Постанова

від 24.01.2024 по справі 354/977/13-ц

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 354/977/13-ц

Провадження № 22-ц/4808/194/24

Головуючий у 1 інстанції Остап`юк М. В.

Суддя-доповідач Томин

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 січня 2024 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

головуючої Томин О.О.

суддів: Пнівчук О.В., Девляшевського В.А.,

за участю секретаря Струтинська Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Івано-Франківської обласної прокуратури на рішення Яремчанського міського суду від 17 листопада 2023 року, ухвалене в складі судді Остап`юк М.В., у справі за позовом Івано-Франківського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері до Поляницької сільської ради, ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «РІАЛ-С-ТЕЙТ», третя особа на стороні позивача - ДП «Ворохтянське лісове господарство», треті особи на стороні відповідачів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку,

в с т а н о в и в:

У липні 2013 році Івано-Франківський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернувся в суд в інтересах держави із позовом до виконавчого комітету Поляницької сільської ради, ОСОБА_3 , треті особи на стороні відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , про визнання недійсним Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ІФ №083739 від 03.09.2003 року, виданого на ім`я ОСОБА_1 ; визнання недійсним Договору дарування земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 від 18.12.2003 року; визнання недійсним Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №308476 від 06.07.2006 року, виданого на ім`я ОСОБА_2 ; визнання недійсним Договору дарування від 14.08.2006 року земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (т. 1, а.с. 31-36).

23 січня 2014 року ухвалою суду позовну заяву прокурора в частині визнання недійсним Договору дарування земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 від 18.12.2003 року; визнання недійсним Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №308476 від 06.07.2006 року, виданого на ім`я ОСОБА_2 ; визнання недійсним Договору дарування від 14.08.2006 року земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишено без розгляду у зв`язку із поданням Прокурором заяви про залишення позову в цій частині без розгляду (т. 1, а.с. 142-143).

У процесі розгляду справи з 2013 по 2023 роки змінювався також суб`єктний склад учасників справи та їх процесуальний статус. Враховуючи вказані зміни, предметом судового розгляду на момент ухвалення оскарженого судового рішення був позов Івано-Франківського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері до Поляницької сільської ради, ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «РІАЛ-С-ТЕЙТ», третя особа на стороні позивача - ДП «Ворохтянське лісове господарство», треті особи на стороні відповідачів, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання недійсним Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ІФ №083739 від 03.09.2003 року, виданого на ім`я ОСОБА_1 .

Вказані позовні вимоги мотивовано тим, що рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №27 від 10.07.2003 року, на підставі якого видано відповідачу ОСОБА_1 оспорюваний Державний акт серії ІФ №083739 на право власності на спірну земельну ділянку, підроблене та не приймалося у встановленому законом порядку, а самостійно було складено сільським головою. Вказаний факт встановлений за результатами розгляду кримінальної справи №1-6/2011, порушеної відносно посадових осіб Поляницької сільської ради за ч. 3 ст. 28 ч. 1 ст. 366, ч. 3 ст. 28 ст. 364, ч. 1 ст. 28 ч. 1 ст. 366 КК України.

Позивач вказував, що передана відповідачу спірна земельна ділянка перебуває у постійному користуванні ДП «Ворохтянське лісове господарство» на підставі Державного акту на право постійного користування землею ІІ-ІФ №002701 від 10.11.2001 року.

Вироком Галицького районного суду від 20.04.2011 року (на момент звернення до суду) та постановою Галицького районного суду від 04.03.2015 (справа №1-6/11, провадження №1/341/6/15), що прийнята в ході розгляду цієї справи в суді, встановлено, що Поляницький сільський голова Соловчук Ю.В. та інженер-землевпорядник ОСОБА_4 , зловживаючи владою та службовим становищем, з корисливих мотивів, в особистих інтересах та в інтересах осіб, які бажали безоплатно отримати для індивідуального житлового будівництва земельні ділянки у с. Поляниця Яремчанської міської ради, всупереч вимог законодавства, за погодженням з начальником Яремчанського міського управління земельних ресурсів, склали та видали завідомо неправдиві офіційні документи рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №4 від 14.02.2002 року, №32 від 12.09.2002 року, №36 від 10.10.2002 року, №40 від 15.11.2002 року, №6 від 13.02.2003 року, №27 від 10.07.2003 року «Про вилучення земельних ділянок» у Поляницького лісництва Ворохтянського Держлісгоспу загальною площею 40,69 га, віднесення їх в землі запасу сільської ради, про зміну їх цільового призначення і переведення з лісового фонду в землі житлової та громадської забудови».

