Постанова

від 19.09.2024 по справі 320/6885/23

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ф

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 вересня 2024 року

м. Київ

справа №320/6885/23

адміністративне провадження № К/990/4425/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Блажівської Н.Є.,

суддів: Білоуса О.В., Желтобрюх І.Л.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Київського окружного адміністративного суду від 31 травня 2023 року (суддя Колеснікова І.С.)

та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 грудня 2023 року (судді: Парінов А.Б., Беспалов О.О., Грибан І.О.)

в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1

до Головного управління ДПС у Київській області

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

УСТАНОВИВ:

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

1.1. Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 (далі також - Позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Головного управління ДПС у Київській області (далі також - Відповідач), в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 27 вересня 2022 року № 1034680-2408-1023.

Обґрунтовуючи позовну вимогу, вказував, що Відповідач на порушення вимог чинного законодавства поклав на нього обов`язок зі сплати орендної плати за землю, оскільки фактично відповідна земельна ділянка використовується фермерським господарством, якому вона була передана Позивачем.

1.2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Київський окружний адміністративний суд своїм рішенням від 31 травня 2023 року позов залишив без задоволення.

Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 26 грудня 2023 року це рішення залишив без змін.

Роблячи висновки про відсутність підстав для задоволення позову, суди виходили з того, що у правовідносинах з орендної плати за землі державної та комунальної власності, які були надані фізичній особі для створення фермерського господарства, податковий обов`язок щодо сплати орендної плати лежить на орендарі земельної ділянки, який визначений в договорі оренди земельної ділянки і право користування земельною ділянкою якого зареєстровано в Державному реєстрі речових прав. Податковий обов`язок щодо сплати орендної плати за землі державної та комунальної власності виникає у фермерського господарства, для створення якого фізичній особі була надана земельна ділянка, після переходу до нього прав орендаря в установленому законом порядку. Оскільки, як свідчать фактичні обставини справи, орендарем земельної ділянки є Позивач, і саме він уклав договір оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства, відповідно він і несе обов`язок щодо сплати орендної плати за вказану земельну ділянку.

2. ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

2.1. Доводи Позивача (особи, яка подала касаційну скаргу)

До Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій скаржник просить рішення Київського окружного адміністративного суду від 31 травня 2023 року, постанову Шостого апеляційного адміністративного суду у справі №320/6885/23 скасувати у повному обсязі та постановити нове судове рішення, яким визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення №1034680-2408-1023 від 27 вересня 2022 року, прийняте ГУ ДПС у Київській області.

Підставою касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі, як зазначив у касаційній скарзі Позивач, є неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права у випадку, що передбачений пунктом 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС України).

Вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій під час ухвалення судових рішень було неправильно застосовано норми матеріального права, а саме статей 8, 12, 19 Закону України «Про фермерське господарство» й не враховано Висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постановах від 1 квітня 2020 року у справі № 320/5724/17, від 23 червня 2020 року у справі № 922/989/18, від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 317/2520/15-ц, від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 677/1865/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 704/29/17-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 695/1275/17, від 27 березня 2019 року у справі № 574/381/17-ц, від 3 квітня 2019 року у справі № 628/776/18, від 20 березня 2019 року у справі № 615/2197/15-ц.

Вважає, що висновки Верховного Суду у цій категорії справ містять різне застосування норм матеріального права, а саме моменту переходу прав на землю фермерського господарства та необхідності вчинення додаткових дій для переходу таких прав. Це впливає на визначення платника земельного податку згідно з вимогами ПК України.

Як стверджує Позивач, суди у цій справі, вирішуючи спір, послались на правові висновки Верховного Суду, наведені у постановах від 27 січня 2022 року у справі № 808/2838/17 та від 18 червня 2021 року у справі №400/1730/19, за змістом яких платник податку за землі фермерського господарства визначається виключно за даними Державного реєстру речових права на нерухоме майно (далі також - ДРРПНМ), інформації, яка міститься, зокрема, у договорі оренди, а положення інших законів до уваги не беруться.

Разом з тим, на думку Позивача, такі висновки Верховного Суду не узгоджуються з іншими позиціями, зокрема Великої Палати Верховного Суду, у питаннях моменту переходу прав на землю до фермерського господарства від засновника і чи потрібно вчиняти для цього будь-які дії, зокрема і перереєстрацію у ДРРПНМ.

Зовсім протилежна позиція, на думку представника Позивача, була сформована Верховним Судом при ухваленні постанови від 26 червня 2023 року у справі №820/6406/16, за змістом якої виходячи з того, що фермерське господарство користується земельними ділянками, які належать на праві власності позивачу, зареєстроване належним чином в якості юридичної особи, здійснює сплату фіксованого сільськогосподарського податку, відтак нарахування земельного податку з фізичних осіб позивачу є протиправним, оскільки фізична особа, яка отримала у власність «для ведення фермерського господарства» земельні ділянки здійснює діяльність на цих землях не особисто, а через створену ним юридичну особу - фермерське господарство. Виходячи з положень статті 31 Земельного кодексу України за відсутності речового права на земельну ділянку, селянське (фермерське) господарство може використовувати земельну ділянку, що перебуває у власності засновника, з дозволу (згоди) власника. Така згода не повинна формулюватися як окремий акт, а може випливати із поведінки засновника (члена) господарства.

На переконання Позивача, правильний порядок застосування норм матеріального права, який найбільше відповідає принципам верховенства права та правової визначеності, а також враховує сформовані підходи у практиці Великої Палати Верховного Суду відображений саме у постанові від 26 червня 2023 року у справі №820/6406/16.

Висновки у постановах Верховного Суду, на які послались суди при вирішенні спору, за твердженнями, наведеними у касаційній скарзі, не враховують останніх підходів у застосуванні земельного законодавства, яке регулює порядок користування земельними ділянками для фермерського господарства та моменту виникнення таких прав у юридичної особи.

В контексті наведених у касаційній скарзі доводів та обґрунтувань представник Позивача стверджує, що за результатами розгляду даної справи Верховним Судом з метою забезпечення правильного застосування норм матеріального права та задля формування єдиної правозастосовчої практики мають бути сформовані наступні висновки:

- після укладення громадянином договору оренди земельної ділянки державної та комунальної власності для ведення фермерського господарства та створення цим громадянином фермерського господарства права й обов`язки орендаря такої земельної ділянки за договором оренди землі переходять від громадянина до фермерського господарства з дня проведення його державної реєстрації. При цьому такий перехід відбувається в силу норм Закону України «Про фермерське господарство» та не потребує вчинення сторонами орендних правовідносин будь-яких додаткових дій, у тому числі укладення додаткових угод;

- виходячи з положень статті 31 Земельного кодексу України за відсутності речового права на земельну ділянку, селянське (фермерське) господарство може використовувати земельну ділянку, що перебуває у користуванні (оренді) засновника, з дозволу (згоди) власника. Така згода не повинна формулюватися як окремий акт, а може випливати із поведінки засновника (члена) господарства.

- нарахування земельного податку фізичній особі є протиправним, оскільки фізична особа, яка отримала в оренду «для ведення фермерського господарства» земельні ділянки здійснює діяльність на цих землях не особисто, а через створену нею юридичну особу - фермерське господарство.

2.1. Доводи Відповідача (особи, яка подала відзив касаційну скаргу)

Відповідач не погоджується з вимогами касаційної скарги, вважає їх необґрунтованими та безпідставними, а рішення судів першої та апеляційної інстанції у цій справі - законними і обґрунтованими, тобто такими, що ухвалені відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права із повним та всебічним з`ясуванням обставин в адміністративній справі.

З урахуванням цього просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 31 травня 2023 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 грудня 2023 року у справі №320/6885/23 - без змін.

