Ухвала

від 16.05.2024 по справі 320/6885/23

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

16 травня 2024 року

м. Київ

справа №320/6885/23

адміністративне провадження № К/990/4425/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Блажівської Н.Є.,

суддів: Білоуса О.В., Желтобрюх І.Л.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Київського окружного адміністративного суду від 31 травня 2023 року (суддя Колеснікова І.С.)

та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 грудня 2023 року (судді: Парінов А.Б., Беспалов О.О., Грибан І.О.)

в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1

до Головного управління ДПС у Київській області

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

УСТАНОВИВ:

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

1.1. Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 (далі також - Позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Головного управління ДПС у Київській області (далі також - Відповідач), в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 27 вересня 2022 року №1034680-2408-1023.

Обґрунтовуючи позовну вимогу, вказував, що Відповідач на порушення вимог чинного законодавства поклав на нього обов`язок зі сплати орендної плати за землю, оскільки фактично відповідна земельна ділянка використовується фермерським господарством, якому вона була передана Позивачем.

1.2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Київський окружний адміністративний суд своїм рішенням від 31 травня 2023 року позов залишив без задоволення.

Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 26 грудня 2023 року це рішення залишив без змін.

Роблячи висновки про відсутність підстав для задоволення позову, суди виходили з того, що у правовідносинах з орендної плати за землі державної та комунальної власності, які були надані фізичній особі для створення фермерського господарства, податковий обов`язок щодо сплати орендної плати лежить на орендарі земельної ділянки, який визначений в договорі оренди земельної ділянки і право користування земельною ділянкою якого зареєстровано в Державному реєстрі речових прав. Податковий обов`язок щодо сплати орендної плати за землі державної та комунальної власності виникає у фермерського господарства, для створення якого фізичній особі була надана земельна ділянка, після переходу до нього прав орендаря в установленому законом порядку. Оскільки, як свідчать фактичні обставини справи, орендарем земельної ділянки є Позивач, і саме він уклав договір оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства, відповідно він і несе обов`язок щодо сплати орендної плати за вказану земельну ділянку.

2. ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

2.1. Доводи Позивача (особи, яка подала касаційну скаргу)

До Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій скаржник просить рішення Київського окружного адміністративного суду від 31 травня 2023 року, постанову Шостого апеляційного адміністративного суду у справі №320/6885/23 скасувати у повному обсязі та постановити нове судове рішення, яким визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення №1034680-2408-1023 від 27 вересня 2022 року, прийняте ГУ ДПС у Київській області.

Підставою касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі, як зазначив у касаційній скарзі Позивач, є неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права у випадку, що передбачений пунктом 1 четвертої частини статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС України).

Вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій під час ухвалення судових рішень було неправильно застосовано норми матеріального права, а саме статей 8, 12, 19 Закону України «Про фермерське господарство» й не враховано Висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постановах від 1 квітня 2020 року у справі №320/5724/17, від 23 червня 2020 року у справі №922/989/18, від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі №317/2520/15-ц, від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №677/1865/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14-ц, від 12 грудня 2018 року у справі №704/29/17-ц, від 16 січня 2019 року у справі №695/1275/17, від 27 березня 2019 року у справі №574/381/17-ц, від 3 квітня 2019 року у справі №628/776/18, від 20 березня 2019 року у справі №615/2197/15-ц/

Вважає, що висновки Верховного Суду у цій категорії справ містять різне застосування норм матеріального права, а саме моменту переходу прав на землю фермерського господарства та необхідності вчинення додаткових дій для переходу таких прав. Це впливає на визначення платника земельного податку згідно з вимогами ПК України.

Як стверджує Позивач, суди у цій справі, вирішуючи спір, послались на правові висновки Верховного Суду від 27 січня 2022 року у справі № 808/2838/17 та від 18 червня 2021 року у справі №400/1730/19, за змістом яких платник податку за землі фермерського господарства визначається виключно за даними Державного реєстру речових права на нерухоме майно (далі також - ДРРПНМ), інформації, яка міститься, зокрема, у договорі оренди, а положення інших законів до уваги не беруться.

Разом з тим, на думку Позивача, такі висновки Верховного Суду не узгоджуються з іншими позиціями, зокрема Великої Палати Верховного Суду, у питаннях моменту переходу прав на землю до фермерського господарства від засновника і чи потрібно вчиняти для цього будь-які дії, зокрема і перереєстрацію у ДРРПНМ.

