Рішення

від 01.02.2024 по справі 914/2160/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01.02.2024 Справа № 914/2160/23

за позовом: Керівника Галицької окружної прокуратури міста Львова

позивач: Львівська міська рада

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Анто Ком"

про: витребування майна

Суддя Коссак С.М.

за участі секретаря Полюхович Х.М.

Від учасників справи:

Від прокуратури: Рогожнікова Н. - прокурор;

Від позивача: Павлова З.;

Від відповідача: Збіглей І. (в режимі відеоконференції) - представник

ВСТАНОВИВ:

На розгляд господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Керівника Галицької окружної прокуратури міста Львова в інтересах позивача Львівської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю «Анто Ком» про витребування з чужого незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Анто Ком" на користь Львівської міської територіальної громади в особі Львівської міської ради будівлю літ. «А-2» загальною площею 247,4 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Рибна, 4. Також прокурор просить стягнути з відповідача на користь прокуратури 2 684,00грн.

Ухвалою суду від 17.07.2023 року прийнято позовну заяву до розгляду за правилами загального позовного провадження та підготовче засідання призначено на 10.08.2023 на 10:20 год.

Рух справи відображено в ухвалах суду.

23.08.2023 року на електронну адресу суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву за вх.№20543/23 з документами згідно вказаного додатку, в якому просить відмовити в позові повністю та вирішити питання розподілу судових витрат і додає орієнтовний розрахунок понесених судових витрат. 23.08.2023 року через систему «Електронний суд» представник позивача подав заяву за вх.№20548/23 про вступ у справу як представника.

01.09.2023 року на поштову адресу суду від прокуратури надійшла відповідь на відзив за вх.№21189/23 з документами згідно вказаного додатку та 04.09.2023 року на поштову адресу суду надійшла зава прокуратури за вх.№3454/23 про поновлення строку позовної давності звернення до суду у справі №914/2160/23.

25.09.2023 року на поштову адресу суду від представника Львівської міської ради надійшла відповідь на відзив за вх.№23148/23.

27.09.2023 року на електронну адресу суду від представника відповідача надійшло заперечення на відповідь на відзив за вх.№23467/23.

Ухвалою суду від 26.10.2023 року клопотання представника позивача - Львівської міської ради за вх.№25920/23 від 25.10.2023 року про витребування доказів задоволено; витребувано в Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради (79040, м. Львів, вул. Городоцька, 299, код ЄДРПОУ: 26526811) реєстраційну справу по вул. Рибній, 4, м. Львів, РНОНМ: 548414446101; витребувані докази надати суду до 06.11.2023 року та уповноважено представника позивача - Павлову Зоряну на отримання доказів.

У судовому засіданні 01.02.2024 проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Правова позиція учасників справи.

Аргументи прокуратури

Просить позов задоволити та витребувати з чужого незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю «Анто Ком» на користь Львівської міської територіальної громади в особі Львівської міської ради будівлю літ. «А-2» загальною площею 247,4 кв.м., що знаходиться за адресою: м.Львів, вул. Рибна, 4 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 548414446101).

При цьому зазначає, що Львівська міська рада не застосовувало жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, щ кваліфікується як бездіяльність відповідного органу. Обгрунтовуючи підстави звернення до суду зазначає, що Львівська міська рада, будучи власником спірного майна з моменту прийняття Львівським апеляційним судом постанови у справі №461/1601/16-ц від 17.11.2020, не вжила ефективних та достатніх заходів щодо повернення спірного приміщення у комунальну власності, не зверталась з позовними заявами в порядку господарського судочинства протягом розумного строку, а відтак така поведінка свідчить про бездіяльність уповноважених суб`єктів владних повноважень, коли вони усвідомлювали порушення інтересів держави, мали відповідні повноваження для їх захисту, але за захистом до суду не звертались.

Правовими підставами позову є відповідні норми законодавства, що регулюють спірні правовідносини, оскільки спірне приміщення незаконно, без відповідної правової підстави вибуло з комунальної власності Львівської міської ради, а відтак таке приміщення підлягає витребуванню від особи - відповідача, який незаконно заволодів ним.

04.09.2023 (вх.№3454/23) прокуратурою подано заяву про поновлення строку звернення до суду з позовом.

Аргументи позивача - Львівської міської ради.

Підтримує позовні вимоги прокуратури. Зазначає, що ухвалою Львівської міської ради № 243 від 27.05.1999 року «Про питання управління майном міської комунальної власності» вирішено вважати такими, що належать до міської комунальної власності побудовані до 1939 року об`єкти нерухомого майна, які є на території міста Львова і передавались в різний час міськвиконкомом чи райвиконкомом в користування або на баланс підприємств, організацій.

Балансоутримувачем приміщення загальною площею 247,6 кв.м. на вул. Рибній, 4 у м. Львові визначено ЛКП «Старий Львів» (вказане підтверджується інформацією закріпленою у договорі оренди № Г-7813-11 від 20.05.2011 року актами обстеження приміщень від 07.04.2010 року, 21.03.2011 року та листом від 12.02.2015 року № 138).

Нежитлові приміщення загальною площею 247,4 кв.м, що позначені в технічній документації під літерою «А-2», які знаходились в комунальній власності Львівської міської ради та укладались договори оренди з фізичними та юридичними особами, в подальшому шляхом неодноразових відчужень (договорів купівлі-продажу) вибуло з коммунальною власності, без згоди Львівської міської ради, і на даний час зареєстроване право власності на ці нежитлові приміщення за товариством з обмеженою відповідальністю «Анто Ком».

Внаслідок вибуття вказаного нежитлового приміщення із комунальної власності було порушено права, майнові інтереси законного власника майна - територіальній громаді м. Львова.

Просить позов задоволити.

