Постанова

від 16.04.2024 по справі 128/974/19

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 128/974/19

Провадження № 22-ц/801/460/2024

Категорія: 30

Головуючий у суді 1-ї інстанції Ганкіна І. А.

Доповідач:Ковальчук О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 квітня 2024 рокуСправа № 128/974/19м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

судді-доповідачаКовальчука О. В.,

суддів: Сала Т. Б., Панасюка О. С.,

за участі секретаря Луцишина О. П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Споживчого товариства «Райдуга» до ОСОБА_1 , за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Вінницької районної спілки споживчих товариств та за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , про визнання недійсним договору купівлі-продажу,

за апеляційною скаргою третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача ОСОБА_2 , поданою його представником - адвокатом Кухарем Олексієм Івановичем, на рішення Вінницького районного суду Вінницької області, ухвалене у цій справі 05 грудня 2023 рокуу м. Вінниці суддею цього суду ОСОБА_4 , дата складання його повного тексту невідома,

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2019 року Споживче товариство «Райдуга» (далі СТ «Райдуга») звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу будівлі магазину.

Позов мотивований тим, що між СТ «Райдуга», головою правління якого був ОСОБА_3 , та ОСОБА_1 12 квітня 2016 року укладено договір купівлі-продажу будівлі магазину, площею 302,6 кв.м, що розташована по АДРЕСА_1 . Факт укладення вказаного договору та відчуження будівлі магазину в 2016 році колишній голова правління ОСОБА_3 приховував від членів (пайовиків) споживчого товариства та Вінницької райспоживспілки.

Рішенням загальних зборів СТ «Райдуга» у 2018 році було обрано нового голову правління ОСОБА_5 . З інформаційної довідки з Єдиного державного реєстру нерухомості від 29 жовтня 2018 року їй стало відомо, що покупцем та новим власником спірного майно став ОСОБА_1 на підставі вказаного вище договору купівлі-продажу.

Фактично рішення про продаж будівлі магазину було оформлено протоколом від 07 квітня 2016 року певною групою осіб у кількості 10 чоловік, який колишній голова правління ОСОБА_3 видав нібито за рішення загальних зборів СТ «Райдуга». В цьому документі зазначено, що всього членів споживчого товариства 13 чоловік, присутні на зборах 10 чоловік. Проте вказана інформація не відповідає дійсності, оскільки в СТ «Райдуга» нараховувалося не менше 53 дійсних членів (пайовиків). Господарська операція продажу нерухомості в бухгалтерсько-господарських документах не відображалась, кошти в касу чи на рахунок позивача за продане нерухоме майно не надходили.

Крім того, позивач указував, що 12 лютого 2016 року (до укладення договору купівлі-продажу) Вінницьким районним судом Вінницької області у справі 128/4249/15-ц за позовом ОСОБА_1 до СТ «Райдуга» було прийнято рішення про визнання права власності за ОСОБА_1 на вказану будівлю магазину. У даній справі позивач обґрунтовував позов тим, що між ним та СТ «Райдуга» 27 травня 2015 року було укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_1 надав СТ «Райдуга» позику на суму 494 000 грн., того ж дня вони уклали договір іпотеки будівлі магазину. Оскільки СТ «Райдуга» не виконало основного зобов`язання, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення з СТ «Райдуга» на його користь 494 000 грн. основного боргу та 303 364 грн. витрат на будівельні роботи, будівельні матеріали, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки - вказаної будівлі магазину та визнання права власності на цей об`єкт. Колишній голова правління СТ «Райдуга» Касько С.П., щоб зробити видимість того, що нібито він не погоджується з рішенням суду, оскаржив його в апеляційному порядку. Однак, 12 квітня 2016 року було укладено оспорюваний договір купівлі-продажу магазину між головою правління СТ «Райдуга» Каськом С.П. та ОСОБА_1 . А 13 квітня 2016 року ухвалою Апеляційного суду Вінницької області було закрито апеляційне провадження за заявою СТ «Райдуга».

Також позивач зазначав, що цей договір купівлі-продажу було вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони СТ «Райдуга» - ОСОБА_3 з другою стороною ОСОБА_1 , що відповідно до ст. 232 ЦК України є самостійною підставою для визнання його недійсним. Такий правочин не відповідає вимогам ст. 203 ЦК України, а тому має бути визнаний недійсним із застосуванням правових наслідків його недійсності, передбачених ст. ст. 215, 216 ЦК України (повернення майна в натурі попередній стороні правочину).