В подальшому були підроблені рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради за 2002-2003 роки з додатками, в тому числі рішення №27 від 10.07.2003 року в частині передачі у приватну власність незаконно вилучених у ДП «Ворохтянське лісове господарство» земельних ділянок лісового фонду 105 фізичним особам, прізвища яких зазначені у постанові Галицького районного суду, у тому числі відповідачу ОСОБА_1 .

Постановою Галицького районного суду від 04.03.2015 року (справа №1-6/11, провадження №1/341/6/15) посадових осіб Поляницької сільської ради звільнено від кримінальної відповідальності в зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Позивач вказував, що пред`явлення позову обумовлене необхідністю захисту інтересів держави та відсутністю на 2013 рік повноважень щодо звернення до суду у органу, уповноваженого державою здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель Держсільгоспінспекції України. А тому прокурор у відповідності до частини другої статті 45 ЦПК України в редакції Закону України від 18.09.2012 року №5288-VI пред`явив цей позов в інтересах держави як самостійний позивач. Звертаючись із вказаним позовом, переслідується мета задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання про передачу земельної ділянки із обранням відповідного способу захисту у вигляді визнання недійсним державного акту.

Підставами позову, передусім, зазначив незаконність передачі земель державного лісового фонду, в тому числі спірної земельної ділянки, органом місцевого самоврядування шляхом зловживання службовими обов`язками посадовими особами Поляницької сільської ради, що встановлено результатами перевірки, проведеної на підставі матеріалів, зібраних УДСБЕЗ УМВС в Івано-Франківській області при розгляді звернень громадян щодо порушення земельного законодавства Поляницькою сільською радою Яремчанської міської ради при розпорядженні землями запасу. Також посилався на розташування спірної ділянки на території Поляницького лісництва Ворохтянського Держлісгоспу, тобто віднесення її до земель лісового фонду, що перешкоджало передачі цієї ділянки у власність фізичних осіб для будівництва та обслуговування житлового будинку без дотримання визначеної законодавством процедури.

З огляду на те, що фіктивність рішення, на підставі якого відповідачу видано державний акт про право власності, встановлена судовими рішеннями, воно не підлягає визнанню недійсним у судовому порядку. Тому прокурор просив визнати недійсним лише Державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії ІФ №083739 від 03.09.2003 року, виданий ОСОБА_1 .

Рішенням Яремчанського міського суду від 17 листопада 2023 року у задоволенні позову відмовлено у зв`язку з обранням неналежного способу захисту.

Не погодившись із вказаним рішенням, Івано-Франківська обласна прокуратура подала апеляційну скаргу. Вважає дане рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням вимог закону та таким, що суперечить фактичним обставинам справи.

Зазначає, що кінцевою метою звернення прокурора є повернення державі спірної земельної ділянки, яка вибула з її власності поза її волею, першим кроком до чого є пред`явлення цього позову.

Вказує, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог ст. 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (п. 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 року у справі №359/3373/16). При цьому для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна i документів, що посвідчують відповідне право, не вважається ефективним способом захисту права власника, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою.

Однак, апелянт стверджує, що повернення спірної земельної ділянки, яка на праві власності належить державі, є неможливим без визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування та державного акту про право власності, які стали підставою її вибуття із володіння позивача. При цьому, посилається на правову позицію висловлену Верховним Судом 29.06.2022 року за результатами розгляду справи №466/3737/18.

Також вказує, що Верховний Суд у постанові від 12.06.2023 року у справі №388/1347/20, предметом якої поряд з іншим було визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що оспорюваний державний акт порушує права позивачки, а відтак підлягає визнанню недійсним.

Стверджує, що можливість, а відповідно i ефективність обраного способу захисту саме шляхом визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку фактично підтверджена i іншою судовою практикою (постанова Верховного Суду від 22.06.2022 року у справі №545/1575/21, постанова Bepxoвнoгo Суду від 20.07.2022 року у справі №683/2422/19).

Просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

Відзив на апеляційну до суду апеляційної інстанції не надходив.

В судовому засіданні апеляційного суду представник апелянта прокурор Верешко М.І. доводи та вимоги апеляційної скарги підтримав.

Інші учасники справи не з`явилися, причини неявки суду не повідомили, повідомлялися про дату, час та місце розгляду справи належним чином.

