Постанова

від 19.04.2024 по справі 757/15821/18-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 757/15821/18-ц

провадження № 61-8013св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Крата В. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Український центр культурних досліджень,

третя особа - Міністерство культури та інформаційної політики України,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 вересня 2022 року у складі судді Новака Р. В. та постанову Київського апеляційного суду від 25 квітня 2023 року у складі колегії суддів: Сушко Л. П., Олійника В. І., Кулікової С. В.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Українського центру культурних досліджень (далі - УЦКД), третя особа - Міністерство культури України, про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зміну формулювання та підстав звільнення та відшкодування моральної шкоди.

Позов мотивований тим, що наказом № 15 від 12 квітня 2012 року позивача прийнято на роботу до УЦКД на посаду старшого наукового співробітника.

За весь час роботи позивач сумлінно виконував трудові обов`язки та не порушував трудову дисципліну.

Указом Президента України № 251/2017 від 24 серпня 2017 року «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня незалежності України» за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток України, вагомі трудові здобутки та високий професіоналізм позивачу присвоєне почесне звання «Заслужений працівник культури України».

Восени 2017 року позивач прийняв рішення про звільнення з роботи за власною ініціативою.

31 жовтня 2017 року позивач подав на ім`я директора УЦКД ОСОБА_15 заяву про звільнення за власним бажанням з 14 листопада 2017 року.

Проте, відпрацювавши передбачені статтею 38 КЗпП України два тижні, позивач не отримав ні наказу про звільнення, ні трудову книжку.

Позивач двічі звертався до завідувача відділу з кадрової роботи УЦКД з вимогою видати йому трудову книжку з записом про звільнення за власним бажанням, але йому було відмовлено та запропоновано переписати заяву іншою датою, на що позивач відмовився.

01 лютого 2018 року УЦКД надіслав позивачу лист, який він отримав 07 лютого 2018 року, з вимогою пояснити його відсутність на роботі.

У своїй відповіді позивач відхилив претензії УЦКД щодо безпідставної відсутності його на роботі та підтвердив свою вимогу звільнити його за власним бажанням у відповідності до поданої ним заяви від 31 жовтня 2017 року.

Протягом лютого 2018 року позивач отримав від УЦКД ще сім аналогічних листів з вимогами пояснити його відсутність на роботі в УЦКД у 2018 році.

05 березня 2018 року позивач отримав трудову книжку, у якій було зазначено про те, що його звільнено із займаної посади відповідно до пункту 4 статті 40 КЗпП України за прогул 01 лютого 2018 року.

Позивач вважає своє звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України незаконним та безпідставним, так як він станом на 01 лютого 2018 року не був працівником УЦКД та не перебував з ним у трудових відносинах.

З листа Міністерства культури України від 15 березня 2018 року позивач дізнався, що відповідач, з метою зміни причин та підстав звільнення позивача, здійснював перерахування грошових коштів на банківський картковий рахунок у якості заробітної плати за листопад і грудень 2017 року. Позивач сприймав отримані наприкінці 2017 року грошові кошти від УЦКД як проведення остаточного розрахунку з працівником, який звільняється.

Крім того, на думку позивача, внаслідок незаконного звільнення йому було завдано моральну шкоду, яка полягає в тому, що ОСОБА_1 безпідставно був позбавлений права на отримання заробітку, внаслідок чого змушений прикладати додаткових зусиль для організації свого життя та добробуту сім`ї. Хвилювання позивача про те, як матеріально забезпечити себе та свою сім`ю, тримали позивача в постійній нервовій та психологічній напрузі, що мало негативний вплив на стан його здоров`я. Затримання повернення позивачу трудової книжки унеможливлювало офіційне працевлаштування в іншому місці. Крім того, безпідставне звільнення позивача за прогул псувало його репутацію. Завдану моральну шкоду позивач оцінив у розмірі 100 000,00 грн.

З урахуванням зміни предмета позову, позивач просив:

визнати наказ УЦКД № 21-о від 28 лютого 2018 року про звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України незаконним;

змінити дату та підставу звільнення ОСОБА_1 з займаної УЦКД посади, зазначивши: «Звільнено 14 листопада 2017 року за власним бажанням, стаття 38 КЗпП України»;

зобов`язати УЦКД зробити запис до трудової книжки ОСОБА_1 про недійсність запису № 31 від 28 лютого 2018 року та про його звільнення з 14 листопада 2017 року за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України;

стягнути з УЦКД на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу до дати ухвалення рішення суду;

стягнути з УЦКД на користь ОСОБА_1 компенсацію за заподіяну йому моральну шкоду у розмірі 100 000,00 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 03 квітня 2018 року у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Українського центру культурних досліджень, третя особа: Міністерство культури України в частині вимог зобов`язати Український центр культурних досліджень здійснити запис до його трудової книжки про присвоєння почесного звання «Заслужений працівник культури України» згідно Указу Президента України №251/2017 від 24 серпня 2017 року «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня незалежності України» - відмовлено. Прийнято позовну заяву ОСОБА_1 до Українського центру культурних досліджень, третя особа: Міністерство культури України про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди та відкрито провадження у цивільній справі № 757/15821/18-ц.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 21 вересня 2022 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 25 квітня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до УЦКД, третя особа: Міністерство культури та інформаційної політики України, про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:

позивачу для подання заяви про звільнення з роботи за власним бажанням необхідно було зареєструвати її в журналі обліку вхідної кореспонденції УЦКД, в іншому випадку така заява не вважається поданою;

судом не встановлено порушення чинного законодавства та прав ОСОБА_1 при звільненні з роботи, оскільки в період з 02 січня 2018 року по 28 лютого 2018 року він був відсутній на роботі без поважних причин, тобто вчинив прогули, рішення про його звільнення було прийняте із врахуванням вимог статей 43, 147-1,148,149 КЗпП України. Зазначені обставини знайшли своє підтвердження в позовній заяві позивача, де він підтвердив, що в період з 02 січня 2018 року по 28 лютого 2018 року не працював, будь-яку роботу, визначену його посадовими обов`язками, не виконував, оскільки ще 31 жовтня 2017 подавав на ім`я в. о. директора УЦКД ОСОБА_15 заяву про звільнення за власним бажанням. Наказу про звільнення позивач не отримував. Листом позивача вх. № Л-51 від 22 січня 2018 року до Міністерства культури України позивач проінформував міністра про відсутність дотримання вимог трудового законодавства у діяльності УЦКД та порушенні його трудових прав при звільненні з роботи та попросив міністра особисто втрутитися в ситуацію. Проте 20 листопада 2017 року позивачем було підписано як науковим керівником розробки «Стандартизація метаданих та обміну даними в контексті створення електронного інформаційного ресурсу об`єктів культурної спадщини та культурних цінностей» додатки 1 та 2 до договору № 1049/1 Міністерства культури на виконання прикладного наукового дослідження, підписував власноручно технічне завдання та калькуляцію кошторисної вартості та 14 грудня 2017 року знов здійснив відповідний підпис. Крім того, згідно наказу Міністерства культури від 19 грудня 2017 року № 1383 «Про підготовку та проведення міжнародної конференції «Крим 2014-2017: анексована культура» (підготовчо-завершальний період» з 22 грудня 2017 року по 28 грудня 2017 року позивач був організатором цього заходу від УЦКД, а також зареєстрований у списку учасників заходу як старший науковий співробітник УЦКД. Також відповідно до зведених відомостей зарахування заробітної плати співробітникам УЦКД (з вирахуванням податку на доходи фізичних осіб та військового збору) ОСОБА_1 отримував заробітну плату у листопаді та грудні 2017 року;

оскільки припинення трудових відносин між позивачем і відповідачем було без порушення прав і в межах законодавства, тому не підлягають задоволенню вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу;

судом не встановлено факту заподіяння позивачу моральної шкоди будь-якими діями відповідача, тому в задоволенні вимог ОСОБА_1 про відшкодування 100 000 грн моральної шкоди слід також відмовити.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що:

матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували факт подання заяви про звільнення за власним бажанням;

