Ухвала

від 15.05.2024 по справі 201/13215/19

ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

Справа № 201/13215/19

Провадження № 2/201/114/2024

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 травня 2024 року м. Дніпро

Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючого судді Федоріщева С.С.,

за участю секретаря судового засідання Максимової О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Дніпропетровської обласної організації Українського товариства охорони природи про визнання рішення недійсним, -

ВСТАНОВИВ:

28 листопада 2019 року до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Дніпропетровської обласної організації Українського товариства охорони природи про визнання рішення недійсним.

29 листопада 2019 року провадження у справі відкрито, розгляд справи вирішено провести в порядку загального позовного провадження.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 травня 2021 року провадження у даній цивільній справі було зупинено до набрання законної сили рішення Верховного суду у справі №201/1077/17 за позовом ОСОБА_2 до Дніпропетровської обласної організації Українського товариства охорони природи (третя особа без самостійних вимог - ОСОБА_1 , Головне територіальне управління юстиції у Дніпропетровській області) про визнання нелегітимними та незаконними засідань від 22.01.2016р. та 06.02.2016р., визнання недійсними та скасування рішень від 22.01.2016р. та 06.02.2016р., визнання нелегітимною та незаконною ХІІ позачергової конференції від 27.02.2016р., про визнання недійсними та скасування рішень ХІІ позачергової конференції від 27.02.2016р. та за позовом третьої особи ОСОБА_1 до Дніпропетровської обласної організації Українського товариства охорони природи (третя особа - ОСОБА_2 ) про визнання недійсними рішень.

В подальшому судом встановлено, що відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень, 08 листопада 2023 року Верховним судом було ухвалено остаточне рішення у цивільній справі №201/1077/17, у зв`язку з чим ухвалою від 14 лютого 2024 року провадження по справі було поновлено, розгляд справи призначено на 28 березня 2024 року, а потім відкладено на 15 травня 2024 року у зв`язку із неявкою представника відповідача та відсутністю відомостей про причини такої неявки.

У судове засідання, призначене на 15 травня 2024 року представник позивача подала заяву про розгляд справи у її відсутність, наполягала на задоволенні позовних вимог, відповідач свого представника до суду не направив, про причини не повідомив.

З огляду на позиції сторін по справі, суд дійшов висновку про можливість розглянути справу в судовому засіданні за відсутності сторін та без фіксування процесу технічними засобами відповідно до положень ч. 2 ст. 247 ЦПК.

Дослідивши матеріали справи, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA97 v. UKRAINE, №19164/04, §47, ЄСПЛ, від 21.10.2010).

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Предметна юрисдикція це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

Критеріями розмежування судової юрисдикції є передбачені законом умови, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, як-то: суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка у законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні враховувати суб`єктний склад такого спору, суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі.

Так, відповідно до статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 19 ЦПК України унормовано, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Водночас, відповідно до частини другої статті 4 ГПК України, юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 23 березня 2021 року у справі №367/4695/20 дійшла наступного правового висновку:

«Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Діяльність негосподарюючих суб`єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участю або без участі суб`єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб`єктів.

Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб`єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності.

Під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб`єктами господарювання та суб`єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.

При вирішенні питання про те, чи можна вважати правовідносини та відповідний спір господарськими, слід керуватися ознаками, наведеними у статті 3 ГК України. Господарський спір належить до юрисдикції господарського суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом.

Отже, критеріями розмежування розгляду справ у порядку цивільного чи господарського судочинства є як суб`єктний склад сторін спору, так і характер спірних правовідносин».

При цьому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 646/6644/17 зроблено висновок про те, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду подібних справ визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір. Суб`єктний склад спірних правовідносин є формальним критерієм, який має бути оцінений належним судом.

В даному випадку, згідно з пунктом 1 статуту ДОО УКРТОП (далі Статут) є благодійною, добровільною організацією, що має на меті розробку програм та проведення комплексу заходів по збереженню та відтворенню сприятливого для життя оточуючого природного середовища, збереженню здоров`я мешканців Дніпропетровщини та ін.

Згідно з пунктом 4 статуту, ДОО УКРТОП має відокремлене майно і самостійний баланс, користується правами юридичної особи, має печатку і штамп зі своїм найменуванням, рахунок у банку.