Аргументи відповідача

У задоволені позову просить відмовити

1. Зазначає, що прокурор наділений повноваженнями здійснювати представництво в суді лише двох суб`єктів права - громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) та держави, і не наділений повноваженнями здійснювати представництво в суді інших суб`єктів права, у тому числі органів місцевого самоврядування.

2. Львівська міська рада не була та не є власником будівлі у місті Львові по вулиці Рибна, 4, а відтак її права жодним чином не порушені. Твердження прокурора про те, що обставини перебування нежитлового приміщення на вул.Рибна, 4 у м. Львові загальною площею 247,6 кв.м. є комунальною власністю Львівської міської ради, які передані в користування ЛКП «Старий Львів» спростовуються наданими доказами, оскільки особа, яка не є власником майна не може передавати таке майно в оренду, а укладений договір оренди майна, яке не належить особі, є нікчемним в силу закону.

3. Щодо добросовісності відповідача. Після придбання корпоративних прав, ТзОВ «Анто Ком» як законний власник будівлі по вул. Рибній, 4 в м. Львів відкрито (не криючись) здійснювало ряд заходів для проведення реставрації вказаної будівлі, оскільки, вона перебуває в критично аварійному стані. Зокрема, Департаментом містобудування Управління регулювання забудови Львівської міської ради видано наказ №17-17-АПВ від 13.07.2017р. про затвердження Товариству з обмеженою відповідальністю «Анто Ком» вимог до архітектурно-

планувальної частини проекту реставрації з переплануванням приміщень будинку №4 на вулиці Рибній.

4. Відповідач вважає, що строк позовної давності сплинув, а тому подає окрему заяву про застосування наслідків спливу такого, у котрій детально описані фактичні обставини та правові підстави для такого застосування.

Судові рішення у справі

25.12.2014 ухвалою Франківського районного суду м. Львова, затверджено мирову угоду у справі №465/8245/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 (відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю «Шрифт» (відповідач-2) про стягнення заборгованості за договорами позики та поруки від 04.10.2013.

Відповідно до затвердженої мирової угоди сторони визначили, що ТзОВ «Шрифт» належить на праві власності нерухоме майно, а саме: будівля під літ. А-2 загальною площею 247,4 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Рибна, 4 , на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 15.02.2000, акту приймання- передачі до договору купівлі-продажу нерухомого майна від 15.02.2000, реєстраційного посвідчення №002372 від 23.02.2000, виданого Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки (пукнти 2,3 мирової угоди).

Згідно умов мирової угоди, право приватної власності позивача - ОСОБА_1 на будівлю під літ. «А-2» загальною площею 247,4 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Рибна, 4 виникає з моменту набрання законної сили ухвали Франківського районного суду м. Львова про визнання мирової згоди.

08.02.2016 Апеляційний суд Львівської області за результатом розгляду апеляційної скарги Львівської міської ради на ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 25.12.2014 року про затвердження мирової угоди, скасував оскаржувану ухвалу та направив справу №465/8245/14 для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Скасовуючи ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 25.12.2014 про затвердження мирової угоди у справі №465/8245/14-ц, Апеляційний суд Львівської області встановив, що затверджуючи мирову угоду, суд першої інстанції вирішив питання про права та обов`язки осіб, які не брали участь у справі та щодо нерухомого майна - нежитлового приміщення будівлі літ. «А-2» площею 247,4 кв.м. на вул. Рибній, 4 у м. Львові , яке не належить сторонам (прим. ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ТзОВ «Шрифт»), що підтверджується довідками ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» від 01.12.2010 та від 26.02.2015.

Розглядаючи справу №465/8245/14-ц судом апеляційної інстанції встановлено, що нежитлові приміщення будівлі літ. «А-2» площею 247,4 кв.м. на вул. Рибній, 4 у м. Львові були передані в оренду ЛКП «Старий Львів» на підставі рішення виконавчого комітету Львівської міської ради №14 від 21.01.2005 «Про надання в оренду нежитлових приміщень на вул. Рибній, 4 », і використовувались цим підприємством на підставі договору оренди №Г-7813-11 від 20.05.2011.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ за результатом розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 08.02.2016 у справі №465/8245/14, 30.11.2016 касаційне провадження закрив, касаційну скаргу повернув заявнику.

24.04.2017 Франківський районний суд м. Львова постановив ухвалу, якою позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ТзОВ «Шрифт» про стягнення заборгованості за договором позики та поруки залишив без розгляду.

Під час досудового розслідування, внесеного до ЄРДР за №12015140090004510 від 24 грудня 2015 року, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.190, ч.4 ст.358 КК України (а.с.184-189 т.2), встановлено, що після реєстрації права власності на підставі вказаної вище ухвали Франківського районного суду м. Львова від 25 грудня 2014 року про затвердження мирової угоди, ОСОБА_1 уклав акт приймання передачі з однієї сторони, як фізична особа та з другої - як директор (засновник) ТОВ «Неро Ком» відповідно до Статуту та рішення засновника ТОВ «Неро Ком», яким вніс спірне нерухоме майно в статутний капітал даного товариства, і 18.02.2015 року ТОВ «Неро Ком» стало власником спірної будівлі під літ. «А-2», загальною площею 247,4 кв.м., за адресою м. Льві, вул. Рибна, 4 , що також підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 18.02.2015 року, виданим Реєстраційною службою Львівського міського управління юстиції.

У грудні 2015 року рішенням засновника товариства змінено назву «Неро Ком» на ТОВ «Анто Ком».

Таким чином, власником вказаного об`єкту нерухомості з 18.02.2015 року є відповідач ТОВ «Анто Ком», що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, актуальною станом на момент розгляду справи апеляційним судом 17.11.2020 року.

