Рішення від 30.01.2024 по справі 922/2167/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"30" січня 2024 р. м. ХарківСправа № 922/2167/23 (629/4900/23)

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Новікової Н.А.,

розглянувши без повідомлення (виклику) учасників справи в порядку спрощеного позовного провадження справу № 922/2167/23 (629/4900/23)

за позовом Фізичної особи ОСОБА_1 , місто Лозова Харківської області,

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛОЗІВСЬКИЙ КОВАЛЬСЬКО-МЕХАНІЧНИЙ ЗАВОД», місто Лозова Харківської області,

про стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсації за невикористану відпустку, вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку з виплати заробітної плати та моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа ОСОБА_1 звернулася до Лозівського міськрайонного суду Харківської області з позовною заявою до відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛОЗІВСЬКИЙ КОВАЛЬСЬКО-МЕХАНІЧНИЙ ЗАВОД" (далі по тексту - ТОВ «ЛКМЗ»), в якій просить суд стягнути з відповідача на користь позивача грошові кошти в загальному розмірі 285998,16 грн, з яких: заборгованість по заробітній платі за листопад 2021 року - 10000,00 грн; заборгованість по заробітній платі за грудень 2021 року - 10000,00 грн; заборгованість по заробітній платі за лютий 2022 року - 10000,0 грн; заборгованість з компенсації за невикористану відпустку - 12000,00 грн; заборгованість з вихідної допомоги - 30000,00 грн; середній заробіток за час затримки розрахунку з виплати заробітної плати - 183998,16 грн; відшкодування моральної шкоди - 30000,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилається на те, що протягом багатьох років вона працювала на посаді провідного інженера-конструктора в ТОВ "ЛКМЗ", та 29.06.2022, у зв`язку з несвоєчасними виплатами заробітної плати, звільнилась за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 Кодексу законів про працю України (далі по тексту - КЗпП України). При звільненні роботодавець не розрахувався з позивачем належним чином, не виплатив наявну на момент звільнення заборгованість по заробітній платі за листопад-грудень 2021 року і за лютий 2022 року, компенсацію за дні невикористаної відпустки та вихідну допомогу при звільненні, у зв`язку з чим позивач звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення з відповідача заборгованості по заробітній платі за вказані періоди в загальній сумі 30000,00 грн, заборгованості з компенсації за невикористану відпустку в розмірі 12000,00 грн та заборгованості з вихідної допомоги в розмірі 30000,00 грн, а також, у зв`язку із значною затримкою виплат заробітної плати позивач нарахував до стягнення з відповідача на підставі ст. 117 КЗпП України - середній заробіток за час затримки розрахунку з виплати заробітної плати в розмірі 183998,16 грн та на підставі ст. 237-1 КЗпП України - відшкодування моральної шкоди в розмірі 30000,00 грн.

Ухвалою Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 12.09.2023 у справі № 629/4900/23 відкрито провадження за вказаною позовною заявою, призначено справу до розгляду по суті в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін, встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву та позивачу - строк для подання відповіді на відзив.

Відповідач - ТОВ «ЛКМЗ» подав до Лозівського міськрайонного суду Харківської області відзив на позовну заяву, в якому заперечує проти викладених в позові доводів позивача, просить застосувати позовну давність до вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку з виплати заробітної плати та до вимог про стягнення моральної шкоди, у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. Зазначає, що відповідно до довідки ТОВ "ЛКМЗ" від 09.10.2023 № 2/457 оклад ОСОБА_1 (позивача) становить 9582,00 грн, станом на 20.09.2023 заборгованість перед позивачем по заробітній платі та з компенсації за дні невикористаної відпустки погашена в повному обсязі, тому вимоги позивача в цій частині не підлягають задоволенню. Посилається на те, що вихідна допомога при звільненні не входить до структури заробітної плати, а отже на вказані виплати поширюється мораторій на задоволення вимог кредиторів, який введено ухвалою Господарського суду Харківської області від 19.07.2023 про відкриття провадження у справі № 922/2167/23 про банкрутство ТОВ «ЛКМЗ», тому, на думку позивача, відповідно до вимог ст. 41 Кодексу України з процедур банкрутства (далі по тексту - КУзПБ України) у межах провадження справи про банкрутство виплата боржником - ТОВ «ЛКМЗ» ОСОБА_1 (позивачу у даній справі) вихідної допомоги при звільненні, не можлива. Відповідач не погоджується з розміром нарахованої позивачем суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, з посиланням на те, що до тривалих правовідносин, які виникли між позивачем та відповідачем з приводу затримки виплати належних при звільненні сум 29.06.2022, (тобто до набрання чинності Законом України № 2352-ІХ від 01.07.2022 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності 19.07.2022 та яким викладено в новій редакції ст. 117 КЗпП України) та продовжують існувати, як вважає відповідач, має бути застосованою редакція ст. 117 КЗпП України, чинна на момент розгляду справи, а не редакція, що була чинною до 19.07.2022. Крім того, за твердженням відповідача, підстави для задоволення позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відсутні, у зв`язку з тим, що зазначені вимоги заявлені позивачем з порушенням строку позовної давності, встановленої ч. 1 ст. 233 КЗпП України (в редакції, яка діяла на день звільнення - 29.06.2022), та у зв`язку з відсутністю вини ТОВ «ЛКМЗ», наявність якої відповідно до положень ст. 117 КЗпП України є обов`язковою умовою для покладення на роботодавця відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні, оскільки з моменту введення в Україні воєнного стану 24.02.2022 ТОВ «ЛКМЗ» було змушене провадити діяльність в умовах настання і дії обставин непереборної сили, що свідчить про відсутність підстав для покладення на відповідача відповідальності за несвоєчасне проведення розрахунку при звільненні, передбаченої ст. 117 КЗпП України. Також відповідач вважає, що позивачем пропущено строк позовної давності, встановленої ч. 1 ст. 233 КЗпП України, щодо вимог про стягнення матеріальної шкоди, нарахованої на підставі ст. 237-1 КЗпП України, у зв`язку з чим позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.

У подальшому ухвалою Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 10.10.2023 у справі № 629/4900/23 за клопотанням розпорядника майна ТОВ «ЛКМЗ», враховуючи, що стосовно відповідача - ТОВ «ЛКМЗ» ухвалою Господарського суду Харківської області від 19.07.2023 відкрито провадження у справі про банкрутство № 922/2167/23 (суддя Новікова Н.А.), було передано цивільну справу № 629/4900/23 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «ЛКМЗ» про стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсації за невикористану відпустку, вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку з виплати заробітної плати та моральної шкоди, - за підсудністю до Господарського суду Харківської області.

Згідно з ч. 2 ст. 7 КУзПБ України, господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

За приписами абз. 4 ч. 2 ст. 7 КУзПБ, заяви (позовні заяви) учасників провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) або інших осіб у спорах, стороною в яких є боржник, розглядаються в межах справи про банкрутство (неплатоспроможність) за правилами спрощеного позовного провадження.

Враховуючи вищезазначене, після надходження справи до Господарського суду Харківської області, на підставі Протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду, справу № 922/2167/23 (629/4900/23) було передано судді Новіковій Н.А. для розгляду в межах справи № 922/2167/23 про банкрутство ТОВ «ЛКМЗ», та відповідною ухвалою суду прийнято до провадження справу № 922/2167/23(629/4900/23), вирішено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами, зобов`язано відповідача в строк 5 днів з дня вручення цієї ухвали направити позивачу відзив на позовну заяву з доданими до нього додатками і надати суду докази направлення, встановлено позивачу строк 5 днів з дня отримання відзиву для подання до суду відповіді на відзив разом із доказами її надсилання (надання) відповідачу та встановлено відповідачу строк 5 днів з дня отримання відповіді на відзив для подання до суду заперечення на відповідь на відзив разом із доказами надсилання (надання) заперечень позивачу.

Від відповідача - ТОВ «ЛКМЗ» до суду надійшла заява (вх. № 32716 від 29.11.2023), з доданими до неї поштовим фіскальним чеком, поштовою накладною та описом вкладення до поштового відправлення № 6460207107045, які свідчать про направлення позивачу копії відзиву на позовну заяву разом з додатками. Вказані докази прийняті судом та долучені до матеріалів справи.

