Постанова

від 10.01.2024 по справі 278/1621/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 січня 2024 року

м. Київ

справа № 278/1621/21

провадження № 61-13700св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - приватне товариство «Глибочанське-ОСМВ»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 07 червня 2023 року в складі судді Дубовік О. М. та постанову Житомирського апеляційного суду від 31 серпня 2023 року в складі колегії суддів: Трояновської Г. С., Галацевич О. М., Павицької Т. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до приватного товариства «Глибочанське-ОСМВ» (далі - ПП «Глибочанське-ОСМВ», підприємство) про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та відшкодування шкоди.

В обґрунтування позову вказала, що на підставі державного акта на земельну ділянку від 22 серпня 2008 року вона є власником земельної ділянки площею 2,0307 га, яка розташована на території Глибочанської сільської ради Житомирського району Житомирської області.

Як їй стало відомо, починаючи з 2014 року, її земельну ділянку без належних правових підстав використовує ПП «Глибочанське-ОСМВ». Підтвердженням цього факту є подана до суду позовна заява самого підприємства до ОСОБА_2 про відшкодування збитків, де підприємство не заперечує такий факт, та витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 18 травня 2021 року, згідно із яким щодо зазначеної земельної ділянки зареєстровано право оренди.

Вказала, що ніяких договорів з відповідачем з цього приводу вона не укладала та не підписувала, що свідчить про відсутність її волевиявлення, спрямованого на виникнення цивільних прав та обов`язків між сторонами щодо земельної ділянки, належної їй на праві власності.

З огляду на зазначене ОСОБА_1 просила суд:

- зобов`язати відповідача звільнити самостійно зайняту земельну ділянку площею 2,0307 га з кадастровим номером 1822081800:02:000:0306, яка розташована на території Глибочанської сільської ради Житомирського району Житомирської області, привести її до стану, придатного для використання за цільовим призначенням та стягнути шкоду у розмірі 7 332,92 грн., заподіяну внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки;

- скасувати запис про державну реєстрацію речового права № 5435546 від 22 квітня 2014 року щодо проведення державної реєстрації права оренди.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 07 червня 2023 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 31 серпня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовані недоведеністю позивачем факту відсутності між сторонами орендних правовідносин, а також наданням відповідачем належних та допустимих доказів на спростування обставин відсутності волевиявлення позивача на виникнення таких правовідносин. Вказані обставини на переконання судів свідчать про недоведеність позивачем обставин самовільного зайняття відповідачем належної їй земельної ділянки. Таким чином, суди дійшли висновків щодо укладення сторонами спірного договору оренди землі шляхом вчинення конклюдентних дій. При цьому суди узяли до уваги такі обставини: надання позивачем відповідачу копій паспорту та картки платника податків, реєстраційних документів на земельну ділянку; надання повноважень (довіреності) ОСОБА_2 на здійснення дій від її імені щодо земельної ділянки з кадастровим №1822081800:02:000:0306, в тому числі і отримання грошових коштів за договором оренди земельної ділянки; нарахування та сплата як податковим агентом відповідачем податку на доходи фізичних осіб за ОСОБА_1 з отриманої останньою орендної плати (паїв); показання свідків, які зазначили, що на особисті прохання позивача отримували орендну плату за неї та ставили підпис у бухгалтерських документах.

Водночас суди дійшли висновків про те, що оскільки користування ПП «Глибочанське-ОСМВ» належною позивачці земельною ділянкою не пов`язане з позбавленням її права володіння нерухомим майном, тому у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про звільнення земельної ділянки та приведення її до стану, придатного для використання за цільовим призначенням, необхідно відмовити.

