Постанова

від 11.06.2024 по справі 914/2160/23

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" червня 2024 р. Справа №914/2160/23

Західний апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючого суддіБонк Т.Б.

СуддівБойко С.М.

Якімець Г.Г.

секретар судового засідання Шатан Т.О.

представники сторін:

прокурор: Рогожнікова Н.Б.,

позивача: Павлова З.П.,

від відповідача: Вовк У.Я.,

розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю Анто Ком б/н від 04.03.2024 (вх. суду від 05.03.2024 № 01-05/642/24)

на рішення Господарського суду Львівської області від 01.02.2024 (повний текст рішення складено 12.02.2024, суддя С.М. Коссак)

у справі № 914/2160/23

за позовом: Керівника Галицької окружної прокуратури міста Львова

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Анто Ком"

про витребування майна

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст вимог позовної заяви і рішень судів попередніх інстанцій:

Керівник Галицької окружної прокуратури міста Львова в інтересах позивача Львівської міської ради звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Анто Ком» про витребування з чужого незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю Анто Ком на користь Львівської міської територіальної громади в особі Львівської міської ради будівлю літ. «А-2» загальною площею 247,4 кв. м., що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Рибна, 4.

В обґрунтування позовних вимог, зазначає, що нежитлові приміщення на вул. Рибна, 4 у м. Львові є комунальною власністю Львівської міської ради. Враховуючи те, що міська рада не передавала майнові права на вказані нежитлові приміщення шляхом приватизації чи іншого законного відчуження, а відтак таке нерухоме майно слід вважати таким, що вибуло з володіння законного власника без відповідних на те правових підстав, позаяк підстав для припинення права комунальної власності міської ради немає, а тому власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без правової підстави заволоділа ним.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 01.02.2024 позов задоволено, витребувано у Товариства з обмеженою відповідальністю Анто Ком на користь Львівської міської територіальної громади в особі Львівської міської ради будівлю літ. «А-2» загальною площею 247,4 кв. м., що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Рибна, 4 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 548414446101).

Рішення мотивовано тим, що у відповідача відсутнє підтверджене право власності на спірний об`єкт, у свою чергу, позивачем доведено належними доказами наявність у нього правових підстав для захисту його порушеного права.

Водночас, місцевий суд дійшов до висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності.

Короткий зміст вимог та узагальнених доводів учасників справи:

Не погодившись з рішеннями, Товариство з обмеженою відповідальністю "Анто Ком" звернулось до Західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду Львівської області від 01.02.2024 та ухвалити нове, яким у задоволенні позову керівника Галицької окружної прокуратури міста Львова в інтересах Львівської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю Анто Ком про витребування майна з чужого незаконного володіння, відмовити в повному обсязі.

Скаржник зазначає, що на спірне приміщення уповноваженим державним органом було зареєстроване право власності на підставі реєстраційного посвідчення від 23 лютого 2000 року серія КММ № 002372, запис в реєстровій книзі №2 за реєстровим №565, за підписом начальника Львівського обласного державного комунального бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки П. Кравця, з огляду на це, у відповідача були законні очікування про те, що попередні власники (ТОВ «Велдіс» та ТОВ «Шрифт») належним чином підтвердили свої права власника на спірні приміщення та дотримались встановленої процедури реєстрації права власності на зазначене нерухоме майно.

Щодо наявності листа Обласного державного комунального бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки про начебто відсутність інформації щодо реєстрації права власності на спірну будівлю саме по собі не є документом, який засвідчує відсутність речових прав на нерухоме майно. Натомість, відповідачу Товариство з обмеженою відповідальністю «Анто Ком» попереднім власником було пред`явлено належним чином оформлений документ, який підтверджував право власності на такий об`єкт нерухомого майна. Будь-яка потенційна помилка органу реєстрації (в даному випадку ОКП ЛОР БТІ) не повинна виправлятись за рахунок набувачів такого майна, адже це прямо суперечитиме принципу належного урядування.

Крім цього, після внесення в січні 2015 року спірного об`єкту нерухомості в статутний капітал ТОВ «Неро Ком» (попередня назва ТОВ «Анто Ком») як законний власник будівлі по вул. Рибній, 4 в м. Львів здійснювало ряд заходів для проведення реставрації вказаної будівлі, оскільки вона перебуває в аварійному стані.

В подальшому, ТОВ «Анто Ком» було отримано в Державній архітектурно-будівельній інспекції України дозвіл на виконання будівельних робіт (реставраційних робіт) будинку № 4 на вулиці Рибній в м. Львові від 29.09.2917р. № ІУ 113172721913, а також на підставі цього було отримано ряд технічних умов для проведення реставраційних робіт, що свідчить про добросовісне виконання ТОВ Анто Ком своїх обов`язків як власника будівлі, яка є пам`яткою архітектури, з метою її збереження.

Апелянт зазначає, що суд першої інстанції не надав жодної правової оцінки тому факту, що право власності Львівської міської ради не було зареєстроване в реєстрі речових прав.

Крім цього, на переконання скаржника, рішення Господарського суду Львівської області від 01.02.2024 у справі 914/2160/23 ухвалено неповноважним складом суду, оскільки дружина судді Коссака С.М. є працівником Львівської міської ради, а тому суддя Коссак С.М. повинен був заявити самовідвід у цій справі, однак цього здійснено не було.

Львівська обласна прокуратура подала відзив на апеляційну скаргу, у якому просить рішення Господарського суду Львівської області від 01.02.2024 залишити без змін, а апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Анто Ком без задоволення.

Прокурор зазначає, що матеріали справи містять лист Обласного державного комунального бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки П. Кравця від 26.02.2015 № 641 про те, що станом на 29.12.2012 державна реєстрація права власності на приміщення заг. площею 247,6 кв. м. на вул. Рибна, 4 у м. Львові в БТІ не здійснювалася.

Належність спірного приміщення Львівській міські раді встановлено Апеляційним судом Львівської області під час розгляду справи № 465/8245/14-ц (ухвала від 08.02.2016).

Водночас, прокурор вказує, що з огляду на факт відкриття провадження у справі Галицьким районним судом м. Львова та тривалий час розгляду справи № 461/1601/16-ц, звернення прокурора до Господарського суду Львівської області з даною позовною заявою після того, як позивач дізнався, що даний спір відноситься до господарської юрисдикції є підставою вважати, що строк пропущено з поважних причин.

Рух справи в суді апеляційної інстанції:

Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.03.2024 справу № 914/2160/23 розподілено колегії суддів у складі: головуючого судді Бонк Т.Б., суддів Бойко С.М. та Якімець Г.Г.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 11.03.2024 у справі № 914/2160/23 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Анто Ком» б/н від 04.03.2024 (вх. суду від 05.03.2024 № 01-05/642/24).

Процесуальний хід розгляду апеляційної скарги відображено у відповідних ухвалах суду.

У судовому засіданні 11.06.2024 скаржник підтримав доводи апеляційної скарги, прокурор та позивач заперечили доводи апеляційної скарги з підстав, викладених прокурором у відзиві на апеляційну скаргу.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи.

Розумність строків є одним із основоположних засад (принципів) господарського судочинства відповідно до пункту 10 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним вважається строк, який необхідний для вирішення справи у відповідності до вимог матеріального та процесуального законів.

При цьому, Європейський Суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (див. рішення Європейського Суду з прав людини у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).

Таким чином, суд, враховуючи обставини справи, застосовує принцип розумного строку тривалості провадження відповідно до зазначеної вище практики Європейського суду з прав людини.

Розглянувши наявні у справі матеріали, давши належну правову оцінку доводам, які містяться в апеляційній скарзі, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, з огляду на наступне.

Згідно з встановленими судами першої та апеляційної інстанцій обставин, і визначених відповідно до них правовідносин, вбачається, що:

Будинок № 4 на вул. Рибній у м. Львові, за даними управління охорони історичного середовища Львівської міської ради, побудований у XVIII столітті є пам?яткою культурної спадщини місцевого значення, який занесений до Державного реєстру нерухомих пам?яток України № 1213.

