Ухвала

від 29.04.2024 по справі 2-77/2010

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 2-77/2010

провадження № 61-5215ск24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 07 березня 2024 року у справі за позовом акціонерного товариства «Правекс Банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Спеціалізоване ремонтно-монтажне пусконалагоджувальне підприємство «Монтажрембуд» про стягнення заборгованості за кредитним договором,

ВСТАНОВИВ:

АТ «Правекс Банк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ТОВ «Спеціалізоване ремонтно-монтажне пусконалагоджувальне підприємство «Монтажрембуд» про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області рішенням від 11 листопада 2010 року задовольнив позов АТ «ПРАВЕКС БАНК» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ТОВ «Спеціалізоване ремонтно-монтажне пусконалагоджувальне підприємство «Монтажрембуд». Стягнув в солідарному порядку з відповідачів на користь позивача заборгованість за кредитним договором № 4501-001/07 від 08 серпня 2007 року в розмірі 450 628,70 грн, державне мито - 1 700,00 грн та витрати на інформаційно-технічне забезпечення - 250,00 грн.

Не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку, проте, ухвалою від 07 березня 2024 року Івано-Франківський апеляційний суд відмовив у відкритті апеляційного провадження.

У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з касаційною скаргою на ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 07 березня 2024 року у вказаній вище справі.

Касаційна скарга мотивована тим, що станом на час ухвалення рішення суду першої інстанції ОСОБА_1 перебував поза межами території України. Крім того, ОСОБА_1 фактично проживає за адресою, відмінною від адреси його місця реєстрації. За таких обставин заявник переконаний, що суд апеляційної інстанції порушив норму процесуального права, відмовивши йому у відкритті апеляційного провадження, оскільки не врахував, що відповідач не повідомлений належним чином про дату, час та місце слухання справи. Отже, ухвала суду оскаржується на підставі абзацу другого частини другої статті 389 ЦПК України.

Вивчивши касаційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити з огляду на такі підстави.

Відмовляючи відкритті провадження, суд апеляційної інстанції керувався тим, що відповідач звернувся до суду зі скаргою поза межами преклюзивного однорічного строку.

Відповідно до пункту 8 частини першої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково (частина перша статті 352 ЦПК України).

Право на оскарження судових рішень в апеляційному порядку має ряд обмежень, серед яких, зокрема, вимога про дотримання строку на апеляційне оскарження.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Суд першої інстанції ухвалив судове рішення у 2010 році, а отже порядок оскарження регулюється нормами процесуального закону, чинного станом на час прийняття рішення суду першої інстанції.

Так приписи частин першої та третьої статті 294 ЦПК України в редакції, чинній на час встановлюють, що Заяву про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції може бути подано протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Заява про апеляційне оскарження чи апеляційна скарга, подані після закінчення строків, встановлених цією статтею, залишаються без розгляду, якщо апеляційний суд за заявою особи, яка їх подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.

Апеляційна скарга подана в 2024 році, а отже вирішуючи питання про прийняття апеляційної скарги до розгляду, суд апеляційної інстанції користується положеннями процесуального закону, чинного на час подання апеляційної скарги.

Згідно з приписами частини другої статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків:

1) подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки;

2) пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.

Такі обмеження введені законодавцем з метою дотримання іншого принципу судочинства - res judicata.

Res judicata - вирішена справа (res judicata pro veritate habetur! - судове рішення слід визначати за істину) означає остаточність рішення суду, яке набрало чинності і не може бути переглянуте. Принцип res judicata визнано на міжнародному рівні та зафіксовано, зокрема, у пункті 1 статті 44 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Принцип остаточності рішення є складовою частиною верховенства права.

Згідно з цим принципом жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відступ від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справах «Устименко проти України», «Рябих проти Росії», «Марушин проти Росії», «Брумареску проти Румунії»).

Відстоюючи принцип правової визначеності, як у випадках перегляду судових актів у порядку нагляду (див. рішення Європейського суду з прав людини (далі - Суд) у справах «Світлана Науменко проти України», «Трегубенко проти України», «Рябих проти Росії»), так і у випадках перегляду справ у зв`язку з нововиявленими обставинами (див. рішення у справах «Праведна проти Росії», «Желтяков проти України») Суд вважає доцільним керуватися тими ж міркуваннями, коли цей основоположний принцип підривається за допомогою інших процесуальних механізмів, таких як продовження строку на оскарження.

Так, Суд встановив порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у справі «Пономарьов проти України» з тієї причини, що строк на оскарження був продовжений після закінчення значного періоду часу не для усунення серйозних судових помилок, а лише з метою повторного розгляду та ухвалення нового рішення у справі.

В подальшому у пункті 34 рішення від 10 травня 2012 року у справі «Безрукови проти Росії» Європейський Суд відмітив, що хоча продовження строку оскарження і проводиться на розсуд національних судів, останні, на думку Суду, повинні визначити, чи виправдовують підстави для подібного продовження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує межі розсуду суду ні в тривалості, ні в підставах для визначеності нових тимчасових строків.

У справах щодо України Суд неодноразово відзначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках необхідності при обставинах істотного і непереборного характеру (рішення у справах «Салов проти України», «Проценко проти України», «Кравченко проти Росії»). Зокрема, відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення «помилки, що має фундаментальне значення для судової системи» (рішення у справі «Сутяжник проти Росії»).

Аналізуючи підстави пропуску строку на апеляційне оскарження, суд апеляційної інстанції встановив, що АТ «Правекс Банк» звернулося до суду з позовом у липні 2009 року.

Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області ухвалою від 21 липня 2009 року відкрив провадження у справі, а ухвалою від 21 листопада 2009 року - призначив до розгляду.

За змістом приписів частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини п`ятої статті 74 ЦПК України в редакції, яка діяла на час розгляду даної справи, судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. У разі ненадання особами, які беруть участь у справі, інформації щодо їх адреси, судова повістка надсилається фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за

адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку. У разі відсутності осіб, які беруть участь у справі, за такою адресою, вважається, що судовий виклик або судове повідомлення вручене їм належним чином.

В частині дев`ятій статті 74 ЦПК України в цій же редакції встановлено, що відповідач, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення у пресі. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про час і місце розгляду справи.

Івано-Франківський апеляційний суд встановив, що судові повістки про виклик до суду систематично направлялися відповідачу ОСОБА_1 на адресу, вказану в позові та в матеріалах справи, зокрема, копії Договору поруки № 4501-001/07-4 від 08 серпня 2007 року, а також в копії паспорта ОСОБА_1 : с. Білка Городенківського району Івано-Франківської області.

Повістки поверталися до суду з відмітками АТ «Укрпошта» «за зазначеною адресою не проживає», «адресат за місцем прописки не проживає. Вибув».

05 серпня 2010 року та 17 вересня 2010 року суд звертався в редакцію газети «Галичина» щодо оголошення про виклик до суду відповідачів у даній справі, серед яких і ОСОБА_1 , зокрема, на 17 вересня 2010 року, на 20 жовтня 2010 року. Ці оголошення були надруковані в газеті «Галичина».

Аналізуючи зазначені обставини, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що суд першої інстанції, діючи в межах наданих йому чинним на той час процесуальним законом повноважень, вчинив всі можливі процесуальні дії щодо повідомлення відповідача ОСОБА_1 про дату, час та місце розгляду справи.

Справа переглядалася судом апеляційної інстанції за апеляційної скаргою відповідача ОСОБА_4 і ухвалою від 04 січня 2011 року Івано-Франківський апеляційний суд рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 11 листопада 2010 року залишив без змін. Суд апеляційної інстанції також направляв судові повістки та повідомлення відповідачу ОСОБА_1 .

Івано-Франківський апеляційний суд наголосив на тому, що ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , на яку суд надсилав йому судові повістки, з 13 лютого 2001 року та до часу звернення з апеляційною скаргою.

Відповідно до приписів статті 76 ЦПК України в редакції, чинній станом на час ухвалення остаточного судового рішення у справі, Судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду. Якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці проживання, повістку під розписку вручають будь-кому з повнолітніх членів сім`ї, які проживають разом з нею, а за їх відсутності - відповідній житлово-експлуатаційній організації або виконавчому органу місцевого самоврядування. У разі відсутності адресата особа, що доставляє судову повістку, негайно повертає її до суду з поміткою про причини невручення. Особам, які проживають за межами України, судові повістки вручаються в порядку, визначеному міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, в разі відсутності таких - через дипломатичні представництва та консульські установи України за місцем проживання цих осіб.

Так суд апеляційної інстанції надав оцінку доводам заявника про те, що станом на час ухвалення судом першої інстанції рішення по суті спору перебував поза межами території України, та встановив на підставі доказів в матеріалах справи, що надані ОСОБА_1 копії такого паспорта терміном дії з 14 вересня 2005 року до 14 вересня 2015 року без відміток про виїзд за кордон та терміном дії з 29 серпня 2018 року до 29 серпня 2028 року з відміткою про перебування під час цього періоду в Єгипті не доводять факт перебування заявника поза межами території України станом на час ухвалення оскаржуваного судового рішення.

Згідно з частинами першою-четвертою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Статтею 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності в такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.

Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції, правильно застосувавши приписи статті 358 ЦПК України, дотримуючись принципу змагальності цивільного судочинства, на підставі наданих йому доказів дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження з огляду на те, що заявник звернувся до суду з апеляційною скаргою через більше, ніж 13 років після ухвалення рішення судом першої інстанції. Таке звернення особи зі скаргою про скасування рішення суду через 13 років після його постановлення, за відсутності непереборних обставин щодо причин поважності пропуску строку, буде порушенням принципу правової визначеності, що передбачає дотримання принципу res judicata - принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна із сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення

Наявність обставини непереборної сили особа не довела, в зв`язку з чим дії суду апеляційної інстанції відповідають вимогам цивільного процесуального законодавства, а доводи касаційної скарги такого висновку не спростовують та зводяться до незгоди особи з результатом вирішення судом апеляційної інстанції процесуального питання та до суб`єктивного бажання за спливом значного проміжку часу добитися перегляду рішення у справі, яке набрало законної сили.

Не заслуговують на увагу також доводи касаційної скарги про те, що відповідач не підписував спірний договір поруки, а отже в нього не виникло жодних зобов`язань перед позивачем, оскільки такі доводи стосуються перегляду рішення суду першої інстанції по суті, натомість предметом касаційного оскарження є судове рішення апеляційного суду, прийняте за результатами розгляду процедурного питання.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про те, що касаційна скарга необґрунтована.

Відповідно до приписів частини четвертої статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.

Враховуючи наведене, у відкритті касаційного провадження належить відмовити, оскільки касаційна скарга є необґрунтованою, правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення, а доводи касаційної скарги такого висновку не спростовують.

Керуючись статтями 261, 394 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 07 березня 2024 року у справі за позовом акціонерного товариства «Правекс Банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Спеціалізоване ремонтно-монтажне пусконалагоджувальне підприємство «Монтажрембуд» про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Копію ухвали разом з доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. В. Литвиненко

А. І. Грушицький

Є. В. Петров