Постанова

від 01.05.2024 по справі 334/7126/23

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 01.05.2024 Справа № 334/7126/23

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний№334/7126/23 Головуючий у1інстанції Фетісов М.В.

Провадження № 22-ц/807/769/24 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 травня 2024 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого Онищенка Е.А.

суддів: Бєлки В.Ю.,

Трофимової Д.А.

за участю секретаря судового засідання Книш С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 31 січня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної корпорації розвитку «ВЕБ.РФ», третя особа: Держава Російська Федерація в особі Міністерства Юстиції Російської Федерації про стягнення майнової шкоди, завданої збройною агресією,-

В С Т А Н О В И Л А:

Представник позивача адвокат Демиденко Д.А. звернулась до суду з позовом до Державної корпорації розвитку «ВЕБ.РФ», в якому просить стягнути солідарно з Державної корпорації розвитку «ВЕБ.РФ» та держави Російська Федерація в рахунок відшкодування збитків 170181 356 гривень, що еквівалентно 5 870 812 доларів США, спричинену в результаті збройної агресії Російської Федерації проти України, а також судові витрати.

Позовну заяву обґрунтовує тим, що заочним рішенням Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 13.07.2023 у справі № 334/2768/23 встановлено обставини завдання шкоди, підтверджено її наявність та стягнуто з держави Російська Федерація на користь відповідача в рахунок відшкодування збитків грошові кошти у розмірі 170181 356 гривень. ДКР «ВЕБ.РФ» є alter ego держави Російська Федерація, оскільки виконує цілі, функції та завдання, притаманні державним органам, знаходиться під щільним контролем держави Російська Федерація і майном якої держава розпоряджається як своїм, тобто по суті є органом держави. А томумайно, належне ДКР «ВЕБ.РФ», може використовуватись для стягнення за боргами держави Російської Федерації (необхідно нехтувати формальною відокремленістю майна цієї юридичної особи від майна держави).

Просив стягнути солідарно з Державної корпорації розвитку «ВЕБ.РФ» та держави Російська Федерація в рахунок відшкодування збитків 170 181 356 гривень, що еквівалентно 5 870 812 доларів США, спричинену в результаті збройної агресії Російської Федерації проти України, а також судові витрати.

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 31 січня 2024 року відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом неповно з`ясовані фактичні обставини справи, порушено норми матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції не вірно досліджено надані докази та обґрунтування позовних вимог, які в сукупності надають підстави задоволення позовних вимог.

Відзиву на апеляційну скаргу не надходило.

Сторони, будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання представника не направив, причини неявки суду не повідомили.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Отже, зі змісту вказаної норми права вбачається, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. З врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.

З огляду на вказане та враховуючи баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, обізнаність учасників справи про дату, час та місце розгляду справи, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності учасника справи, який не з`явився в судове засідання.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Ухвалене судом першої інстанції рішення не відповідає зазначеним вище нормам процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з не обґрунтованості заявлених вимог.

Колегія суддів не погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Встановлено, що починаючи з 2014 року, загальновідомим є той факт, що Російська Федерація чинить збройну агресію проти України та продовжує це станом на момент ухвалення цього рішення.

Позивач ОСОБА_1 є громадянином України, якому відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного земельного кадастру на праві власності належать наступні земельні ділянки:

-земельна ділянка за кадастровим номером 2320355400:10:003:0291, площею 0,652 га, розташована на території Кирилівської селищної ради Мелітопольського району Запорізької області (колишня назва: Запорізька обл., Якимівський р-н, смт. Кирилівка);

-земельна ділянка за кадастровим номером 2320355400:10:003:0290, площею 0,7091 га, розташована на території Кирилівської селищної ради Мелітопольського району Запорізької області (колишня назва: Запорізька обл., Якимівський р-н, смт. Кирилівка);

-земельна ділянка за кадастровим номером 2320355400:10:003:0331, площею 0,41 га, розташована на території Кирилівської селищної ради Мелітопольського району Запорізької області (колишня назва: Запорізька обл., Якимівський р-н, смт. Кирилівка);