є безпідставними доводи апеляційної скарги про те, що дата на технічному завданні «Стандартизація метаданих та обміну даними в контексті створення електронного інформаційного ресурсу об`єктів культурної спадщини та культурних цінностей» 20 листопада 2017 року поставлена не власноручно позивачем, оскільки ця дата затверджена заступником міністра культури Т. Мазур , усі документи, пов`язані з темою, були готові ще до 20 листопада 2017 року; дати калькуляції кошторисної вартості «14 грудня 2017 року» та від «20 грудня 2017 року» проставлені керівницею УЦКД, коли вона підписувала цей документ, оскільки позивачем не надано жодного доказу, який би спростовував наведені факти;

в матеріалах справи містяться роздруківки, які містять інформацію щодо обміну електронними листами між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 (яка є безпосереднім керівником позивача) щодо проведення Міжнародної конференції «Крим 2014-2017: анексована культура», що підтверджує участь позивача в згаданій конференції як співробітника УЦКД. Окрім цього, як встановлено в суді першої інстанції та перевірено судом апеляційної інстанції, ОСОБА_4 під час допиту в якості свідка в суді першої інстанції підтвердила те, що позивач після 14 листопада 2017 року продовжував виконувати посадові обов`язки, в тому числі й вчиняв необхідні дії як представник УЦКД по вищезазначеному заходу.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У травні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 вересня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 квітня 2023 року, ухвалити нове рішення, яким задовільнити позовні вимоги в повному обсязі.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що:

апеляційний суд застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 листопада 2021 року у справі № 212/9516/19, від 09 листопада 2021 року у справі № 235/5659/20, від 12 листопада 2020 року у справі № 369/9301/18, від 26 липня 2021 року у справі № 643/10816/17, від 08 травня 2019 року у справі № 489/1609/17, від 27 серпня 2020 року у справі № 161/14225/19;

суд апеляційної інстанції не розглянув наявні в матеріалах справи докази, що стосуються обставин відсутності позивача на робочому місці, причин такої відсутності, наявності та суті викладених позивачем письмових пояснень, та прийняв рішення без їх урахування;

суд апеляційної інстанції зробив висновок, що допущені позивачем порушення трудової дисципліни мали триваючий характер, а тому місячний термін повинен був відраховуватись від останнього акту про відсутність працівника на роботі, тобто 28 лютого 2018 року. Проте, позивача звільнено за прогул 01 лютого 2018 року, а не 28 лютого 2018 року. При цьому, останні п`ять актів з 24 лютого 2018 року по 28 лютого 2018 року позивачу взагалі не надсилалися;

актування прогулів відбувалося незаконно, оскільки не було погоджено керівництвом УЦКД, а особи, які складали акти, не мали на це повноважень;

судом апеляційної інстанції не враховані взагалі показання свідка ОСОБА_5 про те, що він не брав участь у перевірках та складаннях актів про прогули;

також судом не дано оцінки тому факту, що збори трудового колективу, де обговорювалося питання про звільнення позивача, проходили без його участі, а ОСОБА_1 про ці збори не був навіть попереджений. Також не враховано, що після отримання УЦКД його пояснень на перший акт про прогули, трудовий колектив УЦКД, відповідно до статті 223 КЗпП України мав створити комісію по трудових спорах між працівником і роботодавцем;

позивач не вважав, що прогулює роботу, оскільки ним була подана заява про звільнення;

власник або уповноважений ним орган зобов`язаний застосувати накладення дисциплінарного стягнення безпосередньо за виявленням проступку (прогулу), тобто 02 січня 2018 року. Перший факт «прогулу» позивача зі складанням відповідного акту було зафіксовано відповідачем 02 січня 2018 року, проте в наказі зазначено «звільнити з 28 лютого 2018 року за прогул 01 лютого 2018 року». Зокрема, саме з приводу визначення та зазначення дати звільнення в наказі про звільнення та трудовій книжці відсутній відповідний висновок Верховного Суду;

виходячи з аргументації оскаржуваної постанови апеляційного суду, будь-яка державна чи приватна установа, підприємство, юридична особа не має обов`язку реєструвати вхідну/вихідну кореспонденцію, і саме на заявника покладний обов`язок взяти відповідний журнал (чи документ в іншому форматі, а може і в електронному вигляді) і самостійно власноручно провести таку реєстрацію своєї заяви;

суди першої та апеляційної інстанцій взагалі не надали оцінки показанням свідків, які підтвердили факт подання позивачем заяви про звільнення за власним бажанням;

