відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру, подається Державному кадастровому реєстраторові, що здійснює внесення таких відомостей у паперовій або електронній формі відповідно до вимог Закону України «Про землеустрій» та у формі електронного документа відповідно до вимог Закону України «Про Державний земельний кадастр.

Державна реєстрація земельної ділянки здійснюється під час її формування за результатами складення документації із землеустрою після її погодження у встановленому порядку та до прийняття рішення про її затвердження органом державної влади або органом місцевого самоврядування (у разі, коли згідно із законом така документація підлягає затвердженню таким органом) шляхом відкриття Поземельної книги на таку земельну ділянку! відповідно до пунктів 49-54 Порядку.

Відповідно до п.116 Порядку, внесення до Державного земельного кадастру відомостей (змін до них) про зареєстровану земельну ділянку здійснюється шляхом внесення відомостей, зазначених у пункті 24 цього Порядку, до відповідної Поземельної книги.

Згідно п,24 Порядку до Державного земельного кадастру вносяться такі відомості про земельні ділянки: кадастровий номер згідно з пунктом 30 цього Порядку; місцезнаходження (адреса); опис меж із зазначенням суміжних земельних ділянок, їх власників, користувачів суміжних земельних ділянок державної чи комунальної власності; площа; міри ліній по периметру; координати поворотних точок меж; дані про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі із зазначенням пунктів прив`язки; дані про якісний стан земель та бонітування грунтів згідно з підпунктами 7 і 9 пункту 22 цього Порядку; відомості про інші об`єкти Державного земельного кадастру, до яких територіально (повністю або частково) входить земельна ділянка, згідно з пунктами 21-23 цього Порядку; цільове призначення (категорія земель, вид використання земельної ділянки в межах певної категорії земель); склад угідь згідно з підпунктом 7 пункту 22 цього Порядку із зазначенням контурів будівель і споруд, їх найменування; відомості про обмеження у використанні земельної ділянки згідно з пунктом 23 цього Порядку; відомості про частину земельної ділянки, на яку поширюється дія сервітуту, договору суборенди; нормативна грошова оцінка; інформація про документацію із землеустрою та оцінки земель щодо земельної ділянки та інші документи, на підставі яких встановлено відомості про земельну ділянку; інформація про власників, користувачів земельної ділянки відповідно до даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до п. 31 Порядку документами Державного земельного кадастру, які створюються під час його ведення, є: індексні кадастрові карти (плани) України, Автономної Республіки Крим, областей, районів, міст, селищ, сіл; індексні кадастрові карти (плани) кадастрової зони і кварталу; кадастрові карти (плани) Автономної Республіки Крим, областей, районів, міст, селищ, сіл, інші тематичні карти (плани), перелік яких встановлюється цим Порядком; поземельні книги.

Згідно п. 49. Порядку поземельна книга ведеться за формою згідно з додатком 8 під час державної реєстрації земельної ділянки, внесення до Державного земельного кадастру відомостей (змін до них) про зареєстровані земельні ділянки (в тому числі у разі їх поділу чи об`єднання, а також відновлення їх меж) відповідно до пунктів 107-137 цього Порядку.

Поземельна книга в електронній (цифровій) формі відкривається шляхом її формування за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру з використанням даних електронного документа.

ІІоземельна книга в електронній (цифровій) формі засвідчується кваліфікованим електронним підписом Державного кадастрового реєстратора. Не завірені кваліфікованим електронним підписом Державного кадастрового реєстратора записи у Поземельній книзі в електронній (цифровій) формі вважаються недійсними.

Дата відкриття Поземельної книги є датою державної реєстрації земельної ділянки. Номером Поземельної книги є кадастровий номер земельної ділянки.

Внесення відомостей до Поземельної книги в електронній (цифровій) формі є внесенням відомостей до Державного земельного кадастру.

До Поземельної книги в електронній (цифровій) формі додаються електронні копії документів, що є підставою для внесення відомостей до неї.

Поземельна книга в паперовій формі відкривається шляхом роздрукування за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру відповідної Поземельної книги в електронній (цифровій) формі.

До Поземельної книги в паперовій формі додаються всі документи, що є підставою для внесення відомостей до неї.