-земельна ділянка за кадастровим номером 2320355400:10:003:0317, площею 1,1387 га, розташована на території Кирилівської селищної ради Мелітопольського району Запорізької області (колишня назва: Запорізька обл., Якимівський р-н, смт. Кирилівка);

-земельна ділянка за кадастровим номером 2320355400:10:003:0286, площею 0,4576 га, розташована на території Кирилівської селищної ради Мелітопольського району Запорізької області (колишня назва: Запорізька обл., Якимівський р-н, смт. Кирилівка);

-земельна ділянка за кадастровим номером 2320355400:10:003:0325, площею 1,11 га, розташована на території Кирилівської селищної ради Мелітопольського району Запорізької області (колишня назва: Запорізька обл., Якимівський р-н, смт. Кирилівка);

-земельна ділянка за кадастровим номером 2320355400:10:003:0385, площею 0,7471 га, розташована на території Кирилівської селищної ради Мелітопольського району Запорізької області (колишня назва: Запорізька обл., Якимівський р-н, смт. Кирилівка) (а.с. 12-30, т.1 ).

У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України,Указом Президента України від 24.02.2022 р. № 64/2022в України було введено воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 р. строком на 30 діб. Зазначений період дії воєнного стану неодноразово продовжувався та станом на сьогодні його продовжено до 18 серпня 2023 року згідно зУказом Президента України № 254/2023 від 01.05.2023 р., затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» № 3057-ІХ від 02.05.2023 р.

Згідно з наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією» від 22.12.2022 р.№ 309, територія розміщення земельних ділянок, що належать позивачу на праві власності а саме: Якимівська селищна територіальна громада Мелітопольського району Запорізької області з 24.02.2022 р. і до сьогодні віднесена до територій, тимчасово окупованих російською федерацією.

Указами президента російської федерації від 29 вересня 2022 року № 685, від 29 вересня 2022 року № 686 про «приєднання» до рф частково окупованих територій Запорізької, Херсонської, Донецької і Луганської областей та визнання «незалежності» цих регіонів, виходячи з проведених там під контролем Москви так званих референдумів.

03 жовтня 2022 р. анексію частини українських територій схвалила держдума рф. 04 жовтня 2022 року рада федерації - верхня палата російського парламенту - ратифікувала так звані договори «про входження Запорізької та Херсонської областей до складу Росії». 04 жовтня 2022 р. президентом рф було підписано, схвалений 03.10.2022 р. держдумою та 04.10.2022 р. - радою федерації, федеральний конституційний закон № 7-ФКЗ «Про прийняття до російської федерації Запорізької області та утворення у складі російської федерації нового суб`єкта Запорізької області».

Починаючи з кінця 2022 року на тимчасово окупованих територіях Запорізької області злочинна влада «інвентаризує» приватне нерухоме майно, вимагає від власників надати документи, що підтверджують право власності на нього. В протилежному випадку окупанти загрожують визнати майно безхазяйним та «націоналізувати».

Указомголови ради міністрів військово-цивільної адміністрації Запорізької області від 12.08.2022 р. № 213-убуло створено «Міністерство майнових та земельних відносин військово-цивільної адміністрації Запорізької області». Саме це «міністерство» займається «екпропріацією» майна під виглядом «націоналізації».

Згідно інформації, розміщеної на офіційному веб-сайті «міністерства» (за посиланнямhttps://mio.zapgov.ru/ministerstvo-vyyavlennoe-beshozyajnoe-imushhestvo/) військово-цивільна адміністрація декілька разів на тиждень оприлюднює оголошення з переліками виявленого безхазяйного майна, куди вносяться об`єкти у разі фізичної відсутності власника з правовстановлюючими документами.

Відповідно до п. 2.11Порядку виявлення, обліку та прийняття у власність безхазяйного майна Запорізької області, через три календарні дні з дня публікації відповідного оголошення, у випадку неявки особи, яка вважає себе власником майна, з правовстановлюючими документами для здійснення реєстрації, Комісія ставить майно на облік та починає процедуру визнання такого майна власністю Запорізької області.

Указомголови ради міністрів військово-цивільної адміністрації Запорізької області від 06.12.2022 р. № 1003-у затверджено Положення про особливості обліку майна, що знаходиться в державній власності Запорізької області та ведення Реєстру майна Запорізької області.

