Постанова

від 04.04.2024 по справі 720/1722/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 720/1722/19

провадження № 61-10203св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 28 березня 2023 року у складі колегії суддів: Лисака І. Н., Височанської Н. К., Перепелюк І. Б. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Магальської сільської об`єднаної територіальної громади Новоселицького району Чернівецької області, третя особа - Новоселицька державна нотаріальна контора, про визнання заповітів недійсними, скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом в якому просив:

- визнати недійсним заповіт від 06 лютого 2008 року, складений від імені ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 , зареєстрований у реєстрі за № 69, посвідчений секретарем виконавчого комітету Рідківської сільської ради

Адамович Л. М.;

- визнати недійсним заповіт від 12 жовтня 2011 року, складений від імені ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 , зареєстрований у реєстрі за № 508, посвідчений секретарем виконавчого комітету Рідківської сільської ради Адамович Л. М.;

- визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право на спадщину за заповітом

від 30 квітня 2015 року, зареєстроване у реєстрі за № 684, спадкова справа

№ 60/2015, видане на ім`я ОСОБА_2 .

В обґрунтування вимог вказував, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати - ОСОБА_4 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 помер його батько - ОСОБА_5 , після смерті яких позивач дізнався про існування заповітів, які складені від їх імені на ім`я відповідача ОСОБА_2 .

Позивач вважає, що заповіти не відповідають чинному законодавству, не могли бути підписані його батьками та не відповідають дійсній волі внутрішній волі.

Звернув увагу суду й на те, що ОСОБА_3 працюючої секретарем Рідківської сільської ради не була уповноважена на вчинення нотаріальних дій, зокрема, і посвідчувати заповіти, що також є підставою для задоволення позовних вимог.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Новоселицький районний суд Чернівецької області рішенням від 12 серпня 2022 року під головуванням судді Оленчука В. В. позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив.

Визнав недійсним заповіт, складений від імені ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 від 12 жовтня 2011 року, зареєстрований в реєстрі за № 508, посвідчений секретарем виконавчого комітету Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області Адамович Л. М.

Визнав недійсним заповіт, складений від імені ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 від 06 лютого 2008 року, зареєстрований в реєстрі за № 69, посвідчений секретарем виконавчого комітету Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області ОСОБА_3

Визнав недійсним та скасував свідоцтво про право на спадщину за заповітом

від 30 квітня 2015 року, зареєстроване в реєстрі за № 684, спадкова справа

№ 60/2015, видане на ім`я ОСОБА_2 .

Ухвалюючи рішення про задоволення позовної вимоги щодо визнання заповітів недійсними суд першої інстанції вказав, що з урахуванням висновків почеркознавчих експертиз, які встановили, що заповіти не підписані батьками позивача

ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , він дійшов висновку про їх недійсність, оскільки волевиявлення заповідачів не було вільним та не відповідало їхній волі.

Місцевий суд також вказував, що він встановив факт посвідчення заповітів не уповноваженою на те особою.

Щодо визнання недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину суд першої інстанції вказував, що враховуючи факт підроблення підпису у заповіті від 06 лютого 2008 року, реєстровий № 69, складеного від імені ОСОБА_4 , вбачав правові підставі для визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсним, оскільки позивач не зможе реалізувати свої спадкові права як спадкоємець першої черги після смерті матері.

Суд також наголосив, що позивач ОСОБА_1 не пропустив встановлений законом строк позовної давності.

Чернівецький апеляційний суд постановою від 28 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив.

Рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 12 серпня

2022 року скасував та ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив.

Вирішив питання розподілу судових витрат.

Приймаючи постанову про відмову у задоволенні позову суд апеляційної інстанції вважав, що ОСОБА_3 на час посвідчення оскаржених заповітів діяла як секретар виконавчого комітету сільської ради, не є особою, особистих прав і обов`язків яких стосується спір сторін, оскільки відсутня її заінтересованість у результатах вирішення справи судом і реалізації ухваленого в ній рішення, у зв`язку з чим у позові до ОСОБА_3 слід було відмовити саме з цих підстав, на що суд першої інстанції уваги не звернув.

Магальська сільська об`єднана територіальна громада також не є належним відповідачем у цій справі, тому у задоволенні позовних вимог до неї необхідно відмовити з наведених вище підстав також.

Апеляційний суд також вказував, що заповіт від 06 лютого 2008 року

ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_2 та заповіт від 12 жовтня 2011 року ОСОБА_5 на ім`я ОСОБА_2 підписані не заповідачами, а отже вказані заповіти є нікчемними на підставі частини першої статті 1257 ЦК України.

Також суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що досліджувати наявність повноважень посадової особи на посвідчення заповітів не має доцільності, оскільки непідписання заповітів особисто заповідачами є самостійною та достатньою підставою вважати їх нікчемними.

Додатково зазначав, що за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна із сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину

Врахувавши нікчемність заповіту, на підставі якого ОСОБА_2 було видано оскаржене свідоцтво про право на спадщину за заповітом, вимога про визнання його недійсним та скасування апеляційний суд вважав обґрунтованою.

Суд апеляційної інстанції вказав, що перебіг позовної давності для звернення щодо захисту порушеного права позивача розпочався у липні 2015 року - після звернення до нотаріальної контори із заявою про призупинення видачі оскарженого свідоцтва у зв`язку із оскарженням заповіту та до правоохоронних органів із заявою про підроблення заповітів, однак до суду ОСОБА_1 звернувся тільки у серпні

2019 року, а саме 06 серпня 2019 року, тобто з пропуском трирічного строку встановленого законом, при чому, поважність причин пропуску такого не зазначав.

З огляду на наведенесуд апеляційної інстанції вважав, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та Магальської сільської об`єднаної територіальної громади Новоселицького району Чернівецької області слід відмовити за необґрунтованістю, щодо позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання заповітів недійсними слід відмовити за безпідставністю, а щодо його вимог про визнання недійсним та скасування свідоцтва про на спадщину за заповітом слід відмовити з підстав пропуску позовної давності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2023 року представник ОСОБА_1 адвокат Пустовіт І. Я. звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Чернівецького апеляційного суду від 28 березня 2023 року в якій просить скасувати оскаржене судове рішення, ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Наведені в касаційній скарзі доводи містили підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження.

У касаційній скарзі, обґрунтовуючи неправильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, заявник посилається на неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі

№ 140/394/17, від 22 січня 2020 року у справі № 290/993/15, від 13 серпня 2020 року у справі № 761/21351/17, від 15 червня 2021 року у справі № 752/19657/16,

від 11 листопада 2019 року у справі № 275/55/16.

Аргументом касаційної скарги також є те, що, на думку представника заявника, апеляційний суд, відмовивши у задоволенні позовної вимоги про визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом з підстав пропуску позивачем позовної давності не дослідив матеріали справи, а тому його висновок неправильний.

Вважає, що ОСОБА_1 не пропустив строк звернення до суду із позовом, оскільки про порушення свого права він дізнався після постановлення Новоселицьким районним судом Чернівецької області ухвали, зі змісту якої він дізнався, що заповіт від 12 жовтня 2011 року підроблений та постанов про відмову у вчиненні нотаріальних дій від 04 квітня 2018 року.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 07 серпня 2023 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу № 720/1722/19 з місцевого суду.

12 вересня 2023 року справа № 720/1722/19 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є сином ОСОБА_6 та ОСОБА_4 (а. с. 24, том 1).

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 (мати позивача), що підтверджується копією свідоцтва про смерть від 01 жовтня 2014 року (а. с. 10, том 1).

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_5 (батько позивача).

Згідно довідки виконкому Рідківської сільської ради Новоселицького району № 897 від 27 липня 2015 року встановлено, що ОСОБА_1 є сином

ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 42, том 1).

ОСОБА_5 на випадок своєї смерті заповів все своє майно

ОСОБА_1 , що підтверджується копією заповіту від 23 червня 2005 року

(а. с. 30, том 1).

Після смерті батьків ОСОБА_1 дізнався про існування заповітів від 06 лютого 2008 року, яким ОСОБА_4 заповіла належну їй на праві власності земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею

1,6956 га ОСОБА_2 , та від 12 жовтня 2011 року, яким ОСОБА_5 заповів належну йому на праві власності земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 1,6956 га ОСОБА_2 (а. с. 13, 31, том 1).

З копій витягів про реєстрацію в Спадковому реєстрі від 30 січня 2015 року встановлено обставину реєстрації спадкових справ: № 57047715 після смерті ОСОБА_4 , № 57047636 після смерті ОСОБА_5 (а. с. 27, 28 том 1).

25 березня 2015 року ОСОБА_1 подав заяву до органів нотаріату про прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_4 (а. с. 29, том 1).

30 квітня 2015 року на ім`я ОСОБА_2 державний нотаріус Новоселицької державної нотаріальної контори видав свідоцтво про право на спадщину за заповітом, а саме земельну ділянку площею 1,6956 га, кадастровий номер 7323086300:02:012:0094, яка належала ОСОБА_4 (а. с. 19, том 1).

З копії витягу з кримінального провадження № 12015260120000468 суди встановили, що 31 липня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до правоохоронних органів з повідомленням, що невідома особа підробила заповіт від імені ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на ім`я ОСОБА_2 , про що внесено відомості до ЄРДР

01 серпня 2015 року (а. с. 32, том 1).

Новоселицький районний суд Чернівецької області ухвалою від 10 вересня 2015 року зобов`язав державного нотаріуса Новоселицької державної нотаріальної контори надати тимчасовий доступ слідчому СВ Новоселицького РВ УМВС України в Чернівецькій області лейтенанту міліції ОСОБА_7 до спадкової справи

№ 60/2015, яка відкрилась після смерті ОСОБА_4 і перебуває у державній нотаріальні конторі за адресою: АДРЕСА_1 , з метою ознайомлення та виготовлення відповідних завірених копій, які можуть бути використані в подальшому як доказ у кримінальному провадженні

№ 12015260120000468 від 01 серпня 2015 року (а. с. 22, том 1).

У відповідності до висновку експерта Чернівецького НДЕКЦ від 21 жовтня 2015 року за № 2245-К за результатами судової почеркознавчої експертизи, проведеної в кримінальному провадженні № 12015260120000468, встановлено, що підписи від імені ОСОБА_5 на оригіналах заповітів ОСОБА_5 , 1931 року народження на ім`я ОСОБА_2 від 12 жовтня 2011року за № 508, які знаходяться в папці для нотаріальних дій Рідківської сільської ради від 2011 року

№ 461-660 та в матеріалах спадкової справи державного нотаріуса Новоселицького району виконані не ОСОБА_5 , а іншою особою (а. с. 34-38, том 1).

Висновком експерта Чернівецького НДЕКЦ від 17 серпня 2021 року, № СЕ-19/126-21/5972-ПЧ за результатами судової почеркознавчої експертизи, проведеної у справі, встановлено, що підпис в рядку «Підпис» в заповіті ОСОБА_4 від 06 лютого 2008 року, зареєстрований реєстрі за № 69 та посвідчений секретарем виконавчого комітету Рідківської сільської ради Адамович Л. М. виконаний не ОСОБА_4 , а іншою особою (а. с. 134-139, том 2).

З копій постанов про відмову у вчиненні нотаріальних дій від 04 квітня 2018 року

№ 199/02-14 та № 200/02-14 встановлено, що спадкоємцю ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтв про право на спадщину за законом на земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що належали ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відповідно, оскільки свідоцтво про право на спадщину на земельну ділянку було видано ОСОБА_2 (а. с. 39-41, том 1).

12 квітня 2018 року Новоселицький районний суд Чернівецької області розглянув кримінальне провадження, внесене в Єдиний реєстр досудових розслідувань за

№ 12015260120000468 від 01 серпня 2015 року відносно ОСОБА_3 , яка обвинувачувалася у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 367 КК України, та постановив ухвалу, якою звільнив обвинувачену ОСОБА_3 від кримінальної відповідальності за частиною першою статті 367 КК України на підставі статті 49 КК України та кримінальне провадження відносно неї закрив (а. с. 33, том 1).

З архівної довідки від 06 грудня 2021 року № 06-05-4/64 та копій рішень Рідківської сільської ради від 28 квітня 2006 року 10 в-1с. та від 11 листопада 2010 року 9/4-1с. встановлено, що ОСОБА_3 обиралася на посаду секретаря сільської ради. Відомостей про надання їй повноважень щодо вчинення нотаріальних дій не виявлено (а. с. 175-177, том 2).

24 жовтня 2019 року представник відповідача ОСОБА_8 подав заяву про застосування строку позовної давності, аналогічну заяву 05 листопада 2019 року подала ОСОБА_3 (а. с. 68, 81, том 1).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За приписами частини першої статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.

Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.

Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов`язаними за вимогою особами.

Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц виклала висновок, відповідно до якого пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Тобто, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Відповідно до змісту статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно із частиною другою статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Необхідно враховувати, що як заінтересовані особи, повноважні пред`являти позовні вимоги про визнання заповіту недійсним відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України, можуть розглядатися виключно особи, суб`єктивні спадкові права яких, що виникають відповідно до норм книги шостої ЦК України (спадкоємців за законом, спадкоємців за іншим заповітом, відказоодержувачів), порушені у зв`язку із вчиненням (складанням) недійсного (за їх твердженням) заповіту.

Враховуючи те, що у цій справі спір виник між спадкоємцем за законом і за заповітом та спадкоємцем за заповітом, апеляційний зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позову до ОСОБА_3 , яка на час посвідчення оскаржуваних заповітів діяла як секретар виконавчого комітету сільської ради та Магальської сільської об`єднаної територіальної громади.

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Право на заповіт, відповідно статті 1234 ЦК України, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Відповідно до вимог частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частинами першою-п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Заповіт є правочином, а тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК немає відповідного правила.

Загальні вимоги до форми заповіту встановлено статтею 1247 ЦК України, якою передбачено, що заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення та має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Статтею 1257 ЦК України передбачено вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним.

Відповідно до статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини.

У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

Отже, заповіт, як односторонній правочин, підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти:

1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі;

2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту);

3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

Відповідно до змісту наведених норм дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено (пункт 7.18 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17,

від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі

№ 569/17272/15-ц.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 звернувся з вимогою про визнання заповітів недійсними, посилаючись, зокрема, на те, що спадкодавці не підписували оспорюваних заповітів, його умови не погоджували.

У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України).

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі

№ 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Частиною першою статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Згідно з частиною четвертою статті 1254 ЦК України, якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 цього Кодексу.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що:

- частина четверта статті 1254 ЦК України стосується тільки до тих випадків, за яких новий заповіт визнано недійсним через дефект волі заповідача на підставі статті 225 ЦК України (заповідач у момент вчинення заповіту не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними) чи статті 231 ЦК України (заповіт вчинено під впливом насильства), дія попереднього заповіту відновлюється;

- частина четверта статті 1254 ЦК України розрахована тільки на визначення правових наслідків недійсності оспорюваного заповіту (відповідно до статей 225 і 230 ЦК України) і не регулює впливу нікчемності заповіту на відновлення попереднього заповіту;

- частина четверта статті 1254 ЦК України не може регулювати правові наслідки нікчемності заповіту. Це обумовлено тим, що нікчемний заповіт не породжує будь-який правовий результат;

- при нікчемності другого заповіту слід вести мову не про відновлення чинності першого заповіту, а про те, що вчинення наступного нікчемного заповіту, не може скасовувати попередній заповіт;

- положення частини четвертої статті 1254 ЦК України є виключенням із загального правила про наслідки недійсності правочину, а отже, за аналогією застосовані бути не можуть. Також немає підстав застосовувати аналогію закону (частина перша статті 8 ЦК України), оскільки питання наслідків нікчемності правочину (у тому числі й заповіту, як одностороннього правочину) врегульовані частинами першою та другою статті 216 ЦК України.

Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем (абзац 1 частини другої статті 1247 ЦК України).

У частини першій статті 1257 ЦК України передбачено, що заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми, є нікчемним.

Отже, непідписання заповіту заповідачем свідчить, що заповіт складено з порушенням вимог щодо його форми, та, відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України, це має наслідком його нікчемність.

До таких правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 01 листопада 2023 року у справі № 730/624/20 (провадження № 61-5984св23).

Таким чином з огляду на вказане колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про те, що заповіт від 06 лютого 2008 року ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_2 та заповіт від 12 жовтня 2011 року ОСОБА_5 на ім`я ОСОБА_2 , які також посвідчено секретарем виконкому Рідківської сільської ради ОСОБА_3 , підписані не заповідачами, а отже вказані заповіти є нікчемними.

Вищенаведеним також спростовуються аналогічні за змістом аргументи касаційної скарги.

Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом (стаття 1301 ЦК України).

Зі змісту статті 1301 ЦК України вбачається, що свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

Враховуючи, що апеляційний суд встановив нікчемність заповіту, на підставі якого ОСОБА_2 було видано оскаржене свідоцтво про право на спадщину за заповітом, колегія суддів погоджується також і з висновками апеляційного суд про те, що то вимога про визнання недійсним та скасування свідоцтва є обґрунтованою.

Разом із тим, особа, яка вважає, що її права або інтереси порушені, може звернутися до суду за їх захистом лише в межах визначеного законодавством строку.

Суди встановили, що представник відповідача ОСОБА_2 під час розгляду справи в суді першої інстанції подав заяву про застосування наслідків спливу позовної давності (а. с. 68, том 1).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Отже, позовна давність є строком пред`явлення позовної вимоги як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

Позовна давність забезпечує юридичну визначеність правовідносин сторін та остаточність судових рішень, запобігаючи порушенню прав відповідача. Питання щодо поважності причин пропуску позовної давності, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача, причин унеможливлювали або істотно утруднювали подання позову, вирішуються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

За приписами частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом з тим, згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Наведене узгоджується із правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у постанові травня 2018 року справі № 369/6892/15-ц та у пунктах 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.

Відповідно до частини п`ятої статті 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропуску позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Отже, відмовити у позові у зв`язку з пропуском строку позовної давності можна лише за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропуску.

Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав, унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасно подати позов, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Перебіг позовної давності починається з моменту, коли у особи виникло право на подання позову у матеріально-правовому аспекті. Мається на увазі таке подання позову, з яким пов`язується судовий захист права або здійснення примусу до дотримання норм права. Перебіг позовної давності пов`язується з моментом, коли право позивача порушено і таке порушення не усувається.

Насамперед, для визначення моменту виникнення права на позов важливими є об`єктивні обставини - самий факт порушення права, а із встановленням моменту порушення права позивача підлягають встановленню суб`єктивні обставини - момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), неодноразово наголошував, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня

1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», заяви

№ 22083/93, 22095/93; пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

У цій справі суди встановили, що батьки позивача померли, ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати - ОСОБА_4 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 помер батько -

ОСОБА_5 .

В тексті позовної заяви вказано, що позивач після смерті матері дізнався про існування заповіту від 06 лютого 2008 року, однак не вказує конкретну дату.

25 березня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до органів нотаріату із заявою про прийняття спадщини після смерті матері (а. с. 9, том 1).

02 липня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Новоселицької державної нотаріальної контори із заявою про призупинення видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_4 у зв`язку із зверненням до суду та оспорюванням заповіту від 06 лютого 2008 року (а. с. 20, том 1).

З копії витягу з кримінального провадження № 12015260120000468 суди встановили, що 31 липня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до правоохоронних органів з повідомленням, що невідома особа підробила заповіт від імені ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на ім`я ОСОБА_2 , про що внесено відомості до ЄРДР

01 серпня 2015 року (а. с. 32, том 1).

Враховуючи наведене, колегія судів погоджується із висновками апеляційного суду, який правильно вважав, що перебіг позовної давності для звернення щодо захисту порушеного права позивача розпочався у липні 2015 року після звернення позивача до нотаріальної контори із заявою про призупинення видачі оскарженого свідоцтва у зв`язку із оспоренням заповіту та до правоохоронних органів із заявою про підроблення заповітів, однак до суду ОСОБА_1 звернувся тільки у серпні

2019 року, а саме 06 серпня 2019 року, тобто з пропуском трирічного строку встановленого законом, при чому, поважність причин пропуску такого не зазначав.

Наведене також узгоджується із правовою позицією Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеною у постанові

від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21) де за-зазначено, що строк реалізації спадкоємцем спадкових прав - отримання свідоцтва про право на спадщину та строк захисту порушених прав спадкоємця - оспорення свідоцтва про право на спадщину, виданого іншому спадкоємцеві на все спадкове майно або особі, яка не є спадкоємцем, є різними строками і не є взаємозалежними. Перший строк законодавцем не обмежений і спадкоємець вправі на власний розсуд реалізувати таке право, водночас строк захисту порушеного права обмежений законодавцем у три роки з моменту порушення такого права, чи з моменту, коли особі стало чи мало стати відомо про порушення такого права, та може бути поновлений лише у разі доведення поважності причин його пропуску. Необмеження спадкоємця у строках оформлення своїх спадкових прав не має наслідком необмеження такої особи у строках захисту порушених спадкових прав.

Факт видачі спадкоємцю свідоцтва про право власності в порядку спадкування на спадкове майно, право на яке має інший спадкоємець, або видача свідоцтва особі, яка не має прав на спадщину, доводить порушення прав та інтересів особи і саме тому перебіг позовної давності необхідно пов`язувати із фактом видачі свідоцтва про право на спадщину другому із спадкоємців (чи особі, яка не є спадкоємцем), а у разі якщо особа, права та інтереси якої порушені видачою такого свідоцтва, доведе, що про існування такого свідоцтва, яким порушуються його права, йому стало відомо пізніше, то перебіг позовної давності варто пов`язувати саме з таким моментом.

Разом із тим Верховний Суд вважає правильним твердження суду апеляційної інстанції, який вважав необґрунтованими висновки суду першої інстанції що ОСОБА_1 не пропустив позовну давність, оскільки дізнався про порушення свого права лише після постановлення ухвали Новоселицьким районним судом Чернівецької області від 12 березня 2018 року та з постанов про відмову у вчинені нотаріальних дій 04 квітня 2018 року, оскільки такі висновки не містять мотивів, за яких суд дійшов таких висновків.

Аргумент касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 не пропустив строк звернення до суду із позовом, оскільки про порушення свого права він дізнався після 17 грудня 2019 року колегія суддів відхиляє, оскільки до позовної заяви позивач долучив копію спадкової справи зі змісту якої вбачається, що 02 липня 2015 року

(а. с. 20, том 1), тобто, вже після видачі оспорюваного свідоцтва про право на спадщину за заповітом ОСОБА_4 , він звертався до нотаріальної контори із заявою в якій просив призупинити видачу свідоцтва про право на спадщину після її смерті.

Копія оспорюваного свідоцтва міститься в матеріалах спадкової справи, а тому саме з цього часу позивач мав можливість дізнатись про його видачу.

Разом із тим в матеріалах справи знаходиться відповідь на відзив в якій зазначено, що про порушення свого права ОСОБА_1 дізнався лише після постановлення Новоселицьким районним судом Чернівецької області ухвали від 12 квітня 2018 року та після отримання 04 квітня 2018 року відмови у вчиненні нотаріальних дій

(а. с. 160-163 том 1).

Тобто сторона позивача вказує, що про порушення його права ОСОБА_1 стало відомо у 2018 році, а у касаційній скарзі зазначає, що про цю обставину позивач довідався лише після 17 грудня 2019 року.

Відповідно до доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці) (дивитись, наприклад, постанову Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17), Верховний Суд не може брати до уваги взаємовиключні вимоги та аргументи позовної заяви та касаційної скарги.

Наведене також узгоджується із правовою позицією Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеною у постанові

від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21) де за-зазначено, що строк реалізації спадкоємцем спадкових прав - отримання свідоцтва про право на спадщину та строк захисту порушених прав спадкоємця - оспорення свідоцтва про право на спадщину, виданого іншому спадкоємцеві на все спадкове майно або особі, яка не є спадкоємцем, є різними строками і не є взаємозалежними. Перший строк законодавцем не обмежений і спадкоємець вправі на власний розсуд реалізувати таке право, водночас строк захисту порушеного права обмежений законодавцем у три роки з моменту порушення такого права, чи з моменту, коли особі стало чи мало стати відомо про порушення такого права, та може бути поновлений лише у разі доведення поважності причин його пропуску. Необмеження спадкоємця у строках оформлення своїх спадкових прав не має наслідком необмеження такої особи у строках захисту порушених спадкових прав. Факт видачі спадкоємцю свідоцтва про право власності в порядку спадкування на спадкове майно, право на яке має інший спадкоємець, або видача свідоцтва особі, яка не має прав на спадщину, доводить порушення прав та інтересів особи і саме тому перебіг позовної давності необхідно пов`язувати із фактом видачі свідоцтва про право на спадщину другому із спадкоємців (чи особі, яка не є спадкоємцем), а у разі якщо особа, права та інтереси якої порушені видачою такого свідоцтва, доведе, що про існування такого свідоцтва, яким порушуються його права, йому стало відомо пізніше, то перебіг позовної давності варто пов`язувати саме з таким моментом.

Щодо аргументів касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 140/394/17,

від 22 січня 2020 року у справі № 290/993/15, від 13 серпня 2020 року у справі

№ 761/21351/17, від 15 червня 2021 року у справі № 752/19657/16, від 11 листопада 2019 року у справі № 275/55/16 колегія суддів доходить таких висновків.

Верховний Суд у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 140/394/17 вказував на те, що апеляційної інстанції дійшов правильного висновку щодо визнання заповіту посвідченого 08 липня 2002 року недійсним, оскільки волевиявлення заповідача не було вільним та не відповідало його волі. Заповіт як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними, зокрема є заповіти, в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. У цій справі Верховний Суд рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 20 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 02 лютого 2018 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог скасував, справу в цій частині передав на новий розгляд до суду першої інстанції. За обставинами цієї справи касаційний суд вказував, що суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову з підстав пропуску позовної давності, на наведені норми частини четвертої статті 10, статті 33 ЦПК України 2004 року уваги не звернув, належним чином не визначився з характером спірних правовідносин та складом осіб, які повинні брати участь у справі, зокрема не обговорив питання щодо залучення до участі у справі інших осіб, на права яких може вплинути рішення у цій справі.

У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 290/993/15 Верховний Суд погодився із висновками судів попередніх інстанцій, які визнали недійсним заповіт ОСОБА_6, складений 18 січня 2012 року та посвідчений секретарем Биківської селищної ради Романівського району Житомирської області ОСОБА_5. За обставинами цієї справи суди встановили, що СОБА_1 не пропустив установлений законом строк позовної давності, оскільки про порушення свого права довідався лише у ході досудового розслідування у кримінальному провадженні, у якому встановлено, що підпис від імені ОСОБА_7 виконала ОСОБА_3, що могло стати підставою для визнання у судовому порядку спірного заповіту недійсним з підстав, передбачених статей 215, 1257 ЦК України.

Верховний Суд у постанові від 13 серпня 2020 року у справі № 761/21351/17 погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання недійсним заповіту ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковирзіною С. П.

15 березня 2011 року, зареєстрований в реєстрі нотаріальних дій за № 1169 (нотаріальний бланк серія ВРЕ № 924760) з тих підстав, що заповіт не був підписаний особисто заповідачем ОСОБА_3 та відсутні дані щодо підписання його іншою особою за дорученням заповідача.

У постанові від 15 червня 2021 року у справі № 752/19657/16 Верховний Суд вказував, що у справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій, встановивши відсутність волевиявлення ОСОБА_4 на складання заповіту від 16 жовтня 2015 року, що встановлено висновком судово-почеркознавчої експертизи Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 19 грудня 2019 року, дійшли обґрунтованого висновку про визнання оспорюваного заповіту недійсним на підставі статей 203, 215, 1257 ЦК України.

У постанові від 11 листопада 2019 у справі № 275/55/16-ц Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення (про визнання заповіту недійсним), погодився із судами, зазначивши таке. Враховуючи встановлення судами першої та апеляційної інстанцій, що заповіт підписано не ОСОБА_3, а іншою особою, висновки судів про відсутність волі заповідача, а отже недійсність заповіту, є правильними. Верховний Суд, також зробив висновок, що під час посвідчення заповіту порушено порядок його посвідчення, оскільки, як встановлено судами, ОСОБА_3 була сліпою, а отже мала вади зору, а у заповіті зазначено, що він прочитаний заповідачем особисто, що суперечить вимогам закону. При цьому, свідками посвідчення заповіту були саме батько та рідна сестра дружини спадкоємця, які є заінтересованими особами. Щодо доводів про застосування позовної давності до спірних правовідносин, то Верховний Суд врахував, що ОСОБА_2 у суді першої інстанції не заявляв про застосування позовної давності до спірних правовідносин.

Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 (провадження

№ 14-435цс18), суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Враховуючи, що Верховний Суд у постанові від 01 листопада 2023 року у справі

№ 730/624/20 вказував, що непідписання заповіту заповідачем свідчить, що заповіт складено з порушенням вимог щодо його форми, та, відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України, це має наслідком його нікчемність, колегія суддів відхиляє аргументи касаційної скарги про наявність підстав для визнання недійсним заповіту, який заповідачем не підписаний.

Щодо неврахування правової позиції з питання застосування наслідків спливу позовної давності колегія суддів відхиляє цей довід, оскільки фактичні обставини у наведених представником заявника справах та у справі, яка є предметом касаційного перегляду не однакові, адже у справі № 720/172/19 апеляційний суд встановив, що позивач про порушення свого права дізнався у липні 2015 року після звернення до нотаріальної контори із заявою про призупинення видачі оскарженого свідоцтва у зв`язку із оспоренням заповіту та до правоохоронних органів із заявою про підроблення заповітів.

Інші доводи касаційної скарги спростовуються встановленими апеляційним судом фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм процесуального закону.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржену постанову без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Чернівецького апеляційного суду від 28 березня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко А. І. Грушицький Є. В. Петров