відповідачем не наведено жодного аргументу та не надано жодного доказу на підтвердження того, що позивачем здійснено підпис саме в той день (дату), які зазначено на технічному завданні та калькуляціях кошторисної вартості. Ані договір, ані додаткова угода позивачем не візувалися. Додатки, що обґрунтовують суму договору, завжди складаються заздалегідь та погоджуються відповідними підрозділами міністерства;

відповідачем не надано документів, які б підтверджували участь позивача у конференції «Крим 2014-2017: анексована культура» як співробітника УЦКД;

суд апеляційної інстанції, попри заперечення позивача, прийняв як докази роздруківки, що містять інформацію щодо обміну електронними листами між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , не перевіривши їх автентичності. Зазначені роздруківки оформлені неналежним чином та не можуть вважатись допустимими та достатніми доказами;

співробітники УЦКД отримують зарплату через банк на картку. Бухгалтерія ніколи не видає працівникам роздруківок виплат з розшифровкою призначень. На момент отримання грошових коштів на свою банківську картку позивач вважав, що відповідач остаточно розраховується з ним у зв`язку з його звільненням. Зазначені обставини не були враховані під час прийняття рішення судом першої та апеляційної інстанцій, та не спростовані відповідачем;

щодо підпису позивача у наказі про призначення ОСОБА_1 надбавки за почесне звання, під час судового засідання в апеляційному суду позивач пояснював, що це була домовленість між ним та в. о. директора ОСОБА_7 , оскільки УЦКД не призначив ОСОБА_1 вчасно надбавку і, як тоді запевнила Ю. Федів позивача, відповідач міг розрахуватися з позивачем у зв`язку з його звільненням лише «заднім числом». Це свідчить про те, що УЦКД в той час збирався здійснити з позивачем остаточний розрахунок і не бажав давати йому підстав для претензій стосовно невиплати надбавки. Ці пояснення позивача не спростовані жодними доводом/доказом відповідача.

Позиція інших учасників справи

У серпні 2023 року УЦКД подав відзив на касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_8 , у якому просить залишити рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 вересня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 квітня 2023 року, а касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення.

Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що:

в касаційній скарзі позивач наголошує на фактичних обставинах, які, на його погляд, мають значення для справи і які є підставою для задоволення вимог касаційної скарги, проте, такі обставини раніше ним не заявлялися, а саме, що:

відповідач не з`ясував причин відсутності позивача на роботі;

у позивача не відібрали пояснень щодо відсутності його на роботі;

позивач не був попереджений про збори трудового колективу, які відбулися в день його звільнення та на яких обговорювалося питання щодо його звільнення;

відповідачем не була створена комісія по трудових спорах;

відповідачем помилково визначена дата звільнення: не день, коли позивач в останній раз виходив на роботу, а день прийняття наказу про звільнення;

свідок ОСОБА_4 є заінтересованою особою, оскільки усі свідки, які були заявлені з боку УЦКД, відмовилися давати свідчення, лише вона погодилася, за що й отримала посаду заступника директора УЦКД;

відповідно до внутрішніх положень відповідача перед подачею документів на підпис та затвердження керівництву вони проходять візування відповідальними співробітниками, причетними до їх підготовки та/або виконання. Тільки після цього їх підписує/затверджує керівна особа та документ реєструється відповідно до правил діловодства із проставленням на ньому дати реєстрації та номеру;

щодо домовленості між позивачем та в. о. директора Федів Ю. стосовно підпису на наказі, оскільки УЦКД не призначив ОСОБА_1 вчасно надбавку;

суди першої та апеляційної інстанції не досліджували зазначені обставини у зв`язку з тим, що позивач про такі обставини судам не повідомляв;

навіть якщо гіпотетично припустити, не дивлячись на заангажованість й упередженість свідків ОСОБА_15 та ОСОБА_9 , що позивач дійсно був у кабінеті на той час директора УЦКД та підписував у нього заяву про звільнення за власним бажанням, однак, це не доводить того факту, що така заява була подана позивачем до відділу кадрового забезпечення УЦКД, оскільки відсутні документальні підтвердження подання цієї заяви й жодному свідку невідомо, що позивач вчинив з заявою про звільнення за власним бажанням після того, як виніс її з кабінету;

якщо б позивач дійсно подав заяву про звільнення за власним бажанням, знаючи та розуміючи вимоги Інструкції з діловодства, то він вимагав би реєстрації такої заяви в журналі обліку вхідної кореспонденції з наданням йому відповідного документального підтвердження;

20 листопада 2017 року ОСОБА_1 підписував технічне завдання на виконання прикладного наукового дослідження, науково-технічної (експериментальної) розробки в якості наукового керівника, а 21 листопада 2017 року він подавав вказане наукове дослідження до УКРІНТЕІ, що підтверджує, що позивач продовжував виконувати посадові обов`язки після 14 листопада 2017 року;

доказом того, що позивач перебував з УЦКД в трудових відносинах є його підпис у наказі в. о. директора УЦКД ОСОБА_10 про установлення ОСОБА_1 надбавки за почесне звання «Заслужений працівник культури України» з 01 грудня 2017 року у розмірі 20 відсотків від посадового окладу, зазначений наказ датований 30 листопада 2017 року;

ОСОБА_1 брав участь в організації Міжнародної конференції «Крим 2014-2017: анексована культура» як представник УЦКД. Відповідач подав до суду роздруківки, що містять інформацію обміну електронними листами між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 (безпосередній керівник позивача) щодо проведення Міжнародної конференції «Крим 2014-2017: анексована культура». Вказані роздруківки, в силу статті 100 ЦПК України, є електронними доказами, які підтверджують факт того, що позивач був співвиконавцем цього заходу. При цьому, ОСОБА_4 під час допиту її в якості свідка підтвердила те, що позивач після 14 листопада 2017 року до кінця 2017 року продовжував виконувати посадові обов`язки, в тому числі, й вчиняв необхідні дії як представник УЦКД по зазначеному заходу;

ОСОБА_1 у листопаді - грудні 2017 року отримував заробітну плату, а в лютому 2018 року отримав розрахунок при звільненні. При цьому заробітна плата ОСОБА_1 у листопаді та грудні 2017 року була значно більшою ніж в інші місці поточного року;

факт відсутності позивача на роботі з 02 січня 2018 року по 28 лютого 2018 року підтверджується показаннями свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_11 , актами про відсутність позивача на роботі, а також сам позивач не заперечує того факту, що він був відсутній на роботі, оскільки стверджує, що не виконував посадові обов`язки з 14 листопада 2017 року. Відповідач не одразу звільнив позивача за прогул, тому що з`ясовував причини його відсутності на роботі, а також намагався встановити контакт з позивачем, щоб останній все таки вийшов на роботу й продовжив виконувати посадові обов`язки. Позивач був звільнений не за конкретний прогуляний робочий день, а за систематичні прогули - 41 робочий день;

той факт, що трудовий колектив зібрався на збори 28 лютого 2018 року, на яких обговорювалося питання про причини відсутності позивача на роботі, жодним чином не вплинуло на встановлену законом процедуру прийняття рішення відповідачем про накладення дисциплінарного стягнення на позивача у вигляді звільнення за систематичні прогули, не запрошення трудовим колективом УЦКД позивача на їх збори лише демонструє ставлення колективу до позивача та жодним чином не порушує його прав;

свідок ОСОБА_12 в судовому засіданні давав свідчення з приводу актів, якими фіксувалася відсутність позивача на роботі. При цьому, свідок ОСОБА_12 , маючи зауваження щодо таких актів, не заперечував самого факту відсутності позивача на роботі в період часу з 02 січня 2018 року по 28 лютого 2018 року;

позивач протягом 5 років судового розгляду цієї справи ніколи не підіймав питання про наявність в наказі про звільнення помилки, неправильно визначену дату звільнення, він оспорював наказ про звільнення в цілому, вважав, що відповідач повинен був звільнити його 14 листопада 2017 року.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 07 червня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.

Після усунення недоліків, ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі № 757/15821/18-ц, витребувано справу з суду першої інстанції.

У листопаді 2023 року матеріали цивільної справи № 757/15821/18-ц надійшли до Верховного Суду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 06 липня 2023 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 15 листопада 2021 року у справі № 212/9516/19, від 09 листопада 2021 року у справі № 235/5659/20, від 12 листопада 2020 року у справі № 369/9301/18, від 26 липня 2021 року у справі № 643/10816/17, від 08 травня 2019 року у справі № 489/1609/17, від 27 серпня 2020 року у справі № 161/14225/19, відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини

Суди встановили, що 17 квітня 2012 року позивача прийнято на роботу до УЦКД на посаду старшого наукового співробітника.

У зв`язку з систематичними прогулами ОСОБА_1 , що мали місце з 02 січня 2018 року по 28 лютого 2018 року включно, які підтверджуються складеними актами про відсутність позивача на роботі, збори трудового колективу вирішили рекомендувати керівництву УЦКД звільнити позивача із займаної посади за прогули.

28 лютого 2018 року на зборах трудового колективу відповідно до пунктів 5.2, 5.3, 5.4, колективного договору між адміністрацією та Радою трудового колективу УЦКД було розглянуто ситуацію, що склалась з позивачем, на яких було вирішено рекомендувати адміністрації УЦКД звільнити ОСОБА_1 із займаної посади за прогули.

Наказом № 21-о від 28 лютого 2018 року тимчасово виконуючого обов`язки директора УЦКД ОСОБА_13 звільнено ОСОБА_1 на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України за прогул 01 лютого 2018 року.

20 листопада 2017 року позивачем було підписано як науковим керівником розробки «Стандартизація метаданих та обміну даними в контексті створення електронного інформаційного ресурсу об`єктів культурної спадщини та культурних цінностей» додатки 1 та 2 до договору № 1049/1 Міністерства культури на виконання прикладного наукового дослідження, підписував власноручно технічне завдання та калькуляцію кошторисної вартості та 14 грудня 2017 року знов здійснив відповідний підпис. Крім того, згідно наказу Міністерства культури від 19 грудня 2017 року № 1383 «Про підготовку та проведення міжнародної конференції «Крим 2014-2017: анексована культура» (підготовчо-завершальний період» з 22 грудня 2017 року по 28 грудня 2017 року позивач був організатором цього заходу від УЦКД, а також зареєстрований у списку учасників заходу як старший науковий співробітник УЦКД.

На наказі від 30 листопада 2017 року в. о. директора УЦКД ОСОБА_10 про установлення ОСОБА_1 надбавки за почесне звання «Заслужений працівник культури України» з 01 грудня 2017 року у розмірі 20 відсотків від посадового окладу міститься підпис позивача.

Відповідно до зведених відомостей зарахування заробітної плати співробітникам УЦКД ОСОБА_1 отримував заробітну плату у листопаді та грудні 2017 року у такому розмірі: 16 листопада 2017 року - 1 700,00 грн, 30 листопада 2017 року - 5 945,57 грн, 11 грудня 2017 року - 12 000,00 грн, 19 грудня 2017 року - 9 844,48 грн.

До встановлення причин відсутності позивача на роботі директор УЦКД ОСОБА_14 видала наказ № 3 від 15 січня 2018 року про припинення нарахування і виплати заробітної плати ОСОБА_1 .

Після звільнення відповідачем було здійснено кінцевий розрахунок з позивачем у відповідності до статті 116 КЗпП України, сплачено компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 4 782,17 грн (за відпрацьований період з 03 травня 2017 року по 31 грудня 2017 року - 18 календарних днів на підставі наказу УЦКД від 28 лютого 2018 № 21-о). Позивач жодних заяв щодо помилковості таких виплат до УЦКД не подавав, грошові кошти не повертав.

Позивач у відповіді на відзив зазначав, що на час подання заяви про звільнення за власним бажанням в УЦКД був відсутній наказ про визначення відповідальної особи з ведення діловодства у відповідальності до вимог Типової інструкції з діловодства у центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2011 року № 1242

Допитані в суді першої інстанції свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_15 , ОСОБА_11 повідомили про обставини, що були відомі їм стосовно даної справи, та підтвердили інформацію, що не бачили заяви про звільнення від позивача та про те, що позивача було звільнено за систематичні прогули.

Допитана в якості свідка ОСОБА_4 розповіла про обставини, відомі їй по даній справі, та підтвердила, що не бачила заяви про звільнення від позивача та що позивач був звільнений за систематичні прогули.

Позиція Верховного Суду

Згідно статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (частина шоста статті 43 Конституції України).

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності, можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня (див. постанова Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 761/30967/15-ц).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 листопада 2021 року у справі № 235/5659/20 (провадження № 61-10432св21), на яку посилається позивач у касаційній скарзі, зазначено, що:

«прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

Отже, визначальним для вирішення питання законності звільнення з роботи за прогул є не тільки встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а й встановлення поважності причин відсутності.

Законодавством не визначено перелік поважних причин відсутності на роботі, тому, вирішуючи це питання щодо працівника на роботі, звільненого за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати докази із числа передбачених ЦПК України.

Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які виключають вину працівника».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від27 серпня 2020 року у справі № 161/14225/19 (провадження № 61-8917св20), на яку посилається позивач у касаційній скарзі, заначено, що:

«визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі.

Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі у трудовому законодавстві України не визначено, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі дається виходячи з конкретних обставин.

Відповідно до сталої судової практики причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником, зокрема: пожежа, повінь (інші стихійні лиха); аварії або простій на транспорті; виконання громадянського обов`язку (надання допомоги особам, потерпілим від нещасного випадку, порятунок державного або приватного майна при пожежі, стихійному лиху); догляд за захворілим зненацька членом родини; відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника; відсутність за станом здоров`я.

Вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати всі надані сторонами докази.

Вказаний висновок висловлений, зокрема, у постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17 (провадження № 61-47902св18)».

Статтею 147 КЗпП України передбачено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана, звільнення.

У статті 149 КЗпП України визначено, що до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.

Така процедура є однією з гарантій недопущення безпідставного притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності. Проте, правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 липня 2021 року у справі № 643/10816/17 (провадження № 61-188св21), на яку посилається позивач у касаційній скарзі, зазначено, що:

«у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-2801цс15 зроблено висновок про те, що пояснення порушника трудової дисципліни є однією з важливих форм гарантій, наданих порушнику для захисту своїх законних прав та інтересів, направлених проти безпідставного застосування стягнення. Разом з тим правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування усіх обставин його вчинення, в тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника. Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений наданими суду доказами.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2019 року у справі № 711/8227/16-ц (провадження № 61-33637св18) зазначено, що з урахуванням встановлених обставин та правової позиції Верховного Суду України в постанові від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-2801цс15 апеляційним судом зроблено обґрунтований висновок, що невиконання роботодавцем обов`язку отримати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення».

Згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

У справі, що переглядається:

при зверненні до суду позивач просив визнати наказ УЦКД № 21-о від 28 лютого 2018 року про його звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України незаконним; змінити дату та підставу звільнення з займаної посади, зазначивши, що ОСОБА_1 звільнено 14 листопада 2017 року за власним бажанням за статтею 38 КЗпП України; зобов`язати УЦКД зробити записи до трудової книжки позивача; стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну шкоду. В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначав, що 31 жовтня 2017 року він подав на ім`я директора УЦКД ОСОБА_15 заяву про звільнення за власним бажанням з 14 листопада 2017 року. Проте, відпрацювавши передбачені статтею 38 КЗпП України два тижні, позивач не отримав ні наказу про звільнення, ні трудову книжку. Прогулу позивач не вчиняв, так як станом на 01 лютого 2018 року не перебував у трудових відносинах з УЦКД через розірвання трудового договору з власної ініціативи;

суди встановили, що:

17 квітня 2012 року позивача прийнято на роботу до УЦКД на посаду старшого наукового співробітника;

у зв`язку з систематичними прогулами ОСОБА_1 , що мали місце з 02 січня 2018 року по 28 лютого 2018 року включно, які підтверджуються складеними актами про відсутність позивача на роботі, збори трудового колективу вирішили рекомендувати керівництву УЦКД звільнити позивача із займаної посади за прогули;

наказом № 21-о від 28 лютого 2018 року тимчасово виконуючого обов`язки директора УЦКД ОСОБА_13 звільнено ОСОБА_1 на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України за прогул 01 лютого 2018 року;