З посиланням на відповідну судову практику Відповідач стверджує, що у правовідносинах з орендної плати за землі державної та комунальної власності, які були надані фізичній особі для створення фермерського господарства, податковий обов`язок щодо сплати орендної плати у таких правовідносинах лежить на орендарі земельної ділянки, який визначений в договорі оренди земельної ділянки і право користування земельною ділянкою якого зареєстровано в державному реєстрі речових прав. Податковий обов`язок щодо сплати орендної плати за землі державної та комунальної власності виникає у фермерського господарства, для створення якого фізичній особі була надана земельна ділянка, після переходу до нього прав орендаря в установленому законом порядку.

Оскільки, як свідчать фактичні обставини справи, орендарем земельної ділянки є ОСОБА_1 і саме він уклав договір оренди на земельну ділянку для ведення фермерського господарства, відповідно, на думку Відповідача, він і несе обов`язок щодо сплати орендної плати за вказану земельну ділянку.

Доводи Позивача щодо набуття ФГ «Садове С.Галайки» права користування вказаною земельною ділянкою, на думку представника Відповідача, є необґрунтованими, з огляду на те, що умовами договору оренди землі не передбачено, що після державної реєстрації фермерського господарства до останнього переходять права та обов`язки орендаря, будь-які додаткові угоди до вказаного договору в матеріалах справи відсутні.

Враховуючи викладене у сукупності та зважаючи на нормативне регулювання спірних правовідносин Відповідач вважає, що податкове повідомлення-рішення прийняте ГУ ДПС у Київській області відповідно до вимог чинного законодавства України, а підстави для визнання його протиправним та скасування відсутні.

3. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДАМИ ПОПЕРЕДНІХ ІНСТАНЦІЙ

24 травня 2002 року Позивач (Орендар) та Тетіївська районна державна адміністрація (Орендодавець) уклали договір оренди землі.

Згідно з умовами цього договору Орендодавець надає на підставі розпорядження Тетіївської районної державної адміністрації № 117 від 29 квітня 2002 року та змін до цього розпорядження від 23 травня 2002 року за № 136, а Орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку із земель сільськогосподарського призначення державної власності з кадастровим номером 3224681200:04:003:0001 загальною площею 36,8031 га, яка знаходиться на території Галайківської сільської ради Тетіївського району Київської області.

27 травня 2002 року Позивач зареєстрував селянське (фермерське) господарство «Садове с. Галайки» (код ЄДРПОУ 31970273).

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 28 листопада 2022 року орендарем земельної ділянки площею 36.8035 га в межах території Галайківської сільської ради Тетіївського району Київської області з кадастровим номером 3224681200:04:003:0001 вказаний ОСОБА_1 .

Виконавчий комітет Тетіївської міської ради листом від 1 лютого 2022 року №02-33/196 надав контролюючому органу перелік орендарів станом на 1 лютого 2022 року, згідно з яким ОСОБА_1 є орендарем земельної ділянки (кадастровий номер 3224681200:04:003:0001 площею 36,8031 га), нормативно грошова оцінка (далі також - НГО) якої становить 1135211, 35 грн, розмір орендної плати від НГО - 12%.

На підставі цих даних ГУ ДПС у Київській області провело нарахування орендної плати за 2022 рік та в подальшому винесло податкове повідомлення-рішення форми «Ф» від 27 вересня 2022 року № 1034680-2408-1023, яким Позивачу нарахувало податкове зобов`язання у сумі 136 225,40 грн.

4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

4.1. Оцінка доводів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

Верховний Суд, обговоривши доводи касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу, переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування норм матеріального і процесуального права з урахуванням викладених Великою Палатою Верховного Суду висновків виходить з такого.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За змістом частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

У розглядуваній справі спірним є питання відповідності вимогам частини другої статті 2 КАС України податкового повідомлення-рішення в контексті правомірності нарахування орендної плати фізичній особі, яка уклала договір оренди з державною адміністрацією й утворила фермерське господарство, яке фактично використовувало земельну ділянку, нараховувало та сплачувало відповідний податок.

