Ухвала

від 08.02.2024 по справі 914/1483/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

08 лютого 2024 року

м. Київ

cправа № 914/1483/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Бенедисюка І.М., Булгакової І.В.,

за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,

представників учасників справи:

позивача - акціонерного товариства «Укртрансгаз» - Васійчук Л.Ф.., адвокат (довіреність від 22.12.2023 № 1-3731),

відповідача - товариства з обмеженою відповідальністю «ВІР - Тепло» - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу акціонерного товариства «Укртрансгаз»

на рішення господарського суду Львівської області від 20.07.2023 (суддя Трускавецький В.П.)

та постанову Західного апеляційного господарського суду від 23.10.2023 (головуючий суддя: Якімець Г.Г., судді: Бойко С.М., Бонк Т.Б.)

у справі №914/1483/23

за позовом акціонерного товариства «Укртрансгаз» (далі - АТ «Укртрансгаз», позивач, скаржник)

до товариства з обмеженою відповідальністю «ВІР - Тепло» (далі - ТОВ «ВІР - Тепло», відповідач)

про стягнення 2 090 636,63 грн.

ВСТАНОВИВ:

АТ «Укртрансгаз» звернулося до суду з позовом до ТОВ «ВІР - Тепло» про стягнення з останнього 2 090 636,63 грн, з яких: 1 346 637,83 грн пеня та 743 998,80 грн штраф.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем порушено умови договору в частині строків виконання робіт, у зв`язку із чим, позивачем нараховано відповідачу штрафні санкцій, а саме пеню та штраф згідно з пунктом 8.3 договору.

Відповідач, у своє чергу, заперечував позовні вимоги позивача, з тих підстав, що завершення виконання робіт неможливе через нестачу деяких матеріалів, що не передбачені Технічним завданням, а також через наявність форс-мажорних обставин, а саме: введення в Україні військового стану. Відповідач просив суд врахувати при розгляді справи, що у даному випадку розмір штрафних санкцій є непосильно великим і націленим на можливість отримання збагачення, оскільки підставою неможливості продовжувати роботи є відсутність відповіді від позивача щодо питань застосування матеріальних ресурсів. Такий розмір штрафних санкцій, ставить під загрозу існування підприємства відповідача, виплату заробітної плати робітникам та сплату податків. До того ж, позивачем не підтверджено понесення ним збитків у таких великих розмірах.

Рішенням господарського суду Львівської області від 20.07.2023 у справі № 914/1483/23 позовні вимоги задоволено частково; присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 942 646,48 грн пені, 520 799,16 грн штрафу та 31 359,55 грн відшкодування витрат на оплату судового збору; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що прострочення виконання підрядником погоджених робіт почалось з 03.02.2022, нараховані штрафні санкції є вірними; судом застосовано приписи статті 551 Цивільного кодексу України та 233 Господарського кодексу України у зв`язку з чим зменшено штрафні санкції на 30 % виходячи з того, що заявлений розмір таких (в загальному 2 090 636,63 грн) становить 28,1 %, тобто, більше ціни укладеного між сторонами договору, що є значним та непосильним тягарем для відповідача, беручи при цьому до уваги те, що останнім виконано більшу частину погоджених робіт та те, що позивачем не надано суду доказів понесення ним збитків; при цьому суд виходив із загальних засад, встановлених у статті 3 Цивільного кодексу України, а саме: справедливості, добросовісності та розумності, зважаючи, що стягнення штрафних санкцій як стимулювання виконання основного зобов`язання не повинне перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для боржника та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором, реалізовуючи свої дискреційні повноваження, суд дійшов висновку про доцільність зменшення розміру пені та штрафу на 30%.

Постановою Західного апеляційного господарського суду від 23.10.2023 рішення господарського суду Львівської області від 20.07.2023 зі справи № 914/1483/23 залишено без змін. Апеляційний господарський суд повністю погодився з висновками суду першої інстанції щодо часткового задоволення позову.

Позивач у касаційній скарзі просить Верховний Суд скасувати рішення судів попередніх судових інстанцій в частині зменшення розміру штрафних санкцій, ухвалити в цій частині нове рішення про повне задоволення позову.

Доводи касаційної скарги узагальнено зводяться до неправильного застосовування судами як першою та і апеляційною інстанцією приписів частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 233 Господарського кодексу України (далі - ГК України) з підстав того, що висновки судів попередніх судових інстанцій, в частині зменшення розміру штрафних санкцій на 30 %, не відповідають приписам наведених норм.

АТ «Укртрансгаз» обґрунтовує підставу касаційного оскарження із посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 16.10.2018 у справі № 910/22964/17, від 02.07.2019 у справі № 925/1641/17, від 04.02.2020 у справі № 918/116/19, від 24.05.2022 у справі № 910/10675/21.

Ухвалою Верховного Суду від 05.12.2023, зокрема, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «Укртрансгаз» на рішення господарського суду Львівської області від 20.07.2023 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 23.10.2023 та її розгляд призначено на 18.01.2024.

Ухвалою Верховного Суду від 18.01.2024 зупинено касаційне провадження касаційною скаргою АТ «Укртрансгаз» у справі № 914/1483/23 до закінчення розгляду об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи № 911/2269/22.

Постановою об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22: касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Центренерго» в особі відокремленого підрозділу Зміївської теплової електричної станції Публічного акціонерного товариства «Центренерго» залишено без задоволення; постанову Північного апеляційного господарського суду від 31.07.2023 та рішення Господарського суду Київської області від 07.04.2023 у справі № 911/2269/22 залишено без змін.

Повний текст постанови об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень 23.01.2024, у зв`язку з чим ухвалою Суду від 29.01.2024 поновлено касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «Укртрансгаз» зі справи № 914/1483/23, розгляд справи призначено у судовому засіданні на 08.02.2024.

Від відповідача відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Причиною виникнення спору стало питання наявності/відсутності підстав для задоволення клопотання відповідача та зменшення розміру пені та штрафу на 30% в порядку приписів статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.

На думку скаржника судами попередніх судових інстанцій при зменшенні пені та штрафу на 30 % неправильно застосовано норми статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.

Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Ураховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27 березня 2018 року у справі №910/17999/16 (пункт 32); від 25 квітня 2018 року у справі №925/3/17 (пункт 38); від 16 травня 2018 року у справі №910/24257/16 (пункт 40); від 5 червня 2018 року у справі №243/10982/15-ц (пункт 22); від 31 жовтня 2018 року у справі №372/1988/15-ц (пункт 24); від 5 грудня 2018 року у справах №522/2202/15-ц (пункт 22) і №522/2110/15-ц (пункт 22); від 30 січня 2019 року у справі №706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Як вже зазначалося вище, дана справа зупинялася до вирішення справи № 911/2269/22, тому колегія суддів, забезпечуючи єдність судової практики згідно з частиною четвертою статті 300 ГПК України, розглядає зазначену справу з урахуванням висновків об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, сформованих у постанові від 19.01.2024 у справі №911/2269/22, до якої зупинялось касаційне провадження у справі, яка переглядається.

У частині першій статті 230 ГК України унормовано, що штрафними санкціями визнаються господарські санкції у виді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно з частиною першою статті 233 ГК України у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно зі збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

За частиною другою статті 233 ГК України якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Аналогічні положення також містить частина третя статті 551 ЦК України, положення якої України надають суду право зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

При цьому Суд наголошує, що неустойка має на меті, насамперед, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не може становити непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора. Таку правову позицію викладено в Рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 № 7-рп/2013. Аналогічні висновки наведені у постанові Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 918/116/19.

Крім цього, таку функцію, як сприяння належному виконанню зобов`язання, стимулювання боржника до належної поведінки, неустойка виконує до моменту порушення зобов`язання боржником. Після порушення боржником свого обов`язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Неустойка не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер (постанова Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 910/14591/21).

Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити

Застосування неустойки має здійснюватися із дотриманням принципу розумності, добросовісності та справедливості. Такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20.

Зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі вичерпного переліку обставин як підстав для зменшення судом розміру неустойки (частина третя статті 551 ЦК України) господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 26.08.2021 у справі № 911/378/17 (911/2223/20).

З огляду на судову практику, у вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки суди, зокрема, беруть до уваги ступінь виконання основного зобов`язання, поважність причин несвоєчасного виконання відповідачем зобов`язання, поведінку відповідача, яка свідчить про вжиття ним всіх можливих заходів до виконання зобов`язання (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 22.05.2019 у справі № 910/11733/18).

При цьому вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 04.06.2019 у справі № 904/3551/18).

Поряд з викладеним Суд зазначає, що у вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки підлягають врахуванню та оцінці на предмет підтвердженості та обґрунтованості як ті підстави для зменшення неустойки, що прямо передбачені законом (частина третя статті 551 ЦК України, стаття 233 ГК України), так і ті, які хоча прямо і не передбачені законом, однак були заявлені як підстави для зменшення розміру неустойки та мають індивідуальний для конкретних спірних правовідносин характер.

Крім цього категорії «значно» та «надмірно», які використовуються в статті 551 ЦК України та в статті 233 ГК України, є оціночними і мають конкретизуватися у кожному окремому випадку, з урахуванням того, що правила наведених статей направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, а також недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов`язання боржником (висновок сформульований в постанові Верховного Суду від 14.07.2021 у справі № 916/878/20).

Суд зауважує, що зменшення судом неустойки до певного розміру відбувається із визначенням її у конкретній грошовій сумі, що підлягає стягненню, тоді як переведення зменшуваного розміру неустойки у частки, а відповідно і апелювання у спорах про зменшення розміру неустойки такими категоріями, як частка або процент, на який зменшується неустойка, не відображає об`єктивний стан сукупності обставин, які є предметом судового дослідження при вирішенні питання про зменшення неустойки.

При цьому слід звернути увагу, що законодавець надає суду право зменшувати розмір неустойки, а не звільняти боржника від її сплати. Поряд з цим сукупність обставин у конкретних правовідносинах (формальні ознаки прострочення боржника, порушення зобов`язання з вини кредитора - стаття 616 ЦК України, тощо) можуть вказувати на несправедливість стягнення з боржника неустойки в будь-якому істотному розмірі. Визначення справедливого розміру неустойки належить до дискреційних повноважень суду.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 911/2269/22 зазначила про те, що висновки Верховного Суду у справах щодо спорів, в яких вирішувалось питання щодо зменшення неустойки, демонструють очевидну різноманітність обставин (підстав та чинників), які беруться судом до уваги та впливають на рішення щодо зменшення розміру неустойки, що підлягає стягненню.

Отже, і чинники, якими обґрунтовані конкретні умови про неустойку: обставини (їх сукупність), що є підставою для застосування неустойки за порушення зобов`язань, її розмір, і обставини (їх сукупність), що є підставою зменшення судом неустойки, у кожних конкретних правовідносинах (справах) мають індивідуальний характер. А тому і розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90 %, 70 % чи 50 % тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частини першої, другої статті 233 ГК України та частини третьої статті 551 ЦК України, тобто у межах судового розсуду.

Таким чином, в питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положенням статті 233 ГК України і частині третій статті 551 ЦК України, а також досліджуватись та оцінюватись судом в порядку статей 86, 210, 237 ГПК України.

Такий підхід є усталеним в судовій практиці, зокрема Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (постанови від 11.07.2023 у справі № 914/3231/16, від 10.08.2023 у справі № 910/8725/22, від 26.09.2023 у справі № 910/22026/21, від 02.11.2023 у справі № 910/13000/22, від 07.11.2023 у справі № 924/215/23, від 09.11.2023 у справі № 902/919/22).

У зв`язку з викладеним Суд зазначає, що індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов`язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, зумовлюють висновок про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права.

Водночас суд касаційної інстанції в силу приписів статті 300 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду, чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу , про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи сторін щодо застосування статей 233 ГК України та статті 551 ЦК України, а також подані на їх обґрунтування докази, суди попередніх інстанцій дійшли висновків про наявність підстав для застосування своїх дискреційних повноважень щодо зменшення пені і штрафу на 30% та належним чином навели у тексті оскаржуваних судових рішень мотиви їх прийняття.

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що у розгляді справи № 914/1483/23 суди реалізували надане право та зменшили розмір пені і штрафу на 30% за наслідками аналізу, оцінки доказів та дослідженню конкретних обставин безпосередньо цієї справи з огляду на фактично-доказову базу, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, умов конкретних правовідносин з урахуванням наданих сторонами доказів, у той час як повноваження суду касаційної інстанції визначаються з урахуванням меж, встановлених приписами статті 300 ГПК України.

Аналіз висновків, зроблених в оскаржуваних судових рішеннях у справі №914/1483/23 про часткову відмову відповідачу у задоволенні клопотання про зменшення розміру пені та штрафу не свідчить про їх невідповідність висновкам Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладеним у постановах від 16.10.2018 у справі № 910/22964/17, від 02.07.2019 у справі № 925/1641/17, від 04.02.2020 у справі № 918/116/19, від 24.05.2022 у справі № 910/10675/21, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, з огляду на те, що рішення щодо зменшення розміру штрафних санкцій у кожній із наведених справ, приймалися Судом за наслідками встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин та з урахуванням поданих доказів. У кожній зі справ при застосуванні дискреційних повноважень щодо зменшення неустойки суди виходили зі встановлених ними конкретних обставин, що у свою чергу, не може свідчити про подібність правовідносин у даній справі та у справах, наведених в касаційній скарзі, оскільки рішення у них прийняті за результатами дослідження різних доказів.

У постанові від 16.10.2018 суд касаційної інстанції, залишаючи в силі постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.07.2018 у справі № 910/22964/17, вказав, що судом апеляційної інстанції належним чином перевірено та надано оцінку усім доводам відповідача щодо наявності обставин для зменшення розміру штрафних санкцій, за наслідком чого апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідачем не доведено існування обставин, які можуть бути підставою для зменшення розміру штрафних санкцій на підставі наведених норм, не надано доказів звернення до позивача про внесення змін до договору та зменшення розміру штрафних санкцій, а заявлена сума штрафних санкцій з огляду на загальну вартість укладеного договору та суму невиконаного зобов`язання не може бути розцінена судом як надмірно велика перед розміром збитків.

Верховний Суд у постанові від 02.07. 2019 року у справі № 925/1641/17 погодився з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для зменшення заявлених заявленої до стягнення суми пені з огляду на те, що повна сплата заборгованості була здійснена відповідачем лише після застосування до нього заходів примусового виконання рішення в іншій справі, а позивач у справі № 925/1641/17 є постачальником природного газу для значної кількості державних підприємств, установ, організацій і у зв`язку з несплатою відповідачем заборгованості за договором був змушений залучати додаткові кошти для придбання газу та забезпечення ним своїх споживачів.

У постанові від 04.02.2020 у справі № 918/116/19, Верховний Суд залишаючи без змін рішення суду першої та апеляційної інстанції, зазначив, що вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду, та визнав обґрунтованим зменшення судами заявленої до стягнення пені на 50 %.

У справі № 910/10675/21, Верховний Суд залишаючи рішення судів попередніх судових інстанцій без змін, погодився з висновками про зменшення розміру штрафних санкцій на 70%, вказавши при цьому, що суди перевірили та надали оцінку доводам та доказам, наданим для обґрунтування клопотання відповідача про зменшення розміру штрафних санкцій, врахували причини неналежного виконання зобов`язання з боку відповідача, обставини карантину, спричиненого коронавірусною інфекцією covid-19, наслідки порушення зобов`язання, відповідність розміру присуджених до стягнення штрафних санкцій таким наслідкам, поведінку відповідача, а також те, що станом на час звернення до суду сума основного боргу за договором сплачена відповідачем у повному обсязі. У зв`язку з наведеним, Верховний Суд дійшов висновку, що суди дотримуючись принципу збалансованості інтересів сторін, обґрунтовано задовольнили клопотання відповідача частково та зменшили штрафні санкції на 70%.

Проаналізувавши зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, Верховний Суд дійшов висновку, що застосування судами норм права (зокрема статей 233 ГК України, статті 551 ЦК України) не суперечить жодному з вказаних скаржником висновків суду касаційної інстанції. У свою чергу, у зазначених скаржником постановах Верховного Суду в співвідношенні з оскаржуваними судовими рішеннями не міститься протилежного правового висновку щодо застосування положень статті 233 ГК України та статті 551 ЦК України. Застосування судом положень статей 233 ГК України та статті 551 ЦК України у даній справі залежало виключно від встановлених і доведених обставин конкретної справи, а також оцінки наданих до суду доказів, що входило в предмет доказування та формувало фактично-доказову базу, а тому означені справи є неподібними за змістовним критерієм.

З огляду на викладене, доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення прийняті без урахування висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 16.10.2018 у справі № 910/22964/17, від 02.07.2019 у справі № 925/1641/17, від 04.02.2020 у справі № 918/116/19, від 24.05.2022 у справі № 910/10675/21, не знайшли свого підтвердження.

Тобто наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження.

Доводи касаційної скарги фактично спонукають суд касаційної інстанції на переоцінку вже встановлених судами попередніх судових інстанцій обставин, а суд касаційної інстанції в силу положення частини другої статті 300 ГПК України не наділений такими повноваженнями.

При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід`ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.

Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.

Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі «Monnell and Morris v. the United Kingdom» (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).

За наведених обставин, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою акціонерного товариства «Укртрансгаз» на рішення господарського суду Львівської області від 20.07.2023 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 23.10.2023 у справі №914/1483/23, оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою акціонерного товариства «Укртрансгаз» на рішення господарського суду Львівської області від 20.07.2023 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 23.10.2023 у справі № 914/1483/23 .

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Бенедисюк

Суддя І. Булгакова