У березні 2016 року Львівська міська рада звернулась до суду з позовом про витребування з чужого незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю «Анто Ком» на користь територіальної громади м.Львова в особі Львівської міської ради будівлю під літ. «А-2», загальною площею 247,4 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Рибна, 4, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності ТОВ «Анто Ком» від 18 лютого 2015 року на цю будівлю та зобов`язати Реєстраційну службу Львівського міського управління юстиції внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про скасування державної реєстрації права власності ТОВ «Анто Ком» на вказане нерухоме майно.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 01 березня 2017 року у справі №461/1601/16ц у задоволенні позову Львівської міської ради відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року у цій справі апеляційну скаргу Львівської міської ради задовольнити частково. Рішення Галицького районного суду м.Львова від 01 березня 2017 року скасовано, провадження у справі за позовом Львівської міської ради ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Анто Ком», Реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування рішення державного реєстратора, зобов`язання вчинити певні дії, закрито. Роз`яснено Львівській міській раді право на звернення до суду з таким позовом в порядку господарського судочинства, а також роз`яснити про наявність права протягом десяти днів з дня отримання постанови звернутись до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

Досліджуючи обставини справи, апеляційний суд встановив, що на підставі наданої довідки ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» від 04.03.2016 року, згідно з якою: станом на 10.07.1998 року спірна будівля була зареєстрована за ТОВ «Велдіс» на підставі договору купівлі-продажу будівлі від 06.07.1998 року за реєстровим номером 1153 та акту здачі-приймання від 06.07.1998 року (реєстраційне посвідчення серії НОМЕР_1 від 10.07.1998 року), яке відчужило спірну будівлю ТОВ «Шрифт» на підставі договору купівлі-продажу від 15.02.2000 року та акту приймання передачі від 15.02.2000 року (реєстраційне посвідчення серії НОМЕР_2 від 23.02.2000 року) (а.с.100-104 т.2).

Під час вказаного вище досудового розслідування отримано дані з ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» про те, що реєстраційне посвідчення за № НОМЕР_3 від 10.07.1998 року та реєстраційне посвідчення серії НОМЕР_2 від 23.02.2000 року на об`єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 , в реєстрових книгах ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» не зареєстровані, відповідно, право власності в БТІ не реєструвалось.

Отже, відповідно до встановлених обставин справи, спір виник між двома юридичними особами Львівською міською радою та ТОВ «Анто Ком», який був власником спірного нерухомого майна на момент звернення до суду з позовом і є ним на момент розгляду справи апеляційним судом, і до якого, власне, й звернена вимога позивача про витребування спірного нерухомого майна з чужого незаконного володіння, а фізична особа ОСОБА_1 хоч і вказаний у числі відповідачів, однак, до нього позивач жодних вимог не заявляє, оскільки внаслідок скасування ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 08 лютого 2016 року ухвали Франківського районного суду м.Львова від 25 грудня 2014 року, як підстави набуття ним права власності на спірне нерухоме майно, він втратив правовий статус власника цього майна, яким був первинно зареєстрований.

Отже, наведене дає підстави для висновку про те, що за своїм суб`єктним складом та характером спірних правовідносин спір є господарським, а тому повинен розглядатись в порядку господарського судочинства.

Обставини, встановлені судом

Будинок №4 на вул. Рибній у м. Львові, за даними управління охорони історичного середовища Львівської міської ради, побудований у XVIII столітті є пам`яткою культурної спадщини місцевого значення, який занесений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України №1213.

Відповідно до ухвали Львівської міської ради №243 від 27.05.1999 року «Про питання управління майном міської комунальної власності», якою вирішено вважати такими, що належать до міської комунальної власності побудовані до 1939 року об`єкти нерухомого майна, які є на території міста Львова і передавались в різний час міськвиконкомом чи райвиконкомом в користування або на баланс підприємств, організацій.

Згідно довідки Львівського міжміського бюро технічної інвентаризації від 16.10.1979 даний будинок належав до комунальної власності місцевих рад.

Виконавчий комітет Львівської міської ради прийняв рішення від 20.03.1998 №152 «Про укладення договорів оренди нежитлових приміщень, які використовує ДКП ЖЕК-402 відділу господарства Шевченківської районної адміністрації», зокрема приміщення на вул. Рибна, 4 у м. Львові.

На підставі розпорядження Галицької районної адміністрації Львівської міської ради №1232 від 09.10.2001, ДКП ЖЕК-402 реорганізовано шляхом приєднання до ЛКП «Старий Львів».

Виконавчий комітет Львівської міської ради прийняв рішення №14 про надання в оренду ЛКП «Старий Львів» нежитлових приміщень площею 247,6 кв.м на вул. Рибній, 4 у м. Львові терміном на 3 роки для статутної діяльності.

15.07.2005 між Управлінням комунального майна Львівської міської ради та ЛКП «Старий Львів» укладено договір оренди нерухомого майна №Г-3087-5, за яким в оренду передані нежилі приміщення загальною площею 247,6 кв.м., у тому числі: підвал 44,60 кв.м., перший поверх 98,70 кв.м., сходова клітка та коридор 18,40 кв.м., другий поверх 104, 30 кв.м.

Пунктом 3.1 укладеного договору визначено, що об`єкт оренди знаходиться на балансі та у фактичному користуванні орендаря, а тому вважається переданим в оренду на момент укладення цього договору. Даний факт виключає необхідність підписання акту дачі-приймання приміщення. Пунктом 4.1 договору передбачено, що термін дії договору з 15.07.2005 по 14.07.2006.

Згідно Додатку №1 до договору оренди №Г3087-5 від 15.07.2005, термін оренди нежитлового приміщення на вул. Рибна, 4 продовжено до 14.07.2007. В подальшому, зазначений договір неодноразово продовжувався. Зокрема, 20.03.1998 Управлінням комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради видано наказ №1279-0 «Про переукладення договору оренди від 15.07.2005 №Г-3087-5», відповідно до якого, продовжено договірні відносини з ЛКП «Старий Львів», шляхом переукладення договору оренди від 15.07.2005 №Г-3087-5 на нежитлові приміщення за адресою: Рибна, 4, строком на 2 роки 364 дні. 27.05.

