Постанова

від 15.05.2024 по справі 915/1146/23

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 травня 2024 рокум. ОдесаСправа № 915/1146/23Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Таран С.В.,

Суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В.,

при секретарі судового засідання: Колцун В.В.,

за участю представників:

від Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Миколаївського морського порту) Травянко Л.В.,

від Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" Жук Ю.В.,

розглянувши апеляційну скаргу Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Миколаївського морського порту)

на рішення Господарського суду Миколаївської області від 16.01.2024, прийняте суддею Мавродієвою М.В., м. Миколаїв, повний текст складено 26.01.2024,

у справі №915/1146/23

за позовом: Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Миколаївського морського порту)

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв"

про стягнення 1 185 013,15 грн

ВСТАНОВИВ:

У липні 2023 р. Державне підприємство "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Миколаївського морського порту) звернулося з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв", в якому просило стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість у загальній сумі 1185013,15 грн, з яких: 1078520,92 грн основного боргу, 97412,47 грн пені, 5844,74 грн 3% річних та 3235,02 грн інфляційних втрат.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем прийнятих на себе зобов`язань за укладеним між сторонами договором про встановлення сервітуту №А6-А від 10.07.2013 в частині своєчасного розрахунку за сервітутом за період з лютого місяця по травень місяць 2023 року.

За вказаною позовною заявою місцевим господарським судом 24.07.2023 відкрито провадження у справі №915/1146/23.

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 16.01.2024 у справі №915/1146/23 (суддя Мавродієва М.В.) у задоволені позову відмовлено; судові витрати покладено на позивача.

Судове рішення мотивоване тим, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" з 24.02.2022 позбавлене можливості ведення господарської діяльності та використання причалу №9 (інв.№1031036) та причальної інфраструктури: залізничних колій №33 та №36 (інв.№1031079 та №1031080), підкранових колій (інв.№1031065), переданих за договором про встановлення сервітуту №А6-А від 10.07.2013, внаслідок ведення військових дій на території розташування об`єкту сервітуту і блокування судноплавства в районі Дніпровсько-Бузького лиману, тобто внаслідок об`єктивної неможливості здійснення господарської діяльності, пов`язаної з виконанням навантажувально-розвантажувальних робіт на території Миколаївського морського порту, що виключає обов`язок відповідача проводити оплату сервітуту за вказаним договором.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Державне підприємство "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Миколаївського морського порту) звернулося з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Миколаївської області від 16.01.2024 у справі №915/1146/23 скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Зокрема, апелянт наголошує на тому, що при ухваленні оскаржуваного рішення суд першої інстанції безпідставно не врахував, що підставою для оплати за договором сервітуту є надання сервітуарію права користування чужим майном, при цьому здійснення оплати за договором сервітуту не ставиться в залежність від фактичного користування або не користування сервітуарієм майном, перелік якого визначений у відповідному договорі. Крім того, скаржник зазначає про те, що місцевий господарський суд необґрунтовано, тобто за відсутності належних доказів існування форс-мажорних обставин, визнав доведеним факт наявності обставин непереборної сили, які унеможливили використання відповідачем причалу №9 та об`єктів причальної інфраструктури, передбачених договором про встановлення сервітуту №А6-А від 10.07.2013.

У відзиві на апеляційну скаргу б/н від 02.04.2024 (вх.№618/24/Д1 від 02.04.2024) Товариство з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" просить апеляційну скаргу Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Миколаївського морського порту) залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Миколаївської області від 16.01.2024 у справі №915/1146/23 без змін. Зокрема, відповідач зауважує на тому, що оплата сервітуту нерозривно пов`язана з фактичною реалізацією права користування чужим майном, між тим у період з лютого місяця по травень місяць 2023 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" було позбавлене можливості користуватись сервітутом та використовувати майно, щодо якого було встановлено сервітут згідно з умовами договору про встановлення сервітуту №А6-А від 10.07.2013, внаслідок об`єктивних та незалежних від нього обставин, а саме: у зв`язку з введенням в Україні з 22.02.2024 воєнного стану та призупиненням діяльності підприємства.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді Таран С.В., суддів Богатиря К.В., Поліщук Л.В. від 19.03.2024 за вказаною апеляційною скаргою відкрито апеляційне провадження та в подальшому ухвалою суду від 04.04.2024 призначено справу №915/1146/23 до розгляду на 15.05.2024 о 10:15.

У судовому засіданні 15.05.2024, проведеному в режимі відеоконференції, представник Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Миколаївського морського порту) апеляційну скаргу підтримав; представник Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" висловив заперечення проти її задоволення.

За умовами частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування Господарським судом Миколаївської області норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла наступних висновків.

