Постанова

від 18.04.2024 по справі 718/1867/23

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 718/1867/23

провадження № 61-895св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - громадянин республіки Італія ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - орган опіки та піклування Ставчанської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на рішення Кіцманського районного Чернівецької області від 01 вересня 2023 року у складі судді Скорейка В. В. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 06 грудня 2023 року у складі колегії суддів: Кулянди М. І., Половінкіної Н. Ю., Одинака О. О.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2023 року громадянин республіки Італія ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , третя особа орган опіки та піклування Ставчанської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки.

Позов мотивований тим, що ОСОБА_4 з січня 2017 року разом з ОСОБА_2 проживали у фактичних шлюбних відносинах, в період яких у них ІНФОРМАЦІЯ_1 в Італії в м. Катандзаро народився син ОСОБА_5 .

01 березня 2021 року відповідач вийшла з будинку в Тропеа, де вона проживала з позивачем та ОСОБА_6 , забравши з собою дитину, не даючи батькові бачитися з ним, внаслідок чого сторонами були подані взаємні скарги з обох сторін до суду Вібо Валентіа .

12 березня 2021 року сторони уклали угоду (приватне посилання) щодо опіки над неповнолітнім сином ОСОБА_5 , яка була подана до цивільного суду Вібо Валентії .

Суд Вібо Валентії (цивільний розділ) по закінченню судової кімнати, постановою затвердив порядок спільної опіки ОСОБА_4 та ОСОБА_2 над сином ОСОБА_5. Поміж іншого, у пунктах 14-15 зазначеної постанови встановлено, що сторони зобов`язуються невідкладно повідомляти про будь-яку зміну місця проживання. ОСОБА_2 не зможе перенести своє місце проживання та місце проживання свого сина ОСОБА_5 без письмової згоди ОСОБА_1 . Сторони взаємно відмовляють одне одному у згоді на експатріацію неповнолітнього та на видачу дійсних документів для виїзду неповнолітнього.

Отже, стосунки між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 щодо виховання, місця проживання, утримання їхнього сина були врегульовані взаємною угодою, поданою і затвердженою судом.

Після вирішення батьками питання опіки над неповнолітнім сином ОСОБА_2 перейшла проживати в Тропеа, в новий будинок разом із сином. ОСОБА_4 зустрічався з сином відповідно до домовленостей. Часто відповідач залишала дитину з батьком на кілька днів, коли їй це було необхідно, а також коли їй необхідно було працювати.

Проте, ОСОБА_2 у травні 2022 року самостійно змінила місце проживання дитини і визначила нове місце проживання в Україні з порушенням батьківських прав ОСОБА_5 , за відсутності згоди позивача на зміну постійного місця проживання малолітнього ОСОБА_5

Суд у справах неповнолітніх в м. Катандзаро у декреті (постанові) від 17 червня 2022 року, ознайомившись з документами щодо неповнолітнього ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ОСОБА_2 зазначив, що після розірвання відносин та спільного проживання між батьками всі умови спілкування та утримання щодо неповнолітньої дитини були попередньо узгоджені та затверджені рішенням суду в м. Вібо Валентії № 13/2021 від 10 вересня 2021 року. 14 травня 2022 року востаннє позивач мав можливість зустрітися з дитиною, оскільки з цієї дати мати більше не відповідає на дзвінки і зникла у невідомому напрямку з дитиною. Позивач негайно подав заяву до слідчих органів, а саме до Карабінерів в м. Тропеа, побоюючись за безпеку та можливе міжнародне викрадення. Відповідач протягом багатьох років (2015-2018) страждає від психічних розладів, ухиляється від обов`язків налагоджувати стосунки з батьком, несумісно проживаючим з дитиною, порушила розпорядження судді щодо спільної опіки в момент, коли вивезла з собою неповнолітню дитину в Україну, вирвавши його зі свого оточення і, швидше за все, не маючи наміру колись повернутися до м. Тропеа, з порушенням обов`язків батьківської відповідальності. Беручи до уваги, що поведінка матері ОСОБА_2 завдає серйозної шкоди неповнолітній дитині, а також вік дитини, вирішив позбавити ОСОБА_2 батьківської відповідальності (батьківських прав) щодо неповнолітнього сина ОСОБА_10 та передав останнього батькові ОСОБА_11 .

27 червня 2022 року ОСОБА_11 звернувся до Міністерства юстиції України як Центрального органу України з виконання Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року через Центральний орган Італійської Республіки з заявою про повернення дитини.

В подальшому, 31 серпня 2022 року ОСОБА_2 з нового номеру телефону повідомила позивача, що вона разом з сином перебуває в Україні, після чого батько мав можливість короткочасно спілкуватися із сином телефоном.

Міністерство юстиції України у своїй відповіді від 14 вересня 2022 повідомило, що мати ОСОБА_2 не проти вирішення питання мирним шляхом, але відмовляється повертатися до Італії.

Зазначив, що дитина володіє італійською мовою й від народження та до вивезення в Україну зростала в Італійській Республіці. ОСОБА_4 не надавав своєї письмової згоди на виїзд дитини та на переїзд дитини на постійне місце проживання до України, а тому вважав, що відповідач самостійно змінила місце проживання спільного неповнолітнього сина і визначила його нове місце проживання в Україні, чим порушила право дитини на належне батьківське виховання та право позивача брати участь у вихованні дитини, право дитини та позивача на безперешкодне спілкування, право позивача на визначення місця проживання дитини. Звернення до компетентних органів України 27 червня 2022 року в строк, який не перевищує одного року з дати приїзду дитини в Україну (15 травня 2022 року) свідчить про те, що позивач згоди на зміну постійного місця проживання дитини не надавав. Незаконне утримання малолітнього ОСОБА_10 відповідачем на території України підпадає під дію Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року.

Просив суд:

визнати незаконним утримання на території України малолітньої дитини ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

повернути малолітню дитину ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , до місця постійного проживання в Італійській Республіці за адресою проживання батька дитини: АДРЕСА_1 ;

якщо рішення не буде виконано в добровільному порядку, зобов`язати ОСОБА_2 передати малолітню дитину ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , батькові ОСОБА_11 для забезпечення повернення дитини до Італійської Республіки;

покласти витрати, пов`язані з поверненням дитини до Італійської республіки на позивача;

допустити негайне виконання цього рішення у частині повернення дитини до Італійської Республіки;

вирішити питання про судові витрати.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Кіцманського районного Чернівецької області від 01 вересня 2023 року, яке залишене без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 06 грудня 2023 року, позов громадянина республіки Італія ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, орган опіки та піклування Ставчанської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки задоволено.

Визнано незаконним утримування на території України малолітньої дитини ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , вивезеної з Італійської Республіки.

Зобов`язано ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , повернути малолітню дитину ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , до місця постійного проживання в Італійську Республіку за адресою проживання батька дитини: АДРЕСА_1 .

У разі невиконання рішення суду в добровільному порядку, зобов`язано ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , передати малолітнього ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , батьку дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що проживає за адресою: АДРЕСА_1 , для забезпечення повернення дитини на територію Італійської Республіки.

Покладено витрати, пов`язані з поверненням дитини до Італійської Республіки, на позивача ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Судові рішення мотивовані тим, що:

позивач ОСОБА_11 - батько малолітнього ОСОБА_5 після втрати зв`язку із сином 14 травня 2022 року вже 16 травня 2022 року звернувся до місцевої поліції із заявою про викрадення неповнолітньої дитини. До моменту зникнення ОСОБА_5 позивач мав право піклування щодо свого малолітнього сина, яке підтверджується угодою, затвердженою судом Вібо Валентії 14 липня 2021 року . Право піклування щодо малолітнього ОСОБА_5 позивач здійснював, зокрема: проводив із сином дозвілля, спільні прогулянки, сплачував аліменти, купував іграшки, тощо. Дозвіл не зміну місця проживання свого сина ОСОБА_5 чи переміщення його через кордон в Україну позивач не надавав

оцінивши обставини у сукупності, взявши до уваги найкращі інтереси дитини, встановивши, що дитина з моменту народження до її переміщення на територію України постійно проживала в Італії, а також те, що утримання дитини на території України порушує право батька на піклування про дитину, а відповідач не надала доказів та не навела достатніх підстав для відмови у поверненні дитини (не доведено наявності виняткових підстав для відмови у поверненні дитини до Італії, передбачених статтями 12, 13, 20 Конвенції 1980 року (не доведено існування ризику того, що повернення дитини до держави її постійного місця проживання, спілкування з родичами, вивчення культури та мови країни походження може заподіяти дитині фізичної або психологічної шкоди поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, матеріалами справи не підтверджується вчинення позивачем щодо свого сина ОСОБА_5 будь-яких неналежних чи насильницьких дій), судами встановлена наявність умов визначених у статтях 3, 4, 35 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, за яких держава, на території якої утримується дитина, зобов`язана повернути дитину в державу її постійного проживання, зокрема:

Італія є державою, в якій дитина постійно проживала і за законодавством якої мають вирішуватися питання щодо правовідносин між батьками і дитиною, піклування про дитину, у тому числі визначення місця проживання дитини;

дії щодо утримування дитини в Україні порушують права піклування позивача ОСОБА_4, оскільки батьківські повноваження належать обом батькам, а позивач не давав згоди на зміну місця проживання дитини, тобто його права та інтереси порушені внаслідок переміщення та подальшого знаходження дитини в Україні;

позивач здійснював права на опіку до переміщення дитини та здійснював би такі права, якби не переміщення;

дії, що порушують права позивача, відбулися після набуття чинності Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей»), тобто до моменту переміщення дитини на територію України без згоди позивача); малолітній ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , не досяг 16-річного віку.

Суди також вказали, що з 24 лютого 2022 року триває відкритий воєнний напад Росії на Україну, ракетним обстрілам піддаються навіть західні регіони України, часто лунають сигнали повітряних тривог, всім особам рекомендується переміщуватися в укриття, в тому числі і вихованцям дошкільних навчальних закладів, періодично зникає електропостачання. Ця обставина у її взаємозв`язку з іншими обставинами, які були описані вище, дає підстави зробити висновок, що найкращим інтересам малолітнього ОСОБА_5 буде відповідати його повернення до Республіки Італія.

Суди вказали, що предметом цього позову є виключно повернення малолітньої дитини в порядку виконання державою Україна взятих на себе зобов`язань та під час вирішення цього питання не вирішується питання встановлення особи, якій у майбутньому буде надано право піклування про дитину. При цьому, суд вважає визначальним дотримання сторонами спору вимог Гаазької Конвенції «Про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей», у відповідності до положень якої заявлено позов.

Твердження відповідача про те, що малолітній ОСОБА_5 має зареєстроване місце проживання разом з матір`ю в Україні не може бути підставою для відмови у поверненні дитини до місця свого постійного проживання на підставі Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року. Наявність у малолітнього ОСОБА_5 громадянства України не може бути аргументом задля неповернення дитини до держави її постійного проживання (до моменту незаконного переміщення), оскільки ані громадянство батьків, ані громадянство дитини не має вирішального значення при розгляді цього спору.

Суд першої інстанції не взяв до уваги письмові показання свідка ОСОБА_12 , які підписані за допомогою накладання електронного підпису через портал «Дія», оскільки такого порядку надання показань свідків цивільно-процесуальним законодавством не передбачено.

Суд апеляційної інстанції не погодився з посиланням ОСОБА_2 , що позивач фактично не здійснював піклування щодо малолітньої дитини, оскільки ініційований батьком спір про повернення дитини свідчить про його прагнення до здійснення піклування і реалізації своїх батьківських прав відносно малолітньої дитини. Аналіз матеріалів справи свідчить, що батько приймав участь у піклуванні про дитину, а також прагнув та продовжував спілкуватись з дитиною і після виїзду ОСОБА_2 з дитиною на територію України. Обґрунтованість підозри ОСОБА_2 у вчиненні щодо неї чи щодо малолітньої дитини домашнього насильства може бути встановлена виключно в судовому порядку, з постановленням обвинувального вироку суду. Доказів притягнення ОСОБА_11 до кримінальної відповідальності за вчинення щодо відповідача та малолітньої дитини домашнього насильства суду не надано. Рішення про повернення дитини не позбавляє права особу, яка зобов`язується повернути дитину в державу її постійного місця проживання, звернутися до компетентного суду та отримати рішення по суті питання піклування про дитину.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2024 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_3 , в якій просить рішення Кіцманського районного Чернівецької області від 01 вересня 2023 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 06 грудня 2023 року скасувати, у задоволенні позову відмовити, вирішити питання про розподіл судових витрат.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтована тим, що:

суди неправильно застосували норми статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України), частину другу статті 12 та пункт «b» частини першої статті 13 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року та не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування даних норм, викладених у постановах від 11 грудня 2019 року у справі № 552/1759/19 (провадження № 61-18088св19), від 14 червня 2018 року у справі № 461/926/17 (провадження № 61-1192св17), від 27 лютого 2019 року у справі № 752/24280/17 (провадження № 61-42994св18), від 06 червня 2018 року у справі № 686/15274/14-ц (провадження № 61-20940св18, від 04 липня 2018 року у справі № 640/688/17 (провадження № 61-21205св18);

суди не оцінили ризики при поверненні малолітнього ОСОБА_5 до Італії. В матеріалах справи містяться протоколи відповідних заяв до поліції та суду відповідача, ОСОБА_13 (сестри відповідача), медичні обстеження ОСОБА_13 після нанесених їй побоїв ОСОБА_4 , висновок спеціаліста служби у справах дітей Італії, яка теж підтвердила щоденні сварки між сторонами і негативний вплив такої ситуації на дитину. На думку відповідача, доведено, що повернення малолітнього ОСОБА_5 до Італії створить для дитини нетерпиму обстановку та становить ризик для його психологічного стану;

суди залишили поза увагою, що малолітня дитини є громадянином України, має в Україні постійне місце проживання, з травня 2022 року проживає з мамою в с. Ставчани Чернівецького району Чернівецької області, відвідує там дитячий садок, відповідачем укладено декларацію із сімейним лікарем щодо надання медичної допомоги сину. ОСОБА_5 вже за майже два роки звик до нового середовища, місця проживання, садочку, у нього багато друзів в садочку, чудові стосунки з вихователями, бабусею, дідусем тощо. Дитина адаптована до життя у цьому колективі та в сім`ї мами. У ОСОБА_5 вже склались стійкі зв`язки з однолітками та вихователями, у дитини сильний зв`язок з мамою, він психологічно прив`язаний до неї. Хлопчик доглянутий, всебічно розвинутий, спілкується українською мовою. З огляду на викладене, переїзд до держави, яку він уже і не пам`ятає, зміна обстановки, мови, ритму життя, навколишнього середовища та оточуючих, дуже негативно позначиться на психологічному стані дитини;

також суди не врахували, що суд у справах неповнолітніх в м. Катандзаро у декреті (постанові) від 17 червня 2022 року, ознайомившись з документами щодо неповнолітнього ОСОБА_5, постановив позбавити ОСОБА_2 батьківської відповідальності (батьківських прав) щодо малолітнього сина ОСОБА_10 та передав над ним опіку ОСОБА_11 . На підставі даного рішення, фактично одразу після перетину ОСОБА_2 разом із сином кордону Італії, ОСОБА_5 буде у неї відібраний, що призведе до психологічного стресу у дитини. Вважає, що суди фактично безпідставно надали перевагу захисту прав батька перед захистом прав та інтересів дитини.

Позиція інших учасників справи

У лютому 2024 року представник ОСОБА_4 - адвокат Роскрут В. В. подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення оскаржені судові рішення - без змін.

Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що суди правильно встановили, що переміщення та утримування дитини на території України було здійснено без згоди батька та всупереч рішення іноземного суду про батьківську відповідальність, предметом цього позову є виключно повернення малолітньої дитини в порядку виконання державою Україна взятих на себе зобов`язань, тому прийняли обґрунтоване рішення про зобов`язання повернути дитину до держави її постійного проживання. Вказує, що Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року не ставить повернення дитини до країни постійного проживання у пряму залежність від створення побутових умов для проживання дитини учасниками справи, від матеріального стану чи інших характеристик батьків дитини, тощо, оскільки під час судового спору щодо повернення, суд не вирішує питання піклування та визначення місця проживання дитини. Матеріали цивільної справи не містять належних та допустимих доказів, на підтвердження того, що повернення до країни постійного проживання поставить дитину під загрозу заподіяння їй фізичної чи психологічної шкоди або іншим шляхом створить для неї нетерпиму обстановку. Зазначає, що за законодавством Італії факти звернення до правоохоронних органів, закладів охорони здоров`я, листи чи свідчення приватних осіб без наявності зазначеного рішення суду не дають підстав для твердження про наявність установленого факту домашнього насильства на території Італії. Окремо слід наголосити, що рішення про повернення дитини до держави постійного місця проживання, прийняте на підставі Конвенції 1980 року, відповідає пункту 1 статті 6 (право на справедливий суд) і статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, що підтверджується практикою Європейського суду з прав людини.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі № 718/1867/23, витребувано з суду першої інстанції цивільну справу № 718/1867/23, задоволено частково клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Кіцманського районного Чернівецької області від 01 вересня 2023 року та постанови Чернівецького апеляційного суду від 06 грудня 2023 року, зупинено виконання рішення Кіцманського районного Чернівецької області від 01 вересня 2023 року до закінчення його перегляду у касаційному порядку, у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання постанови Чернівецького апеляційного суду від 06 грудня 2023 року відмовлено.

У лютому 2024 року матеріали цивільної справи № 718/1867/23 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 11 квітня 2024 року справу № 718/1867/23 призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 24 січня 2024 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 757/51049/17-ц, від 11 грудня 2019 року у справі № 552/1759/19, від 14 червня 2018 року у справі № 461/926/17, від 27 лютого 2019 року у справі № 752/24280/17, від 06 червня 2018 року у справі № 686/15274/14-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 640/688/17 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини

Суди встановили, що ОСОБА_4 з січня 2017 разом з ОСОБА_2 проживали у фактичних шлюбних відносинах, в період яких у них ІНФОРМАЦІЯ_1 в Італії в м. Катандзаро народився син ОСОБА_5

12 березня 2021 року сторони уклали угоду (приватне посилання) щодо опіки над неповнолітнім сином ОСОБА_5 , яка була подана до цивільного суду Вібо Валентії .

Суд Вібо Валентії (цивільний розділ) по закінченню судової кімнати, яка відбулася 10 вересня 2021 року, як наслідок продовження судового засідання, яке відбулося 14 липня 2021 року, постановою затвердив порядок спільної опіки ОСОБА_4 та ОСОБА_2 над сином ОСОБА_5 Поміж іншого, у пунктах 14-15 зазначеної постанови встановлено, що сторони зобов`язуються невідкладно повідомляти про будь-яку зміну місця проживання. ОСОБА_2 не зможе перенести своє місце проживання та місце проживання свого сина ОСОБА_5 без письмової згоди ОСОБА_1 .

Отже, стосунки між ОСОБА_14 та ОСОБА_2 щодо виховання, місця проживання, утримання їх неповнолітнього сина були врегульовані взаємною угодою, поданою і затвердженою судом. Після народження дитина проживала на території Італії, а відтак постійним місцем проживання (до моменту вивезення) було м. Tpoпea (Провінція Вібо Валентіа ), АДРЕСА_2 .

16 травня 2022 року ОСОБА_11 подав офіційну скаргу до Карабінерів м. Тропеа, побоюючись за безпеку своєї дитини та за можливе міжнародне викрадення дітей, оскільки з 14 травня 2022 року він втратив зв`язок із ОСОБА_2 , яка зникла з його сином у невідомому напрямку.

19 травня 2022 року позивач через станцію карабінерів Тропеа подав скаргу-позов щодо розшуку ОСОБА_2 та свого сина ОСОБА_5 , у тому числі в міжнародні та поліцейські сили. Доповнюючи вказану скаргу, Ді Нуцці подав позов проти ОСОБА_2 , у якому просив суд вжити всіх заходів, спрямованих на якнайшвидше повернення сина ОСОБА_5 до своєї родини та емоційного оточення.