27.05.1999 між Управлінням комунального майна Львівської міської ради та ЛКП «Старий Львів» укладено договір оренди нерухомого майна №Г-5987-8, за яким в оренду передані нежилі приміщення загальною площею 247,6 кв.м., на вул. Рибна, 4 у м. Львові треміном на 2 роки 364 дні, до 13.02.2011.

20.05.2011 між Управлінням комунального майна Львівської міської ради та ЛКП «Старий Львів» укладено договір оренди нерухомого майна №Г-7813-11, за яким в оренду передано нежилі приміщення загальною площею 247,6 кв.м. на вул. Рибна, 4 у м. Львові. Пунктом 3.3 укладеного договору визначено, що у зв`язку з фактичним використанням орендарем об`єкта оренди за попереднім договором, об`єкт оренди вважається переданим з моменту підписання даного договору. Пунктом 4.1 укладеного договору визначено, що термін дії договору 2 роки 364 дні з 20.05.2011 по 18.05.2014. Пунктом 4.3 договору оренди №Г-7813-11 від 20.05.2011 сторони визначили, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору, він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Згідно актів приймання-передачі від 20.05.2011 та від 30.09.2015, приміщення на вул. Рибній, 4 у м. Львові загальною площею 247,6 кв.м. передані для користування ЛКП «Старий Львів».

Вищевказані обставини свідчать, що нежитлові приміщення на вул. Рибна, 4 у м. Львові площею 247,6 кв.м. є у володінні Львівської міської ради, які передані в користування ЛКП «Старий Львів».

В подальшому, на підставі згаданих вище фактів та судових рішень, спірні приміщення вибули з володіння позивача. Як зазначено судом, 21.01.2015 державним реєстратором Львівського міського управління юстиції Трубою О.М. прийняте рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №19446451, за яким проведено державну реєстрацію та зареєстровано право приватної власності на спірне приміщення за ТзОВ «Неро Ком», а 15.07.2015 на підставі рішення засновника №3-12/15, змінено найменування товариства ТзОВ «Неро Ком» на ТзОВ «Анто Ком».

Норми права та мотиви суду

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до статті 1 якого передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які на її думку необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним легітимній меті.

Стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

У статті 321 ЦК України закріплено конституційний принцип непорушності права власності. За частинами першою та другою цієї статті ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

За змістом частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Зміст права власності полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Згідно з вимогами статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Таким чином право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя стаття 388 ЦК України).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його в особи, яка не мала права відчужувати це майно.

Власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Тоді як право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21; пункти 65-67); від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20; пункт 92)).

Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону № 1952-IV установлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18)).

З визнанням того, що державною реєстрацією права власності на нерухоме майно підтверджується володіння цим майном, у судову практику увійшла концепція «книжного володіння».

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Передумовами та матеріальними підставами захисту права власності на нерухоме майно у спосіб, визначений в статтях 387, 388 ЦК України, є наявність підтвердженого належними доказами права власності. Тобто особа, яка звертається до суду, або в інтересах якої звертається інша особа, з вимогою про витребування майна з незаконного володіння як у добросовісного, так і недобросовісного набувача, повинна довести право власності позивача на майно, що перебуває у чужому володінні.

Позов, заявлений на підставі статті 388 ЦК України, підлягає задоволенню у випадках, якщо у власника майна, що вибуло з його володіння і перебуває у володінні іншої особи, залишається право на це майно.

На підтвердження наявності у позивача суб`єктивного права на витребуване майно позивач повинен надати суду відповідні докази.

Подібна правова позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29.08.2019 у справі № 910/3515/17. 23 листопада 2021 року.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц висловлено, зокрема, таку позицію, що відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц зроблено висновок, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що за наявності державної реєстрації права власності на нерухоме майно за відповідачем належним способом захисту є віндикаційний позов, а інші вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 та 388 ЦК України, є неефективними. Зокрема, у постанові від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц виснувала про те, що: "У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 362/2707/19 (провадження № 14-21цс22)). Отже, власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є його останнім набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись для повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було надалі відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення позову про витребування майна до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених, зокрема, статтями 387 та 388 ЦК України".

Щодо звернення прокурора в інтересах Львівської міської ради.

Відповідно до частини третьої статті 3 ГПК України до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Згідно із частиною третьою статті 41 ГПК України у господарських справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Стаття 53 ГПК України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11 (підпункти 6.21, 6.22), від 26.02.2019 у справі № 915/478/18 (підпункти 4.19, 4.20), від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 26), від 18.03.2020 у справі № 553/2759/18 (пункт 35), від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (підпункт 8.5), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 80), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 75), від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 (підпункт 8.16) і № 922/1830/19 (підпункт 7.1)).

Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. постанови від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18 (пункт 35), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 76), від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 (підпункт 8.17) і № 922/1830/19 (підпункт 7.2)). Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 27), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81), від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 (підпункт 8.18) і № 922/1830/19 (підпункт 7.3)).

У пункті 55 постанови від 14.12.2022 у справі № 2-3887/2009 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ці висновки актуальні також щодо участі територіальної громади в цивільних правовідносинах та судовому процесі.

Здійснивши аналіз абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», Велика Палата Верховного Суду в пункті 37 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц дійшла висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

У пункті 76 постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду підтримала вищевказаний висновок та зазначила, що відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. При цьому поняття «компетентний орган» у цій постанові вживається в значенні органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (див. пункт 27 зазначеної постанови).