Державний кадастровий реєстратор забезпечує зберігання Поземельної книги в паперовій формі у порядку, визначеному Мінекономіки.

Поземельна книга закривається у разі скасування державної реєстрації земельної ділянки у випадках, визначених пунктом 114 цього Порядку, та у разі виправлення помилки відповідно до пункту 15б~2 цього Порядку.

Відповідно до ст. 28 Закону України «Про землеустрій» розробники документації із землеустрою несуть відповідно до закону відповідальність за достовірність, якість і безпеку заходів, передбачених цією документацією.

Як наслідок Державний кадастровий реєстратор відділу у Вінницькому районі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, правомірно провів реєстрацію земельних ділянок.

Відповідно до ст. 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Згідно статті 126 Земельного кодексу України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Положеннями статті 2 Закону визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою пактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Варто зазначити, що з 01.01.2013 набрали чинність Закон України «Про Державний земельний кадастр», постанова Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 № 1051 «Про затвердження Порядку ведення Державного земельного кадастру», зміни до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

З прийняттям зазначених нормативних актів повноваження щодо державної реєстрації прав на земельні ділянки та скасування державної реєстрації цих прав не розповсюджуються на компетенцію органів земельних ресурсів України.

Згідно п.п.4 п.119 Порядку ведення Державного земельного кадастру до Поземельної книги без подання заяви вносяться відомості (зміни до них) про власників, користувачів земельної ділянки відповідно до даних про зареєстровані речові права у Державному реєстрі речовин і прав на нерухоме майно.

Відповідно до ч.10 ст.24 Закону України «Про Державний земельний кадастр» державна реєстрація земельної ділянки скасовується Державним кадастровим реєстратором, який здійснює таку реєстрацію, у разі: поділу чи об`єднання земельних ділянок; якщо протягом одного року з дня здійснення державної реєстрації' земельної ділянки речове право на неї не зареєстровано з вини заявника.

Відповідно до п.114 Порядку ведення Державного земельного кадастру державна реєстрація земельної ділянки скасовується Державним кадастровим реєстратором, який здійснює таку реєстрацію, у разі: поділу чи об`єднання земельних ділянок - на підставі заяви про державну реєстрацію земельних ділянок, які утворилися в результаті такого поділу чи об`єднання; коли протягом одного року з дня здійснення державної реєстрації земельної ділянки речове право на неї не зареєстроване з вини заявника, - на підставі інформації з Державною реєстру речових прав на нерухоме майно, отриманої шляхом безпосереднього доступу до зазначеного Реєстру.

Враховуючи вищевикладене, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області при розгляді справи покладається на розсуд суду.

Представник третьої особи ОСОБА_5 - адвокат Грабік М.С. в судовому засіданні заперечував щодо задоволення позовних вимог, зазначивши, що наказом ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області від 19.06.2015 №2-635/20-15-сг надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою проекту відведення земельної ділянки 0,9 га, яка розташована на території Бохоницької сільської ради, для ведення особистого селянського господарства. Наказом головного управління Держегеокадастру у Вінницькій області від 26.08.2015 №2-3241/20-15-сг затверджено документацію із землеустрою та надано земельну ділянку площею 0,9000 га у власність ОСОБА_5 для ведення особистого селянського господарства.

В подальшому, ОСОБА_5 відчужив дану земельну ділянку ОСОБА_4 . Витребування майна від добросовісного набувача у державну власність суперечить статтям 321, 387, 388 ЦК України, статті 41 Конституції України, статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу до Конвенції, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (від 23 лютого 2006 року №3477-IV) застосовується українськими судами як джерело права.

З огляду на фактичні обставини справи, враховуючи норми чинного законодавства, практику Європейського Суду з Прав Людини та Верховного суду України, існує необґрунтованість доводів позовної заяви та особа не може відповідати за помилки державних органів при виконанні ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення в попередній стан, посилаючись на те, що вони при виконанні своїх повноважень припустилися помилки.

Відповідно ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.

Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до

статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто, перелік підстав для витребування майна у добросовісного набувача є вичерпним. Спірне майно не було загублене чи викрадене, а перейшло до відповідача на законних підставах за відплатним нотаріально посвідченим договором, право власності за яким зареєстроване державою, чим остання по суті схвалила такий правочин з усіма його юридичними наслідками. І будь-яка помилка з боку держави не може бути підставою, для покладання негативних наслідків в зв`язку із цим на добросовісного набувача.

Європейський суд з прав людини, зазначає, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року). Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, № 7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).

При вирішенні спору в даній справі, важливо також враховувати правову позицію Європейського суду з прав людини викладену в рішенні від 17.11.2016 року в справі за скаргою Аленцевої проти Росії №31788/06, де суд вказує, що заявниця втратила право власності наквартиру після того, як в ході судового розгляду було встановлено, що ОСОБА_5 , який продав квартиру заявниці, набув її на підставі підробленого заповіту. Існувало, як мінімум, два рівня гарантій в справі перед тим, як квартира перейшла до ОСОБА_5 як спадкоємця ОСОБА_6, відповідно до внутрішньодержавного законодавства. По-перше, існував обов`язок нотаріуса переконатися, що перехід права власності на квартиру ОСОБА_5 стався відповідно до закону при розгляді і задоволенні заяви ОСОБА_5 про визнання його спадкоємцем ОСОБА_6.

По-друге, міський комітет розглянув документи, представлені ОСОБА_5 для реєстрації його права власності на квартиру, з метою забезпечення дотримання відповідного законодавства та законності правочину, а також видав свідоцтво про право власності ОСОБА_5 Влада держави не надала жодних пояснень щодо нездатності нотаріуса або міського комітету виявити шахрайство в діях ОСОБА_5 В своїх доводах влада держави нічого не вказувала про те, коли і як обман був виявлений, або коли кримінальну справу стосовно дій ОСОБА_5 було порушено.

З огляду на, що ОСОБА_5 був визнаний винним в шахрайстві 06 червня 2001 року, і його засудженню передувало розслідування у цій справі і судовий розгляд, представляється, що кримінальну справу про шахрайство про набуття ОСОБА_6 квартири ОСОБА_5 практично збіглося з його визнанням як спадкоємця ОСОБА_6 і реєстрацією правочину щодо квартири, яка відбулася в червні 2000 року. Той факт, що влада розслідувала дії ОСОБА_5 і в той же час дозволила йому продати квартиру заявниці, є приводом для занепокоєння Європейського Суду.

Заявниця була позбавлена права власності на квартиру без компенсації і вона не могла розраховувати на отримання іншого житла від держави. Органи державної влади не забезпечили належної експертизи щодо законності правочинів з нерухомим майном. Проте заявниця не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено в зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном (ALENTSEVA v. RUSSIA, № 31788/06, § 72 - 77, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року) Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу земельної ділянки не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку щодо відшкодування винною особою збитків, що завдані таким відчуженням.

Аналогічної правової позиції дотримується і Касаційний цивільний суд Верховного Суду в своїх постановах: від 26 вересня 2019 року в справі N 2-4352/11 (провадження N 61-12731св18); від 20 березня 2019 року в справі N 521/8368/15-ц (провадження N 61-12731св18); від 13 листопада 2019 року в справі № 645/4220/16-ц (провадження N 61-19921св18).

Як вбачається із матеріалів справи, причинами, які перешкоджали захисту інтересів держави є те, що Вінницька ОДА, нібито, немає достатньо коштів для сплати судового збору.

Такі твердження є доволі сумнівними з огляду хоча б на ст.136 ЦПКУ, яка дозволяє відстрочення та розстрочення судових витрат, зменшення їх розміру або звільнення від їх оплати.

Відповідно до ст. 23 ч. 3,4 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

При цьому всупереч вимогам статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та ухвали Верховного Суду від 02 травня 2018 року прокурором не надано жодного доказу на підтвердження своєї позиції, обмежившись посиланням «прокурором було з`ясовано». Положеннями ЦПК України визначено, що суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до суду у випадках, визначених Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно ч.ч.3,4 ст.56 ЦПК України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Відповідна правова позиція викладена го у Постанові Верховного Суду від 19 липня 2018 року у справі №к/9901/48834/18, а саме: прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Разом з тим, частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Аналіз частин третьої, четвертої ст.56 ЦПК України у взаємозв`язку з частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави вважати, що участь прокурора в судовому процесі стає можливою за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме нездійснення або неналежного здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим

суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтвердження відсутності такого органу.

Таким чином, згідно з частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

2) у разі відсутності такого органу.

Перший «виключний випадок»; передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак, підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

«Нездійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

«Здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Таким чином, захищати інтереси держави повинні, насамперед, відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії. У разі відсутності суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина з метою встановлення наявності підстав для представництва прокурор має право: 1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб`єктів, у порядку, визначеному законом; 2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою.

Аналіз частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може підтвердити наявність підстав для представництва інтересів держави в суді шляхом надання належного обґрунтування, підтвердженого достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду, запитами, а також копіями документів, отриманих від суб`єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для відповідного представництва.

Також доцільним є врахування позиції Верховного Суду викладеній у Постанові від 30 січня 2019 року по справі №47/66-08 , в якому акцентовано увагу судів на рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного

суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді №3-рп/99 від 08.04.1999).

Так, Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави», визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорон землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та

господарювання тощо.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (частина 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 13 Конституції України та статті 23 Закону України «Про прокуратуру».

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини сторонами судового розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу.

Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно (KOROLEV v. RUSSIA (no. 2), № 5447/03, § 33, ЄСПЛ, від 01 квітня 2010 року; MENCHINSKAYA v. RUSSIA, № 42454/02, § 35, ЄСПЛ, від 15 січня 2009 року).

Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін.

Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі «Ф.В. проти Франції» (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява 61517/00, п. 27).

Європейський Суд з прав людини також звертав увагу на категорії справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі «Менчинська проти Російської Федерації» (рішення від 15.01.2009, заява №42454/02, п. 35) ЄСПЛ висловив таку думку (неофіційний переклад): «Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».

У рекомендаціях Парламентської асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 №1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.

Пункт 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, свідчить про те, що прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Так, у наданому суду обґрунтуванні, прокурором не доведено необхідності захисту інтересів держави саме прокурором, а також не обґрунтовано підстави звернення до суду, від імені суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, з наданням належних доказів, які би підтверджували встановлення прокурором наявності підстав для представництва у відповідності до статті 23 Закону України «Про прокуратуру».

Аналогічна позиція була висловлена Верховним Судом в постановах від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17 та від 10 травня 2018 року у справі № 918/323/17, ухвалах від 07 травня 2018 року у справі № 910/18283/17 та від 16 травня 2018 року у справі № 826/13768/16.

Є також безпідставним твердження прокурора, що на дані обставини ні суд, ні учасники процесу не акцентували увагу, так як представником неодноразово на даний факт зверталась увага, а на його запитання у судовому засідання прокурором не було надано будь- яких обґрунтованих пояснень що належності та підстав його представництва Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області.

З урахуванням вищенаведеного суди першої та апеляційної інстанцій прийшли до вірного висновку, що підстави для звернення прокурора з позовною заявою до суду в інтересах держави відсутні, а вказана скарга підлягає поверненню.

Крім того, прокурором не вірно надано оцінку положенням ст.82 ЦПК України, а саме: відповідно до ч.6 ст.82 ЦПК України, вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Так, вироком Вінницького міського суду від 27.12.2019 визнано невинуватою ОСОБА_6 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 364 Кримінального кодексу України та виправдано за відсутністю в її діянні складу кримінального правопорушення.

У вироку Вінницького міського суду від 27.12.2019 зазначено наступне: «Згідно ст. 28 ЗУ «Про землеустрій» розробники документації із землеустрою несуть відповідно до закону відповідальність за достовірність, якість і безпеку заходів, передбачених цією документацією. У разі невиконання або неналежного виконання умов договору при здійсненні землеустрою, розробники документації із землеустрою несуть відповідальність, передбачену договором і законом. Відповідно до ст. 50 вказаного Закону, проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок. Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються та затверджуються в порядку, встановленому Земельним кодексом України. Згідно ст. ст. 186, 186-1 ЗК України, підставою для відмови у погодженні проекту

землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації. У разі якщо проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки підлягає обов`язковій державній експертизі землевпорядної документації, погоджений проект подається замовником або розробником до центрального органу виконавчої влади, що здійснює реалізацію державної політики у сфері земельних відносин, або його територіального органу для здійснення такої експертизи. Органам, зазначеним у частинах першій - третій цієї статті, при погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не включені до проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки відповідно до статті 50 Закону України «Про землеустрій» .