Верховний Суд ухвалою від 16 травня 2024 року справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Київській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Верховний Суд у цій ухвалі покликався на те, що відсутність сталої та послідовної судової практики щодо того, хто ж виступає платником орендної плати (засновник, який уклав договір оренди, чи фермерське господарство, яке безпосередньо використовує земельну ділянку) є одним з аспектів, що свідчить про наявність виключної правової проблеми з означеного питання.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 13 червня 2024 року визнала, що наведене в ухвалі Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2024 року обґрунтування наявності виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, не створює підстави для прийняття до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 320/6885/23.

У цій ухвалі від 13 червня 2024 року підкреслено, що Велика Палата Верховного Суду вже викладала висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема, у постановах від 1 квітня 2020 року у справі № 320/5724/17, від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 317/2520/15-ц, від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 677/1865/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 704/29/17-ц, № 695/1275/17, від 16 січня 2019 року у справі у справі № 483/1863/17, від 27 березня 2019 року у справі № 574/381/17-ц, від 3 квітня 2019 року у справі № 628/776/18, від 23 червня 2020 року у справі № 922/989/18, від 20 березня 2019 року у справі № 615/2197/15-ц.

З урахуванням цього Велика Палата Верховного Суду справу № 320/6885/23 за позовом ОСОБА_1 повернула до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для розгляду у відповідній колегії.

Отже, Велика Палата Верховного Суду у цій справі в ухвалі вказала на те, що вже викладала правовий висновок у подібних правовідносинах у вищенаведених справах.

Так, відповідно до положень статті 121 Земельного кодексу України (у відповідній редакції; далі також - ЗК України) громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства - в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство.

З наведеного нормативного регулювання слідує, що на час надання земельної ділянки така земельна ділянка на праві постійного землекористування для ведення селянського (фермерського) господарства надавалась не як громадянину України, а як спеціальному суб`єктові - голові створюваного селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до частин першої та другої статті 9 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» (який втратив чинність 29 липня 2003 року - з моменту набрання чинності Законом України «Про фермерське господарство») після одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку, тобто за місцем розташування земельної ділянки. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) та одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи.

Законодавством, чинним до 2003 року, було передбачено одержання земельної ділянки як обов`язкової умови для набуття правосуб`єктності селянського (фермерського) господарства як юридичної особи. Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення селянського (фермерського) господарства, зобов`язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації селянського (фермерського) господарства. Тобто закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення селянського (фермерського) господарства, без створення такого селянського (фермерського) господарства.

Згідно із Законом України «Про фермерське господарство», прийнятим 19 червня 2003 року, Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» визнано таким, що втратив чинність.

У статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» унормовано, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства відповідно до закону.

Згідно із частиною першою статті 5, частиною першою статті 7 зазначеного Закону право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому ЗК України. Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону України «Про фермерське господарство»).

Так, відповідно до висновків, наведених у постанові від 23 червня 2020 року у справі № 922/989/18, на яку, зокрема послалась Велика Палата Верховного Суду у цій справі за позовом ОСОБА_1 , можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства. Фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у статті 42 Господарського кодексу України (далі - ГК України) визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими здійснення підприємницької діяльності в розумінні статті 44 ГК України. При цьому можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення. Ураховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки від використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, що надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства, земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання за статтею 55 ГК України.

Подібні за змістом висновки викладені й у інших постановах Великої Палати Верховного Суду, на які послалась остання в ухвалі у цій справі за позовом ОСОБА_1 , зокрема у постановах від 13 березня 2018 року у справі №348/92/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі №317/2520/15-ц, від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц, від 1 квітня 2020 року у справі № 320/5724/17.

У пунктах 6.22 та 6.23 постанови від 30 червня 2020 року у справі № 927/79/19 Велика Палата Верховного Суду вказала, що нормами Закону України «Про фермерське господарство» запроваджений механізм, за яким земельна ділянка спочатку надається в оренду громадянину з метою здійснення підприємницької діяльності (для ведення фермерського господарства), проте останній може використовувати її лише шляхом створення фермерського господарства як форми здійснення своєї підприємницької діяльності. Таке фермерське господарство створюється після отримання громадянином земельної ділянки в оренду. З моменту створення цього фермерського господарства та його державної реєстрації до нього переходять права й обов`язки орендаря такої земельної ділянки за договором оренди землі. В цьому випадку не відбувається відчуження орендарем права на оренду земельної ділянки, а здійснюється встановлений нормами перехід прав та обов`язків орендаря земельної ділянки від громадянина до створеного ним фермерського господарства. При цьому такий перехід відбувається в силу вищенаведених норм Закону України «Про фермерське господарство» та не потребує вчинення сторонами орендних правовідносин будь-яких додаткових дій, у тому числі укладення додаткових угод.

Тобто усталена практика Великої Палати Верховного Суду пов`язує момент набуття фермерським господарством прав та обов`язків орендаря земельної ділянки саме з моментом державної реєстрації фермерського господарства. Після такої реєстрації відбувається фактична заміна орендаря і саме з цього часу обов`язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

Суд касаційної інстанції у цій справі не може оминути ці висновки Великої Палати Верховного Суду й відповідно до приписів положень частини п`ятої статті 242 КАС України повинен їх врахувати при розв`язанні спору у цій справі.

Отже, в силу наведених підходів, у разі створення фермерського господарства саме останнє виступає суб`єктом взаємовідносин щодо оренди, а тому за логікою таких висновків саме воно має й нести обов`язки щодо сплати відповідної орендної плати. В інакшому випадку поглиблюється правова невизначеність, адже всі права та обов`язки щодо відповідної земельної ділянки правомочне реалізовувати фермерське господарство, однак орендну плату вносить засновник цього господарства.

Як вказують наявні у справі докази й не заперечується Відповідачем у справі, селянське (фермерське) господарство «Садове с. Галайки» вносило до бюджету орендну плату за відповідну земельну ділянку та звітувало про нарахування таких зобов`язань за цією земельною ділянкою.

З урахуванням цього та висновків Великої Палати Верховного Суду колегія суддів вважає, що Позивачу нараховано зобов`язання з орендної плати на підставі податкового повідомлення-рішення, ухваленого без дотримання вимог частини другої статті 2 КАС України.

Відтак, висновки судів обох інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог є помилковими та такими, що не ґрунтуються на положеннях статті 242 КАС України.

4.2. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частин першої, другої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За змістом частин першої та третьої статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували (тлумачили) норми матеріального права щодо розглядуваних правовідносин, постановлені у справі рішення підлягають скасуванню, з прийняттям нового - про задоволення позову.

4.3. Судові витрати

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з частиною шостою статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

У суді першої інстанції Позивач сплатив судовий збір 1362,25 грн (том 1, а.с.7), у суду апеляційної інстанції 2043,38 грн (том 1, а.с. 158), у суді касаційної інстанції 2724,5 грн (том 2, а.с.9)

З огляду на викладене, Суд дійшов висновку про необхідність стягнення на користь Позивача судового збору у розмірі 6129,13 грн, сплаченого під час розгляду справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій на підставі платіжних документів у матеріалах справи.

Керуючись статтями 3, 345, 349, 351, 355, 359 КАС України, Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 31 травня 2023 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 грудня 2023 року скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Київській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення Головного управління ДПС у Київській області від 27 вересня 2022 року №1034680-2408-1023.

Стягнути з Головного управління ДПС у Київській області (м. Київ, вул. Святослава Хороброго, 5А 03151) за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 ( РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) сплачений судовий збір у сумі 6129,13 грн (шість тисяч сто двадцять дев`ять гривень тринадцять копійок).

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н.Є. Блажівська

Судді О.В. Білоус

І.Л. Желтобрюх