Постанова

від 26.03.2024 по справі 120/12952/23

СЬОМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 120/12952/23

Головуючий у 1-й інстанції: Чернюк Алла Юріївна

Суддя-доповідач: Курко О. П.

26 березня 2024 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Курка О. П.

суддів: Шидловського В.Б. Боровицького О. А.

за участю:

секретаря судового засідання: Яремчук Л.С,

позивача: Шпака Р.П.,

представника позивача: Комара О.Г.,

представника відповідача: Панасюк В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 07 лютого 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Вінницькій області про визнання протиправними та скасування вимог,

В С Т А Н О В И В :

в серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом доГоловного управління ДПС у Вінницькій області про визнання протиправними та скасування вимог.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 07 лютого 2024 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, у якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення спору. Позивач вважає, що судом першої інстанції безпідставно не надано оцінку тому, що ОСОБА_1 протягом 2017, 2019-2021 рр. був найманим працівником, за якого роботодавцем сплачено єдиний соціальний внесок.

В судовому засіданні представник позивача та позивач доводи апеляційної скарги підтримали в повному обсязі та просили суд задовольнити її, а рішення суду першої інстанції скасувати.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив суд залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, що ОСОБА_1 , зареєстрований як фізична особа-підприємець з 12.07.2004 року по 10.02.2021 року, був платником єдиного соціального внеску та перебував на обліку в Головному управлінні ДПС у Вінницькій області, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Основний вид економічної діяльності 60.21 Дiяльнiсть автомобiльного та iншого мiського регулярного транспорту.

Згідно з даними інтегрованої картки платника (код платежу 71040000) по ФОП ОСОБА_1 нараховано єдиний внесок: 8448,00 грн. за 2017 р., термін сплати 09.02.2018 р., 2457,18 грн. за 1 квартал 2018 р., термін сплати 19.04.2018 р., 2457,18 грн. за 2 квартал 2018 р., термін сплати 19.07.2018 р., 2457,18 грн. за 3 квартал 2018 р., термін сплати 19.10.2018 р., 2457,18 грн. за 4 квартал 2018 р., термін сплати 21.01.2019 р.; 2754,18 грн. за 1 квартал 2019 р., термін сплати 19.04.2019 р., 2754,18 грн. за 2 квартал 2019 р., термін сплати 19.07.2019 р., 2754,18 грн. за 3 квартал 2019 р., термін сплати 21.10.2019 р., 2754,18 грн. за 4 квартал 2019 р., термін сплати 20.01.2020 р., 2078,12 грн. за 1 квартал 2020 р., термін сплати 21.04.2020 р., 1039,06 грн. за 2 квартал 2020 р., термін сплати 20.07.2020 р., 3178,12 грн. за 3 квартал 2020 р., термін сплати 19.10.2020 р., 2200,00 грн. за 4 квартал 2020 р., термін сплати 19.01.2021 р.

Станом на 07.09.2023 року борг по єдиному внеску становив 37788,74 грн. за періоди з 01.01.2017 року по 29.02.2020 року та з 01.06.2020 року по 30.11.2020 року.

В результаті чого, відповідачем було сформовану вимогу про сплату боргу (недоїмки) по єдиному внеску №Ф-9120-17 від 22.12.2018р. на суму 15819,54 грн., яку 27.12.2018 року направлено за адресою згідно реєстраційних даних, а саме: АДРЕСА_1 , та повернуто поштовим відділення з відміткою «За закінченням терміну зберігання» від 01.02.2019 року, що підтверджується відміткою на конверті.

В подальшому, вимогу про сплату боргу (недоїмки) по єдиному внеску №Ф-9120-17 від 12.05.2021 р. на суму всього 37788,74 грн. було сформовано, та направлено 17.05.2021 року за адресою згідно реєстраційних даних, а саме: АДРЕСА_1 , та повернуто поштовим відділення з відміткою «За закінченням терміну зберігання», що підтверджується відміткою на конверті.