З огляду на зазначенесуди дійшли висновків про відсутність підстав до задоволення і похідних позовних вимоги про скасування запису про державну реєстрацію за ПП «Глибочанське-ОСМВ» права оренди спірної земельної ділянки.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

У вересні 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просила їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду: від 11 травня 2023 року у справі № 357/3155/21, від 26 квітня 2022 року у справі № 378/1194/20, від 14 грудня 2022 року у справі № 394/85/21-ц, від 22 вересня 2021 року у справі № 610/3162/18, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що положення статті 18 Закону України «Про оренду землі» виключають можливість укладення спірного договору шляхом вчинення конклюдентних дій, оскільки такий договір не може бути зареєстрований. При вирішенні спору в цій справі суди попередніх інстанцій фактично надали договору оренди земельної ділянки, підробку якого доведено належними та допустимими доказами, статусу дійсного. Ефективним способом захисту своїх прав позивач вважає саме повернення їй спірної земельної ділянки, оскільки ця нерухомість знаходиться у фактичному користуванні відповідача без належних правових підстав.

У жовтні 2023 року від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень.

В обґрунтування доводів відзиву заявник вказав, що позивач надала добровільну згоду та висловила свою волю на укладення договору оренди землі від 10 лютого 2014 року, що свідчить про відсутність порушення її права та безпідставність позовних вимог. У разі якщо договір виконувався обома сторонами, то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір оренди вважається укладеним та може бути оспореним.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2023 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою Верховного Суду від 06 грудня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Згідно із державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 557841 від 22 серпня 2008 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки з кадастровим №1822081800:02:000:0306 площею 2,0307 га, яка розташована на території Глибочанської сільської ради Житомирського району Житомирської області та призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 вказала, що їй стало відомо, що 02 лютого 2014 року строком на 7 років було укладено договір оренди належної їй земельної ділянки, в якому сторонами зазначені вона як орендодавець та ПП «Глибочанське-ОСМВ» як орендар.

10 лютого 2014 року між цими ж сторонами було підписано акт прийому-передачі земельної ділянки за договором оренди землі від 10 лютого 2014 року.

17 жовтня 2017 року укладено додаткову угоду, якою зокрема продовжено строк дії договору оренди землі до 31 жовтня 2024 року.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна № 25702345 від 18 травня 2021 року право оренди ПП «Глибочанське-ОСМВ» на спірну земельну ділянку зареєстровано 22 квітня 2014 року.

Відповідно до висновку експертного дослідження за результатами проведення почеркознавчого дослідження № СЕ-19/106-22/5510-ПЧ від 30 листопада 2022 року підпис від імені ОСОБА_1 в графі «Орендодавець» у договорі оренди землі від 10 лютого 2014 року, в акті прийому-передачі земельної ділянки від 10 лютого 2014 року та додатковій угоді від 17 жовтня 2017 року до договору оренди землі від 10 лютого 2014 року виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою.

Згідно із нотаріально посвідченою довіреністю, виданою 31 жовтня 2019 року ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_2 , останньому надано право здійснювати певні дії від імені позивачки при реалізації права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1822081800:02:000:0306, в тому числі і отримувати грошові кошти за договорами оренди земельної ділянки.

Відповідно до податкових розрахунків сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь фізичних осіб, і сум утриманого з них податку ПП «Глибочанське-ОСМТ» позивачу було нараховано та сплачено суму доходу, з якого утримано податок, період - 4 квартал 2015, 2016, 2017, 2018, 2019 та 2020 років.

У матеріалах справи містяться розрахункові відомості щодо орендної плати по паям за 2018-2020 роки, згідно із якими ПП «Глибочанське-ОСМВ» виплатило ОСОБА_1 орендну плату за 2018 рік у сумі 2 463,68 грн, за 2019 рік - 2 463,68 грн, за 2020 рік - 4 223,45 грн (а. с. 88, 94, 95).

У провадженні Житомирського районного суду Житомирської області перебуває справа № 278/1091/21 за позовом ПП «Глибочанське-ОСМВ» до ОСОБА_2 про відшкодування збитків за самовільне зайняття земельної ділянки площею 2,0307 га з кадастровим номером 1822081800:02:000:0306.

Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Цим вимогам оскаржувані судові рішення відповідають не в повній мірі з таких підстав.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).

У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку (частина перша статті 207 ЦК України, тут і далі у редакції, чинній на час укладення спірного договору).

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони у належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

За частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі укладається у письмовій формі.

Частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (частина друга цієї ж статті).

У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

У постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок про те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв`язку із фактичним використанням земельної ділянки.

Ефективним способом захисту права, яке позивач вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема, шляхом пред`явлення вимоги про повернення таких земельних ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду, зокрема, від 23 вересня 2020 року у справі № 396/1857/16, від 11 листопада 2020 року у справі № 598/538/19 (провадження № 61-9846св20) та від 14 грудня 2022 року у справі № 394/85/21-ц (провадження № 61-9582св22).

У справі, що переглядається, встановлено, що спірний договір оренди землі позивачем не підписувався, а отже, відсутні підстави вважати, що такий договір є укладеним.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій, встановивши, що ОСОБА_1 не підписувала договір оренди, дійшли висновків щодо укладення сторонами спірного договору оренди землі шляхом вчинення конклюдентних дій.

Колегія суддів вважає такі висновки судів необґрунтованими з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Отже, конклюдентними діями може підтверджуватися лише укладення договору в усній формі.

У справі, що переглядається, позивач, наполягаючи на тому, що договір оренди не підписувала та, відповідно, не укладала, зазначила, що з 2014 року, її земельну ділянку без належних правових підстав використовує відповідач ПП «Глибочанське-ОСМВ».

На обґрунтування своїх позовних вимог позивач надала висновок експертного дослідження за результатами проведення почеркознавчого дослідження від 30 листопада 2022 року, згідно із яким підпис від її імені у договорі оренди землі від 10 лютого 2014 року, в акті прийому-передачі земельної ділянки від 10 лютого 2014 року та додатковій угоді від 17 жовтня 2017 року до договору оренди землі від 10 лютого 2014 року виконані не нею, а іншою особою.

Визначаючи факт виникнення та існування між сторонами правовідносин з приводу оренди землі, суди попередніх інстанцій врахували податкові розрахунки сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь фізичних осіб, і сум утриманого з них податку ПП «Глибочанське-ОСМТ»; розрахункові відомості щодо орендної плати по паям за 2017-2020 року; нотаріально посвідчену довіреність, видану 31 жовтня 2019 року ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_2 , згідно із якою останньому надано право здійснювати певні дії від імені позивачки при реалізації права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1822081800:02:000:0306, в тому числі і отримувати грошові кошти за договорами оренди земельної ділянки.

Надавши оцінку вказаним доказам, суди попередніх інстанцій установили обставини вчинення позивачем як власником земельної ділянки конклюдентних дій, які свідчать про вчинення правочину, зокрема, отримання ОСОБА_1 орендної плати від ПП «Глибочанське-ОСМТ» за договором оренди від 22 квітня 2014 року.

При цьому суди узяли до уваги також показання свідків, які зазначили, що на особисті прохання позивача отримували орендну плату за неї та ставили підпис у бухгалтерських документах.

Колегія суддів вважає, що вказані докази не можуть бути беззаперечним свідченням того, що ОСОБА_1 отримувала орендну плату від ПП «Глибочанське-ОСМТ» за договором оренди від 22 квітня 2014 року.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

У позовній заяві та апеляційній скарзі ОСОБА_1 стверджувала, що договір оренди землі не підписувала і орендну плату за користування землею не отримувала.

У даній справі як сторона позивача, так і сторона відповідача ставили під сумнів належність ОСОБА_1 підписів у відомостях про виплату ПП «Глибочанське-ОСМВ» орендної плати за землю та просили суд призначити по справі судову почеркознавчу експертизу (а. с. 88, 94, 95).

Ухвалою Житомирського районного суду Житомирської області від 25 травня 2023 року відмовлено у задоволенні клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи у справі на предмет належності ОСОБА_1 підпису у відомості про отримання орендної плати за 2018-2019 роки.

Надані відповідачем податкові розрахунки сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь фізичних осіб, і сум утриманого з них податку ПП «Глибочанське-ОСМТ», самі по собі не можуть бути доказом отримання позивачем орендної плати від відповідача, а лише свідчать про виконання останнім свого податкового обов'язку.