ДОО УКРТОП функціонує на засадах добровільності, рівності прав його членів, самоуправління, гласності, законності і є незалежною, самодіяльною громадською організацією.

Підпунктами «а» і «б» пункту 10 Статуту передбачено право членів Товариства брати участь з правом ухвального голосу у зборах членів товариства, вносити до будь-якої організації Товариства пропозиції, що сприяють поліпшенню охорони природи, а також діяльності Товариства; обирати і бути обраним до керівних та контрольних органів Товариства.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 січня 2021 року у справі № 127/21764/17 (провадження № 14-115цс20) зроблено правовий висновок про те, що спір пов`язаний з реалізацією загальними зборами членів громадської організації права на управління юридичною особою у вигляді формування органу управління, підставою для прийняття рішення про усунення голови громадської організації від виконання обов`язків стали положення Статуту товариства, тому такий спір слід розглядати за правилами господарського судочинства.

Слід зазначити, що Статут є основним документом, що регулює діяльність ДОО УКРТОП. У ньому визначаються порядок вступу до товариства і виходу з нього, права та обов`язки членів товариства, його органи управління, контролю та їх компетенція, порядок утворення майна товариства, умови реорганізації або припинення діяльності товариства та інші положення, що не суперечать законодавчим актам України.

Виникнення спірних правовідносин у даній справі згідно позовних вимог ОСОБА_1 ґрунтуються на незгоді з рішенням засідання обласної ради ДОО УКРТОП від 17 березня 2016 року, рішенням ХІІ звітно-виборчих зборів уповноважених від 15 квітня 2016 року та рішенням ХІІ звітно-виборчої конференції від 24 червня 2016 року, одним з яких, є рішення від 17 березня 2016 року, яким останнього було виключено з членів ДОО УКРТОП, та стосується захисту права на управління громадською організацією, здійснення повноважень органу управління ДОО УКРТОП.

Фактично, з цього позову випливає наявність спору щодо порядку скликання, проведення позачергових конференцій (засідань обласної ради ДОО УКРТОП) та правомочності рішень, прийнятих за результатами їх проведення).

Виходячи з вищевикладеного, суд доходить до висновку про те, що у даному випадку, між юридичною особою та її учасниками (членами) виник спір, пов`язаний з діяльністю та управлінням цією юридичною особою.

До схожого висновку дійшла Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у постанові від 05 жовтня 2022 року по справі №201/1077/17, яку залишено в силі постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року.

При цьому Верховний Суд зазначив наступне:

«Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), яка ратифікована Україною.

Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність

(пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та №29465/04)).

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнано порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції (рішення від 13 січня 2000 року у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії», рішення від 28 жовтня 1998 року у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії»).

У розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції право на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.

У своїй практиці ЄСПЛ наголошує на тому, що право на розгляд справи означає як право особи звернутися до суду, так і право на те, що її справа буде розглянута та вирішена судом. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження.

У пункті 52 рішення «Меньшакова проти України» (заява № 377/02) від 08 квітня 2010 року ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти щодо доступу до суду: Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (пункт 25 рішення у справі «Кутіч проти Хорватії», заява № 48778/99).

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

У статті 124 Конституції України у редакції на час звернення позивачів до суду передбачено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року у справі № 9-зп щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124, частини першої статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права порушені.

Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, що відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене (пункт 2 цього Рішення).

Єдине обмеження, встановлене Конституцією України, полягає у прямій вказівці закону про обов`язковий досудовий порядок урегулювання такого спору.

Разом з тим, відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 15-рп/2002 від 09 липня 2002 року у справі № 1-2/2002 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

У разі відсутності такої вказівки будь-які обмеження доступу до суду є недопустимими і суперечать як міжнародним зобов`язанням України, яка ратифікувала Конвенцію, так і конституційним засадам.

Обмеження можливості звернення до суду й отримання судового захисту може свідчити про порушення основоположних прав людини.