20.03.1998 Виконавчий комітет Львівської міської ради прийняв рішення № 152 «Про укладення договорів оренди нежитлових приміщень, які використовує ДКП ЖЕК-402 відділу господарства Шевченківської районної адміністрації, зокрема приміщення на вул. Рибна, 4 у м. Львові.

Розпорядженням Галицької районної адміністрації Львівської міської ради № 1232 від 09.10.2001, ДКП ЖЕК-402 реорганізовано шляхом приєднання до ЛКП «Старий Львів».

27.05.1999 Львівською міською радою прийнята ухвала № 243 «Про питання управління майном міської комунальної власності», якою віднесено до міської комунальної власності об?єкти нерухомого майна, які є на території міста Львова, побудовані до 1939 року і передавались в різний час міськвиконкомом чи райвиконкомами в користування або на баланс підприємств, установ, організацій.

21.01.2005 Виконавчий комітет Львівської міської ради прийняв рішення № 14 про надання в оренду ЛКП «Старий Львів» нежитлових приміщень площею 247,6 кв.м на вул. Рибній, 4 у м. Львові терміном на 3 роки для статутної діяльності.

15.07.2005 між Управлінням комунального майна Львівської міської ради та ЛКП «Старий Львів» укладено договір оренди нерухомого майна, відповідно до якого в оренду передані нежилі приміщення загальною площею 247,6 кв. м.

24.12.2007 Управлінням комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради видано наказ № 1279-0 «Про переукладення договору оренди від 15.07.2005 №Г-3087-5», відповідно до якого, продовжено договірні відносини з ЛКП «Старий Львів», шляхом перекладення договору оренди від 15.07.2005 №Г-3087-5 на нежитлові приміщення за адресою: Рибна, 4, строком на 2 роки 364 дні.

14.02.2008 між Управлінням комунального майна Львівської міської ради та ЛКП «Старий Львів» укладено договір оренди нерухомого майна № Г-5987-8, за яким в оренду передані нежилі приміщення загальною площею 247,6 кв.м., на вул. Рибна, 4 у м. Львові треміном на 2 роки 364 дні, до 13.02.2011.

20.05.2011 між Управлінням комунального майна Львівської міської ради та ЛКП «Старий Львів» укладено договір оренди нерухомого майна № Г-7813-11, за яким в оренду передано нежилі приміщення загальною площею 247,6 кв.м. на вул. Рибна, 4 у м. Львові.

Пунктом 3.3 укладеного договору визначено, що у зв`язку з фактичним використанням орендарем об?єкта оренди за попереднім договором, об?єкт оренди вважається переданим з моменту підписання даного договору.

Пунктом 4.1 укладеного договору визначено, що термін дії договору 2 роки (з 20.05.2011 по 18.05.2014).

Пунктом 4.3 договору оренди № Г-7813-11 від 20.05.2011 сторони визначили, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору, він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

25.12.2014 ухвалою Франківського районного суду м. Львова, затверджено мирову угоду у справі № 465/8245/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 (відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю «Шрифт» (відповідач-2) про стягнення заборгованості за договорами позики та поруки від 04.10.2013.

Відповідно до затвердженої мирової угоди сторони визначили, що ТзОВ «Шрифт» належить на праві власності нерухоме майно, а саме: будівля під літ. А-2 загальною площею 247,4 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 15.02.2000, акту приймання- передачі до договору купівлі-продажу нерухомого майна від 15.02.2000, реєстраційного посвідчення №002372 від 23.02.2000, виданого Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки (пукнти 2,3 мирової угоди).

Згідно з умовами мирової угоди, право приватної власності позивача - ОСОБА_1 на будівлю під літ. «А-2» загальною площею 247,4 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 виникає з моменту набрання законної сили ухвали Франківського районного суду м. Львова про визнання мирової згоди.

08.02.2016 Апеляційний суд Львівської області за результатом розгляду апеляційної скарги Львівської міської ради на ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 25.12.2014 року про затвердження мирової угоди, скасував оскаржувану ухвалу та направив справу № 465/8245/14-ц для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Апеляційний суд Львівської області встановив, що затверджуючи мирову угоду, суд першої інстанції вирішив питання про права та обов`язки осіб, які не брали участь у справі та щодо нерухомого майна нежитлового приміщення будівлі літ. «А-2» площею 247,4 кв.м. на АДРЕСА_1 , яке не належить сторонам (прим. ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ТзОВ «Шрифт»), що підтверджується довідками ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» від 01.12.2010 та від 26.02.2015.

Розглядаючи справу №465/8245/14-ц судом апеляційної інстанції встановлено, що нежитлові приміщення будівлі літ. «А-2» площею 247,4 кв.м. на АДРЕСА_1 були передані в оренду ЛКП «Старий Львів» на підставі рішення виконавчого комітету Львівської міської ради №14 від 21.01.2005 «Про надання в оренду нежитлових приміщень на АДРЕСА_1 », і використовувались цим підприємством на підставі договору оренди №Г-7813-11 від 20.05.2011.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ за результатом розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 08.02.2016 у справі №465/8245/14, 30.11.2016 касаційне провадження закрив, касаційну скаргу повернув заявнику.

24.04.2017 Франківський районний суд м. Львова постановив ухвалу, якою позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ТзОВ «Шрифт» про стягнення заборгованості за договором позики та поруки залишив без розгляду.

Під час досудового розслідування, внесеного до ЄРДР за №12015140090004510 від 24 грудня 2015 року, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.190, ч.4 ст.358 КК України встановлено, що після реєстрації права власності на підставі вказаної вище ухвали Франківського районного суду м. Львова від 25 грудня 2014 року про затвердження мирової угоди, ОСОБА_1 уклав акт приймання передачі з однієї сторони, як фізична особа та з другої як директор (засновник) ТОВ «Неро Ком» відповідно до Статуту та рішення засновника ТОВ «Неро Ком», яким вніс спірне нерухоме майно в статутний капітал даного товариства, і 18.02.2015 року ТОВ «Неро Ком» стало власником спірної будівлі під літ. «А-2», загальною площею 247,4 кв.м., за адресою АДРЕСА_1 , що також підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 18.02.2015 року, виданим Реєстраційною службою Львівського міського управління юстиції.

У грудні 2015 року рішенням засновника товариства змінено назву «Неро Ком» на ТОВ «Анто Ком».

Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, (актуальною станом на момент розгляду справи №461/1601/16ц апеляційним судом 17.11.2020 року) власником вказаного об`єкту нерухомості з 18.02.2015 року є відповідач ТОВ «Анто Ком».

У березні 2016 року Львівська міська рада звернулась до суду з позовом про витребування з чужого незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю «Анто Ком» на користь територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради будівлю під літ. «А-2», загальною площею 247,4 кв. м., що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Рибна, 4, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності ТОВ «Анто Ком» від 18 лютого 2015 року на цю будівлю та зобов`язати Реєстраційну службу Львівського міського управління юстиції внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про скасування державної реєстрації права власності ТОВ «Анто Ком» на вказане нерухоме майно.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 01 березня 2017 року у справі №461/1601/16ц у задоволенні позову Львівської міської ради відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року у цій справі апеляційну скаргу Львівської міської ради задовольнити частково. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 01 березня 2017 року скасовано, провадження у справі за позовом Львівської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю «Анто Ком», Реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування рішення державного реєстратора, зобов`язання вчинити певні дії, закрито. Роз`яснено Львівській міській раді право на звернення до суду з таким позовом в порядку господарського судочинства, а також роз`яснити про наявність права протягом десяти днів з дня отримання постанови звернутись до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

Постанова суду мотивована тим, що досліджуючи обставини справи, апеляційний суд встановив, що на підставі наданої довідки ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» від 04.03.2016 року, згідно з якою: станом на 10.07.1998 року спірна будівля була зареєстрована за ТОВ «Велдіс» на підставі договору купівлі-продажу будівлі від 06.07.1998 року за реєстровим номером 1153 та акту здачі-приймання від 06.07.1998 року (реєстраційне посвідчення від 10.07.1998 року), яке відчужило спірну будівлю ТОВ «Шрифт» на підставі договору купівлі-продажу від 15.02.2000 року та акту приймання передачі від 15.02.2000 року (реєстраційне посвідчення від 23.02.2000 року).

