Постанова

від 28.03.2024 по справі 569/18407/22

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 569/18407/22 Головуючий у 1 інстанції: Гордійчук І. О. Провадження № 22-ц/802/381/24 Доповідач: Здрилюк О. І.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 березня 2024 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Здрилюк О. І.,

суддів - Бовчалюк З. А., Карпук А. К.,

секретар судового засідання Власюк О. В.,

з участю позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

відповідачки ОСОБА_3 ,

представника відповідачки ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 , поданою від його імені представником ОСОБА_2 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 03 липня 2023 року,

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, який мотивує тим, що він з відповідачкою перебував у зареєстрованому шлюбі з 18 лютого 2011 року, який було розірвано на підставі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 26 червня 2013 року. У шлюбі у них народилася донька ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Після розірвання шлюбу вони з відповідачкою до кінця липня 2013 року проживали окремо, але у подальшому знову стали спільно проживати у належній відповідачці квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .

У серпні 2013 року ними було придбано транспортний засіб марки Renault Laguna, 2010 року випуску. У вересні 2016 року за спільні кошти подружжя було придбано житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 , що належить їм на праві спільної часткової власності на підставі договору про поділ майна від 22 листопада 2016 року і земельну ділянку кадастровий номер 5610100000:01:054:1026, площею 0,0089 га. У вказаному будинку вони з дітьми спільно проживали до 30 липня 2022 року, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, спільні фінансові витрати, взаємні права та обов`язки, притаманні подружжю, в інших шлюбах не перебували, спільно виховували дітей, їздили на відпочинок. У лютому 2021 року за спільні кошти було придбано транспортний засіб марки Peugeot 3008, 2010 року випуску.

Факт проживання однією сім`єю з відповідачкою після розірвання шлюбу, ведення з нею спільного господарства підтверджується тим, що вони були зареєстровані за однією адресою.

Починаючи з липня 2022 року у належному їм на праві спільної часткової власності будинку відповідачка проживає зі своїм новим співмешканцем та дочкою ОСОБА_7 .

Він вільного доступу до житлового будинку не має.

Ураховуючи наведене, просив суд встановити факт проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_5 однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу в період з 01 серпня 2013 року по 01 серпня 2022 року.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 03 липня 2023 року в позові відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом) підставою для виникнення у них певних прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Оскільки вимоги позивача ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю з відповідачкою не пов`язані з вимогами про визнання права власності на майно в порядку статті 74 Сімейного кодексу України, а встановлення такого юридичного факту для преюдиційності у іншому спорі є недопустимим, такі вимоги задоволенню не підлягають.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 від імені позивача ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати це рішення та ухвалити нове про задоволення позову.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_4 від імені відповідачки ОСОБА_3 , посилаючись на безпідставність вимог апеляційної скарги та законність і обґрунтованість висновків суду першої інстанції, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення.

Справа в апеляційному порядку уже переглядалася.

Постановою Рівненського апеляційного суду Рівненської області від 09 листопада 2023 року апеляційну скаргу позивача було залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишено без змін (т.1 а.с.207-209).

Постановою Верховного Суду від 07 лютого 2024 року ухвалену за результатами апеляційного розгляду постанову Ріненського апеляційного суду від 09 листопада 2023 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (т.1 а.с.243-249).

У судовому засіданні позивач і його представник апеляційну скаргу підтримали із наведених у ній підстав та просять її задовольнити.

Відповідачка та її представник апеляційну скаргу заперечили і просять залишити її без задоволення.

Заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду, апеляційний суд доходить висновку, що апеляційну скаргу необхідно частково задовольнити з таких підстав.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ч. ч. 5, 6 ст. 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК).

Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості.

Спірні правовідносини стосуються встановлення в судовому порядку факту, що має юридичне значення, а саме проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції дійшов висновку про неефективність обраного позивачем способу захисту, оскільки заявлено у позовному провадженні лише вимогу про встановлення факту проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу без пред`явлення вимог про визнання права власності на майно чи поділ спільного сумісного майна. Від встановлення такого факту не змінюються майнові права позивача, а встановлення такого факту для преюдиційності у іншому спорі є недопустимим.

Скасовуючи це рішення суду, Верховний Суд у постанові від 07.02.2024 зазначив, що не пред`явлення окремої позовної вимоги про визнання права власності чи про поділ спільного сумісного майна не може бути підставою для відмови у задоволенні позову про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу (п. п. 71, 74).

Відповідно до вимог ч. 5 ст. 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Судом встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 18 лютого 2011 року, який розірвано рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 26 червня 2013 року. У шлюбі у сторін народилася дочка ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (т.1 а.с.18, 19).

Відповідачка змінила прізвище на ОСОБА_3 після укладення 20 квітня 2023 року шлюбу із ОСОБА_8 (т.1 а.с.146).

Згідно з договором купівлі-продажу земельної ділянки від 08 вересня 2016 року, зареєстрованого в реєстрі за № 813, ОСОБА_1 придбав 3/10 частки у майні спільної часткової власності, ОСОБА_9 7/10 частки у майні спільної часткової власності в особисту приватну власність кожен на умовах, передбачених цим договором, земельну ділянку кадастровий номер 5610100000:01:054:1026, площею 0,0089 га (т.1 а.с.24).

Згідно з договором про поділ майна від 22 листопада 2016 року, зареєстрованим в реєстрі за № 2525, ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_1 , ОСОБА_9 розподілили майно, що є об`єктом їх спільної часткової власності, зокрема, житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 , житловою площею 231,0 кв. м, загальною площею 751,3 кв. м. У приватну спільну часткову власність ОСОБА_1 (3/10 частки), ОСОБА_9 (7/10 частки) переходить 4-1 тамбур площею 4,1 кв. м, 4-2 коридор площею 3,1 кв. м, 4-3 загальна кімната площею 20,9 кв. м, 4-4 кухня площею 9,4 кв. м, 4-5 санвузол площею3,6 кв. м, 4-6 коридор площею 7,5 кв. м, 4-7 житлова кімната площею 14,2 кв. м,4-8 житлова кімната площею 15,5 кв. м, 4-9 санвузол площею 4,8 кв. м, а - відкритий тамбур, а1 - балкон, загальною площею 83,1 кв. м, житловою площею 29,7 кв. м, що складають цілий окремий об`єкт житловий будинок за адресою: АДРЕСА_3 .

У пункті 3 цього договору сторони ствердили, що на момент укладення цього договору ОСОБА_1 та ОСОБА_9 у зареєстрованому шлюбі не перебувають та у фактичних шлюбних відносинах не перебувають (т.1 а.с.22-23).

Відповідно до свідоцтва НОМЕР_1 позивач являється власником автомобіля марки Renault Laguna, 2010 року випуску, дата державної реєстрації 09 серпня 2013 року (т.1 а.с.20-21).

Відповідно до свідоцтва НОМЕР_2 відповідачка являється власником автомобіля марки Peugeot, 2010 року випуску, дата державної реєстрації 23 лютого 2021 року (т.1 а.с.26-27).

Свідки ОСОБА_13 і ОСОБА_14 в суді першої інстанції показали, що знають сторін як подружжя, оскільки вони дружили сім`ями, часто ходили в гості. Сторони разом проживали, їздили на відпочинок. Про розірвання шлюбу їм не було відомо, серйозних конфліктів у їх сім`ї не було.

Частиною 2 статті 3 СК України визначено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Згідно із ч. ч. 1 та 2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя (ч. 1 ст. 36 СК України)

Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню.

Отже, належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.

Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці.

Як у суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції відповідачка заперечувала проти задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , посилаючись на їх необґрунтованість. Зазначає, що шлюб між нею та позивачем було розірвано за ініціативою останнього, який стверджував, що подружнє життя між ними не склалося, кожен має різні погляди на життя, різні характери, у результаті чого виникають сварки, конфлікти та непорозуміння.

До розірвання шлюбу вони проживали у належній їй квартирі АДРЕСА_4 , де і було зареєстровано місце проживання позивача. Після розірвання шлюбу вона не вимагала зняття з реєстрації колишнього чоловіка у своїй квартирі, де вона проживала з їх дочкою, оскільки така реєстрація не створювала для неї ніяких перешкод у володінні майном.

Після придбання будинку з належними кожному частками вони проживали у ньому та мали зареєстроване місце проживання за однією адресою, але спільно однією сім`єю, як чоловік та дружина не проживали, не були пов`язані спільним побутом.

Оплата позивачем рахунків за поповнення мобільного телефону та навчання дочки свідчить лише про підтвердження витрат батька на її утримання, а не проживання однією сім`єю з матір`ю дитини.

Житловий будинок на АДРЕСА_2 і земельна ділянка кадастровий номер 5610100000:01:054:1026, площею 0,0089 га не є спільною сумісною власністю сторін, а належить їм на праві спільної часткової власності.

Належний їй на праві власності транспортний засіб марки Peugeot, 2010 року випуску придбано нею у лютому 2021 року за власні кошти.

Вважає, що ОСОБА_1 жодними доказами не довів наявності у них спільного бюджету. Придбавши будинок ще у вересні 2016 року, вони розділили свої частки у ньому та чітко розмежували, що вони не є однією сім`єю.

Надані позивачем фото не можуть підтверджувати ні тривалість, ні стан, ні зміст фактичних відносин, а спільні зустрічі у спільних друзів, родичів, поїздки батьків з дитиною на відпочинок можуть свідчити лише про цивілізованість їх спілкування після розлучення.

Вона ніколи не мала жодних намірів розповідати стороннім людям про їх з позивачем взаємовідносини.

Її взаємовідносини з іншим чоловіком ОСОБА_8 , з яким тепер укладено шлюб, уже спростовує посилання позивача на їх проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у заявлений позивачем період.

Апеляційний суд, дослідивши усі обставини справи, доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Для встановлення спільного проживання однією сім`єю до уваги беруться показання свідків про спільне проживання фактичного подружжя та ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання) чоловіка та жінки, фотографії певних подій, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім`ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо. Одне лише спільне проживання не є достатнім для визнання фактичного подружжя сім`єю без наявності інших ознак сім`ї.

Разом із тим, показання свідків про проживання сторін однією сім`ю не є достатніми доказами про наявність у них сім`ї в розумінні статті 3 СК України.

Апеляційний суд відхиляє показання свідків ОСОБА_13 і ОСОБА_14 на підтвердження того, що сторони проживали однією сім`єю у вказаний позивачем період, оскільки їх пояснення носять узагальнений характер, стосуються здебільшого констатації факту сумісного проживання сторін та не підтверджують наявності усталених відносин, які притаманні подружжю.

Факт спільного проживання сторін після розірвання шлюбу та часткова пов`язаність спільним побутом була зумовлена не обставинами їх проживання, як сім`ї, а тією обставиною, що вони являються власниками конкретно визначених часток у житлі.

Апеляційний суд дійшов висновку, що сам по собі факт перебування позивача з відповідачем у близьких стосунках, який частково не заперечувала й сама відповідачка, не може свідчити про те, що сторони проживали в зазначений період однією сім`єю, оскільки позивач не надав доказів ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та витрат.

Аналогічний висновок зроблено у постанові Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 490/4949/17 (провадження № 61-46210св18).

Сам собою факт періодичного спільного відпочинку не є достатньою підставою для визнання факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.

У судовому засіданні позивач ствердив, що кошти на відпочинок кожен зі сторін вкладав порівну.

У постанові від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц (провадження № 61-11607св18) Верховний Суд вказав, що посилання на періодичний спільний відпочинок не є достатнім для визнання факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу у розумінні статті 74 СК України без наявності інших ознак сім`ї.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року в справі № 712/14547/16-ц (провадження № 61-44641св18), від 24 січня 2020 року в справі № 490/10757/16-ц (провадження № 61-42601св18).

Таким чином, позивач не довів, що в указаний ним період вони з відповідачкою мали спільний бюджет, вели спільне господарство, були пов`язані виконанням взаємних прав і обов`язків та спільним побутом, тобто що між ними склалися усталені відносини, які притаманні подружжю.

Також позивачем не доведено і період для встановлення такого факту, а саме, що спільне проживання розпочалося із 01 серпня 2013 року та тривало по 01 серпня 2022 року.

Шлюб між сторонами розірвано судовим рішенням від 26.06.2013 (т.1 а.с.18).

У позовній заяві та в судовому засіданні позивач зазначає, що почали після розірвання шлюбу спільно проживати з відповідачкою з 01.08.2013, хоча згідно з даними паспорта позивача він оформив офіційно своє розірвання шлюбу 08.08.2013, про що свідчить відповідна відмітка (т.1 а.с.16).

У договорі про поділ майна від 22 листопада 2016 року, зареєстрованому в реєстрі за № 2525, зазначено, що сторони ствердили, що на момент укладення цього договору ОСОБА_1 та ОСОБА_9 у зареєстрованому шлюбі не перебувають та у фактичних шлюбних відносинах не перебувають /пункт 3/ (т.1 а.с.22-23).

Апеляційний суд розцінює зазначені обставини, як суперечливу поведінку позивача, яка спростовує його посилання на 01 серпня 2013 року, як на дату початку спільного проживання із відповідачкою однією сім`єю.

Також на 01.08.2022 позивач посилається не тому, що саме до цієї дати вони з відповідачкою проживали разом, а тому, що цього числа він змушений був покинути місце проживання із-за вселення у житло нового чоловіка відповідачки.

Отже, позовні вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з 01 серпня 2013 року до 01 серпня 2022 року є недоведеними.

Оскільки суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову в позові, але при цьому дійшов помилкових висновків щодо підстав для такої відмови, то зазначена обставина відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України є підставою для зміни мотивувальної частини рішення суду від 03 липня 2023 року у редакції цієї постанови.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , подану від його імені представником ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 03 липня 2023 року змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

У решті рішення суду залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя

Судді