Відповідно доч.1ст.2вказаного Положеннямайном Запорізькоїобласті вважаєтьсямайно,що розміщенеяк натериторії Запорізькоїобласті,так іза їїмежами,рухоме,нерухоме та інше майно, яке прийняте в державну власність Запорізької області зі складу безхазяйного майна, націоналізоване в державну власність Запорізької області та ін., відповідно до чинного законодавства та нормативно-правових актів Запорізької області.

В січні 2023 року територіальні управлінняфедеральної служби державної реєстрації, кадастру та картографії (росреєстр) почали свою роботу в так званих ДНР, ЛНР, Запорізькій та Херсонські областях. Відомства здійснюють повноваження по реєстрації прав на нерухомість, кадастровому обліку, видачі відомостей з ЄДРН, а також кадастрові роботи.

Росреєстр розробив законопроект про особливості визнання документів, що встановлюють право власності на нерухоме майно, які були видані в ДНР, ЛНР, Запорізькій та Херсонській областях до їх прийняття в рф. Проект закону опубліковано на порталі проектів нормативно-правових актів та ведеться народне обговорення.

Вказані дії зі сторони рф підтверджують вчинення протиправних дій, спрямованих на завершення формального процесу анексії українських територій, поширення на тимчасово окупованій території публічно-правового порядку рф та здійснення заходів щодо незаконного позбавлення права власності фізичних та юридичних осіб.

В той же час, пункт 9 Резолюції 60/1, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 24.10.2005 р., визначає мир, безпеку та розвиток прав людини тими опорами, на яких тримається система ООН.

Стаття 1 Декларації про право на мир засвідчує, що кожен має право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку (резолюція 71/189, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 19.12.2016 р.).

Декларація про право народів на мир, прийнята резолюцією 39/11 Генеральної Асамблеї ООН 12.11.1984 р., проголошує, що збереження права народів на мир та сприяння його здійсненню є одним з основних обов`язків кожної держави

Отже, обов`язку держав утримуватися від збройної агресії кореспондує право на мир, яке є запорукою дотримання інших прав і свобод, гарантованих нормами Загальної декларації прав людини та інших міжнародно-правових актів.

Згідност. 1 Закону України «Про оборону України», збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

Наслідком саме збройної агресії російської федерації відносно України, що є загальновідомими фактами, стала окупація частини території України.

Таким чином, російська федерація є суб`єктом, внаслідок збройної агресії якого проти України та окупації частини території України порушено низку прав та свобод фізичних та юридичних осіб, зокрема, прав позивача. Внаслідок військової агресії російської федерації позивачу була завдана шкода, що полягає у порушенні його права власності на земельні ділянки та протиправному обмеженні у реалізації його правомочностей власника внаслідок окупації та захоплення територій зі сторони рф.

Відповідно до статті 36 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 56/83 від 12.12.2001 р. «Відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння», держава, відповідальна за міжнародно-протиправне діяння, зобов`язане компенсувати збитки, завдані таким діянням. При цьому компенсація охоплює будь-які збитки, що обраховуються у фінансовому вираженні, в тому числі упущену вигоду, наскільки вона встановлена.

Крім того, в Основних принципах та керівних положеннях, що стосуються права на правовий захист та відшкодування збитків для жертв грубих порушень міжнародних норм у сфері прав людини та серйозних порушень міжнародного гуманітарного права № 2005/30 від 25.07.2005 р., Економічною і соціальною радою ООН унормовано право жертв грубих порушень міжнародних норм у сфері прав людини та серйозних порушень міжнародного гуманітарного права на засоби правового захисту, зокрема право на ефективний доступ до правосуддя, реальне та швидке відшкодування завданих збитків,

доступ до механізмів відшкодування збитків (п. 11). При цьому, відповідно до п. 20 вказаних Основних принципів, компенсацію необхідно надавати за будь-які збитки, включаючи матеріальну шкоду та упущену вигоду, у тому числі втрату можливості заробітку.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12.05.2022 у справі № 635/6172/17 (п. 50) дійшла висновку, що російська федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на рф як на державу, що здійснює окупацію (частини п`ята та дев`ятастатті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).