З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів вирішила розглядати справу за відсутності учасників процесу, які не прибули в судове засідання.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам відповідає.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, у постійному користуванні Ворохтянського державного лісогосподарського підприємства перебували землі для ведення лісового господарства площею 4358,5 га, що підтверджується Державним актом на право постійного користування землею серії ІІ-ІФ №002701, виданого на підставі рішення Поляницької сільської ради №3 від 11.01.2001 року (т. 1, а.с. 116-117).

Згідно наказу Державного комітету лісового господарства України №87 від 03.04.2006 року Ворохтянський держлісгосп був перейменований в 2006 році на ДП «Ворохтянське лісове господарство».

Встановлено також, що рішенням виконавчого комітету Поляницької сільської ради від 10.07.2003 року №27 (Додаток 3) ОСОБА_1 , жителю м. Києва, передано безоплатно у приватну власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд у с. Поляниця площею 0,2500 га (т. 7, а.с. 207-2015).

03.09.2003 року на підставі вищевказаного рішення ОСОБА_1 отримав Державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії ІФ №083739 (т. 1, а.с. 9).

Земельній ділянці присвоєно кадастровий номер №2611092001220010022.

18.12.2003 року спірна земельна ділянка ОСОБА_1 подарована ОСОБА_2 на підставі Договору дарування від 18.12.2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Питлюком В.І., зареєстрованого в реєстрі за №2695 (т. 1, а.с. 11).

На підставі вказаного Договору ОСОБА_2 отримав Державний акт на право власності на земельну ділянку серії №ЯГ №308476 від 06.07.2008 року.

14.08.2006 року ОСОБА_2 подарував спірну земельну ділянку ОСОБА_3 (Договір дарування земельної ділянки від 14.08.2006 року, посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Питлюком В.І., зареєстрований в реєстрі за №3705) (т. 1, а.с. 12).

За результатами перегляду Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна власником спірної земельної ділянки є ОСОБА_5 . На земельну ділянку накладено арешт. Особою, майно/права якої обтяжуються є ТОВ «РІАЛ-С-ТЕЙТ».

Згідно даних листа Карпатського державного підприємства геодезії, картографії та кадастру Державного комітету природних ресурсів України від 01.10.2004 року №464 земельна ділянка площею 0,2500 га, яка надана безоплатно у приватну власність ОСОБА_1 , розташована у кв. 6 діл 12 території земель лісокористування Поляницького лісництва Ворохтянського Держлісгоспу (п. 32, т. 7, а.с. 216-218).

23.03.2004 року слідчим з ОВС прокуратури Івано-Франківської області Балитою Р.І. порушено кримінальну справу за фактом зловживання службовим становищем посадовими особами Поляницької сільської ради та її виконавчого комітету за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України. У постанові вказано, що службові особи Поляницької сільської ради та її виконавчого комітету, зловживаючи службовим становищем, діючи в інтересах третіх осіб, всупереч Генерального плану забудови с. Поляниця, в порушення вимог законодавства, протягом 2002-2003 років без розгляду на сесіях Поляницької сільської ради та її виконавчого комітету, незаконно вилучили із власності Ворохтянського держлісгоспу 40,69 га земель лісового фонду, без згоди державних органів лісового господарства, незаконно змінили їх цільове призначення, перевівши із земельних угідь лісового фонду в землі житлової та громадської забудови, та безоплатно надали їх у приватну власність 160 громадянам для будівництва та обслуговування житлових будинків. Внаслідок вищевказаних дій незаконно вилучено 40,69 га земельних угідь лісового фонду, що спричинило тяжкі наслідки державним інтересам (т. 3, а.с. 142).

Відповідно до Висновку комісійної судово-земельної експертизи від 11.03.2005 року, проведеної в рамках вказаної кримінальної справи, який долучено як доказ і до матеріалів цієї справи, відповідні рішення виконкому чи сесії сільської ради про вилучення окремих земельних ділянок лісового фонду, які фактично роздані громадянам у приватну власність під будівництво індивідуальних житлових будинків, у тому числі у кв. АДРЕСА_1 , де розташована земельна ділянка ОСОБА_1 , відсутні (т. 7, а.с. 219-222).

За результатами досудового розслідування уповноваженою особою складено обвинувальний висновок по кримінальній справі №248436 про обвинувачення сільського голови с. Поляниця ОСОБА_6 за ст.ст. 365 ч. 3, 190 ч. 4, 364 ч. 2, 357 ч. 2, 366 ч. 2 КК України, інженера-землевпорядника ОСОБА_4 за ст.ст. 365 ч. 3, 366 ч. 2 КК України, начальника Яремчанського міського управління земельних ресурсів ОСОБА_7 за ст.ст. 364 ч. 2, 366 ч. 2 КК України, головного бухгалтера ОСОБА_8 за ст.ст. 190 ч. 4, 364 ч. 2, 366 ч.2 КК України, начальника відділення Державного казначейства в м. Яремча Мотрук Марії Степанівни за ст.ст. 190 ч. 4, 364 ч. 2 КК України, який затверджений 18.05.2005 року Прокурором Івано-Франківської області.

Кримінальна справа розглядалася Галицьким районним судом Івано-Франківської області.

Аналіз матеріалів справи свідчить, що вироки Галицького районного суду, ухвалені за результатами розгляду цієї кримінальної справи неодноразово оскаржувалися, відповідно справа розглядалася судами апеляційної та касаційної інстанції, а також неодноразово поверталася на новий розгляд до суду першої інстанції.

Кінцевим рішенням у цій справі є постанова Галицького районного суду, ухвалена 14.03.2015 року, якою звільнено від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб Поляницької сільської ради, а саме: сільського голову с. Поляниця ОСОБА_6 , інженера-землевпорядника ОСОБА_4 , начальника Яремчанського міського управління земельних ресурсів ОСОБА_7 . Кримінальне провадження закрито (т. 4, а.с. 128-138).

Водночас, суд у вказаній постанові встановив, що сільський голова ОСОБА_6 , інженер-землевпорядник ОСОБА_4 в особистих інтересах та в інтересах осіб, які бажали безоплатно отримати для індивідуального житлового будівництва земельні ділянки у с. Поляниця Яремчанської міськради, склали завідомо неправдиві офіційні документи: листи виконавчого комітету Поляницької сільської ради про вилучення з державної власності та передачу сільській раді в землі запасу земельних ділянок державного лісового фонду; рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради «Про вилучення земельних ділянок Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ» загальною площею 40,69 га, віднесення їх в землі запасу сільської ради, про зміну їх цільового призначення і переведення з лісового фонду в землі житлової та громадської забудови; додатки до рішень виконавчого комітету Поляницької сільської ради «Про надання земельних ділянок для будівництва індивідуальних житлових будинків» фізичним особам, прізвища та ініціали яких вказуються у постанові.

Зокрема, в процесі судового розгляду по зазначеній кримінальній справі суд встановив, що всупереч вимог Земельного кодексу України, Лісового кодексу України, генерального плану забудови с. Поляниця, затвердженого рішенням сесії сільської ради від 30.01.2001 року, «Правил забудови населених пунктів області» від 12.11.2002 року, Закону України «Про планування та забудову територій», інженер-землевпорядник ОСОБА_4 та сільський голова ОСОБА_6 , за погодженням з начальником управління земельних ресурсів ОСОБА_7 , склали та видали завідомо неправдиві офіційні документи рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №4 від 14.02.2002 року, №32 від 12.09.2002 року, №36 від 10.10.2002 року, №40 від 15.11.2002 року, №6 від 13.02.2003 року, №27 від 10.07.2003 року «Про вилучення земельних ділянок» Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ загальною площею 40,69 га, віднесення їх в землі запасу сільської ради, про зміну їх цільового призначення і переведення з лісового фонду в землі житлової та громадської забудови.

У подальшому члени організованої групи ОСОБА_4 та ОСОБА_6 за погодженням з ОСОБА_7 , склали та видали завідомо неправдиві офіційні документи додатки до рішень виконавчого комітету Поляницької сільської ради №4 від 14.02.2002 року, №32 від 12.09.2002 року, №36 від 10.10.2002 року, №40 від 15.11.2002 року, №6 від 13.02.2003 року, №27 від 10.07.2003 року «Про надання земельних ділянок для будівництва індивідуальних житлових будинків» фізичним особам: ОСОБА_9 - 0,25 га, ОСОБА_10 - 0,15 га, ОСОБА_11 - 0,25 га, ОСОБА_12 - 0,1061 га, ОСОБА_13 - 0,15 га, ОСОБА_14 - 0,15 га, ОСОБА_15 - 0,15 га, ОСОБА_16 - 0,25 га, ОСОБА_17 - 0,25 га, ОСОБА_18 - 0,25 га, ОСОБА_19 - 0,2110 га, ОСОБА_20 - 0,1061 га, ОСОБА_21 - 0,15 га, ОСОБА_22 - 0,15 га, ОСОБА_23 - 0,2110 га, ОСОБА_24 - 0,15 га, ОСОБА_25 - 0,20 га, ОСОБА_26 - 0,15 га, ОСОБА_27 - 0,193 га, ОСОБА_28 - 0,25 га, ОСОБА_29 - 0,25 га, ОСОБА_30 - 0,25 га, ОСОБА_31 - 0,15 га, ОСОБА_32 - 0,10 га, ОСОБА_33 - 0,15 га, ОСОБА_34 - 0,15 га, ОСОБА_35 - 0,25 га, ОСОБА_36 - 0,25 га, ОСОБА_37 - 0,25 га, ОСОБА_38 - 0,25 га, ОСОБА_39 - 0,125 га, ОСОБА_40 - 0,10 га, ОСОБА_41 - 0,15 га, ОСОБА_42 - 0,15 га, ОСОБА_43 - 0,10 га, ОСОБА_44 - 0,15 га, ОСОБА_45 - 0,1891 га, ОСОБА_46 - 0,25 га, ОСОБА_47 - 0,23 га, ОСОБА_48 - 0,23 га, ОСОБА_49 - 0,23 га, ОСОБА_50 - 0,0550 га, ОСОБА_51 - 0,060 га, ОСОБА_52 - 0,20 га, ОСОБА_53 - 0,0608 га, ОСОБА_54 - 0,0608 га, ОСОБА_55 - 0,24 га, ОСОБА_56 - 0,25 га, ОСОБА_57 - 0,25 га, ОСОБА_58 - 0,15 га, ОСОБА_59 - 0,15 га, ОСОБА_60 - 0,10 га, ОСОБА_61 - 0,10 га, ОСОБА_62 - 0,10 га, ОСОБА_63 - 0,10 га, ОСОБА_64 - 0,25 га, ОСОБА_65 - 0,25 га, ОСОБА_66 - 0,25 га, ОСОБА_67 - 0,193 га, ОСОБА_68 - 0,193 га, ОСОБА_69 - 0,20 га, ОСОБА_70 , ОСОБА_71 та ОСОБА_72 всього 0,40 га, ОСОБА_73 - 0,15 га, ОСОБА_74 - 0,1189 га, ОСОБА_75 - 0,25 га, ОСОБА_76 - 0,15 га, ОСОБА_77 - 0,20 га, ОСОБА_78 - 0,25 га, ОСОБА_79 - 0,25 га, ОСОБА_80 - 0,25 га, ОСОБА_81 - 0,25 га, , ОСОБА_82 - 0,25 га, ОСОБА_83 - 0,25 га, ОСОБА_84 - 0,25 га, ОСОБА_85 - 0,9185 га.

Також, у постанові зазначено, що упродовж 2002-2003 років сільський голова ОСОБА_6 , інженер-землевпорядник ОСОБА_4 , начальник Яремчанського міського управління земельних ресурсів ОСОБА_7 , крім цього, незаконно надали у приватну власність під будівництво індивідуальних житлових будинків 5,452 га земель державного лісового фонду, які перебували у користуванні Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ, рішення про вилучення яких не приймались, а саме: ОСОБА_86 0, 25 га, ОСОБА_87 - 0,25 га, ОСОБА_88 - 0,10 га, ОСОБА_89 - 0,1804 га, ОСОБА_90 - 0,25 га, ОСОБА_91 - 0,10 га, ОСОБА_92 - 0,25 га, ОСОБА_93 - 0,25 га, ОСОБА_1 -0,25га, ОСОБА_94 - 0,10 га, ОСОБА_95 - 0,25 га, ОСОБА_96 - 0,2223 га, ОСОБА_97 - 0,10 га, ОСОБА_98 - 0,10 га, ОСОБА_99 - 0,10 га, ОСОБА_100 - 0,478 га, ОСОБА_101 - 0,25 га, ОСОБА_102 - 0,1928 га, ОСОБА_103 - 0,0704 га, ОСОБА_104 - 0,3157 га, ОСОБА_105 - 0,25 га, ОСОБА_106 - 0,1930 га, ОСОБА_107 - 0,20 га, ОСОБА_108 - 0,15 га, ОСОБА_109 - 0,10 га, ОСОБА_110 - 0,1644 га, ОСОБА_111 - 0,335 га, у результаті чого незаконно вилучено з державної власності 5,452 га земель державного лісового фонду вартістю 497767,60 грн., а також завдано збитки від незаконного вилучення деревних та чагарникових насаджень на суму 133591,49 грн. та від несплати втрат лісогосподарського виробництва на суму 281200,00 грн., а всього заподіяно збитків охоронюваним законом державним інтересам на суму 912559,09 грн. та спричинено тяжкі наслідки.

Таким чином у постанові Галицького районного суду за результатами розгляду вказаної кримінальної справи зазначено два аспекти, які мають доказове значення при встановленні обставин цієї справи: по-перше, рішення №27 від 10.07.2003 року та додатки до нього, на підставі якого ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку, прийнято з порушенням вимог законодавства, по-друге, відповідач ОСОБА_1 відноситься до переліку громадян, яким земельна ділянка надана у приватну власність із земель лісового фонду, що перебували у користуванні Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ, без прийняття рішення про вилучення її у встановленому законодавством порядку.

Вказані обставини стороною відповідача не заперечувалися, а також нею не надано жодних інших, протилежних доказів, на спростовання факту відсутності відповідного рішення органу місцевого самоврядування про вилучення спірної земельної ділянки у Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ згідно з порядком, визначеним законодавством та законності рішення органу місцевого самоврядування про передачу спірної земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_1 .

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що надання у приватну власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки здійснено з порушенням вимог законодавства. Вилучення та зміна цільового призначення спірної земельної ділянки у передбаченому законом порядку не здійснювалась та у встановленому порядку органом місцевого самоврядування у приватну власність не надавалась, а тому рішення Поляницької сільської ради №27 від 10.07.2003 року та державний акт не відповідають положенням законодавства. Водночас, враховуючи судову практику Верховного суду у подібних справах, заявлення вимоги про визнання недійсним Державного акту на право приватної власності на земельну ділянку ІФ №083739 від 03.09.2003 року, виданого на ім`я відповідача ОСОБА_1 , є неефективним способом захисту порушених прав держави, що є підставою для відмови в такому позові.

Апеляційний суд погоджується із таким висновком, з огляду на наступне.

За положенням статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту слід враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

У постанові Верховного Суду від 19 жовтня 2021 року в справі №628/1475/19 (провадження №61-7554св21) зазначено, що «правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні».

У постанові Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі №753/8671/21 (провадження №61-550св22) зазначено, що «кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду».

Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Згідно з ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Стаття 41 Конституції України наголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Частинами першою та другою статті 78 ЗК України визначено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Відповідно до частин першої, другої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України).

Земля є унікальним обмеженим природним та базисним ресурсом, на якому будується добробут суспільства. Отже, розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності і добросовісності, які є одними із фундаментальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 167, частиною першою статті 170 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

За змістом положень частин першої та четвертої статті 56 ЦПК України, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор може звертатися до суду із заявами про захист державних чи суспільних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 18 ЗК України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії.

Статтею 19 ЗК України визначено категорії земель, зокрема, це землі лісогосподарського призначення.

Згідно з частинами другою та третьою статті 1 Лісового кодексу України ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.

Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.

Згідно з частиною третьою статті 1 Земельного кодексу України використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За змістом частин першої та другої статті 3 ЗК України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 18 ЗК України категорії земель України мають особливий правовий режим.

Відповідно до частини першої статті 57 ЗК України земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З урахуванням часу, коли виникли спірні правовідносини між сторонами, судом першої інстанції враховано і норми ст.ст. 55, 56 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, згідно з якими до земель лісового фонду належали землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

Землі лісового фонду могли перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

Порядок використання земель лісового фонду визначався законом.

Чинне та той час земельне законодавством дозволяло органу місцевого самоврядування вилучати для суспільних та інших потреб земельні ділянки, надані у постійне користування, але при дотриманні чітко визначеної законодавством процедури.

Так, у відповідності до частин першої, другої статті 149 ЗК України у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

За змістом положень статті 20 ЗК України (у діючій на той час редакції) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, законодавством чітко передбачалося, що при передачі громадянам чи юридичним особам земельної ділянки, в тому числі, лісогосподарського призначення, яка перебуває у постійному користуванні спеціалізованого державного лісогосподарського підприємства мають передувати рішення органу місцевого самоврядування про вилучення цієї земельної ділянки та про зміну її цільового призначення.

Також у статті 118 ЗК України визначена процедура набуття на праві власності у порядку безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами.