Також від відповідача до суду надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи (вх. № 32877 від 30.11.2023), в якому відповідач зазначає, що відповідно до Наказу ТОВ "ЛКМЗ" від 21.03.2022 № 73/1 на період дії воєнного стану в Україні було обмежено доступ на територію підприємства, зокрема до архіву, що стало причиною затримки надання відповідачем доказів на підтвердження правомірності нарахування ОСОБА_1 заробітної плати на загальну суму до виплати 15569,65 грн, компенсації за невикористану відпустку в сумі до виплати 4754,96 грн і остаточного розрахунку з виплати ОСОБА_1 (згідно з доданою до відзиву на позов довідкою ТОВ "ЛКМЗ" від 09.10.2023 № 2/457) станом на 20.09.2023 заборгованості по заробітній платі та компенсації за невикористану відпустку відповідно до посадового окладу у розмірі 9582,00 грн, виходячи з фактично відпрацьованого часу у спірному періоді (у листопаді 2021 року - 13 робочих днів, у грудні 2021 року - 14 робочих днів, у лютому 2022 року - 104 години), та додає до цього клопотання, зокрема копії: витягів з табелів обліку робочого часу за листопад-грудень 2021 року та лютий 2022 року; розрахункових листів ОСОБА_1 за листопад-грудень 2021 року, лютий 2022 року - щодо нарахування заробітної плати та за червень 2022 року - щодо нарахування компенсації за невикористану відпустку та вихідної допомоги; зведених відомостей на перерахування заробітної плати та інших виплат за листопад-грудень 2021 року, лютий і червень 2022 року. Надані відповідачем докази прийняті судом та долучені до матеріалів справи.

Також від відповідача до суду надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи (вх. № 33029 від 01.12.2023) копій платіжних інструкцій про перерахування заробітної плати та інших виплат співробітникам, в т.ч. ОСОБА_1 , а саме платіжних інструкцій: № 635 від 13.02.2023, № 242 від 31.07.2023, № 401 від 09.08.2023, № 930 від 19.09.2023 та № 1637 від 19.05.2023. Вказані докази прийняті судом та долучені до матеріалів справи.

Позивач - фізична особа ОСОБА_1 не скористалася своїм правом на подання відповіді на відзив, не подала до суду ні в установлений судом строк, ні станом на момент прийняття даного судового рішення відповіді на відзив відповідача або будь-яких заяв, клопотань чи додаткових пояснень по справі, про причини їх неподання суду не повідомила, хоча, як вбачається з матеріалів справи, позивачем вчасно отримано направлений відповідачем на її адресу відзив, що підтверджується роздруківкою довідки з офіційного веб-сайту АТ «УКРПОШТА» про відстеження поштового відправлення № 6460207107045, а також вчасно отримано копію ухвали суду про прийняття до провадження даної справи, що підтверджується зворотним рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 0600233931230. Отже, позивач - фізична особа ОСОБА_1 була належно повідомлена про розгляд Господарським судом Харківської області даної справи.

Відповідно до положень ч. 4 ст. 166 ГПК України та ч. 2 ст. 251 ГПК України, позивач має право подати до суду відповідь на відзив протягом строку, встановленого судом в ухвалі про відкриття провадження у справі.

За приписами ч. 5 ст. 252 ГПК України, справи в порядку спрощеного позовного провадження розглядаються без повідомлення (виклику) учасників справи за наявними в справі матеріалами.

Тобто, за змістом зазначених норм, подання відповіді на відзив є правом, а не обов`язком позивача, а відтак, враховуючи, що дана справа розглядається судом в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи за наявними в справі матеріалами, відсутність у матеріалах справи відзиву відповідача не може бути підставою для невиправданого затягування судового розгляду справи.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, яка ратифікована Україною 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема, є розумність строків розгляду справи судом, неприпустимість зловживання процесуальними правами (пункти 10, 11 ч. 3 ст. 2 ГПК України).

На підставі зазначеного, зважаючи на закінчення встановленого ст. 248 ГПК України строку розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, враховуючи, що позивач - фізична особа ОСОБА_1 була належно повідомлена про розгляд господарським судом даної справи, але не скористалася правом на подання відповіді на відзив на позовну заяву, зважаючи на те, що в матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для вирішення спору по суті, з метою недопущення невиправданого затягування судового процесу й порушення прав учасників справи щодо розгляду спору впродовж розумного строку, суд дійшов висновку про можливість розглянути справу за відсутності відповіді позивача на відзив за наявними у справі матеріалами.

Згідно з ч. 4 ст. 240 ГПК України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Розглянувши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно перевіривши матеріали справи на надані позивачем і відповідачем докази, суд встановив таке.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 (позивач) протягом багатьох років перебувала в трудових відносинах з відповідачем - ТОВ «ЛКМЗ», що підтверджується відповідними записами у наданій позивачем до позовної заяви копії Трудової книжки.

Так, на підставі наказу № 793-к від 01.11.2005 ОСОБА_1 прийнято в ЗАТ «ЛКМЗ» (Закрите акціонерне товариство "ЛОЗІВСЬКИЙ КОВАЛЬСЬКО-МЕХАНІЧНИЙ ЗАВОД") у відділ головного технолога на посаду інженера-конструктора 1-ї категорії в порядку переводу з ВАТ «ЛКМЗ», та, в подальшому, на підставі наказу № 878 від 25.12.2006 переведено на посаду провідного інженера-конструктора.

У травні 2011 року Закрите акціонерне товариство "ЛОЗІВСЬКИЙ КОВАЛЬСЬКО-МЕХАНІЧНИЙ ЗАВОД" (відповідач) було перейменоване на Приватне акціонерне товариство "ЛОЗІВСЬКИЙ КОВАЛЬСЬКО-МЕХАНІЧНИЙ ЗАВОД" (ПрАТ «ЛКМЗ»).

На підставі наказу № 1054 від 01.03.2012 ОСОБА_1 переведено в конструкторсько-технологічний центр провідним інженером-конструктором.

У червні того ж року ПрАТ «ЛКМЗ» (відповідач) було реорганізоване шляхом перетворення в ТОВ «ЛКМЗ».

На підставі наказу № 224 від 29.06.2022 ОСОБА_1 (позивача) звільнено за власним бажанням за ч. 3 ст. 38 КЗпП України у зв`язку з невиконанням адміністрацією умов колективного договору.

При звільненні відповідач - ТОВ «ЛКМЗ» не сплатив у передбачені чинним законодавством строки звільненому працівнику ОСОБА_1 належні їй виплати, а саме: заборгованість по заробітній платі за листопад-грудень 2021 року та за лютий 2022 року; компенсацію за дні невикористаної відпустки та вихідну допомогу при звільненні, що не заперечує відповідач у відзиві на позовну заяву.

Позивач направила на адресу відповідача заяву від 13.07.2023 (аркуші справи 29, 30) з вимогою сплатити заборгованість по заробітній платі та інших виплат, які мало сплатити підприємство в день її звільнення, а також середній заробіток час затримки виплат, загальний розмір яких, за розрахунками позивача, на той час становило близько 256000,00 грн. Крім того, у вказаній заяві від 13.07.2023 позивач вимагає у відповідача надати розрахунок заборгованості з заробітної плати та інших виплат, які повинен був їй виплатити завод в день звільнення, а також розрахунок середнього заробітку за весь час затримки виплат в день звільнення по день фактичного розрахунку.

Вказану заяву (вимогу) позивача від 13.07.2023 отримано відповідачем 18.07.2023, що підтверджується доданою до позовної заяви роздруківкою довідки з офіційного веб-сайту AT «УКРПОШТА» про відстеження поштового відправлення № 6104702434221 (аркуш справи 31). Однак відповідач не надав відповіді на заяву (вимогу) від 13.07.2023 та розрахунок суми заборгованості по заробітній платі й інших належних до виплат позивачу сум, заборгованість по виплатам, які він мав сплатити позивачу при звільненні, не погасив, що стало підставою для звернення позивача до Лозівського міськрайонного суду Харківської області до суду з даним позовом та клопотанням про витребування у відповідача розрахунків сум заборгованості, з посиланням на те, що позивач позбавлений можливості надати суду розрахунки відповідача щодо заборгованості сум, належних до виплат ОСОБА_1 .

Разом з тим, як вже зазначалося вище, відповідачем під час розгляду справи в господарському суді, окрім доданих до відзиву доказів на підтвердження його заперечень щодо заявлених позивачем вимог, також додатково були надані до матеріалів справи інші докази (30.11.2023 за вх. № 32877 та 01.12.2023 за вх. № 33029), зокрема: витяги з табелів обліку робочого часу за листопад-грудень 2021 року та лютий 2022 року; розрахункові листи за листопад-грудень 2021 року, лютий 2022 року та червень 2022 року щодо нарахування ОСОБА_1 заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку та вихідної допомоги; зведені відомості на перерахування заробітної плати та інших виплат співробітникам ТОВ «ЛКМЗ», в т.ч. ОСОБА_1 , за листопад-грудень 2021 року, лютий і червень 2022 року; платіжні інструкції № 635 від 13.02.2023, № 242 від 31.07.2023, № 401 від 09.08.2023, № 930 від 19.09.2023 та № 1637 від 19.05.2023 про перерахування грошових коштів для сплати заробітної плати та інших виплат співробітникам, в т.ч. ОСОБА_1 . Тобто, відповідачем були подані до суду докази щодо нарахування ним сум заборгованості по заробітній платі та інших сум, належних до виплат позивачу у зв`язку із звільненням. При цьому, позивач станом на день прийняття судом даного рішення не надав суду будь-яких заперечень, з наведенням обставин та наданням документів, які б вказували на недостовірність наданих відповідачем доказів або спростовували нараховані відповідачем суми заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку та вихідної допомоги.

За таких обставин, враховуючи надані відповідачем суду докази в їх сукупності, та враховуючи, що позивачем не наведено жодних обставин чи документів, які б вказували на недостовірність доказів, наданих відповідачем, суд дійшов висновку про те, що в матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для вирішення спору по суті, і витребування у відповідача доказів, які вже були надані ним самостійно, є недоцільним, тому подане позивачем клопотання про витребування доказів залишене судом без задоволення з метою процесуальної економії часу та недопущення невиправданого затягування судового процесу й порушення прав учасників справи щодо розгляду спору впродовж розумного строку.

Відповідач не погоджується із заявленими позивачем вимогами про стягнення заборгованості по заробітній платі на загальну суму 30000,00 грн (за листопад 2021 року - 10000,00 грн; за грудень 2021 року - 10000,00 грн; за лютий 2022 року - 10000,0 грн) та компенсації за невикористану відпустку в розмірі 12000,00 грн. У відзиві на позовну заяву та у клопотаннях про долучення доказів відповідач зазначає, що станом на 20.09.2023 заборгованість перед позивачем в частині заробітної плати та в частині компенсації за невикористану відпустку повністю погашена.

Як вбачається, з наданої відповідачем довідки ТОВ "ЛКМЗ" від 09.10.2023 № 2/457, посадовий оклад позивача у вказані спірні періоди становив 9582,00 грн, що також підтверджується наданими відповідачем розрахунковими листами ОСОБА_1 за листопад-грудень 2021 року, лютий і червень 2022 року.

Водночас, із зазначених розрахункових листів вбачається, що на момент звільнення 29.06.2022 загальна сума заборгованості ТОВ "ЛКМЗ" перед ОСОБА_1 по заробітній платі до виплати, з урахуванням утриманих податків, становила 15569,65 грн, а саме: за листопад 2021 року - 4880,73 грн (за 13 фактично відпрацьованих робочих днів); за грудень 2021 року - 5318,34 грн (за 14 фактично відпрацьованих робочих днів); за лютий 2022 року - 5370,58 грн (за 104 фактично відпрацьованих робочих годин).

Також, згідно з вказаними розрахунковим листами, на момент звільнення 29.06.2022 заборгованість відповідача перед позивачем по компенсації за невикористану відпустку до виплати становила 4754,96 грн.

Частинами 1, 4, 5 статті 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом; право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про оплату праці» та ч. 1, 2 ст. 94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.

Згідно з ч. 3 ст. 15 Закону України «Про оплату праці», оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов`язань щодо оплати праці. Аналогічне положення закріплено в ч. 5 ст. 97 КЗпП України.

Зазначені норми трудового законодавства свідчать про пріоритет виплати заробітної плати перед іншими виплатами та про підвищену захищеність таких виплат. Одночасно звертає на себе увагу той факт, що заробітна плата виплачується лише за виконану працівником роботу, а якщо працівник такої роботи не виконував, то заробітна плата йому не виплачується, за винятком виплат, передбачених законодавством (зокрема, у випадку простою). Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10.10.2019 у справі № 243/2071/18.

Згідно з ч. 1 ст. 47 КЗпП України (в редакції, яка діяла на момент звільнення), роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України (в редакції, яка діяла на момент звільнення), при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, установлена статтею 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Працівник є слабшою, ніж роботодавець, стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця (наведена позиція викладена в п. 67, 69, 70, 72 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц).

Також, відповідно до ст. 74 КЗпП України, громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Згідно з ч. 1 ст. 83 КЗпП України та ст. 24 Закону України «Про відпустки», у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки. Розмір грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки за попередні роки визначається, виходячи із середнього заробітку, який працівник мав на час її проведення.

З аналізу зазначених норм права вбачається, що грошова компенсація за невикористану щорічну відпустку відноситься до сум, які належать до виплати працівникові при звільненні відповідно до вимог ч. 1 ст. 116 КЗпП України.

Як вже зазначалося вище, згідно наданими відповідачем розрахунковими листами ОСОБА_1 за листопад-грудень 2021 року, лютий і червень 2022 року та довідкою ТОВ "ЛКМЗ" від 09.10.2023 № 2/457, посадовий оклад позивача у спірні періоди становив 9582,00 грн за повний робочий місяць.

Проте, відповідно до наданих відповідачем витягів з табелів обліку робочого часу за листопад-грудень 2021 року та лютий 2022 року, позивачем - ОСОБА_1 у вказані періоди фактично було відпрацьовано: у листопаді 2021 року - 13 робочих днів; у грудні 2021 року - 14 робочих днів та у лютому 2022 року - 104 робочих години.

Згідно з наданими відповідачем розрахунковими листами ОСОБА_1 щодо нарахування заробітної плати за листопад-грудень 2021 року та лютий 2022 року, загальна сума заробітної плати, яка підлягала до виплати ОСОБА_1 за вказані періоди, з урахуванням утриманих податків, становила 15569,65 грн, а саме: за листопад 2021 року - 4880,73 грн (за 13 фактично відпрацьованих робочих днів); за грудень 2021 року - 5318,34 грн (за 14 фактично відпрацьованих робочих днів); за лютий 2022 року - 5370,58 грн (за 104 фактично відпрацьованих робочих годин).

Також, відповідно до розрахункового листа ОСОБА_1 за червень 2022 року, ОСОБА_1 не використала 22 дні щорічної відпустки, розмір нарахованої компенсації за невикористані дні щорічної відпустки становить 4754,96 грн (з урахуванням утриманих податків).

Вказані суми з виплати заборгованості по заробітній платі в загальному розмірі 15569,65 грн та компенсації за невикористані дні щорічної відпустки в розмірі 4754,96 грн не були виплачені позивачу при звільненні, що не заперечується відповідачем.

Разом з тим, як вбачається з наданих відповідачем зведених відомостей на перерахування заробітної плати та інших виплат співробітникам ТОВ «ЛКМЗ», відповідно до договору про обслуговування зарплатного проекту з метою здійснення зарахування отриманих коштів на карткові рахунки співробітникам, в т.ч. ОСОБА_1 , відповідачем - ТОВ «ЛКМЗ» було нараховано:

- у листопаді 2021 року - 1 032 159,15 грн (з яких 976,15 грн - нарахована для виплати ОСОБА_1 частина заробітної плати за листопад 2021 року) та 3904,58 грн (з яких 3904,58 грн - нарахована для виплати ОСОБА_1 інша частина заробітної плати за листопад 2021 року);

- у грудні 2021 року - 43566,20 грн (з яких 5318,34 грн - нарахована для виплати ОСОБА_1 заробітна плата за грудень 2021 року);

- у лютому 2022 року - 887153,79 грн (з яких 1000,00 грн - нарахована для виплати ОСОБА_1 частина заробітної плати за лютий 2022 року), 876226,48 грн (з яких 1000,00 грн - нарахована для виплати ОСОБА_1 ще однієї частини заробітної плати за лютий 2022 року) та 3 286 725,46 грн (з яких 3370,58 грн - нарахована для виплати ОСОБА_1 ще однієї частини заробітної плати за лютий 2022 року);

- у червні 2022 року - 1 218 565,11 грн (з яких 4754,96 грн - нарахована для виплати ОСОБА_1 компенсація за невикористані дні щорічної відпустки).

Водночас, із наявних в матеріалах справи станом на момент прийняття судом даного рішення доказів вбачається, що не всі вищезазначені нараховані суми були перераховані на рахунки співробітників.

Так, з наданих відповідачем платіжних інструкцій про перерахування грошових коштів для сплати заробітної плати співробітникам, вбачається, що протягом зазначених періодів відповідачем - ТОВ «ЛКМЗ» було перераховано співробітникам, в т.ч. ОСОБА_1 :

- за листопад 2021 року - платіжні інструкції № 635 від 13.02.2023 на суму 1 032 159,15 грн (в т.ч. 976,15 грн ОСОБА_1 ) та № 242 від 31.07.2023 на суму 3904,58 грн (в т.ч. 3904,58 грн ОСОБА_1 );

- за грудень 2021 року - платіжна інструкція № 401 від 09.08.2023 на суму 43566,20 грн (в т.ч. 5318,34 грн ОСОБА_1 );

- за лютий 2022 року - платіжна інструкція № 930 від 19.09.2023 на суму 3 286 725,46 грн (в т.ч. 3370,58 грн ОСОБА_1 );

- за червень 2022 року - платіжна інструкція № 1637 від 19.05.2023 на суму 1 218 565,11 грн (в т.ч. 4754,96 грн ОСОБА_1 ).

За таких обставин, наявними на моменти прийняття судом даного рішення матеріалами справи підтверджено, що відповідачем повністю погашено заборгованість перед позивачем з компенсації за невикористану відпустку в сумі 4754,96 грн. Проте заборгованість по заробітній платі погашено не в повному обсязі на загальну суму 13569,65 грн, а саме: повністю погашено заборгованість по заробітній платі за листопад 2021 року на суму 4880,73 грн та за грудень 2021 року на суму 5318,34 грн та погашено частину заборгованості по заробітній платі за лютий 2022 року на суму 3370,58 грн, що наразі свідчить про відсутність предмету спору між сторонами в цій частині позовних вимог.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України, господарський суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

Закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення у зв`язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов`язує неможливість судового розгляду справи.

Господарський суд закриває провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору у випадку припинення існування предмета спору (сплата суми боргу, знищення спірного майна, скасування оспорюваного акта державного чи іншого органу тощо), якщо між сторонами не залишилося неврегульованих питань.

Відповідно до ч. 3 ст. 231 ГПК України, у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

На підставі зазначеного, враховуючи, що відповідачем - ТОВ «ЛКМЗ» до прийняття судом рішення у даній справі в добровільному порядку було погашено заборгованість перед позивачем - фізичною особою ОСОБА_1 по заробітній платі на загальну суму 13569,65 грн, а саме: повністю погашено заборгованість по заробітній платі за листопад 2021 року на суму 4880,73 грн та за грудень 2021 року на суму 5318,34 грн та погашено частину заборгованості по заробітній платі за лютий 2022 року на суму 3370,58 грн; а також повністю погашено заборгованість з компенсації за невикористану відпустку в сумі 4754,96 грн, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для закриття провадження у справі в цій частині позовних вимог на підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України у зв`язку з відсутністю предмета спору, тому закриває провадження у справі в зазначеній частині.

Стосовно частини заборгованості по заробітній платі за лютий 2022 року на загальну суму 2000,00 грн (з яких: 1000,00 грн, що нараховані відповідно до зведеної відомості на перерахування заробітної плати на загальну суму 887153,79 грн, та 1000,00 грн, що нараховані відповідно до зведеної відомості на перерахування заробітної плати на загальну суму 876226,48 грн) суд зазначає, що станом на момент прийняття судом даного рішення в матеріалах справи відсутні та відповідачем не надані у відповідності до вимог ст. 74, 76 ГПК України будь-які докази, які б свідчили про погашення відповідачем вказаної частини заборгованості по заробітній платі в сумі 2000,00 грн перед ОСОБА_1 . А відтак, твердження відповідача про те, що заборгованість перед позивачем по заробітній платі була повністю погашена, не знайшло свого підтвердження наявними в матеріалах справи доказами, у зв`язку з чим станом на момент прийняття даного рішення суд не має правових підстав для закриття провадження у справі в зазначеній частині позовних вимог, тому, з огляду на відсутність доказів на підтвердження погашення відповідачем перед ОСОБА_1 частини заборгованості по заробітній платі за лютий 2022 року в сумі 2000,00 грн, суд дійшов висновку про необхідність задовольнити вимоги позивача в частині стягнення з відповідача заборгованості з виплати заробітної плати за лютий 2022 року на суму 2000,00 грн.

В іншій частині позовні вимоги про стягнення заборгованості по заробітній платі в сумі 14430,35 грн та заборгованості з компенсації за невикористану відпустку в сумі 7245,04 грн не підлягають задоволенню, як необґрунтовані та безпідставні, оскільки позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що на момент звільнення розмір заборгованості відповідача по заробітній платі становила 30000,00 грн за три повних відпрацьованих місяця (за листопад 2021 року - 10000,00 грн; за грудень 2021 року - 10000,00 грн; за лютий 2022 року - 10000,0 грн) та заборгованість з компенсації за невикористану відпустку становила 12000,00 грн, адже вказані розміри спростовуються наявними у матеріалах справи доказами, зокрема витягами з табелів обліку робочого часу за листопад-грудень 2021 року, та лютий 2022 року та розрахунковими листами за листопад-грудень 2021 року, лютий 2022 року та червень 2022 року, згідно з якими ОСОБА_1 відпрацювала в листопаді 2021 року 13 робочих днів (за які нараховано заробітну плату 4880,73 грн), у грудні 2021 року - 14 робочих днів (за які нараховано заробітну плату 5318,34 грн та в лютому 2022 року - 104 робочих години, що складає 13 робочих днів (за які нараховано заробітну плату 5370,58 грн). Також, відповідно до розрахункового листа ОСОБА_1 за червень 2022 року ОСОБА_1 не використала 22 дні щорічної відпустки (за які нараховано компенсацію 4754,96 грн). Тому суд відмовляє в задоволенні позовних вимог в частині стягнення заборгованості по заробітній платі в сумі 14430,35 грн та заборгованості з компенсації за невикористану відпустку в сумі 7245,04 грн.

Щодо позовних вимог в частині стягнення з відповідача заборгованості з вихідної допомоги в розмірі 30000,00 грн суд зазначає таке.

Згідно з ч. 3 ст. 38 КЗпП України (в редакції, яка була чиною на момент звільнення), працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Позивач у позовній заяві ОСОБА_1 (позивач) посилається на те, що вона звільнилась з посади провідного інженера-конструктора ТОВ "ЛКМЗ" за власним бажанням за ч. 3 ст. 38 КЗпП України у зв`язку з несвоєчасними виплатами заробітної плати, що підтверджується Заявою ОСОБА_1 на звільнення від 29.06.2022, Наказом по кадрам № 224 від 29.06.2022 «Про припинення трудового договору» та відповідним записом у Трудовій книжці ОСОБА_1 , з яких вбачається, що її було звільнено за власним бажанням за ч. 3 ст. 38 КЗпП України у зв`язку з невиконанням адміністрацією умов колективного договору.

Частиною 2 Наказу по кадрам № 224 від 29.06.2022 «Про припинення трудового договору» зобов`язано головну бухгалтерію на підставі ст. 44 КЗпП України виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку.

Суд зазначає, що вихідна допомога - це грошова виплата звільненому з роботи працівникові, яку виплачує роботодавець у випадках, передбачених законом або сторонами. Основним завданням вихідної допомоги є матеріальне забезпечення звільненого працівника в період пошуку ним нової роботи. Вихідна допомога не ототожнюється із заробітною платою, оскільки її розмір не пов`язаний з кількістю і якістю праці, а лише з фактом звільнення працівника з визначених законом підстав. Розмір вихідної допомоги залежить від обставин, за якими припиняється трудовий договір.

За приписами ст. 44 КЗпП України (в редакції, яка була чиною на момент звільнення), при припиненні трудового договору внаслідок порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 30), працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.

За змістом положень ст. 116 КЗпП України (в редакції, яка була чиною на момент звільнення), виплата вихідної допомоги проводиться разом з усіма іншими сумами, що належать працівнику від підприємства, установи, організації, в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок, якщо працівник в день звільнення не працював.