Суд у справах неповнолітніх в м. Катандзаро у декреті (постанові) від 17 червня 2022 року, ознайомившись з документами щодо неповнолітнього ОСОБА_10 , постановив позбавити ОСОБА_2 батьківської відповідальності (батьківських прав) щодо малолітнього сина ОСОБА_10 та передав над ним опіку ОСОБА_11 . Рішення мотивоване тим, що ОСОБА_2 самостійно і не беручи до уваги думку батька, який має такі ж права і обов`язки, як і мати, порушила рішення суду в м. Вібо Валентії, зникнувши разом із своїм малолітнім сином, відвезла його до своєї країни походження, де ведуться жорсткі бойові дії, порушивши, таким чином, права батька та неповнолітнього на безперервні та збалансовані стосунки.

З дослідженого в судовому засіданні листування між ОСОБА_4 та Міністерством юстиції України встановлено, що ОСОБА_2 не проти вирішення питання мирним шляхом, але відмовляється повертатися до Італії.

Наразі мати з дитиною проживають в Україні по АДРЕСА_3 . Крім ОСОБА_2 та ОСОБА_5 за вказаною адресою також проживають ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 . Житловий будинок по АДРЕСА_3 , має загальну площу 92,2 кв. м, житлову - 57,7 кв. м, житлово-побутові умови задовільні.

ОСОБА_2 з 06 вересня 2022 працює обвалювальником тушок птиці в цеху механічної та ручної нарізки. Характеристика з місця роботи позитивна.

Декларацією № 0001-8031-95А0 від 29 жовтня 2022 року та довідкою № 32 від 28 червня 2023 року підтверджено факт реєстрації ОСОБА_5 в сімейній медицині Ставчанської АЗПСМ з 29 жовтня 2022 року.

Відповідно до характеристики, яка надана вихованцю Ставчанського ЗДО ОСОБА_5 дитина відвідує заклад з 19 квітня 2023 року. Зарекомендував себе доброю та життєрадісною дитиною, користується любов`ю та повагою від інших дітей, які відвідують групу. Добре запам`ятовує пісні, казки та вірші, відрізняється гарним розвитком мови та словниковим запасом.

З інформації про результати психологічного обстеження ОСОБА_5, який проведено практичним психологом КУ «Чернівецький міський інклюзивно-ресурсний центр №1» встановлено, що емоційний стан хлопчика у нормі, визначається переважно позитивними характеристиками: дитина налаштована оптимістично, весела, активна, безтурботна. Адаптаційні механізми сприяють пристосуванню до нових умов. У склад своєї сім`ї хлопчик включив себе, матір та батька. Таким чином, психологом зроблено висновок, що емоційний стан дитини визначається ознаками, притаманними для дітей його віку, що є свідченням виважених виховних підходів та створення матір`ю необхідних умов життя.

01 березня 2021 року ОСОБА_2 написала до поліції Тропеа заяву про фізичне та психологічне насильство щодо неї, вчинене ОСОБА_4 та його сім`єю. 31 березня 2021 року ОСОБА_2 відмовилася від позову, поданого проти ОСОБА_4, який відмову прийняв, що підтверджується протоколом відмови від позову. Також ОСОБА_2 прийнято відмову ОСОБА_11 від позову, поданого проти неї.

19 грудня 2021 року ОСОБА_2 звернулася з усним позовом до Калабрійського легіону Карабінерів дільниця м. Тропеа, в якому повідомила, що в рамках кримінального провадження № 137/2021 RGVG, судом ОСОБА_19 ухвалено постанову про розподіл опіки над дитиною з переважним проживанням у помешканні матері, надавши батькові право бачитися з ним і забирати його до себе по понеділках, середах та п`ятницях кожного тижня з 11 год по 17 год. Не заважаючи на вказану постанову, ОСОБА_11 неодноразової її порушував, у зв`язку із чим ОСОБА_2 подала позов до партнера за невиконання наказу судді та за будь які інші правопорушення, які можна виявити.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до Закону України від 11 січня 2006 року № 3303-IV «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» Україна приєдналася до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, укладеної 25 жовтня 1980 року в м. Гаага (Нідерланди) (далі - Конвенція).

У статті 13 Конвенції передбачено, що незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:

a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або

b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку. Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини.

Аналіз статті 13 Конвенції свідчить, що вона містить вичерпний перелік обставин, за наявності яких судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини. Обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини.