За висновками КГС ВС, викладеними у постанові від 22.12.2022 у справі № 904/123/22, органам місцевого самоврядування надано широкі права для здійснення економічного і соціального розвитку на своїй території. Так, частинами першою та другою статті 143 Конституції України передбачено, зокрема, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції. Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло з власності держави), а також таких чинників, як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 згаданого вище Закону, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

При цьому захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Як зазначено у п.66 постанови ВП ВС у справі №905/1907/21 від 21.06.2023 року наявності або відсутності бездіяльності органу після отримання звернення прокурора, може слугувати достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі ради.

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає цьому органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо(див. постанову від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (пункти 38-40)).

Про бездіяльність Львівської міської ради свідчать такі дії.

Галицькою окружною прокуратурою міста Львова, після отримання та вивчення матеріалів об`єднаного кримінального провадження №12015140090004510, процесуальне керівництво якого почало здійснюватися відповідно до постанови про визначення місця проведення досудового розслідування від 13.03.2023 встановлено, що Львівська міська рада зверталась до Галицького районного суду м. Львова з позовом до ОСОБА_1 , ТзОВ «Анто Ком», державного реєстратора реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції Труби О.М., про витребування з чужого незаконного володіння ТзОВ «Анто Ком» на користь територіальної громади м.Львова в особі Львівської міської ради будівлі під літ. «А-2» загальною площею 247,4 кв.м., що знаходиться за адресою: м.Львів, вул. Рибна, 4.

Постановою Львівського апеляційного суду від 17.11.2020 рішення Галицького районного суду м.Львова від 01.03.2017 скасовано, провадження у справі закрито, у зв`язку з тим, що даний спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Водночас, судом апеляційної інстанції роз`яснено Львівській міській раді право на звернення до суду з таким позовом в порядку господарського судочинства, а також роз`яснено про наявність права протягом десяти днів з дня отримання постанови звернутись до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

У листі від 20.04.2023 зазначено, що Львівська міська рада не заперечує проти здійснення представництва прокурором інтересів держави у відповідності до положень чинного законодавства щодо об`єкта по вул. Рибній, 4 у м. Львові.

Водночас, після закриття провадження у справі №461/1601/16-ц листом від 05.04.2021 Управління комунальної власності Львівської міської ради повідомляло юридичний департамент про необхідність вжиття дієвих заходів по захисту майнових прав Львівської міської територіальної громади.

З наведеного вбачається, що після прийняття Львівським апеляційним судом постанови від 17.11.2020 у справі №461/1601/16-ц Львівська міська рада не зверталась до суду в порядку господарського судчинства з позовом про витребування спірного майна з чужого незаконного володіння.

Вибуття нерухомого майна з комунальної власності всупереч закону порушує права власника майна і відповідно вимагає від органу місцевого самоврядування, який зобов`язаний їх захищати, вжиття своєчасних, ефективних та вичерпних заходів щодо захисту інтересів територіальної громади.

Проте, протягом тривалого часу Львівська міська рада не вжита ефективних та достатніх заходів по захисту порушеного права територіальної громади на володіння, користування та розпорядження комунальним майном.

13.04.2023 Галицькою окружною прокуратурою м. Львова, враховуючи постанову Львівського апеляційного суду від 17.11.2020 у справі 461/1601/16-ц, на адресу міської ради, у порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» направлено запит про надання інформації та підтверджуючих документів щодо здійснення захисту інтересів територіальної громади та повернення до комунальної власності нерухомого майна - приміщення на вул. Рибна, 4 у м. Львові, яке незаконно вибуло з комунальної власності, шляхом звернення до суду в порядку господарського судочинства.

Листом від 20.04.2023 №2901-вих-47949 юридичний департамент Львівської міської ради повідомив прокуратуру, що Львівська міська рада не зверталась з позовною заявою до ТзОВ «Анто Ком» про витребування майна на вул. Рибній, 4 у м. Львові, та не заперечує проти здійснення представництва прокурором інтересів держави відповідно до положень чинного законодавства .

Листом від 23.06.2023 №14.50/99-6789вих-23 окружна прокуратура повідомила Львівську міську раду про встановлені підстави для представництва прокурором інтересів держави та пред`явлення позову про витребування спірного майна.

Відомостей щодо самостійного вжиття міською радою та її виконавчими органами заходів реагування, звернення до суду з позовом в порядку господарського судочинства до прокуратури від міської ради не надходили.

Враховуючи наведене вище, суд доходить висновку про правомірність звернення прокуратуру до суду, враховуючу бездіяльність Львівської міської ради (з врахуванням правових позицій, зазначених у постанові ВП ВС від 8 листопада 2023 року у справа № 607/15052/16-ц).

Щодо належності майна позивачу - Львівській міській раді.

Як зазначено у постанові ВС у складі суддів КСГ від 05 серпня 2022 року у справі №922/2060/22 історико-правовий аналіз чинного законодавства свідчить, що до державної власності в Україні відповідно до статті 31 Закону України від 07.02.1991 № 697-XII "Про власність" (діяв до 20.06.2007) належала загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

При цьому суб`єктами права комунальної власності відповідно до частини 2 статті 32 цього Закону були визначені адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів.

Згідно із частиною 1 статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

За змістом частини 2 статті 60 Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

У пункті 10 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що з набранням чинності цим Законом майно, яке до прийняття Конституції України у встановленому законодавством порядку передане державою до комунальної власності адміністративно-територіальних одиниць та набуте ними на інших законних підставах, крім майна, що відчужене у встановленому законом порядку, є комунальною власністю відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст. Майно, передане до комунальної власності областей і районів, а також набуте на інших законних підставах, є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, управління яким відповідно до Конституції України здійснюють районні і обласні ради або уповноважені ними органи. Відчуження зазначеного майна здійснюється лише за рішенням власника або уповноваженого ним органу. За пропозицією сільських, селищних, міських рад районні, обласні ради повинні приймати рішення про передачу до комунальної власності відповідних територіальних громад окремих об`єктів, спільної власності територіальних громад, які знаходяться на їх території і задовольняють колективні потреби виключно цих територіальних громад.

Ухвалою Львівської міської ради № 243 від 27.05.1999 року «Про питання управління майном міської комунальної власності» вирішено вважати такими, що належать до міської комунальної власності побудовані до 1939 року об`єкти нерухомого майна, які є на території міста Львова і передавались в різний час міськвиконкомом чи райвиконкомом в користування або на баланс підприємств, організацій.

Матеріали справи містять:

- Довідку Львівського МБТІ від 16 жовтня 1979 року про належність будинку по вул. Рибній. 4 у м. Львові міській раді, рік будови 1892;

- Рішення виконавчого комітету Львівської міської ради від 20.03.1998 №152 про укладення договорів оренди нежитлових приміщень, які використовує ДКП ЖЕК - 402 відділу житлового господарства Шевченківської районної адміністрації, зокрема по вул. Рибній, 4 у м. Львові;

- Лист-звернення ДКП ЖЕК - 402 до відділу житлового господарства Шевченківської районної адміністрації від 25.04.1996 року №Д-3-48 про укладення договору оренди нежитлових приміщень у спірному будинку, які використовуються для виробничих потреб;

- Лист-звернення ЛВКЦ «Галкомплекс» від 26.04.1991 року №158 про згоду на підставі рішення виконкому Шевченківської районної ради народних депутатів №152 від 23.04.1991 на оренду нежитлових приміщень по вул. Рибна, 4 у м. Львові.

Відповідно до Рішення Виконавчого комітету Львівської обласної ради народних депутатів від 22.1.1988 № 393 «Про взяття під охорону держави споруд Львівської області, що мають наукову, історичну, художню і містобудівельну цінність» будинок № 4 на вулиці Рибній у м. Львові належить до пам`яток архітектури місцевого значення Львівської області, що перебувають під охороною держави. Дана будівля є пам`яткою архітектури, що збудована у XVIII столітті, якій присвоєно охоронний номер 1020.

В подальшому, розпорядженням Галицької районної адміністрації від 09.10.2001 року №1232 «Про впорядкування меж територій, на які поширюється компетенція житлово-експлуатаційних підприємств» реорганізовано з 01.11.2001 року ДКП ЖЕК - 402 шляхом приєднання цього підприємства до ЛКП «Старий Львів».

Вказаним рішенням суду встановлено, що приміщення в будівлі під літ. «А-2» загальною площею 247,4 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Рибна, 4 використовувались на підставі договору оренди № Г-7813-11 від 20.05.2011 року Львівським комунальним підприємством «Старий Львів». Вказане підтверджується актами обстеження приміщень від 07.04.2010 року, 21.03.2011 року та листом ЛКП «Старий Львів» від 12.02.2015 року № 138.

Згідно із вказаним договором оренди від 20.05.2011 року саме ЛКП «Старий Львів» був визначений балансоутримувачем приміщення загальною площею 247,6 кв.м. на вул. Рибній у м. Львові. Нежитлові приміщення загальною площею 247,6 кв.м. на вул. Рибній, 4 у м. Львові були передані в оренду ЛКП «Старий Львів» на підставі рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради від 21.01.2005 року № 14 «Про надання в оренду нежитлових приміщень на вул. Рибній,4». Вказане рішення виконавчого комітету Львівської міської ради було прийнято із врахуванням рекомендацій комісії з підготовки пропозицій для надання в оренду майна територіальної громади м. Львова (протокол від 01.09.2004 року № 16).

На підставі договору купівлі-продажу від 15 лютого 2000 року ТОВ «Велдіс» (продавець) передав у власність ТОВ «Шрифт» (покупець) будівлю заг.площею 247,4 кв.м, що знаходиться за адресою м. Львів, вул. Рибна ,4.

У зазначеному договорі вказано, що об`єкт продажу знаходиться на праві власності у продавця на підставі реєстраційного посвідчення, виданого Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки №014241 та зареєстрованого 10.07.1998 року за №1391.

Однак матеріали справи та витребувані судом матеріали реєстраційної справи №548414446101 будівлі № 4 по вул. Рибна у м. Львові не містять зазначеного реєстраційного посвідчення та правових підстав набуття прав на спірне майно.

На цей час діяла Інструкція про порядок державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затверджена наказом Державного комітету будівництва, архітектури, та житлової політики України від 09.06.1998 року №121, зареєстрована в Міністерстві юстиції України від 26 червня 1998 року за №399/2839, згідно якої оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна провадиться з видачею свідоцтва про право власності за зразком, наведеним в додатку 11, зокрема а) місцевими органами державної виконавчої влади, місцевого самоврядування. Додатком 1 до цієї інструкції визначено перелік правовстановлюючих документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на об`єкти нерухомого майна.

Отже, правовстановлюючих документів на підставі яких це право виникло, змінилося чи припинилося матеріали справи не містять.

На підставі цього договору купівлі-продажу ТОВ «Шрифт» зареєструвало право приватної власності на підставі реєстраційного посвідчення від 23 лютого 2000 року серія КММ №002372, запис в реєстровій книзі №2 за реєстровим №565, за підписом начальника Львівського обласного державного комунального бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки П.Кравця.

Про те, матеріали справи містять лист обласного державного комунального бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки П. Кравця від 26.02.2015 року №641 про те, що станом на 29.12.2012 року державна реєстрація права власності на приміщення заг. площею 247,6 кв.м. на вул. Рибна, 4 у м. Львові в БТІ не здійснювалася.

Крім цього, слідчому слідчого управління ГУ НП у Львівській області І. Березюку на лист від 27.09.2017 року за №13451/16/04-2017 директор ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» Мартинишин Г. листом від 27.09.2017 року за №3846 повідомило, що в реєстровій книзі №2 під реєстровим №565 внесено 12.06.1993 року запис по квартирі АДРЕСА_2 . Відповідно право власності на будівлю площею 247,4 кв.м. по вул. Рибна, 4 у м. Львові за ТОВ «Шрифт» під №565 не реєструвалося.

Суд, враховуючи встановлені обставини згаданих вище судових рішеннях, погоджується з доводами прокуратури та позивача про відсутність підтвердженого права власності на спірний об`єкт у його набувачів, а відтак і незаконне заволодіння відповідачем нерухомим майном Львівської міської ради.

Як зазначено вище, 24.04.2017 Франківський районний суд м. Львова постановив у справі 465/8245/17 ухвалу, якою позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ТзОВ «Шрифт» про стягнення заборгованості за договором позики та поруки залишив без розгляду у зв`язку з неявкою позивача. Спірне майно неправомірно набуте ОСОБА_1 , оскільки судове рішення про затвердження мирової угоди, якою це майно відчужено ОСОБА_1 скасовано.

Так, 15.01.20215р. рішенням Засновника - ОСОБА_1 створено ТОВ «Неро-Ком», і для забезпечення діяльності товариства створено статутний фонд нерухомим майном на вул. Рибній, 4 у м. Львові загальною площею 247,6 кв.м. (А-2). 14 січня 2016 року внесено запис про реєстрацію майна індексний № витягу 33829256, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 548414446101, перейменоване в подальшому на ТОВ «Анто Ком».

Суд відхиляє доводи відповідача, що лише за наявності підтвердження реєстрації права власності позивач міг звертатися із відповідними позовними вимогами. Зокрема, у спірних відносинах важливий момент набуття права власності, що дасть змогу встановити законодавчі вимоги, які діяли на відповідний час щодо обов`язковості проведення реєстрації такого права. Законодавство України, чинне на момент виникнення права власності територіальної громади на спірне нерухоме майно, могло не передбачати обов`язкової реєстрації цього права та виникнення права з моменту такої реєстрації, тому відсутність державної реєстрації у цьому випадку не впливає на правовий статус зазначених об`єктів нерухомості ( Колегія суддів бере до уваги правові висновки Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13).

Державна реєстрація є не підставою набуття права власності, а лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, і ототожнювати факт набуття права власності із фактом його державної реєстрації не можна. Досліджуючи обставини наявності в особи права власності, насамперед необхідно з`ясувати підстави, з яких особа набула такого права, оскільки факт реєстрації права власності є лише елементом юридичного складу, що зумовлює визнання права власності, а не підставою набуття цього права. Сама по собі реєстрація права не є підставою виникнення права власності, оскільки такої підстави закон не передбачає.

Суд доходить висновку, що позивачем доведено належними доказами наявність у нього права на спірне майно, що вказує на наявність правових підстав для захисту порушеного права позивача, як на момент здійснення відповідачем державної реєстрації права власності на спірне майно за ним, так і на момент звернення позивача до суду з даним позовом.

Щодо позовної давності

Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення(справа «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Застосування позовної давності має забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства.

Висновки щодо застосування позовної давності викладено також у рішеннях ЄСПЛ у справах Беллет проти Франції (Bellet v. France) за заявою № 23805/94, Seal v. The United Kingdom за заявою № 50330/07, Dacia S.R.L. v. Moldova за заявою № 3052/04; Lelas v. Croatia за заявою № 55555/08; Phinikaridou v. Cyprus за заявою № 23890/02.

Позовна давність є строком для пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). І в разі пред`явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це особою, позовна давність починає обчислюватися, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідалася або могла довідатися особа, право якої порушене, чи прокурор, уповноважений звернутися до суду в інтересах держави за захистом такого права, якщо прокурор довідався чи міг довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила, раніше, ніж особа, право якої порушене(п. 65 постанови ВП ВС від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17)

Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Стаття 257 ЦК України встановлює, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Враховуючи відсутність у ст.258 ЦК України спеціальної позовної давності до вимоги про витребування майна, відповідно до такої вимоги застосовується правила про загальну позовну давність (п. 122 постанови ВП ВС від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17).

Відповідно до ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

У постанові ВП ВС від 26.11.2019 справі № 914/3224/16 Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16.08.2018 у справі № 711/802/17 та від 06.06.2018 у справі № 520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковується з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу. Отже початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковується з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу, а не з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно. (п.139, 140).

Суд зазначає, що оскільки право на спірне майно було порушено в момент його вибуття у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли Львівська міська рада довідалося або могла довідатися про порушення його права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з власності оспорюваного майна у володіння іншої особи. Як зазначено, 08.02.2016 Апеляційний суд Львівської області за результатом розгляду апеляційної скарги Львівської міської ради на ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 25.12.2014 року про затвердження мирової угоди, скасував оскаржувану ухвалу та направив справу №465/8245/14 для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Відтак суд доходить висновку, що починаючи з часу оскарження ухвали суду (19.01.2016р. відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою позивача), Львівська міська рада знала про порушення свого права.

Після прийняття 08.02.2016 року ухвали апеляційного суду, у березні 2016 року Львівська міська рада звернулась до суду з позовом про витребування спірного майна з чужого незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю «Анто Ком» на користь територіальної громади м.Львова в особі Львівської міської ради. Позовна заява прийнята до розгляду та ухвалено рішення про відмову у її задоволення.

Постановою Львівського апеляційного суду від 17.11.2020 рішення Галицького районного суду м.Львова від 01.03.2017 скасовано, провадження у справі закрито, у зв`язку з тим, що даний спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства

Відповідно до частини другої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Позовна давність шляхом пред`явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Обов`язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред`явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі (висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі № 523/10225/15-ц та від 19.11.2019 у справі № 911/3677/17). Відтак суд погоджується в цій частині з доводами відповідача.

Однак механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пп.62, 66 рішення від 20.12.2007 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»).