Згідно з довідкою ТОВ "ЛКМЗ" від 09.10.2023 № 2/457, посадовий оклад ОСОБА_1 становить 9582,00 грн та середньодобова заробітна плата до виплати становить 413,12 грн.

Відповідно до наданого відповідачем розрахункового листа ОСОБА_1 за червень 2022 року, невиплачений позивачу при звільненні розмір вихідної допомоги

(з урахуванням утриманих податків) становить 8055,96 грн.

Отже, з огляду на положення ст. 116 КЗпП України (в редакції, яка була чиною на момент звільнення), в день звільнення або не пізніше 19.07.2023, тобто наступного дня після пред`явлення звільненим працівником ОСОБА_1 заяви (вимоги) від 13.07.2023, яку відповідачем - ТОВ "ЛКМЗ" отримано 18.07.2023, відповідач в будь-якому випадку мав сплатити позивачу вихідну допомогу в розмірі неоспорюваної ним суми - 8055,96 грн, чого відповідач ні в передбачені законом строки, ні станом на теперішній час не зробив, що не заперечується відповідачем у відзиві на позовну заяву, тому суд дійшов висновку про наявність підстав про задоволення позовних вимог в частині стягнення заборгованості з вихідної допомоги в розмірі 8055,96 грн.

В частині стягнення заборгованості з вихідної допомоги в розмірі 21944,04 грн позовні вимоги не підлягають задоволенню, як необґрунтовані, безпідставні, оскільки розмір нарахованої позивачем до стягнення з відповідача заборгованості з виплати вихідної допомоги в сумі 30000,00 грн не доведено останнім та спростовуються наданим відповідачем розрахунковим листом ОСОБА_1 за червень 2022 року, з якого вбачається, що невиплачений позивачу при звільненні розмір вихідної допомоги

(з урахуванням утриманих податків) становить 8055,96 грн, у зв`язку з чим суд відмовляє в задоволенні позовних вимог в частині стягнення вихідної допомоги при звільненні в розмірі 21944,04 грн.

Відповідач у відзиві на позов заперечує проти задоволення позовних вимог про стягнення вихідної допомоги при звільненні у повному розмірі, з посиланням на те, що на вихідну допомогу, враховуючи, що вона не входить до структури заробітної плати, поширюється мораторій, введений ухвалою Господарського суду Харківської області від 19.07.2023 про відкриття провадження у справі № 922/2167/23 про банкрутство ТОВ «ЛКМЗ», а отже, на думку відповідача, відповідно до ст. 41 КУзПБ України на теперішній час є неможливою виплата боржником - ТОВ «ЛКМЗ» вихідної допомоги, нарахованій ОСОБА_1 у зв`язку з її звільненням.

Згідно з ч. 1-4 ст. 41 КУзПБ України, мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), строк виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), застосованих до дня введення мораторію.

Мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з відкриттям провадження у справі про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Ухвала є підставою для зупинення вчинення виконавчих дій. Про запровадження мораторію розпорядник майна повідомляє відповідному органу державної виконавчої служби, приватному виконавцю, у якого перебуває виконавче провадження на виконанні.

Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів:

забороняється стягнення на підставі виконавчих та інших документів, що містять майнові вимоги, у тому числі на предмет застави, за якими стягнення здійснюється в судовому або в позасудовому порядку відповідно до законодавства, крім випадків перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від продажу майна боржника), перебування майна на стадії продажу з моменту оприлюднення інформації про продаж, а також у разі виконання рішень у немайнових спорах;

забороняється виконання вимог, на які поширюється мораторій;

не нараховується неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші фінансові санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань із задоволення всіх вимог, на які поширюється мораторій;

зупиняється перебіг позовної давності на період дії мораторію;

не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання, три проценти річних від простроченої суми тощо.

Мораторій на задоволення вимог кредиторів застосовується до вимог кредиторів щодо відшкодування збитків, що виникли внаслідок відмови боржника від виконання правочинів (договорів) у процедурі санації, у порядку, передбаченому цим Кодексом.

У відповідності до абз. 1 ч. 5 ст. 41 КУзПБ України, дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється на вимоги поточних кредиторів, виплату заробітної плати та нарахованих на ці суми страхових внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування, повернення невикористаних та своєчасно неповернутих коштів загальнообов`язкового державного соціального страхування у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, відшкодування шкоди, заподіяної здоров`ю та життю громадян, виплату авторської винагороди, аліментів, а також на вимоги за виконавчими документами немайнового характеру, що зобов`язують боржника вчинити певні дії чи утриматися від їх вчинення.

Дія мораторію припиняється з дня закриття провадження у справі про банкрутство (ч. 8 ст. 41 КУзПБ України).

Як вже зазначалося раніше, ухвалою Господарського суду Харківської області від 19.07.2023 у справі № 922/2167/23 відкрито провадження у справі про банкрутство боржника - ТОВ «ЛКМЗ» (відповідача у даній справі) та введено процедуру розпорядження майном боржника строком на 170 календарних днів, а також введено мораторій на задоволення вимог кредиторів боржника.

Введена вказаною ухвалою у справі № 922/2167/23 процедура розпорядження майном боржника - ТОВ «ЛКМЗ» наразі не завершена та триває, боржник не був визнаний банкрутом, ліквідаційна процедура відносно нього не відкривалась, провадження у справі про банкрутство не закрите, а отже дію введеного судом мораторію на задоволення вимог кредиторів боржника - ТОВ «ЛКМЗ» не припинено.

За таких обставин, враховуючи, що мораторій на задоволення вимог кредиторів ТОВ «ЛКМЗ» (відповідача у даній справі) є чинним, з огляду на положення ст. 41 КУзПБ України та зважаючи на те, що вихідна допомога не входить до структури заробітної плати, починаючи з 19.07.2023 - з моменту введення мораторію та до моменту його припинення, відповідач позбавлений можливості поза межами провадження у справі про банкрутство здійснити виплату позивачу з вихідної допомоги при звільненні.

Разом з тим, суд зауважує, що нормами чинного законодавства не передбачено повне звільнення роботодавця від сплати вихідної допомоги, яка відповідно до ст. 44 КЗпП України є обов`язковою виплатою при звільненні працівника, тому посилання відповідача на дію мораторію на задоволення вимог кредиторів, веденого судом в межах справи про банкрутство ТОВ «ЛКМЗ», як на підставу для відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з останнього належної позивачу вихідної допомоги при звільненні, є безпідставним.

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 41 КУзПБ України, мораторій на задоволення вимог кредиторів - це лише зупинення виконання боржником грошових зобов`язань, строк виконання яких настав до дня введення мораторію, а не повне звільнення боржника від виконання таких зобов`язань.

Відповідно до ст. 1 зазначеного Кодексу, конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, що виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника; поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, що виникли після відкриття провадження у справі про банкрутство.

Тобто, позивач - ОСОБА_1 , як конкурсний кредитор, має право в порядку ст. 45КУзПБ України подати до суду в межах справи про банкрутство № 922/2167/23 заяву з відповідними грошовими вимогами до боржника - ТОВ «ЛКМЗ», надавши до заяви документи на підтвердження заявлених грошових вимог, в тому числі дане судове рішення після набрання ним законної сили.

Порядок звернення кредиторів із вимогами до боржника та розгляду судом відповідних заяв регламентовані нормами ст. 45-47 КУзПБ України.

Згідно з ч. 1 ст. 45 КУзПБ України, конкурсні кредитори за вимогами, що виникли до дня відкриття провадження у справі про банкрутство, зобов`язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом 30 днів з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство. Відлік строку на заявлення грошових вимог кредиторів до боржника починається з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство.

Для кредиторів, вимоги яких заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, усі дії, вчинені у судовому процесі, є обов`язковими так само, як вони є обов`язковими для кредиторів, вимоги яких були заявлені протягом встановленого строку. Вимоги кредиторів, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, задовольняються в порядку черговості, встановленої цим Кодексом. Кредитори, вимоги яких заявлені після завершення строку, визначеного частиною 1 цієї статті, є конкурсними, однак не мають права вирішального голосу на зборах та комітеті кредиторів. Якщо кредитор заявив вимоги після здійснення розрахунків з іншими кредиторами, то сплачені таким кредиторам кошти поверненню не підлягають (ч. 4 ст. 45 КУзПБ).