Пославшись на викладені обставини, позивач просив визнати недійсним договір купівлі-продажу вказаної будівлі магазину від 12 квітня 2016 року та застосувати односторонню реституцію шляхом повернення цієї будівлі СТ «Райдуга».

24квітня 2019року ухвалоюВінницького районного судуВінницької областівжито заходизабезпечення позовушляхом накладенняарешту назазначену нежитловубудівлю магазину,яка зареєстрована направі власностіза ОСОБА_1 , заборонено проводити дії, пов`язані з відчуженням будівлі магазину.

12 серпня 2019 року ухвалою суду першої інстанції залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Вінницьку районну спілку споживчих товариств та третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача ОСОБА_3

11 червня 2021 рокуухвалою цього ж суду залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача ОСОБА_2

12 травня 2023 року судом першої інстанції було зупинено провадження у цій справі донабрання законної сили судовим рішеннямВерховного Суду у справі № 128/1004/21, у якій відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 25 серпня 2022 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 16 листопада 2022 року.

15 вересня 2023 року ухвалою названого суду поновлено провадження у цій цивільній справі.

05 грудня 2023 року судом першої інстанції ухвалено рішення, яким зазначений позов задоволено. Визнано недійсним згаданий вище договір купівлі-продажу будівлі магазину та застосовано односторонню реституцію шляхом повернення цієї будівлі магазину СТ «Райдуга». Вирішено питання розподілу судових витрат.

Не погодившисьіз ухваленимрішенням,представник третьоїособи,яка незаявляє самостійнихвимог щодопредмета спору,на сторонівідповідача ОСОБА_2 -адвокат КухарО.І.,подав апеляційнускаргу,у якійпосилається напорушення нормпроцесуального правата неправильне застосуваннянорм матеріальногоправа,просить рішенняскасувати,ухвалити новесудове рішення,яким закритипровадження усправі. У скарзі він вказує, що на час звернення із позовом не існувало предмета спору. Висновки суду про відсутність у голови правління СТ «Райдуга» Каська С.П. повноважень на укладання договору купівлі-продажу приміщення магазину та про те, що в товаристві є 53 дійсних членів, а в протоколі від 07 квітня 2016 року зазначено, що їх лише 13, не підтверджені доказами. Суд, продемонструвавши знання доктрини заборони суперечливої поведінки, ніяк не втілив її на практиці, а також не задумався над тим, чому і СТ «Райдуга», і ОСОБА_1 намагаються досягти однакового результату - визнання договору купівлі-продажу приміщення магазину недійсним.

11 березня 2024 року представник СТ «Райдуга» - адвокат Голубенко О.В.подав відзив на вказану апеляційну скаргу, який надійшов на адресу суду 12 березня 2024 року. 21 березня 2024 року ухвалою Вінницького апеляційного суду цей відзив залишено без розгляду, оскільки представник СТ «Райдуга» - адвокат Голубенко О.В. не подав відзив на апеляційну скаргу у визначений апеляційним судом строк - до 08 березня 2024 року включно, натомість, подавши його з пропуском строку 11 березня 2024 року, клопотання про продовження такого строку з посиланням на поважність причин його пропуску не заявив.

Апеляційний суд, згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду без змін з огляду на таке.

Статтею 375 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає цим вимогам.

Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Положеннями ст. ст. 12, 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

З матеріалів справи вбачається, що 26 лютого 2004 року було видано свідоцтво про право колективної власності на будівлю магазину площею 302,6 кв. м, що розташована по АДРЕСА_1 , на ім`я СТ «Райдуга» (том 1 а. с. 155).

27 травня 2015 року за СТ «Райдуга» було зареєстровано право колективної власності на вказану будівлю магазину, що слідує із інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (том 1 а. с. 157).

27травня 2015року між ОСОБА_1 та СТ«Райдуга» укладено договірпозики,відповідно доякого ОСОБА_1 надавСТ «Райдуга» позику насуму 494000грн.(том1а.с.44).Того ждня вониуклали договіріпотеки будівлімагазину площею302,6кв.м,що розташованапо АДРЕСА_1 (том 1 а. с. 45).

10 листопада 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом у рамках цивільної справи №128/4249/15-ц про стягнення з СТ «Райдуга» на його користь 494 000 грн. основного боргу та 303 364 грн. витрат на будівельні роботи, будівельні матеріали, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки вказану будівлю магазину, визнання на неї права власності ( том 1 а. с. 47-51). У цій справі 12 лютого 2016 року Вінницьким районним судом Вінницької області ухвалено рішення, яким такий позов задоволено. СТ «Райдуга» подало апеляційну скаргу на це рішення, однак у зв`язку із відмовою скаржника від апеляційної скарги 13 квітня 2016 року Апеляційним судом Вінницької області була постановлена ухвала про закриття апеляційного провадження (том 1 а. с. 55).

Відповідно до п. 19 статуту СТ «Райдуга» (чинному на час виникнення спірних правовідносин)вищим органом управління СТ «Райдуга» є збори уповноважених його членів, які правомочні розглядати і вирішувати всі питання діяльності споживчого товариства. За п. 20 статуту збори уповноважених затверджують рішення правління споживчого товариства з питань володіння, користування та розпорядження майном споживчого товариства. Вирішують будь-які інші питання, пов`язані з діяльністю споживчого товариства. У відповідності до п. 22 статуту збори уповноважених вважаються правомочними якщо на них присутні не менше половини уповноважених членів споживчого товариства. Рішення вважається прийнятим, якщо за них згідно з протоколом проголосувало 51% уповноважених членів споживчого товариства, що були присутні на зборах. Про дату місце та час проведення та рекомендований порядок денний зборів члени (уповноважені) споживчого товариства повинні бути сповіщені не пізніше за 10 днів до призначеного строку їх проведення (п. 26 статуту). Основною формою здійснення повноважень членів споживчого товариства на кооперативній дільниці є дільничні збори. Дільничні збори обирають строком на п`ять років та за необхідності звільняють до закінчення строку повноважень уповноважених споживчого товариства (п. 27 статуту) (том 1 а. с. 13-28).

Рішення про продаж будівлі магазину ОСОБА_1 , яке було прийняте певною групою осіб у кількості 10 чоловік, оформлено протоколом СТ «Райдуга» від 07 квітня 2016 року. В цьому документі зазначено, що всього членів споживчого товариства 13 чоловік, були присутні на зборах 10 чоловік, а тому відповідно до п. 22 статуту СТ «Райдуга» збори є правомочними для вирішення порядку денного (том 1 а. с. 167-172)

12 квітня 2016 року укладено договір купівлі-продажу цієї будівлі магазину між головою правління СТ «Райдуга» ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , за умовами якого СТ «Райдуга» продало, а ОСОБА_1 прийняв у власність указану будівлю магазину (том 1 а. с. 153-154). Того ж дня право приватної власності на цю будівлю магазину було зареєстровано за ОСОБА_1 , що видно із інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (том 1 а. с. 159).

Згідно первинних фінансово-бухгалтерських документів СТ «Райдуга» грошові кошти на його рахунок та в касу з 2016 року по 2018 рік за продаж будівлі магазину від ОСОБА_1 та від інших осіб не надходили, а згідно звітних документів, які здавались колишнім головою правління споживчого товариства «Райдуга» ОСОБА_3 до вищестоящої організації Вінницької райспоживспілки, станом на 2018 рік спірне майно рахувалось на балансі СТ «Райдуга» (том а. с. 29-43).

У справі№ 128/1004/21за позовом СТ «Райдуга» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договорів купівлі-продажу від 03 листопада 2020 року та 02 квітня 2021 року недійсними, укладених між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо 1/2 та 1/2 будівлі цього магазину, до набрання законної сили судовим рішеннямВерховного Суду у якій, зупинялось провадження у цій справі, Верховний Суд виніс 07 серпня 2023 року постанову. У ній суд вказав, що встановивши фактичні обставини справи, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що відчужуючи спірне майно, ОСОБА_1 був обізнаний про наявність ухвали Вінницького районного суду Вінницької області від 24 квітня 2019 року про накладення арешту та заборону вчиняти будь-які дії, пов`язані з відчуженням будівлі магазину по АДРЕСА_1 . Копію цієї судової ухвали було направлено для виконання відділу з питань державної реєстрації Вінницької районної державної адміністрації Вінницької області та для відома усім учасникам справи, а, отже, міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення. ОСОБА_1 очевидно діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою попередження нівелювання негативних наслідків судового рішення про визнання договору недійсним в іншій справі. Суди попередніх інстанцій обґрунтовано вважали, що оспорюваний договір купівлі-продажу є фіктивним, оскільки дії сторін під час його укладання були направлені не на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором купівлі-продажу, а з метою приховання цього майна від виконання за його рахунок грошового зобов`язання. У справі, що переглядається суди встановили, що оспорюваний договір купівлі-продажу укладено між близькими друзями які мали родинні відносини; суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано звернули увагу, що приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору купівлі-продажу) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди), а також правильно врахували, що продавець, який відчужує майно на підставі договору купівлі-продажу на користь свого кума, маючи грошові зобов`язання перед СТ «Райдуга», діє очевидно недобросовісно та зловживає правами, оскільки оспорюваний договір купівлі-продажу направлено на недопущення звернення стягнення на майно боржника; суди дійшли правильних висновків, що оспорюваний договір купівлі-продажу є фраудаторним. Щодо добросовісності набувача ОСОБА_2 , судами встановлено родинно- дружні стосунки між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 які тривалий час мали спільні та усталені відносини, були обізнані з існуванням судового спору щодо відчуженого майна та претензіями на нього СТ «Райдуга», що підтверджено як показами ОСОБА_1 та свідка ОСОБА_6 , так і самими показами ОСОБА_2 , який не заперечував, що був обізнаний з тим, що щодо даного майна існував судовий спір, та ним не вживалися заходи для перевірки обставин судового спору та його вирішення, а лише перевірялася наявність чи відсутність обтяжень у відповідному державному реєстрі.

Частиною 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Тлумачення як ст. 3 ЦК України загалом, так і п. 6 ст. 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (ч. 2 ст. 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (ч. 3 ст. 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року

№ 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що ч. 3 ст. 13, ч. 3 ст. 16 ЦК України не суперечать ч. 2 ст. 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису ч. 3 ст. 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису ч. 1 ст. і 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у ч. 3 ст. 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що ч. 3ст. 13 та ч. 3 ст. 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною).

Згідно із ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

За змістом ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням ч. ч. 1, 5 ст. 203 ЦК України, що за правилами ст. 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. і 234 ЦК України.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК України).

Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена ст. 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена ст. 228 ЦК України (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно з ч. ч. 2-3 ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (у тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (у тому числі, вироку).

Договори, направлені на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України) є недійсними.

У постанові від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 Верховний Суд зазначив, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору дарування) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили».

У постанові Верховного Суду від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18 вказано, що правочин, учинений боржником у період настання в нього зобов`язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору). При цьому та обставина, що правочин з третьою особою якому боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

У постановах Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі№ 910/7547/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 03 березня 2020 року у справі № 904/7905/16, від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16 від 17 вересня 2020 року у справі № 904/4262/17 зроблений висновок, що з конструкції ч. 3 ст. 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом.

Верховний Суд у постанові від 24 січня 2024 року у справі № 520/7627/17 зауважив, що наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином, яка може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що рішення про продаж будівлі магазину приймалося без погодження вищим органом управління СТ «Райдуга», кошти в касу товариства за продане нерухоме майно не надходили, рішення про продаж було оформлено протоколом від 07 квітня 2016 року лише частиною членів товариства в кількості 10 осіб, при цьому в протоколі зазначено, що членів товариства 13 осіб, замість 53 дійсних членів (пайовиків). Вказане свідчить про наявність порушень вимог ст. 203 ЦК України, у зв`язку з чим договір купівлі-продажу від 12 квітня 2016 року підлягає визнанню недійсним, а позов підлягає до задоволення.

В апеляційній скарзі скаржник стверджує, що на час звернення із позовом не існувало предмета спору, а тому провадження у справі підлягає закриттю, однак такі доводи відхиляються апеляційним судом з огляду на таке.

Закриття провадження у справі це форма закінчення розгляду цивільної справи без прийняття судового рішення у зв`язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов`язує неможливість судового розгляду справи.

Пунктом 2 ч. 1 ст. 255 ЦПК України встановлено, що суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

Поняття «юридичний спір» має тлумачитися широко, з урахуванням підходу Європейського суду з прав людини до тлумачення поняття «спір про право» (п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зокрема, ЄСПЛ зазначив, що відповідно до духу Конвенції поняття «спір про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення.

Предмет спору це об`єкт спірного правовідношення, з приводу якого виник спір. Предмет позову розуміють як певну матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Логічно-граматичне тлумачення словосполучення «відсутність предмета спору» в контексті наведеної правової норми дає підстави для висновку про те, що предмет спору має бути відсутній, тобто не існувати на час пред`явлення позову. Якщо предмет спору мав місце, але припинив своє існування (зник) після відкриття провадження у справі внаслідок тих чи інших обставин, зокрема у зв`язку з добровільним врегулюванням спору сторонами, виконанням відповідачем заявлених до нього вимог, фізичним знищенням предмета спору тощо, то провадження у справі не може бути закрите з наведеної правової підстави, оскільки вона полягає саме у відсутності предмета спору, а не у припиненні його існування (зникненні).

Якщо предмет спору став відсутній після відкриття провадження у справі, то залежно від обставин, що призвели до зникнення такого предмета, та стадії цивільного процесу, на якій він припинив своє існування, сторони мають цілий ряд передбачених законом процесуальних можливостей припинити подальший розгляд справи, зокрема шляхом залишення позову без розгляду, відмови від позову або від поданих апеляційних чи касаційних скарг, визнання позову відповідачем, укладення мирової угоди тощо.

Подібного правового висновку Верховний Суд дійшов у постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 456/647/18, від 13 травня 2020 року у справі № 686/20582/19-ц, від 09 вересня 2020 року у справі № 750/1658/20.

Таким чиноміснування укладеногодоговору купівлі-продажубудівлі магазинувсупереч вимогамст.203ЦК України спростовує доводи скаржника провідсутність предмету спору у даній справі, яківикладені ним без достатнього правового обґрунтування, що виключає підстави для застосування в контексті спірних правовідносин п. 2 ч. 1 ст. 255 ЦПК України

Також ускарзі скаржникпосилається нате,що висновкисуду провідсутність уголови правлінняСТ «Райдуга»Каська С.П.повноважень наукладання договорукупівлі-продажуприміщення магазинута проте,що втоваристві є53дійсних членів,а впротоколі від07квітня 2016року зазначено,що їхлише 13,не підтвердженідоказами.

Крім того, скаржник вказує на те, що суд, продемонструвавши знання доктрини заборони суперечливої поведінки, ніяк не втілив її на практиці, а також не задумався над тим, чому і СТ «Райдуга», і ОСОБА_1 намагаються досягнути однакового результату - визнання договору купівлі-продажу приміщення магазину недійсним.

Натомість такі доводи не приймаються судом апеляційної інстанції до уваги, зважаючи на наступне.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України).

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абз. 12 ч. 2 ст. 16 ЦК України).

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року у справі№ 18-рп/2004 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України (справа про охоронюваний законом інтерес) надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес», що визначено як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

З урахуванням наведеного, апеляційний суд дійшов висновку, що третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача ОСОБА_2 , яка оскаржує зазначене рішення, не є стороною оспорюваного договору, він не спрямований на встановлення, зміну або припинення її цивільних прав та обов`язків, а питання про її права та обов`язки судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не вирішувалися, що свідчить про відсутність підстав для захисту її прав, а справа № 128/1004/21 за позовом СТ «Райдуга» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання послідуючих договорів купівлі-продажу зазначеної будівлі магазину від 03 листопада 2020 року та 02 квітня 2021 року недійсними вже вирішена, за наслідками розгляду якої була винесена 07 серпня 2023 року постанова Верховним Судом, якою залишено без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення цього позову.

Натомість ОСОБА_2 не позбавлений можливості звернутись до суду із позовом з метою захисту своїх прав, які він вважає порушеними, а не з апеляційною скаргою для захисту прав інших осіб.

Крім того, апеляційний суд звертає увагу на те, що відповідач у цій справі зазначене рішення в апеляційному порядку не оскаржує, що свідчить про те, що він із ним погодився.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не дають підстав для висновку про незаконність чи необґрунтованість оскаржуваного рішення, тому відповідно до положень ст. 375 ЦПК України апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Відповідно до п. п. «в» п. 4 ч. 1 ст. 382 ЦПК України, ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За ч. ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, то судові витрати у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції слід віднести за рахунок особи, яка подала апеляційну скаргу.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст.367,374,375,382 - 384,389 ЦПК України, суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргутретьої особи,яка незаявляє самостійнихвимог щодопредмета спору,на сторонівідповідача ОСОБА_2 ,подану йогопредставником -адвокатом КухаремОлексієм Івановичем, залишити без задоволення, а рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 05 грудня 2023 року без змін.

Понесені скаржником у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції судові витрати залишити за ним.

Постанова набирає законної сили із дня її прийняття.

Касаційна скарга на постанову може бути подана до Верховного Суду протягом тридцяти днів із дня складання повного тексту постанови.

Головуючий О. В. Ковальчук

Судді : Т. Б. Сало

О. С. Панасюк