Не є таким доказом в розумінні статті 77 ЦПК України і нотаріально посвідчена довіреність, видана 31 жовтня 2019 року ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_2 , згідно із якою останньому надано право здійснювати певні дії від імені позивачки при реалізації права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1822081800:02:000:0306, в тому числі і отримувати грошові кошти за договорами оренди земельної ділянки, оскільки даний доказ свідчить лише про наділення позивачем ОСОБА_2 відповідними повноваженнями щодо отримання орендної плати за землю, а не фактичне отримання вказаних коштів.

Крім того, беручи до уваги показання свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , суди не звернули увагу на те, що двоє останніх є працівниками відповідача, а свідок ОСОБА_3 повідомила суду про те, що їй достеменно не відомо про договірні відносини між сторонами. Зазначила, що ніяких договорів від імені ОСОБА_1 вона не підписувала. Якщо у бухгалтерських відомостях міститься підпис за позивача, то свідок дійсно отримувала кошти за неї, десь у період 2017-2018 роках, а відтак і ставила підпис за неї. ОСОБА_1 самостійно не мала змоги отримувати грошові кошти, оскільки проживає в Житомирі. Позивач особисто просила її отримувати кошти (пай) на підприємстві за неї, які потім віддавала її батькам, які проживають з нею в одному селі.

Разом із тим відомості про отримання орендної плати містять прізвище ОСОБА_1 та не містять будь-яких відомостей щодо отримання вказаних коштів іншою уповноваженою особою, у тому числі й ОСОБА_3 .

Посилання суду апеляційної інстанції на те, що позивач не надала доказів , що вона з 2014 року не отримувала орендну плату від відповідача є безпідставними оскільки, встановивши не підписання ОСОБА_1 договору та додаткового договір оренди, суд фактично надав цим договорам статут дійсних, визнав настання відповідних правових наслідків за відсутності як волевиявлення, та поклав на особу нічим не обґрунтований обов`язок застосувати для уникнення настання правових наслідків за підробленим документом ті самі способи захисту, що й в умовах, коли правочин дійсно вчинено, а його правомірність презюмується.

Схожі за змістом висновки висловлені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року в справі № 227/3760/19-ц, на які суди вірно посилались, однак не врахували обставин цієї справи щодо відсутності доказів отримання орендної плати орендодавцем.

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Також позов не може містити вимогу, у якій йдеться про предмет спору, що відсутній (не існує); реституція ж як спосіб захисту, застосовується для повернення виконаного за правочином, а не в тому разі, коли жодного виконання не відбувалося (саме це і стверджується позивачем і достеменно встановлено судом). У випадку заперечення самого факту укладення правочину, як і його виконання, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення. Порушенням права у такому випадку є не саме по собі існування письмового тексту правочину, волевиявлення позивача щодо якого не було, а вчинення конкретних дій, які порушують право позивача (наприклад, зайняттям та використанням іншою особою приміщення позивача за відсутності встановлених для цього правових підстав). Протилежне тлумачення означало б, що суд надає документу, підробку якого встановлено належним чином, статус дійсного, визнає настання відповідних правових наслідків за відсутності як волевиявлення, так і інших законних підстав для цього та покладає на особу нічим не обґрунтований обов`язок застосувати для уникнення настання правових наслідків за підробленим документом ті самі способи захисту, що й в умовах, коли правочин дійсно вчинено, а його правомірність презюмується.

Таким чином, матеріали справи не містять, а відповідач в порядку статті 81 ЦПК України не надав належних, допустимих та достовірних доказів отримання позивачем орендної плати за землю, а тому суди попередніх інстанцій побудували свої висновки про наявність між сторонами орендних правовідносин на припущеннях, що суперечить частині шостій статті 81 ЦПК України.

З огляду на встановлені у цій справі обставини непідписання позивачем договору оренди землі від 22 квітня 2014 року, відсутність достовірних доказів щодо отримання ОСОБА_1 орендної плати на підставі договору оренди землі та її волевиявлення на користування ПП «Глибочанське-ОСМВ» належною їй земельною ділянкою, її права підлягають захисту шляхом усунення перешкод у користуванні належним їй майном, зокрема, шляхом повернення їй спірної земельної ділянки, що перебуває у користуванні відповідача без відповідної правової підстави.

