Постанова

від 18.01.2024 по справі 127/1407/23

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 127/1407/23

Провадження № 22-ц/801/75/2024

Категорія: 80

Головуючий у суді 1-ї інстанції Гуменюк К. П.

Доповідач:Ковальчук О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 січня 2024 рокуСправа № 127/1407/23м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючогоКовальчука О. В.,

суддів: Сала Т. Б., Якименко М. М.,

розглянувши в порядку письмового провадженняцивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Вінницької обласної організації Товариства сприяння обороні України, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Громадської організації «Товариство сприяння обороні України», про стягнення невиплаченої при звільненні заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

за апеляційною скаргою Вінницької обласної організації Товариства сприяння обороні України на рішення Вінницького міського суду Вінницької області, ухвалене у цій справі 02 жовтня 2023 року у м. Вінниці суддею цього суду Гуменюком К.П., дата складання його повного тексту невідома,

В С Т А Н О В И В:

У січні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Вінницької обласної організації Товариства сприяння обороні України про стягнення невиплаченої при звільненні заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Позов мотивований тим, що із 17 вересня 2012 року ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з Вінницькою обласною організацією Товариства сприяння обороні України, на момент звільнення займала посаду інспектора з кадрів.

27 серпня 2021 року відповідачем укладено з ОСОБА_1 трудовий договір про дистанційну роботу.

21 вересня 2021 року засновником Вінницької обласної організації Товариства сприяння обороні України Громадською організацією «Товариство сприяння обороні України» прийнято рішення про ліквідацію вказаної обласної організації.

30 вересня 2021 року головою ліквідаційної комісії Вінницької обласної організації Товариства сприяння обороні України Гончаренком І.В. видано наказ №2, яким дистанційний режим роботи ОСОБА_1 скасовано, а її робоче місце визначено за адресою: АДРЕСА_1 .

05 жовтня 2021 року, не маючи можливості продовжувати роботу за новою адресою, позивач подала заяву про звільнення за власним бажанням.

06 жовтня 2021 року головою ліквідаційної комісії Вінницької обласної організації Товариства сприяння обороні України Гончаренком І.В. видано наказ№02-К, відповідно до якого ОСОБА_1 звільнено з посади інспектора з кадрів Вінницької обласної організації Товариства сприяння обороні України за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України. З цим наказом ОСОБА_1 було ознайомлено 21 жовтня 2021 року.

Позивач вказувала, що в наказі про звільнення була відсутня інформація щодо виплати їй компенсації за невикористані календарні дні основної відпустки та додаткової соціальної відпустки одинокій матері. Такі виплати, а також виплата заробітної плати за відпрацьований час їй здійснені не були.

22 жовтня 2021 року позивач звернулась зі скаргою на дії відповідача до Управління Держпраці у Вінницькій області, на яку 07 грудня 2021 року отримала відповідь, де зазначено, що відповідач створював перешкоди інспектору праці та не надавав документи, необхідні для здійснення заходу державного контролю, в зв`язку з чим інспектором праці передані матеріали для вирішення питання щодо застосування фінансової санкції стосовно Вінницької обласної організації Товариства сприяння обороні України.

В подальшому, з метою захисту своїх порушених прав, представником позивача на адресу відповідача направлено адвокатський запит з метою отримання інформації щодо наявності заборгованості з виплати заробітної плати позивачу, а також заборгованості з виплати компенсації за невикористані календарні дні основної відпустки та додаткової соціальної відпустки одинокій матері.

01 серпня 2022 року на адресу члена ліквідаційної комісії Карманнікова М.О. було направлено лист з реквізитами та розрахунками позивача, а 02 серпня 2022 року на картковий рахунок позивача надійшли кошти в сумі 9 862, 54 грн. з призначенням платежу: розрахування при звільненні.

08 серпня 2022 року з метою з`ясування складової виплати, що надійшла позивачу, на електронну адресу представника відповідача було направлено лист, відповідь на який так і не надійшла.

Відповідно до розрахунків, які здійснено представником позивача, борг відповідача перед позивачем становив 204 782, 64 грн., що складався із: заборгованості по заробітній платі на момент звільнення - 14 587, 69 грн.; компенсації за невикористану відпустку - 60 546, 98 грн.; середнього заробітку за час затримки розрахунку - 139 510, 51 грн.

Пославшись на викладені обставини, позивач просила суд стягнути із відповідача на її користь заборгованість у загальному розмірі 204 782, 64 грн.

27 червня 2023 року ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Громадську організацію «Товариство сприяння обороні України».

02 жовтня2023року рішеннямВінницького міськогосуду Вінницькоїобласті позов задоволено. Стягнуто із Вінницької обласної організації Товариства сприяння обороні України на користь ОСОБА_1 заборгованість з нарахованої, але не виплаченої заробітної плати при звільненні в розмірі 14 587, 69 грн., компенсацію за невикористану відпустку на загальну суму 60 546, 98 грн., а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 139 510, 11 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат щодо судового збору.

Не погодившисьіз ухваленимрішенням вчастині задоволенняпозовної вимогипро стягненнясереднього заробіткуза часзатримки розрахункупри звільненні,представник Вінницькоїобласної організаціїТовариства сприянняобороні Україниподав апеляційнускаргу,у якійпросить вцій частинірішення судускасувати,ухвалити новесудове рішення,яким відмовитиу задоволеннітакої вимоги.Зокрема скаржникпосилається нате,що позивачмала реальнуможливість вирішитипитання простягнення належнихпри звільненнісум упозасудовому порядку,натомість неювчинялись дії,спрямовані назатягування цьогопроцесу зметою отриманняу судовомупорядку середньогозаробітку за часзатримки розрахункупри звільненні.

У поданомуна апеляційнускаргу відзивіпредставник позивача адвокатМишковська Т.М.зазначила,що оскаржуванев цій частинірішення вважає законнимта обґрунтованим,а томупросить апеляційнийсуд залишитиапеляційну скаргубез задоволення,а рішеннясуду першоїінстанції в оскаржуванійчастині -без змін.У ньомувона вказуєна те,що самевідповідач мавсамостійно здійснитирозрахунок всіхсум,належних довиплаті працівнику, атакож своєчасноздійснити їхвиплату.Скаржником ненаведено уапеляційній скарзіповажних причин,за якихвідповідач незміг здійснитиповний розрахунокіз ОСОБА_1 у передбаченийзаконом строкта спосіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Апеляційний суд відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині - без змін з таких підстав.

Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції в частині вирішення вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідає цим вимогам.

Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з положеннями ст. ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до трудової книжки серії НОМЕР_1 від 03 квітня 2006 року ОСОБА_1 з 01 квітня 2013 року переведена на посаду інспектора з кадрів Вінницької обласної організації Товариства сприяння обороні України (а. с. 5).

27 серпня 2021 року укладено договір про дистанційну роботу між ОСОБА_1 та Вінницькою обласної організацією Товариства сприяння обороні України (а. с. 6-8).

21 вересня 2021 року внесено рішення засновників щодо припинення юридичної особи Вінницької обласної організації Товариства сприяння обороні України, що слідує із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а. с. 50-51).

06 жовтня 2021 року наказом голови ліквідаційної комісії Вінницької обласної організації Товариства сприяння обороні України Гончаренка І.В. №02-К ОСОБА_1 звільнено з посади інспектора з кадрів Вінницької обласної організації Товариства сприяння обороні України за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України. Згідно відмітки позивача на цьому наказі вона із ним ознайомилась 21 жовтня 2021 року (а. с. 9)

22 жовтня 2021 року позивач звернулась зі скаргою на дії відповідача до Управління Держпраці у Вінницькій області, де зазначила, що про нараховані суми компенсації за невикористані календарні дні основної відпустки та додаткової соціальної відпустки одинокій матері за період із 2012 року по 2021 рік, належні при звільненні, її не повідомляли, виплати не проводились, що є грубим порушенням ч. 1 ст. 116 КЗпП України (а. с. 11).

07 грудня 2021 року позивач отримала відповідь на цю скаргу про те, що за створення перешкоди діяльності інспектору праці через ненадання документів, необхідних для здійснення заходу державного контролю, передбачена фінансова санкція за абз. 7 ст. 265 КЗпП України, а саме у трикратному розмірі заробітної плати. Наразі інспектором праці передані матеріали для вирішення питання щодо застосування фінансової санкції стосовно Вінницької обласної організації Товариства сприяння обороні України (а. с. 12)

13 липня 2022 року на адвокатський запит представника позивача адвоката Мишковської Т.М. голова ліквідаційної комісії Вінницької обласної організації Товариства сприяння обороні України Гончаренко І.В. повідомив, що 30 червня 2022 року ця обласна організація направила на електронну пошту відповідь на запит про те, що організація не має інформації про суми, належні кожному працівнику при звільненні через те, що головний бухгалтер ОСОБА_2 відповідних розрахунків не провела і не надала. Указана обласна організація готова розрахуватись у повному обсязі із позивачем як тільки будуть надані розрахунки належних працівнику сум. Станом на13липня 2022року відадвоката МишковськоїТ.М.,чи відїї довірителяжодної інформаціїщодо сум,належних довиплати,не надходило.Представника позивачабуло повторнопроінформовано,що обласнаорганізація готоваздійснити розрахуноку добровільному,позасудовому порядку,як тількибудуть наданівідомості проналежні довиплати працівникупри звільненнісуми (а.с.14).

01 серпня 2022 року на адресу члена ліквідаційної комісії Карманнікова М.О. було направлено лист з реквізитами та розрахунками позивача (а. с. 15).

02 серпня 2022 року на картковий рахунок позивача надійшли кошти в сумі 9 862, 54 грн. з призначенням платежу: розрахування при звільненні, що підтверджується квитанцією (а. с. 17).

Відповідно до розрахунків, які здійснено представником позивача, борг відповідача перед ОСОБА_1 станом на 17 жовтня 2022 року становив 204 782, 64 грн., що складався із: заборгованості по заробітній платі на момент звільнення - 14 587, 69 грн.; компенсації за невикористану відпустку - 60 546, 98 грн.; середнього заробітку за час затримки розрахунку - 139 510, 51 грн. (а. с. 21-23).

Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

У ст. 2 КЗпП України встановлено право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку.

У ч. 1 ст. 21 КЗпП України зазначено, що трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

За приписамист. 1 Закону України «Про оплату праці»,ч.1ст.94Кодексузаконівпро працюУкраїни заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану роботу.

Згідно зі ст. 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Аналогічне положення міститься і в ст. 24 Закону України «Про оплату праці».

Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Частиною 1 ст. 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівнику сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство повинне виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Як роз`яснено у п. п. 20, 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому свої вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності. У разі непроведення розрахунку у зв`язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. Непроведення розрахунку з працівником у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок є підставою для застосування відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини «майно» може являти собою «існуюче майно» або засоби, включаючи «право вимоги» відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання»/«правомірне очікування» (legitimate expectation) стосовно ефективного здійснення права власності (справа «Суханов та Ільченко проти України» заяви № 68385/10 та 71378/10, справа «Ганс-Адам II проти Німеччини», заява № 9 42527/98).

Європейський Суднеодноразово вказував,що володінням,на якепоширюються гарантіїст.1Протоколу 1є такожмайнові інтереси,вимоги майновогохарактеру,соціальні виплати,щодо якихособа маєправомірне очікування,що таківимоги будутьзадоволені.

Суд першої інстанції, встановивши, що Вінницька обласна організація Товариства сприяння обороні України своєчасно не виконала покладений на неї законом обов`язок проведення повного розрахунку з ОСОБА_1 у день її звільнення, правомірно застосував у даному випадку приписи ст. 117 КЗпП України та обґрунтовано стягнув із Вінницької обласної організації Товариства сприяння обороні України на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 139 510, 11 грн.

Доводи апеляційноїскаргипроте,щопозивач малареальну можливістьвирішити питанняпро стягненняналежних призвільненні суму позасудовомупорядку,натомість неювчинялись дії,спрямовані назатягування цьогопроцесу зметою отриманняу судовомупорядку середньогозаробітку за часзатримки розрахункупри звільненні, відхиляютьсяапеляційним судом,оскільки законпрямо покладаєна підприємство,установу,організацію обов`язокпровести іззвільненим працівникомповний розрахунок,виплатити усісуми,що належатьостанньому призвільненні.Невиплата звини власникаабо уповноваженогоним органуналежних звільненомупрацівнику суму строки,зазначені вст.116КЗпП України, є підставою для застосування відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП.

Відповідач, вказуючи 13 листопада 2022 року у відповіді на адвокатський запит те, що Вінницька обласна організація Товариства сприяння обороні України готова розрахуватись у повному обсязі із ОСОБА_1 як тільки нею будуть надані розрахунки належних їй сум, фактично переклав обов`язок щодо обрахування таких сум на позивача, що є неприпустимим.

Разом з тим, у цій відповіді відповідач стверджував та не заперечував те, що не має інформації про суми, належні кожному працівнику при звільненні, оскільки головний бухгалтер ОСОБА_2 відповідних розрахунків не провела і не надала. Тобто, зі змісту цього повідомлення можна встановити, що функціональний обов`язок із проведення і надання відповідних розрахунків був покладений на головного бухгалтера цієї організації, відтак безпідставним є посилання відповідача на те, що такий розрахунок мав надати звільнений працівник ОСОБА_1 .

Позивачем повністю доведено належними та допустимими доказами позовну вимогу щодо стягнення заявленого розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, визначеному у ст. 13 ЦПК України, саме відповідач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами, визначає докази, якими підтверджуються йогозаперечення проти позову,доводиться їх достатність та переконливість. Однак правом на подання відзиву на позовну заяву, у якому відповідач міг би викласти свої заперечення (за наявності) щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, з якими він не погоджується, із посиланням на відповідні докази та норми права, не скористався, свій розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суду першої інстанції не надав.

Верховний Суд у постанові від 27 січня 2020 року у справі № 682/3060/16-ц вказав, що виплата працівникові середнього заробітку за час затримку розрахунку при звільненні є формою матеріальної відповідальності роботодавця, яка виникає у випадку вчинення ним порушення норм трудового законодавства. Тягар доведення відсутності вини у вчиненні такого порушення покладається на роботодавця.

Однак у даній справі відповідачем не доведено відсутності його вини у порушенні вказаних вище вимог трудового законодавства.

У постанові від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20 Верховний Суд наголосив на необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначив, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню так, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Отже, на суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

За таких обставин, оскільки відповідачем не здійснено вказаних дій, передбачених процесуальним законодавством, суд першої інстанції розглянув дану справу дотримавшись принципу диспозитивності та змагальності цивільного судочинства, вирішив спір в межах заявлених позовних вимог і на підставі наявних доказів.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не дають підстав для висновку про незаконність чи необґрунтованість оскаржуваного у певній частині рішення, тому відповідно до положень ст. 375 ЦПК України, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині - без змін.

Рішення суду першої інстанції в іншій частині не оскаржувалось, а тому в силу вимогст. 367 ЦПК Українине переглядалось.

Відповідно до п. п. «в» п. 4 ч. 1 ст. 382 ЦПК України, ст. 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, то судові витрати у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції слід віднести за рахунок особи, яка подала апеляційну скаргу.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст.367,374,375,382 - 384,389 ЦПК України, суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Вінницької обласної організації Товариства сприяння обороні України залишити без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 02 жовтня 2023 року без змін.

Понесені скаржником у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції судові витрати залишити за ним.

Постанова набирає законної сили із дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ковальчук

Судді Т. Б. Сало

М. М. Якименко