Крім того, згідно з пунктом 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001 у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого, п`ятого статті 248-3 ЦПК України та за конституційними зверненнями громадян ОСОБА_3 і ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положення абзацу четвертого статті 248-3 ЦПК України (справа щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України) відповідно до положення частини другої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Аналіз цього положення у взаємозв`язку з положеннями частин першої, другої статті 55 Конституції України дає підстави дійти висновку, що судам підвідомчі будь-які звернення фізичної особи щодо захисту своїх прав і свобод. Тому суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушено чи порушуються, або створено чи створюються перешкоди для їх реалізації, або має місце інше ущемлення прав і свобод.

За таких умов, у контексті статті 3 Конституції України саме на державу в демократичному суспільстві покладається обов`язок забезпечення доступу громадян до ефективних способів захисту їх прав та свобод, зокрема до судового захисту.

У пункті 4.3 вказаного Рішення вказано, що відповідно до пункту 11 частини першої статті 92 Конституції України законами України визначаються, зокрема, засади утворення і діяльності політичних партій, інших об`єднань громадян.

Частиною другою статті 8 Закону України «Про громадські об`єднання» (далі Закон № 4572-VI) визначено, що втручання державних органів та службових осіб у діяльність об`єднань громадян не допускається, крім випадків, передбачених цим Законом. Заборона втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків, крім випадків, передбачених зазначеним Законом, міститься також у нормативних приписах частини третьої статті 4 Закону України «Про політичні партії в Україні». Об`єднання громадян діє на основі закону, Статуту, положення (стаття 13 Закону № 4572-VI). Тобто визначаються питання, які належать до їх внутрішньої діяльності або виключної компетенції і підлягають самостійному вирішенню. Отже, втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб у здійснювану в рамках закону діяльність об`єднань громадян не допускається.

У разі виникнення спору щодо порушення об`єднаннями громадян, їх посадовими і службовими особами прав і свобод громадянина останній має право на підставі статті 55 Конституції України звернутися за їх захистом до суду. Визначення належності питань до внутрішньоорганізаційної діяльності або виключної компетенції об`єднання громадян у кожному конкретному випадку вирішує суд у разі оскарження громадянином актів і дій таких об`єднань.

22 липня 2020 року Конституційний Суд України Рішенням № 15-уп(ІІ)/2020 у справі № 3-291/2019(6949/19), розглядаючи конституційну скаргу ОСОБА_5 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини третьої статті 221 КЗпП України, звернув увагу, що з аналізу приписів частин першої, третьої статті 8, частини першої статті 55 Конституції України, а також положень статті 221 КЗпП України щодо порядку розгляду трудових спорів оспорюваним положенням КЗпП України не встановлено заборон на оскарження в суді спорів про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об`єднань громадян, у тому числі членів професійних спілок, за рішенням органів, що їх обрали, а лише у зв`язку зі специфікою цієї категорії спорів передбачено застереження щодо непоширення на них порядку розгляду трудових спорів.

Отже, на час звернення позивача до суду під юрисдикцію суду підпадали будь-які правовідносини, в яких їх сторона вважала, що її права порушено, оспорено чи не визнано. Обмеження доступу до правосуддя чітко регламентувалося лише волевиявленням особи вирішити спір у позасудовому порядку, а також якщо такий спір стосувався створення громадської організації, питань її внутрішньої організації, взаємовідносин членів об`єднань громадян, їх підрозділів, статутної відповідальності членів цих об`єднань, які базуються на законі, що визначено у Конституції України та розтлумачено у рішеннях Конституційного Суду України, які є обов`язковими до виконання.

З урахуванням особливостей створення, діяльності та припинення громадського об`єднання (організації) при вирішенні питання про юрисдикцію суду у спорах за участю громадського об`єднання (організації) необхідно враховувати, що у статті 3 Закону № 4572-VI передбачено, що громадські об`єднання утворюються і діють на принципах: 1) добровільності; 2) самоврядності; 3) вільного вибору території діяльності; 4) рівності перед законом; 5) відсутності майнового інтересу їх членів (учасників); 6) прозорості, відкритості та публічності.

Добровільність передбачає право особи на вільну участь або неучасть у громадському об`єднанні, у тому числі в його утворенні, вступі в таке об`єднання або припиненні членства (участі) в ньому.

Самоврядність передбачає право членів (учасників) громадського об`єднання самостійно здійснювати управління діяльністю громадського об`єднання відповідно до його мети (цілей), визначати напрями діяльності, а також невтручання органів державної влади, інших державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування в діяльність громадського об`єднання, крім випадків, визначених законом.

Відсутність майнового інтересу передбачає, що члени (учасники) громадського об`єднання не мають права на частку майна громадського об`єднання та не відповідають за його зобов`язаннями. Доходи або майно (активи) громадського об`єднання не підлягають розподілу між його членами (учасниками) і не можуть використовуватися для вигоди будь-якого окремого члена (учасника) громадського об`єднання, його посадових осіб (крім оплати їх праці та відрахувань на соціальні заходи).

Прозорість, відкритість передбачає право всіх членів (учасників) громадського об`єднання мати вільний доступ до інформації про його діяльність, у тому числі про прийняті громадським об`єднанням рішення та здійснені заходи, а також обов`язок громадського об`єднання забезпечувати такий доступ.

У статті 8 Закону № 4572-VI вказано, що членами (учасниками) громадської організації, крім молодіжної та дитячої, можуть бути особи, визначені частиною першою статті 7 цього Закону, які досягли 14 років. Вік членів молодіжної, дитячої організації визначається її статутом у межах, встановлених законом.

Членами (учасниками) громадської спілки можуть бути юридичні особи приватного права, у тому числі громадські об`єднання зі статусом юридичної особи, фізичні особи, які досягли 18 років та не визнані судом недієздатними.

У статті 21 Закону № 4572-VI перелічені права громадського об`єднання. Також окремо зазначені права громадського об`єднання зі статусом юридичної особи, зокрема: право бути учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права відповідно до законодавства; здійснювати відповідно до закону підприємницьку діяльність безпосередньо, якщо це передбачено статутом громадського об`єднання, або через створені в порядку, передбаченому законом, юридичні особи (товариства, підприємства), якщо така діяльність відповідає меті (цілям) громадського об`єднання та сприяє її досягненню. Відомості про здійснення підприємницької діяльності громадським об`єднанням включаються до ЄДР.

Спори за участю громадського об`єднання зі статусом юридичної особи як учасника цивільних правовідносин підлягають розгляду у судах відповідно до вимог як ЦПК України, так і ГПК України залежно від змісту позовних вимог та сторін такого спору.

З урахуванням вимог цього Закону можна дійти висновку, що юрисдикція суду не поширюється на правовідносини щодо створення громадського об`єднання чи громадської організації, визначення напряму її діяльності, здійснення управління діяльністю (окрім звільнення керівника), порядку та підстав набуття та припинення членства у громадській організації (громадському об`єднанні), участі у роботі громадської організації; делегування своїх представників на загальні збори громадської організації, у керівні органи, участі у розробці рішень та їх реалізації, можливості вносити пропозиції, рекомендації та проекти документів на розгляд органів громадської організації; користування послугами громадської організації, а також усіма видами методичної, консультативної та іншої допомоги, яку може надати громадська організація, на умовах, затверджених правлінням; обговорення питання роботи громадської організації та виборних органів, внесення пропозиції про вдосконалення їх діяльності; вимоги розгляду на засіданнях правління будь-яких питань, що стосуються діяльності громадської організації; отримання інформацію про роботу органів громадської організації, участі у заходах, які проводяться громадською організацією або організовані за її участю; користування підтримкою громадської організації для вдосконалення, розширення та підвищення ефективності своєї роботи, вільно обговорювати питання роботи громадської організації та виборних органів, внесення пропозиції про вдосконалення їх діяльності; установлення і розвитку через громадську організацію двосторонніх та багатосторонніх зв`язків з іншими членами громадської організації; отримання інформаційних, методичних та інших матеріалів, практичної допомоги у створенні професійних творчих центрів, майстерень, лабораторій та інше.

Таким чином, внутрішньостатутною діяльністю громадського об`єднання (громадської організації) є питання її створення, визначення напряму діяльності, реалізація прав її членів на участь у такій діяльності у правовідносинах, що не є за своїм змістом цивільно-правовими та не впливають на повноваження громадської організації як учасника цивільних чи трудових правовідносин, які урегульовані нормами цивільного, господарського чи трудового права та стосуються цивільних прав та інтересів третіх осіб.

Тому набуття та втрата членства у громадській організації є реалізацією громадською організацією своїх повноважень у внутрішній статутній діяльності, тоді як звільнення з роботи керівника громадської організації чи найманих працівників є реалізацією повноважень громадської організації як учасника цивільних чи трудових правовідносин, на які поширюється юрисдикція суду.

Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 січня 2021 року у справі № 127/21764/17 (провадження № 14-115цс20).

У справі, яка переглядається, виникнення спірних правовідносин обумовлено незгодою ОСОБА_2 із проведеними заходами через недотримання, на його думку, приписів установчих документів під час скликання та проведення позачергових конференцій, що є порушенням його права, як учасника ДОО УКРТОП брати участь у діяльності організації, та оскаржувати прийняті за результатами цих заходів рішення такої організації.

Позовні вимоги ОСОБА_1 ґрунтуються на незгоді з рішенням засідання обласної ради ДОО УКРТОП від 17 березня 2016 року, рішенням ХІІ звітно-виборчих зборів уповноважених від 15 квітня 2016 року та рішенням ХІІ звітно-виборчої конференції від 24 червня 2016 року, одним з яких є рішення від 17 березня 2016 року, яким його виключено з членів ДОО УКРТОП, та стосується захисту права на управління громадською організацією, здійснення повноважень органу управління ДОО УКРТОП.

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово зазначав, що організаційна автономія об`єднань є важливим аспектом свободи, яка захищена статтею 11 Конвенції (рішення від 4 квітня 2017 року у справі «Ловрич проти Хорватії», пункт 71). При цьому є законним, щоб держави встановлювали певні мінімальні вимоги щодо ролі та структури керівних органів об`єднання. Завданням органів не є забезпечення дотримання кожної окремої формальності, викладеної у власному статуті об`єднання (пункти 72 та 78 рішення від 8 жовтня 2009 року у справі «Тебієті Мухафізе Джемієті та Ісрафілов проти Азербайджану»). Тобто йдеться про мінімальні стандарти регулювання суб`єктивних цивільних прав учасників юридичних осіб, які встановлені законом та відтворюються у статутних документах організації.

Таким чином, юрисдикція суду поширюється на вказані відносини, оскільки вони мають ознаки юридичного спору щодо реалізації членом громадської організації свого права на управління нею.

Із первісного та зустрічного позовів випливає наявність спору щодо порядку скликання та проведення засідання обласної ради ДОО УКРТОП (позачергових конференцій), звітно-виборчих зборів уповноважених, звітно-виборчої конференції, а також правомочності рішень, прийнятих за результатами їх проведення.

Судова юрисдикція це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства цивільного, кримінального, господарського й адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, ЦПК України, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частини перша та третя статті 3 ЦПК України).

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

При вирішенні питання про те, чи є правовідносини господарськими, а спір господарським, необхідно виходити з визначень, наведених у статті 2 та частині першій статті 3 ГК України, відповідно до яких як господарську діяльність розуміють діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

За статтею 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована в установленому законом порядку.

За приписами статті 81 ЦК України юридична особа може бути створена шляхом об`єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу.

З огляду на положення статті 85 ЦК України, непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками.

Особливості правового статусу окремих видів непідприємницьких товариств встановлюються законом.

Разом із тим, відповідно до вимог статті 86 ЦК України такі товариства можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати і підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлене законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.

Юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України).

Правові та організаційні засади реалізації права на свободу об`єднання, порядок утворення, реєстрації, діяльності та припинення громадських об`єднань визначається Законом № 4572-VI, який набрав чинності з 01 січня 2013 року і спрямований на приведення аспектів створення і діяльності громадських організацій до вимог європейських стандартів.

За змістом статті 1 Закону № 4572-VI громадське об`єднання це добровільне об`єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.

Громадське об`єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку (частина п`ята статті 1 Закону № 4572-VI).

Згідно зі статтею 2 Закону № 4572-VI чинність цього Закону поширюється на суспільні відносини у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення громадських об`єднань в Україні.

У статті 3 Закону № 4572-VI передбачені принципи утворення і діяльності громадського об`єднання.

Одним із таких принципів є відсутність майнового інтересу, який передбачає, що члени (учасники) громадського об`єднання не мають права на частку майна громадського об`єднання та не відповідають за його зобов`язаннями. Доходи або майно (активи) громадського об`єднання не підлягають розподілу між його членами (учасниками) і не можуть використовуватися для вигоди будь-якого окремого члена (учасника) громадського об`єднання, його посадових осіб (крім оплати їх праці та відрахувань на соціальні заходи) (частина шоста статті 3 Закону № 4572-VI).

Громадське об`єднання, яке має намір здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи, діє на підставі статуту громадського об`єднання, який повинен, зокрема, містити відомості про порядок створення, діяльності та припинення діяльності відокремлених підрозділів громадського об`єднання, порядок оскарження рішень, дій, бездіяльності керівних органів громадського об`єднання та розгляду скарг.

Статут громадського об`єднання це установчий документ, що використовується для створення та провадження діяльності, містить правила, що регулюють права та обов`язки членів, визначає порядок управління та здійснення діяльності громадського об`єднання.

Основним документом, що регулює діяльність ДОО УКРТОП є Статут. У ньому визначаються порядок вступу до товариства і виходу з нього, права та обов`язки членів товариства, його органи управління, контролю та їх компетенція, порядок утворення майна товариства, умови реорганізації або припинення діяльності товариства та інші положення, що не суперечать законодавчим актам України.

За пунктом 1 Статуту ДОО УКРТОП є благодійною, добровільною організацією, що має на меті розробку програм та проведення комплексу заходів по збереженню та відтворенню сприятливого для життя оточуючого природного середовища, збереженню здоров`я мешканців Дніпропетровщини та ін.

Згідно з пунктом 4 Статуту, ДОО УКРТОП має відокремлене майно і самостійний баланс, користується правами юридичної особи, має печатку і штамп зі своїм найменуванням, рахунок у банку.

ДОО УКРТОП функціонує на засадах добровільності, рівності прав його членів, самоуправління, гласності, законності і є незалежною, самодіяльною громадською організацією.

Підпунктами «а» і «б» пункту 10 Статуту передбачено право членів товариства брати участь з правом ухвального голосу у зборах членів товариства, вносити до будь-якої організації Товариства пропозиції, що сприяють поліпшенню охорони природи, а також діяльності Товариства; обирати і бути обраним до керівних та контрольних органів Товариства.

Отже, члени ДОО УКРТОП, яке є господарською організацією, беруть участь в управлінні ним та здійснюють інші правомочності, встановлені законом і статутними документами товариства.

Звертаючись до суду з позовами, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 посилалися на порушення своїх прав як членів ДОО УКРТОП (а також члена обласної ради цієї організації), тобто виник спір між юридичною особою та її учасником (членом), пов`язаний із діяльністю та управлінням цією юридичною особою. Зокрема, у справі, яка переглядається, підставою для звернення особи з позовом було недотримання вимог законодавства та установчих документів щодо порядку скликання, проведення позачергових конференцій (засідань обласної ради ДОО УКРТОП) та правомочності рішень, прийнятих за результатами їх проведення, а тому спір за своєю правовою природою та правовими наслідками належить до корпоративних спорів і, відповідно, має розглядатися в порядку господарського судочинства.

Такий висновок узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 січня 2021 року у справі № 127/21764/17 (провадження № 14-115цс20), та висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 24 березня 2021 року у справі № 157/3194/17-ц (провадження № 61-14317св19), від 26 січня 2022 року у справі № 522/7372/20 (провадження № 61-9516св21), від 19 квітня 2023 року у справі № 509/4824/16-ц (провадження № 61-19414св20).

За таких обставин, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що спір між сторонами у цій справі за своєю природою є корпоративним, оскільки спір між членом (учасником) юридичної особи та цією ж юридичною особою, пов`язаний з діяльністю та управлінням останньої, є корпоративним, тому відповідно до статті 20 ГПК України підлягає розгляду господарським судом.

Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 жовтня 2022 року.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що спірні правовідносини стосуються захисту цивільних прав учасників спору, спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, а рішення у справі ухвалено апеляційним судом без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (стаття 255 ЦПК України), викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 916/978/17, колегія суддів відхиляє з огляду на таке.

У постанові від 12 січня 2021 року у справі № 127/21764/17 (провадження № 14-115цс20) Велика Палата Верховного Суду відступила від раніше викладеного нею у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 917/978/17 (провадження № 12-100гс18) висновку щодо юрисдикційності подібного спору.

Доводи заявника про те, що необхідно здійснити відступлення від правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 січня 2021 року у справі № 127/21764/17, а справу передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів відхиляє, оскільки клопотання про здійснення відступлення від правової позиції, висловленої Верховним Судом, повинно містити ґрунтовні підстави для відступлення від попередніх правових висновків.

Такими ґрунтовними підставами, зокрема, є очевидна неправильність попереднього правового висновку, зміни в законодавстві, потреба в узгодженні судової практики в межах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18) вказала на те, щоб забезпечити єдність та сталість судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду мусить мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їхнього правового регулювання.

Разом із тим, необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду заявником фактично мотивована незгодою з ухваленим апеляційним судом судовим рішенням про закриття провадження у справі. Заявник не наводить ґрунтовні підстави для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 січня 2021 року у справі № 127/21764/17.

Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 25 січня 2023 року.

Відносно доводів ОСОБА_1 про те, що апеляційний суд вийшов за межі клопотання про передачу позовних вимог за підсудністю, чим порушив принцип диспозитивності, оскільки на власний розсуд та з власної ініціативи передав для розгляду в порядку господарського судочинства також і позовні вимоги ОСОБА_2 , який такого волевиявлення не здійснив, колегія суддів зауважує таке.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 05 жовтня 2022 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та ДОО УКРТОП задоволено частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 липня 2020 року скасовано, а провадження у справі закрито.

25 листопада 2022 року від ОСОБА_1 надійшла заява про направлення справи в частині його позовних вимог до Господарського суду Дніпропетровської області.

ОСОБА_2 із відповідною заявою до суду не звертався.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 25 січня 2023 року матеріали справи № 201/1077/17 передано до Господарського суду Дніпропетровської області, як суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд цієї справи.

З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 06 лютого 2023 року позовну заяву ОСОБА_2 залишено без руху. Залишаючи позовну заяву ОСОБА_2 без руху та надаючи строк для усунення недоліків позовної заяви, Господарський суд Дніпропетровської області запропонував позивачу вказати правильне найменування суду першої інстанції, до якого подається заява (Господарський суд Дніпропетровської області); вказати свій РНОКПП та ідентифікаційний код відповідача; викласти обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначити докази, що підтверджують вказані обставини, правові підстави позову.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 20 лютого 2023 року відкрито провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 .

Таким чином, колегія суддів звертає увагу на те, що Дніпровський апеляційний суд правомірно передав до Господарського суду Дніпропетровської області матеріали справи № 201/1077/17; Господарський суд Дніпропетровської області на час перегляду цієї справи у касаційному порядку, не вирішив питання про прийняття до свого провадження позовної заяви ОСОБА_2 ; питання прийняття до провадження Господарського суду Дніпропетровської області позовної заяви ОСОБА_2 може бути оскаржено в апеляційному порядку, якщо Господарський суд Дніпропетровської області постановить відповідну ухвалу.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що вирішення спору за такими вимогами належить до юрисдикції господарського суду».

З наведеного випливає, що даний спір має розглядатися в порядку господарського судочинства та не підсудний суду загальної юрисдикції.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до п.2 ч.2 ст.200 ЦПК України, за результатами підготовчого засідання суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 4, 19, 200, 255, 258-260 ЦПК України, ст.ст.4, 20 ГПК України, -

ПОСТАНОВИВ:

Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Дніпропетровської обласної організації Українського товариства охорони природи про визнання рішення недійсним закрити.

Апеляційна скарга на ухвалу може бути подана протягом 15 днів до Дніпровського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повний текст ухвали не було вручено у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом 15 днів з дня вручення йому повного тексту ухвали.

Суддя С.С. Федоріщев