Отже, враховуючи конкретні встановлені судами обставини справи, що розглядається, колегія суддів не вбачає підстав для застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) до правовідносин, що склалися між сторонами у цій справі.

З огляду на зазначене колегія суддів вважає обґрунтованими аргументи касаційної скарги щодо неправильного застосування судами норм матеріального права при вирішенні спору в цій справі у частині зобов`язання відповідача звільнити самостійно зайняту земельну ділянку.

Оскільки матеріали справи не містять даних що ОСОБА_1 мала волевиявлення на укладення з відповідачем договору оренди належної їй земельної ділянки шляхом підписанням договору оренди або отриманням орендної плати, однак відповідач користувався нею в період з 2014 по 2019 рік, позовні вимоги про зобов`язання відповідача повернути земельну ділянку її власнику підлягають до задоволення як є законні та обґрунтовані.

Водночас в матеріалах справи відсутні будь-які дані про те, що саме неправомірні дії відповідача є єдиною і достатньою причиною, яка позбавила можливості позивачку отримати прибуток з використання землі, враховуючи, що остання не цікавилась долею належного їй майна і не пред`являла будь-яких претензій до відповідача до початку судового спору. З огляду на зазначене, рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні цих вимог скасуванню не підлягають.

Щодо скасування запису про державну реєстрацію речового права

Звертаючись до суду із цим позовом у червні 2021 року ОСОБА_1 просила суд зокрема скасувати запис про державну реєстрацію речового права № 5435546 від 22 квітня 2014 року щодо проведення державної реєстрації права оренди.

Відповідно до частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній із 16 січня 2020 року до 26 липня 2022 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

За змістом наведеної правової норми в редакції, яка діяла на час ухвалення оскаржуваних судових рішень в цій справі, на відміну від положень статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в попередній редакції (до 16 січня 2020 року), яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, на даний час способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є: судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав.

Отже, на момент ухвалення судами першої та апеляційної інстанцій рішень у цій справі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речового права за відповідачем є правомірним та ефективним способом захисту прав позивача з урахуванням положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Верховний Суд зазначає, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності повторного звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

З огляду на те, що ОСОБА_1 пред`явила вимогу про скасування запису про державну реєстрацію речового права щодо проведення державної реєстрації права оренди за відповідачем, колегія суддів вважає, що обраний позивачем спосіб захисту її прав є неефективним, отже суди в цілому дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні цієї частини позовних вимог.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно із частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, колегія суддів дійшла висновку про скасування оскаржуваних судових рішень в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ПП «Глибочанське-ОСМВ» про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та ухвалення нового рішення про задоволення позову ОСОБА_1 у цій частині.

Щодо судових витрат

Відповідно до положень статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюється законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведення експертизи.

Згідно із статтею 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У справі, що переглядається, встановлено, що позивач пред`явила до суду три позовні вимоги, дві з яких (про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та скасування запису про державну реєстрацію речового права) є немайновими вимогами.

Розмір судового збору, що підлягав сплаті при поданні позовної заяви за одну вимогу немайнового характеру становив 908 грн, при поданні апеляційної скарги - 1 362 грн (908 х 150 %), касаційної скарги - 1 816 грн (908 х 200 %), усього 4 086 грн.

Оскільки судом касаційної інстанції задоволено лише одну вимогу немайнового характеру, з відповідача на користь позивача підлягають стягненню судові витрати за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг у сумі 4 086 грн.

Керуючись статтями 400, 412, 415-419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 07 червня 2023 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 31 серпня 2023 року скасувати в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до

приватного товариства «Глибочанське-ОСМВ» про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки, ухвалити в цій частині нове рішення.

Зобов`язати приватне товариство «Глибочанське-ОСМВ» звільнити самостійно зайняту земельну ділянку площею 2,0307 га з кадастровим номером 1822081800:02:000:0306, яка розташована на території Глибочанської сільської ради Житомирського району Житомирської області, та привести її до стану, придатного для використання за цільовим призначенням.

В іншій частині рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 07 червня 2023 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 31 серпня 2023 року залишити без змін.

Стягнути з приватного товариства «Глибочанське-ОСМВ» на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг у сумі 4 086 гривень.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович