Постанова

від 02.04.2024 по справі 495/9523/15-ц

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/1682/24

Справа № 495/9523/15-ц

Головуючий у першій інстанції Мишко В. В.

Доповідач Кострицький В. В.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02.04.2024 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючий суддя Кострицький В.В. (суддя - доповідач),

судді Коновалова В.А., Лозко Ю.П.,

за участю секретаря судового засідання Пухи А.М.,

учасники справи:

позивач мале підприємство «Міко»

представник позивача ОСОБА_1

відповідачі ОСОБА_2 , Білгород-Дністровська міська рада Одеської області

представник ОСОБА_2 ОСОБА_3

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - ОСОБА_4

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 12 травня 2023 року, ухвалене у складі судді Мишко В.В., у приміщенні того ж суду,

у цивільнійсправі запозовом малогопідприємства «Міко»до ОСОБА_2 та Білгород-Дністровської міської ради Одеської області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_4 про визнання незаконним рішення міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки,-

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовної заяви та обставини справи

28.12.2015 року Мале підприємство «Міко» звернулося до Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області із позовною заявою (з подальшим уточненням) до ОСОБА_2 (далі по тексту відповідач-1) та Білгород-Дністровської міської ради (далі по тексту відповідач-2) за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_4 (далі по тексту третя особа) про визнання незаконним рішення міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки.

Так, позивач просить суд: -визнати незаконним та скасувати п. 2.4 рішення Білгород-Дністровської міської ради Одеської області № 477-XXXIV від 14.11.2003 року «Про затвердження матеріалів інвентаризації і передачу в приватну власність громадянам України земельних ділянок на території Білгород-Дністровського», згідно якого ОСОБА_5 виділено у приватну власність земельну ділянку площею 0,0357 га по АДРЕСА_1 , для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; -визнати недійсним виданий Білгород-Дністровською міською радою Одеської області на ім`я ОСОБА_5 державний акт серії ОД № 037015 від 18.02.2004 року на право власності на земельну ділянку площею 0,0357 га по АДРЕСА_1 ; - витребувати від ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 на користь Малого приватного підприємства «Міко» (код ЄДРПОУ 19042194) земельну ділянку площею 0,017 га, що згідно держаного акту на право постійного користування землею серії ОД № 27-009, за адресою: АДРЕСА_1 , яка незаконно вибула з володіння Малого приватного підприємства «Міко» та віднесена до складу земельної ділянки площею 0,0357 га по АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки 5110300000:02:0013.

Короткий зміст оскаржуваного рішення

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 12 травня 2023 року позовну заяву Малого приватного підприємства «Міко» до ОСОБА_2 , Білгород-Дністровської міської ради Одеської області за участю третьої особи, яка не заявляює самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_4 про визнання незаконним рішення міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки задоволено. Визнано незаконним та скасовано п. 2.4 рішення Білгород-Дністровської міської ради Одеської області № 477-XXXIV від 14.11.2003 року «Про затвердження матеріалів інвентаризації і передачу в приватну власність громадянам України земельних ділянок на території Білгород-Дністровського», згідно якого ОСОБА_5 виділено у приватну власність земельну ділянку площею 0,0357 га по АДРЕСА_1 , для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Визнано недійсним виданий Білгород-Дністровською міською радою Одеської області на ім`я ОСОБА_5 державний акт серії ОД № 037015 від 18.02.2004 року на право власності на земельну ділянку площею 0,0357 га по АДРЕСА_1 . Витребувано від ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 на користь Малого приватного підприємства «Міко» (код ЄДРПОУ 19042194) земельну ділянку площею 0,017 га, що згідно держаного акту на право постійного користування землею серії ОД № 27-009, за адресою: АДРЕСА_1 , яка незаконно вибула з володіння Малого приватного підприємства «Міко» та віднесена до складу земельної ділянки площею 0,0357 га по АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки 5110300000:02:0013.

В обґрунтування оскаржуваного рішення суд першої інстанції зазначав, що позивачем доведений факт порушення його прав, відповідно до п.2.4. рішення міської ради № 477-XXIV від 14.11.2003 року та можливості визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку серії ОД № 037015 від 18.02.2004 року, що виданий Білгород-Дністровською міською радою на ім?я ОСОБА_5 .

Вказане вище підтверджується висновками судових експертів, які безапеляційно визначили, що земельна ділянка площею 0,017 га за адресою: АДРЕСА_2 належна позивачу МП «Міко» увійшла до складу земельної ділянки площею 0,0357 га, по АДРЕСА_1 , належної відповідачу ОСОБА_2 без відповідної проектної документації, ухвалення додаткових рішень міської ради, тощо.

Оскільки в діях позивача не вбачається недобросовісних дій, щодо набуття в користування спірної земельної ділянки, позаяк набуття позивачем в користування спірною ділянкою є презюмованим фактом правомірності набуття речових прав, можливо дійти висновку, що позбавлення позивача прав на таке майно порушує принцип розумності та добросовісності здійснення суб`єктивних цивільних прав.

Суд погодився з позицію позивача, що останнім обрано ефективний спосіб захисту порушеного права, та вказані висновки узгоджуються з правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), згідно із якими власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (пункт 147 постанови).

Враховуючи викладені обставини справи та норми чинного законодавства, розглянувши справу в межах заявлених вимог та наданих сторонами доказів, які оцінені судом в їх сукупності, суд, за своїм внутрішнім переконанням, дійшов до висновку про обґрунтованість та правомірність позовних вимог МП «Міко» до ОСОБА_2 та Білгород-Дністровської МР за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_4 про визнання незаконним рішення міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки, у зв`язку з чим такий позов підлягає задоволенню.

Короткий зміст вимог і доводів апеляційної скарги

Не погодившись з таким рішенням, представник позивача звернувся до Одеського апеляційного суду з апеляційною скаргою, відповідно до якої просить скасувати оскаржуване рішення ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування апеляційної скарги, скаржник зазначив, що суд першої інстанції у своєму рішенні посилається на порушення прав позивача, як власника земельної ділянки з посиланням на приписи ст. 153 Земельного кодексу України - гарантії права власності на земельну ділянку.

Судом, окрім того, що Позивач не є «власником» з врахуванням приписів ст. ст. 80, 92 Земельного кодексу України, оскільки земельна ділянка до передачі її апелянту перебувала у власності територіальної громади міста Білгород- Дністровського, також проігнорував зміст наданих позивачем документів.

Державним актом на право постійного користування землею від 12.12.1995 року (виданий Білгород-Дністровською міською радою народних депутатів Одеської області) серія ОД №27-009 (а.с. 13-16 том 1) передбачено, що державний акт на право постійного користування землею видано Малому підприємству «Міко» для будівництва та обслуговування адміністративного будинку загальною площею 0,05 га. та зареєстрований він в Книзі записів державних актів на право постійного користування за № 9 від 13.12.1995 року.

Жодного іншого правоустановчого документу Позивачем не було надано, в тому числі на спірну земельну ділянку площею 0,017 га. Натомість суд, без врахування основного змісту державного акту (містить інформацію про користувача, цільове призначення, площі земельної ділянки, підстави набуття права користування, тощо.) прийняв до уваги, на користь Позивача, зміст розділу вищезазначеного акту в частині «план зовнішніх меж», «зміни в землекористуванні».

Інструкцією про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), що затверджена Наказом Державного комітету України по земельних ресурсах № 28 від 15.04.1993 року (в редакції чинній на час видачі державного акту Позивача) (надалі - Інструкцією) передбачено було порядок оформлення, видачі та внесення змін до державних актів.

Умови надання одного державного акту на декілька земельних ділянок було передбачено пунктом 1.4 Інструкції за умови, що земельні ділянки розташовані - черезсмужно. В нашому випадку до наданого Позивачем державного акту після його видачі в 1995 році було внесено зміни в 1996 році (всупереч Інструкції) - додано нові земельні ділянки, що не мають черезсмужний поділ. Пунктом 3.5 Інструкції передбачено внесення змін до змісту раніше виданих державних актів - у разі зміни меж, розміру, цільового призначення та умов надання земельних ділянок, що відбулися після видачі державного акту, до нього вносяться ці зміни, які фіксуються на плані зовнішніх меж і на останній сторінці державного акту.

Чинним законодавством на той час не було передбачено можливість доповнення раніше виданого державного акту новими земельними ділянками, тільки внесення змін до раніше виданих земельних ділянок. Стаття 22 Земельного кодексу України (№ 561-XII від 18.12.1990 року) передбачала, що право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі і одержання документу, що посвідчує це право. передбачала, що Стаття 23 Земельного кодексу України (№ 561-XII від 18.12.1990 року) право постійного користування землею посвідчуються державними актами, які видаються і реєструються міськими радами народних депутатів.

На даний час у позивача, на земельну ділянку (загальна площа 0,017 га., місце розташування: АДРЕСА_2 , призначення - для будівництва житлового будинку) відсутній документ регламентований ст. ст. 22, 23 Земельного кодексу України (№ 561-XII від 18.12.1990 року).

Судом під час встановлення обставин справи було досліджено зміст листа ДП «ЦДЗК» Одеська регіональна філія від 30.06.2010 року № 07-08/9387 (а.с. 26 том 1) щодо надання відповіді на запит МП «Міко» та прийнято до мотивування викладені факти. Згідно наданої відповіді вбачається, що в книзі (реєстрації актів на право постійного користування земельними ділянками на території міста Білгород-Дністровського - книга № 3) за МІІ «Міко» зареєстровано державний акт на право постійного користування землею серія ОД-27-009 від 13.12.1995 року за N?9 на земельні ділянки:

- АДРЕСА_3 , площею 0,05 га;

- АДРЕСА_2 , площею 0,017 га;

- АДРЕСА_4 , площею 0,045 га., для обслуговування адміністративної споруди та будівництва житлових будинків.

В той же час в матеріалах справи міститься сам Державний акт серія ОД-27-009 від 13.12.1995 року, в якому вся ця інформація відсутня.

По-перше державний акт, що міститься в матеріалах справи був виданий 12.12.1995 року, а не 13.12.1995 року, як зазначено, в довідці.

По-друге МП «Міко» не отримувало в користування земельну ділянку за адресою - АДРЕСА_3 , замість цього, згідно з рішення Білгород-Дністровської міської ради № 80-XXII від 29.06.1995 року (одночасно підстава для державного акту серія ОД-27-009 від 13.12.1995 року) була виділена земельна ділянка розташована за адресою - АДРЕСА_3 .

По-трете МП «Міко» - не виділялася земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_4 , матеріали справи містять рішення виконавчого комітету народних депутатів Білгород-Дністровської міської ради № 434 від 18.04.1996 року (а.с. 153 том 1) в якому йдеться мова про земельну ділянку площею 0,045 за адресою: АДРЕСА_4 .

Судом було прийнято як належний та допустимий доказ - лист ДІ «ІДЗК» Одеська регіональна філія від 30.06.2010 року N?07-08/9387 (а.с. 26 том 1), що за своїм змістом суперечить іншим матеріалам справи.

Суд першої інстанції повністю проігнорував зміст листа Міськрайонного управління у Білгород-Дністровському районі та м. Білгород-Дністровському Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 12.03.2019 року N?619/124-19 (а.с. 36 том 4) щодо відсутності у Державному фонді документації із землеустрою будь-якої землевпорядної документації на земельну ділянку розташованій за адресою - АДРЕСА_2 .

Вищезазначений лист був результатом розгляду Ухвали суду про витребування доказів від 11.02.2019 року у справі N?495/9523/15 (а.с. 24-25 том 4).

Також матеріали справи містять лист Відділу Держгеокадастру у м. Білгород-Дністровському Одеської області Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 29.06.2016 року N?9-1529-0.13-14444/2-16 (а.с. 8 том 2) згідно якого зазначається, що станом на 29.06.2016 року технічна документація з проекту відводу земельної ділянки площею 0,017 га. (згідно державного акту серія ОД-27-009 від 13.12.1995 року), яка розташована за адресою АДРЕСА_2 до Державного фонду з документації з землеустрою - не надходила.

На час вирішення судового спору, а ні Позивач, а ні суд не мав в своєму розпорядженні затверджену документацію з землеустрою, щодо земельної ділянки загальною площею 0,017 га., за адресою - АДРЕСА_2 , з призначенням - для будівництва житлового будинку, та не зважаючи на це на підставі суперечливих доказів було встановлено у Позивача право на користування, з підстав отримання останнім державного акту на іншу земельну ділянку ( АДРЕСА_3 ) та виданого до її отримання.

Судом першої інстанції було повністю проігноровано необхідність перевірки правомірності набуття права користування земельною ділянкою позивачем у справі.

Суд хибно виявив у позивача права користування земельною ділянкою, що не була у законний спосіб включена до змісту цього державного акту і одночасно наголосив, що державний акт (серія ОД-27-009 від 13.12.1995 року) на даний час не був скасований так само, як і не ставилося під сумнів право користування іншими учасниками справи.

Зазначив, що відповідач у справі з початку судового спору заперечував наявність у позивача права користування земельною ділянкою з посиланням на матеріали справи. Що стосується іншого відповідача - Білгород-Дністровської міської ради, то слід зазначити, що заявою Білгород-Дністровської міської ради від 18.01.2022 року № 29/114 Відповідач у справі погодився з поданим позовом та визнав його. В той же час позиція особи, що його підписала, повністю суперечить раніше поданому відзиву від 15.12.2021 року (а.с. 165-170 том 4), згідно якого позов Позивача не визнавався з належним на те обґрунтуванням. З врахуванням матеріалів судового провадження та проведеної експертизи з власності територіальної громади може вибути без належних на то розпорядчих рішень земельна ділянки, яка раніше не була передана Позивачеві у спосіб передбачений законом. Особа (представник Відповідача), що підписала відповідну заяву від 18.01.2022 року № 29/114 (а.с. 185 том 4), без належного обґрунтування, всупереч раніше сформованої позиції, явно діяла проти інтересів Відповідача у справі. Питання щодо розпорядження земельними ділянка комунальної форми власності належить до виключної компетенції місцевої ради, рішення щодо якої приймається на сесії ради.

Незважаючи на вимоги процесуального закону - суд проігнорував вказану обставину повністю.

Матеріалами справи вбачається, що право постійного користування було «набуто» на підставі рішення виконавчого комітету народних депутатів Білгород-Дністровської міської ради № 434 від 18.04.1996 року (а.с. 153 том 1), в той же час як державний акт серія ОД-27-009 від 18.12.1995 року було видано на 6 підставі - рішення Білгород-Дністровської міської ради № 80-XXII від 29.06.1995 року.

Позивач у своєму позові наполягає, що спірну земельну ділянку він отримав для будівництва житлового будинку - рішення виконавчого комітету народних депутатів Білгород-Дністровської міської ради N?434 від 18.04.1996 року (а.с. 153 том 1).

Жодного посилання на ймовірність отримання у користування земельної ділянки для будівництва житлового будинку юридичною особою (в нашому випадку - МП «Міко» - земельним законодавством не передбачено.

Крім того судом не було визначено питання, щодо наявності компетенції у виконавчого комітету (структури відмінної від міської ради народних депутатів) на виділення земельних ділянок в межах міста в постійне користування.

Судовими експертами з наявними ознаками перевищення службових обов?язків та компетенції було сформовано нову земельну ділянку без зміни прощі, але зі зміною місця розташування, меж, пропорції та й ще за рахунок земельної ділянки громадського користування, яка не було предметом спору.

Частина 1 ст. 55 Закону України «Про землеустрій» передбачає, що відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється відповідно до відомостей Державного земельного кадастру, матеріалів Державного фонду документації із землеустрою та оцінки земель, матеріалів топографо-геодезичних робіт.

Жодної з переліченої документації матеріали судового провадження N?495/9523/15 - не містять, але це не стало «перешкодою» для судових експертів «встановити (відновити)» межі земельної ділянки на місцевості.

Матеріали судового провадження не містять жодного належного рішення Ради народних депутатів про затвердження проекту відведення земельної ділянки загальною площею 0,017 га.

В той же час під час надання пояснень судовим експертом було зазначено, що на той час складання проекту - не вимагалося. Питання яке стояло перед судовим експертом це фактичне відновлення меж земельної ділянки, але судовий експерт незалежно від визначення площі земельної ділянки, її конфігурації - запропонував зовсім іншу земельну ділянку зі зміною її розташування та меж, що в свою чергу суперечить змісту законодавства.

Позиція учасників у справі.

Не погоджуючись з доводами апеляційної скарги представником позивача було надано відзив на апеляційну скаргу, в якій просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги.

Зазначає, що рішення суду першої інстанції було обґрунтованим і без порушення норм процесуального права. Апелянт заперечуючи проти рішення суду першої інстанції, повинен врахувати, що суд здійснив ретельний аналіз обставин справи, що мають значення для справи. Рішення суду першої інстанції відповідає вимогам закону та відображає справедливість у конкретній ситуації. Тому позивач не погоджується у повному обсязі з апеляційною скаргою та вважає її безпідставною та необґрунтованою.

Вказує,що встановленимиобсативнами справибуло порушеноправо позивачана вільнета безперешкоднекористування спірноючастиною земельноїділянки,оскільки передачаземельної ділянкиу власністьфізичній особивідбулась з позбавленням позивача на право користування наданої йому раніше земельної ділянки.

В матеріалах справи наявна заява представника відповідача - Білгород-Дністровської МР (Скалозуб О.), згідно із якою Білгород-Дністровська МР відкликає відзив, поданий 15.12.2021 року. Крім цього представник відповідача зазначив, що Білгород-Дністровська МР визнає позов Позивача про визнання незаконним рішення міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки.

Зазначає, що висновки двох судово-будівельно-технічних експертиз є ключовим елементом процесу, спрямованого на встановлення правдивих фактів, яка не підірвало об`єктивність судового рішення.

Вважає, що рішення суду першої інстанції базується на чіткому розумінні закону та відповідає встановленим правовим норма, виконуючи свої обов`язки у визначенні фактів і застосуванні відповідного права.

Явка в судове засідання

Сторони та їх представники повідомлені належним чином, про час місце та дату судового засідання, в судове засідання з`явились та надали вичерпні пояснення. Третя особа не зявилась , що не заважає розгляду апляційної скарги у відповідності до вимог ч.2 ст. 372 ЦПК України.

Позиція апеляційного суду

Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, оцінивши доводи апеляційної скарги та заперечень на неї, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, судова колегія приходить наступного.

Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, - суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України,- судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом апеляційної інстанції встановлено наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено в судовому засіданні, рішенням Білгород-Дністровської міської ради Одеської області No 80-XXII від 29.07.1995 року МП «Міко» була надана в постійне користування земельна ділянка площею 0,05 га, по АДРЕСА_2 , для будівництва та обслуговування адміністративного будинку.

Після цього МП «Міко» був виданий державний акт на право постійного користування землею від 12.12.1995 року серії ОД № 27-009, який зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування за № 9 від 13.12.1995 року.

Рішенням виконавчого комітету міської ради № 434 від 18.04.1996 року «Про надання в постійне користування земельних ділянок МП «Міко» було вирішено додатково надати в постійне користування МП «Міко» земельних ділянок по АДРЕСА_2 , площею 0,017 по АДРЕСА_5 , площею 0,045 га для будівництва житлових будинків і внести зміни до державного акту на право постійного користування, виданого МП «Міко» 13.12.1995 року, серії ОД № 27-009.

Відповідно до довідки ДП «Центр державного земельного кадастру» Одеська регіональна філія віл 30.06.2010 року за № 07-08/9387, згідно наявних книг реєстрації актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі, які зберігаються у Білгород-Дністровському районному відділі ДП «ЦДЗК» Одеська регіональна філія, у книзі (реєстрації актів на право постійного користування земельними ділянками на території м. Білгород-Дністровського - книга № 3) за МП «Міко» зареєстровано Державний акт на право постійного користування землею серії ОД-27-009 від 13.12.1995 року за № 9, на земельні ділянки за адресою: АДРЕСА_3 , площею - 0,05 га; АДРЕСА_2 , площею - 0,017 га; АДРЕСА_4 , площею 0,045 га, для будівництва і обслуговування адміністративної споруд та будівництва жилих будинків.

Рішенням Білгород-Дністровської міської ради № 477-XXIV від 14.11.2003 року «Про затвердження матеріалів інвентаризації і передачу в приватну власність громадянам України земельних ділянок на території м. Білгород-Дністровського» (п.2.4) було вирішено передати в приватну власність ОСОБА_5 земельну ділянку площею 0,0357 га, по АДРЕСА_1 , для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.

18 лютого 2004 року на земельну ділянку площею 0,0357 га, по АДРЕСА_1 , був виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії ОД № 037015, ресстраційний № 100.

03 березня 2004 року ОСОБА_5 подарувала відповідачу ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0357 га, згідно договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом білгород-Дністровського міського нотаріального округу Чухрай Т. Ю.

За твердженням позивача, в загальну площу земельної ділянки 0,0357 га, по АДРЕСА_1 , що була передана в приватну власність ОСОБА_5 , ввійшла суміжна земельна ділянка площею 0,017 га, по АДРЕСА_2 , що раніше була надана в постійне користування позивачу МП «Міко».

На думку позивача, вказаними вище обставинами порушено його права на вільне та безперешкодне користування спірною частиною земельної ділянки, оскільки передача земельної ділянки у власність фізичній особи відбулась позбавленням позивача на право користування наданої йому раніше земельної ділянки.

Дані обставини і стали підставою для звернення МП «Міко» із відповідною позовною заявою до суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Цивільного кодексу України, законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України, загальними засадами цивільного законодавства зокрема є: неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених та законом; свобода договору; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно із ст. 19 Конституції України, правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З урахуванням вказаних приписів Основного Закону України та основного акту цивільного законодавства України, суд визначає обсяг цивільних прав та межі судового захисту порушених прав позивача виходячи з наступного.

Позивач у своєму позові вказує, що належна йому земельна ділянка площею 0,017 га за адресою: АДРЕСА_2 фактично увійшла в склад спірної земельної ділянки площею 0,0357 га, по АДРЕСА_1 , яка була виділена громадянці ОСОБА_5 та в наступному подарована відповідачу.

Обґрунтовуючи вказані вимоги позивачем було заявлено клопотання про проведення земельно-технічної експертизи на вирішення якої поставлено питання про можливість відновлення меж земельної ділянки площею 0,017 га за адресою: АДРЕСА_2 , належної позивачу.

В ході проведення експертного дослідження спірних земельних ділянок позивача та відповідача, шляхом аналізу генеральних планів, планів забудови, технічних звітів з кадастрової зйомки земельних ділянок судовим експертом зроблено висновок, що земельна ділянка площею 0,017 га за адресою: АДРЕСА_2 належна позивачу МП «Міко» увійшла до складу земельної ділянки площею 0,0357 га, по АДРЕСА_1 , належної відповідачу ОСОБА_2 .

Також дослідженням встановлено, що технічна можливість визначення в натурі (на місцевості) земельної ділянки площею 0,017 га за адресою: АДРЕСА_2 , яка увійшла до складу земельної ділянки площею 0,0357 га, по АДРЕСА_1 належної відповідачу ОСОБА_2 існує з урахуванням фактичного розташування існуючих будівель та огорожі з вулиці.

Так само судом було задоволено клопотання відповідача про проведення додаткової судової будівельно-технічної експертизи, проведення якої доручено Одеському науково-дослідному інституту судових експертиз. На вирішення вкаазної експертизи було поставлено питання, щодо можливості визначення в натурі (на місцевості) та відновлення меж земельної ділянки площею 0,017 га за адресою: АДРЕСА_2 , яка належить МП «Міко» згідно державного акту на право постійного користування землею серії ОД-27-009 від 13.12.1995 року .

Відповідно до дослідницької частини вказаного експертного висновку встановлено, що земельна ділянка позивача площею 0,017 га за адресою: АДРЕСА_2 забудована надвірними будівлями, які знаходяться в користуванні в тому числі власника земельної ділянки площею 0,0357 га, по АДРЕСА_1 належної відповідачу ОСОБА_2 .

Відповідно до висновку наданого експертами ОНДІСЕ від 22.12.2020 року за № 19-3800 встановлено, що відновлення меж земельної ділянки площею 0,017 га за адресою: АДРЕСА_2 , яка належить МП «Міко» передбачає частковий демонтаж будинків АДРЕСА_6 та АДРЕСА_7 належної відповідачу ОСОБА_2 та повного демонтажу надвірних споруд.

Представник відповідача ОСОБА_2 надав суду письмові пояснення на вищевказаний висновок від 22.12.2020 року за № 19-3800, висловив свої заперечення з наданим експертним висновком та просив суд не враховувати його під час ухвалення судового рішення у дійсній справі.

Додаткових клопотань, заяв, щодо вищевказаних експертних висновків від сторін не надходило.

Відповідно до Постанови № 14 Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», рішення суду є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, а тому суд повинен неухильно дотримуватись вимог про законність і обґрунтованість рішення в цивільній справі, яке може бути законним тільки тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, які підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Таким чином суд при вирішенні спору в дійсній справі та з`ясування обставин, якими сторони обґрунтовують свої вимоги та заперечення керується наданими суду експертними висновками, які не мають суперечностей один до одного та з огляду на відсутність у сторін клопотань про проведення додаткових експертиз, приймаються судом для ухвалення рішення по справі.

Судом встановлено, що відповідно до державного акту на право постійного користування землею серії ОД-27-009 від 13.12.1995 року позивачу належить право користування на земельну ділянку площею 0,017 га за адресою: АДРЕСА_2 .

Вказаний державний акт на момент розгляду дійсної справи не був скасований, так само право користування вищевказаною земельною ділянкою позивача не ставилось під сумнів іншими учасниками справи.

Відповідно до ст.143 Земельного кодексу України, примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється виключно у судовому порядку і то, якщо для цього є підстави, передбачені земельним законодавством.

Згідно з ч.1 ст.153 Земельного кодексу України, власник не може бути позбавлений права власності на домельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом бути позбавлений права власності.

Матеріалами справи встановлено, що Білгород-Дністровська міська рада без вилучення земельної ділянки з постійного користувания МП «Міко», що установлено земельним законодавством України, прийняла рішення надати її разом з іншою ділянкою у власність іншій особі, яка в наступному відчужила її на користь відповідача.

Відповідно до ч.3 та ч.4 ст. 142 Земельного кодексу України, припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

Перелік виключних підстав для припинення права користування земельною ділянкою визначений ст.141 Земельного кодексу України, серед яких не було жодної підстави для вибуття цієї земельної ділянки із постійного користування позивача.

Відповідно до ст.149 Земельного кодексу України, земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Вилучення земельних ділянок проводиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Інших підстав для припинення права постійного користування земельною ділянкою, як на момент прийняття незаконного рішення Білгород-Дністровською міською радою від 14.11.2003 року, так і на момент набуття прав на землю відповідачем законодавством України не було передбачено.

Відповідно до п.8 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 16.04.2004 р. «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди повинні враховувати, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених ст.ст. 140-149 ЗК. України у випадках, визначених цими нормами, припинення права власності на землю чи права землекористування провадиться за позовом відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування в судовому порядку, недодержання якого є підставою для визнання рішення цього органу та виданих державних актів недійсними.

Крім того, відповідно до п.11 зазначеної Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 16.04.2004 року, розглядаючи позови про захист прав власників земельних ділянок чи землекористувачів (про усунення перешкод у користуванні ними тощо), суд має перевіряти законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки іншій особі без вилучення (викупу) і в позивача в установленому порядку і за наявності для цього підстав ухвалювати рішення про його незаконність

Згідно із ч.1 ст.155 Земельного кодексу України, у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпоряджання належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним

Таким чином,суд дійшов висновку, що позивачем доведений факт порушення його прав, відповідно до п.2.4. рішення міської ради № 477-XXIV від 14.11.2003 року та можливості визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку серії ОД № 037015 від 18.02.2004 року, що виданий Білгород-Дністровською міською радою на ім?я ОСОБА_5 .

Вказане вище підтверджується висновками судових експертів, які безапеляційно визначили, що земельна ділянка площею 0,017 га за адресою: АДРЕСА_2 належна позивачу МП «Міко» увійшла до складу земельної ділянки площею 0,0357 га, по АДРЕСА_1 , належної відповідачу ОСОБА_2 без відповідної проектної документації, ухвалення додаткових рішень міської ради, тощо.

Відповідно до ст.41 Конституції України та п.2 ст.3 і ст.321 ЦК України ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.

Отже не допускаються дії, щодо набуття речового права на спірну земельну ділянку позивача з метою порушення його прав, як законного власника цього майна від витребування такої речі із володіння набувача. Перешкоджання законному, титульному користувачу спірної земельної ділянки в її витребуванні назад в своє володіння, після незаконного захоплення речових прав не може отримати схвальну оцінку з боку суспільної моралі і не ґрунтується на добросовісності. Вказані дії відповідають зловживанню правом, що не забезпечується судовим захистом.

Крім цього, відповідно до рішення Верховного Суду від 16 січня 2019 в справі №521/17654/15-ц «добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. Та навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відторгає її як таку, що не відповідає задекларованій меті. Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість. Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти, як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, «injuria». Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права. Термін «зловживання правом» свідчить про те, що ця категорія стосується саме здійснення суб`єктивних цивільних прав, а не виконання обов`язків. Обов`язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб`єктивного цивільного права. Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб`єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов`язків. Здійснення суб`єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб`єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов`язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб`єктивних цивільних прав. Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб`єктивних цивільних прав необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у, поняття «добросовісність» ототожнюється із поняттям «безвинність» і навпаки, «недобросовісність» із «виною». Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина третястатті 39 ЦК України), а оскільки обов`язковим елементом настання відповідальності, за загальним правилом, є вина, то такі діяння є винними. Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб`єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов`язане з аналізом фактичних дій суб`єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності».

Оскільки в діях позивача не вбачається недобросовісних дій, щодо набуття в користування спірної земельної ділянки, позаяк набуття позивачем в користування спірною ділянкою є презюмованим фактом правомірності набуття речових прав, можливо дійти висновку, що позбавлення позивача прав на таке майно порушує принцип розумності та добросовісності здійснення суб`єктивних цивільних прав.

Відповідно до ст.330 Цивільного кодексу України, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст.388 Цивільного кодексу України, майно не може бути витребуване у нього.

Згідно із ч. 3 ст. 388 Цивільного кодексу України, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала право його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Відповідно до ст. 387 Цивільного кодексу України, віндикаційний позов може бути пред?явлений тільки тоді, коли відповідач незаконно заволодів річчю, зокрема тоді, коли майно відповідачеві передав не позивач, а інша особа.

Якщо річ шляхом двох і більше правочинів виявилась у володінні особи, якій передав її не власник, а інша особа, власник не повинен вимагати визнання недійсними всього ланцюга правочинів, або частини правочинів, або останнього правочину, внаслідок яких річ виявилась у незаконному володінні відповідача.

Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.

При встановленні наявності речово-правових відносин, до таких відносин не застосовується зобов?язальний спосіб захисту. У зобов?язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.

Суд погоджується з позицію позивача, що останнім обрано ефективний спосіб захисту порушеного права, та вказані висновки узгоджуються з правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), згідно із якими власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (пункт 147 постанови).

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19) викладено висновок, згідно із яким власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права (пункти 50, 51 постанови).

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону ч. 2 ст. 5 ЦПК України.

З урахуванням вищевикладених висновків суду, наявних та доведених обставин справи, суд доходить висновку про вибуття спірної земельної ділянки поза волею користувача у спосіб, що не передбачений законодавством.

Судом у дійсній справі встановлено на підставі належних та допустимих доказів існування у позивача права на спірну земельну ділянку, набуте на законних та передбачених цивільним законодавством підставах.

Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності в судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.

Така правова позиція відповідає висновкам Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеним у його постановах від 02.05.2018 у справі № 914/904/17, від 27.06.2018 у справі № 904/8186/17, від 11.04.2019 у справі № 910/8880/18, та висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у її постанові від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19) та постанові від 23.06.2020 у справі 909/337/19.

Відповідно до ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд.

Відповідно до ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна людина, права і свободи якої, викладені у цій Конвенції, порушуються, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Згідно із ст.2 Цивільного процесуального кодексу України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ст.ст. 12, 13 Цивільного процесуального кодексу України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ст.ст. 76-77 ЦПК України).

Відповідно до ч.ч. 1, 5, 6 статті 81 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи вищевикладені обставини та норми чинного законодавства, суд першої інстанції розглянувши справу в межах заявлених вимог та наданих сторонами доказів, які оцінені судом в їх сукупності, дійшов до вірного висновку про обґрунтованість та правомірність позовних вимог МП «Міко» до ОСОБА_2 та Білгород-Дністровської МР за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_4 про визнання незаконним рішення міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки, у зв`язку з чим апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Скаржник не довів обставини, на які посилався як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надав.

Наведені в апеляційній скарзі які були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

Доводи апелянта про те, що запропонований судовими експертами висновок від 22.12.2020 року вмотивований як «додаткова» судова експертиза, що є відмінним від обставин та умов проведення «повторної» судової експертизи, як то вимагалося судом в Ухвалі від 15.08.2018 року, судова колегія вважає, що твердження скаржника в апеляційній скарзі про те, що судом першої інстанції порушено норми процесуального закону, не є такими, що порушують розгляд справи по суті або впливають на винесене рішення.

Інші доводи апеляційної скарги є непогодженням апелянта з висновками двох експертиз про які він сам заявляв клопотання та описом дій суду що не є критикою судового рішення по суті.

Судова колегія погоджується з проаналізованими судом першої інстанції в сукупності дослідженими доказами, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд дійшов висновку, що стороною відповідача не доведено тих обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, а тому заявлені вимоги задоволенню не підлягають .

Загальний висновок суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до ст 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням вищезазначеного колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - залишити без задоволення.

Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 12 травня 2023 року - залишити без змін

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту може бути оскаржена до Верховного Суду.

Повний текст постанови складено 04 квітня 2024 року.

Головуючий суддя В.В. Кострицький

Судді Ю.П. Лозко

В.А. Коновалова