Так, перевіривши проект землеустрою на відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_5 в якому містився наказ ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області «Про надання ОСОБА_5 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства із земель Бохоницької сільради» на відповідність вимог ст. 50 Закону України «Про землеустрій», ОСОБА_6 невідповідностей положень даного проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації, виявлено не було. Під час перевірки проекту проводилась звірка із даними «Публічної кадастрової карти України» та суміжних власників або користувачів земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_5 в публічній карті не зазначено. Не відображено і накладень на будь-які інші зареєстровані земельні ділянки, в тому числі і ДП «Вінницьке лісове господарство» та КНВО «Форт» МВС України, що і відповідало змісту кадастрового плану виготовленого ТОВ «ЮЗС «Альянс», який знаходився в матеріалах проекту землеустрою.

Тому, законних підстав для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у ОСОБА_6 не було та враховуючи вищезазначені норми Закону нею був наданий позитивний висновок.

Так, суб`єктивні межі застосування преюдиції мають місце не лише коли в двох справах беруть участь одні і ті ж сторони, але й одна сторона, відносно якої встановлені певні обставини.

Принцип обов`язковості рішення суду гарантується не лише ст.ст.124,126 Конституції України але й визначена Постановою Пленуму ВСУ №14 «Про судове рішення у цивільній справі» від 18.12.2009, які вказують на обов`язковий характер рішення суду, що набрали законної сили, а також позиція Європейського суду з прав людини, згідно з якою рішення, яке набуло законної сили є остаточним і оскарженню не підлягає.

ОСОБА_4 на момент звернення прокурора до суду із даним позовом у 2021 році, являвся власником спірної земельної ділянки, яку набув у власність в порядку та відповідно до вимог чинного законодавства, в зв`язку з чим являється добросовісним набувачем відповідно до договору купівлі-продажу від 14.12.2020.

Прокурором у позовній заяві не наведено жодних правових підстав визнання договору купівлі-продажу від 14.12.2020 недійсним та невідповідність його чинному законодавству та, як наслідок безпідставність набуття ОСОБА_4 права власності на законно набуте ним майно.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.

Основною метою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Як зазначено у справі «Трегубенко проти України» (заява №61333/00) рішення від 02.11.2004, позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний, inter alia, «інтерес суспільства» та «умови, передбачені законом». Більше того, будь-яке втручання у право власності обов`язково повинно відповідати принципу пропорційності.

Як неодноразово зазначав Суд, «справедливий баланс» має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Пошук такого справедливого балансу пролягає через всю Конвенцію. Далі Суд зазначає, що необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Заслухавши пояснення сторін по справі, дослідивши матеріали справи, врахувавши позицію сторін, оглянувши матеріали кримінального провадження 127/14811/17, суд приходить до висновку, що позовну заяву слід задоволити, виходячи з наступного.

Судом встановлені факти та відповідні їм правовідносини.

25 червня 2001 року на підставі рішення Бохоницької сільської ради Вінницького району від 08 грудня 2000 року 12 сесія 3 скликання у постійне користування Державному підприємству «Вінницьке лісове господарство» надано земельну ділянку площею 280 га на території Бохоницької сільської ради Вінницького району для ведення лісового господарства та видано державний акт на право постійного користування землею ІІ-ВН № 001459 (т.1 а.с. 42 - 44).

Розпорядженням Вінницької обласної державної адміністрації № 985 від 26.12.2016 надано дозвіл Державному підприємству «Вінницьке лісове господарство» на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості), які знаходяться в постійному користуванні цього підприємства загальною площею 14875,80 га на території окремих територіальних громад Вінницького, Калинівського, Жмеринського, Тиврівського районів, за межами населених пунктів, для ведення лісового господарства та пов`язаних з ним послуг (т.1 а.с. 52).