відповідно до зведених відомостей зарахування заробітної плати співробітникам УЦКД (з вирахуванням податку на доходи фізичних осіб та військового збору) ОСОБА_1 отримував заробітну плату у листопаді та грудні 2017 року у такому розмірі: 16 листопада 2017 року - 1 700,00 грн, 30 листопада 2017 року - 5 945,57 грн, 11 грудня 2017 року - 12 000,00 грн, 19 грудня 2017 року - 9 844,48 грн;

після звільнення відповідачем було здійснено кінцевий розрахунок з позивачем у відповідності до статті 116 КЗпП України, сплачено компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 4 782,17 грн (за відпрацьований період з 03 травня 2017 року по 31 грудня 2017 року - 18 календарних днів на підставі наказу УЦКД від 28 лютого 2018 № 21-о). Позивач жодних заяв щодо помилковості таких виплат до УЦКД не подавав, грошові кошти не повертав;

позивачем не надано суду належних та переконливих доказів, які б підтверджували факт подання ним 31 жовтня 2017 року заяви про звільнення за власним бажанням з 14 листопада 2017 року.

За таких обставин, установивши, що позивачем не надано доказів поважності його відсутності на робочому місці, звільнення позивача за прогул відбулося із дотриманням встановленого законом порядку, суди зробили обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги в частині посилання на висновки Верховного Суду не свідчать про те, що судові рішення ухвалені без їх дотримання.

Доводи касаційної скарги про те, що позивача не запросили на збори трудового колективу під час вирішення питання погодження його звільнення безпідставні.

Розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України, Бюро економічної безпеки України чи органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового та митного законодавства. У разі якщо виборний орган первинної профспілкової організації не утворюється, згоду на розірвання трудового договору надає профспілковий представник, уповноважений на представництво інтересів членів професійної спілки згідно із статутом (частини перша, четверта статті 43 КЗпП України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини перша та третя статті 13 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

в позовній заяві ОСОБА_1 в якості підстави незаконності наказу про звільнення не посилався на те, що відповідачем порушений порядок його звільнення в частині отримання попередньої згоди виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, позивач посилався лише на те, що ним було подано заяву про звільнення за власним бажанням, тому після відпрацювання двох тижнів він був впевнений, що його звільнено, з цього часу він не перебував з відповідачем в трудових відносинах, не посилався на дані обставини ОСОБА_1 і в апеляційній скарзі;

аналіз матеріалів справи свідчить, що в УЦКД не створена первинна профспілкова організація (т. 1 а. с. 104);

статутом УЦКД та колективним договором не передбачено функціонування уповноваженого на представництво інтересів членів професійної спілки (т. 2 а. с. 4-14, 18-28);

за таких обставин судові рішення в цій частині відповідають вимогам закону.

Відсутність висновку Верховного Суду з приводу визначення та зазначення дати звільнення в наказі про звільнення та трудовій книжці, як підстава касаційного оскарження не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи, оскільки постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 307/3549/16-ц (провадження № 61-7980св18), від 01 квітня 2020 року у справа № 578/62/18 (провадження № 61-11563св19), від 15 квітня 2020 року в справі № 462/993/17 (провадження № 61-14166ск19), від 03 травня 2022 року у справі № 759/10779/20 (провадження № 61-18242св21), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2021 року у справі № 703/240/20 (провадження № 61-260св21), 19 жовтня 2022 року у справі № 334/8910/18 (провадження № 61-2338св21) містять висновок щодо порядку визначення дати звільнення при триваючому прогулі.

Аналіз матеріалів справи свідчить, що позивача було звільнено наказом № 21-о від 28 лютого 2018 року за прогул 01 лютого 2018 року, що відповідає змісту вищезазначених висновків Верховного Суду.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справі, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права та без урахуванням висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 15 листопада 2021 року у справі № 212/9516/19, від 09 листопада 2021 року у справі № 235/5659/20, від 12 листопада 2020 року у справі № 369/9301/18, від 26 липня 2021 року у справі № 643/10816/17, від 08 травня 2019 року у справі № 489/1609/17, від 27 серпня 2020 року у справі № 161/14225/19. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 вересня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 квітня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

В. І. Крат