Про наявність вказаних вимог позивачу стало відомо 14.08.2023 року під час ознайомлення з матеріалами виконавчих проваджень №66177052 та №59252521.

Вважаючи дані вимоги про сплату боргу (недоїмки) протиправними, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач за наявної у позивача недоїмки у кожному кварталі, правомірно прийняв і надіслав вимоги №Ф-9120-17У від 22.12.2018 року та від 12.05.2021 року про сплату боргу (недоїмки), що арифметично зростала через систематичне невиконання позивачем обов`язку з нарахування, звітування і сплати згідно законодавства для застрахованих осіб.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів враховує наступне.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі єдиний внесок), умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі по тексту Закон №2464-VI).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

За змістом статті 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Згідно з абзацом четвертим пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: фізичні особи, які забезпечують себе роботою самостійно, та фізичні особи, які використовують працю інших осіб на умовах трудового договору (контракту).

Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону №2464-VI до платників єдиного внеску віднесено також фізичних осіб - підприємців, у тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 01 січня 2017 року) для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - єдиний внесок нараховується на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону №2464-VI мінімальний страховий внесок - сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця.

Частиною п`ятою статті 8 Закону №2464-VI встановлено, що єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску.

У разі якщо база нарахування єдиного внеску не перевищує розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід, сума єдиного внеску розраховується як добуток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід (прибуток), та ставки єдиного внеску.

Відповідно до абзацу 3 частини восьмої статті 9 у редакції, яка діяла до 31 грудня 2017 року, платники єдиного внеску, зазначені у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний рік, до 10 лютого наступного року, крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування, які сплачують єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.

При цьому в редакції статті 9 Закону №2464-VI, яка діє з 01 січня 2018 року, встановлено, що платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.

Отже, необхідною умовою для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема підприємницької діяльності, незалежно від факту отримання доходу.

Платник єдиного внеску зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок (пункт 1 частини другої статі 6 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування»).

Обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок (частина третя статті 9 Закону №2464-VI).

Пункт 7 частини першої статті 13 Закону №2464-VI передбачає, що органи доходів і зборів мають право стягувати з платників несплачені суми єдиного внеску.

За правилами частин першої-четвертої статті 25 Закону №2464-VI рішення, прийняті органами доходів і зборів та органами Пенсійного фонду з питань, що належать до їх компетенції відповідно до цього Закону, є обов`язковими до виконання платниками єдиного внеску, посадовими особами і застрахованими особами.

Положення цієї статті поширюються лише на тих платників, які відповідно до цього Закону зобов`язані нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.

У разі виявлення своєчасно не сплачених сум страхових внесків платники єдиного внеску зобов`язані самостійно обчислити ці внески і сплатити їх з нарахуванням пені в порядку і розмірах, визначених цією статтею.

Суми недоїмки стягуються з нарахуванням пені та застосуванням штрафів.

Орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.

Вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом.

У той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом № 2464 не врегульовано.

Верховний Суд у постанові від 04.12.2019 у справі № 440/2149/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 86203700) зазначив, що необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування єдиного внеску. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування єдиного внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

У зазначеній справі № 440/2149/19 Верховний Суд сформулював правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Інше тлумачення норм Закону № 2464 щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 27.11.2019 по справі №160/3114/19 та в подальшому підтримана у постанові від 04.12.2019 по справі №440/2149/19, від 05.11.2020 по справа № 460/2442/19, від 03.12.2020 по справі №140/2122/19 відповідно до частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, підлягає врахуванню судом при розгляді цієї справи.

Як вже зазначалось вище, згідно з даними інтегрованої картки платника (код платежу 71040000) по ФОП ОСОБА_1 нараховано єдиний внесок: 8448,00 грн. за 2017 р., термін сплати 09.02.2018 р., 2457,18 грн. за 1 квартал 2018 р., термін сплати 19.04.2018 р., 2457,18 грн. за 2 квартал 2018 р., термін сплати 19.07.2018 р., 2457,18 грн. за 3 квартал 2018 р., термін сплати 19.10.2018 р., 2457,18 грн. за 4 квартал 2018 р., термін сплати 21.01.2019 р.; 2754,18 грн. за 1 квартал 2019 р., термін сплати 19.04.2019 р., 2754,18 грн. за 2 квартал 2019 р., термін сплати 19.07.2019 р., 2754,18 грн. за 3 квартал 2019 р., термін сплати 21.10.2019 р., 2754,18 грн. за 4 квартал 2019 р., термін сплати 20.01.2020 р., 2078,12 грн. за 1 квартал 2020 р., термін сплати 21.04.2020 р., 1039,06 грн. за 2 квартал 2020 р., термін сплати 20.07.2020 р., 3178,12 грн. за 3 квартал 2020 р., термін сплати 19.10.2020 р., 2200,00 грн. за 4 квартал 2020 р., термін сплати 19.01.2021 р.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що за період з 2017 по 2021 рр. він був найманим працівником, за якого роботодавці сплачували єдиний соціальний внесок.

Так, згідно довідки ТОВ "ТТ і КО" (ідентифікаційний код юридичної особи 31760717) ОСОБА_1 працював у вказаному товаристві у період з 21.07.2017 по 30.11.2017р. При цьому, ТОВ "ТТ і КО" перераховано єдиний соціальний внесок за позивача у розмірі 3077,80 грн.

Згідно довідки про доходи ОСОБА_1 працював у ФОП ОСОБА_2 (ідентифікаційний код за ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) найманим працівником у період з січня 2019 року по січень 2021 року, за якого фізична особа-підприємець сплачувала єдиний соціальний внесок.

Згідно довідки про доходи ОСОБА_1 працював у ФОП ОСОБА_3 (ідентифікаційний код за ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) найманим працівником у період з січня 2020 року по січень 2021 року, за якого фізична особа-підприємець сплачувала єдиний соціальний внесок.

Ухвалою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2024 року витребувано у Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області інформацію чи сплачувались ТОВ "ТТ і КО" (ідентифікаційний код юридичної особи 31760717) у період з 21.07.2017 по 30.11.2017р., ФОП ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) у період з січня 2019 року по січень 2021 року, ФОП ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2 ) у період з січня 2020 року по січень 2021 року за найманого працівника ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) єдиний соціальний внесок.

26 березня 2024 року на адресу суду від пенсійного органу надійшла витребувана судом інформація, відповідно до якої станом на 22 березня 2024 року, в Реєстрі застрахованих осіб, наявні відомості (згідно з довідкою ОК 5) щодо сплати страхувальниками єдиного соціального внеску на застраховану особу ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ), а саме: - з 21.07.2017 року по 30.11.2017 року страхувальником ТОВ «ТТ І КО» (код ЄДРПОУ 31760717); - з січня 2019 року по квітень 2019 року; з вересня 2019 по березень 2020 року; з червня 2020 року по січень 2021 року - страхувальником фізичною особоюпідприємцем ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ); - з січня 2020 року по березень 2020 року; з червня 2020 року по січень 2021 року - страхувальником фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2 ).

Отже, вказане підтверджує, що за періоди з 21.07.2017 року по 30.11.2017 року; з січня 2019 року по квітень 2019 року; з вересня 2019 по березень 2020 року; з червня 2020 року по січень 2021 року; з січня 2020 року по березень 2020 року; з червня 2020 року по січень 2021 року за позивача сплачено єдиний внесок в розмірі, що не менший за мінімальний страховий внесок, визначений Законом №2464-VI.

Таким чином, в межах цієї справи судом встановлено неправомірне нарахування податковим органом єдиного внеску за вищевказані періоди.

Водночас, в інші періоди, коли позивач не був найманим працівником податковим органом правомірно було нараховано єдиний соціальний внесок позивачу.

З огляду на те, що питання нарахування грошових зобов`язань відноситься до дискреційних повноважень податкового органу та те, що суд апеляційної інстанції позбавлений можливості шляхом математичного розрахунку виокремити суму зобов`язань за періоди, в яких ОСОБА_1 не був найманим працівником за якого здійснювалось відрахуванню єдиного внеску, але був фізичною особою-підприємцем, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування вимог про сплату боргу (недоїмки) № Ф-9120-17У, що сформована Головним управлінням ДФС у Вінницькій області 22 грудня 2018 року, № Ф-9120-17У, що сформована Головним управлінням ДПС у Вінницькій області 12 травня 2021 року в повному обсязі.

Судова колегія звертає увагу, що податковий орган не позбавлений можливості з врахуванням висновків суду визначити нову суму податкового зобов`язання за періоди, в яких ОСОБА_1 не був найманим працівником, але був фізичною особою-підприємцем.

Суд першої інстанції не дав належної оцінки вказаним обставинам, поверхнево розглянув вказану справу, не звертаючи увагу на доводи позивача про сплату його роботодавцями за нього єдиного соціального внеску, а тому прийшов до помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову в повному обсязі.

Стосовно позовної вимоги про стягнення моральних збитків, то колегія суддів вважає, що вона не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Порядок відшкодування моральної шкоди визначений в ст. 23 Цивільного кодексу України, відповідно до якої особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 30 січня 2018 року в справі № 804/2252/14, яка в силу приписів ч.5 ст.242 КАС України враховується судом апеляційної інстанції.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні.

Згідно зі ст. 1167 Цивільного кодексу України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоду завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоду завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного суду України від 31.03.1995 №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" роз`яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

За приписами п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року, обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Таким чином, обов`язок доказування спричиненої моральної шкоди, її розміру та інших обставин, покладається на особу, що звертається до суду із таким позовом.

Разом з тим, позивачем ані в позові, ані в апеляційній скарзі, жодним чином не наведено належних мотивувань для стягнення моральної шкоди, у тому числі у заявленому розмірі, не надано жодних доказів заподіяння йому або членам його сім`ї душевних страждань протиправними діями відповідачів по справі, зокрема, доказів погіршення здоров`я або настання інших втрат немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, що настали внаслідок незаконних дій або бездіяльності відповідача.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. Крім зазначеного, суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Саме по собі твердження позивача про заподіяння йому шкоди не є підставою для стягнення на його користь моральної шкоди, оскільки позивачем доводиться, а судом оцінюється наявність та розмір такої шкоди в кожному окремому випадку.

Також, позивачем не надано жодних доказів погіршення стану його здоров`я (медичних довідок, висновків тощо).

Стосовно позовної вимоги про стягнення матеріальних збитків, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч.5 ст. 21 КАС України, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

Зі змісту цієї норми вбачається, що адміністративні суди розглядають вимоги про відшкодування (стягнення або зобов`язання виплати) матеріальної та моральної шкоди лише за наявності пов`язаного публічно-правового спору, тобто якщо одночасно заявляються також конкретні вимоги щодо:

- визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акту чи окремих його положень;

- визнання протиправним та скасування індивідуального акту чи окремих його положень;

- визнання протиправними дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, або зобов`язання утриматись від вчинення певних дій, або вчинити певні дії;

- інших обставин, які вказують на існування між сторонами конкретного невирішеного публічно-правового спору, через існування якого особі було завдано відповідної шкоди;

- інших порушень прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин.

Отже, в адміністративному судочинстві вимоги про відшкодування матеріальної шкоди є похідними від вимог про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень і розглядаються виключно за умови наявності вимоги про вирішення публічно-правового спору.

У випадку заявлення вимоги про відшкодування матеріальної шкоди за відсутності вимоги про вирішення публічно-правового спору, така вимога підлягає розгляду у порядку цивільного або господарського судочинства.

Колегія суддів зазначає, що позовна вимога про відшкодування майнової шкоди, яка на думку апелянта, заподіяна йому у зв`язку з евакуацією транспортного засобу, не є похідною від позовних вимог щодо визнання протиправними та скасування вимог про сплату боргу, а тмоу позов в цій частині задоволенню не підлягає.