З матеріалів справи вбачається, що 10.07.2013 між Державним підприємством "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Миколаївського морського порту) ("Володілець") та Товариством з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" ("Користувач") укладено договір про встановлення сервітуту №А6-А (далі договір №А6-А від 10.07.2013).

У преамбулі договору №А6-А від 10.07.2013 зазначено, що він укладений у зв`язку з необхідністю виконання Користувачем комплексу робіт і послуг, пов`язаних з перевалкою вантажів (навантажувально-розвантажувальних робіт) через причал №9 та з використанням причальної інфраструктури (залізничні колії, підкранові колії, ділянки колій, стрілочні переводи), а також забезпечення Володільцем можливості користування Користувачем вказаними причалом і причальною інфраструктурою, а саме: Товариство з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" користується причалом №9 (інв.№1031036) та причальною інфраструктурою: залізничними коліями №33 та №36 (інв.№1031079 та №1031080), підкрановими коліями (інв.№1031065) (далі "причали та причальна інфраструктура" та/або "об`єкт сервітуту"), а Миколаївська філія Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Миколаївського морського порту) має вказані причал та причальну інфраструктуру на окремому балансі (місце розташування: територія Миколаївського морського порту).

За умовами пунктів 1.1, 1.2 договору №А6-А від 10.07.2013 сервітут встановлюється щодо користування причалами та причальною інфраструктурою, які розташовані за адресою: 54020, м. Миколаїв, вул. Заводська, 23. До положень договору застосовуються норми чинного законодавства України, що регулюють такі відносини.

Відповідно до пункту 2.1 договору №А6-А від 10.07.2013 сервітут встановлюється для можливості здійснення Користувачем навантажувально-розвантажувальних робіт через причали з використанням причальної інфраструктури.

В силу пунктів 3.1, 3.2 договору №А6-А від 10.07.2013 видом права сервітуту є право користування майном (причалами та причальною інфраструктурою) згідно з планом-схемою причалів №9 та причальної інфраструктури (додаток №1, який є невід`ємною частиною цього договору), наступною довжиною: причал №9 (інв.№1031036) 209,0 м.п, технологічна ширина 14,50 м.п; залізнична колія №33(інв.№1031079) 202,5 м.п; залізнична колія №36 (інв.№1031080) 202,5 м.п; підкранові колії (інв.№1031065) 202,5 м.п у дві нитки. Сервітут полягає у можливості вільного та безперешкодного користування Користувачем причалами та причальною інфраструктурою.

Згідно з пунктом 5.1 договору №А6-А від 10.07.2013 (у редакції додаткової угоди №3 від 07.02.2022) плата за сервітут за місяць складає: причал №9 (інв.№1031036) 219528,64 грн без ПДВ; залізничні колії №33 та №36 (інв.№1031079, №1031080) 2896,45 грн без ПДВ; підкранові колії (інв.№1031065) 2041,77 грн без ПДВ. ПДВ стягується відповідно до чинного законодавства України.

Положеннями пункту 5.2 договору №А6-А від 10.07.2013 (у редакції додаткової угоди №2 від 21.08.2015) плата за сервітут за період, який становить менше місяця, визначається як місячна плата за сервітут (пункт 5.1 даного договору) поділена на кількість днів місяця, в якому був укладений (розірваний) договір та помножена на кількість днів дії договору в такому місяці.

У пункті 5.3 договору №А6-А від 10.07.2013 узгоджено, що оплата в розмірі, визначеному у пунктах 5.1, 5.2 даного договору, здійснюється Користувачем шляхом перерахування коштів на поточний рахунок Володільця на підставі акту наданих послуг, підписаного обома сторонами згідно з виставленим рахунком щомісячно до 20-го числа місяця наступного за розрахунковим.

Користувач зобов`язаний використовувати причали та причальну інфраструктуру у відповідності з визначеною метою, що відповідає призначенню цього майна на момент встановлення сервітуту та діяти в межах своїх господарських потреб; до 15-го числа місяця, наступного за розрахунковим, повертати Володільцю підписані акти наданих послуг; щомісячно до 20-го числа місяця наступного за розрахунковим згідно з виставленим рахунком Володільця вносити плату за користування сервітутом за попередній місяць (підпункти 7.1.1, 7.1.4, 7.1.5 договору №А6-А від 10.07.2013).

Пунктом 8.3 договору №А6-А від 10.07.2013 передбачено, що Володілець приймає на себе обов`язок щомісячно до 10 числа місяця, наступного за розрахунковим, надавати Користувачу рахунок на сплату за користування сервітутом, який оформляється на підставі акту наданих послуг.

За умовами пунктів 10.1-10.4 договору №А6-А від 10.07.2013 обставинами непереборної сили визнаються, але не обмежуються ними, наступні події: землетруси, повені, пожежі, аварії на транспорті, військові дії тощо. Сторони звільняються від відповідальності за повне або часткове невиконання своїх обов`язків, якщо будь-яка з таких обставин безпосередньо вплинула на виконання даного договору. Сторона, для якої стало неможливим виконання зобов`язання за вказаних вище причин, повинна в 5-денний строк з часу виникнення відповідних обставин повідомити іншу сторону про настання цих подій. Належним доказом вказаних вище обставин та їх тривалості є висновок компетентного органу. Наявність обставин непереборної сили автоматично продовжує строк дії даного договору на час, протягом якого будуть діяти вищевказані обставини.

Відповідно до пункту 11.1 договору №А6-А від 10.07.2013 за невиконання або неналежне виконання прийнятих на себе зобов`язань за даним договором сторони несуть відповідальність згідно з чинним законодавством України.

В силу пункту 11.7 договору №А6-А від 10.07.2013 у разі несвоєчасної оплати за користування сервітутом за умовами даного договору з Користувача стягується пеня у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла у період, за який сплачується пеня, від несплаченої суми за кожний день прострочення до повної сплати заборгованості. Пеня стягується у претензійно-позовному порядку.

Згідно з пунктом 14.1 договору №А6-А від 10.07.2013 цей договір набирає чинності з моменту підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення печатками сторін і діє протягом 6 місяців з моменту набуття чинності. У випадку якщо Користувач не пізніше ніж за один місяць до закінчення терміну дії договору не повідомить Володільця про намір припинити його дію, договір вважається автоматично пролонгованим ще на 6 місяців на тих самих умовах.

У пункті 14.2 договору №А6-А від 10.07.2013 (у редакції додаткової угоди №1 від 08.08.2013) вказано, що сторони дійшли згоди про те, що згідно з частиною третьою статті 631 Цивільного кодексу України умови цього договору застосовуються до правовідносин, що виникли між ними з 13.06.2013.

На виконання вищенаведеного договору позивачем оформлені, підписані та надіслані відповідачу засобами поштового зв`язку рахунки та акти наданих послуг за період з лютого місяця по травень місяць 2023 року, а саме: рахунок №03910043 від 28.02.2023 та акт наданих послуг №03910043 від 28.02.2023 за лютий місяць 2023 року на суму 269360,23 грн; рахунок №06440043 від 31.03.2023 та акт наданих послуг №06440043 від 31.03.2023 за березень місяць 2023 року на суму 269360,23 грн; рахунок №08580043 від 30.04.2023 та акт наданих послуг №08580043 від 30.04.2023 за квітень місяць 2023 року на суму 269360,23 грн; рахунок №09800034 від 31.05.2023 та акт наданих послуг №09800034 від 31.05.2023 за травень місяць 2023 року на суму 269360,23 грн.

В адресованих Товариству з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" претензіях №374/18-04-05/Вих від 05.04.2023 та №518/18-04-05/Вих від 28.04.2023, направлених засобами поштового зв`язку, позивач просив погасити заборгованість за договором №А6-А від 10.07.2013.

На підтвердження своїх заперечень проти позовних вимог відповідачем до місцевого господарського суду було подано копії загального листа Торгово-промислової палати України №2024/02.0-7.1 від 28.02.2022, який розміщений на офіційному веб-сайті останньої, та наказу директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" №31 від 30.09.2022 "Про тимчасове призупинення діяльності на час воєнного стану простій підприємства".

Предметом спору у даній справі є вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості у загальній сумі 1185013,15 грн, з яких: 1078520,92 грн основного боргу за договором №А6-А від 10.07.2013, а також 97412,47 грн пені, 5844,74 грн 3% річних та 3235,02 грн інфляційних втрат, нарахованих у зв`язку з неналежним виконанням Товариством з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" прийнятих на себе зобов`язань за вказаним договором.

Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд виходив з того, Товариство з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" з 24.02.2022 позбавлене можливості ведення господарської діяльності та використання причалу №9 (інв.№1031036) та причальної інфраструктури: залізничних колій №33 та №36 (інв.№1031079 та №1031080), підкранових колій (інв.№1031065), переданих за договором №А6-А від 10.07.2013, внаслідок ведення військових дій на території розташування об`єкту сервітуту і блокування судноплавства в районі Дніпровсько-Бузького лиману, тобто внаслідок об`єктивної неможливості здійснення господарської діяльності, пов`язаної з виконанням навантажувально-розвантажувальних робіт на території Миколаївського морського порту, що виключає обов`язок відповідача проводити оплату сервітуту за вказаним договором.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред`явлено позов у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Чинне законодавство визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захист цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.

Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб`єктивного права або інтересу, порушення такого суб`єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.

Відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочин.

Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку; зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.

Частиною першою статті 173 Господарського кодексу України встановлено, що господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (стаття 174 Господарського кодексу України).

В силу частин першої, четвертої статті 179 Господарського кодексу України майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору, зокрема, на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Частиною сьомою статті 179 Господарського кодексу України унормовано, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).

Як зазначалося вище, між сторонами був укладений договір №А6-А від 10.07.2013, який передбачає встановлення сервітуту.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 395 Цивільного кодексу України одним із різновидів речових прав на чуже майно є право користування (сервітут).

За своїм змістом сервітут є правом на чужу річ і його сутність полягає в обмеженому користуванні чужою річчю у межах та у спосіб, що встановлені законами чи договором між сервітуарієм та власником речі або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

В силу частини першої статті 401 Цивільного кодексу України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Частиною першою статті 402 Цивільного кодексу України визначено, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

За умовами частин першої-четвертої статті 403 Цивільного кодексу України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов`язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню.

Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном (частина п`ята статті 403 Цивільного кодексу України).

Отже, договір №А6-А від 10.07.2013 став підставою виникнення у сторін за цим договором господарського зобов`язання відповідно до статей 173, 174 Господарського кодексу України (статті 11, 202, 509 Цивільного кодексу України).

Згідно з положеннями частини першої статті 193 Господарського кодексу України та статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов закону, інших правових актів, договору, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 530 Цивільного кодексу України унормовано, що зобов`язання повинні виконуватись в установлений законом або договором строк.

Відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Зі змісту узгоджених сторонами умов договору №А6-А від 10.07.2013 вбачається, що факт користування сервітуарієм причалом та причальною інфраструктурою в порядку встановленого сервітуту за цим договором підтверджується актом наданих послуг, який оформлюється позивачем та надається для підписання відповідачу.

У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов`язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень.

Отже, даний принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладення тягаря доказування на сторони.

Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).

Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами.

Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною в постанові від 05.06.2020 у справі №920/528/19.

Як зазначалося вище, на виконання договору №А6-А від 10.07.2013 позивачем було оформлено та направлено відповідачу для підписання акти наданих послуг за період з лютого місяця по травень місяць 2023 року на загальну суму 1078520,92 грн, між тим зі сторони Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" зазначені акти підписано не було.

При цьому судом апеляційної інстанції враховується, що передання та прийняття робіт (послуг) на підставі підписаного в односторонньому порядку акта і виникнення за таким актом прав та обов`язків можливе за наявності реального виконання робіт (надання послуг) за договором (угодою) у разі неотримання обґрунтованої відмови замовника про підписання такого акту та, відповідно, прийняття робіт (послуг). Крім того, виконавець робіт (надавач послуг) не повинен вчиняти жодних дій щодо спонукання замовника до підписання акта здачі-прийняття робіт (надання послуг), а має лише констатувати факт відмови від підписання останнього за відсутності належних підстав для цього.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач не надав позивачеві мотивованої відмови від підписання актів наданих послуг за договором №А6-А від 10.07.2013 за період з лютого місяця по травень місяць 2023 року на загальну суму 1078520,92 грн (зокрема, не висловив жодних заперечень щодо факту користування об`єктом сервітуту у вказаний період, вартості такого користування тощо).

З огляду на викладене, колегія суддів зазначає про безпідставність ухилення відповідача від підписання вищенаведених актів наданих послуг за договором №А6-А від 10.07.2013.

Таким чином, враховуючи викладені вище норми права та узгоджені сторонами умови договору №А6-А від 10.07.2013, беручи до уваги відсутність у матеріалах справи доказів проведення оплати сервітуту за період з лютого місяця по травень місяць 2023 року, що зумовлює наявність у останнього відповідного боргу, перевіривши обґрунтованість проведеного позивачем розрахунку суми, заявленої до стягнення, Південно-західний апеляційний господарський суд дійшов висновку про правомірність задоволення позовних вимог про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" на користь Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Миколаївського морського порту) основної заборгованості у розмірі 1078520,92 грн.

Стосовно доводів Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" про об`єктивну неможливість використання причалу та причальної інфраструктури за договором №А6-А від 10.07.2013 внаслідок існування форс-мажорних обставин суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Надзвичайними є ті обставини, настання яких не очікується сторонами при звичайному перебігу справ. Під надзвичайними можуть розумітися такі обставини, настання яких добросовісний та розумний учасник правовідносин не міг очікувати та передбачити при прояві ним достатнього ступеня обачливості. Ознаками форс-мажорних обставин є такі елементи: вони не залежать від волі учасників цивільних (господарських) відносин; мають надзвичайний характер; є невідворотними; унеможливлюють виконання зобов`язань за таких умов здійснення господарської діяльності.

Форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості виконання зобов`язання, повинна довести наявність таких обставин не тільки самих по собі, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для цього конкретного випадку виконання господарського зобов`язання. Отже, у будь-якому разі сторона зобов`язання, яка його не виконує, повинна довести, що в кожному окремому випадку саме ці конкретні обставини мали непереборний характер саме для цієї конкретної особи при виконання нею конкретних договірних зобов`язань.

Факт, що форс-мажорні обставини необхідно довести, не виключає того, що наявність форс-мажорних обставин може бути засвідчено відповідним компетентним органом (правова позиція Верховного Суду, викладена в постановах від 22.06.2022 у справі №904/5328/21 та від 25.01.2022 у справі №904/3886/21).

Наявність форс-мажорних обставин засвідчується Торгово-промисловою палатою України та уповноваженими нею регіональними торгово-промисловими палатами відповідно до статей 14, 141 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" шляхом видачі сертифіката.

При цьому колегією суддів враховується, що таке засвідчення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) може вважатися достатнім доказом існування форс-мажорних обставин для сторін договору, якщо вони про це домовилися, але не пов`язує суд у випадку виникнення спору між сторонами щодо правової кваліфікації певних обставин як форс-мажорних. Відтак сертифікат торгово-промислової палати, який підтверджує наявність форс-мажорних обставин, не може вважатися беззаперечним доказом їх існування, а повинен оцінюватися судом з урахуванням встановлених обставин справи та у сукупності з іншими доказами.

Отже, ключовою ознакою форс-мажору є причинно-наслідковий зв`язок між форс-мажорними обставинами та неможливістю виконати конкретне зобов`язання.

Сама по собі збройна агресія проти України та воєнний стан, не можуть автоматично означати звільнення від виконання будь-ким в Україні будь-яких зобов`язань, незалежно від того, існує реальна можливість їх виконати чи ні. Воєнний стан, як обставина непереборної сили, звільняє від відповідальності лише у разі, якщо саме внаслідок пов`язаних із нею обставин особа не може виконати ті чи інші зобов`язання.

Аналогічний правовий висновок Верховного Суду викладено в постанові від 15.06.2023 у справі №910/8580/22.

Колегія суддів наголошує на тому, що лист Торгово-промислової палати України №2024/02.0-7.1 від 28.02.2022, який розміщений на офіційному веб-сайті останньої та на який посилається відповідач, є загальним офіційним документом та не містить ідентифікуючих ознак конкретного договору, виконання якого стало неможливим через наявність зазначених обставин. Зазначений лист не можна вважати сертифікатом у розумінні статті 141 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні", при цьому такий лист також не є документом, який був виданий за зверненням відповідного суб`єкта (відповідача), для якого могли настати певні форс-мажорні обставини, натомість він адресований "Всім, кого це стосується", тобто необмеженому колу суб`єктів, і його зміст носить загальний інформаційний характер та констатує абстрактний факт наявності форс-мажорних обставин без доведення причинно-наслідкового зв`язку у конкретному зобов`язанні.

Таким чином, лист Торгово-промислової палати України №2024/02.0-7.1 від 28.02.2022 не є безумовною підставою вважати, що форс-мажорні обставини настали для всіх без виключення суб`єктів. Кожен суб`єкт, який в силу певних обставин не може виконати свої зобов`язання за окремо визначеним договором, має доводити наявність в нього форс-мажорних обставин.

Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується зі сталою правовою позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема, в постановах від 07.06.2023 у справі №912/750/22 та від 07.06.2023 у справі №906/540/22.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що у матеріалах справи відсутній та відповідачем до місцевого господарського суду не подано сертифікату Торгово-промислової палати України або уповноважених нею регіональних торгово-промислових палат на підтвердження існування форс-мажорних обставин, які б зумовили неможливість виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" прийнятих на себе зобов`язань за укладеним з позивачем договором №А6-А від 10.07.2013.

Крім того, в силу пункту 10.2 договору №А6-А від 10.07.2013 сторона, для якої стало неможливим виконання зобов`язання внаслідок настання форс-мажорних обставин, повинна в 5-денний строк з часу виникнення відповідних обставин повідомити іншу сторону про настання цих подій, між тим докази здійснення Товариством з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" такого повідомлення у матеріалах справи відсутні.

Таким чином, відповідачем не підтверджено належними та допустимими доказами об`єктивної неможливості виконання ним прийнятих на себе зобов`язань за укладеним з позивачем договором №А6-А від 10.07.2013 внаслідок існування форс-мажорних обставин.