Під час вказаного вище досудового розслідування отримано дані з ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» про те, що реєстраційне посвідчення від 10.07.1998 року та реєстраційне посвідчення серії від 23.02.2000 року на об`єкт нерухомого майна за адресою: м. Львів, вул. Рибна, 4., в реєстрових книгах ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» не зареєстровані, відповідно, право власності в БТІ не реєструвалось.

За даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно спірний об`єкт на вул. Рибна, 4 у м. Львові (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 548414446101) зареєстрований та перебуває у приватній власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Анто Ком».

Вказане стало підставою для звернення прокурора в інтересах Львівської міської ради до суду, у зв`язку із порушенням права останнього вільно володіти, користуватись та розпоряджатись комунальним майном.

При перегляді рішень місцевого господарського суду судова колегія Західного апеляційного господарського суду керувалась наступним:

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (ч. 1 ст. 328 ЦК України).

За приписами ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним та ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У статті 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, необхідно виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 923/364/19 та від 16.06.2020 у справі № 904/1221/19.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам ((постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17).

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Тому суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Як вбачається з позовної заяви у цій справі, прокурор в інтересах Львівської міської ради звернувся з позовом про витребування з незаконного володіння відповідача об`єкта нерухомого майна, зазначивши в якості підстави позовних вимог положення статті 387 ЦК України.

Так, регулювання, наведене у Главі 29 ЦК України, передбачає, зокрема, такий спосіб захисту права власності, як витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов).

Відповідно до положень статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача.

При цьому, пред`явлення віндикаційного позову з підстав, передбачених статтею 387 ЦК України щодо майна, яке було відчужене до останнього його набувача, забезпечує можливість захисту порушених прав особи, яка вважає себе власником такого майна.

В такий спосіб, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги (зокрема, про визнання недійсним правочину), спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем.

Зазначена правова позиція викладена, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №183/1617/18 та у постанові Верховного Суду від 02.04.2024 у cправі № 910/5428/22.

Статтею 143 Конституції України передбачено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

За змістом статті 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Відповідно до пункту 1 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

У частинах 5, 6 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою Львівської міської ради № 243 від 27.05.1999 року «Про питання управління майном міської комунальної власності» вирішено вважати такими, що належать до міської комунальної власності побудовані до 1939 року об`єкти нерухомого майна, які є на території міста Львова і передавались в різний час міськвиконкомом чи райвиконкомом в користування або на баланс підприємств, організацій.

До матеріалів справи долучено: довідку Львівського МБТІ від 16 жовтня 1979 року про належність будинку по вул. Рибній. 4 у м. Львові міській раді, рік будови 1892; рішення виконавчого комітету Львівської міської ради від 20.03.1998 №152 про укладення договорів оренди нежитлових приміщень, які використовує ДКП ЖЕК 402 відділу житлового господарства Шевченківської районної адміністрації, зокрема по вул. Рибній, 4 у м. Львові; лист-звернення ДКП ЖЕК 402 до відділу житлового господарства Шевченківської районної адміністрації від 25.04.1996 року №Д-3-48 про укладення договору оренди нежитлових приміщень у спірному будинку, які використовуються для виробничих потреб; лист-звернення ЛВКЦ «Галкомплекс» від 26.04.1991 року №158 про згоду на підставі рішення виконкому Шевченківської районної ради народних депутатів №152 від 23.04.1991 на оренду нежитлових приміщень по вул. Рибна, 4 у м. Львові.

Згідно з рішенням Виконавчого комітету Львівської обласної ради народних депутатів від 22.1.1988 № 393 «Про взяття під охорону держави споруд Львівської області, що мають наукову, історичну, художню і містобудівельну цінність» будинок № 4 на вулиці Рибній у м. Львові належить до пам`яток архітектури місцевого значення Львівської області, що перебувають під охороною держави. Дана будівля є пам`яткою архітектури, що збудована у XVIII столітті, якій присвоєно охоронний номер 1020.

Розпорядженням Галицької районної адміністрації від 09.10.2001 року №1232 «Про впорядкування меж територій, на які поширюється компетенція житлово-експлуатаційних підприємств» реорганізовано з 01.11.2001 року ДКП ЖЕК 402 шляхом приєднання цього підприємства до ЛКП «Старий Львів».

Зазначеним рішенням суду встановлено, що приміщення в будівлі під літ. «А-2» загальною площею 247,4 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Рибна, 4 використовувались на підставі договору оренди № Г-7813-11 від 20.05.2011 року Львівським комунальним підприємством «Старий Львів». Вказане підтверджується актами обстеження приміщень від 07.04.2010 року, 21.03.2011 року та листом ЛКП «Старий Львів» від 12.02.2015 року № 138.

Враховуючи зазначені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що нежитлові приміщення на вул. Рибна, 4 у м. Львові площею 247,6 кв.м. є у володінні Львівської міської ради, які передані в користування ЛКП «Старий Львів».

Водночас, на підставі договору купівлі-продажу від 15 лютого 2000 року ТОВ «Велдіс» (продавець) передав у власність ТОВ «Шрифт» (покупець) будівлю загальною площею 247,4 кв.м, що знаходиться за адресою м. Львів, вул. Рибна ,4.

Відповідно до укладеного договору, об`єкт продажу знаходиться на праві власності у продавця на підставі реєстраційного посвідчення, виданого Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки №014241 та зареєстрованого 10.07.1998 року за №1391.

Проте, матеріали справи не містять зазначеного реєстраційного посвідчення та правових підстав набуття прав на спірне майно за ТОВ «Велдіс».

На час укладення спірного договору, діяла Інструкція про порядок державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затверджена наказом Державного комітету будівництва, архітектури, та житлової політики України від 09.06.1998 року №121, зареєстрована в Міністерстві юстиції України від 26 червня 1998 року за №399/2839, згідно якої оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна провадиться з видачею свідоцтва про право власності за зразком, наведеним в додатку 11, зокрема а) місцевими органами державної виконавчої влади, місцевого самоврядування. Додатком 1 до цієї інструкції визначено перелік правовстановлюючих документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на об`єкти нерухомого майна.

Відтак, правовстановлюючих документів на підставі яких це право виникло у ТОВ «Велдіс» чи ТОВ «Шрифт», змінилося чи припинилося матеріали справи не містять.

Як зазначає відповідач, ТОВ «Шрифт» зареєструвало право приватної власності на підставі реєстраційного посвідчення від 23.02.2000 серія КММ № 002372, запис в реєстровій книзі № 2 за реєстровим № 565.

Проте, до матеріалів справи долучено лист Обласного державного комунального бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки П. Кравця від 26.02.2015 № 641 про те, що станом на 29.12.2012 державна реєстрація права власності на приміщення заг. площею 247,6 кв.м. на вул. Рибна, 4 у м. Львові в БТІ не здійснювалася.

Водночас, слідчому слідчого управління ГУ НП у Львівській області І. Березюку на лист від 27.09.2017 року за №13451/16/04-2017 директор ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» Мартинишин Г. листом від 27.09.2017 року за №3846 повідомило, що в реєстровій книзі №2 під реєстровим №565 внесено 12.06.1993 року запис по квартирі АДРЕСА_2 . Відповідно право власності на будівлю площею 247,4 кв.м. по вул. Рибна, 4 у м. Львові за ТОВ «Шрифт» під №565 не реєструвалося.