Пунктом 2 вказаного розпорядження вказано Державному підприємству «Вінницьке лісове господарство»: 1) замовити виготовлення технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості); 2) зареєструвати земельні ділянки в Державному земельному кадастрі; 3) виконувати обов`язки землекористувача відповідно до вимог статті 96 Земельного кодексу України.

На виконання вказаного розпорядження на підставі звернення ДП «Вінницьке лісове господарство» фахівцями державного підприємства «Вінницький науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» виконано роботи щодо складання технічної документації щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) (т.1 а.с. 45 - 51).

Державним кадастровим реєстратором відділу у Вінницькому районі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області Скрипник О.І. рішенням № РВ-0500268312017 від 16.02.2017 відмовлено у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру за зверненням ДП «Вінницьке лісове господарство», у зв`язку з невідповідністю електронного документа установленим вимогам, а саме: наявність перетину ділянок з ділянкою 0520680500:01:005:003, площа співпадає на 0,9554% (т.1 а.с. 65 - 72).

Також встановлено, що до складу земельної ділянки 0520680500:01:005:003 площею 0,9000 га, яку надано Головним управлінням Держгеокадастру області у власність ОСОБА_5 увійшла земельна ділянка ДП «Вінницьке лісове господарство» площею 0,2919 га, що підтверджується наданою ДП «Вінницьке лісове господарство» план схемою перетину ділянки земель ДП «Вінницьке лісове господарство» з іншою ділянкою площею 0,90 га.

За інформацією Вінницької обласної державної адміністрації від 31.03.2020 № 01.01-67/2273 встановлено, що обласна державна адміністрація не надавала згоду на вилучення частини земельної ділянки лісогосподарського призначення, яка на праві постійного користування перебуває у ДП «Вінницьке лісове господарство» та частини земельної ділянки, іншого призначення, яка на праві постійного користування перебуває у Казенному науково-виробничому об`єднанні «Форт» МВС України, для подальшої їх передачі у приватну власність (т.1 а.с. 151).

Крім того, встановлено, що інша частина земельної ділянки, що увійшла до складу земельної ділянки, яку надано Головним управлінням Держгеокадастру у Вінницькій області у приватну власність ОСОБА_5 , на праві постійного користування належить казенному науково-виробничому об`єднанню «Форт» МВС України.

Відповідно до Державного Акту на право постійного користування землею І-ВН № 003190 виданого 21.12.2001 казенному підприємству науково-виробничому об`єднанню «Форт» у постійне користування надано земельну ділянку площею 4,6147 га для розміщення «Лабораторії по вивченню швидкісних вимірювань траекторії польоту куль при виробництві спецвиробів» (т.1 а.с. 110 - 113).

Земельна ділянка, що належить КНВО «Форт» МВС України і яка увійшла до складу земельної ділянки з кадастровим номером 0520680500:01:00:003, площею 0,9 га на території Бохоницької сільської ради Вінницького району, загальна площа ділянки КНВО «Форт» МВС України становить 0,4382 га.

Відповідно до пояснювальної записки до проекту відведення земельної ділянки казенному підприємству науково-виробничому об`єднанню «Форт» для розміщення «Лабораторії по вивченню швидкісних вимірювань траекторії польоту куль при виробництві спецвиробів» за рахунок земель запасу Бохоницької сільської ради Вінницького району встановлено, що земельна ділянка відноситься до земель іншого призначення. Код цільового використання 3.4 (т.1 а.с. 97).

ОСОБА_5 звертався до казенного науково-виробничого об`єднання «Форт» МВС України із зверненням про надання згоди на вилучення частини земельної ділянки розміром 0,38 га із користування КНВО «Форт» МВС України. На вказане звернення ОСОБА_5 30.03.2015 № 1642 надано письмову відповідь про неможливість надання такої згоди, оскільки планується будівництво лабораторії, для будівництва якої і надано вказану землю, а також роз`яснено, що КНВО «Форт» МВС України є лише користувачем вказаної земельної ділянки, органом управління є Міністерство внутрішніх справ України і на підставі ч. 4 ст. 77 Господарського кодексу України «Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить (т.1 а.с. 131).

Тобто, ОСОБА_5 було достеменно відомо, що вказана земельна ділянка не мала сільськогосподарське призначення і розпорядником вказаної земельної ділянки не було Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області.

Відповідно до інформації Департаменту державного майна та ресурсів Міністерства внутрішніх справ України від 28.12.2020 № 44424/25-2020 встановлено, що Міністерство внутрішніх справ, як орган управління майном, не надавало згоду на вилучення чи зміну цільового призначення частини зазначеної земельної ділянки (т.1 а.с. 163).

Відповідно до статуту Казенного науково-виробничого об`єднання «Форт» МВС України (далі - Об`єднання), встановлено, що Об`єднання належить до сфери управління Міністерства внутрішніх справ України (т.1 а.с. 117 - 126).

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 15.02.2021 встановлено, що спірна земельна ділянка площею 0,900 га з кадастровим номером 05201680500:01:005:0003 14.12.2020 зареєстрована за ОСОБА_4 на праві приватної власності. Підставою для державної реєстрації права власності зазначено договір купівлі-продажу від 14.12.2020, серія та номер 2950 (т.1 а.с. 132 - 133).

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).

Ст.ст.77-80 ЦПК України встановлено критерії доказів, а саме їх належність, допустимість, достовірність та достатність.

Згідно з ч. 1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ч.ч.2, 3,ст. 78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Ст. 80 ЗК України встановлено, що самостійним суб`єктом права власності на землю є, зокрема, держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Згідно ст. 84 ЗК України в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Відповідно до ч.1 ст. 116 ЗК громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Ст. 122 ЗК України передбачено, що вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

За нормами статті 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

За статтями 45, 47, 48, 54 Лісового кодексу України облік лісів включає збір та узагальнення відомостей, які характеризують кожну лісову ділянку за площею, кількісними та якісними показниками. Основою ведення обліку лісів є матеріали лісовпорядкування.

Лісовпорядкування включає комплекс заходів, спрямованих на забезпечення ефективної організації та науково обґрунтованого ведення лісового господарства, охорони, захисту, раціонального використання, підвищення екологічного та ресурсного потенціалу лісів, культури ведення лісового господарства, отримання достовірної і всебічної інформації про лісовий фонд України.

Лісовпорядкування є обов`язковим на всій території України та ведеться державними лісовпорядними організаціями за єдиною системою в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань лісового господарства.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо, регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР ЦШ2.1986, планшети лісовпорядкування відносяться до планово- картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Згідно з п. 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України (в редакції чинній на момент прийняття наказу Головним управлінням Держгеокадастру у Вінницькій області визначено, що до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Отже, системний аналіз наведених норм законодавства дозволяє дійти висновку про те, що при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постановах: від 24 грудня 2014 року № 6-212цс 14 та Верховного Суду у постанові від 13.06.2018 №278/1735/15-ц.

Таким чином, земельні ділянки, що охоплені матеріалами лісовпорядкування державного підприємства на підставі відповідних рішень органів влади, можуть перебувати лише у державній власності, відтак їх передача до земель комунальної та приватної власності є неправомірною.

Зі змісту ч.ч. 1, 2, 6, 7 ст. 20 Земельного кодексу України вбачається, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення.

Відповідно до ч. ч. 4, 8 ст. 122 Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент прийняття спірних розпоряджень та наказу) центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин (Держгеокадастр України відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 №15) та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб. Кабінет Міністрів України передає земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у випадках, визначених статтею 149 цього Кодексу, та земельні ділянки дна територіального моря.

Згідно ч. 9 ст. 149 Земельного кодексу України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення га суб`єктів господарювання залізничного транспорту загального користування у зв`язку з їх реорганізацією шляхом злиття під час утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування відповідно до Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування», крім випадків, визначених частинами п`ятою восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

Враховуючи викладене, вилучати земельні ділянки державної власності лісогосподарського призначення для нелісогосподарських потреб мав право виключно Кабінет Міністрів України.

Згідно з частинами третьою та четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

У постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження№ 12-194гс19) Велика Палата Верховного Суду уточнила свої висновки, зроблені в постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 та у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі№ 927/246/18, від 16 квітня 2019 року у справах № 910/3486/18 та № 925/650/18,від 17 квітня 2019 року у справі№ 923/560/18, від 18 квітня 2019 року у справі№ 913/299/18, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18, у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі№ 0440/6738/18, вказавши, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного суду від 12.10.2020 у справі № 916/1033/20, від 08.10.2020 у справі № 904/5912/18.

Разом з тим, Вінницька обласна державна адміністрація проти подання прокурором позову в його інтересах не заперечила та не висловлювала ініціативи щодо звернення до суду про наміри самостійно звернутися з позовом чи ініціювати проведення перевірки щодо виявлених прокуратурою фактів не заявила, водночас не спростувала й твердження прокурора щодо виявлених порушень законодавства.

Звертаючись з цим позовом, прокурор просить врахувати, що у вказаній справі інтереси держави потребували невідкладного захисту, зважаючи на значимість їх порушення та можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу. Установлено, що земельна ділянка, що передана у приватну власність відповідача має лісогосподарське призначення та перебуває у постійному користуванні державного лісогосподарського підприємства.

З огляду на викладене, суд встановив, що прокурор обґрунтував підстави звернення до суду з позовом в інтересах держави і наведені обставини у сукупності свідчать про наявність достатніх підстав для здійснення захисту інтересів держави прокурором.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17; провадження № 14-183цс18).

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

В разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган(пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17; провадження № 14-183цс18).

Аналіз положень статей 256,261,267 ЦК України та статті 45 ЦПК України вказує на те, що як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Тобто, обчислення позовної давності у випадку звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, здійснюється з дня, коли саме цей орган довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

З огляду на такий підхід Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд вважає, що ключові аргументи, необхідні та достатні для ухвалення даного рішення, отримали достатню оцінку.

Суд також враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» від 09.12.1994 р.). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010).

Такі висновки також викладені у постанові Верховного Суду від 12.01.2021 у справі № 607/9865/16-ц.

Відповідно до ч.1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем при зверненні до суду з даним позовом сплачено судовий збір в розмірі 3405 грн. 00 коп., що підтверджено документально.

Враховуючи повне задоволення позовних вимог позивача, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача судовий збір в розмірі 3405 грн. 00 коп.

Керуючись ст. 19 Конституції України, Законом України «Про прокуратуру», ст. ст. 56, 80, 83, 84 ЗК України, ст. ст. 12, 28 Лісового кодексу України, ст. ст. 4, 10, 76, 128, 133, 141, 224, 264, 265, 268, 273 - 274 ЦПК України, -

В И Р І Ш И В:

Позовну заяву керівника Вінницької окружної прокуратури - Кубика Д., в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах - Вінницької обласної державної адміністрації, Центрально - Західного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства, Міністерства внутрішніх справ України до ОСОБА_4 , треті особи Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України», казенне науково - виробниче об`єднання «Форт» МВС України, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області, ОСОБА_5 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою шляхом її повернення - задоволити.

Визнати незаконним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 26.08.2015 № 2-3241/20-15-сг «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність».

Усунути перешкоди у здійсненні Вінницькою обласною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельною ділянкою площею 0,9 га з кадастровим номером 0520680500:01:005:0003, яка розташована на території Бохоницької сільської ради за межами населеного пункту, шляхом її повернення на користь держави в особі Вінницької обласної державної адміністрації (21050, м. Вінниця, вулиця Соборна, 70, код ЄДРПОУ 20089290) із незаконного володіння ОСОБА_4 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ).

Стягнути з ОСОБА_4 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) на користь Вінницької обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 02909909, 21050 м. Вінниця, вул. Монастирська, 33, Держказначейська служба України, м. Київ, р/р ІВАN UА568201720343110002000003988, МФО 820172, отримувач: Вінницька обласна прокуратура) судовий збір в розмірі 3405 грн. 00 коп.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Вінницького апеляційного суду через Вінницький районний суд Вінницької області.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено 03.01.2024.

Суддя Оксана БОНДАРЕНКО