Стосовно стягнення витрат, суд звертає увагу на наступне.

Судом встановлено, що позивач в позовній заяві просив суд визнати протиправними та скасувати вимоги про сплату боргу (недоїмки) № Ф-9120-17У, що сформована Головним управлінням ДФС у Вінницькій області 22 грудня 2018 року на суму 15819,54 грн, № Ф-9120-17У, що сформована Головним управлінням ДПС у Вінницькій області 12 травня 2021 року на суму 21969,20 грн.; стягнути на його користь моральні збитки в загальній сумі 14100 грн.

Тобто, ціна позову становить 51888,74 грн.

Порядок сплати судового збору регулюється Законом України "Про судовий збір".

Згідно ч.1 ст. 4 Закону України "Про судовий збір", судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" ставки судового збору встановлюються у таких розмірах: за подання адміністративного позову майнового характеру, який подано фізичною особою-підприємцем - 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Частиною 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір" встановлено розмір апеляційної скарги на рішення суду на рівні 150% ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги, але не більше 15 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Враховуючи вказане, за подання позовної заяви позивач повинен був сплатити 1073,60 грн, а за подання апеляційної скарги -1610,40 грн.

Таким чином, понесені скаржником судові витрати підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Вінницькій області лише в сумі 2684 грн.

Щодо стягнення витрат на правничу допомогу, суд зазначає наступне.

Відповідно до положень статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Водночас, про витрати на професійну правничу допомогу йдеться у статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, частиною 1 цієї статті визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Відповідно до частини 2 згаданої статті за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 3 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

Приписами частини 4 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Так, в підтвердження понесення витрат на правничу допомогу представником позивача надано угоду про надання правничої допомоги №1/08/2013 від 14.08.2023р., акт приймання-передачі виконаних робіт по наданню правничої допомоги від 21.08.2023 р., квитанцію №1/8/23 від 21.08.2023 р.

Дослідивши зміст та обсяг наданих адвокатом послуг, з урахуванням обставин справи, колегія суддів вважає розмір вартості наданих послуг неспівмірними зі складністю справи та обсягом наданих адвокатом послуг.

Таким чином, суд вважає, що визначена адвокатом сума понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу, за результатами розгляду даної справи є завищеною у контексті дослідження обсягу фактично наданих ним послуг із урахуванням складності справи та, відповідно, співмірності обсягу цих послуг і витраченого адвокатом часу із розміром заявленої суми витрат на професійну правничу допомогу.

Відтак, беручи до уваги предмет спору, складність справи, обсяг адвокатських послуг, що був необхідним для захисту інтересів позивача в суді у зв`язку з розглядом цієї справи, судова колегія вважає, що витрати на правову допомогу в розмірі 7000 грн., на відшкодування яких у позивача виникло право за результатами розгляду цієї справи, підлягають зменшенню до 4000 грн.

У силу п.2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Згідно зі ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є:

1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

З огляду на викладені обставини справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що судом першої інстанції ухвалено рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи і є підставою для скасування рішення суду першої інстанції з прийняттям нової постанови

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 07 лютого 2024 року скасувати.

Прийняти нову постанову. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-9120-17У, що сформована Головним управлінням ДФС у Вінницькій області 22 грудня 2018 року.

Визнати протиправним та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-9120-17У, що сформована Головним управлінням ДПС у Вінницькій області 12 травня 2021 року.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Вінницькій області на користь ОСОБА_1 витрати, пов`язані з оплатою судового збору, в розмірі 2684 грн.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Вінницькій області на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу в розмірі 4000 грн.

В решті позовних вимог - відмовити.

Постанова суду набирає законної сили з дати ії прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.

Постанова суду складена в повному обсязі 27 березня 2024 року.

Головуючий Курко О. П. Судді Шидловський В.Б. Боровицький О. А.