Враховуючи те, що реєстрація права власності на спірне приміщення у визначених законом спосіб не проводилась за ТзОВ «Шрифт», відтак спірне майно безпідставно вибуло з комунальної власності та перейшло у власність ТзОВ « Анто Ком».

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів зазначає про підставність висновків місцевого господарського суду щодо доведення позивачем належними доказами наявність у нього права на спірне майно, що вказує на наявність правових підстав для захисту порушеного права позивача, як на момент здійснення відповідачем державної реєстрації права власності на спірне майно за ним, так і на момент звернення позивача до суду з даним позовом.

Слід зазначити, що скаржник помилково посилається на принцип належного урядування, оскільки у даному випадку відсутній ризик помилки державного органу.

За змістом рішення ЄСПЛ від 20.01.2012 у справі "Рисовський проти України" Суд підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Водночас, у постанові Верховного Суду від 09.04.2024 у справі № 336/44/18 вказано, що втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

За змістом другого речення частини 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини і основоположних свобод держава може втручатися у права суб`єктів власності і позбавити їх майна, але таке втручання не може суперечити інтересам суспільства і здійснюється лише на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Таким чином, будь-яке втручання держави у власність має відповідати вимозі про наявність законної мети - інтересів суспільства.

Зважаючи на встановлені обставини у цій справі, ухвалення судового рішення про витребування спірного нерухомого майна з чужого незаконного володіння відповідача на користь позивача в інтересах територіальної громади є виправданим з точки задоволення «суспільного інтересу».

Щодо позовної давності.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 Цивільного кодексу України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 Цивільного кодексу України).

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 Цивільного кодексу України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Відповідно до правового висновку, який міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 року у справі № 914/3224/16, закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном Позивача, у володіння інших осіб.

Так, початок перебігу позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 Цивільного кодексу України починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.

Частинами першої та другої статті 264 Цивільного кодексу України визначено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Разом з тим, відповідно до частини п`ятої статті 267 Цивільного кодексу України якщо суд визнає поважними причини пропуску позовної давності, порушене право підлягає захисту.

При цьому питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від Позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (пункт 23.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №706/1272/14-ц.

За змістом статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому, так і в позасудовому порядку.

Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу. При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.

Очевидно, що перебування справи у провадженні судових органів, вчинення в ній передбачених законом дій, на думку добросовісного розсудливого спостерігача, виключає необхідність вчинення процесуальних дій, спрямованих на припинення цього процесу, а саме подачі інших позовів, заяв про закриття провадження у справі тощо (висновок Верховного Суду у постанові від 03.04.2024 у справі № 910/19865/21).

Суд бере до уваги, що позивачем вчинялися активні дії, направлені на захист своїх інтересів та порушених прав. Зокрема, після вибуття спірного майна з володіння позивача, ним оскаржувалися відповідні судові рішення.

Так, вперше міська рада звернулась до Апеляційного суду Львівської області ще в січні 2016 року, оскаржуючи ухвалу Франківського районного суду м. Львова про затвердження мирової вгоди у справі № 461/1601/-ц.

Враховуючи обставини у цій справі, з огляду на тривалий час розгляду справи № 461/1601/16-ц, як наслідок наявність підстав для позивача вважати, що його права будуть відновлені та захищені в судовому порядку, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про поважність причин пропуску строку позовної давності.

Щодо неповноважного складу суду.

Як було зазначено вище, скаржник зазначає, що рішення Господарського суду Львівської області від 01.02.2024 у справі 914/2160/23 ухвалено неповноважним складом суду, оскільки дружина судді Коссака С.М. є працівником Львівської міської ради, а тому суддя Коссак С.М. повинен був заявити самовідвід у цій справі, однак цього здійснено не було.

Право на подання заяви про відвід судді є однією з гарантій законності здійснення правосуддя і об`єктивності та неупередженості розгляду справи, оскільки статтею 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини закріплено основні процесуальні гарантії, якими може скористатися особа при розгляді її позову в національному суді і до яких належить розгляд справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною 3 ст. 38 ГПК України передбачено, що відвід повинен бути вмотивованим і заявленим протягом десяти днів з дня отримання учасником справи ухвали про відкриття провадження у справі, але не пізніше початку підготовчого засідання або першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. Самовідвід може бути заявлений не пізніше початку підготовчого засідання або першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

Після спливу вказаного строку заявляти відвід (самовідвід) дозволяється лише у виняткових випадках, коли про підставу відводу (самовідводу) заявнику не могло бути відомо до спливу вказаного строку, але не пізніше двох днів з дня, коли заявник дізнався про таку підставу.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 35 ГПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо він є членом сім`ї або близьким родичем сторони або інших учасників судового процесу, або осіб, які надавали стороні або іншим учасникам справи правничу допомогу у цій справі, або іншого судді, який входить до складу суду, що розглядає чи розглядав справу.

Відповідно до п. 4.4 Бангалорських принципів передбачає, що «суддя не бере участь у розгляді справи, якщо будь-хто із членів його родини виступає як представник будь-якої сторони чи в іншій формі має відношення до справи».

Як вбачається з матеріалів справи, зокрема протоколу судового засідання від 10.08.2023 (том 2, а.с. 8-9), від 14.09.2023 (том.2, а.с. 105), суддя Коссак С.М., з метою уникнення конфлікту інтересів, розкрив інформацію, що близька його родичка працює у Львівській міській раді.

Разом з тим, представництво у цій справі, близькими родичами судді не здійснювалось.

У судовому засіданні 14.09.2023 року учасники справи зазначили, що довіряють складу суду та відводів суду не заявляли.

Головною метою відводу є гарантування безсторонності суду, зокрема, щоб запобігти упередженості судді (суддів) під час розгляду справи, а мета самовідводу - запобігання будь-яким сумнівам щодо безсторонності судді. Європейський суд з прав людини зазначає, що «у кожній окремій справі слід вирішувати, чи мають стосунки, що розглядаються, таку природу й такий ступінь, що свідчать про небезсторонність суду».

Враховуючи те, що у даній справі, суддя неодноразово повідомляв сторін про факт працевлаштування його близької особи у Львівській міській раді також і в ухвалах суду від 10.08.2023, 28.09.2023, та, зокрема представник відповідача у судовому засіданні 14.09.2023 повідомив про відсутність підстав для відводу судді, то у даній справі, колегія суддів доводи апеляційної скарги щодо неповноважності суду вважає необґрунтованими.

Висновок апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги.

Відповідно до ч.1 ст.236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

За приписами ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (ч. 1 ст. 276 ГПК України).

На підставі викладеного колегія суддів Західного апеляційного господарського суду вважає, що рішення Господарського суду Львівської області від 01.02.2024 у справі № 914/2160/23 ґрунтується на матеріалах справи та чинному законодавстві і підстав для його скасування немає, а зазначені в апеляційній скарзі доводи скаржника не обґрунтовані і не визнаються такими, що можуть бути підставою для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення.

Судові витрати в суді апеляційної інстанції:

Оскільки у цьому випадку суд апеляційної інстанції не змінює рішення, та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється (частина 14 статті 129 ГПК України). Відтак, згідно з ст. 129 ГПК України сплачений апелянтом судовий збір за подання апеляційної скарги слід залишити за скаржником.

Керуючись ст. ст. 86, 129, 236, 254, 255, 269, 270, 271, 280, 275, 277, 281, 282 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд

П О С Т А Н О В И В:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Анто Ком б/н від 04.03.2024 (вх. суду від 05.03.2024 №01-05/642/24) залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Львівської області від 01.02.2024 у справі № 914/2160/23 залишити без змін.

3. Судовий збір за перегляд справи у суді апеляційної інстанції покласти на скаржника.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку у строки та в порядку, визначені статтями 286-289 ГПК України.

5. Матеріали справи повернути до суду першої інстанції.

Повний текст постанови складено та підписано 21.06.2024.

Головуючий суддяТ.Б. Бонк

суддя С.М. Бойко

суддяГ.Г. Якімець