За приписами ч. 6 ст. 45 КУзПБ, заяви з вимогами конкурсних кредиторів або забезпечених кредиторів, подані в межах строку, визначеного частиною першою цієї статті, розглядаються господарським судом у попередньому засіданні суду. Вимоги кредиторів, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, розглядаються господарським судом у порядку черговості їх отримання у судовому засіданні, яке проводиться після попереднього засідання господарського суду. За результатами розгляду зазначених заяв господарський суд постановляє ухвалу про визнання чи відхилення (повністю або частково) вимог таких кредиторів.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 64 КУзПБ України, якою визначено черговість задоволення вимог кредиторів, кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому цим Кодексом. При цьому, в першу чергу задовольняються, зокрема вимоги щодо виплати заборгованості із заробітної плати працюючим та звільненим працівникам банкрута, грошові компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки, а також вихідна допомога, належна працівникам у зв`язку з припиненням трудових відносин.

Також, у зв`язку із значним порушенням відповідачем строків розрахунку при звільненні позивач на підставі ст. 117 КЗпП України просить суд стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку з виплати заробітної плати в розмірі 183998,16 грн.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України (в редакції, яка діяла на момент звільнення), при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлює стаття 117 КЗпП України.

За приписами ст. 117 КЗпП України (в редакції, яка діяла на момент звільнення), в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Тобто, закон покладає на роботодавця обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі належні йому суми, а в разі невиконання цього обов`язку настає відповідальність відповідно ст. 117 КЗпП України.

Водночас, чинним законодавством України не передбачений обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні.

За таких обставин, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у терміни, зазначені у ст. 116 КЗпП України, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні до дня фактичного такого розрахунку включно є спеціальним заходом відповідальності роботодавця. Такий захід спрямований на захист прав звільнених працівників на отримання у передбачений законом строк усіх виплат, на отримання яких працівники мають право, зокрема згідно з умовами трудового договору, та відповідно до законодавчих гарантій.

За твердженням відповідача, до тривалих правовідносин, які виникли між позивачем та відповідачем з приводу затримки виплати належних позивачу при звільненні сум та продовжують існувати на теперішній час, підлягає застосуванню не чинна на момент звільнення ОСОБА_1 редакція ст. 117 КЗпП України, а нова редакція вказаної статті, яка набула чинності з 19.07.2022 (з дня набрання чинності Законом України № 2352-ІХ від 01.07.2022 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин») та є діє на теперішній час, і якою передбачено обмеження періоду нарахування середнього заробітку - не більше як за шість місяців.

Суд не погоджується з таким твердження відповідача, оскільки актами цивільного законодавства регулюються відносини, що виникли з дня набрання чинності цими актами.

Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (стаття 5 ЦК України).

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював у своїх рішеннях Конституційний Суд України. Зокрема, у рішеннях від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012 Конституційний Суд України зазначає, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Аналогічна правова позиція викладена також у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 210/2104/16-ц.

Отже, з урахуванням вищезазначеного, до спірних правовідносин, які виникли між позивачем та відповідачем з приводу затримки виплати сум, належних позивачу при звільненні, та продовжують існувати на теперішній час, слід застосовувати ст. 117 КЗпП України саме в редакції, чинній на час звільнення позивача (29.06.2022), згідно з частиною 1 якої в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу, при відсутності спору про їх розмір роботодавець повинен виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Частиною 2 ст. 117 КЗпП України (в редакції, яка діяла на момент звільнення), при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Механізм здійснення розрахунку середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні врегульовано постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати».

Згідно з абз. З, 4 пункту 2 розділу II Порядку обчислення середньої заробітної плати, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до абз. 1 пункту 8 розділу IV Порядку обчислення середньої заробітної плати, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Перевіривши наведений у позовній заяві розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку з виплати заробітної плати, здійснивши власний перерахунок з урахуванням положень вищезазначеного Порядку, суд встановив, що виконаний позивачем розрахунок є невірним, оскільки позивач, виходив з розміру посадового окладу - 10000,00 грн і розміру середньоденної заробітної плати - 444,44 грн та нарахував до стягнення з відповідача середній заробіток за час затримки остаточного розрахунку при звільненні в розмірі 183998,16 грн за період з 29.06.2022 по 18.08.2023, тобто за 414 календарних днів затримки розрахунку, що не відповідає положенням вищезазначеного Порядку обчислення середньої заробітної плати, згідно з яким нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку обчислюється виходячи із середньої заробітної плати за робочі, а не за календарні дні.

Отже, враховуючи, що в період з 29.06.2022 по 18.08.2023 було лише 297 робочих дня, а згідно з довідкою ТОВ "ЛКМЗ" від 09.10.2023 № 2/457 посадовий оклад ОСОБА_1 становить 9582,00 грн та середньодобова (середньоденна) заробітна плата до виплати становить 413,12 грн, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку з виплати заробітної плати, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача за період з 29.06.2022 по 18.08.2023 становить 122696,64 грн (297 робочих днів х 413,12 грн = 122696,64 грн).

На підставі зазначеного, враховуючи, що на момент прийняття судом даного рішення відповідачем не виплачено у повному розмірі належних звільненому працівникові (позивачу) сум у терміни, зазначені у ст. 116 КЗпП України, суд дійшов висновку, про наявність підстав про покладення на відповідача відповідальності на підставі ст. 117 КЗпП України у вигляді стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, тому суд задовольняє позовні вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку з виплати заробітної плати за період з 29.06.2022 по 18.08.2023 в розмірі 122696,64 грн. В іншій частині стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку з виплати заробітної плати в розмірі 61301,52 грн позовні вимоги задоволенню не підлягають у зв`язку з їх необґрунтованістю та недоведеністю.

Суд відхиляє як безпідставні посилання відповідача на лист Торгово-промислової Палати України від 28.02.2022 № 2024/02.0-7.1 та на відсутність вини в ТОВ «ЛКМЗ» щодо невчасної виплати належних працівникові сум при звільненні у зв`язку з тим, що починаючи з 24.02.202, ТОВ «ЛКМЗ» було змушене провадити діяльність в умовах настання і дії обставин непереборної сили, зважаючи на таке.

24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України Указом Президента України № 64/2022 в Україні введено воєнний стан з 24.02.2022 строком на 30 діб. У подальшому відповідними Указами Президента України воєнний стан був неодноразово продовжений та триває по теперішній час.

Листом № 2024/02.0-7.1 від 28.02.2022 Торгово-промислова палата України (далі по тексту - ТПП України) на підставі ст. 14, 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" від 02.12.1997 № 671/97-ВР та Статуту ТПП України засвідчила настання форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, що стало підставою введення воєнного стану з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні".

Тобто, вказаним листом ТПП України визнала форс-мажорною обставиною військову агресію Російської Федерації проти України, що стало підставою введення воєнного стану 24 лютого 2022 року, та підтвердила, що зазначені обставини, починаючи із зазначеної дати (24.02.2022), до їх офіційного закінчення, є надзвичайними, невідворотними та об`єктивними обставинами для суб`єктів господарської діяльності та/або фізичних осіб по договору, окремим податковим та/чи іншим зобов`язанням/обов`язком, виконання яких/-го настало згідно з умовами договору, контракту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання відповідно яких/-го стало неможливим у встановлений термін внаслідок настання таких форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили).

Отже, існування на території України надзвичайних обставин, зокрема введення воєнного стану у зв`язку з військовою агресією РФ проти України, що неодмінно впливає на спроможність своєчасного ведення розрахунків та обмежує безперешкодне провадження господарської діяльності між суб`єктами господарювання, є загальновідомим фактом та підтверджене Листом ТПП України № 2024/02.0-7.1 від 28.02.2022.

Разом з тим, відповідно до ч. 1, 2 ст. 614 ЦК України, особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання.

За загальним правилом, встановленим ч. 1 ст. 617 ЦК України, особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

У постановах Верховного Суду від 25.01.2022 у справі № 904/3886/21 та від 30.11.2021 у справі № 913/785/17 визначено, що форс-мажорні обставини не мають преюдиційого характеру і при їх виникненні сторона, яка посилається на них, як на підставу неможливості виконання зобов`язання, повинна довести наявність таких обставин не тільки самих по собі, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для цього конкретного випадку виконання господарського зобов`язання.

Доведення наявності непереборної сили покладається на особу, яка порушила зобов`язання. Саме вона повинна довести наявність таких обставин не тільки самих по собі, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для даного конкретного випадку виконання зобов`язання; доведення наявності непереборної сили покладається на особу, яка порушила зобов`язання. Саме вона має подавати відповідні докази в разі виникнення спору. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.06.2018 у справі № 915/531/17, від 26.05.2020 у справі № 918/289/19, від 17.12.2020 у справі № 913/785/17, від 30.11.2021 у справі № 913/785/17.

Як вбачається зі змісту листа Торгово-промислової палати України від 28.02.2022 за № 2024/02.0-7.1, введення воєнного стану в Україні є форс-мажорною обставиною для суб`єктів господарської діяльності лише у випадку, якщо виконання договірного зобов`язання стало неможливим у встановлений термін внаслідок настання таких обставин.

Відповідач не надав до суду належних та допустимих доказів на спростування своєї вини у невиплаті позивачу належних при звільнення коштів, зокрема не надав доказів того, що ТОВ «ЛКМЗ» протягом спірного періоду був об`єктивно позбавлений можливості виконати свої зобов`язання щодо сплати звільненому працівнику ОСОБА_1 належний їх при звільненні сум.

Загальний офіційний лист ТПП від 28.02.2022 за № 2024/02.0-7.1 не може бути належним доказом на підтвердження настання для відповідача в указаний період обставин непереборної сили, оскільки цей лист не містить ідентифікуючих ознак конкретного зобов`язання, виконання якого стало неможливим через наявність зазначених обставин. Вказаний лист видано без дослідження наявності причинно-наслідкового зв`язку між військовою агресією Російської Федерації проти України та неможливістю виконання ТОВ «ЛКМЗ» (відповідачем у даній справі) своїх обов`язків щодо вчасного розрахунку зі звільненим працівником ОСОБА_1 .

Крім того, як вже зазначалося раніше, підставою для звільнення позивача стало саме невиконання відповідачем умов колективного договору в частині своєчасної виплати позивачу заробітної плати, в тому числі за відпрацьовані робочі дні у листопаді та грудні 2021 року, а також у лютому 2022 року (які були відпрацьовані позивачем у першій половині зазначеного місяця, що підтверджується витягом з табеля обліку робочого часу за лютий 2022 року), тобто за періоди, які передували введенню в Україні воєнного стану з 24.02.2022, проте відповідач заробітну плату за вказані періоді в передбачені законом строки позивачу не сплатив, що і стало причиною для подання позивачем заяви роботодавцю про звільнення на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Тому відповідач безпідставно посилається на відсутність вини ТОВ «ЛКМЗ» та наявність підстав для його звільнення від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, за несвоєчасне проведення розрахунку з позивачем при звільненні.

Посилання відповідача про те, що позивач пропустив передбачений ч. 1 ст. 233 КЗпП України (в редакції, яка діяла на день звільнення - 29.06.2022) тримісячний строк для звернення до суду з позовом про вирішення трудового спору, також є необґрунтованим та безпідставним, зважаючи на таке.

Згідно з ч. 1 ст. 233 КЗпП України (в редакції, яка діяла на день звільнення), працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення.

Відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України (в редакції яка діяла на день звільнення), у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Офіційне тлумачення положення ч. 1 ст. 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями ст. 117 зазначеного Кодексу щодо визначення строку для звернення працівника до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні надав Конституційний Суд України в Рішенні № 4-рп/2012 від 22.02.2012. У зазначеному рішенні Конституційний Суд України виходив з такого.

Україна як соціальна, правова держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, а також право на належні умови праці, своєчасне отримання винагороди (ст. 1, ч. 1, 2, 4, 7 ст. 43 Основного Закону України).

Відповідно до ч. 1 ст. 55 Конституції України, зазначені права захищаються судом.

Правосуддя в Україні здійснюється з метою захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави на засадах верховенства права.

Як зазначив Конституційний Суд України в Рішенні від 24.12.2004 № 22-рп/2004, забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абз. 4 пп. 3.2 п. 3 мотивувальної частини).

Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.

За статтею 47 КЗпП України, роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз наведених положень свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин.

Згідно з ч. 1 ст. 233 КЗпП України, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.

Отже, враховуючи вищезазначений висновок Конституційного Суду, зважаючи на те, що на момент прийняття судом даного рішення відповідачем не виплачено позивачу - ОСОБА_1 у повному розмірі всіх належних їй при звільненні сум, тобто відповідач фактично не розрахувався з позивачем, суд дійшов висновку, що позивачем не пропущено строк позовної давності, передбачений ч. 1 ст. 233 КЗпП України, щодо звернення до суду з позовними вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку з виплати заробітної плати, а тому посилання відповідача в цій частині є безпідставними та необґрунтованими.

Також, у зв`язку із значним порушенням строків розрахунку при звільненні позивач просить суд стягнути з відповідача відшкодування моральної шкоди в розмірі 30000,00 грн на підставі ст. 237-1 КЗпП України.

Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України (в редакції, яка діяла на день звільнення), відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться в разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законом.

Суд зазначає, що Конституційним Судом України у Рішенні № 4-рп/2012 від 22.02.2012 було надано офіційне тлумачення положення ч. 1 ст. 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями ст. 237-1 КЗпП України щодо визначення строку для звернення працівника до суду з позовом про стягнення відшкодування моральної шкоди, завданої несвоєчасною виплатою працівникові належних йому при звільненні сум, та початку його перебігу.

Так, у вказаному рішенні Конституційний Суд зазначає, що право фізичних та юридичних осіб на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої внаслідок порушення їхніх прав, свобод та законних інтересів, має конституційно-правову природу і передбачено в статтях 32, 56, 62, 152 Основного Закону України.

Засади та сутність інституту моральної шкоди розкриваються в Цивільному кодексі України, у статті 23 якого встановлено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частина друга); моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом (частини четверта, п`ята).

Подальше регулювання інституту моральної шкоди визначено в окремих законах. Так, право на відшкодування моральної шкоди закріплено, зокрема, в законах України „Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду", „Про інформацію", „Про авторське право і суміжні права", „Про захист прав споживачів", „Про телебачення і радіомовлення", „Про протидію торгівлі людьми", „Про телекомунікації", „Про жертви нацистських переслідувань".

Аналіз чинного законодавства дає підстави для висновку, що інститут моральної шкоди має міжгалузевий характер, а тому особливості його застосування можуть встановлюватися галузевим законодавством.

У трудовому законодавстві право працівника на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням його трудових прав, визначено у статті 237-1 КЗпП України, відповідно до якої відшкодування моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя; порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Строки звернення до суду за відшкодуванням моральної шкоди в зазначеній статті не встановлено.

Спір про відшкодування звільненому працівнику моральної шкоди, завданої затримкою розрахунку при звільненні, є трудовим спором.

У Цивільному кодексі України гарантується право особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу і встановлюється відшкодування моральної (немайнової) шкоди як один із способів захисту цивільних прав та інтересів (частина перша, пункт 9 частини другої статті 16).

Конституційний Суд України вважає, що в аспекті конституційного звернення визначені Цивільним кодексом України і Кодексом підстави та порядок відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди слід розглядати у нерозривному зв`язку з положеннями статті 233 КЗпП України, у яких встановлено строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів, зокрема тримісячний строк, який розпочинається з дня, коли працівник дізнався чи повинен був дізнатися про порушення свого права.

Звільнений працівник, якому з вини власника або уповноваженого ним органу несвоєчасно виплатили належні при звільненні суми, має право вимагати відшкодування завданої при цьому моральної шкоди.

Виходячи з наведеного Конституційний Суд України дійшов висновку, що для звернення працівника до суду з заявою про відшкодування моральної шкоди, завданої йому несвоєчасною виплатою з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум, встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли такий працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.

Отже, враховуючи вищезазначений висновок Конституційного Суду, зважаючи на те, що на момент прийняття судом даного рішення відповідачем не виплачено позивачу - ОСОБА_1 у повному розмірі всіх належних їй при звільненні сум, тобто відповідач фактично не розрахувався з позивачем, суд дійшов висновку, що позивачем не пропущено строк позовної давності, передбачений ч. 1 ст. 233 КЗпП України, щодо звернення до суду з позовними вимогами про стягнення матеріальної шкоди, нарахованої на підставі ст. 237-1 КЗпП України, а тому суд відхиляє як безпідставне та необґрунтоване посилання відповідача на наявність підстав для відмови в задоволенні позовних вимог в цій частині з підстав пропуску позивачем строку позовної давності, встановленої ч. 1 ст. 233 КЗпП України.

Щодо розміру та підстав для стягнення з відповідача на корись позивача моральної шкоди, суд виходить з такого.

Право заробляти собі на життя є невід`ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене (абзац 2 підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 29.01.2008 № 2-рп/2008).

Згідно зі ст. 1 Конвенції «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30.06.1961, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України в Рішенні від 29.01.2008 № 2-рп/2008 виходив з того, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Регулювання оплати праці працівників незалежно від форм власності підприємства, організації, установи здійснюється шляхом установлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій. Відповідно до частини третьої статті 94 КЗпП України питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.

Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03.05.1996, ратифікованої Законом України від 14.09.2006 № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень.

Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.10.2022 у справі № 905/857/19.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Розмір моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.

Під моральною шкодою необхідно розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати у моральних переживаннях у зв`язку із знищенням чи пошкодженням майна, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Визначення розміру моральної шкоди є правом суду, однак розмір грошового відшкодування визначається судом не лише від обсягу страждань, а й залежить від характеру порушення, глибини страждань, погіршення здібностей особи та інших істотних обставин.

Така правова позиція викладена в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.12.2020 у справі № 752/17832/14-ц та Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10.01.2024 у справі № 299/4842/21.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в постанові від 05.12.2022 у справі № 214/7462/20 зазначає, що зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала моральної шкоди, та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.

Також у вказаній постанові Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначає, що відбувається такий розподіл тягаря доказування: а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи.

При визначенні грошової суми компенсації моральної шкоди враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності й справедливості. В деяких випадках в законодавстві визначено мінімальний розмір моральної шкоди. При цьому розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.

Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду.

Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту.

Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до довідки Комунального некомерційного підприємства «Лозівське територіальне медичне об`єднання» від 03.08.2023, ОСОБА_1 (позивач) перебуває на диспансерному обліку з 2019 року з діагнозом: рак лівої молочної залози, p.T2N0M0, 2а ст., стан після оперативного лікування в об`ємі: радикальна секторна резекція лівої молочної залози 05.03.19+ аксилярна лімфодисекція зліва 12.03.2019 р., 2 кл. гр. після операційного курсу променевої терапії, в процесі гормонотерапії. Є інвалідом II групи. Хвора потребує подальших консультацій у лікаря-онколога КНП «Обласний центр онкології» 2 рази на рік, а також продовження довготривалого курсу гормонотерапії та щорічного КТ-обстеження.

Наявність вищевказаного діагнозу підтверджується також копією виписки з медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого КНП «Обласний центр онкології» № 8278 та копією довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією № 979889.

Вартість щорічного КТ-обстеження станом 29.12.2022 складала 3300 грн, що підтверджується відповідною копією фіскального чека за 29.12.2022, а отже обстеження та лікування позивача потребує значних матеріальних витрат.

В результаті невиплати позивачу - ОСОБА_1 протягом значного періоду часу, починаючи з листопада 2021 року, заробітної плати (яка як зазначає позивач у позовній заяві, є її єдиним доходом та засобом існування) та інших належних до виплати у зв`язку із звільненням платежів, відповідач не лише порушив конституційне право позивача на отримання законної винагороди за виконану нею працю, але й поставив позивача у складне фінансове становище, залишивши без засобів, необхідних для існування та лікування. Такі противоправні дії відповідача завдали позивачу моральних страждань, принизили, призвели до втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагали додаткових зусиль для організації свого життя в умовах, за наявності яких позивач є особливо уразливою фізично та морально у зв`язку наявною хворобою.

З огляду на викладене, оскільки матеріалами справи підтверджено та позивачем доведено факт порушення відповідачем прав позивача довготривалою несплатою належних їй при звільненні сум, внаслідок чого позивачу було заподіяно відповідачем моральної шкоди, враховуючи фактичні обставини справи, характер, тривалість та обсяг моральних страждань, яких зазнав позивач, та негативні наслідки, які для неї настали у зв`язку із порушенням її прав, беручи до уваги тяжкість і тривалість вимушених змін у житті позивача, наявність перешкод у реалізації своїх життєвих планів, суд, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, дійшов висновку, що визначений позивачем у позовній заяві розмір морального відшкодування - 30000,00 грн є обґрунтованим та в повній мірі є достатнім для компенсації спричинених позивачу моральних страждань, тому задовольняє позовні вимоги в частині стягнення з відповідача відшкодування моральної шкоди у розмірі 30000,00 грн у повному обсязі.

Відповідно до ч. 3 ст. 13, ч. 1 ст. 74, ч. 1 ст. 76, ч. 1 ст. 77, ст. 78, 79 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку посилається сторона, як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно зі ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно зі ст. 129 Конституції України, до основних засад судочинства відносяться, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Здійснюючи розподіл судових витрат суд зазначає наступне.

Суд зазначає, що сплата судового збору за подання позовної заяви є складовою доступу до правосуддя, який є елементом права особи на судовий захист, гарантованого ст. 55 Конституції України, що має беззаперечно виконуватись сторонами в разі необхідності реалізації цього права.

Відповідно до приписів ч. 2 ст. 123 ГПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

За приписами п. 5 ч. 1 ст. 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує питання як розподілити між сторонами судові витрати.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з ч. 2 ст. 129 ГПК України, судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.

Згідно зі ст. 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. За подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру справляється судовий збір, що складає 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Як вбачається з матеріалів позову, позивач - фізична особа ОСОБА_1 , яка є інвалідом II групи, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами, звільнена від сплати судового збору на підставі п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір".

Отже, враховуючи, що позивач звільнений від сплати судового збору та враховуючи, що позовні вимоги судом задоволені частково на загальну суму 162752,60 грн, у відповідності до положень ч. 2 ст. 129 ГПК України та ст. 4 Закону України "Про судовий збір", до стягнення з відповідача в дохід бюджету підлягає судовий збір в розмірі, пропорційному розміру задоволених позовних вимог, а саме: 2441,29 грн, що становить 1,5 відсотка від розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи викладене та керуючись ст. 129 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, ст. 2, ч. 3 ст. 13, ст. 73-74, 76-79, 86, ч. 2 ст. 129 ГПК України, п. 2 ч. 1 ст. 231, ст. 236-242, 252 ГПК України, ст. 4, п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛОЗІВСЬКИЙ КОВАЛЬСЬКО-МЕХАНІЧНИЙ ЗАВОД" (ЄДРПОУ 32565419, адреса: 64602, Харківська обл., місто Лозова, вул. Свободи, буд. 24) на користь Фізичної особи ОСОБА_1 (РНКОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) грошові кошти в загальному розмірі 162752,60 грн, з яких: заборгованість по заробітній платі за лютий 2022 року в розмірі 2000,00 грн; заборгованість з вихідної допомоги в розмірі 8055,96 грн; середній заробіток за час затримки остаточного розрахунку з виплати заробітної плати в розмірі 122696,64 грн та відшкодування моральної шкоди в розмірі 30000,00 грн.

3. Відмовити у стягнення заборгованості по заробітній платі в розмірі 14430,35 грн, заборгованості з компенсації за невикористану відпустку в розмірі 7245,04 грн, заборгованості з вихідної допомоги в розмірі 21944,04 грн, середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку з виплати заробітної плати в розмірі 61301,52 грн.

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛОЗІВСЬКИЙ КОВАЛЬСЬКО-МЕХАНІЧНИЙ ЗАВОД" (ЄДРПОУ 32565419, адреса: 64602, Харківська обл., місто Лозова, вул. Свободи, буд. 24) на користь держави до спеціального фонду Державного бюджету України судовий збір у розмірі 2441,29 грн.

5. Видати накази після набрання рішенням законної сили.

6. Закрити провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення з відповідача заборгованості по заробітній платі на загальну суму 13569,65 грн, в т.ч.: за листопад 2021 року в сумі 4880,73 грн, за грудень 2021 року в сумі 5318,34 грн та за лютий 2022 року в сумі 3370,58 грн, та про стягнення заборгованості з компенсації за невикористану відпустку в сумі 4754,96 грн, - у зв`язку з відсутністю предмета спору.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду подається в строки та в порядку визначеному ст. 256, 257 ГПК України.

Повний текст рішення складено і підписано 30.01.2024.

Суддя Н.А. Новікова