Зовсім протилежна позиція, на думку представника Позивача, була сформована Верховним Судом при ухваленні постанови від 26 червня 2023 року у справі №820/6406/16, за змістом якої виходячи з того, що фермерське господарство користується земельними ділянками, які належать на праві власності позивачу, зареєстроване належним чином в якості юридичної особи, здійснює сплату фіксованого сільськогосподарського податку, відтак нарахування земельного податку з фізичних осіб позивачу є протиправним, оскільки фізична особа, яка отримала у власність «для ведення фермерського господарства» земельні ділянки здійснює діяльність на цих землях не особисто, а через створену ним юридичну особу фермерське господарство. Виходячи з положень статті 31 Земельного кодексу України за відсутності речового права на земельну ділянку, селянське (фермерське) господарство може використовувати земельну ділянку, що перебуває у власності засновника, з дозволу (згоди) власника. Така згода не повинна формулюватися як окремий акт, а може випливати із поведінки засновника (члена) господарства.

На переконання Позивача, правильний порядок застосування норм матеріального права, який найбільше відповідає принципам верховенства права та правової визначеності, а також враховує сформовані підходи у практиці Великої Палати Верховного Суду відображений саме у постанові від 26 червня 2023 року у справі №820/6406/16.

Висновки у постановах Верховного Суду, на які послались суди при вирішенні спору, за твердженнями, наведеними у касаційній скарзі, не враховують останніх підходів у застосуванні земельного законодавства, яке регулює порядок користування земельними ділянками для фермерського господарства та моменту виникнення таких прав у юридичної особи.

В контексті наведених у касаційній скарзі доводів та обґрунтувань представник Позивача стверджує, що за результатами розгляду даної справи Верховним Судом з метою забезпечення правильного застосування норм матеріального права та задля формування єдиної правозастосовчої практики мають бути сформовані наступні висновки:

- після укладення громадянином договору оренди земельної ділянки державної та комунальної власності для ведення фермерського господарства та створення цим громадянином фермерського господарства права й обов`язки орендаря такої земельної ділянки за договором оренди землі переходять від громадянина до фермерського господарства з дня проведення його державної реєстрації. При цьому такий перехід відбувається в силу норм Закону України «Про фермерське господарство» та не потребує вчинення сторонами орендних правовідносин будь-яких додаткових дій, у тому числі укладення додаткових угод;

- виходячи з положень статті 31 Земельного кодексу України за відсутності речового права на земельну ділянку, селянське (фермерське) господарство може використовувати земельну ділянку, що перебуває у користуванні (оренді) засновника, з дозволу (згоди) власника. Така згода не повинна формулюватися як окремий акт, а може випливати із поведінки засновника (члена) господарства.

- нарахування земельного податку фізичній оссобі є протиправним, оскільки фізична особа, яка отримала в оренду «для ведення фермерського господарства» земельні ділянки здійснює діяльність на цих землях не особисто, а через створену нею юридичну особу - фермерське господарство.

2.1. Доводи Відповідача (особи, яка подала відзив касаційну скаргу)

Відповідач не погоджується з вимогами касаційної скарги, вважає їх необґрунтованими та безпідставними, а рішення судів першої та апеляційної інстанції у цій справі - законними і обґрунтованими, тобто такими, що ухвалені відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права із повним та всебічним з`ясуванням обставин в адміністративній справі.

З урахуванням цього просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 31 травня 2023 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 грудня 2023 року у справі №320/6885/23 - без змін.

З посиланням на відповідну судову практику Відповідач стверджує, що у правовідносинах з орендної плати за землі державної та комунальної власності, які були надані фізичній особі для створення фермерського господарства, податковий обов`язок щодо сплати орендної плати у таких правовідносинах лежить на орендарі земельної ділянки, який визначений в договорі оренди земельної ділянки і право користування земельною ділянкою якого зареєстровано в державному реєстрі речових прав. Податковий обов`язок щодо сплати орендної плати за землі державної та комунальної власності виникає у фермерського господарства, для створення якого фізичній особі була надана земельна ділянка, після переходу до нього прав орендаря в установленому законом порядку.

Оскільки, як свідчать фактичні обставини справи, орендарем земельної ділянки є ОСОБА_1 і саме він уклав договір оренди на земельну ділянку для ведення фермерського господарства, відповідно, на думку Відповідача, він і несе обов`язок щодо сплати орендної плати за вказану земельну ділянку.

Доводи Позивача щодо набуття ФГ «Садове С.Галайки» права користування вказаною земельною ділянкою, на думку представника Відповідача, є необґрунтованими, з огляду на те, що умовами договору оренди землі не передбачено, що після державної реєстрації фермерського господарства до останнього переходять права та обов`язки орендаря, будь-які додаткові угоди до вказаного договору в матеріалах справи відсутні.

Враховуючи викладене у сукупності та зважаючи на нормативне регулювання спірних правовідносин Відповідач вважає, що податкове повідомлення-рішення прийняте ГУ ДПС у Київській області відповідно до вимог чинного законодавства України, а підстави для визнання його протиправним та скасування відсутні.

3. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДАМИ ПОПЕРЕДНІХ ІНСТАНЦІЙ

24 травня 2002 року Позивач (Орендар) та Тетіївська районна державна адміністрація (Орендодавець) уклали договір оренди землі.

Згідно з умовами цього договору Орендодавець надає на підставі розпорядження Тетіївської районної державної адміністрації № 117 від 29 квітня 2002 року та змін до цього розпорядження від 23 травня 2002 року за № 136, а Орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку із земель сільськогосподарського призначення державної власності з кадастровим номером 3224681200:04:003:0001 загальною площею 36,8031 га, яка знаходиться на території Галайківської сільської ради Тетіївського району Київської області.

27 травня 2002 року Позивач зареєстрував селянське (фермерське) господарство «Садове с. Галайки» (код ЄДРПОУ 31970273).

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 28 листопада 2022 року орендарем земельної ділянки площею 36.8035 га в межах території Галайківської сільської ради Тетіївського району Київської області з кадастровим номером 3224681200:04:003:0001 вказаний ОСОБА_1 .

Виконавчий комітет Тетіївської міської ради листом від 1 лютого 2022 року №02-33/196 надав контролюючому органу перелік орендарів станом на 1 лютого 2022 року, згідно з яким ОСОБА_1 є орендарем земельної ділянки (кадастровий номер 3224681200:04:003:0001 площею 36,8031 га), нормативно грошова оцінка (далі також - НГО) якої становить 1135211, 35 грн, розмір орендної плати від НГО - 12%.

На підставі цих даних ГУ ДПС у Київській області провело нарахування орендної плати за 2022 рік та в подальшому винесло податкове повідомлення-рішення форми «Ф» від 27 вересня 2022 року № 1034680-2408-1023, яким Позивачу нарахувало податкове зобов`язання у сумі 136225,40 грн.

4. ПІДСТАВИ ПЕРЕДАЧІ СПРАВИ НА РОЗГЛЯД ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд, обговоривши доводи касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування норм матеріального і процесуального права, виходить з такого.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За змістом частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

У розглядуваній справі спірним є питання відповідності вимогам частини другої статті 2 КАС України податкового повідомлення-рішення в контексті того, що фактичним користувачем земельної ділянки, про оренду якої укладено договір між державною адміністрацією та Позивачем, є утворене останнім фермерське господарство, яке нараховувало та сплачувало відповідний податок.

Спроби розв`язати ці питання в аспекті повноважень щодо викладення правового висновку, як в складі колегій касаційних судів, так і складі окремих палат касаційних судів, а також у складі Великої Палати, Верховний Суд реалізовував неодноразово. Однак, підходи судів щодо відповідних підходів у взаємовідносинах щодо прав та обов`язків щодо конкретної земельної ділянки, яка використана фізичною особою для створення фермерського господарсьва, дещо різняться.

Передусім необхідно зазначити правове регулювання таких спірних правовідносин.

Відповідно до положень статті 121 Земельного кодексу України (у відповідній редакції) громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства - в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство.

З наведеного нормативного регулювання слідує, що на час надання земельної ділянки така земельна ділянка на праві постійного землекористування для ведення селянського (фермерського) господарства надавалась не як громадянину України, а як спеціальному суб`єктові - голові створюваного селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до частин першої та другої статті 9 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» (який втратив чинність 29 липня 2003 року - з моменту набрання чинності Законом України «Про фермерське господарство») після одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку, тобто за місцем розташування земельної ділянки. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) та одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи.