Заочним рішенням Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 13.07.2023 у справі № 334/2768/23 встановлено, що Російська Федерація як держава-агресор вчинила дії, які позбавили позивача ОСОБА_1 можливості здійснювати реалізацію свого права власності на майно, внаслідок чого він позбавлений можливості доступу до свого майна, можливості ним володіти, користуватися та розпоряджатися, та стягнуто з держави Російська Федерація на користь ОСОБА_1 майнову шкоду у розмірі 170181356 гривень та витрати, пов`язані з розглядом справи у розмірі 164446,80 гривень, а також в дохід Державного бюджету України 13420 гривень судового збору.

Згідно з частиною четвертоюстатті 82 ЦПК Україниобставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до висновків, викладених у пунктах 119, 120 постанови Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 910/4210/20, з відповідних положень Федерального закону від 17.05.2007 № 82-ФЗ «Про державну корпорацію розвитку «ВЕБ.РФ» вбачається, що уряд Російської Федерації фактично розглядає ДКР «ВЕБ.РФ» як підпорядкований уряду орган, а не самостійну юридичну особу, яка на власний розсуд і ризик займається підприємницькою діяльністю, тому зазначене та здійснення урядом Російської Федерації контролю за діяльністю ДКР «ВЕБ.РФ» мало наслідком утворення відносин агенту та принципала. Майно Російської Федерації і ДКР «ВЕБ.РФ» змішується настільки, що відпадають підстави вважати таке майном юридичної особи, а не Російської Федерації. Тобто ДКР «ВЕБ.РФ» є по суті органом Російської Федерації, оскільки виконує цілі, функції та завдання, притаманні державним органам, знаходиться під щільним контролем російської федерації настільки, що є її alter ego («другим я»), і майном якого держава розпоряджається як своїм.

Відповідно достатті 11 Цивільного кодексу України(далі -ЦК України), цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні

права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події.

У частині 1статті 317 ЦК Україниправомочності власника розкриваються за допомогою цивілістичної тріади правомочностей: володіння, користування та розпорядження.

Під правомочністю володіння розуміється заснована на законі (тобто юридично забезпечена) можливість мати у себе дане майно, утримувати його в своєму господарстві, фактично володіти ним.

Правомочність користування являє собою засновану на законі можливість експлуатації, господарського чи іншого використання майна шляхом вилучення з нього корисних властивостей, його споживання. Воно тісно пов`язане з правомочністю володіння, бо в більшості випадків можна користуватися майном, тільки фактично володіючи ним.

Правомочність розпорядження означає аналогічну можливість визначення юридичної долі майна шляхом зміни його приналежності, стану або призначення.

У своїй сукупності названі правомочності вичерпують всі надані власнику можливості. Власник сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Засада недоторканності права власності передбаченастаттею 41 Конституції України, згідно з якою право приватної власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Статтею 321 ЦК Українипередбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Непорушність цього права означає передусім невтручання будь-кого у здійснення власником своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження майном, заборону будь-яких порушень прав власника щодо його майна всупереч інтересам власника та його волі.

Стаття 1 Протоколу № 1 доКонвенції про захист прав людини і основоположних свободпередбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Натомість рф своїми діями порушила право власності позивача на земельні ділянки, які розташовані в зоні тимчасової окупації території України, оскільки у позивача немає доступу до свого майна, що позбавляє його можливості володіння та користування земельними ділянками та фактично призводить до неможливості ними розпорядитися, оскільки відсутня можливість передачі майна в натурі та безпосередньо за місцем його знаходження.

Варто зазначити, Європейський суд з прав людини при розгляді справ щодо порушення права власності дотримується позиції, що будь-яке обмеження чи позбавлення правомочностей власника є defacto позбавленням права власності та відповідно порушенням ст. 1 Першого протоколу доКонвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, розглядаючи заяви про порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції Європейський суд з прав людини зіштовхувався не лише зі справами, в яких заявників фактично позбавляли майна, але й зі справами, в яких таке позбавлення було визнано ним defacto. Однією з таких справ є справа Спорронґ і Льоннрот проти Швеції (Sporrongand Lonnroth v. Sweden), заяви №7151/75, №7152/75, рішення від 23.09.1982 р., рішення від 18.12.1984 р. (справедлива сатисфакція).

У цій справі Суд дійшов висновку, що хоча фактичної заявники не були позбавлені майна, обмеження накладені на їх майно державою, фактично призвели до того, що право заявників на власність виявлялося відкличним і таким, що за певних умов могло бути скасоване.

Суд зазначає, що відбулось обмеження можливості власників розпорядитися своїм майном. Тобто втративши певною мірою свій зміст, право власності не зникло. Наслідки не є такими, щоб можна було прирівняти їх до наслідків позбавлення майна. Суд зауважує з цього приводу, що заявники мали змогу й надалі користуватися своїм майном, а також що хоча продати нерухомість було складніше, незважаючи на це, можливість продажу існувала.

Однак навіть за вказаних обставин Суд прийшов до висновку, що будь-яке обмеження чи позбавлення правомочностей власника є defacto позбавленням права власності, визнав порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції та призначив справедливу компенсацію заявникам у своєму рішенні від 18.12.1984 р.

У справі «Лоізіду проти Туреччини» Європейським судом з прав людини прийнято рішення про необхідність компенсації Турецькою Республікою моральної і матеріальної шкоди заявниці, яка була змушена залишити місце свою проживання внаслідок окупації Туреччиною північної частини території Кіпру.

У пункті 63 мотивувальної частини рішення від 18.12.1996 р. ЄЄПЛ зазначив, що оскільки заявниці починаючи з 1974 р. було відмовлено у праві доступу до майна, вона фактично повністю втратила над ним контроль, рівно як і можливість користуватись ним. Ця відмова, що триває, повинна розглядатися як втручання у права, передбачені ст. 1 Протоколу № 1. Таке втручання з урахуванням виключних обставин цієї справи, на які посилаються пані Лоізіду на Уряд Кіпру, не може розглядатися як позбавлення власності або контролю за її використанням у рамках першого і другою пунктів ст. 1 Протоколу 1. Водночас воно, поза будь-яким сумнівом, підпадає під дію норми, що міститься у першому реченні цієї статті, зокрема, становить порушення права на безперешкодне користування своїм майном. У цьому зв`язку Суд вважає, що фактична неможливість здійснення цього права є таким же порушенням Конвенції, як і перешкоди юридичного характеру.

Визначаючи розмір компенсації завданої пані Лоізіду матеріальної шкоди, Європейський суд з прав людини зазначив, що заявниця продовжує залишатися законним власником дев`яти ділянок землі і однієї квартири, і що висновок Суду про порушення ст. 1 Протоколу № 1 ґрунтувався на тому факті, що внаслідок відмови у праві доступу до її землі починаючи з 1974 р.. заявниця фактично повністю втратила контроль над своїм майном, рівно як і можливість користуватись ним. Отже, Суд дійшов висновку, що вона має право на компенсацію збитків, безпосередньо пов`язаних з цим порушенням її прав.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), у своїй практиці наголошує на тому, що неможливість здійснення права на безперешкодне користування своїм майном, зумовлена діями або бездіяльністю держави, є порушенням Конвенції. У цьому зв`язку ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо необхідності компенсації матеріальної шкоди, завданої власникам нерухомого майна у результаті втрати контролю над таким майном і неможливості користуватися ним.

Стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»покладає на суд обов`язок при розгляді справ застосовуватиКонвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно зістаттею 15 ЦК України,кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно достатті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятоїстатті 13 цього Кодексу.

Відповідно достатті 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо), якщо інше не встановлено законом.

Згідно зістаттею 1166 ЦК України,майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

Суд зазначає, що при вирішенні спорів про відшкодування шкоди застаттею 1166 ЦК України, доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв`язок між протиправною дією та негативними наслідками. Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди.

Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року військова агресія російської федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, російську федерацію було зобов`язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.

Аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16 березня 2022 року у справі щодо звинувачень в геноциді за конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти Російської Федерації) зобов`язав Російську Федерацію припинити військову агресію проти України.

Також Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24 березня 2022 року, якою додатково засуджує військову агресію росії проти України, вимагає від російської федерації припинення військових дій, в тому числі атак проти цивільних осіб та цивільних об`єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.

Відповідно доПостанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року «Про Заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні»»визнано геноцидом Українського народу дії Збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами російської федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 210/4458/15-ц, від 30 січня 2020 року у справі 287/167/18-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 серпня 2017 року у справі № 761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії російської федерації проти України встановленню в судовому порядку не потребує.

ПреамбулоюЗакону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»встановлено, що Україна згідно зКонституцією Україниє суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеноїКонституцієюта законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

Відповідно до частини 3 статті 82 Цивільного процесуального кодексу України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Отже, протиправність діяння відповідача, як складового елементу факту збройної агресії росії проти України в розумінні частини 3статті 82Цивільного процесуального кодексу Україниє загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні, а також визнано на найвищому міжнародному рівні.

Обов`язковою умовою покладення відповідальності має бути безпосередній причинний зв`язок між вчиненими порушеннями і завданими збитками. Підставою для відшкодування понесених збитків є спричинення їх внаслідок вчиненого порушення, тобто наявності прямого причинно-наслідкового зв`язку між діями однієї сторони та зменшення майнових прав іншої.

Територія розміщення земельних ділянок, що належать позивачу на праві власності, наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією» від 22.12.2022 р.№ 309 віднесена до переліку територій, тимчасово окупованих російською федерацією.

Доказів відсутності факту незаконного перебування та захоплення території Якимівської селищної територіальної громади Мелітопольського району Запорізької області, відсутності обмеження вільного доступу до окупованих територій починаючи з 24.02.2022 р. відповідачем не надано. Більш того, зі сторони рф вчиняються дії, що спрямовані на незаконну анексію окупованих територій та встановлення на них публічно-правового порядку РФ.

Відповідно достатті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»тимчасово окупована Російською Федерацією територія України- це частини території України, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють фактичний контроль або в межах яких збройні формування Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль з метою встановлення окупаційної адміністрації Російської Федерації.

В даному випадку принцип більшої вірогідності у сукупності з принципом розумності та з урахуванням поданих позивачем доказів та пояснень надає суду можливість зробити висновок про те, що перебування окремих територій Запорізької області під окупацією російськими окупаційними військами в умовах воєнного стану та військової агресії очевидно позбавило позивача вільного та безперешкодного доступу до земельних ділянок, які розташовані в такій зоні тимчасової окупації.

Таким чином, військова агресія рф, окупація, незаконне поширення на окремих територіях України юрисдикції відповідача, що призвело до втручання в усталені господарсько-правові зв`язки, перебуває у прямому причинно-наслідковому зв`язку з позбавленням позивача доступу до земельних ділянок, унеможливленням здійснення контролю за майном, як наслідок, позбавлення можливості здійснювати реалізацію правомочностей володіння, користування та розпорядження майном чим завдало позивачу збитків.

Враховуючи вище зазначене позицію та викладену у пунктах 119, 120 постанови Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 910/4210/20, колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення.

Доводи апеляційної скарги зайшли своє підтвердження під час розгляду колегією суддів матеріалів справи.

Враховуючи встановлені вище обставини справи, невідповідність висновків суду встановленим обставинам справи, порушення судом норм матеріального права, колегія суддів приходить до висновку про те, що доводи апеляційної скарги є обґрунтованими, у зв`язку з чим оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовної заяви про стягнення майнової шкоди, завданої збройною агресією.

Керуючись ст. ст. 279, 368, 369, 374, 376, 381-384ЦПК України, колегія суддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 31 січня 2024 року у цій справі скасувати, прийняти постанову наступного змісту.

Позовну заяву ОСОБА_1 до Державної корпорації розвитку «ВЕБ.РФ», Держави Російська Федерація про стягнення майнової шкоди, завданої збройною агресією задовольнити.

Стягнути солідарно з Державної корпорації розвитку «ВЕБ.РФ» та держави Російська Федерація на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування збитків грошові кошти у розмірі 170181356,00 грн, спричинену в результаті збройної агресії Російської Федерації проти України.

Стягнути солідарно з Державної корпорації розвитку «ВЕБ.РФ» та держави Російська Федерація в дохід Державного бюджету України 33550,00 грн судового збору.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 09 травня 2024 року.

Головуючий

Судді: