Постанова

від 04.03.2024 по справі 471/48/22

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

04.03.24

22-ц/812/296/24

Єдиний унікальний номер судової справи: 471/48/22

Провадження № 22-ц/812/296/24 Суддя - доповідач апеляційного суду: Самчишина Н.В.

Постанова

Іменем України

04 березня 2024 року м. Миколаїв Справа № 471/48/22

Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого Самчишиної Н.В.,

суддів: Коломієць В.В., Серебрякової Т.В.,

із секретарем судового засідання Богуславською О.М.,

без участі учасників справи, належним чином повідомлених про день, час і місце судового засідання,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Професійно-технічного училища № 17 на рішення Братського районного суду Миколаївської області від 20 грудня 2023 року, ухваленого у складі головуючого судді Гукової І.Б., в приміщенні того ж суду, за позовом ОСОБА_1 до Професійно-технічного училища № 17 про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та зобов`язання виплатити невиплачену заробітну плату за час вимушеного прогулу,

встановив:

У грудні 2021 року ОСОБА_1 , через свого представника адвоката Козиревич О.С., звернулась до суду з вищезазначеним позовом до Професійно-технічного училища № 17 (далі ПТУ №17), який обґрунтовувала наступним.

ОСОБА_1 з 29 липня 2005 року працює на посаді прибиральниці службових приміщень в ПТУ №17.

05 листопада 2021 року позивача під особистий підпис ознайомлено з повідомленням від 04 листопада 2021 року № 705-з «Про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19» в якому було зазначено, що з 08 листопада 2021 року на період карантину, встановленого урядом, щеплення проти COVID-19 нібито обов`язкове для працівників училища та прохання до 08 листопада 2021 року надати документ на підтвердження профілактичного щеплення.

22 листопада 2021 року позивачка була ознайомлена з наказом № 91-к від 08 листопада 2021 року, яким її було відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати.

Позивач вказувала, що 05 листопада 2021 року була п`ятниця, а 08 листопада 2021 року понеділок, а у період з 08 листопада 2021 року по 19 листопада 2021 року вона була на лікарняному, а тому не могла зробити щеплення за вказаний період.

ОСОБА_1 вважала, що таким чином, відповідачем суттєво обмежується конституційне право позивача на працю та на її оплату. Профілактичні щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, відповідно до календаря профілактичних щеплень в Україні не включені, а відтак посилання та обґрунтування учбового закладу щодо необхідності наявності доказів щеплення є незаконними.

Зазначала, що ні в трудовому договорі, ні в посадовій інструкції, ні в будь-якому іншому документі, які підписані між нею та відповідачем, такого зобов`язання немає, так само, як і не передбачено повноваження відповідача на відсторонення від роботи з підстав відсутності вказаного щеплення.

Крім цього, Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 24 грудня 2020 року № 3018 затверджена Дорожня карта з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України 09 лютого 2021 року № 213) (далі - Дорожня карта).

Положеннями Дорожньої карти закріплено, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для усіх груп населення та професійних груп.

Отже, відповідач не мав підстав примушувати її вакцинуватись від коронавірусної хвороби COVID-19 та притягувати її до дисциплінарної відповідальності за відмову від вакцинації цієї хвороби. Крім того, законом не встановлено окремого порядку відсторонення працівників від роботи з підстав відсутності у них щеплень від COVID-19.

З урахуванням наведеного позивачка просила суд: визнати незаконним та скасувати наказ № 91к від 08 листопада 2021 року ПТУ №17 про відсторонення її від роботи, поновити її на роботі та зобов`язати відповідача виплатити невиплачену заробітну плату за час вимушеного прогулу.

Рішенням Братського районного суду Миколаївської області від 20 грудня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано незаконним та скасовано наказ № 92к від 08 листопада 2021 року про відсторонення від роботи ОСОБА_1 .

Стягнуто з ПТУ № 17 на користь ОСОБА_1 19523,43 грн. середнього заробітку за час відсторонення від роботи з утриманням встановлених податків та зборів та судовий збір у розмірі 992 грн 40 коп.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що застосування до позивачки такого заходу як відсторонення від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки відповідачем виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми.

Не погодившись з таким рішення суду, ПТУ №17 подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на те, що суд не в повній мірі з`ясував обставини, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, порушення норм застосування матеріального права, просило скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти постанову, якою відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом не взято до уваги постанови Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі №682/1692/17, від 12 квітня 2023 року у справі №685/1535/21. Право позивача на працю в освітньому закладі було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивач ухилялася від обов`язкового щеплення. Таке втручання гуртувалося на законі, мало легітимну мету, було пропорційним до досягнення такої мети та було цілком необхідним в демократичному суспільстві. Відстороняючи ОСОБА_1 від роботи, відповідач діяв у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом, зокрема частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб, наказу МОЗ України від 04 жовтня 2021 року №2153, статті 26 Закону України «Про освіту» та статті 46 КЗпП України. У зв`язку з відсутністю правових підстав для скасування наказу та правомірність відсторонення ОСОБА_1 від роботи, не вбачається також і правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до статті 235 КЗпП України

Відзиву на апеляційну скаргу позивачем не подано.

04 березня 2024 року представником позивачки адвокатом Козиревич О.С. подана заява про розгляд справи за їхньої відсутності.

Відповідач свого представника в судове засідання не направив.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Судом установлено, що ОСОБА_1 з 29 липня 2005 року працює на посаді прибиральниці в ПТУ № 17 (арк.с. 6).

05 листопада 2021 року позивачку повідомлено «Про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19» в якому зазначено, що у разі не надання нею у строк до 08 листопада 2021 року документа на підтвердження профілактичного щеплення від COVID-19 її буде відсторонено від роботи без збереження заробітної плати (арк.с.8).

Наказом № 91к від 08 листопада 2021 року ОСОБА_1 з 08 листопада 2021 року було відсторонено від роботи на час відсутності щеплення проти COVID-19 (арк.с. 7).

08 листопада 2021 року ОСОБА_1 було відкрито лікарняний, який закрито 19 листопада 2021 року (арк.с.9, 11).

На виконання Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64 «Про введення воєнного стану в Україні», виконуючим обов`язки директора ПТУ №17 Решетіловим А. видано наказ від 01 березня 2022 року № 18-к, яким призупинено дію спірного наказу від 08 листопада 2021 року № 91-к до завершення воєнного стану в Україні (арк.с.56, 89).

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції вказаним критеріям відповідає.

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Щодо позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України).

Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 21 Кодексу законів про працю України, далі - КЗпП України).

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 КЗпП України).

Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (частина перша статті 46 КЗпП України).

Відповідно до статті 4 КЗпП України законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

У визначенні поняття «законодавством» апеляційний суд враховує рішення Конституційного Суду України (далі - КСУ) від 09 липня 1998 року № 12-рп/09 (справа про тлумачення терміну «законодавство»), відповідно до якого термін «законодавство», що вживається у частині третій статті 21 КЗпП України (в редакції на час прийняття рішення КСУ), треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

Статтею 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» на громадян України покладено обов`язки у сфері охорони здоров`я: а) піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; в) вживати передбачених Законом України «Про екстрену медичну допомогу», заходів для забезпечення надання екстреної медичної допомоги іншим особам, які знаходяться у невідкладному стані; г) виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

За частинами першою, другою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», частинами першою, третьою статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Відповідно до Положення про Міністерство охорони здоров`я України (затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90) Міністерство охорони здоров`я України (далі також - МОЗ) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МОЗ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

У Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб (стаття 28 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення») затвердженому Наказом МОЗ від 19 липня 1995 року № 133 (із змінами, внесеними згідно з Наказом МОЗ № 521 від 25 лютого 2020 року) до особливо небезпечних інфекційних хвороб віднесено COVID-19.

Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 (зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 року за № 1306/36928) затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням та визначено працівників, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Відповідно до указаного Переліку, який набрав чинності 08 листопада 2021 року, обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники, у тому числі, закладів загальної середньої освіти.

Обов`язковою умовою для здійснення профілактичного щеплення є відсутність абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595 (зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1161/19899) (у редакції наказу МОЗ від 11 жовтня 2019 року № 2070).

На момент прийняття оскаржуваного ОСОБА_1 наказу від 08 листопада 2021 року № 91-к на території України постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 було установлено карантин з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Указану постанову з 08 листопада 2021 року доповнено пунктом 46-1, яким передбачено, що керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити: 1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 (далі - Перелік № 2153); 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я; 3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються.

Строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Таким чином, за відсутності обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, яка віднесена до особливо небезпечних інфекційних хвороб, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, дозволяється відсторонення від роботи працівників закладів загальної середньої освіти без виплати заробітної плати, окрім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, зокрема: «Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення легітимної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності» та є пропорційним цій меті, тобто дозволяє її досягнути найменш обтяжливими для людини засобами. З огляду на це в кожній конкретній ситуації треба з`ясовувати, наскільки захід втручання у відповідне право був виправданим.

Нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

За змістом Переліку № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо. […].

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів. Однак апеляційний суд залишив указані обставини поза увагою та не врахував, що відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивачки тим, що вона, працюючи черговою по переїзду, створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивачку заробітку.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17 дійшов висновку, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб є виправданою. Принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами особи, однак лише тоді, коли таке втручання має об`єктивні підстави та є виправданим.

Аналогічний висновок зробив Верховний Суд і в постановах від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19 (провадження № 61-17335св20), від 20 березня 2018 року у справі № 337/3087/17 (провадження № К/9901/283/18), від 08 лютого 2021 року у справі №630/554/19 (провадження №61-6307св20).

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що при розгляді подібних справ суди повинні враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об`єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті)».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Як видно із справи, з 29 липня 2005 року ОСОБА_1 перебуває у трудових відносинах із ПТУ №17, працюючи на посаді прибиральниці службових приміщень.

Позивач належить до працівників закладів освіти, тому на неї поширюються вимоги проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.

05 листопада 2021 року ОСОБА_1 попереджена про необхідність проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, їй також запропоновано надати один з документів, який підтверджує наявність профілактичного щеплення проти СОVID-19, а у разі наявності абсолютних протипоказань до проведення щеплення - довідку відповідно до переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року №595. ОСОБА_1 попереджена про подальше відсторонення від роботи без збереження заробітної плати з 08 листопада 2021 року (арк.с.8).

Наказом від 08 листопада 2021 року № 91-к ОСОБА_1 відсторонено від роботи, починаючи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати (арк. с.7). Починаючи з 08 листопада 2021 року ПТУ №17 припинено нарахування та виплату позивачу заробітної плати. З 08 листопада до 19 листопада 2021 року ОСОБА_1 перебувала на лікарняному.

Позивач станом на 08 листопада 2021 року (дату прийняття оскаржуваного наказу) не надала документи про щеплення або про наявність абсолютних протипоказань до проведення таких профілактичних щеплень, що стало підставою для видачи спірного наказу, з яким позивач ознайомлена 22 листопада 2021 року.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Відповідно до посадової інструкції прибиральниці ПТУ №17 службових приміщень, затвердженої 27 квітня 2017 року наказом директора № 01-06/34 від 27 лютого 2017 року, з якою позивач ознайомлена (арк. с. 101-103) визначено, що прибиральниця підпорядковується безпосередньо завгоспу (пункт 1.3.); функції: головне завдання прибиральниці - підтримка належного санітарного стану і порядку в приміщеннях училища (пункт 2); посадові обов`язки (пункт 3): прибиральниця, зокрема, прибирає закріплені за нею службові приміщення училища (кабінет директора та секретаря, кабінет заступника директора з навчально-виробничої роботи, кабінет методиста, приміщення туалету, коридор на 1 поверсі, приміщення бібліотеки, кабінет бухгалтерії, кімнату майстрів, кабінет заступника директора з навчально-виховної роботи, кабінет психолога, кабінет головного бухгалтера, спортивну кімнату, кабінет інженера і охорони праці та коридор); витирає пил з меблів, підмітає та миє підлогу, віконні рами та скло; очищує урни і промиває їх дезінфікуючим розчином, збирає сміття і відносить його на смітник у дворі; очищує та дезинфікує унітази, раковини та інше санітарно-технічне обладнання; на початку і в кінці кожного робочого дня здійснює обхід закріпленої за нею ділянки з метою перевірки стану обладнання меблів, замків, віконного скла, кранів, раковин, санвузлів, електроприладів та опалювальних приладів.

Прибиральниця працює в режимі нормованого робочого дня за графіком, складеним виходячи з 40-годинного робочого тижня і затвердженим директором закладу за поданням завгоспа (пункт 6.1.).

Відповідно до наказу в.о. директора Решетілова А. від 108-к від 27 вересня 2021 року переведено з 27 вересня 2021 року освітній процес в училищі на дистанційну форму навчання (арк.с.99).

Суд першої інстанції вірно врахував, що застосування до позивача такого заходу як відсторонення від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми або неможливість встановлення позивачу іншої форми організації праці.

Суд не встановив жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи і докази протилежного відповідачем не надано.

Тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку, з яким погоджується апеляційний суд, що таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої позивачки.

За таких обставин суд зробив обґрунтований висновок про порушення права позивача на працю, про неправомірність і незаконність відсторонення ОСОБА_1 від роботи, оскільки дії відповідача як роботодавця в цьому випадку, щонайменше, були непропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах: від 01 березня 2023 року у справі № 607/20853/21, від 01 березня 2023 року у справі №130/3526/21, від 01 березня 2023 року у справі № 524/11397/21, від 01 березня 2023 року у справі № 130/3550/21, від 01 березня 2023 року в справі № 565/1559/21, а також за аналогічних обставин правова позиція викладена у постанові від 26 квітня 2023 року у справі №588/2119/21 (провадження 61-13111св22).

З урахуванням необхідності врахування правового висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі N 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), апеляційний суд приходить до висновку, що оскаржуване судове рішення про задоволення позовних вимог про визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Допуск до роботи позивача у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану не свідчить про законність дій під час винесення наказу про відсторонення.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі №682/1692/17, від 12 квітня 2023 року у справі №685/1535/21, колегія суддів вважає такими, що не заслуговують на увагу, оскільки висновки у цих справах, і у справі, яка переглядається, не є суперечливими. Встановлені судами фактичні обставини є різними, у зазначених справах суд виходив з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, що: «чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. […] У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати».

Якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, такий працівник має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу (постанова Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18 (провадження № 61-13444св19)).

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок №100). Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку № 100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Задовольняючи позовні вимоги про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, суд вирішив по суті вимоги в частині зобов`язання виплатити позивачу невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи, встановивши необхідні обставин для вирішення цього питання.

Апеляційний суд звертає увагу на те, що апеляційна скарга не містить доводів щодо не правильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права вирішуючи позовні вимоги про зобов`язання виплатити позивачу невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи.

Таким чином, суд першої інстанції, з висновком якого погоджується колегія суддів, з огляду на доводи апеляційної скарги, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову.

За таких обставин, відповідно до статті 375 ЦПК України відсутні підстави для скасування оскаржуваного рішення суду, а тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-382 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу Професійно-технічного училища № 17 залишити без задоволення, а рішення Братського районного суду Миколаївської області від 20 грудня 2023 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту у випадку та з підстав, передбачених статтею 389 ЦПК України.

Головуючий Н.В. Самчишина

Судді: В.В. Коломієць

Т.В. Серебрякова

Повний текст судового рішення складений 04 березня 2024 року.