Законодавством, чинним до 2003 року, було передбачено одержання земельної ділянки як обов`язкової умови для набуття правосуб`єктності селянського (фермерського) господарства як юридичної особи. Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення селянського (фермерського) господарства, зобов`язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації селянського (фермерського) господарства. Тобто закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення селянського (фермерського) господарства, без створення такого селянського (фермерського) господарства.

Згідно із Законом України «Про фермерське господарство», прийнятим 19 червня 2003 року, Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» визнано таким, що втратив чинність.

У статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» унормовано, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства відповідно до закону.

Згідно із частиною першою статті 5, частиною першою статті 7 зазначеного Закону право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому ЗК України. Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону України «Про фермерське господарство»).

У пунктах 48- 51 постанови від 23 червня 2020 року у справі № 922/989/18 Велика Палала Верховного Суду зробила висновок про те, що і на сьогодні можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у статті 42 Господарського кодексу України (далі - ГК України) визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими здійснення підприємницької діяльності в розумінні статті 44 ГК України. При цьому можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення.

Ураховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки від використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, що надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства, земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання за статтею 55 ГК України.

Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постанові від 1 квітня 2020 року у справі № 320/5724/17.

За аналізом положень статей 1, 5, 7, 8 Закону України «Про фермерське господарство» Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства (пункт 53 постанови від 23 червня 2020 року у справі № 922/989/18).

Практика застосування норм права щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря та переходу обов`язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації є сталою та підтримується Великою Палатою Верховного Суду (аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 317/2520/15-ц, від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 677/1865/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 704/29/17-ц, 16 січня 2019 року у справі № 695/1275/17 та у справі № 483/1863/17, від 27 березня 2019 року у справі № 574/381/17-ц, від 03 квітня 2019 року у справі № 628/776/18).

Велика Палата Верховного Суду (пункт 61 постанови від 23 червня 2020 року у справі № 922/989/18) дійшла висновку, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 615/2197/15-ц).

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц зазначається, що фермерське господарство реєструється в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

Аналогічні тези містяться також у постановах від 22 лютого 2018 року у справі № 606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 677/1865/16-ц, від 26 червня 2019 року у справі № 628/778/18, від 1 жовтня 2019 року у справі № 922/538/19 та інших.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 677/1865/16-ц зробила висновок, що після державної реєстрації фермерського господарства у правовідносинах користування земельними ділянками, наданими на підставі Закону України «Про фермерське господарство», відбувається фактична заміна орендаря, й обов`язки користувача земельної ділянки переходять до фермерського господарства з дня його державної реєстрації (пункт 41).

В цій постанові Великої Палати Верховного Суду викладено висновок й про те, що для фактичної заміни орендаря та переходу обов`язків користувача земельної ділянки до фермерського господарства має значення факт державної реєстрації останнього, а не внесення земельних ділянок до його статутного капіталу (пункт 42).

Отже, з моменту реєстрації фермерського господарства та набуття статусу юридичної особи обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства. Аналогічний висновок викладено й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 922/989/18 (провадження № 12-205гс19).

Тобто усталена практика Великої Палати Верховного Суду пов`язує момент набуття фермерським господарством прав та обов`язків орендаря земельної ділянки саме з моментом державної реєстрації фермерського господарства. Після такої реєстрації відбувається фактична заміна орендаря і саме з цього часу обов`язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

У пунктах 6.22 та 6.23 постанови від 30 червня 2020 року у справі № 927/79/19 Велика Палата Верховного Суду вказала, що нормами Закону України «Про фермерське господарство» запроваджений механізм, за яким земельна ділянка спочатку надається в оренду громадянину з метою здійснення підприємницької діяльності (для ведення фермерського господарства), проте останній може використовувати її лише шляхом створення фермерського господарства як форми здійснення своєї підприємницької діяльності. Таке фермерське господарство створюється після отримання громадянином земельної ділянки в оренду. З моменту створення цього фермерського господарства та його державної реєстрації до нього переходять права й обов`язки орендаря такої земельної ділянки за договором оренди землі. В цьому випадку не відбувається відчуження орендарем права на оренду земельної ділянки, а здійснюється встановлений нормами перехід прав та обов`язків орендаря земельної ділянки від громадянина до створеного ним фермерського господарства. При цьому такий перехід відбувається в силу вищенаведених норм Закону України «Про фермерське господарство» та не потребує вчинення сторонами орендних правовідносин будь-яких додаткових дій, у тому числі укладення додаткових угод.

Такі ж підходи щодо застосування норм матеріального права демонструє й Верховний Суд у складі Колегії суддів Касаційного господарського суду, зокрема в свої постановах від 13 вересня 2022 року у справі №921/112/21 та від 5 вересня 2023 року у справі №924/687/22, 9 квітня 2024 року у cправі №925/1331/22, а також Верховний Суд у складі Колегії суддів Касаційного цивільного суду, зокрема у постановах від 6 грудня 2023 року справі №685/487/22, від 13 вересня 13 вересня 2023 року у справі № 388/1201/22

Отже, в силу наведених підходів, в разі створення фермерського господарства саме останнє виступає суб`єктом взаємовідносин щодо оренди, а тому за логікою таких висновків саме воно має й нести обов`язки щодо сплати відповідної орендної плати. В інакшому випадку виникає дисонанс, коли всі права та обов`язки щодо відповідної земельної ділянки правомочне реалізовувати фермерське господарство, однак орендну плату вносить засновник цього господарства.

Верховний Суд неодноразово, зокрема, в названих рішеннях, визнавав права щодо ділянки, яка була внесена засновником, навіть у разі смерті останнього, саме за фермерським господарством. Верховний Суд у своїх рішеннях вказує, що у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством, до якого воно перейшло після створення цього господарства.

Тому, у випадку покладення обов`язку щодо сплати орендної плати на засновника може виникнути ситуація, за якою цей платіж не буде вноситися взагалі, що призведе до порушення інтересів суспільства в цілому.

Щодо практики Касаційного адміністративного суду Верховного Суду з питань, що виникли в межах цього касаційного провадження, то вона до 2021 року була також неоднозначною.

Однак Верховний Суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду в межах вирішення в касаційному порядку справи № 400/1730/19 ухвалив постанову від 18 червня 2021 року. У цій постанові Верховний Суд у складі палати сформував висновок щодо застосування норм підпунктів 288.1, 288.2 статті 288 ПК, статей 125, 126 Земельного кодексу України, частини другої статті 16, частин першої, другої статті 21 Закону України «Про оренду землі», статті 12 Закону України «Про фермерське господарство» й вказав, що у правовідносинах з орендної плати за землі державної та комунальної власності, які були надані фізичній особі для створення фермерського господарства, податковий обов`язок щодо сплати орендної плати у таких правовідносинах лежить на орендарі земельної ділянки, який визначений в договорі оренди земельної ділянки і право користування земельною ділянкою якого зареєстровано в державному реєстрі речових прав. Податковий обов`язок щодо сплати орендної плати за землі державної та комунальної власності виникає у фермерського господарства, для створення якого фізичній особі була надана земельна ділянка, після переходу до нього прав орендаря в установленому законом порядку.

Цей висновок врахований Верховним Судом у постанові від 27 січня 2022 року у справі №808/2838/17, на яку є покликання в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, а також в постановах від 20 квітня 2023 року у справі № 320/4842/21, від 13 квітня 2023 року у справі №120/433/20-а, від 14 липня 2021 року у справі №821/488/18.

Проте ці підходи щодо застосування норм матеріального права, що регулюють відповідні правовідносини, які є предметом аналізу в рамках цієї справи, не повною мірою враховують наведені вище позиції Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, та Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду після ухвалення названого вище рішення судовою палатою з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду 30 листопада 2021 року ухвалив постанову у справі №360/318/20, за якою визнав протиправним рішення про нарахування орендної плати засновнику за встановленої судами попередніх інстанцій обставини сплати такої фермерським господарством. У цій постанові Верховний Суд резюмував, що об`єктом плати за землю в розглянутих правовідносинах є земельна ділянка, надана в оренду з метою створення фермерського господарства, а майнові права на вказану земельну ділянку передані до складеного капіталу фермерського господарства, яке реалізуючи права землекористувача має обов`язок внесення плати за землю. В розглянутому спорі орендар передав право користування земельною ділянкою створеній ним юридичній особі, реалізуючи таким чином форму підприємницької діяльності, а контролюючий орган оскаржує права фермерського господарства як землекористувача, визначаючи останнім фізичну особу-орендаря, із чим пов`язує обов`язок внесення плати за користування земельною ділянкою.

26 червня 2023 року у справі №820/6406/16 Верховний Суд у складі колегії суддів також ухвалив постанову, де сформував висновок, за яким фермерське господарство користується земельними ділянками, які належать на праві власності позивачу, зареєстроване належним чином в якості юридичної особи, здійснює сплату фіксованого сільськогосподарського податку, відтак нарахування земельного податку з фізичних осіб позивачу є протиправним, оскільки фізична особа, яка отримала у власність «для ведення фермерського господарства» земельні ділянки здійснює діяльність на цих землях не особисто, а через створену ним юридичну особу фермерське господарство.

На неврахування висновків цієї постанови як підстави касаційного оскарження вказує Позивач у касаційній скарзі у цій справі.

Тобто прийняття палатою з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду відповідного судового рішення не повною мірою усунуло врегулювання проблемних питань щодо того, хто виступає платником орендної плати і хто має її вносити для цілей виконання податкового обов`язку.

Неоднозначність позиції щодо того хто ж саме має виступати платником орендної плати прослідковується також з судової практики і Касаційного господарського суду Верховного Суду.

Наприклад у справі №924/617/22 Касаційний господарський суд Верховного Суду, ухвалюючи постанову від 26 квітня 2024 року, на підставі встановлених судами попередніх інстанцій обставин сплати фермерським господарством за свого засновника орендної плати, презюмував, що саме засновник як фізична особа має вносити відповідну орендну плату для цілей визнання дотриманими умов договорів оренди земельної ділянки.

Натомість у справі №902/526/19 (постанова від 26 січня 2022 року) Верховний Суд при аналізі наявності правових підстав для розірвання договору оренди, укладеного з засновником фермерського господарства, досліджував питання сплати орендної плати саме фермерським господарством, яке і виступало відповідачем у справі.

Отже, існують неоднакові підходи до визначення того, хто за чинним законодавством має вносити орендну плату як для цілей дотримання податкового законодавства, так і для дотримання договірних зобов`язань та належного здійснення господарської діяльності.

Фактично врахування одного з означених підходів Касаційного адміністративного суду та Касаційного господарського суду означатиме неврахування іншого, що поглибить ситуацію правової невизначеності в правовій системі в аспекті застосування норм матеріального права.

Наведене вище в сукупності з урахуванням різних позицій та підходів касаційних судів щодо означеного в касаційній скарзі питання та повноважень й обов`язків суду касаційної інстанції, зокрема, щодо урахування рішень суду касаційної інстанції з огляду на час їх прийняття та ієрархію унеможливлює розгляд касаційної скарги та вказує на наявність виключної правової проблеми.

Згідно з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права (аналогічний правовий висновок викладено, зокрема, в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 21 січня 2020 року у справі №161/2238/18).

В контексті цього Верховний Суд звертає увагу на те, що відсутність сталої та послідовної практики на рівні судів касаційної інстанції щодо того хто ж виступає платником орендної плати (засновник, який уклав договір оренди, чи фермерське господарство, яке безпосередньо використовує земельну ділянку) є одним з аспектів, що свідчить про наявність виключної правової проблеми з означеного питання.

Висновок щодо обов`язку сплати орендної плати саме засновником фермерського господарства суперечить попереднім підходам Великої Палати Верховного Суду, яка, хоч і вказала про перехід всіх прав та обов`язків щодо земельної ділянки до фермерського господарства, однак остаточно так і не визначилась щодо того чи останнє виступає платником орендної плати.

Вирішення ж правової проблеми щодо покладення обов`язку сплати орендної плати на конкретну особу (засновника чи фермерське господарство) необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі як для цілей податкового законодавства, так і з метою унормування договірних взаємовідносин та ведення господарської діяльності. Якщо покласти обов`язок зі сплати на засновника, як на фізичну особу, що безпосередньо уклала договір оренди, як це передбачено ПК України шляхом надсилання йому одного разу на рік податкового повідомлення-рішення, це зумовлює також і необхідність формування висновку щодо того чи мають перевагу норми податкового законодавства над договірними зобов`язаннями в контексті того, що в переважній більшості договорів оренди визначений обов`язок сплачувати орендну плату щомісячно (див. справу №924/617/22). Також є питання пропорційності інтересів засновника та фермерського господарства, адже фактично внаслідок несплати засновником орендної плати порушуються права та інтереси саме фермерського господарства; й навпаки, - використовуючи земельну ділянку, саме фермерське господарство, як суб`єкт підприємництва, отримує прибутки, натомість за сучасними підходами в судочинстві, саме його засновник має сплачувати орендну плату. Непоодинокими є випадки, зокрема в названих справах (як і у цій справі), за якими навіть у разі нарахувань та сплати орендної плати фермерським господарством до фізичної особи (засновника) теж повторно ставляться вимоги щодо її сплати.

Щодо кількісного виміру, то вже аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції ілюструє значну кількість відповідних спорів, які наскрізно потребують вирішення питання щодо визначення конкретного платника орендної плати у відповідних правовідносинах. Неоднакові підходи на рівні касаційних господарського та адміністративного судів щодо вирішення конкретно цього безумовно впливають і на значний обсяг справ, де прослідковується різне вирішення спорів, де необхідно визначити конкретного платника (суб`єкта сплати) орендної плати на землю на рівні судів першої та апеляційної інстанцій (до прикладу з останніх справи № 420/24860/23, №160/4123/24, №420/9061/23, №400/2541/22, №128/789/17, №906/1032/23, №922/3051/23).

Наведене вище предметно демонструє приклади, які вказують на необхідність вирішення виключної правової проблеми з метою формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права з метою визначення належної особи, що зобов`язана вносити орендну плату. Це приведе до визначеності взаємовідносин, зокрема майнових, між засновниками, фермерськими господарствами, податковими органами та орендодавцями. Саме принцип правової визначеності, що є інтегративним складником принципу верховенства права, вимагає, щоб правозастосування було прогнозованим та передбачуваним. Правомірність обмеження майнових прав (законних очікувань) особи з боку держави неодноразово була предметом розгляду ЄСПЛ, внаслідок чого Суд сформував уніфіковану позицію, за якою обмеження у реалізації будь-якого права може бути визнане правомірним за дотримання таких умов, як законність, легітимна мета та необхідність у демократичному суспільстві. Сукупність таких умов наразі відома під назвою «трискладовий тест».

В контексті наведеного також слід звернути увагу, що сучасна судова доктрина визнає такий принцип як «превалювання сутності над формою», за яким певні дії враховуються не лише з огляду на їх юридичну форму, а й відповідно до їх сутності. І в разі невідповідності юридичної форми її сутності перевага надається останній.

Виходячи з сутності відповідних взаємовідносин, наведеного вище у взаємозв`язку колегія суддів поділяє підхід, який наочно демонструється з попередніх рішень Великої Палати Верховного Суду щодо реалізації прав та обов`язків щодо відповідної земельної ділянки саме фермерським господарством. З урахуванням цього вважає, що саме фермерське господарство є платником орендної плати, оскільки саме воно у відповідних правовідносинах є орендарем земельної ділянки, яка отримувалась фізичною особою для його створення.

Вирішення виключної правової проблеми, визначеної у цій справі, дозволить забезпечити дотримання гарантованих статтею 2, 6 КАС України основних засад (принципів) адміністративного судочинства, запровадить єдині підходи до правозастосування судами касаційних інстанцій та судами нижчих інстанцій при вирішенні вимог, що стосуватимуться нарахування та сплати відповідною особою орендної плати за земельну ділянку, яка фактично хоч і орендується фізичною особою, проте використовується фермерським гоподарством.

Оскільки зазначені питання зумовлені невизначеністю законодавчого регулювання і встановленням глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці з їх вирішення, колегія суддів однозначно кваліфікує їх як виключна правова проблема і вважає, що наявні обґрунтовані припущення, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права.

Слід зазначити, що згідно з частиною першою статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Згідно з частиною четвертою статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики (пункт 4). Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя.

Відповідно до частини п`ятої статті 346 КАС України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

На переконання колегії суддів, ця справа містить виключну правову проблему, а тому наявні правові підстави передати її на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою формування єдиної правозастосовчої практики.

Керуючись статтями 3, 4, 345, 346, 355, 359 КАС України, Суд

У Х В А Л И В:

Справу №320/6885/23 передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає

Головуюча суддя Н.Є. Блажівська

Судді О.В. Білоус

І.Л. Желтобрюх