Рішення

від 26.03.2024 по справі 400/9824/23

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 березня 2024 р. справа № 400/9824/23 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Мороза А.О., в спрощеному позовному провадженні без повідомлення сторін, в письмовому провадженні, розглянув адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 , АДРЕСА_1 ,

до відповідачівГоловного управління ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі, просп. Ушакова, 75, м. Херсон, 73003, Головного управління ДПС у Полтавській області, вул. Європейська, 4, м. Полтава, 36000, Головного управління ДПС в Одеській області, вул. Семінарська, 5, м. Одеса, 65044,

провизнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) № Ф-12631-51 від 18.11.2020 р., зобов`язання вчинити певні дії

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся з позовом до Головного управління ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополь (далі - відповідач 1), Головного управління ДПС у Полтавській області (далі - відповідач 2), в якому просить:

1) визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) відповідача 1 з сплати єдиного соціального внеску № Ф-12631-51 від 18.11.20 р.;

2) зобов`язати відповідача 2 здійснити коригування облікових даних інформаційної системи органу доходів і зборів шляхом вилучення відомостей про нараховану позивачу заборгованість з сплати єдиного внеску у розмірі 37 788,74 грн.;

3) зобов`язати відповідача 2 зняти з податкового обліку позивача як фізичну особу-підприємця.

Обґрунтовуючи свої вимоги позивач зазначив, що оскаржувана вимога є безпідставною, необґрунтованою та підлягає скасуванню, оскільки позивач мав статус суб`єкта підприємницької діяльності на підставі свідоцтва про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності-фізичної особи, виданого 01.02.02 р., але станом на зараз не є фізичної особою-підприємцем, не реєструвався як суб`єкт підприємницької діяльності, відомості про позивача, як фізичної особи-підприємця у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відсутній. Таким чином, враховуючи, що в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відсутні будь-які записи щодо фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , то відповідно у позивача взагалі був відсутній статус ФОП в період нарахування сум єдиного внеску, зазначених у спірній вимоги. Крім того, відсутність у позивача статусу фізичної особи-підприємця підтверджується рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду у справі № 400/1603/20 від 15.06.20 р.

Суд відкрив провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

Відповідач 1 відзив на позов до суду не надав.

Відповідач 2 надав до суду пояснення, в яких зазначив, що відповідно до наказом ДПС України № 515 від 22.06.23 р. внесено зміни до наказу ДПС України № 173 від 28.03.22 р. «Про забезпечення безперебійної роботи територіальних органів ДПС», та з 01.07.23 р. не передбачено виконання Головним управлінням ДПС у Полтавській області повноважень щодо роботи з податковим боргом, стосовно платників, які перебувають на обліку в Головному управління ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі. Додатково повідомив, що наказом ДПС України від 21.06.22 р. № 334 «Про закріплення виконання окремих повноважень Головного управління ДПС у Херсонській області, Автономній республіці Крим та м. Севастополі за Головним управлінням ДПС у Одеській області, закріплено виконання повноважень, передбачених підпунктом 22 пункту 4 (звернення до суду у випадках передбачених законом) та підпунктом 12 пункту 5 (забезпечення самопредставництва ДПС та ГУ ДПС у судах через начальника ГУ ДПС, а також без окремого доручення Голови ДПС та начальника ГУ ДПС через їхніх заступників, державних службовців підрозділів, до функціональних повноважень яких належить представництво в судах інтересів ГУ ДПС відповідно до положень про такі підрозділи, які забезпечують самопредставництво інтересів ДПС та ГУ ДПС в судах без окремого доручення Голови ДПС та начальника ГУ ДПС) Положення про Головне управління ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі, затвердженого наказом № 643, за Головним управлінням ДПС в Одеській області. Тому, відповідач 2 не наділений повноваженнями представництва ГУ ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі (відповідача 1) і відповідно вимоги до відповідача 2 безпідставні.

Ухвалою від 05.03.24 р. суд залучив Головне управління ДПС в Одеській області в якості відповідача (далі відповідач 3).

Від відповідача 3 відзив до суду не надходив, ухвала отримана через особистий кабінет підсистеми «Електронний суд» 07.03.23 р.

Відповідно до ч. 6 ст. 162 КАС України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Суд розглянув справу відповідно до вимог ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) без проведення судового засідання, в порядку письмового провадження, на підставі матеріалів справи.

Вирішуючи спір, суд враховує наступне.

Позивач з 06.09.12 р. зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .

20.05.23 р. позивачем отримано сповіщення про блокування банківського рахунку на підставі постанови ДВС з примусового виконання виконавчого документа за заявою відповідача 1 (стягувач).