Європейський суд з прав людини зазначив, що «не лише зі статті 8 Конвенції, але й із самої Гаазької конвенції, враховуючи прямо закріплені в ній виключення до принципу своєчасного повернення дитини до її країни постійного проживання, безпосередньо випливає те, що таке повернення не може бути призначене автоматично або механічно (див. справи «Maumousseau та Washington», згадана вище, § 72, і «Neulinger та Shuruk», згадана вище, § 138). В контексті розгляду поданого в рамках Гаазької конвенції запиту про повернення, який, відповідним чином, є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою конвенцією, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) і існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть в першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до статті 8 національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого Суд розглядає відповідно до Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою (див., з відповідними змінами, справу «Hokkanen проти Фінляндії», рішення від 23 вересня 1994 року, § 55, Series A no. 299-A; а також «Maumousseau та Washington», згадану вище, § 62, та «Neulinger та Shuruk», згадану вище, § 141). Суд вважає, що гармонійне тлумачення Європейської конвенції та Гаазької конвенції (див. вище, пункт 94) може бути досягнуте за умови дотримання наступних двох умов. По-перше, запитуваний суд повинен по-справжньому брати до уваги фактори, які можуть становити виключення до негайного повернення дитини в застосування статей 12, 13 і 20 зазначеної конвенції, особливо якщо вони згадуються однією із сторін судового провадження. Такий суд потім повинен ухвалити рішення, яке є достатньо аргументованим з цього питання, з тим щоб Суд мав змогу перевірити, що ці питання були належним чином розглянуті. По-друге, ці фактори повинні бути оцінені у світлі статті 8 Конвенції (див. справу «Neulinger та Shuruk», згадана вище, § 133). Таким чином, Суд вважає, що стаття 8 Конвенції накладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, яке може підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій конвенції, яка повинна тлумачитися вузько (див. згадану вище справу «Maumousseau та Washington», § 73). Це також дозволить Суду, завдання якого не полягає в заміні національних судів, здійснити покладений на нього європейський нагляд (CASE OF X v. LATVIA, № 27853/09, § 98, 101, 106, 107, ЄСПЛ, від 26 листопада 2013 року).

Європейський суд з прав людини вказав, що «стаття 8 Конвенції наклала процесуальне зобов`язання на латвійські органи влади, вимагаючи, щоб правдоподібне твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі повернення було ефективно розглянуте судами, а їхні висновки були викладені у вмотивованому судовому рішенні (див. вище, пункт 107). Відповідно до статті 13 (b) Гаазької конвенції, суди, які розглядають запит про повернення, не зобов`язані задовольняти його, «якщо особа, установа або інший орган, який виступає проти повернення дитини, встановлює, що ... існує серйозний ризик». Саме той батько, який виступає проти повернення, повинен в першу чергу надати в цьому зв`язку достатні докази. Таким чином, у даній справі саме заявниця повинна була надати достатні докази на обґрунтування своїх тверджень, які, крім того, повинні були стосуватися існування ризику, спеціально кваліфікованого статтею 13 (b) як «серйозного». Крім того, Суд зазначає, що хоча останнє положення не є обмежувальним в питанні точного значення «серйозного ризику», - який може спричинити не тільки «фізичну чи психологічну шкоду», але й «нестерпну ситуацію», - воно не може тлумачитися у світлі статті 8 Конвенції як таке, що включає всі незручності, неминуче пов`язані з процесом повернення: виключення, передбачене в статті 13 (b), стосується лише ситуацій, які виходять за рамки того, що дитина може розумно витримати. Заявниця виконала своє зобов`язання, надавши звіт психолога про те, що існує ризик травми для дитини в разі негайного розлучення з її матір`ю. Крім того, вона також заявила, що Т. мав судимості, і послалася на випадки жорстокого поводження з його боку. Відповідно, латвійські суди повинні були провести ефективну перевірку, що дозволила б їм підтвердити або ж відхилити існування «серйозного ризику» (див. справу «В. проти Бельгії», № 4320/11, §§ 70-72, рішення від 10 липня 2012 року). Відповідно, Суд вважає, що відмова взяти до уваги таке твердження, підтримане заявницею в тому, що воно базувалося на висновках, наданих спеціалістом, які могли б розкрити можливе існування серйозного ризику за змістом статті 13 (b) Гаазької конвенції, суперечила вимогам статті 8 Конвенції. Незмагальний характер звіту психолога не був достатнім для того, щоб звільнити суди від їхнього обов`язку ефективно його розглянути, тим більше що повноваження окружного суду дозволяли йому надати цей документ сторонам для перехресного допиту ними або навіть призначити іншу експертизу з власної ініціативи, що дозволяло законодавство Латвійської Республіки (див. вище, пункт 45). Питання про те, чи могла матір поїхати за своєю дитиною до Австралії і підтримувати контакт з нею, також слід було розглянути. Крім того, Суд підкреслює, що в будь-якому випадку, оскільки права, що гарантуються статтею 8 Конвенції, яка є частиною латвійського законодавства і підлягає прямому застосуванню, становлять «фундаментальні принципи запитуваної держави, які стосуються захисту прав людини та основних свобод» за змістом пункту 20 Гаазької конвенції, окружний суд не міг обійтися без розгляду таких питань з огляду на обставини справи. Що стосується необхідності дотримання коротких строків, встановлених Гаазькою конвенцією, і на які посилався Ризький окружний суд в мотивувальній частині свого рішення (див. вище, пункт 25), Суд повторює, що хоча стаття 11 зазначеної конвенції дійсно передбачає, що судові органи повинні діяти оперативно, це не звільняє їх від обов`язку здійснити ефективну перевірку тверджень однієї зі сторін, основаних на одному з чітко передбачених виключень, а саме на статті 13 (b) в цій справі» (CASE OF X v. LATVIA, № 27853/09, § 115 - 118, ЄСПЛ, від 26 листопада 2013 року).

У постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1598цс15 зазначено, що:

«обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини. Так, стаття 13 Конвенції передбачає, що судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: а) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримання, або дали згоду на переміщення або утримання, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримання; b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. Суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшов до висновку, що посилання відповідача про існування загрози своєчасного та гармонійного розвитку інтелектуальної сфери та особистості дитини зводяться фактично до припущень. Однак, судом не було взято до уваги, що неповнолітній Італія Ді Нуцці Франческо1 навчається у дошкільному закладі, згідно наданої характеристики від 21 жовтня 2014 року завідувача ДНЗ «Мерціщор» ОСОБА_13, у дитини наявна велика кількість друзів, здібна до навчання та швидко розвивається. Згідно висновку за результатами психологічного обстеження, проведеного 15 березня 2013 року асистентом кафедри практичної психології Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича ОСОБА_14 повернення дитини до Грецької Республіки обумовить суттєве емоційне напруження у психологічному стані дитини та ставить під загрозу своєчасний та гармонійний розвиток інтелектуально-мнестичної сфери та особистості. Суд вищезазначених посилань ОСОБА_9 не перевірив, оцінки їм не дав, підстав, з яких не бере їх до уваги, в рішенні не вказав, хоча вони мають значення для правильного вирішення справи».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2018 року у справі № 686/15274/14-ц (провадження № 61-20940), на яку посилається відповідач у касаційній скарзі, зазначено, що:

«відмовляючи у задоволенні позовних вимог Головного управління юстиції у Хмельницькій області в інтересах ОСОБА_2 про повернення неповнолітньої дитини до Федеративної Республіки Німеччини, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, правильно застосувавши положення статей 3, 5, 12, 13, 20 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, дійшли обґрунтованого висновку про те, що на час розгляду справи дитина прижилася у своєму новому середовищі за адресою: АДРЕСА_2, а тому існує серйозний ризик того, що її повернення до Федеративної Республіки Німеччини поставить під загрозу заподіяння дитині фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для неї нестерпиму обстановку. При цьому апеляційний суд, взявши до уваги висновок судової психологічної експертизи Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 02 листопада 2016 року, що узгоджується із висновком Служби у справах дітей виконкому Шепетівської міської ради Хмельницької області від 20 квітня 2015 року, психологічною характеристикою ОСОБА_5 від 29 січня 2016 року, довідкою Шепетівського міського будинку культури Хмельницької області від 24 грудня 2015 року, актів обстеження житлово-побутових умов малолітньої ОСОБА_5 від 29 серпня 2014 року, від 16 квітня 2015 року та від 11 січня 2016 року, правильно вважав, що за останні три роки проживання в Україні дитина виявляє виражені ознаки сприятливого адаптування до умов проживання із матір`ю, відвідує різноманітні гуртки, має друзів, захоплення, за нею здійснюється медичний догляд, відбулася зміна мови спілкування і це свідчить про те, що дитина прижилася в Україні. Відповідно до психологічної характеристики ОСОБА_5 від 29 січня 2016 року зміна місця її проживання є неприйнятною, переїзд в середовище незнайомих людей може призвести до емоційних зрушень, трансформації мотивів дій, порушення рухової та мовної поведінки, що негативно вплине на психологічний та фізичний розвиток дитини і буде становити загрозу психічних порушень у майбутньому. Рекомендовано батькам при узгодженні участі у вихованні дитини уникати психотравмуючих для неї ситуацій. Суди правильно врахували, що дитина народилася в Україні, разом з батьками виїхала до Федеративної Республіки Німеччини у віці 6 місяців, проживала там лише 1 рік і 4 місяці і в такому віці не могла спілкуватися на жодній із мов. Крім того, у результаті повернення малолітньої ОСОБА_5 до Федеративної Республіки Німеччини остання буде розлучена з матір`ю, у якої 17 листопада 2013 року закінчився дозвіл на перебування у м. Мюнхені, Федеративна Республіка Німеччина, а розлучення дитини з матір`ю може заподіяти їй фізичної або психічної шкоди».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року у справі № 335/5615/19 (провадження № 61-11223св20), заначено, що «У справі, що переглядається, обмежившись посиланням на те, що предметом цього позову є виключно повернення малолітньої дитини в порядку виконання державою Україна взятих на себе зобов`язань, суд апеляційної інстанції не звернув уваги, що: відповідач виконала свій обов`язок та надала на підтвердження своїх доводів, зокрема, висновок спеціаліста-психолога від 30 серпня 2019 року, що може підтверджувати існування серйозного ризику за змістом статті 13 (b) Конвенції, а тому апеляційний суд повинен був провести ефективну перевірку, що дозволила би підтвердити або ж відхилити існування «серйозного ризику» та ухвалити судове рішення із наведенням конкретних підстав у контексті обставин справи.

Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статті 13 Конвенції, так і недостатнє наведення підстав у рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Конвенції».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року у справі № 640/688/17 (провадження № 61-21205св18), на яку посилається відповідач у касаційній скарзі, зазначено, що: «під час розгляду справи у суді касаційної інстанції ОСОБА_2, надаючи пояснення і відповідаючи на запитання суду, запевнив суд, що він готовий нести всі витрати, необхідні для повернення дитини ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з матір`ю ОСОБА_5 до ФНР, вжити заходів щодо зняття заборони для в`їзду ОСОБА_5 на територію ФНР, припинити відносно ОСОБА_5 інші формальні процедури, які можуть обмежувати права останньої. Крім того, ОСОБА_2пояснив, що він готовий забезпечити у повному обсязі проживання дитини ОСОБА_7разом з її матір`ю ОСОБА_5 на території ФНР. З урахуванням вищезазначеного, суд, розуміючи чутливість правовідносин, які предметом спору у цій справі, дійшов висновку, що повернення ОСОБА_7 за місцем її постійного проживання у м. Фрайзінг ФРН відповідає якнайкращим інтересам дитини. При цьому обидвом з батьків, враховуючи інтереси дитини та інтереси їх самих, доцільно здійснювати права піклування дитиною».

У справі, що переглядається:

громадянин республіки ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , третя особа орган опіки та піклування Ставчанської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки. В обґрунтування позову вказав, що у травні 2022 року ОСОБА_2 самостійно змінила місце проживання дитини і визначила нове місце проживання в Україні з порушенням батьківських прав ОСОБА_5 , за відсутності згоди позивача на зміну постійного місця проживання малолітнього сина;

у відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 вказала, що 01 березня 2021 року вона написала заяву до поліції про фізичне та психологічне насильство щодо неї зі сторони позивача, його батьків та сестер, пішла з сином до своєї сестри ОСОБА_12 , до якої цього ж дня ввірвались позивач та його сестра, яка побила сестру відповідача в присутності сина та намагались відібрати його, чому завадила поліція. У зв`язку з проявом насильства поліція заборонила позивачу більш на сто днів наближатися до них. 19 січня 2022 року ОСОБА_2 було подано заяву до карабінерів за фактом побиття Франческо її сестри ОСОБА_20 в присутності ОСОБА_5, що зафіксовано у протоколі прийняття усної заяви ІНФОРМАЦІЯ_6 (т. 1, а. с. 187). Зазначала, що існує серйозний ризик того, що повернення малолітнього ОСОБА_5 ставить під загрозу заподіяння фізичної та психологічної шкоди дитині (т. 1, а. с. 164-168);

при задоволенні позову суд першої інстанції, зокрема, вказав, що відповідач не надала доказів та не навела наявність виняткових підстав для відмови у поверненні дитини до Італії, передбачених статтями 12, 13, 20 Конвенції;

суд апеляційної інстанції залишаючи без змін рішення суду першої інстанції вважав, що обґрунтованість підозри ОСОБА_2 у вчиненні щодо неї чи щодо малолітньої дитини домашнього насильства може бути встановлена виключно в судовому порядку, з постановленням обвинувального вироку суду. Доказів притягнення ОСОБА_11 до кримінальної відповідальності за вчинення щодо відповідача та малолітньої дитини домашнього насильства суду не надано;

натомість, суди залишили поза увагою, що:

стаття 13 Конвенції передбачає, що судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. Тобто, доказуванню підлягає існування серйозного ризику того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, доказами на підтвердження якого можуть бути, зокрема, документи, які підтверджують факт звернення до компетентних органів із заявами про вчинення насильства, а не обвинувальний вирок суду, як помилково зазначив суд апеляційної інстанції;

не надали оцінку інформації про результати психологічного обстеження ОСОБА_5, який проведено практичним психологом КУ «Чернівецький міський інклюзивно-ресурсний центр №1» від 28 червня 2023 року щодо визначення актуального емоційного стану дитини у зв`язку зі змінами життєвої ситуації (т. 1, а. с. 180), що може підтверджувати існування серйозного ризику за змістом статті 13 (b) Конвенції;

крім того, не надали оцінку характеристики в. о. директора Ставчанського ЗДО вихованцю цього закладу ОСОБА_5 в частині соціальних зв`язків дитини (т. 1 а. с. 179), доводам відповідача про проміжок часу, який пройшов з дати переміщення дитини до часу розгляду справи судом, в який дитини мешкала на території України, не з`ясували, чи адаптувалась дитина до нового середовища, чи повернення дитини, за фактичних обставин справи (позбавлення матері батьківської відповідальності (батьківських прав) щодо малолітнього сина ОСОБА_10 ), сприятиме стабільності соціального життя та не загрожуватиме заподіянням їй фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку;

таким чином, суди не провели ефективну перевірку, що дозволила би підтвердити або ж відхилити існування «серйозного ризику» та ухвалити судове рішення із наведенням конкретних підстав у контексті обставин справи.

Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статті 13 Конвенції, так і недостатнє наведення підстав у рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Конвенції.

За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, зробив передчасний висновок про задоволення позову.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги з урахуванням меж касаційного перегляду дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Щодо зупинення виконання рішення суду

Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2024 року зупинено виконання рішення Кіцманського районного Чернівецької області від 01 вересня 2023 року до закінчення його перегляду у касаційному порядку.

Оскільки касаційне провадження у справі закінчено, рішення Кіцманського районного Чернівецької області від 01 вересня 2023 року скасовано, підстави для поновлення виконання рішення суду відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , задовольнити частково.

Рішення Кіцманського районного Чернівецької області від 01 вересня 2023 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 06 грудня 2023 року скасувати.

Справу № 718/1867/23 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Кіцманського районного Чернівецької області від 01 вересня 2023 року та постанова Чернівецького апеляційного суду від 06 грудня 2023 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: І. О. Дундар

В. М. Коротун

Є. В. Краснощоков

М. Ю. Тітов