Подана Товариством з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" до місцевого господарського суду копія наказу директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" №31 від 30.09.2022 "Про тимчасове призупинення діяльності на час воєнного стану простій підприємства" є внутрішнім актом товариства відповідача, який жодним чином не підтверджує відсутність у останнього можливості використання причалу та причальної інфраструктури Миколаївського морського порту, докази закриття якого у матеріалах справи також відсутні, та не звільняє від необхідності виконання прийнятих на себе зобов`язань з оплати сервітуту незалежно від використання/не використання об`єкту сервітуту. Доказів на підтвердження того, що відповідачу було відмовлено у доступі до об`єкта сервітуту за договором №А6-А від 10.07.2013, враховуючи, що не вся акваторія моря замінована і не все судноплавство заблоковане, Товариством з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" до Господарського суду Миколаївської області також надано не було.

Укладаючи договір сторони останнього мають право очікувати на те, що все, що обумовлено укладеним між ними правочином, буде виконано контрагентом зацікавленої сторони. Зазначене випливає з норми статті 629 Цивільного кодексу України, якою встановлено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами, а також відповідає загальноприйнятому принципу pacta sunt servanda.

Зазначене безпідставно залишилось поза увагою місцевого господарського, який за відсутності жодних належних доказів існування форс-мажорних обставин, які унеможливили для відповідача виконання договору №А6-А від 10.07.2013, дійшов висновку про звільнення Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" від обов`язку з оплати сервітуту за період з лютого місяця по травень місяць 2023 року, не пославшись також при цьому на жодну норму чинного законодавства, яка б звільняла сервітуарія від виконання прийнятих на себе зобов`язань.

Водночас за змістом статті 210 Господарського процесуального кодексу України, якою унормовано дослідження доказів, суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Докази, що не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення. Письмові, речові і електронні докази оглядаються у судовому засіданні, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом, і пред`являються учасникам справи за їх клопотанням, а в разі необхідності - також свідкам, експертам, спеціалістам.

У розумінні наведених положень процесуального законодавства рішення з господарського спору може ґрунтуватися лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом.

Саме така правова позиція викладена Верховним Судом в постанові від 02.04.2019 у справі №911/737/18.

Отже, враховуючи відсутність у матеріалах справи оригіналів або копій розпоряджень капітана Миколаївського морського порту №15 та №15/1 від 09.03.2022, вказані документи не могли бути предметом дослідження та оцінки судом першої інстанції, у зв`язку з чим посилання останнього в оскаржуваному рішенні на ці розпорядження, як на докази заборони руху суден, є безпідставними.

При цьому суд апеляційної інстанції зазначає, що невиконання грошового зобов`язання необхідно кваліфікувати як його порушення у розумінні Цивільного кодексу України, а самого відповідача визнати таким, що прострочив виконання грошового зобов`язання у розумінні частини першої статті 612 цього Кодексу.

Правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов`язань передбачені, зокрема, приписами статті 625 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом статті 625 Цивільного кодексу України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від ухвалення рішення суду про присудження суми боргу, відкриття виконавчого провадження чи його зупинення.

Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

Згідно з Законом України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс споживчих цін (індекс інфляції) обчислюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі статистики і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. На даний час індекс інфляції розраховується Державною службою статистики України і щомісячно публікується, зокрема, в газеті "Урядовий кур`єр". Отже, повідомлені друкованими засобами масової інформації з посиланням на зазначений державний орган відповідні показники згідно зі статтями 17, 18 Закону України "Про інформацію" є офіційними і можуть використовуватися господарським судом і учасниками судового процесу для визначення суми боргу.

Індекс інфляції це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Саме таку правову позицію викладено у пунктах 3.1, 3.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013.

У застосуванні індексації колегією суддів Південно-західного апеляційного господарського суду також враховуються рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені в листі Верховного Суду України №62-97р. від 03.04.1997. У листі Верховного Суду України №62-97р. від 03.04.1997 зазначено, що при застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс розраховується не на кожну дату місяця, а у середньому за місяць, тому умовно слід виходити з того, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, наприклад травня, індексується за період з урахуванням травня, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця - червня. Для визначення індексу інфляції за будь-який період необхідно щомісячні індекси, що складають будь-який період, перемножити між собою.

Таким чином, базою для нарахування інфляційних є сума основного боргу не обтяжена додатковими нарахуваннями, що існує на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений. Періодом, за який розраховуються інфляційні втрати, є час прострочення з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція (дефляція).

З огляду на вищевикладене, апеляційний господарський суд, перевіривши виконаний позивачем розрахунок компенсаційних нарахувань, зазначає, що останнім обґрунтовано нараховано відповідачу 5844,74 грн 3% річних (2479,59 грн за актом наданих послуг №03910043 від 28.02.2023 за період 21.03.2023-10.07.2023; 1793,27 грн за актом наданих послуг №06440043 від 31.03.2023 за період 21.04.2023-10.07.2023; 1129,10 грн за актом наданих послуг №08580043 від 30.04.2023 за період 21.05.2023-10.07.2023 та 442,78 грн за актом наданих послуг №09800034 від 31.05.2023 за період 21.06.2023-10.07.2023) і 3235,02 грн інфляційних втрат (1888,22 грн за актом наданих послуг №03910043 від 28.02.2023 за період з квітня місяця по травень місяць 2023 року та 1346,80 грн за актом наданих послуг №06440043 від 31.03.2023 за травень місяць 2023 року).

За умовами частини першої статті 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

В силу частин першої, другої та четвертої статті 217 Господарського кодексу України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин.

Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання (частина перша статті 230 Господарського кодексу України).

Суб`єкти господарювання при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов`язань шляхом встановлення окремого виду відповідальності (договірної санкції) за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов`язань.

Відповідно до приписів статей 610, 611 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання); у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки.

Статтею 546 Цивільного кодексу України встановлено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою.

Неустойкою (штрафом, пенею) згідно з приписами статті 549 Цивільного кодексу України є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" передбачено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Згідно з частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

У пункті 11.7 договору №А6-А від 10.07.2013 сторонами погоджено, що у разі несвоєчасної оплати за користування сервітутом за умовами даного договору з Користувача стягується пеня у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла у період, за який сплачується пеня, від несплаченої суми за кожний день прострочення до повної сплати заборгованості.

Колегія суддів зазначає, що позивачем у зв`язку з несвоєчасним виконанням відповідачем прийнятих на себе зобов`язань за договором №А6-А від 10.07.2013 правомірно нараховано пеню у загальній сумі 97412,47 грн (зокрема, 41326,50 грн за актом наданих послуг №03910043 від 28.02.2023 за період 21.03.2023-10.07.2023; 29887,92 грн за актом наданих послуг №06440043 від 31.03.2023 за період 21.04.2023-10.07.2023; 18818,32 грн за актом наданих послуг №08580043 від 30.04.2023 за період 21.05.2023-10.07.2023 та 7379,73 грн за актом наданих послуг №09800034 від 31.05.2023 за період 21.06.2023-10.07.2023).

Однак, встановивши за результатами розгляду даного спору правомірність заявлених позивачем вимог в частині стягнення 97412,47 грн пені, апеляційний господарський суд вбачає наявність правових підстав для зменшення її розміру на 90% (до 9741,24 грн) з огляду на наступне.

Приписами частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Тлумачення частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України свідчить, що в ній не передбачено вимог щодо обов`язкової наявності одночасно двох умов, а тому достатнім для зменшення неустойки може бути наявність лише однієї з них.

Саме таку правову позицію викладено у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 15.02.2018 у справі №467/1346/15-ц, від 04.04.2018 у справі №367/7401/14-ц та від 26.09.2018 у справі №752/15421/17.

Вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду. При застосуванні правил про зменшення неустойки суди не мають якогось усталеного механізму зменшення розміру неустойки, тому кожного разу потрібно оцінювати обставини та наслідки порушення зобов`язання на предмет наявності виняткових обставин на стороні боржника.

Згідно з положеннями частини першої статті 233 Господарського кодексу України у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій; при цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

Зі змісту зазначених норм вбачається, що, вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, господарський суд повинен оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеню виконання зобов`язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов`язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо.

При цьому зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення пені.

Крім того, при застосуванні положень статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України поняття "значно" та "надмірно" є оціночними і мають конкретизуватися у кожному окремому випадку з урахуванням того, що правила наведених статей направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, а також недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов`язання боржником. Вказані норми не є імперативними та застосовуються за визначених умов на розсуд суду і визначальним фактором при зменшенні розміру належної до сплати неустойки є винятковість випадку.

Законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій і дане питання вирішується господарським судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №904/12429/16.

Таким чином, на підставі частини третьої статті 551 Цивільного Кодексу України та частини першої статті 233 Господарського Кодексу України, а також виходячи з принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності, суд, в тому числі, і з власної ініціативи, може зменшити розмір неустойки (штрафних санкцій) до їх розумного розміру (постанови Верховного Суду від 30.03.2021 у справі №902/538/18, від 03.03.2021 у справі №925/74/19, від 24.02.2021 у справі №924/633/20, від 09.08.2023 у справі №921/100/22, від 09.08.2023 у справі №921/100/22 та від 20.04.2023 у справі №904/124/22).

Частина друга статті 233 Господарського кодексу України встановлює, що у разі якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

В даній нормі під "іншими учасниками господарських відносин" слід розуміти третіх осіб, які не беруть участь в правовідносинах між боржником та кредитором, проте, наприклад, пов`язані з кредитором договірними відносинами.

Отже, якщо порушення зобов`язання учасника господарських відносин не потягло за собою значні збитки для іншого господарюючого суб`єкта, то суд може зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Відповідно до положень статті 3, частини третьої статті 509 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства та, водночас, засадами на яких має ґрунтуватися зобов`язання між сторонами є добросовісність, розумність і справедливість.

Інститут зменшення неустойки судом є ефективним механізмом забезпечення балансу інтересів сторін порушеного зобов`язання.

Із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України №7-рп/2013 від 11.07.2013 вбачається, що неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора.

При цьому колегія суддів наголошує на відсутності правових підстав для ототожнення інституту зменшення розміру неустойки зі звільненням відповідача від відповідальності за порушення зобов`язання, оскільки зменшення судом розміру штрафних санкцій є лише передбаченим законом проявом обмеження відповідальності боржника за наявності відповідних підстав для цього, що жодним чином не суперечить принципам розумності та справедливості.

За таких обставин, враховуючи, що головною метою неустойки є стимулювання боржника до належного виконання основного зобов`язання і не лише майновий стан боржника може бути підставою для зменшення штрафних санкцій, беручи до уваги кризову ситуацію, яка склалася в державі внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України та не могла не вплинути негативно на фінансовий стан відповідача як підприємства, яке здійснює свою діяльність в якості портового оператора в умовах зменшення обсягів морських (портових) операцій, а також відсутність жодного доказу на підтвердження погіршення фінансового стану позивача, виникнення ускладнень у здійсненні ним господарської діяльності чи завдання останньому збитків в результаті прострочення відповідача, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду, користуючись правом, наданим положеннями чинного законодавства, дійшов висновку про наявність правових підстав для зменшення належної до сплати суми пені на 90% (з 97412,47 грн до 9741,24 грн), що є адекватною мірою відповідальності за неналежне виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" зобов`язань, проявом балансу між інтересами кредитора і боржника, узгоджується з нормами закону, які регулюють можливість такого зменшення, та є засобом недопущення використання неустойки ані як інструменту позивача для отримання безпідставних доходів, ані як способу відповідача уникнути відповідальності.

У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах (правова позиція Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16).

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

За умовами статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Отже, рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення Господарського суду Миколаївської області від 16.01.2024 у справі №915/1146/23 не повністю відповідає вказаним вище вимогам у зв`язку з невідповідністю викладених у ньому висновків обставинам справи та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому підлягає скасуванню в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" на користь Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Миколаївського морського порту) 1078520,92 грн основного боргу, 87671,23 грн пені, 5844,74 грн 3% річних та 3235,02 грн інфляційних втрат з одночасним ухваленням нового рішення про задоволення позову в цій частині, а також зміні в частині розподілу судових витрат.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви та подання апеляційної скарги покладаються на відповідача (у разі коли господарський суд зменшує розмір пені, витрати позивача, пов`язані зі сплатою судового збору, відшкодовуються за рахунок відповідача у сумі, сплаченій позивачем за позовною вимогою, яка підлягала б задоволенню, якби зазначений розмір судом не було зменшено).

Керуючись статтями 129, 232, 233, 236, 240, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Миколаївського морського порту) задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Миколаївської області від 16.01.2024 у справі №915/1146/23 в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" на користь Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Миколаївського морського порту) 1078520,92 грн основного боргу, 87671,23 грн пені, 5844,74 грн 3% річних та 3235,02 грн інфляційних втрат скасувати, позов в цій частині задовольнити, в частині розподілу судових витрат змінити, в решті рішення залишити без змін, виклавши його резолютивну частину в наступній редакції:

"Позов Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Миколаївського морського порту) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" на користь Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Миколаївського морського порту) 1078520,92 грн основного боргу, 9741,24 грн пені, 5844,74 грн 3% річних, 3235,02 грн інфляційних втрат та 17775,20 грн витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви.

У задоволенні решти позову відмовити".

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" на користь Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Миколаївського морського порту) 21330,24 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

Доручити Господарському суду Миколаївської області видати відповідний наказ з зазначенням всіх необхідних реквізитів.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку у строк, який обчислюється відповідно до статті 288 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено та підписано 20.05.2024.

Головуючий суддяС.В. Таран

СуддяЛ.В. Поліщук

СуддяК.В. Богатир