У статті 21 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначалися наслідки порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель. А саме, порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: а) визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; б) визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; в) відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; г) притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.

Також статтями 154, 155 ЗК України передбачалася відповідальність органів місцевого самоврядування за порушення права власності на землю, за видання актів, які порушують права власників земельних ділянок.

З огляду на вказані норми права та матеріали справи, у справі, що переглядається, місцевим судом вірно встановлено, що надання у приватну власність спірної земельної ділянки відповідачу здійснено з порушенням вимог законодавства, оскільки вилучення та зміна цільового призначення спірної земельної ділянки у передбаченому законом порядку не здійснювалась, та у встановленому порядку органом місцевого самоврядування у приватну власність не надавалась, а тому рішення Поляницької сільської ради №27 від 10.07.2003 року та Державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії ІФ №083739 від 03.09.2003 року, виданий на ім`я відповідача ОСОБА_1 , не відповідає положенням законодавства, зокрема: статтям 18-20, 55-57, 149 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Однак, звертаючись до суду з позовом в інтересах держави, прокурор просив визнати недійсним вказаний державний акт на право приватної власності на таку земельну ділянку.

За загальним правилом суб`єкт, за яким зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння таким майном цим суб`єктом, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункт 63)). Інакше кажучи, не можна задовольнити вимогу про витребування нерухомого майна від особи, яка була його володільцем на час подання позову, але на момент ухвалення судового рішення більше цим майном не володіє (володільцем цього майна у державному реєстрі вказана інша особа, ніж відповідач). Крім того, судове рішення про витребування нерухомого майна неможливо буде виконати, якщо на час такого виконання право власності на це майно буде зареєстроване за іншою особою, ніж відповідач, із володіння якого суд витребував відповідний об`єкт. З огляду на вказане у справах про витребування власником його майна важливим є вжиття заходів забезпечення позову. Без цього ефективний захист прав та інтересів власника, належне виконання рішення суду про задоволення позову можуть бути неможливими внаслідок переходу майна до іншої, ніж відповідач, особи під час розгляду справи або після того, як суд ухвалить таке рішення.

На вказане звертала увагу Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 8 листопада 2023 року у справі №369/473/15-ц.

Велика Палата Верховного Суду зазначала, що вимоги про визнання незаконним (недійсним) і скасування рішення органу влади про надання земельної ділянки у власність за певних умов можна розглядати як вимоги про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, якщо саме це рішення створює відповідну перешкоду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі №633/408/18 (пункт 11.10)). Інакше кажучи, перешкоду у користуванні та розпорядженні зазначеною ділянкою лісогосподарського призначення у вигляді відповідного рішення органу влади про її відчуження, на підставі якого державна реєстрація права власності не відбулася (якщо це рішення справді створює таку перешкоду), власник може усунути за негаторним позовом, зокрема про визнання незаконним та скасування відповідного рішення.

Тоді як для витребування майна оскарження рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскарження всього ланцюга договорів та інших правочинів щодо спірного майна, державних актів на право власності тощо не є необхідними й ефективними способами захисту прав власника. Останній у межах провадження про витребування майна із чужого володіння вправі стверджувати, зокрема, про незаконність відповідного рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування без заявлення вимоги про визнання його незаконним, недійсним. Таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює юридичних наслідків, на які воно спрямоване (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17 (пункти 38-39), від 1 жовтня 2019 року у справі №911/2034/16 (пункти 46-47), від 15 жовтня 2019 року у справі №911/3749/17 (пункти 6.25, 6.27),від 22 січня 2020 року у справі №910/1809/18 (пункти 34-35), від 1 лютого 2020 року у справі №922/614/19 (пункт 52), від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19 (пункт 50), від 2 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (пункт 49), від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункти 109, 148, 150, 151, 153, 167), від 20 червня 2023 року у справі №633/408/18 (пункти 11.7-11.8)).

З огляду на вказане, якщо на підставі рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування про відчуження земельної ділянки лісогосподарського призначення відбулася державна реєстрація права власності на це майно, власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування оскарження рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є необхідним та ефективним способом захисту права власності. У разі встановлення незаконності таких рішень органів влади у спорі про витребування земельних ділянок суд вказує про це лише у мотивувальній частині його рішення.

Відтак, суд, керуючись принципом «jura novit curia», - «суд знає закони», з огляду на встановлені у ході судового розгляду обставини, а саме, що передана у приватну власність ОСОБА_1 спірна земельна ділянка перебувала у постійному користуванні Ворохтянського державного лісогосподарського підприємства, мала лісогосподарське призначення, її вилучення та зміна цільового призначення здійснювалась з порушенням вимог законодавства, дійшов висновку, що рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради від 10.07.2003 року №27 прийнято з порушенням чинного на той час законодавства.

Відповідно і спірний державний акт не відповідає вимогам законодавства, оскільки виданий на підставі такого рішення органу місцевого самоврядування.

Згідно з частиною першою, другою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Статтею 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 року у справі №912/1856/16, від 14.05.2019 року у справі №910/11511/18.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, у тому числі, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) та усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 152 ЗК України).

Наведені способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його із чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути наявні перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Зазначений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані із позбавленням його володіння майном.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, провадження №14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, провадження №12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, провадження №14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, провадження №14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі №925/642/19, провадження №12-84гс20 та інших.

Водночас застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 жовтня вересня 2022 року у справі №910/14224/20, провадження №12-20гс22).

Аналізуючи обраний прокурором спосіб захисту про визнання недійсним Державного акту на право приватної власності на земельну ділянку серії ІФ №083739 від 03.09.2003 року, виданого на ім`я ОСОБА_1 , місцевий суд правильно врахував такі висновки Верховного Суду

Зокрема, у постанові від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (провадження № 14-317цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що вимога про визнання недійсним та скасування державного акту не є ефективним способом захисту для усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою. «[…] …Такий акт лише посвідчував відповідне право та не мав самостійного юридичного значення». Також, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (провадження №14-2цс21) Верховний Суд вказав: «визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18, пункт 94))».

Отже, місцевий суд правильно вважав, що вимога щодо визнання недійсним Державного акту на право приватної власності на земельну ділянку серії ІФ №083739 не є ефективним способом захисту.

У той же час, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (провадження №14-2цс21) зроблено висновок, що «вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності».

Суд першої інстанції в ході розгляду цієї справи встановив, що спірна земельна ділянка є земельною ділянкою лісогосподарського призначення, незаконно вибула з власності держави поза її волею, неодноразово відчужувалася, на даний час на неї накладено арешт, особою, майно/права якої обтяжуються є ТОВ «РІАЛ-С-ТЕЙТ», а, отже, правильно вважав, що ефективним способом захисту у цій справі має бути вимога про витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України у кінцевого власника.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №378/596/16-ц, провадження №14-545цс19).

З огляду на викладене, враховуючи зазначені вище висновки Верховного суду, зважаючи що пред`явлено вимогу про визнання недійсним Державного акту на право приватної власності на земельну ділянку ІФ №083739 від 03.09.2003 року, виданого на ім`я ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивач обрав неефективний спосіб захисту порушених прав держави, що є підставою для відмови в позові.

Що стосується доводів апеляційної скарги про те, що повернення спірної земельної ділянки, яка на праві власності належить позивачу, не є можливим без визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування та державного акту про право власності, які стали підставою вибуття спірної земельної ділянки із володіння позивача, з посиланням на правову позицію, висловлену Верховним Судом в постанові від 29.06.2022 року у справі №466/3737/18, від 12.06.2023 року у справі №388/1347/20, від 22.06.2022 року у справі №545/1575/21, від 20.07.2022 року у справі №683/2422/19, то колегія суддів враховує таке.

В п. 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі №233/2021/19 вказано, зокрема, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Обставини у зазначених апелянтом постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в апеляційному порядку, тому немає підстав вважати, що місцевий суд ухвалив своє судове рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди виходили із конкретних обставин справи та фактичної доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Зокрема, посилання апелянта на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 29 червня 2022 року у справі №466/3737/18 про те, що якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то вбачається правильним визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача, не може бути підставою для скасування оскарженого рішення, оскільки у цій справі вимоги у такому вигляді не заявлялись.

Отже, доводи апеляційної скарги не містять підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що місцевий суд належно дослідив і проаналізував надані письмові докази, визначив характер спірних правовідносин, дійшовши правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відтак апеляційну скаргу Івано-Франківської обласної прокуратури необхідно залишити без задоволення, а рішення Яремчанського міського суду від 17 листопада 2023 року без змін.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Івано-Франківської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Яремчанського міського суду від 17 листопада 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Головуюча: О.О. Томин

Судді: О.В. Пнівчук

В.А. Девляшевський

Повний текст постанови складено 02 лютого 2024 року.