Верховний суд у постанові від 11 вересня 2018 року у справі №904/191/18 зазначає, що закриття провадження у справі не є процесуальною дією суду, тотожною поверненню позовної заяви та відмові у прийнятті позовної заяви, питання про які вирішуються на стадії прийняття позовної заяви, а не під час розгляду справи по суті (наведена правова позиція викладена у постанові ВС від 24.04.2018 у справі №908/828/17).

Відповідно до частини 5 статті 267 Цивільного кодексу України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Отже, позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. Поважними причинами пропуску позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.

Прокурором подано заяву про поважність причин пропуску строку позовної давності (вх.№3454/23), підтримані позивачем, які судом враховано.

Аргументи ініціатора процесу: - вчинення позивачем дії щодо оскарження ухвали Франківського районного суду м. Львова від 25.12.2014р. у справі №465/8245/14-ц;

- після скасування цієї ухвали Апеляційним судом Львівської області 08.02.2016р., звернення 08.02.2016р. до Галицького районного суду м. Львова про витребування спірного майна:

- оскарження рішення цього суду про відмову у позові до Апеляційного суду Львівської області, який 17.11.2020р. закрив провадження у справі у зв`язку з юрисдикцією цього спору господарському суду;

- посилання на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16.12.1992 та та постанови ВС у складі колегії суддів КГС у справах №902/326/16, 922/1151/18, 922/1467/19.

Суд зазначає, що закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому, дане питання віднесене до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог.

До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому, поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.

При цьому, очевидно, що перебування справи у провадженні судових органів, вчинення у ній передбачених законом дій на думку добросовісного розсудливого спостерігача виключає необхідність вчинення процесуальних дій, спрямованих на припинення цього процесу, а саме: подачі заяв про закриття провадження у справі, подачі позовів у порядку іншого судочинства тощо. За таких обставин є неправильним та несправедливим покладення виключно на позивача відповідальності за помилку у визначенні підвідомчості відповідної справи і позбавлення його права на захист у спірних правовідносинах (з врахуванням позиції ВС, зазначеної у постанові від 07 вересня 2020 року у справі №904/1080/19). .

Аналіз наведених вище правових норм дає підстави для висновку, що подання позову з недодержанням правил підвідомчості/підсудності не перериває перебігу позовної давності, але, разом з тим, з урахуванням конкретних обставин справи, може бути поважною причиною для поновлення строку позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права.

Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.04.2019 у справі №902/326/16 та від 24.09.2019 у справі № 922/1151/18, а також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.05.2020 у справі № 922/1467/19.

Суд доходить висновку, що позивачем вчинялися активні дії, направлені на захист своїх інтересів та порушених прав. Зокрема, після вибуття спірного майна з володіння позивача, ним оскаржувалися відповідні судові рішення, він звертався до суду з вимогою про витребування майна. Ця судова процедура тривала до 17.11.2020 року, коли апеляційним судом підтверджена юрисдикція цього спору господарським судам. Суд зауважу, що при розгляді даного спору у суді загальної юрисдикції, останній не відмовив у прийнятті позовної заяви, не повернув її з інших підстав.

Вирішуючи питання про поважність причин пропуску строку позовної давності, суд також звертає увагу на інші об`єктивні обставини: 1) на Закон України від 30 березня 2020 року № 540-IX щодо продовження строків позовної давності на час дії карантину, що набрав чинності 02 квітня 2020 року, з огляду на встановлений Кабінетом Міністрів України карантин з 12 березня 2020 року (пункт 12 Перехідних і прикінцевих положень ЦК України); 2) на Указ Президента України від 24.02.2022 №64/2022 про введення в Україні воєнного стану із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року.

У рішенні від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України» Європейський суд з прав людини зробив висновок про те, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави.

Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об`ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Іліан проти Туреччини» зазначено правило встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

Практика Європейського суду з прав людини при застосуванні положень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує кожному право на звернення до суду, акцентує увагу на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16.12.1992).

Беручи до уваги викладене, суд доходить висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності, а відтак до захисту порушеного права позивача.

За змістом статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами як письмові, речові та електронні докази.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (частини 1, 3 статті 74 цього Кодексу).

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи наведене вище, суд доходить висновку про задоволення позову.

Судовий збір

Стосовно розподілу судових витрат суд зазначає таке. Відповідно до п.2 ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи наведене, у зв`язку з задоволенням позовних вимог, до стягнення з відповідача на користь Львівської обласної прокуратури підлягає судовий збір в сумі 2684,00грн.

Керуючись ст. ст. 74, 76-80, 129, 237, 238, 241 ГПК України, суд

УХВАЛИВ:

1. Позов задоволити.

2. Витребувати у Товариства з обмеженою відповідальністю "Анто Ком" (79008, м. Львів. Пл. Ринок, 35, кв.9 ) на користь Львівської міської територіальної громади в особі Львівської міської ради (79008, м. Львів, пл. Ринок, 1) будівлю літ. «А-2» загальною площею 247,4 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Рибна, 4 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 548414446101).

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Анто Ком"(79008, м. Львів. Пл. Ринок, 35, кв.9, код ЄДРПОУ 39587952 ) на користь Львівської обласної прокуратури (79005, м. Львів, пр. Шевченка, 17/19, МФО 820172, р/р UA 138201720343140001000000774 в ДКСУ в м. Київ, код ЄДРПОУ 02910031) 2684,00грн. судового збору.

Рішення набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 241 ГПК України.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Західного апеляційного господарського суду в порядку, встановленому розділом IV ГПК України.

Веб-адреса сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по справі, що розглядається - http://court.gov.ua/fair/sud5015, а також у Єдиному державному реєстрі судових рішень за веб-адресою - http://reyestr.court.gov.ua.

Повний текст рішення підписано 12.02.2024р.

Суддя Коссак С.М.