Постанова

від 21.02.2024 по справі 203/1023/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/1279/24 Справа № 203/1023/21 Суддя у 1-й інстанції - Ханієва Ф.М. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 лютого 2024 року Дніпровський Апеляційний суд у складі: головуючого - судді Ткаченко І.Ю.

суддів - Деркач Н.М.., Пищиди М.М.,

за участю секретаря - Лопакової А.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу

за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та як законний представник малолітнього ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Центральна адміністрація Дніпровської міської ради, ОСОБА_4 як законний представник (батько) малолітнього ОСОБА_3 , про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням

за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 19 вересня 2023 року, -

В С Т А Н О В И В:

17 березня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та як законний представник малолітнього ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Центральна адміністрація Дніпровської міської ради (далі - третя особа-1), ОСОБА_4 (далі - третя особа-2) як законний представник (батько) малолітнього ОСОБА_3 , про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, в якому позивач, з урахуванням редакції позовної заяви від 14.06.2021 року, просила суд: усунути перешкоди у здійсненні права користування і розпорядження квартирою АДРЕСА_1 , шляхом визнання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 , що є підставою для зняття її з реєстраційного обліку; усунути перешкоди у здійсненні права користування і розпорядження квартирою АДРЕСА_1 , шляхом визнання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 , що є підставою для зняття його з реєстраційного обліку (том 1 а.с.1-5,60-61).

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 19 вересня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та як законний представник малолітнього ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Центральна адміністрація Дніпровської міської ради, ОСОБА_4 як законний представник (батько) малолітнього ОСОБА_3 , про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - відмовлено (том 2 а.с. 48-52).

Не погодившись із рішенням суду, позивач звернулася з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі (том 2 а.с. 56-59).

Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , та незареєстрованим її уповноваженим власником. Це підтверджується копіями: договору купівлі-продажу від 07.07.2020 року, витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 07.07.2020 року №215314014, довідкою Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради №9510 про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 20.10.2020 року.

На підтвердження факту того, що позивач є добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1 , вона надала суду копію розписки про передачу грошових коштів у розмірі 20500 доларів США ОСОБА_5 , що діяв за довіреністю від 02.06.2020 року, на виконання договору від 07.07.2020 року (том 1 а.с.85).

Відповідно до довідки Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради №9510 про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 20.10.2020 року, станом на 20.10.2020 року за адресою: АДРЕСА_1 , усього зареєстровано 2 особи: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (мати), ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (син). Це також підтверджується відповідями Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 20.04.2021 року, наданими на запити суду від 22.03.2021 року.

Відповідач ОСОБА_2 та третя особа ОСОБА_4 є подружжям та батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копіями свідоцтв про шлюб від 17.09.2019 року, серії НОМЕР_1 (повторно) (том 1 а.с.179) та про народження дитини від 08.09.2021 року, серії НОМЕР_2 (повторно) (том 1 а.с.178).

Відповідно до акта про непроживання особи за місцем реєстрації від 13.03.2021 року, мешканці будинку за адресою: АДРЕСА_2 , склали акт про те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , не проживають за місцем реєстрації, а проживають за адресою: АДРЕСА_3 (том 1 а.с.12).

Відповідно до відомостей з технічного паспорта на квартиру АДРЕСА_1 , замовником технічної інвентаризації або уповноваженою ним особою, станом на 19.11.2018 року вказана ОСОБА_2 (том 1 а.с.13).

На підтвердження факту того, що дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є власником 1/2 частки квартири АДРЕСА_4 , позивач надала суду копії: свідоцтва про право на спадщину за законом від 15.03.2018 року, спадкова справа №9/2017, та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав власності від 23.02.2018 року (том 1 а.с.17,18).

На підтвердження факту того, що відповідач ОСОБА_2 продала спірну квартиру ОСОБА_6 , у якої цю квартиру купила позивач, позивач надала суду копію договору купівлі-продажу квартири від 21.02.2020 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , за умовами якого ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_6 купила квартиру АДРЕСА_1 (том 1 а.с.86).

Відповідач з 15.07.2020 року неодноразово зверталась до правоохоронних органів із заявами про вчинення злочину про те, що вона під психологічним впливом надала довіреність на продаж своєї квартири, та 12.10.2022 року до ЄРДР були внесені відомості за заявою ОСОБА_2 про вчинення кримінального правопорушення за ч. 1 ст. 355 КК України, кримінальне провадження №12022046030000669 (том 1 а.с. 184-192).

На підтвердження того факту, що відповідач оскаржує в судовому порядку правочини, вчинені для продажу спірної квартири, вона надала суду копію ухвали суду від 30.01.2023 року, справа №203/4185/22.

Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд 1 інстанції виходив із того, що втручання у право відповідача та її дитини на житло шляхом визнання їх такими, що втратили право користування ним, з огляду на фактичні обставини справи, не може вважатися пропорційним та таким, що переслідує законну мету, здійснюється згідно із законом та необхідне в демократичному суспільстві. А тому позов ОСОБА_1 є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.

Колегія суддів повністю погоджується з висновками суду 1 інстанції.

Спірні правовідносини між сторонами виникли з приводу визнання відповідача та її малолітньої дитини такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Відповідно до частин 1, 2 статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно із частиною 1 статті 321 ЦК України, право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Згідно з частинами 1, 2, 3 статті 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України (далі - СК України), правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Відповідно до пункту 67 Постанови Кабінету Міністрів України «Питання діяльності органів опіки та піклування, пов`язаної із захистом прав дитини» від 24 вересня 2008 року №866, дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким має дитина надається районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом міської, районної у місті (у разі утворення) ради, сільської, селищної ради об`єднаної територіальної громади за поданням служби у справах дітей після проведення зазначеною службою перевірки документів за місцем знаходження майна протягом одного місяця з дня надходження заяви на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини лише у разі гарантування збереження її права на житло і оформляється рішенням, витяг з якого видається заявникам службою у справах дітей. Для здійснення правочинів щодо нерухомого майна дитини батьки, опікуни або піклувальники подають службі у справах дітей документи, зазначені у пункті 66 цього Порядку. Служба у справах дітей розглядає протягом 10 робочих днів подані документи та з`ясовує наявність (відсутність) обставин, що можуть бути підставою для відмови у наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини.

У разі виїзду сім`ї, в якій виховується дитина, за межі населеного пункту, придбання житла здійснюється з урахуванням інтересів дитини.

Районна, районна у мм. Києві та Севастополі держадміністрація, виконавчий орган міської, районної у місті (у разі утворення) ради, сільської, селищної ради об`єднаної територіальної громади може відмовити у наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини з одночасним зверненням до нотаріуса для накладення заборони відчуження такого майна лише у випадках, передбачених частиною п`ятою статті 177 Сімейного кодексу України.

У разі усунення обставин, що обумовили накладення заборони відчуження нерухомого майна дитини, районна, районна у мм. Києві та Севастополі держадміністрація, виконавчий орган міської, районної у місті (у разі утворення) ради, сільської, селищної ради об`єднаної територіальної громади звертається в установленому законодавством порядку до нотаріуса для зняття заборони відчуження такого майна.

Рішення районної, районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу міської, районної у місті (у разі утворення) ради, сільської, селищної ради об`єднаної територіальної громади про надання дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини або відмову у його наданні може бути оскаржено до суду.

Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції ООН про права дитини).

Не можна вважати не поважною причину непроживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у того з батьків з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.

Позбавлення малолітньої дитини права користування житловим приміщенням може відбуватися лише при наявності попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Наведені правові висновки узгоджуються з висновками суду касаційної інстанції, викладеними у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19), від 16 грудня 2020 року у справі справа № 206/4028/18 (провадження № 61-1635св20), які враховуються судом на підставі ч. 4 ст. 263 ЦПК України.

Судом 1 інстанції було встановлено, що на момент виникнення спірних правовідносин дитина відповідача була малолітньою, та факт законності відчуження спірної квартири відповідач оскаржує в судовому порядку, а з приводу вчинення відносно відповідача та її родини протиправних дій кримінального характеру триває досудове розслідування у кримінальному провадженні.

Так, вирішуючи спір між сторонами по суті, суд 1 інстанції вірно врахував те, що відповідач та її дитина залишаються зареєстрованими у спірній квартирі на законних підставах як колишні власник та користувач - член сім`ї власника майна. Відповідач заперечує законність факту відчуження цієї квартири тим, що відносно неї було вчинене кримінальне правопорушення та вона під психологічним тиском вчинила правочин щодо видачі довіреності на ім`я ОСОБА_5 . Такі твердження відповідач довела належними та допустимими доказами, доводячи свою активну поведінку та зацікавленість поновити порушені, на її думку, права власності та користування житлом. При цьому свідки у судовому засіданні показали, що позивач є добросовісним набувачем спірного житла. Цей факт не заперечували ані відповідач, ані третя особа-2.

Відповідач оскаржує вчинені правочини щодо відчуження квартири у судовому порядку, з приводу чого відкрито провадження у цивільній справі №203/4185/22 про визнання недійсною довіреності, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, визнання протиправними та скасування рішень про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, витребування майна. Також суд враховує те, що відповідач звернулась до органів досудового розслідування та за її заявою було зареєстроване кримінальне провадження за №12022046030000669 за ч. 1 ст. 355 КК України, досудове розслідування у якому досі триває.

Водночас малолітня дитина відповідача не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її непроживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.

Отже, відповідач та її дитина набули право користування спірним житлом на законних підставах, залишаючись зареєстрованими у ньому на момент вчинення правочинів щодо його відчуження. Доводи сторони позивача про те, що факт непроживання відповідача та її дитини підтверджується відповідним актом, не заслуговують на увагу, оскільки судом було встановлено, що відповідач оскаржує правочини щодо відчуження спірного майна в судовому порядку, та причини некористування квартирою, обґрунтовані встановленими судом обставинами справи, є поважними. Водночас суд відхиляє як недоведені доводи третьої особи про те, що вони з відповідачем продовжують сплачувати кошти за комунальні послуги, бо суду не надано належних та допустимих доказів на підтвердження цих тверджень.

При цьому пояснення органу опіки та піклування про те, що ним не було надано попереднього дозволу на вчинення правочину щодо відчуження спірної квартири, - не відповідає найкращим інтересам дитини ОСОБА_3 . Тим більше суд не міг залишити поза увагою той факт, що за твердженнями відповідача та третьої особи - батьків малолітньої дитини ОСОБА_3 під час вчинення правочину щодо відчуження спірного нерухомого майна проти них було вчинене кримінальне правопорушення, з приводу чого триває досудове розслідування. Тому причини непроживання відповідача та її дитини у спірній квартири слід вважати поважними.

Відповідно до положень статті 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з положеннями статей 3, 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 року № 1382-IV (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин), місце проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини.

Зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі, зокрема, судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Відповідно до пунктів 3, 26 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 року № 207 (чинні станом на момент виникнення спірних правовідносин), реєстрація/зняття з реєстрації місця проживання/перебування здійснюється виконавчим органом сільської, селищної або міської ради, сільським головою (у разі коли відповідно до закону виконавчий орган сільської ради не утворено) (далі - орган реєстрації) на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюються повноваження відповідної сільської, селищної або міської ради.

Зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі, зокрема, рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про зняття з реєстрації місця проживання особи, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року № 3477-IV, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п. 1 ст. 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії», заява №58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява №19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», заява №39948/06, п. 47).

Доводи апеляційної скарги, що відповідачі лише через два роки після укладення договору купівлі-продажу, звернулися до правоохоронних органів, при цьому не надавши відповіді щодо результату розгляду їх заяв, колегія суддів не може прийняти до уваги, як підставу для визнання цих осіб такими, що втратили право користування квартирою.

Доводи апеляційної скарги, що позивач є добросовісним набувачем в рамках цієї справи не оспорюється, а тому відхиляються апеляційним судом.

Посилання позивача на те, що своєю перешкодою в користуванні власністю відповідачі ставлять її в скрутне матеріальне становище, не може слугувати підставою для скасування рішення суду першої інстанції.

Отже, аргументи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів та незгоди з висновками суду по їх оцінці. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)

Пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.

Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстави для скасування судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги відсутні, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 19 вересня 2023 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.

Судді: