Постанова

від 03.04.2024 по справі 346/5868/23

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 346/5868/23

Провадження № 22-ц/4808/405/24

Головуючий у 1 інстанції Калинюк О. П.

Суддя-доповідач Томин

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 квітня 2024 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

головуючої Томин О.О.,

суддів: Бойчука І.В., Пнівчук О.В.,

за участю секретаря Кузів А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Комунального закладу фахової передвищої освіти «Коломийський медичний фаховий коледж ім. І. Франка» Івано-Франківської обласної ради на рішення Коломийського міськрайонного суду від 28 грудня 2023 року, ухвалене в складі судді Калинюка О.П., у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального закладу фахової перед вищої освіти «Коломийський медичний фаховий коледж ім. І. Франка» Івано-Франківської обласної ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Івано-Франківська обласна державна адміністрація, Департамент охорони здоров`я Івано-Франківської обласної державної адміністрації, про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,

в с т а н о в и в:

У жовтні 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Комунального закладу фахової перед вищої освіти «Коломийський медичний фаховий коледж ім. І. Франка» Івано-Франківської обласної ради про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позову посилався на те, що рішенням Коломийського міськрайонного суду від 10.01.2023 року визнано незаконним та скасовано Наказ директора вказаного коледжу від 25.08.2022 року №14-к про звільнення його з посади викладача дисципліни «Медсестринство в хірургії», поновлено на цій посаді з 31.08.2022 року та стягнуто з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період 31.08.2022 року по 10.01.2023 року включно в загальному розмірі 41758,20 грн.

На виконання зазначеного судового рішення в частині, яка підлягала негайному виконанню, судом 11.01.2023 року видано відповідні виконавчі листи.

У зв`язку з тим, що відповідач добровільно не виконав вказане рішення суду, він звернувся до відповідного органу державної виконавчої служби. 13.01.2023 року було відкрито виконавче провадження, однак рішення не виконано. 18.01.2023 року та 24.01.2023 року державний виконавець виніс постанови про накладення на боржника штрафу. Крім того 30.01.2023 року державний виконавець звернувся до Коломийського РВП ГУ НП в Івано-Франківській області з повідомленням про вчинення керівником відповідача кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 382 КК України.

Вказував, що, незважаючи на викладені обставини, відповідач відмовився і надалі виконувати рішення суду, мотивуючи відмову в поновленні позивача на посаді відсутністю вакантних посад, хоча адміністрація закладу повинна була привести штатний розпис у відповідність до рішення суду, тобто видати наказ про внесення змін до штатного розпису, наказ про поновлення позивача на роботі, внести зміни до його трудової книжки, здійснити оплату за весь час вимушеного прогулу і допустити його до виконання попередніх обов`язків.

Крім того, рішенням того ж суду від 12.06.2023 року у справі №346/1775/23, яке залишено без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 30.08.2023 року, скасовано накази директора вказаного коледжу: №6-к від 09.02.2023 року «Про поновлення на роботі ОСОБА_1 »; №11-к від 24.03.2023 року «Про оголошення догани викладачу ОСОБА_1 »; №13-к від 31.03.2023 року «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 », а також стягнуто із Коледжу на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 11.01.2023 року по 12.06.2023 року включно в загальному розмірі 47912,04 грн. та 5000 грн. у відшкодування завданої моральної шкоди.

Зазначав, що на підставі Наказу №45-К від 25.10.2023 року його поновлено на посаді викладача дисципліни «Медсестринство в хірургії» з 31.08.2022 року. Тому відповідач як роботодавець повинен нести відповідальність за затримку виконання ним рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, встановлену ст. 236 КЗпП України, згідно з якою проводиться виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі незалежно від вини роботодавця в цій затримці.

Згідно з даними довідки, виданої адміністрацією Коледжу 08.11.2022 року, середньоденна заробітна плата позивача складає 439,56 грн. Оскільки рішенням Коломийського міськрайонного суду від 12.06.2023 року стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 11.01.2023 року по 12.06.2023 року включно, то позивач заявив вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 13.06.2023 року до 25.10.2023 року.

Також вказав, що внаслідок незаконного звільнення з роботи, де він працює протягом 37 років, він пережив стрес, такі дії відповідача призвели до його душевних страждань, переживань, погіршення самопочуття, зниження авторитету в очах колег, погіршення стану здоров`я, змін у житті після незаконного звільнення та зусиль, які вжиті і надалі вживаються для відновлення трудових прав. Незважаючи на вказане рішення суду від 10.01.2023 року, його на роботі не було поновлено, він був змушений і надалі звертатися у органи державної виконавчої служби, поліції, суди, Івано-Франківську обласну державну адміністрацію щодо відновлення свого порушеного права. При цьому, директор Коледжу ОСОБА_2 насміхався, глузував з нього і сказав йому, що він не буде працювати.

З урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив стягнути на його користь з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 13.06.2023 року по 25.10.2023 року (тобто по день фактичного виконання рішення суду від 10.01.2023 р в частині поновлення на роботі), 50000 грн. у відшкодування моральної шкоди, а також судові витрати.

Ухвалами Коломийського міськрайонного суду від 03.11.2023 року та від 13.12.2023 року залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Івано-Франківську обласну державну адміністрацію та Департамент охорони здоров`я Івано-Франківської обласної державної адміністрації.

Рішенням Коломийського міськрайонного суду від 28 грудня 2023 року (з урахування ухвали від 22 січня 2024 року при виправлення описки) позов задоволено частково. Стягнуто з Комунального закладу фахової передвищої освіти «Коломийський медичний фаховий коледж ім. І. Франка» Івано-Франківської обласної ради на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 13.06.2023 року по 25.10.2023 року включно в загальному розмірі 42197 грн. 76 коп. з відрахуванням всіх відповідних податків і зборів, 6000 грн. у відшкодування завданої моральної шкоди та 6000 грн. судових витрат. Стягнуто з Комунального закладу фахової передвищої освіти «Коломийський медичний фаховий коледж ім. І. Франка» Івано-Франківської обласної ради на користь держави 2147 грн. 20 коп. судового збору. В задоволенні решти вимог позову відмовлено у зв`язку з їх безпідставністю.

Комунальний заклад фахової передвищої освіти «Коломийський медичний фаховий коледж ім. І. Франка» Івано-Франківської обласної ради на вказане рішення суду в частині стягнення відшкодування завданої моральної шкоди та судових витрат подав апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Вказує, що в судовому засіданні питання про наявність, обґрунтування та доведення вимог позивача про стягнення моральної шкоди залишилось недослідженим, а обґрунтування щодо її стягнення в судовому рішенні зведено до загальних фраз, не відповідає дійсності та не підтверджене доказами.

Вважає, що стягнута судом моральна шкода в розмірі 6000 грн. визначена без будь-яких обґрунтувань, а посилання на рішення суду від 12.06.2023 року є безпідставним, оскільки таке рішення судом не досліджувалось як доказ спричинення позивачу моральної шкоди.

Зазначає, що суд вказав у рішенні, що з урахуванням свідомо створених відповідачем перешкод у належному виконанні рішення суду про поновлення на роботі позивача, що мало наслідком необхідність як звернення до правоохоронних органів з подальшим оскарженням їх відмови у внесенні відомостей про вчинене правопорушення до ЄДРД, а також подальше оскарження завідомо незаконних наказів роботодавця, мало наслідком порушення звичайного укладу життя позивача, його хвилювань.

Однак нічим не підтверджені висновки суду про те, що позивач зазнав душевних страждань, погіршення самопочуття, переживань, зниження авторитету в очах колег, погіршення стану здоров`я, змін у житті після незаконного звільнення.

Зазначає, що судове рішення від 12.06.2023 року, на яке послався суд першої інстанції, стосується іншого періоду відносин між сторонами, спір за який уже вирішений і вказане рішення виконане відповідачем, тому воно не може бути використане у цій справі як доказ доведення вимог щодо моральної шкоди.

Стверджує, що рішення про поновлення позивача на роботі виконано, що підтверджується постановою про закінчення виконавчого провадження від 03.03.2023 року, яку суди не взяли до уваги і не оцінювали.

Також, на думку апелянта, позов не відповідає вимогам статей 175, 176 ЦПК України, оскільки позовна заява не містить: зазначення доказів, що підтверджують вказані в позові обставини, попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв`язку з розглядом справи, не визначено ціну позову та не сплачено судовий збір, хоча вимогу про відшкодування моральної шкоди віднесено до майнової, оскільки позивач визначив її у грошовому вимірі.

Крім того апелянт не погоджується зі стягненням з нього 6000 грн. судових витрат, оскільки у резолютивній частині не визначено виду судових витрат, відсутні будь-які докази щодо обґрунтування, доведення та підтвердження витрат позивача на правничу допомогу, суд не врахував заперечення відповідача щодо стягнення таких витрат. Також суд застосував Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах», який втратив чинність у 2017 році.

Із зазначених підстав росить рішення суду першої інстанції скасувати в частині часткового задоволення позовних вимог про стягнення 6000 грн. у відшкодування моральної шкоди та 6000 грн. судових витрат та ухвалити у цій частині нове рішення про відмову у вказаних вимогах.

Представник позивача адвокат Шунтов О.М. подав до суду відзив на апеляційну скаргу. Зазначає, що при вирішенні питання про стягнення завданої моральної шкоди позивач просив врахувати, що відповідач свідомо ухиляється від належного виконання рішення суду, що змушує позивача звертатись до різних органів державної влади з метою поновлення своїх порушених прав, що призводить до порушення його звичного порядку життя і викликає додаткові хвилювання. Вважає, що рішення суду щодо стягнення моральної шкоди відповідає практиці Верховного Суду (зокрема, постановам від 24.01.2024 року у справі №755/3443/21, від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20, від 17 листопада 2023 року у справі №326/789/21).

Внаслідок звільнення з роботи (де позивач працював 37 років) він пережив стрес, оскільки такі дії відповідача призвели до душевних переживань, страждань, погіршення самопочуття, зниження авторитету в очах колег, погіршення стану здоров`я, змін у житті та зусиль, вжитих для відновлення трудових прав. Також його було позбавлено роботи і заробітної плати як джерела для існування. Незважаючи на рішення Коломийського міськрайонного суду від 10.01.2023 року його на роботі не поновлено, і він змушений і надалі звертатися у органи Державної виконавчої служби, поліцію, суди, Івано-Франківську обласну державну адміністрацію, Департамент охорони здоров`я, Міністерство охорони здоров`я України, Управління держпраці щодо відновлення свого порушеного права. Саме з вини відповідача позивач змушений втретє звертатися до суду з таким позовом, оскільки відповідач відмовився виконати рішення суду щодо поновлення на роботі. Позивач вважає, що сума 6000 грн. моральної шкоди не компенсує втрат, яких він зазнав, однак погодився з рішенням суду першої інстанції і не оскаржував його, оскільки надіявся на отримання середнього заробітку, так як перебуває в скрутному матеріальному становищі через дії відповідача і не отримує заробітну плату.

Щодо стягнення 6000 грн. витрат на правничу допомогу, то зазначає, що у цій справі відповідач заперечував щодо стягнення таких витрат, однак не заявляв клопотання про їх зменшення. Тому суд першої інстанції не мав повноважень зменшувати витрати на правничу допомогу з власної ініціативи. При цьому посилається на позицію Верховного Суду у постанові від 22.01.2022 року по справі №757/36628/16-ц.

Більше того, саме відповідач довів спір до суду, що і зумовило понесення таких витрат позивачем.

Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення без змін. Також вказує, що в апеляційній інстанції позивач очікує понести витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5000 грн.

Представник відповідача в судове засідання суду апеляційної інстанції не з`явився, однак директор Коледжу подав заяву, у якій зазначив, що підтримує апеляційну скаргу та просить розглянути справу без участі їхнього представника.

Позивач та його представник ОСОБА_3 в судовому засіданні суду апеляційного суду вимоги апеляційної скарги заперечили з підстав, вказаних у відзиві на апеляційну скаргу.

Заслухавши суддю-доповідача, заперечення позивача та його представника, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судове рішення оскаржується лише в частині часткового задоволення позовних вимог про стягнення 6000 грн. у відшкодування моральної шкоди та 6000 грн. судових витрат, тому відповідно до положень статті 367 ЦПК України законність ухваленого в іншій частині судового рішення (в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 13.06.2023 року по 25.10.2023 року) колегією суддів не перевіряється.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині зазначеним вимогам відповідає.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що рішенням Коломийського міськрайонного суду від 10.01.2023 року у справі №346/3900/22 визнано незаконним та скасовано наказ директора вказаного коледжу про звільнення позивача з посади викладача дисципліни «Медсестринство в хірургії» цього навчального закладу та поновлено позивача на вказаній посаді з 31.08.2022 року, а також стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 31.08.2022 року по 10.01.2023 року включно. Рішення в частині поновлення позивача на роботі допущено до негайного виконання (а.с. 9-15).

Вказане рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі фактично виконано 25.10.2023 року, що підтверджується Наказом від 25.10.2023 року №45-к директора Коледжу (а.с. 34).

Вказані обставини визнається стороною відповідача.

Рішенням Коломийського міськрайонного суду від 12.06.2023 року стягнуто з Коломийського медичного фахового коледжу ім. І. Франка на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 11.01.2023 року по 12.06.2023 року включно. Вказане рішення набрало законної сили 30.08.2023 року, оскільки за наслідками апеляційного перегляду залишено без змін (а.с. 16-22).

ОСОБА_1 звертався до Департаменту охорони здоров`я Івано-Франківської обласної державної адміністрації щодо невиконання рішення суду про поновлення його на роботі, на що отримав відповідь (а.с. 25).

Ухвалюючи оскаржене рішення в частині відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції дійшов висновку, що з урахуванням принципу виваженості ти справедливості, співмірності спричиненої шкоди, наслідкам, які настали, достатньою суму, яка підлягає стягненню на користь позивача в рахунок відшкодування завданої моральної шкоди, завданої невиконанням судового рішення про поновлення на роботі, є 6000 гривень. При цьому суд врахував, що рішенням суду від 12.06.2023 року позивачу вже було присуджено 5000 грн. відшкодування моральної шкоди, і він не оскаржував це рішення. Розподіляючи судові витрати та стягуючи з відповідача в користь позивача 6000 грн. судових витрат за надання позивачу професійної правничої допомоги (тоді як адвокат просив стягнути 10000 грн.), суд вважав, що такий розмір відповідатиме вимогам розумності та співмірності із виконаними адвокатом роботами.

Апеляційний суд погоджується із такими висновками, з огляду на наступне.

Відповідно до статті 1291 Конституцій України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Згідно вимогч.ч.1,2ст.18ЦПК Українисудові рішення,що набрализаконної сили,обов`язкові длявсіх органівдержавної владиі органівмісцевого самоврядування,підприємств,установ,організацій,посадових числужбових осібта громадяні підлягаютьвиконанню навсій територіїУкраїни,а увипадках,встановлених міжнароднимидоговорами,згода наобов`язковість якихнадана ВерховноюРадою України,-і заїї межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

За змістом ч. 1 ст. 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.

Відповідно до ч. 7 ст. 235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Статтею 236 КЗпП України передбачено, що у разі затримки роботодавцем виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Звертаючись до суду із даним позовом, ОСОБА_1 зазначив, що рішення суду від 10.01.2023 року в частині поновлення його на роботі, яке було допущено до негайного виконання, фактично було виконано відповідачем 25.10.2023 року шляхом видання відповідного наказу.

Суд першої інстанції стягнув з Комунального закладу фахової передвищої освіти «Коломийський медичний фаховий коледж ім. І. Франка» Івано-Франківської обласної ради на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 13.06.2023 року по 25.10.2023 року включно в загальному розмірі 42197 грн. 76 коп. з відрахуванням всіх відповідних податків і зборів, у зв`язку із затримкою виконання ним рішення суду від 10.01.2023 року про поновлення на роботі. І в цій частині судове рішення не оскаржується.

Частиною 1 ст. 237-1 КЗпП України передбачено, що відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Отже, відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Суд визначає розмір грошового відшкодування моральної шкоди з урахуванням характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування (частини третя, четверта статті 23 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі №487/6970/20 зазначено, що: «зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи».

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, №68490/01, §62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

По своїй суті зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі №180/1735/16-ц (провадження №61-18013сво18)).

Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі №487/6970/20 (провадження №61-1132св22)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі №477/874/19 (провадження №14-24цс21) вказано, що «абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України, у якому вжитий термін «інші обставини, які мають істотне значення» саме тому і не визначає повний перелік цих обставин, оскільки вони можуть різнитися залежно від ситуації кожного потерпілого, особливості якої він доводить суду. Обсяг немайнових втрат потерпілого є відкритим, і в кожному конкретному випадку може бути доповнений обставиною, яка впливає на формування розміру грошового відшкодування цих втрат. Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв`язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2023 року у справі №326/789/21 (провадження №61-4995св23) зазначено, що: «У постанові Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі №6-23цс12 зроблено висновок, що «КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а ст. 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин, то висновок суду касаційної інстанції, викладений у судових рішеннях у справі, яка переглядається, є законним і обґрунтованим. Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення. Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати».

У справі, що переглядається позивач просив стягнути грошову компенсацію моральної шкоди у розмірі 50000,00 грн. В обґрунтування цих вимог зазначав, що незаконним звільненнямз роботи, де він працює протягом 37 років, тривалим непоновленням на роботі йому завдано моральних страждань. Дії відповідача призвели до душевних страждань позивача, переживань, зниження авторитету в очах колег, погіршення самопочуття, стану здоров`я, змін у житті та необхідності докладання додаткових зусиль для організації свого життя і відновлення трудових прав. Зазначав, що, незважаючи на вказане рішення суду від 10.01.2023 року, його на роботі не було поновлено, і йому довелось тривалий час доводити свою правоту та досягати відновлення справедливості, звертатися у органи державної виконавчої служби, поліції, суди, Івано-Франківську обласну державну адміністрацію для відновлення свого порушеного права.

При частковому задоволення вимоги про стягнення грошової компенсації моральної шкоди з відповідача, суд першої інстанції, встановивши порушення відповідачем трудових прав позивача (незаконне невиконання рішення суду про поновлення на роботі), з урахуванням вимог розумності та справедливості, визначив розмір грошової компенсації моральної шкоди у сумі 6000,00 грн.

Зокрема, суд першої інстанції встановив, що внаслідок незаконного звільнення з роботи, де позивач працював протягом кількох десятиліть, останній зазнав душевних страждань, погіршення самопочуття, переживань, зниження авторитету в очах колег, змін у житті після незаконного звільнення та необхідності докладення додаткових зусиль для відновлення трудових прав та звичних життєвих зв`язків.

При цьому місцевий суд правильно вважав слушними доводи позивача про те, що, незважаючи на рішення Коломийського міськрайонного суду від 10.01.2023 року, його до 25.10.2023 року, тобто протягом тривалого часу (більше десяти місяців) не було поновлено на роботі, він був змушений і надалі вживати заходів з метою виконання відповідачем судового рішення, звертаючись до відповідних державних органів та установ, витрачаючи свій час, зусилля та здійснюючи пов`язані із цим витрати грошових коштів.

Надаючи оцінку вимозі позивача про стягнення моральної шкоди, суд з урахуванням встановлених обставин справи, зокрема фактично свідомо створених відповідачем перешкод у належному виконанні рішенні суду про поновлення на роботі, що мало своїм наслідком необхідність як звернення до правоохоронних органів з подальшим оскарженням їх відмови у внесенні відомостей про вчинене правопорушення до ЄДРД, а також подальшою необхідністю оскарження завідомо незаконних наказів роботодавця, що у свою чергу очевидно мало наслідком порушення звичайного укладу життя, а також хвилювань, обумовлених порушенням невід`ємного права на працю, обґрунтовано вважав, що позивачу дійсно було спричинено моральну шкоду внаслідок протиправних дій відповідача. І з урахуванням принципу виваженості ти справедливості, співмірності спричиненої шкоди наслідкам, які настали, визначив суму відшкодування завданої моральної шкоди 6000 гривень.

Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції.

Схожі висновки містяться і в постанові Верховного Суду від 24 січня 2024 року у справі №755/3443/21 (провадження №61-11295св23).

Доводи апеляційної скарги в цій частині правильності висновків суду не спростовують та не містять підстав для зміни чи скасування рішення суду про часткове задоволення таких вимог.

Посилання апелянтана відсутністьобґрунтування стягнення моральної шкоди в судовому рішенні спростовуються вищевикладеним. Зокрема, в матеріалах справи містяться відповідні докази того тривалого невиконання рішення суду від 10.01.2023 року саме з вини відповідача та необхідних дій позивача для відновлення свого порушеного права і звичного ритму життя.

Колегія суддів також відхиляє доводи, викладені в апеляційній скарзі, про неправомірність посилання суду на рішення від 12.06.2023 року із зазначенням, що таке стосується іншого періоду спірних правовідносин між сторонами, і спір за ним вже вирішений. Так, вказані доводи не впливають на правильність висновків суду першої інстанції, оскільки місцевий суд, крім інших обставин, врахував, що рішенням суду від 12.06.2023 року позивачу присуджено 5000 грн. відшкодування моральної шкоди, та позивач не оскаржував дане рішення, а не брав його за основу в ухвалення оскарженого рішення у цій справі щодо невиконання рішення від 10.01.2023 року до 25.10.2023 року.

Доводи апеляційної скарги про те, що позов не відповідає вимогам статей 175, 176 ЦПК України теж є безпідставними, оскільки позовна заява оформлена з дотриманням вимог ЦПК України.

Що стосується твердження в апеляційній скарзі про те, що рішення про поновлення позивача на роботі виконано, що підтверджується постановою про закінчення виконавчого провадження від 03.03.2023 року, яку суди не взяли до уваги і не оцінювали, то колегія суддів зазначає, що матеріалами справи підтверджується, що наказ про поновлення позивача на роботі на підставі рішення Коломийського міськрайонного суду від 10.01.2023 року видано 25.10.2023 року (т. 1, а.с. 54), і таке визнається стороною відповідача.

Щодо стягнення з відповідача на користь позивача 6000,00 грн. судових витрат за надання останньому професійної правничої допомоги, то місцевий суд, з урахуванням часткового задоволення позову та вимог ст. 137 ЦПК України, дійшов правильного висновку, що вказана сума відповідатиме вимогам розумності, складності справи та співмірності із виконаними адвокатом роботами.

Такий висновок суду першої інстанції відповідає нормам процесуального права та матеріалам справи.

Доводи, викладені в апеляційній скарзі, про те, що у резолютивній частині не визначено виду судових витрат, правильності висновку суду не спростовують, оскільки процесуальним законом не передбаченого такого обов`язкового зазначення у резолютивній частині рішення. Водночас суд першої інстанції у мотивувальній частині рішення детально навів усі розрахунки щодо розміру судових витрат за надання професійної правничої допомоги та мотиви, якими він керувався, частково стягуючи ці витрати.

Доводи апелянта про те, що відсутні будь-які докази щодо обґрунтування, доведення та підтвердження витрат позивача на правничу допомогу, також є безпідставними, оскільки в матеріалах справи містяться усі необхідні докази, що підтверджують витрати позивача на правничу допомогу (Договір про надання правової допомоги від 22.09.2022 року (т. 1, а.с. 106), Акт про надання правничої допомоги на суму 10000 грн. (т. 1, а.с. 107), Квитанція до платіжної інструкції на переказ готівки №5103-20-006/С від 20.12.2023 року згідно якої позивачем сплачено адвокату Шунтову О.М. 10000,00 грн. за надання правової допомоги (т. 1, а.с. 108)).

Посилання апелянта на те, що суд застосував Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах», який втратив чинність у 2017 році, не впливають на правильність висновку суду в частині стягнення судових витрат.

Отже, доводи апеляційної скарги не містять підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині.

Колегія суддів вважає, що місцевий суд належно дослідив і проаналізував надані письмові докази, визначив характер спірних правовідносин, дійшовши правильного висновку про часткове задоволення вимоги про стягнення моральної шкоди в розмірі 6000 грн., а також часткового стягнення з відповідача в користь позивача витрат за надання професійної правничої допомоги в сумі 6000 грн.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже, апеляційну скаргу Коледжу необхідно залишити без задоволення, а рішення Коломийського міськрайонного суду від 28 грудня 2023 року без змін.

Відповідно до п. «в» ч.1 ст. 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням, зокрема, розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

У відзивіна апеляційнускаргу представникпозивача адвокат ШунтовО.М.зазначив,що позивачочікує понестивитрати напрофесійну правничудопомогу вапеляційній інстанціїу розмірі5000грн.(т.1,а.с.235).А 06.03.2024року нимподано до суду заяву про стягнення таких судових витрат з доказами, які підтверджують їх понесення в сумі 4000,00 грн.: копіями Договору про надання правової допомоги від 22.09.2022 року; Акту надання правничої допомоги від 06.03.2024 року на загальну суму 4000,00 грн. (консультації, ознайомлення з апеляційною скаргою, складання відзиву на апеляційну скаргу 3000,00 грн. (3 год.); участь у 1 судовому засіданні апеляційної інстанції 1000,00 грн. (1000 грн./год)), Квитанції до платіжної інструкції на переказ готівки №510-06-006/С від 06.03.2024 року про сплату коштів в сумі 4000,00 грн.; ордеру серії АТ №1038797 від 16.03.2023 року адвоката Шунтова О.М., виданого на підставі Договору про надання правової допомоги від 22.09.2022 року, на представлення інтересів ОСОБА_1 в судах всіх інстанцій; Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серії ІФ №001216 адвоката Шунтова О.М.; доказів направлення таких документів відповідачу та третім особам.

Однак підготовка та написання відзиву на стадії апеляційного перегляду справи вочевидь не вимагала від адвоката значних затрат часу, повторного вивчення матеріалів справи та формування правової позиції, пошуку практики. А судове засідання Івано-Франківського апеляційного суду 03.04.2024 року тривало не більше 20 хв.

Таким чином апеляційний суд, розподіляючи витрати, понесені позивачем на професійну правничу допомогу під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, дійшов висновку, що наявні в матеріалах справи докази не є безумовною підставою для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

Враховуючи характер виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, її складності, фінансового стану сторін, критерію необхідності та значимості таких дій у справі, апеляційний суд вважає за можливе зменшення їх розміру та стягнення з Комунального закладу фахової передвищої освіти «Коломийський медичний фаховий коледж ім. І. Франка» Івано-Франківської обласної ради на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції у розмірі 2000,00 грн.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Комунального закладу фахової передвищої освіти «Коломийський медичний фаховий коледж ім. І. Франка» Івано-Франківської обласної ради залишити без задоволення.

Рішення Коломийського міськрайонного суду від 28 грудня 2023 року залишити без змін.

Стягнути з Комунального закладу фахової передвищої освіти «Коломийський медичний фаховий коледж ім. І. Франка» Івано-Франківської обласної ради (ЄДРПОУ 02011338, місцезнаходження: вул. І. Франка, 14, м. Коломия Івано-Франківської області, 78200) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , адреса проживання: АДРЕСА_2 ) 2000 (дві тисячі) грн. 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Головуюча: О.О. Томин

Судді: І.В. Бойчук

О.В. Пнівчук

Повний текст постанови складено 12 квітня 2024 року.