На адвокатський запит 04.07.23 р. від відповідача 2 надійшла відповідь та копія вимоги про сплату боргу № ф-12631-51 від 18.11.20 р.

Так, згідно вимоги № Ф-12631-51 від 18.11.20 р. позивачу визначено суму недоїмки з сплати єдиного соціального внеску станом на 31.10.20 р. у розмірі 35 588,74 грн.

Згідно даних ІКПП, заборгованість позивача по єдиному внеску станом на 21.06.23 р. складає 37 788,74 грн., що підтверджується листом відповідача 2 від 23.06.23 р. на адвокатський запит.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначаються Законом № 2464-VI (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Пунктами 2 і 6 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI визначено, що єдиний внесок - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування; недоїмка - сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.

1 січня 2017 р. набрав чинності Закон України від 06 грудня 2016 р. № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VIII), яким було внесено зміни, зокрема, до пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VІ щодо нарахування єдиного внеску його платниками.

Так, відповідно до абзаців першого та другого пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VІ (у редакції Закону № 1774-VIII зі змінами, внесеними Законом України від 3 жовтня 2017 р. № 2148-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій») єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.

У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Таким чином, у зв`язку із внесеними до Закону № 2464-VІ змінами щодо нарахування єдиного внеску його платниками у фізичних осіб - підприємців з 1 січня 2017 р. виник обов`язок щодо нарахування та сплати єдиного внеску незалежно від того, чи отримували вони дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу.

Платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.

Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.

Згідно з абзацами першим, третім - п`ятим частини четвертої статті 25 Закону № 2464-VI орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.

Вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом.

Платник єдиного внеску зобов`язаний протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги про сплату недоїмки сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею.

У разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її з органом доходів і зборів шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку.

Процедуру нарахування і сплати єдиного внеску страхувальниками, визначеними Законом № 2464-VI, нарахування і сплати фінансових санкцій, стягнення заборгованості зі сплати страхових коштів органами доходів і зборів визначає Інструкція № 449.

Абзацом другим пункту 2 розділу VI Інструкції № 449 установлено, що у разі виявлення органом доходів і зборів своєчасно не нарахованих та/або не сплачених платником сум єдиного внеску такий орган доходів і зборів обчислює суми єдиного внеску, що зазначаються у вимозі про сплату боргу (недоїмки), та застосовує до такого платника штрафні санкції в порядку і розмірах, визначених розділом VІІ цієї Інструкції.

Органи доходів і зборів надсилають (вручають) платникам вимогу про сплату боргу (недоїмки), якщо: дані документальних перевірок свідчать про донарахування сум єдиного внеску органами доходів і зборів; платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску. Вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів на суму боргу, що перевищує 10 грн. (абзаци перший - третій, одинадцятий пункту 3 розділу VI Інструкції № 449).

Згідно з абзацом першим пункту 4 розділу VI Інструкції № 449 вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі актів документальних перевірок, звітів платника про нарахування єдиного внеску та облікових даних з інформаційної системи органу доходів і зборів за формою згідно з додатком 6 до цієї Інструкції (для платника - юридичної особи) або за формою згідно з додатком 7 до цієї Інструкції (для платника - фізичної особи).

У справі, що розглядається, спірним є питання наявності у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ і, як наслідок, наявності обов`язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі за період з 1 січня 2017 р. по IV квартал 2020 р. відповідно до оскаржуваної вимоги за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності. При цьому позивач набув статусу суб`єкта підприємницької діяльності та отримав відповідне свідоцтво про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи до 1 липня 2004 р., тобто до набрання чинності Законом № 755-IV, але не звертався до державного реєстратора з реєстраційною карткою про включення відомостей про нього до ЄДР відповідно до вимог цього Закону.

Отже, до предмета доказування в цій справі входить наявність можливості в осіб, які набули статусу суб`єктів підприємницької діяльності до набрання чинності Законом № 755-IV, здійснювати конституційне право на підприємницьку діяльність та отримувати дохід від такої діяльності на законних підставах у разі неподання ними реєстраційної картки відповідно до вимог цього Закону.

Суб`єктна ознака статусу ФОП є визначальною для вирішення питання про віднесення позивача до платників єдиного внеску, а тому дослідження питання про наявність у позивача статусу ФОП має значення для правильного вирішення цієї справи та прийняття обґрунтованого рішення.

Відповідно до статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Згідно із частиною другою статті 50 Цивільного кодексу України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Частиною першою статті 128 Господарського кодексу України визначено, що громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

1 липня 2004 р. набрав чинності Закон № 755-IV, яким передбачено створення і формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (тут і далі - у первинній редакції).

Відповідно до частини першої статті 42 Закону № 755-IV для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації ФОП.

Згідно з пунктом 2 розділу VIII Прикінцеві положення цього Закону державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов`язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.

Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати набрання чинності Законом № 755-IV передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу ФОП через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб`єкта підприємницької діяльності до 1 липня 2004 р.) комплексу дій шляхом подання державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до ЄДР - абзац сьомий частини першої статті 1 Закону № 755-IV) та отримання свідоцтва про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП - абзац дев`ятий частини першої статті 1 Закону № 755-IV).

3 березня 2011 р. набрав чинності Закон № 2390-VI, яким було внесено зміни до Закону № 755-IV.

Пунктами 2-4 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI було передбачено, що процес включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 р., зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.

Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 р., після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.

Водночас пунктом 8 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI визначено, що після закінчення передбаченого для включення відомостей до ЄДР строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 р., відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до ЄДР. За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 р., включаються до ЄДР з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 р., вважаються недійсними.

Таким чином, строк для включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 1 липня 2004 р., визначений пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI, закінчився 3 березня 2012 р. При цьому цей строк включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких проведена до 1 липня 2004 р., підлягав застосуванню виключно у випадках самостійного подання останніми реєстраційних карток державному реєстратору.

Натомість відомості про фізичних осіб - підприємців, які самостійно не звернулись із відповідною заявою у строк, установлений пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб - підприємців до ЄДР, зобов`язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію.

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, позивач не значиться як фізична особа-підприємець.

25 квітня 2014 р. набрав чинності Закон України від 25 березня 2014 р. № 1155-VII «Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до Єдиного державного реєстру» (далі - Закон № 1155-VII).

Цим Законом пункт 2 розділу VIII Прикінцеві положення Закону № 755-IV викладено в новій редакції, відповідно до якої усі діючі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 р., відомості про яких не включені до ЄДР, зобов`язані подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР. Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов`язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з ЄДР.

До того ж Законом № 1155-VII виключено пункти 2-4 і 7-9 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI.

Статус ФОП є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 р. виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 1 липня 2004 р. ознак суб`єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.

Водночас зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені законами № 2390-VI та № 1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 1 липня 2004 р., що підтверджується виконанням ними обов`язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 р., вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.

Існування нечіткого, суперечливого нормативного регулювання на час виникнення спірних правовідносин порушує принцип правової визначеності.

З огляду на викладене суд дійшов висновку, що відсутність офіційного підтвердження у позивача статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, що виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 01.07.20 р. у справі № 260/81/19.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Системний аналіз ст. 9, 12, 14 Закону № 2464, розділів IV та VI Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20.04.2015 року № 449 свідчить, що дії відповідача щодо формування вимоги базуються на даних Інтегрованої картки платника податків (далі - ІКПП).

Тому, належним способом захисту прав позивача є скасування податкової вимоги та зобов`язання саме відповідача 3 видалити з ІКПП позивача дані про наявність боргу з ЄСВ у сумі 37 788,74 грн.

Також, щодо вимоги позивача про зобов`язання зняти з податкового обліку позивача як фізичну особу-підприємця, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15.11.96 р. у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" ЄСПЛ зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Так, у рішенні від 16.09.15 р. у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Аналогічну правову позицію підтримано і Верховним Судом у постанові від 04.08.20 р. у справі № 340/2074/19.

Тому, надаючи правову оцінку належності обраного заявником способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору і статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. При цьому, зобов`язання судом суб`єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.

В ході розгляду даної справи судом встановлено, що у зв`язку із тим, що відповідач 1 з 31.08.17 р. безпідставно встановив позивачу як платнику єдиного внеску (фізичній особі-підприємцю) ознаку незалежної професійної діяльності, позивач перебуває на вказаному обліку без достатніх правових підстав, що мало наслідком, зокрема, нарахування єдиного внеску за період з 2017 р. до 2020 р. включно на загальну суму 37 788,74 грн.

Отже, дії відповідача 1 щодо взяття позивача з 31.08.17 р. на облік у якості особи, яка здійснює незалежну професійну діяльність, є протиправними.

Разом з цим, суд зауважує, що факт безпідставного перебування позивача на обліку платників єдиного внеску як особи, яка здійснює незалежну професійну діяльність, може призвести до вчинення/прийняття податковим органом інших протиправних рішень на цій підставі (нарахування штрафних санкцій та пені за інші періоди, формування податкових вимог на нараховані, але не сплачені суми єдиного внеску тощо).

З огляду на наведені обставини у сукупності, суд вважає, що належним способом захисту прав позивача, окрім визнання протиправною вимоги та виключення ІКПП відомостей про наявність боргу ЄСВ за період з 2017 р. до 2020 р. включно, також є зобов`язання відповідача 3, який зараз виконує повноваження відповідача 1, зняти позивача з такого обліку. Саме такий спосіб захисту порушеного права позивача слугуватиме гарантією того, що права позивача, за захистом яких він звернулася до суду, будуть відновлені і не потребуватимуть додаткового захисту. Враховуючи, що вже є рішення Миколаївського окружного адміністративного суду у справі № 400/1603/20 від 15.06.20 р., яке набрало законної сили, в якому встановлювалась безпідставність перебування позивача на податковому обліку та відповідно встановлення позивачу зобов`язання з сплати ЄСВ за іншою податковою вимогою.

Тому, зазначена вимога позивача також підлягає задоволенню.

Разом з цим, вимоги до відповідача 2 задоволенню не підлягають, оскільки як вже зазначалось судом вище, повноваження відповідача 1 виконує відповідач 3, а не відповідач 2, який надав відповідь на адвокатський запит.

З огляду на вищезазначене, у суду маються підстави для часткового задоволення позову.

Судові витрати розподіляються відповідно до ст. 139 КАС України.

Так, сплачений позивачем судовий збір в сумі 1 073,60 грн. підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача 3.

Також, позивач просить стягнути витрати на професійну правничу допомогу відповідно в сумі 3 500 грн. На підтвердження понесення витрат на правничу допомогу до суду надано договір про надання професійної правової (правничої) допомоги від. 23.05.23 р., акт виконаних робіт, платіжні інструкції, що підтверджують оплату.

Вирішуючи питання щодо стягнення на користь позивача витрат на оплату правничої допомоги, суд виходить з наступного.

Згідно ч.ч. 1, 3 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Статтею 134 КАС України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

З аналізу положень статті 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині п`ятій статті 134 КАС України. Так, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

При цьому, розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Таким чином, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути неспівмірним, тобто явно завищеним порівняно з ціною позову. У зв`язку з цим, суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема, ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 р. у справі Лавентс проти Латвії зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

При цьому, за правилами ч. 7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Поряд з цим, вирішуючи питання щодо розміру витрат на правничу допомогу, що підлягають відшкодуванню позивачу, суд зазначає, що надані позивачем докази не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

Дослідивши матеріали справи суд дійшов висновку, що розмір витрат на оплату правничої допомоги у сумі 3 500 грн., що заявлений позивачем до стягнення, не є співмірним зі складністю справи та можливим об`ємом виконаних фахівцем у галузі права робіт, часом, витраченим на виконання відповідних робіт та їх обсягом.

На підставі наведеного, враховуючи предмет позову та зміст і характер наданих послуг, зважаючи на відсутність відомостей щодо часу, витраченого адвокатом на надання правничої допомоги, суд дійшов висновку, що співмірними витратами на послуги адвоката під час розгляду даної справи є 1 000 грн.

Керуючись ст. ст. 2, 19, 139, 241-246, 262 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі (просп. Ушакова, 75, м. Херсон, 73026, ЄДРПОУ 43143201), Головного управління ДПС у Полтавській області (вул. Європейська, 4, м. Полтава, 3600, ЄДРПОУ 44057192), Головного управління ДПС в Одеській області (вул. Семінарська, 5, м. Одеса, 65044, ЄДРПОУ 44069166), задовольнити частково.

2. Визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-12631-51 від 18.11.20 р.

3. Зобов`язати Головне управління ДПС в Одеській області (вул. Семінарська, 5, м. Одеса, 65044, ЄДРПОУ 44069166) видалити з ІКПП ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) дані про наявність заборгованості (недоїмки) з ЄСВ в сумі 37 788,74 грн. (тридцять сім тисяч сімсот вісімдесят вісім гривень сімдесят чотири копійки).

4. Зобов`язати Головне управління ДПС в Одеській області (вул. Семінарська, 5, м. Одеса, 65044, ЄДРПОУ 44069166) зняти з податкового обліку ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) як фізичну особу-підприємця.

5. У решті позовних вимог відмовити.

6. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС в Одеській області (вул. Семінарська, 5, м. Одеса, 65044, ЄДРПОУ 44069166) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати у виді судового збору в сумі 1 073,60 грн. (одна тисяча сімдесят три гривні шістдесят копійок) та витрат на правничу допомогу в сумі 1 000 грн. (одна тисяча гривень).

7. Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 255 КАС України. Апеляційна скарга може бути подана до П`ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя А. О. Мороз