Постанова

від 26.02.2024 по справі 752/8688/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа № 752/8688/22 головуючий у суді І інстанції Колдіна О. О.

провадження № 22-ц/824/158/2024 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого судді -Березовенко Р.В., суддів:Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,

з участю секретаря Щавлінського С.Р. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 07 червня 2023 року та за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на додаткове рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 липня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Національного інституту раку, правонаступником якого є Державне некомерційне підприємство «Національний інститут раку», про визнання незаконним та скасування наказу, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди,-

В С Т А Н О В И В:

19 липня 2022 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Національного інституту раку про визнання незаконним та скасування наказу № 107-К від 20 червня 2022 року про звільнення, поновлення її на посаді начальника відділу господарчого забезпечення в Національному інституті раку, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 21 червня 2022 року до дня поновлення на роботі, стягнення моральної шкоди в розмірі 75 000 гривень.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з 01 вересня 2016 року відповідно до наказу № 152-К від 31 серпня 2016 року позивач була зарахована на посаду начальника відділу обслуговування та ремонту будівель, споруд та інженерних мереж Національного інституту раку.

В подальшому, 15 листопада 2017 року на підставі наказу № 204-К переведено на посаду начальника господарського відділу Інституту.

Відповідно до наказу № 107-К від 20 червня 2022 року позивач була звільнена з посади на підставі п.7 ч.1 ст.40 КЗпП України в зв`язку з появою на робочому місці в нетверезому стані з виплатою компенсації за невикористану відпустку за період з 26 травня 2021 року по 20 червня 2022 року в кількості 33 календарних дні.

Своє звільнення позивач вважала незаконним, оскільки підставою для звільнення стала службова записка заступника головного лікаря з господарського частини Шаповал А.Г. від 16 червня 2022 року, в якій зазначено, що 03 та 10 червня 2022 року вона перебувала на робочому місці в стані алкогольного сп`яніння, про що складено Акт.

В Акті від 10 червня 2022 року зазначено, що її бачили в стані алкогольного сп`яніння, з різким запахом алкоголю, нечіткою мовою та порушенням координації руху. Крім того, в записці зазначено, що вона самовільно покинула робоче місце та не повідомила про причини відсутності з 11:00 год. до 14:00 год.

Зазначені обставини не відповідають фактичним обставинам, оскільки 10 червня 2022 року у зв`язку з поганим самопочуттям вона приїхала на роботу передати ключі та повідомила заступника головного лікаря з господарської частини Шаповал А.Г. про те, що їде до сімейного лікаря. Вже о 10:45 год. сімейним лікарем Поліщук Н.М. був відкритий листок непрацездатності.

Також позивач посилалася на відсутність доказів, які підтверджували перебування її в стані сп`яніння на робочому місці.

Після виходу на роботу 20 червня 2022 року о 17:30 год. начальник відділу кадрів повідомив про необхідність ознайомлення з наказом про звільнення.

Крім того, позивач посилається на недотримання відповідачем порядку застосування дисциплінарного стягнення та порушення норм ст.ст. 46, 149 КЗпП України, оскільки вона не була відсторонена від роботи, не направлялась на медичне освідування та їй не пропонувалось надати пояснення.

Зазначені неправомірні дії керівництва Інституту позивач вважає упередженим ставленням до неї, оскільки вона вже звільнялась з посади та була поновлена на роботі на підставі рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 17 травня 2018 року.

У зв`язку з незаконним звільненням позивач просила скасувати наказ про звільнення, поновити її на посаді, на підставі положень ст.235 КЗпП України стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу, виходячи з розміру середньоденної заробітної плати в сумі 322,60 гривень.

Позивач вказала, що незаконними діями відповідача їй була завдана моральна шкода, оскільки вона перебувала у постійному емоційному та нервовому напружені, перенесла душевні хвилювання, звільнення призвело до необхідності докладати додаткові зусилля для організації свого життя, належного фінансового забезпечення малолітньої дитини, оскільки вона є одинокою матір`ю. Наявність в трудовій книжці запису про звільнення за появу на роботі в нетверезому стані перешкоджало подальшому працевлаштуванню.

Моральну шкоду позивач оцінила в 75 000 гривень.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 07 червня 2023 року позов задоволено частково, визнано незаконним та скасовано наказ Національного інституту раку (правонаступником якого є Державне некомерційне підприємство «Національний інститут раку» №107-К від 20 червня 2022 року; поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника відділу господарчого забезпечення Національного інституту раку, правонаступником якого є Державне некомерційне підприємство «Національний інститут раку»; стягнуто з Державного некомерційного підприємства «Національний інститут раку» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 115 309 гривень 40 копійок, моральну шкоду в розмірі 5 000 гривень, судовий збір в розмірі 65 гривень 49 копійок. Також судом вирішено питання про стягнення з Державного некомерційного підприємства «Національний інститут раку» в дохід держави судовий збір в розмірі 1 137 гривень 89 копійок.

12 червня 2023 року представник позивача звернувся до суду з заявою про ухвалення додаткового рішення у справі та стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу, що понесені стороною позивача в розмірі 88 500 гривень.

На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу представником позивача надано Договір про надання правової допомоги від 04 липня 2022 року, укладений з АО «С.Д.К.Партерс», Додатковий договір № 1 до договору, яким визначено вартість однієї нормо-години правої допомоги 3 000 гривень, Акт приймання-передачі наданих послуг від 09 червня 2023 року, відповідно до якого з урахуванням витраченого часу загальна вартість допомоги становить 88 500 гривень.

Представником відповідача подана заява про зменшення витрат на правничу допомогу, оскільки їх розмір є завищеним порівняно з цінами на ринку юридичних послуг у даній категорії справ, вартість наданої позивачу правової допомоги в частині ознайомлення з наданими матеріалами, проведення правового аналізу документів, розроблення та узгодження правової позиції, складання позову є неспівмірними зі складністю справи, завищеними та не відповідає критеріям справедливості.

Додатковим рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 18 липня 2023 року заяву задоволено частково. Доповнено рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 07 червня 2023 року. Стягнуто з Державного некомерційного підприємства «Національний інститут раку» на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в розмірі 30 000 гривень. У іншій частині відмовлено.

Не погодившись з рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 07 червня 2023 року в частині стягнення моральної шкоди та додатковим рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 18 липня 2023 року, ОСОБА_1 подала апеляційні скарги.

Апелянт рішення суду вважає необґрунтованим та незаконним в частині стягнення моральної шкоди в розмірі 5 000 грн., вважає що судом неповно з`ясовані обставини, що мають значення для справи та неправильно застосовано норми матеріального і процесуального права.

Суд не обґрунтував та не мотивував своє рішення про розмір моральної шкоди, який було визначено без урахування засад розумності, виваженості та справедливості, не враховано конкретні обставини по справі, моральні страждання позивача.

Апелянт просила змінити рішення суду в частині розміру стягнення моральної шкоди та стягнути 75 000 грн.

Мотивуючи апеляційну скаргу на додаткове рішення суду, апелянт посилалася на те, що суд під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу не обґрунтував підстави стягнення витрат саме в такому розмірі, не керувався такими критеріями як реальність, пропорційність, необхідність, співмірність та розумність, що призвело до стягнення витрат в суттєво заниженому розмірі. Апелянт зауважує, що сама лише незгода учасника спору із сумою понесених витрат на правничу допомогу не може бути підставою для відмови у задоволенні заяви про розподіл судових витрат.

Апелянт просила змінити додаткове рішення суду та стягнути 88 500 грн. витрат на правничу допомогу.

28 листопада 2023 року до Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу на додаткове рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 липня 2023 року. У відзиві відповідач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а додаткове рішення суду - без змін.

У відзиві зазначено, що вартість наданої позивачу правової допомоги в частині ознайомлення з наданими матеріалами, проведення правового аналізу документів, розроблення та узгодження правової позиції, складання позову є неспівмірними зі складністю справи, є завищеними та не відповідають критеріям реальності.

12 грудня 2023 року до Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 07 червня 2023 року. У відзиві відповідач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.

У відзиві зазначено, що позивачем обґрунтовано заподіяну їй моральну шкоду виключно словами, що містяться у позові та скарзі, однак не надано належних та допустимих доказів, які б підтвердили заподіяння їй моральної шкоди та відповідно її розмір компенсації.

У судовому засіданні представник відповідача, Гайова Інга Вадимівна просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду та додаткове рішення суду - без змін.

Інші учасники справи, належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, до суду не з`явилися, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

26 лютого 2024 на офіційну електронну пошту Київського апеляційного суду надійшло клопотання представника позивача (апелянта), адвоката Крупського Владислава Валерійовича, підписане КЕП, про розгляд справи в апеляційній інстанції за відсутності представника позивача (апелянта), та зазначено, що про дату, час і місце судового розгляду апелянт повідомлена належним чином.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення особи, яка з`явилася, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції у оскаржуваній частині та додаткового рішення суду в межах доводів та вимог апеляційних скарг, за наявними в них доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Щодо доводів апелянта в частині відшкодування моральної шкоди

Задовольняючи частково позовні вимоги позивача в частині стягнення моральної шкоди в розмірі 5 000 грн, суд першої інстанції виходив того, що оскільки права позивачки у сфері трудових відносин були порушені, то вона має право на відшкодування їй моральної шкоди.

При визначенні розміру відшкодування судом першої інстанції враховано характер та обсяг страждань, яких зазнала позивачка, їх тривалість, характер немайнових втрат, зокрема, тяжкість вимушених змін у її життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, характер порушення її права, що вимагало від неї додаткових зусиль для організації свого життя, тому суд дійшов висновку, що позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди у розмірі 5000 грн. є обґрунтованими та підлягають задоволенню. В іншій частині такі вимоги не підтверджені належними та достатніми доказами.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, оскільки захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси.

Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.

Враховуючи те, що КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у його житті та з урахуванням інших обставин.

Підставою для відшкодування моральної шкоди є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків, що вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Пленум Верховного Суду України, в пункті 13 постанови від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової шкоди)» наголосив, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.

За умови порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.

Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.

З огляду на те, що «розумність» і «справедливість» є оціночними поняттями, суд при встановленні фактичні обставини справи, має широку свободу розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.

Суд першої інстанції вважав, що позивачка довела факт незаконного звільнення. Зазначене, за умови доведеності наявності моральних страждань, є підставою для відшкодування моральної шкоди на користь позивача.

Поряд з цим, суд першої інстанції при визначенні розміру відшкодування зазначив, що розмір 5 000 грн. відповідатиме засадам розумності та справедливості. При цьому суд врахував обставини справи та зібрані у справі докази, характер та обсяг заподіяних позивачці моральних страждань.

З такими висновками суду першої інстанції погоджується апеляційний суд та вважає, що доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують, виходячи з наступного.

Відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя (частина перша статті 237-1 КЗпП України).

Моральна шкода вважається заподіяною, якщо особа і заподіювач такої шкоди перебувають у трудових правовідносинах або на них поширюється дія трудового законодавства; така шкода виникла внаслідок порушення трудових прав з боку роботодавця; працівник зазнає моральних втрат у вигляді моральних страждань, тобто негативних змін, що відбуваються в його свідомості внаслідок усвідомлення факту порушення його трудових прав, і ці негативні зміни призвели до втрати нормальних життєвих зв`язків, а також вимагають від працівника додаткових зусиль для організації свого життя.

За наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплата належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок з відшкодування моральної (немайнової) шкоди покладається на роботодавця (власника або уповноважений ним орган) незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, потрібні для відновлення попереднього становища. Водночас суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

Отже, визначаючи розмір відшкодування, суд першої інстанції обґрунтовано констатував, що сформульована позивачкою сума відшкодування моральної шкоди у розмірі 75 000 грн. є необґрунтованою та такою, що не відповідає засадам розумності та справедливості.

Компенсація моральної шкоди в її грошовому еквіваленті має на меті забезпечити покращення психоемоційного стану особи, забезпечивши почуття справедливості, а не безпідставне збагачення.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

За таких обставин, апеляційний суд вважає, що вирішуючи спір щодо відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції з урахуванням поданих позивачем доказів на підтвердження розміру моральної шкоди та його співмірності з розміром заподіяної шкоди дійшов вірного та обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди в розмірі 5 000 грн., вважаючи що розмір заявлений позивачем у сумі 75 000 грн. є недоведеним та необґрунтованим.

На думку апеляційного суду, висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. При цьому, доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

В іншій частині рішення суду не оскаржувалось, тому судом апеляційної інстанції не переглядалося.

Отже, переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення в оскаржуваній частині щодо стягнення моральної шкоди.

Щодо доводів апелянта в частині додаткового рішення

Під час ухвалення додаткового рішення суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до відомостей, викладених в Акті прийому наданих послуг адвокатом витрачено на надання правничої допомоги в судових засіданнях 16 годин, що з врахуванням вартості нормогодини становить 48 000 грн.

Однак, відповідно до протоколів судових засідань кількість часу, який адвокат фактично витратив на перебування в судовому засіданні, становить 4 год. 16 хв., що з врахуванням вартості послуг складає 12 800 грн.

На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу представником позивача надано Договір про надання правової допомоги від 04 липня 2022 року, укладений з АО «С.Д.К.Партерс», Додатковий договір № 1 до договору, яким визначено вартість однієї нормо-години правої допомоги 3 000 гривень, Акт приймання-передачі наданих послуг від 09 червня 2023 року відповідно до якого з урахуванням витраченого часу загальна вартість допомоги становить 88 500 гривень.

Представником відповідача подана заява про зменшення витрат на правничу допомогу, оскільки їх розмір є завищеним з порівняно з цінами на ринку юридичних послуг у даній категорії справ, вартість наданої позивачу правової допомоги в частині ознайомлення з наданими матеріалами, проведення правового аналізу документів, розроблення та узгодження правової позиції, складання позову є неспівмірними зі складністю справи, завищеними та не відповідають критеріям реальності.

Ухвалюючи додаткове рішення суд першої інстанції частково погодився з доводами відповідача щодо неспівмірності витрат на правничу допомогу у частині розміру витраченого часу на її надання.

На думку апеляційного суду, суд першої інстанції правильно прийшов до висновку, що розмір витрат, визначений адвокатом, за підготовку позовної заяви, вивчення матеріалів справи, підготовку клопотань в межах судового розгляду є неспівмірним, враховуючи складність справи даної категорії, оскільки трудові спори віднесені законом до справ, які розглядаються в порядку спрощеного провадження, а ціна нормогодини є завищеною в порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

З огляду на зазначені обставини в їх сукупності, суд обгрунтовано дійшов висновку та вважав за необхідне зменшити розмір витрат на правничу допомогу та визначити його в сумі 30 000 грн., що є співмірним складності справи, витраченому адвокатом часу, розміру заявлених позовних вимог та виду наданих послуг.

Також. при ухваленні додаткового рішення та стягненні витрат на правничу допомогу, суд першої інстанції правильно врахував висновки, викладені у постановах Верховного Суду у справах №922/2685/19, №905/1795/18, в яких зазначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір визначений стороною та його адвокатом є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат враховується:

- розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

- розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі №922/1964/21 зауважено, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

Подібний висновок викладений і у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18.

При визначенні суми стягнення витрат на правову допомогу, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц, пункт 5.40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18).

Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява №19336/04, § 268)).

Отже, враховуючи наведені норми права колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо часткової обґрунтованості та співмірності витрат позивача на правничу допомогу, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах закону.

Інші доводи апеляційної скарги щодо незаконності додаткового рішення також на думку апеляційного суду не заслуговують на увагу. оскільки зводяться лише до переоцінки доказів, яким судом першої інстанції надана належна правова оцінка, на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що оскаржувані рішення суду першої інстанції є законними і обґрунтованими, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому рішення суду в оскаржуваній частині та додаткове рішення суду, відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційні скарги - без задоволення, оскільки доводи апеляційних скарг висновків суду викладених у судових рішеннях не спростовують.

Таких порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судових рішеннь, апеляційний суд не встановив.

Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Крім того, колегія суддів враховує правовий висновок Верховного Суду №524/3490/17-ц від 27.03.2019 року, згідно якого: «Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги заявника, яким судами надана належна оцінка, Верховний Суд доходить висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі РуїзТорія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх».

За наведених обставин доводи апеляційних скарг колегією суддів розцінюються критично і до уваги не приймаються, оскільки вони зводяться лише до переоцінки доказів та тлумачення норм права на розсуд апелянта, однак при цьому не ґрунтуються на нормах діючого законодавства та жодним чином не спростовують висновків суду, викладених в рішенні та додатковому рішенні.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 07 червня 2023 року та апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 липня 2023 року - залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 07 червня 2023 року в оскаржуваній частині про стягнення моральної шкоди - залишити без змін.

Додаткове рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 липня 2023 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий: Р.В. Березовенко

Судді: О.Ф. Лапчевська

Г.І. Мостова