Постанова

від 27.11.2007 по справі 5/60

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

5/60

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

 27 листопада 2007 р.                                                                                    № 5/60  

Вищий  господарський суд  України у складі колегії  суддів:

головуючий суддя Муравйов О.В.,

судді:Полянський А.Г.,Фролова Г.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу

Товариства з обмеженою відповідальністю "Украгроекспорт"

на постанову

та рішення          Львівського апеляційного господарського суду від 23.07.2007 року Господарського суду Чернівецької області від 16.05.2007 року

у справі№5/60 Господарського суду Чернівецької області

за позовомКооперативного підприємства "Мурафський консервний завод"

до

третя особа, яка не заявляє самостійних вимогТовариства з обмеженою відповідальністю "Украгроекспорт"

Фірма "W.J. Grain Ltd."

провизнання недійсним договору комісії  

за участю  представників сторін:

позивача:

відповідача:третьої особи:

Прицюк А.В., дов. №12/13 від 04.04.07р., Смик П. М. дов. від 03.04.07р.,Криган В.В., дов №16 від 02.04.2007р.,Криган В.В., дов №16 від 02.04.2007р.,

          У судовому засіданні 20.11.2007р., згідно ст.77 ГПК України, оголошувалась перерва до 27.11.2007р.

В С Т А Н О В И В:

         У березні 2007 року Кооперативне підприємство "Мурафський консервний завод" (далі позивач) звернулося до Господарського суду Чернівецької області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Украгроекспорт" про визнання недійсним укладеного між ним, як комісіонером, та Колективним підприємством фірма "Украгроекспорт" (перереєстрованого  на Товариство з обмеженою відповідальністю "Украгроекспорт")(далі відповідач), як комітентом, договору комісії від 08.04.2002 року.

Рішенням Господарського суду Чернівецької області від 16.05.2007 року у справі №5/60 (суддя Дутка В.В.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 23.07.2007 року (головуючий суддя Орищин Г.., судді Дубник О.П., Якімець Г.Г.), позов задоволено.

Визнано недійсним договір комісії від 08.04.2002р., укладений КП “Мурафський консервний завод” та КПФ “Украгроекспорт”.

Зобов'язано колективне підприємство “Мурафський консервний завод”, вул.Заводська, 16, с.Мурафа, Шаргородського району, Вінницької області, код 01729424, повернути товариству з обмеженою відповідальністю “Украгроекспорт”, м.Чернівці, вул.Садова, 6, код 22842461, сік яблучний концентрований, виробництва 2000 року, в кількості 350 тон 68 брікс по ціні не нижче 4272,00 грн. за одну тону і 350 тон 70 Брікс по ціні 4272,00 грн. за одну тону, всього на суму 2990400 грн., який знаходиться на КП “Мурафський консервний завод”.

        Стягнуто з товариства з обмеженою відповідальністю “Украгроекспорт”, м.Чернівці, вул.Садова, 6, код 22842461, на користь колективного підприємства “Мурафський консервний завод”, вул.Заводська, 16, с.Мурафа, Шаргородського району, Вінницької області, код 01729424, державне мито 42 грн. 50 коп., витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу 59 грн.

Відповідач не погодившись із зазначеними рішенням та постановою звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить постанову Львівського апеляційного господарського суду від 23.07.2007р., та рішення Господарського суду Чернівецької області від 16.05.2007р. у справі № 5/60 скасувати, прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити повністю, мотивуючи касаційну скаргу тим, що постанова та рішення винесені з порушенням норм матеріального та процесуального права, а саме, через їх безпідставність та у зв'язку з пропуском позивачем строку позовної давності, що мають значення для справи.

Відзиву на касаційну скаргу не надходило.

Заслухавши присутніх представників сторін, перевіривши повноту встановлення обставин справи, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково виходячи з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, предметом договору від 08 квітня 2002 року між позивачем та відповідачем було укладення договору комісії (далі Договір), згідно якого відповідач доручив, а позивач зобов'язався за дорученням відповідача здійснити для останнього від свого імені одну або декілька угод з реалізації сільгосппродукції –соку яблучного концентрованого, виготовленого у 2000 році, у кількості 350 тон 68 брікс по ціні не нижче 4272 грн. за одну тону і 350 тон 70 брікс по ціні 4272 грн. за одну тону, всього на суму 2990400грн., у тому числі ПДВ, що знаходиться на відповідальному зберіганні позивача для реалізації на підставі цього Договору комісії.

Задовольняючи позов суди виходили з того, що згідно з чинним ГОСТ 18192-72 “Соки плодовые и ягодные концентрированные. Технические условия” (пункт 4.4) термін придатності до споживання соків концентрованих від дня виготовлення складає: - два роки для пастеризованих; - один рік для непастеризованих;  - один рік в алюмінієвих тубах.

Термін придатності для споживання соку яблучного концентрованого виробництва 2000р., який підлягав реалізації за спірним договором комісії, складав один рік, тобто щонайменше кінцевий термін для споживання сплинув в грудні 2001р.

Спірний договір комісії укладений 08.04.2002р., тобто після закінчення терміну придатності соку яблучного.

Позивач після прийняття від відповідача на зберігання соку яблучного неодноразово листами від 19.12.2000р., 24.04.2001р., 28.09.2001р., 22.10.2002р. повідомляв відповідача про те, що термін зберігання соку яблучного 1 рік, у зв'язку з чим просив забрати його або прийняте якесь рішення щодо подальшого його використання у противному випадку позивач не хотів нести відповідальності за його якість.

Непридатність яблучного соку для подальшого використання підтверджено також протоколом випробувань № 22/а від 04.02.2003р., який складений виробничо-аналітичною лабораторією підприємства “Вінницького консервного заводу”.  

Таким чином, сторонам на момент укладення спірного договору було відомо, що сік яблучний, виробництва 2000р., непридатний для подальшого його використання, однак в порушення вимог чинного законодавства вони підписали спірний договір.

Крім того, судом першої інстанції було відновлено строк позовної давності, заявлений позивачем, з чим погодився й апеляційний суд, та який заперечувався відповідачем у судовому засіданні, тобто до винесення рішення по справі (ч.3 ст.267 ЦК України), з огляду на те, що поважність причини пропуску позивачем строку позовної давності полягає у неналежному виконанні арбітражним керуючим Дунаєвським Є.Л., обов'язків розпорядника майна, а в подальшому ліквідатора КП “Мурафський консервний завод”, що підтверджено судовими рішеннями у справі про банкрутство № 10/68-04.

Проте, колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанції, дійшли необґрунтованого висновку щодо задоволення позовних вимог.

Так, згідно п.6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких встановлений  законодавством, що діяло раніше, не сплинув до набрання чинності ЦК України.

Відповідно до  п. 7 цих же положень, до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину,  право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

Відповідно до ст.71 ЦК УРСР, загальний строк позовної давності становить три роки. За змістом ст.75 ЦК УРСР, позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторони.

При цьому, слід зазначити, що непереконливими видаються посилання суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний господарський суд, на те, що позивач знаючи про закінчення строку позовної давності у 2005 році, звернувся до господарського суду лише у березні 2007 року, і, поважністю пропуску строку визнано неналежне виконання арбітражним керуючим Дунаєвським Є.Л., обов'язків розпорядника, а в подальшому ліквідатора майна КП “Мурафський консервний завод”, так як даний факт не підтверджується матеріалами справи та належними доказами в розумінні

ст. 34, 35 ГПК України, оскільки суди прийняли до уваги суб'єктивні чинники, а не об'єктивні при вирішенні питання про відновлення строку позовної давності.

В судових актах також не досліджено питання щодо того, коли позивачу стало відомо про порушення його права. Цей момент слід відрізняти від такого, що не має юридичного значення ні для матеріального ні для процесуального права моменту, коли про порушення прав стало відомо керівнику юридичної особи. В той же час, особи, вказані в ст.71 ЦК УРСР можуть впродовж значного часу не знати про існування ухваленого судового акту, який вирішує питання про їх права та обов'язки. Така необізнаність є об'єктивною лише у випадку, коли така юридична особа не була залучена до участі у справі.

Крім того, задовольняючи позов по суті суди прийняли до уваги в якості доказів такі, які в силу ст.ст.33, 34 ГПК України, такими бути не можуть, а саме листи від 19.12.2000р., 24.04.2001р., 28.09.2001р., якими позивач нібито повідомляв відповідача про те щоб останній забрав сік або прийняв якесь рішення щодо подальшого його використання.

Проте, суди не залишили поза увагою  те, що договір комісії було укладено  08.04.2002 року, а тому вказані повідомлення не могли бути належними доказами по справі в силу зазначених вище норм процесуального законодавства.

До того ж, суди не звернули уваги й на те, що строк дії спірного Договору визначено до 01.11.2003р., і,  його дія втратила чинність, після чого наступили б наслідки по Договору згідно положень глави 35 ЦК УРСР, а отже за даних обставин, суд повинен був з'ясувати зазначене, і, лише після цього, можливо, вправі був би визнавати його недійсним.

Враховуючи наведене, рішення Господарського суду Чернівецької області та постанова Львівського апеляційного господарського суду є такими, що не відповідають вимогам чинного законодавства та фактичним обставинам справи, а касаційна скарга, з огляду на це, підлягає задоволенню частково, оскільки в силу приписів ч. 2 ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Під час нового розгляду суду першої інстанції необхідно вжити заходи для повного та всебічного з'ясування обставин справи, надати оцінку наявним в справі доказам та вирішити спір відповідно до норм матеріального права з дотриманням положень матеріального та процесуального законодавства.

Відповідно до ст.ст.85, 1115 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні за згодою присутніх представників сторін  оголошена  вступна та резолютивна частини постанови.

Керуючись статтями 1115, 1117, пунктом 3 статті 1119, статтями 11110, 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України,  Вищий господарський суд України, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу  Товариства з обмеженою відповідальністю "Украгроекспорт"  задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Чернівецької області від 16.05.2007 року та   постанову Львівського апеляційного господарського суду від 23.07.2007 року у справі №5/60 скасувати, а справу передати на новий розгляд до Господарського суду Чернівецької області.

Головуючий    суддя                                                          Муравйов О.В.         

Судді                                                                                    Полянський А.Г.

                                                                                             Фролова Г.М.