Постанова

від 19.03.2024 по справі 140/16032/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 березня 2024 рокуЛьвівСправа № 140/16032/21 пров. № А/857/23987/23

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:

головуючого суддіШавеля Р.М.,

суддівДовгої О.І. та Хобор Р.Б.,

з участю секретаря судового засідання - Василюк В.Б.,

а також сторін (їх представників):

від позивача Юшин Д.В.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційні скарги Волинської обласної військової адміністрації та Державного підприємства «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 04.12.2023р. в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Волинської обласної державної адміністрації та Державного підприємства «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» про визнання протиправним та скасування розпорядження про звільнення із займаної посади та припинення трудового договору; поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу (суддя суду І інстанції: ОСОБА_2 ; час та місце ухвалення рішення суду І інстанції: 12 год. 26 хв. 04.12.2023р., м.Луцьк; дата складання повного тексту рішення суду І інстанції: 13.12.2023р.),-

В С Т А Н О В И В:

17.12.2021р. (згідно із відомостями ярлика на поштовому відправленні) позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати протиправним розпорядження першого заступника голови Волинської обласної державної адміністрації /ОДА/ № 130-ос від 02.11.2020р. «Про звільнення ОСОБА_1 »; поновити позивача на посаді директора Державного підприємства /ДП/ «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» з 02.11.2020р.; стягнути з ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» середній заробіток за час вимушеного прогулу з 02.11.2020р. до дня поновлення на роботі, який на день пред`явлення позову становить 49315 грн. 15 коп. (Т.1, а.с.1-4).

Справа розглядалася судами різних інстанцій неодноразово (Т.1, а.с.155-157, 236-242).

Згідно ухвали суду від 20.10.2023р. вирішено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження (Т.3, а.с.99 і на звороті).

Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 04.12.2023р. заявлений позов задоволено; визнано протиправним та скасовано розпорядження першого заступника голови Волинської ОДА № 130-ос від 02.11.2020р. «Про звільнення ОСОБА_1 »; поновлено ОСОБА_1 на посаді директора ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» з 03.11.2020р.; стягнуто з ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 867773 грн. 76 коп.; рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді директора ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» та стягнення з ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 24196 грн. 48 коп. допущено до негайного виконання; стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Волинської ОДА судові витрати в сумі 10276 грн. 14 коп. (Т.3, а.с.200-204).

Не погодившись з винесеним судовим рішенням, його оскаржили відповідачі Волинська обласна військова адміністрація (статус, набутий Волинською ОДА на виконання Закону України «Про правовий режим воєнного стану») та ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області», які покликаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що в своїй сукупності призвело до помилкового вирішення спору, просять суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою в задоволенні заявленого позову відмовити (Т.3, а.с.213-229, Т.4, а.с.1-13).

Вимоги апеляційних скарг обґрунтовують тим, що позивачем пропущений строк звернення до суду, визначений ч.5 ст.122 КАС України; судом не залучено до участі в справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_3 , яка була призначена директором ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» після звільнення позивача, а також співвідповідачем Департамент інфраструктури Волинської ОДА, який призначає директора ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області».

Також судом першої інстанції надана неправильна правова оцінка висновку експерта Волинського відділення Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз /ЛНДІСЕ/ № 692 від 19.04.2023р., а факт написання позивачем заяви від 02.11.2020р. вказує на наявність його дійсного волевиявлення на звільнення із займаної посади. Водночас, суд безпідставно відмовив в задоволенні клопотання про проведення повторної почеркознавчої експертизи.

Представник позивача адвокат Юшин Д.В. скерував до апеляційного суду відзив на апеляційні скарги, в якому останній вважає їх необґрунтованою і такими, що не підлягають до задоволення. Наголошує на тому, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального і процесуального законодавства та ухвалив законне і справедливе судове рішення, що відповідає усталеній судовій практиці (Т.4, а.с.49-66, 67-78).

Заслухавши суддю-доповідача, заперечення представника позивача, перевіривши матеріали справи та апеляційні скарги в межах наведених у них доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги не підлягають до задоволення, з наступних підстав.

Як встановлено під час судового розгляду, розпорядженням голови Волинської ОДА № 60 від 07.02.2020р. утворено юридичну особу публічного права - ДП «Служба місцевих автомобільних доріг та будівництва у Волинській області» (пункт 1), затверджено Статут Державного підприємства «Служба місцевих автомобільних доріг та будівництва у Волинській області» (пункт 2), а також призначено директором ДП «Служба місцевих автомобільних доріг та будівництва у Волинській області» ОСОБА_1 , уклавши з ним контракт (пункт 3) (Т.1, а.с.7).

За умовами контракту від 28.02.2020р., укладеного між Волинською ОДА (орган управління) та ОСОБА_1 (керівник), останній призначений на посаду директора ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» з 02.03.2020р. по 02.03.2025р. (Т.1. а.с.11-12).

Відповідно до умов п.2 розділу 5 зазначеного контракту, цей контракт припиняється за згодою сторін (підпункт «б»).

Розпорядженням першого заступника голови Волинської ОДА № 130-ос від 02.11.2020р. «Про звільнення ОСОБА_1 » відповідно до п.1 ст.36 КЗпП України, Статуту ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» припинено трудовий договір та ОСОБА_1 звільнено за угодою сторін з посади директора ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області»; підстава: заява ОСОБА_1 від 02.11.2020р.; контракт (Т.1, а.с.8).

Окрім цього, 25.12.2020р. розпорядженням голови Волинської ОДА № 99 перейменовано ДП «Служба місцевих автомобільних доріг та будівництва у Волинській області» на ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» та внесені відповідні зміни до статутних документів вказаного підприємства (Т.1, а.с.132-144).

Вважаючи своє звільнення протиправним та проведеним без дійсного волевиявлення, під час перебування на листку тимчасової непрацездатності, позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із розглядуваним позовом.

Приймаючи рішення по справі та задовольняючи заявлений позов, суд першої інстанції виходив з встановленого під час розгляду справи факту недосягнення сторонами згоди щодо припинення трудового договору та відсутність узгодженої дати звільнення, що, в свою чергу, позбавляє відповідача права на звільнення позивача з 02.11.2020р. на підставі п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України та умов контракту від 28.02.2020р. (пп.«б» п.2 розділу 5).

Оскільки суд дійшов висновку про незаконне звільнення позивача відповідно до розпорядження Волинської ОДА № 130-ос від 02.11.2020р. «Про звільнення ОСОБА_1 », тому позивача необхідно поновити на посаді директора ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» з одночасним стягненням на його користь середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Колегія суддів вважає, що наведені висновки суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення заявленого позову відповідають нормам матеріального та процесуального права і узгоджуються із фактичними обставинами справи, з наступних підстав.

Із змісту заявленого ОСОБА_1 позову слідує, що його предметом є оскарженням звільнення з посади директора ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» за угодою сторін, на підставі п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України.

При цьому, підставами заявленого позову визначені відсутність належного волевиявлення позивача на звільнення за угодою сторін, відсутність домовленості сторін про звільнення з роботи за взаємною згодою.

Також позивач наголошує на тому, що вказана заява на звільнення не була ним написана.

Статтею 43 Конституції України гарантоване право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Загальні підстави припинення трудового договору установлені приписами ст.36 КЗпП України, згідно з пунктом 1 частини першої якої підставою припинення трудового договору є, зокрема, угода сторін.

Статтею 21 КЗпП України визначено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

За загальним правилом волевиявлення сторін трудового договору оформляється шляхом написання працівником заяви про прийом на роботу, а зі сторони власника (роботодавця) шляхом постановлення відповідного наказу про прийняття на роботу.

Формальне оформлення припинення трудового договору за угодою сторін здійснюється з боку працівника шляхом написання заяви про звільнення із вказанням підстави та строку звільнення, а згода роботодавця на запропоновані працівником умови підтверджується відповідним наказом про звільнення, що повинен відповідати умовам запропонованим працівником.

Лише за дотримання наведених умов може йти мова про досягнення між сторонами (працівник та роботодавець) згоди щодо підстав та порядку припинення трудового договору (угода сторін в розумінні положень КЗпП України).

При цьому, саме строк звільнення запропонований працівником та погоджений роботодавцем у наказі про звільнення є ключовою ознакою припинення трудового договору за угодою сторін, яка відрізняє вказану підставу звільнення від інших, в тому числі від загальної звільнення за ініціативою працівника із обов`язковим попередженням роботодавця за 14 днів (ст.38 КЗпП України).

Згідно роз`яснень, викладених в п.8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992р. «Про практику розгляду судами трудових спорів», при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (стаття 38 КЗпП України).

За такого правового врегулювання основними умовами угоди про припинення трудового договору за п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України, щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення угоди сторін та строк, з якого договір припиняється.

Для цілей застосування п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України Верховний Суд України у постанові від 26.10.2016р. у справі № 404/3049/15-ц (провадження № 6-1269цс16) сформулював підхід до розгляду трудових спорів щодо застосування цієї норми та вказав, що суди при вирішенні таких спорів повинні з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видання наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору.

Отже, діючим законодавством не встановлено відповідного порядку чи строків припинення трудового договору за угодою сторін, у зв`язку з чим вони визначаються працівником і власником або уповноваженим ним органом у кожному конкретному випадку. Припинення трудового договору за п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою. Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України можуть бути викладені як в письмовій, так і в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України і раніше домовлена дата звільнення.

Таким чином, основними умовами угоди про припинення трудового договору за п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України, щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення трудового договору та строк, з якого договір припиняється. Визначення дати звільнення за згодою сторін є обов`язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо звільнення з підстав, передбачених п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України. Відсутність належного волевиявлення свідчить про відсутність підстав для висновку про наявність наміру працівника звільнитись саме за угодою сторін, а сама по собі згода роботодавця задовольнити прохання працівника про звільнення також не означає наявність угоди про припинення трудового договору за угодою сторін.

Виходячи зі змісту поняття «угода сторін» в контексті припинення трудового договору, така угода тлумачиться як вільне волевиявлення обох сторін, за наявністю якого роботодавцем та найманим працівником досягається спільна згода на припинення трудових відносин у визначений строк.

Законодавством не встановлено відповідного порядку чи строків припинення трудового договору за угодою сторін, у зв`язку з чим вони визначаються працівником і власником або уповноваженим ним органом у кожному конкретному випадку.

Отож, подання працівником заяви про розірвання трудового договору повинно бути добровільним і виражати його волевиявлення щодо звільнення з роботи.

Враховуючи наведені норми законодавства та встановлені у цій справі фактичні обставини, суд першої інстанції дійшов послідовного та обґрунтованого висновку про недосягнення сторонами згоди щодо припинення трудового договору та відсутність узгодженої дати звільнення, що, в свою чергу, позбавляє відповідача права на звільнення позивача з 02.11.2020р. на підставі п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України та умов контракту від 28.02.2020р. (підпункт «б» пункту 2 розділу 5).

Зокрема, у позовній заяві, відповіді на відзив позивач (його представник) зазначають про те, що ОСОБА_1 не подавав заяву про звільнення від 02.11.2020р. та не просив його звільнити з 02.11.2020р.; заява була написана під психологічним тиском без зазначення її дати та дати звільнення.

У свою чергу, відповідач Волинська ОДА не довів достеменного факту надходження вказаної заяви на розгляд керівництву ОДА саме від позивача або його уповноваженої особи в один із можливих способів (надсилання засобами поштового або кур`єрського зв`язку, засобами електронного документообігу, вручення заяви особисто позивачем певно визначеній та уповноваженій особі обласної державної адміністрації з метою її реалізації та забезпечення її обліку у системі діловодства).

При цьому, позивач ОСОБА_1 у період з 21.10.2020р. по 19.11.2020р. включно перебував на стаціонарному лікуванні, що підтверджується листком непрацездатності серії АДФ № 232878, виданим Комунальним підприємством «Волинська обласна клінічна лікарня» Волинської обласної ради (Т.1, а.с.10).

Під час судового розгляду відповідачами не представлено доказів реєстрації цієї заяви, її руху до видачі спірного розпорядження № 130-ос від 02.11.2020р. «Про звільнення ОСОБА_1 ».

На витребуваному судом оригіналі заяви за підписом ОСОБА_1 , датованої 02.11.2020р., яка і слугувала підставою видачі розпорядження № 130-ос від 02.11.2020р., наявна резолюція «Підготувати розпорядження»; дата резолюції керівника відсутня (Т.2, а.с.92).

Відповідачі на вимогу суду не надали доказів про ознайомлення ОСОБА_1 з розпорядженням про його звільнення та видачі йому у зв`язку із припиненням трудових відносин трудової книжки у встановленому порядку під підпис. При цьому відповідач Волинська ОДА у відзиві на позов покликався на те, що трудова книжка не перебувала і не повинна перебувати у розпорядженні ОДА (Т.1, а.с.86). Інший відповідач стверджував про те, що трудову книжку мав би вести суб`єкт призначення Волинська ОДА.

Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 23.01.2023р. суд призначив почеркознавчу експертизу, проведення якої доручив Волинському відділенню ЛНДІСЕ, а на вирішення почеркознавчої експертизи було поставлено таке питання: «Чи виконані у заяві про звільнення ОСОБА_1 від 02 листопада 2020 року рукописний цифровий запис дати подання заяви про звільнення « 02.11.2020» та тексту дати звільнення з « 02.11.2020» ОСОБА_1 чи іншою особою?» (Т.2, а.с.182-184).

Відповідно до висновку експерта Волинського відділення ЛНДІСЕ № 692 від 19.04.2023р. в заяві про звільнення ОСОБА_1 від 02.11.2020р. рукописний цифровий запис дати подання заяви про звільнення « 02.11.2020» та тексту дати звільнення з « 02.11.2020» виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою (Т.1, а.с.207-213). При цьому у висновку експерта вказано, що при порівнянні досліджуваних цифрових записів дати написання заяви та дати звільнення з посади зі зразками почерку та цифрових записів, наведені розбіжні ознаки стійкі, а тому суттєві і достатні для висновку про те, що цифровий запис дати подання заяви про звільнення « 02.11.2020» та дати звільнення з « 02.11.2020» виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою.

Зважаючи на такий категоричний негативний висновок за результатами судової почеркознавчої експертизи, який не містить умовностей чи інших підстав для сумнівів у проведеному експертному дослідженні, у суду відсутні підстави для відхилення висновку експерта. З цих самих причин не було підстав для проведення повторної експертизи, оскільки зазначений висновок містить достатнє обґрунтування та не спростовується жодними іншими доказами у справі.

Отже, доводи відповідачів про те, що заяву про звільнення, тобто із зазначеною у ній датою звільнення та датою її написання, позивач написав особисто, не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду справи, як і не доведено факт подання цієї заяви позивачем 02.11.2020р., у той час, коли він перебував на стаціонарному лікуванні. Також є відсутніми докази того, що таку заяву позивач уповноважував подати іншу особу.

Таким чином, доводи позивача про те, що у власноручно написаній ним заяві про звільнення, на підставі якої видано оскаржуване розпорядження Волинської ОДА № 130-ос від 02.11.2020р. «Про звільнення ОСОБА_1 », останній не вказував дати написання заяви, дати, з якої просив його звільнити, підтверджується висновками почеркознавчої експертизи Волинського відділення ЛНДІСЕ № 692 від 19.04.2023р.; вказані доводи відповідачем не спростовані.

Звідси, суд дійшов правильного висновку про те, що відсутність у власноручно написаній позивачем заяві про звільнення дати написання заяви та дати звільнення та виконання цих записів не позивачем, а іншою особою, однозначно свідчить про недосягнення сторонами (тобто, позивачем та Волинською ОДА) згоди щодо припинення трудового договору та відсутність узгодженої дати звільнення.

При цьому, заява про звільнення, у якій не зазначено власноручно позивачем дати її написання та дати звільнення (як підтверджено доказами у справі такі дати виконані іншою особою), не може мати правового значення та бути підставою для видання розпорядчого акта про звільнення останнього.

Отже, відсутність належного волевиявлення не дає підстав уважати наявність наміру працівника звільнитися саме за угодою сторін, а сама лише згода суб`єкта призначення задовольнити заяву працівника про звільнення не означає наявності угоди про припинення служби саме з підстав, передбачених п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України

За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недосягнення сторонами трудового договору згоди щодо припинення трудових відносин з підстав, визначених у п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України.

В свою чергу, недосягнення сторонами згоди щодо припинення трудового договору та відсутність узгодженої дати звільнення, позбавляє роботодавця права на звільнення працівника за угодою сторін.

Аналогічний висновок висловив Верховний Суд в постановах від 03.04.2019р. у справі № 803/497/18, від 06.02.2019р. у справі № 816/1389/16, від 21.11.2018р. у справі № 820/243/16.

Отже, за наведених обставин припинення трудового договору із позивачем та звільнення його із займаної посади відповідно до розпорядження № 130-ос від 02.11.2020р. проведено з порушенням вимог законодавства про працю.

Оскільки судом не встановлено досягнення сторонами згоди щодо припинення трудового договору та узгодженої дати звільнення, що, в свою чергу, позбавляло відповідача Волинську ОДА права на звільнення позивача з 02.11.2020р. на підставі п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України, тому позовні вимоги про визнання протиправним та скасування розпорядженням першого заступника голови Волинської ОДА № 130-ос від 02.11.2020р. «Про звільнення ОСОБА_1 » підлягають до задоволення.

Відповідно до ч.ч.1 і 2 ст.235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 20.06.2018р. в справі № 826/808/16 вказала на те, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу і законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.

Таке ж правозастосування міститься в постановах Верховного Суду в складі Касаційного адміністративного суду від 26.01.2023р. у справі № 160/336/20, від 11.08.2021р. у справі № 821/549/17, які також стосуються спорів про незаконне звільнення, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, та відступу від яких не було на час розгляду цієї справи.

Оскільки суд дійшов висновку про незаконне звільнення позивача відповідно до розпорядження Волинської ОДА № 130-ос від 02.11.2020р. «Про звільнення ОСОБА_1 », який визнаний судом протиправним та скасований, тому ОСОБА_1 необхідно поновити на посаді директора ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» з одночасним стягненням на його користь середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно з п.2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затв. наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України № 58 від 29.07.1993р., днем звільнення вважається останній день роботи.

Оскільки позивача відповідно до спірного розпорядження № 130-ос від 02.11.2020р. звільнено з 02.11.2020р., тому цей день є останнім робочим днем.

Отже, період вимушеного прогулу позивача - з 03.11.2020р. (наступний день після звільнення, враховуючи, що день звільнення є останнім робочим днем) до 04.12.2023р. (до дня постановлення судом рішення) становить 789 робочих днів (42 робочих дні у 2020 році, 250 - у 2021 році, 257 у 2022 році, 240 - у 2023 році). При цьому судом враховано норми тривалості робочого часу у 2020, 2021 роках (додатки до листа Міністерства соціальної політики України № 1133/0/206-19 від 29.07.2019р., до листа Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України № 3501-06/219 від 12.08.2020р.), а також норми тривалості робочого часу у 2022-2023 роках з урахуванням положень ч.6 ст.6 Закону України № 2136-IX від 15.03.2022р. «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (набрав чинності 24.03.2022р.), якою визначено, що у період дії воєнного стану не застосовуються, серед іншого, норми статті 73 КЗпП України, якою, у свою чергу, визначені святкові і неробочі дні.

Відповідно до ч.1 ст.27 Закону України № 108/95-ВР від 24.03.1995р. «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів /КМ/ України.

Згідно з до п.21 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» при визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли чинним законодавством вона зберігається за працівниками підприємств, установ, організацій, це слід робити відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМ України № 100 від 08.02.1995р.

Постановою КМ України № 100 від 08.02.1995р. затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (надалі - Порядок № 100).

Згідно з пп.«з» п.1 розділу І Порядку № 100 він підлягає застосуванню для розрахунку середньої заробітної плати і у випадку вимушеного прогулу.

Відповідно до абз.1, 3, 4 п.2 розділу ІІ Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Пунктом 3 розділу ІІІ Порядку № 100 обумовлено, що при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.

За приписами п.4 розділу ІІІ Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо). При обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці також не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов`язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження, вимушеного прогулу тощо) та допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю.

За правилами п.5 розділу IV Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Приписами п.8 розділу IV Порядку № 100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні 2 календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, установленим із дотриманням вимог законодавства.

Відповідно до наданого відповідачем ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» розрахунку заробітної плати позивача за два місяці перед звільненням (за вересень та жовтень 2020 року відпрацьовано 19 та 13 робочих днів відповідно) середньоденна заробітна плата позивача становить 1099 грн. 84 коп. (25909 грн. 10 коп. + 9285 грн. 71 коп./32 робочих дні) (Т.3, а.с.132).

Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу становить 867773 грн. 76 коп. (1099 грн. 84 коп. х 789 днів).

Окрім цього, об`єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід (п.163.1 ст.163 ПК України).

Згідно з пп.164.1.1 п.164.1 ст.164 ПК України загальний оподатковуваний дохід складається з доходів, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання), доходів, які оподатковуються у складі загального річного оподатковуваного доходу, та доходів, які оподатковуються за іншими правилами, визначеними цим Кодексом.

Як передбачено пп.168.1.1 п.168.1 ст.168 ПК України, податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок.

Відповідно до абз.5 п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки, справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Зі змісту п.3 розділу ІІІ Порядку № 100 слідує, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються з нарахованих сум заробітної плати без віднімання сум податків та зборів.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у постанові від 15.02.2019р. у справі № 826/6583/14, у якій також вказано, що податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів.

Крім того, утриманням податку на доходи фізичних осіб, військового збору та єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів.

Заробітну плату виплачувало позивачу виплачував відповідач ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області».

За таких умов на користь позивача належить стягнути з відповідача ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 867773 грн. 76 коп.

Враховуючи те, що обов`язок щодо нарахування, утримання та сплати податку із суми доходу та відповідальність за утримання (нарахування) та сплату (перерахування) збору покладається на юридичну особу (її філію, відділення, інший відокремлений підрозділ), колегія суддів вважає, що визначення суми податку на доходи фізичних осіб, військового збору та єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування покладається на відповідача ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області».

Стосовно решти доводів апелянтів колегія суддів враховує, що питання пропуску позивачем строку звернення із позовом до адміністративного суду (відповідно до дати на поштовому конверті 17.12.2021р.) було предметом дослідження і оцінки апеляційного суду.

Зокрема, постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 19.07.2022р. скасовано ухвалу суду першої інстанції від 15.04.2022р., якою відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до суду та залишено позов без розгляду. При цьому суд апеляційної інстанції встановив, що у справі відсутні докази ознайомлення позивача із оскаржуваним розпорядженням, його надсилання на адресу останнього за допомогою засобів поштового зв`язку (Т.1, а.с.236-242).

За висновками суду апеляційної інстанції перебування позивача на стаціонарному лікуванні у період з 21.10.2020р. по 19.11.2020р., перебування справи у період з 31.12.2020р. року по 18.11.2021р. за первинним позовом ОСОБА_1 до Волинської ОДА про поновлення на роботі і стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на розгляді в іншому суді, якому непідсудна справа (в Макарівському районному суді Київської обл.), свідчить про пропуск позивачем строку звернення до суду з поважних причин, а дата 20.11.2020р. (закінчення лікарняного) не може беззаперечно вважатись датою, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення своїх права (у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців ОСОБА_1 значився керівником ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» до 24.11.2020р.).

За сукупності таких обставин позивачем пропущений строк звернення до суду з поважних причин.

Питання про призначення почеркознавчої експертизи за клопотанням позивача розглядалось у судовому засіданні від 23.01.2023р. За результатами розгляду зазначеного клопотання ухвалою суду від 23.01.2023р. призначено в адміністративній справі почеркознавчу експертизу, проведення якої доручено Волинському відділенню ЛНДІСЕ (Т.2, а.с.182-184).

Крім того, згідно ухвали суду від 26.06.2023р. відмовлено в задоволенні відповідача ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» про призначення повторної почеркознавчої експертизи (Т.3, а.с.23-25).

Відповідно до ст.111 КАС України якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи суд може призначити додаткову експертизу, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам).

Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи суд може призначити повторну експертизу, яка доручається іншому експерту (експертам).

Як убачається з наданого суду висновку експерта № 692 від 19.04.2023р., у ньому чітко надано відповідь на поставлене на експертизу питання, відтак для визнання такого висновку неповним або неясним немає підстав.

Відповідно до п.1.8 Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затв. наказом Міністерства юстиції України № 53/5 від 08.10.1998р., як вільні, так і експериментальні зразки буквеного або цифрового письма бажано надавати не менше ніж на 15 аркушах. Чим коротший досліджуваний текст (запис), тим більша потреба у вільних зразках. Вільні зразки підпису надаються по змозі не менше ніж на 15 документах, експериментальні - у кількості не менше 5 - 8 аркушів.

Пунктом 1.8 зазначених Рекомендацій визначено бажану кількість відповідних матеріалів, які надаються експерту для проведення експертизи, та ці вимоги не є обов`язковими для виконання.

В пункті 1.13 вказаних Рекомендацій вказано, що достатність та якість наданих для проведення експертизи зразків почерку та підпису особи визначаються експертом у кожній конкретній експертній ситуації. Критерієм достатності обсягу порівняльного матеріалу вважається надання такої його кількості, за якою можливо виявити індивідуальність, варіаційність та стійкість ознак в досліджуваному об`єкті і зразках почерку (підпису) певного виконавця.

Таким чином, достатність наданих для проведення експертизи зразків почерку особи визначаються експертом у межах спеціальних знань та повноважень.

Як вбачається з матеріалів справи, експертне дослідження проведене старшим судовим експертом лабораторії почеркознавчих та технічних досліджень документів НДІСЕ ОСОБА_4 , яка має вищу юридичну освіту, кваліфікацію юриста, експерта-криміналіста з правом проведення криміналістичних видів судових експертиз, четвертий клас судового експерта, свідоцтво № 421 про присвоєння кваліфікації судового експерта по спеціальності 1.1 Дослідження почерку і підписів, з терміном дії до 29.10.2024р.; свідоцтво № 422 про присвоєння кваліфікації судового експерта за спеціальностями 2.1 Дослідження реквізитів документів, 2.3 Дослідження друкарських форм та інших засобів виготовлення документів, з терміном дії до 29.10.2024р. та має стаж експертної служби 21 рік.

Факт проведення експертизи свідчить про те, що експерту було надано достатню кількість матеріалів для її проведення, підстави для визнання висновку експерта необґрунтованим відсутні, та він не суперечить іншим матеріалам справи та не викликає сумнівів в його правильності.

Окрім цього, висновок експерта за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи № 692 від 19.04.2023р. містить докладний опис проведеного дослідження та обґрунтовані висновки з поставлених запитань, є повним та достатньо обґрунтованим.

Крім того, експерт був попереджений про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок та відмову без поважних причин від виконання покладених обов`язків за ст.ст.384, 385 КК України, що засвідчується відповідною розпискою експерта (Т.2, а.с.210), що виключає будь-які сумніви у достовірності експертного висновку.

Ухвала Волинського окружного адміністративного суду від 23.01.2023р. про призначення експертизи та зупинення провадження сторонами не оскаржувалася в апеляційному порядку.

За таких обставин доводи відповідача Волинської ОДА про призначення повторної експертизи носять оціночний характер та не спростовують складений висновок експерта.

Щодо тверджень апелянтів про порушення судом першої інстанції норм процесуального права в частині відмови в залученні до справи в якості третьої особи директора ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» ОСОБА_3 та Департаменту інфраструктури Волинської ОДА як співвідповідача, колегія суддів враховує наступне.

Клопотання відповідача Волинської ОДА про залучення до справи у якості співвідповідача Департаменту інфраструктури Волинської ОДА розглядалося судом двічі: ухвалами суду від 17.10.2022р. та від 08.11.2023р., якими відмовлено у задоволенні клопотань Волинської ОДА про залучення до участі у справі Департаменту інфраструктури Волинської ОДА як співвідповідача (Т.2, а.с.59-60; Т.3, а.с.141-142).

Предметом спору у цій справі є правомірність розпорядження першого заступника голови Волинської ОДА № 130-ос від 02.11.2020р. «Про звільнення ОСОБА_1 »; поновлення позивача на посаді з 02.11.2020р.; стягнення з Державного підприємства «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги про визнання протиправним та скасування розпорядження № 130-ос від 02.11.2020р. та про поновлення на посаді заявлено до Волинської ОДА, з якою у позивача був укладений контракт строком на п`ять років. Похідні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу заявлені до ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області».

Внесення змін до Статуту ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» в частині визначення іншого органу управління майном не впливає на спірні правовідносини. Задоволення позову не має наслідком вирішення питання про призначення позивача на посаду, а поновлення судом незаконно звільненого працівника у розумінні ст.235 КЗпП України, яка передбачає відновлення становища позивача до того стану, яке існувало на момент порушення його прав.

Відповідач Волинська ОДА не позбавлений можливості вирішити організаційні питання, пов`язані з виконанням рішення суду, адже він є засновником як ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області», так і Департаменту інфраструктури, останній входить до складу Волинської ОДА (є її структурним підрозділом).

Підтвердження вказаного є те, що на виконання рішення суду Розпорядженням голови Волинської ОДА № 7-ос від 24.01.2024р. «Про поновлення ОСОБА_5 », ОСОБА_1 поновлено на посаді директора ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» з 03.11.2020р. (Т.4, а.с.77).

В частині відмови у залученні до справи в якості третьої особи директора ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» ОСОБА_3 колегія суддів керується тим, що рішення суду не зачіпає її права та інтереси; діючим законодавством не передбачено обов`язку суду щодо залучення в якості третіх осіб працівників (керівників тощо), на посади яких судом поновлено позивача.

Щодо представлених під час апеляційного розгляду додаткових пояснень ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» (вих. № 85/05-04 від 01.02.2024р.) про помилковість представленої довідки-розрахунку середньомісячної заробітної плати ОСОБА_1 колегія суддів зазначає таке.

На адвокатський запит відповідачем ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» скеровано лист № 877/05-04 від 30.10.2023р. та Розрахунок середньомісячної заробітної плати ОСОБА_1 з 02.11.2020р. по 09.10.2023р. (Т.3, а.с.131-132).

Обставини помилкового формування вказаного розрахунку відповідач обґрунтовує тим, що в ході проведеної Держаудитслужбою перевірки виявлено, що попереднім директором підприємства ОСОБА_1 було нараховано і виплачено неправомірну премію за липень, серпень, вересень 2020 року в розмірі 36600 грн., з яких 30000 грн. премія та 6600 грн., єдиний соціальний внесок, та добровільно повернуто усю суму на рахунок підприємства (платіжне доручення № 6481670SB від 12.02.2021р.), що підтверджується постановою Луцького міськрайонного суду Волинської обл. від 02.04.2021р. у справі № 161/4556/21.

Заробітна плата відображається в реєстрах бухгалтерського обліку по кредиту субрахунку 661 «Розрахунки за заробітною платою» в розрізі місяців.

Повернення неправомірно виплачених коштів від ОСОБА_1 в сумі 36600 грн. на рахунок підприємства попереднім головним бухгалтером ОСОБА_6 відображено по субрахунку 719 «Інші доходи операційної діяльності» в розрізі аналітики «Інший дохід код 110» та відповідно у рядку 2120 звіту «Фінансова звітність малого підприємства» форма № 2-м за І квартал 2021 року, тобто, така віднесена до загального доходу підприємства.

Водночас, вказана сума головним бухгалтером ОСОБА_6 не відображена (сторнована) по кредиту субрахунків 661 «Розрахунки із заробітної плати», 651 «Розрахунки із страхування ЄСВ), 641.1 «Розрахунки з податку на доходи фізичних осіб» та 642 «Розрахунки за обов`язковими платежами (військовий збір)», відповідно не внесено зміни у відомості нарахування заробітної плати за липень, серпень, вересень 2020 року.

Водночас, будь-яких доказів щодо внесення таких змін у відомості нарахування заробітної плати за липень, серпень, вересень 2020 року, здійснених коригувань тощо, відповідачем ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» апеляційному суду не надано.

Оскільки обидва розрахунки були представлені ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області», останній мав реальну можливість під час вирішення справи в суді першої інстанції усунути недоліки здійсненого розрахунку, в цій частині рішення суду не оскаржувалося останнім, тому колегія суддів не убачає правових підстав для врахування нового розрахунку середньомісячної заробітної плати ОСОБА_1 за період з 02.11.2020р. по 30.11.2023р.

Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.

Із урахуванням наведеного, колегія суддів приходить до переконливого висновку про те, що заявлений позов є підставним та обґрунтованим, а тому підлягає до задоволення, з вищевикладених мотивів.

Інші зазначені відповідачами в апеляційних скаргах обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.

Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції не встановив неправильного застосування норм матеріального права, порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновками суду першої інстанції у справі, якими вимоги позивача задоволені у визначений спосіб.

Оцінюючи в сукупності обставини справи та враховуючи вищенаведені положення законодавства, колегія суддів приходить до переконання про те, що заявлений позов є підставним та обґрунтованим, через що підлягає до задоволення.

З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційних скарг не спростовують висновків рішення суду, а тому підстав для скасування останнього колегія суддів не вбачає.

За правилами ст.139 КАС України понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги належить покласти на апелянтів Волинську обласну військову адміністрацію та ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області».

Керуючись ст.139, ч.3 ст.243, ст.310, п.1 ч.1 ст.315, ст.316, ч.1 ст.321, ст.ст.322, 325, 329 КАС України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційні скарги Волинської обласної військової адміністрації та Державного підприємства «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 04.12.2023р. в адміністративній справі № 140/16032/21 залишити без задоволення, а вказане рішення суду без змін.

Понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на апелянтів Волинську обласну військову адміністрацію та Державне підприємство «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області».

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення; у випадку оголошення судом апеляційної інстанції лише вступної та резолютивної частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Р. М. Шавель судді О. І. Довга Р. Б. Хобор Дата складання повного тексту судового рішення: 21.03.2024р.